Тіні над Латорицею

1

Було й так… Ось вони йдуть вулицею. Квітень. На Тані світлий, комбінований із штучною шкірою плащ. А на ньому, Павлові, куртка із зламаною «блискавкою» — він весь час злиться, застібаючи цю «блискавку», а вона знову розповзається знизу. Зрештою, облишивши безнадійну справу, Павло йде розхристаний, і приємний холодок пролітає у нього під руками.

Таня розповідає якісь смішні історії, перестрибуючи через калюжі і позираючи на всі боки (їй кортить знати, чи подобається перехожим її плащ).

«А він такий волохатий, фізіономія фіолетова від гоління, і сопе. Уявляєш, каже так жалісливо: «У мене аденоїди, зовсім дихати не можу». А я йому серйозно: «Ви запалений сірник засуньте у ніздрю, усі волосинки згорять — і враз стане легко!»

Так, з нею не нудьгуватимеш! Програми вистачить…

— Рядовий Онищенко!

Павло аж струснув головою, одриваючись від спогадів. Голос сержанта Пименова був тихий, але в ньому бриніли сердиті нотки.

Онищенко мимоволі вглядівся у місячну ніч і стиснув руками автомат.

Проте навколо не було жодних ознак катастрофи. Тихо мліла тепла українська ніч. Уздовж Тиси дрімали кущі і дерева, порослі диким виноградом і від того схожі на велетенські шапки або голови. Обплутані лозою, акації, клени та граби і вдень ледь виднілися з-під густого виноградного листя, а зараз зовсім потонули у суцільній чорній масі лісу.

Поглядаючи на ці живі кургани, що таємниче бовваніли проти місяця і відкидали химерні тіні, Онищенко згадав пушкінського Руслана, який бився із велетенською головою.

— Спиш на ходу? — спитав сержант. Павло промовчав.

— Будь уважним, — нагадав Пименов, киваючи на заплетені виноградом дерева. — Вдень у цих природних куренях зручно очікувати порушника, ¿ от уночі вони можуть послужити і ворогові. Тут, брате, пильнуй та пильнуй…

Пименов, який весь час ішов попереду і. як старший наряду, особливо уважно розглядав розпушену контрольно-слідову смугу та сторожко прислухався до рівномірних сплесків води під берегом, і гадки не мав, що саме терзає душу рядового Онищенка.

Молодий прикордонник мимоволі зітхнув: «Русланові довелося воювати з однією головою, а тут їх десятки, розкиданих серед дикого різнотрав'я уздовж усієї Тиси, на неходженій землі, між річкою і контрольно-слідовою смугою… Втім, легше впоратися із сотнею казкових чудовиськ, ніж розібратися з однією Танею. Свавільне дівча, здатне на несподівані вчинки і всілякі витівки…»

«… А коли ми виходили із ним з літака…»

«Таню, — сказав він їй тоді, — усе, що я слухаю протягом останніх трьох годин, дуже оригінальне, цікаве. Але, пробач, чи немає у тебе іншого запису? Змістовнішого».

Ні, не треба було їй це говорити. Вона надулася.

«Якщо мсьє бажає розумних розмов у таку погоду, раджу піти до клубу, де він одержить шмат духовного хліба. Та якщо він іще вірить у мої скромні сили… Бачиш, попереду біла лінія. Он там, на асфальті, поглянь, риска, проведена крейдою…»

«Бачу… Тань, я не хотів тебе образити, але в мене вже болять щелепи від сміху. Дай їм відпочити».

«Мужчино, не перебивай!.. Так от, як тільки переступлю через цю риску, стану іншою — хочеш експеримент? Не заперечуй — хочеш! Отже, — почала вона урочисто, — метаморфоза двадцятого століття! Смертельний номер. До риски кроків п'ятнадцять… чотирнадцять… п'ять, три… Гасне світло, гримотять барабани, діти непритомніють…»

Вони вже стояли біля риски.

Павло знизав плечима, засміявся і увійшов у «зону».

Таня ступила вслід за ним. Обличчя її раптом стало серйозним, навіть сумним. Павло з подивом помітив, що на лобі у неї, між бровами, залягла зморшка. Перехід був такий різкий і несподіваний, що у нього перехопило подих. Перед ним стояла інша, старіша, чужа Таня. Він бачив її ніби вперше.

«Павле, — мовила вона лагідно і якось бережно, — я прошу пробачення за всі минулі місяці і за всі майбутні циркові номери. Мені часом важко пояснити свої вчинки. Мабуть, просто хотілося бути легкою у товаристві, і взагалі намагалася бути простішою, ніж насправді. Я не знаю, що саме тобі потрібно…»

«Мені потрібно те, що є, — упевнено почав Павло, — така, як ти є… А ти от…»

«Зажди, скажу все… Часу мало — біля переходу я вийду із «зони».

«Тоді краще постоїмо».

«Ні, я довго не зможу… — Раптом голос її став жерстяним, злим: — Я завжди заздрила людям, які вміють мовчати, вміють терпіти поруч себе помітніших людей, які вміють одягатися просто, не втрачаючи при цьому гідності і впевненості, — я заздрю їхній силі духу. Заздрю, але не хочу бути на їхньому місці. Я вимагаю уваги! За всяку ціну — уваги! Я зневажаю тих, хто не вимагає уваги від інших. І захоплююся ними. За те, що вони можуть не нападати першими. Все!.. Я іще встигну прочитати тобі рядки, які люблю, і ми більше ніколи не повернемося до цієї розмови».

Вона продекламувала не відомі Павлові вірші. Потім вони спустилися у підземний перехід. Мовчки перейшли на протилежний бік вулиці.

«Мені пора, — несподівано весело сказала Таня. — А ти йди і їж свої антрекоти», Павло не встиг опам'ятатися, як вона вже була на приступці тролейбуса. Дивної адже збиралися іще поїхати в Гідропарк!..

Бачив, як пройшла вперед по салону, навіть не повернувши Голови до вікна.

Тролейбус лунко ляснув дверима і покотив уперед.

Цілий тиждень після цього він не міг її знайти. Де вона була весь цей час, і досі не знає…

… Так було… А сьогодні він, молодий воїн, вперше виступив на охорону державного кордону. Наряди на самій заставі — прибирання приміщень, праця в підсобному господарстві, — все це минуло, і він зітхнув із полегшенням, коли довідався, що став рівноправним з усіма воїнами.

Але тільки вирушаючи у свій перший нічний дозор, відчув, що військова служба почалася для нього по-справжньому і нічого не зміниться в його житті протягом двох років.

Розуміючи, що служба в армії є необхідним і природним обов'язком кожного юнака, він все ж внутрішньо запротестував, коли самому довелося опинитися у суворорегламентованій обстановці прикордонної застави.

Адже це сталося у той час, коли вони з Танею наблизилися до розв'язання своєї найголовнішої справи… Щоправда, їм усе здавалося тоді найголовнішим. І хто зна, коли вони розібралися б в усьому до кінця.

Перші дні служби кожному новачкові не коржі з медом. Але, якщо вважаєш, що доля тобі невчасно зодягла шинель, тоді два роки стають нескінченно довгими.

Перед очима Павла весь час пропливали розмаїті картини, головними героями яких були вони з Танею. Епізоди з їхнього життя переплутувалися, все було відомо наперед, проте залишалося цікавим.

Таня тепер завжди була з ним: на спортмайданчику стежила за його спритністю, під час стрільби маячила біля мішеней, — і не можна сказати, що це допомагало влучно стріляти.

Певно, тільки на кухні не заважала її присутність, а йому частенько випадав такий наряд. Чистити картоплю або мити бачки — хіба є більш жіноча справа! Виконував її Павло механічно, віддаючись спогадам, поки старший наряду або кухар, бувало, не крикне у самісіньке вухо: «Онищенко, не кидай лушпайки у казан!»

Кожної хвилини він раптом міг подумати: «А що зараз робить Таня? Де вона? З ким? Скільки хлопців біля неї в'ється! Одного прожене, другого, а третього… А може, третій сам її прожене…»

Відчував, що скучив не тільки за Танею, а й за друзями, за своїм подвір'ям, просуорим і геометричним, яке колись здавалося йому холодним і суворим, а тепер — милим і затишним.

А рідне метро! Дихаючи чистим, запашним повітрям лісу, він мріяв знову захлинутися скипидарним запахом підземних станцій.

— Онищенко! — почув Павло свистячий шепіт сержанта. — Глянь на контрольно-слідову смугу…

Одірвався від спогадів, оглянувся на темну з рідкими прогалинами стіну чагарника, повз яку простували, на стрілчасті тіні від високого комиша, що списами лягали на спушену смугу, на сержанта.

Рядовий Онищенко неполюбляв Пименова.

Як і кожного новачка, Павла у перші дні служби тягло до бувалих солдатів. Він шукав друга, душевно сильнішого від себе, з яким міг би поділитися і порадитися, котрий підтримав би у скрутну хвилину. Помітивши, що особливою повагою на заставі користується Пименов, як людина відверта і справедлива, часом навіть на шкоду собі, Онищенко потягся до нього.

Одного разу, коли на душі було дуже тоскно, вирішив поговорити з сержантом відверто, розповісти про Таню, про те, як нелегко йому на заставі… Але, вибравши слушну хвилину, коли Пименов був один у кімнаті, раптом розгубився при думці, що із сержантом усі діляться своїми болями, розповідають про своїх подруг такими ж словами, якими він зараз збирається говорити про Таню. Ні, йому дуже не хотілося, щоб Таня в очах сержанта, навіть у дрібницях, стала схожою на інших дівчат. І він не підійшов тоді до Пименова… Дивно, але не злюбив Павло сержанта саме за те, що не наважився поділитися з ним. Розумів, що несправедливо сердиться на Пименова — наче той і справді у чомусь винен, але не міг перебороти цього почуття…

Колись у Києві він не зовсім розумів свою Таню… А тепер, серед лісової тиші, пам'ять збирала уривки з їхніх розмов. Тепер його охоплювали сумніви, чи був справедливий до неї, чи розумів усю складність її характеру, чи допоміг їй хоч один раз розслабитися, відпочити від самої себе? «Еге ж, — думалося йому, — невесело живеться цій дівчині у своїй красивій оболонці…» З нею було і легко, і весело, і водночас дуже важко!

Згадалося, як привів її уперше до себе додому.

Бабуся почала мовчки роздивлятися дівчину: таку вже незлобиву звичку має старенька — усіх розглядати.

Таня тихо підвелася із стільця і, не попрощавшись, вийшла з квартири.

Павло в цей час у другій кімнаті шукав свої дитячі малюнки, щоб показати їй. Коли повернувся, Тані уже не було, а бабуся, зітхаючи, журно похитувала головою.

Таня ж більше ніколи, ні під яким приводом не погоджувалася переступити поріг його дому…

— Це — слід, Онищенко, — почув Павло слова сержанта, який, нахилившись, висвічував ліхтариком ямки на спушеній землі «каесес». — Чи не людська нога ступала?

Павло нічого не відповів. Ямки на смузі були не схожі на сліди від людських ніг.

— Корова, — сказав Павло перше, що спало йому на думку. — Зараз і господиня за нею прибіжить.

— Схоже на ратиці… — погодився сержант. — Але тут, Онищенко, не корова забігла, — строго закінчив він, відчувши в словах солдата іронію.

«Не корова так не корова, — подумав Павло, та вголос цього не сказав. — Мене зараз не обходять проблеми тваринництва».

— Відбитки роздвоєних копит глибокі. За розміром — менші від коров'ячих, — повчав далі сержант.

— Теля?

— Дикий кабан пройшов, Онищенко… Сітку не зачепив, отже, сигналу на заставі не було.

— Як же міг пройти, не зачепивши сітки? — зітхнув Павло. Епізоди недавнього життя у Києві все ще малювалися йому, тож говорив із старшим наряду, як кажуть, для годиться.

— Він назад повернув… Ти що — сліпий? — розсердився зрештою сержант. — Он, поряд, другий ланцюжок слідів, у зворотному напрямі. — І Пименов освітив ліхтариком цілий квадрат «каесес».

Сержант теж не дуже полюбляв млявого і безпомічного, незважаючи на високий зріст і фізичну силу, новачка. Почувши, що в наряд з ним іде Онищенко, Пименов поморщився.

— Кому, як не вам, Пименов, виводити в життя молодого солдата. Пора вже йому служити на повну котушку. — сказав замполіт Арутюнов, від якого не сховалася мимовільна гримаса сержанта. — Від того, як пройде перша ніч на кордоні, часто залежить уся майбутня служба людини.

Певно, саме ці слова замполіта згадував сержант, раз у раз зупиняючись і прислухаючись до подиху літньої ночі. І хоч його натреноване вухо не помічало навколо нічого тривожного, — тіні від дерев, що падали на контрольно-слідову смугу, і шлях повз неї були спокійні і знайомі, як риси власного обличчя, — він не тільки сам виявляв насторожену пильність, але намагався викликати таке ж почуття у підлеглого.

А підлеглому і без того було тривожно на душі. І не темна ніч на краю своєї землі, не стіна густої, цупкої і високої, схожої на комиш, таємничої трави, не чорні намети дерев, під якими могла таїтися небезпека, наповнювали його тривогою.

Лякало інше. Те, що творилося в ньому самому.

Ще тільки перші дні, а він уже підраховує, коли закінчаться оті сімсот тридцять, котрі має пробути тут.

До цієї ночі Павло сподівався, що, коли почнеться справжня служба — дозори, патрулювання, гонитва за порушниками кордону, — він з головою порине у нові турботи і все інше забудеться.

А от, виявляється, його туга за Танею, за колишнім життям не зникає навіть у дозорі, заважаючи зосередитися, — до всього йому байдуже.

Особливо дошкуляє думка, що він, Павло Онищенко, не дуже й потрібен у цьому прикордонному напівугорському селі, що тут і без нього могли б обійтися. Вчора уважно слухав лекцію замполіта Арутюнова про дружбу соціалістичних країн, про хороших угорських хлопців, які чатують по той бік кордону, про мирну політику Радянського уряду і потепління міжнародного клімату. Та й солдати, які закінчували службу, розповідали, що на заставі давно немає серйозних порушень кордону. Хіба що заблукає якийсь п'яничка з чужого села, або спробує кум гайнути до куми на угорському боці, чи яка-небудь знахабніла спекулянтка пробиратиметься до сусідів за знаменитою ковбасою-салямі… Нащо ж його тут тримати?

Сам Павло не зміг би до ладу пояснити, чому так нелегко почалася його служба, що з ним діється. А от сержант Пименов, який встигав стежити не тільки за обстановкою на кордоні, але й за своїм товаришем, уже зрозумів його біду: в молодого солдата іще не з'явилося почуття відповідальності, не народилося того високого, надихаючого настрою душі, який виникає при думці, що за твоєю спиною Батьківщина і тобі довірено її спокій. Це почуття, властиве усім воїнам Радянської Армії, особливо загострене у прикордонників.

Якась чорна маса зірвалася з дерева і, мало не торкнувшись голови Онищенка, важко пролетіла над ним у темряву. Павло злякано відсахнувся, ледве не натиснувши на спусковий гачок автомата.

— Фазан, — тихо промовив Пименов. — Тебе ж інструктували… Розвелося їх — сила-силенна. Як у заповіднику… Тут іще собак повно, — додав. — Диких… Як закінчилася війна і встановилися кордони, у лісах та перелісках по берегах річок багато собачні блукало. Тут, поряд Тиси, і Латориця протікає, за кілька кілометрів. Якраз на стику кордонів і розходяться: Тиса в Угорщину біжить, Латориця — у Чехословаччину… Так ці бездомні собаки застряли між двома кордонами, потроху здичавіли, розплодилися — це вже не перше покоління. Дичину полюють, ховрахів, мишкують… А неподалік звалище є м'ясокомбінату. Ночами там гризуться. Сядеш у секрет, а собацюра як почне на тебе з кущів брехати — біда…

— Біда, — погодився Павло, думаючи своє: «Тільки примхливій долі знадобилося загнати мене на два роки у цей заповідник з неполоханими птахами, нетоптаними травами і здичавілими собаками…» І він раптом розсміявся.

Сміх серед нічної тиші, в дорозі, так здивував і сержанта, і самого Павла, що обоє зупинилися і подивилися один на одного.

— Ти чого?! — отямившись, буркнув Пименов. Він навіть хотів гримнути: «Знайшов місце і час реготати!» — але, глянувши на освітлене місяцем, зачудоване обличчя Онищенка, чомусь згадав свій перший вихід на кордон, перше нічне чергування і раптом відзначив, що у цього вайлуватого солдата симпатичне обличчя.

— Отак уже краще, — додав примирливо. — А то все киснеш…

Сержант перевів погляд на наручний годинник із світлим циферблатом — за місцевим часом була перша година ночі, і вони рушили далі дорогою, прокладеною повз контрольно-слідову смугу: сержант Пименов — попереду, рядовий Онищенко — за ним; кожний із своїми думками, надіями і тривогами…

У близькому селі годинники відбили першу годину ночі, на заставі — за московським часом стрілка стала на цифру «2».

Було тихо… Навколо нібито не відбулося ніяких катастроф… Але так тільки здавалося…

2

Група угорських туристів складалася з сімнадцяти осіб. Поки для них готували номери, туристи вечеряли в ресторані на першому поверсі.

У ряді, відведеному для іноземних гостей, було малолюдно. За третім столиком од вхідних дверей сидів ошатно зодягнений літній чоловік з нахмуреним, наче змученим, обличчям. Він нічого не їв.

За цим же столиком жінка з туристської групи знехотя колупала виделкою смажену картоплю, без апетиту ковтала її, запиваючи мінеральною водою, і весь час розглядала порожній столик навпроти.

— Як добре, що немає цієї оглушливої музики, — сказала вона сусідові. — І не дуже яскраве світло.

Чоловік нічого не відповів.

— Що з вами, Імре? — спитала жінка. — Й досі болять зуби?

— Нестерпно, — нарешті процідив похмурий угорець. — Я, мабуть, піду нагору. Пробачте, Териз, мене зараз усе дратує.

Він підвівся, шумно відсунувши крісло, і підійшов до перекладача. Щось тихо сказав йому, взяв ключ від номера. Потім вийшов у хол.

Наступного ранку о дев'ятій годині група мала вирушати на Київ.

— Яке неподобство! Тільки одинадцята година… Невже ти не міг поговорити з цією коридорною, зрештою, тицьнути їй що-небудь. Нехай би дала посидіти хоч годинку. Увесь вечір зіпсувала. Що за порядки у цих готелях!..

Високий хлопець в шовковій тенісці, піджаці наопашки та модних смугастих штанях, до якого обурено апелювала дівчина, знизав плечима.

— Давай проведу тебе. Де живе твоя подруга?.. Звичайно, прикро, але що вдієш…

Вони пройшли до моста через Уж. Ріка тьмяніла лисинами підсохлих після короткого дощу перекатів і виблискувала проти місяця озерцями води. За мостом у густій темряві засинало стародавнє місто.

Це було в Ужгороді тієї самої ночі, коли рядовий Павло Онищенко вперше виступив на охорону державного кордону.

— Дивна річка, — сказав хлопець. — Сухо — курка перейде вбрід, а випаде дощ у горах — несе тонни замуленої води… Мабуть, на ранок розіллється. Тут невеличкий дощик пройшов, а в горах, може, й добрячий.

Дівчина нічого не відповіла. Зупинилася.

— «Вони були вдвох, і їм хотілося плакати», — сумно промовила.

Хлопець не відразу зрозумів свою супутницю, адже щойно йшлося про норовистий характер ріки.

— Ні, я не піду! — раптом притупнула дівчина ногою. — Принципово не піду! Я не звикла, щоб зі мною так поводилися, — викинули, мов цуценя! Я не звикла, еге ж, мсьє! — повторила з викликом.

Асфальт був свіжий після дощу, він, здавалося, парував у теплому світлі ліхтарів і віддзеркалював усе, що відбувалося на мосту: і швидкі фари запізнілого автомобіля, і каблуки лакованих босоніжок, і самі ліхтарі.

— У мене репетиція тільки об одинадцятій ранку, — засмученим голосом сказав хлопець, — і я встиг би виспатися. Може, іще кудись підемо, якщо так сталося? Мені не хочеться у перший вечір так по-дурному розійтися.

— Ні. — Дівчина вперто не йшла з місця. Вона стояла на вузькій пішохідній доріжці, притиснувшись спиною до масивної огорожі мосту. Автомобіль, що минав її, кілька разів поморгав світлом і ніби заплів золотом її розвіяну, непокірну зачіску. — Я так не піду, — говорила вона. — Повинні були рахуватися із моєю гідністю. Ми нічого поганого не робили… Яка гидота — підозрювати всіх людей!

— Що поробиш, головою стінки не проб'єш. У готелях свої порядки — об одинадцятій гостей випроваджують.

— Але ж ми нічого поганого не робили! — мало не плачучи, повторила дівчина. — Знаєш, що я придумала? — нараз скрикнула вона. — Де твоє вікно?.. Я з чистого принципу зараз повернуся в номер.

— Ти що, Таню?! Не будь божевільною! Я не можу себе компрометувати. Якщо устругнеш що-небудь, я потраплю у дурне становище перед адміністрацією готелю і Держконцерту. Завтра увечері початок гастролей.

— А ти, виходить, боягуз. Приємно довідатися!.. Талику — любий друг… Оце познайомилися! Що ж, коли не хочеш, коли і ти про мене такої думки, як коридорна, я можу піти…

— Ти прийдеш на концерт?

— Можливо… А втім, ні… Ти знаєш, я все-таки повернуся в готель. Я не можу інакше. Це була образа, і я повинна взяти реванш. Де твоє вікно?

— Охолонь… Дай зміркувати… На третьому поверсі, здається, шосте зліва… Так, так…

Вони повернулися до готелю і зайшли за ріг. Ця стінка не освітлювалася з вулиці.

— Пожежна драбинка високо, — сказала Таня. Вона швидко зміряла очима відстань. — А що то за труба проходить па стіні?

Хлопець розсміявся.

— Таких випадків у моєму житті ще не було. Ти — відчайдушне дівча, — говорив Віталій. — Але, якщо хочеш, спробуй. Буде про що згадати. Тебе на трубу підсадити?.. Ні?.. Як знаєш. Я чекаю в номері. Світла не запалю… А може, все-таки не варто, Таню? Га? Подумай. Я — серйозно.

— Давай. Іди і чекай. Я теж не жартую.

Перед тим як звернути за ріг будинку, він іще раз оглянувся і засміявся. Потім зник.

«Добре, що я у штанях», — подумала Таня.

Постоявши хвилин п'ять, щоб Віталій встиг дійти до свого номера, Таня підстрибнула, обхопила руками холодну трубу і видерлася на неї…

У номер туриста постукали. Це був перекладач.

— Дозвольте, товаришу Хорват. Я привів вам зубного лікаря.

І перекладач пропустив уперед повну біляву жінку у білому халаті.

— Ах, зубного!.. Так, так, дуже вдячний. — Імре болісно поморщився.

— Спробую чимось допомогти, — сказала жінка. Перекладач схвально закивав головою.

— Звичайно! Треба ж якось врятувати вас від болю, — звернувся він до Імре Хорвата. — Адже з самого ранку мучитесь… А вам належить відпочити. — Він повернувся до жінки в халаті: — Завтра нас чекає тривалий переїзд автобусом.

Хорват розв'язав шарф, яким була закутана шия.

— Добре, що немає флюсу, — підбадьорливо сказала лікар.

Хворий зсунув два крісла, підсунув ближче лампу і важко опустився в одне з них.

— Ну що ж, подивіться, але зуб цей запломбовано, і я не хотів би, щоб в дорозі його колупали. У мене є свій лікар, і, повернувшись, я серйозно візьмуся за цю справу… Але тільки вдома… Чи не змогли б ви дати мені зараз просто щось заспокійливе?

Оглянувши зуби Хорвата, лікар сказала:

— Зовні нічого не видно… Можу запропонувати вам простий, але дійовий засіб — анальгін. Прийміть таблетку на ніч. Візьміть ще й снотворне… Зуб закритий. А я не чародій. Одне слово, це найрадикальніше в даній ситуації.

— Еге ж, не повезло вам, Імре, — співчутливо сказав перекладач. — Я зараз принесу снотворне. Є у мене і ноксирон, і еуноктин — на вибір. Сам погано сплю. Дуже стомлююсь у дорозі.

— Буду вдячний.

Коли лікар і перекладач вийшли, Імре Хорват замкнув двері на ключ, замислено подивився на годинник і почав чекати ліків.

Очевидно, перекладача затримали інші туристи, і він приніс таблетки тільки через годину — о пів на одинадцяту.

Хорват подякував ще раз і попросив переказати Лайошу Сабо, що у шашки він сьогодні не гратиме, бо негайно ляже спати…

… Вікно було темним, таємничим: адже Віталій не вмикав світла. Учепившись за підвіконня, Таня підтяглася на руках і стрибнула у темряву кімнати.

— Талику, це я, — весело сказала вона, їй ніхто не відповів.

«Невже не дійшов? — подумала дівчина. — А може, це й не його номер?» — її немов холодною водою обдало.

Приплив сміливості вже минув, їй здавалося неможливим знову стати на карниз і піти по вузькій трубі, якою вона потрапила у кімнату.

Що ж робити?

Уже не рада була своїй безглуздій витівці.

У кімнаті панувала тиша. Ні подиху! Очевидно, в ній нікого не було. Таня вирішила вийти через двері — номер Віталія, певно, десь поблизу. Якщо ж зіткнеться з коридорною, то скаже, що забула у номері якусь річ. У крайньому разі, повернеться і рушить униз до виходу з готелю.

Вона підійшла до дверей. Двері були замкнені.

Щоб не блукати у темряві, ввімкнула світло.

Кімната і справді виявилася порожньою. У кутку стояв акуратний імпортний чемодан з м'якої кофейного кольору шкіри.

«А якщо зараз повернеться господар?!» — з жахом подумала дівчина.

Ключа ніде не було. Вона погасила світло і знову підійшла до вікна.

«Треба йти, — квапила думка, — дивись, що-небудь запідозрять, коли застануть».

Таня лягла на підвіконня, потім підвелася, тримаючись за лутку і тремтячою, непевною ногою шукаючи карниз: тільки б не посковзнутися! Вона втратила орієнтацію і не знала, в який бік рухатися. В голові гуло, як у порожній діжі. Вона ні про що не думала тепер, тільки про одне: благополучно спуститися.

Зрештою вона зробила помилку — глянула вниз. Земля здалася недосяжно далекою і невмолимо грізною. Дівчина уявила — ніби вже й відчула, як її ребра болять від удару об цю жахливо тверду землю.

Страх, відомо, поганий помічник. Обмацуючи кожний кам'яний горбик спиною, Таня почала посуватися уздовж стіни, та враз завмерла, вчепившись витягнутою рукою у раму дальшого вікна, не маючи сили поворухнутися. Уже готова була влізти у будь-яке вікно і покаятися, попросити допомоги.

В цей час її помітили знизу. Якийсь старий, ідучи подвір'ям, зупинився, придивився і раптом загорлав так, що водій продуктового фургона біля підсобки ресторану вискочив з кабіни. А з відчинених вікон готелю повистромлялися цікаві, завертіли головами на всі боки, ще не знаючи, куди дивитися. Старий відразу спрямував їхню увагу.

— Ти що там робиш? Чого лазиш?! — кричав він, потішаючи публіку. — Я зараз міліцію покличу.

Таня розгубилася, не знаючи, що відповісти, і крикнула перше, що спало на думку, не відчуваючи безглуздості своїх слів:

— Я у триста сьомий іду…

Згори, певно, з четвертого поверху, — вона не бачила, бо боялася поворухнутися, — долетів чийсь регіт. Від образи і напруження кров ударила їй в обличчя.

З вікна, за раму якого вона трималася, висунулося злякане, навіть у присмерку бліде обличчя Віталія.

— Давай сюди, дурна, — прошипів він.

— Я не можу.

— Злодійка! — не вгамовувався старий внизу.

— Я не злодійка! — не стрималася Таня. У неї зірвався голос, і вона заплакала відкрито, гучно, розуміючи, що має зараз вкрай жалюгідний вигляд.

Віталій відірвав її подерев'янілу руку від рами і втяг дівчину по стіні у свій номер, у двері якого вже тарабанили черговий адміністратор готелю разом з коридорною.

Стався величезний скандал.

… Хвилин через десять унизу, в холі, міліціонер розпитував свідків.

Молоденька коридорна плакала. Вона недавно тут працювала — і відразу такий випадок.

— Я сказала їй, щоб залишила готель, що вже пізно. І вона пішла. Звідки я могла знати, що вернеться через вікно….

Віталій стояв скуйовджений, розгублений, з виразом благання на обличчі.

— Я не хотів… Я не думав, що вона це зробить… У мене завтра концерт. Я тут на гастролях з Держконцертом… Я, чесне слово, не знав… Дуже прошу, не повідомляйте дирекції!

— Ви давно знайомі? — спитав міліціонер Віталія. Таня, яка вже опам'яталася, попередила відповідь:

— Це мій друг дитинства. Ми тут випадково зустрілися. Ми хотіли посидіти, замовили вечерю у номер… Хіба не можна?! І раптом мені наказали вийти. Наказали, розумієте? Я не звикла, щоб мене виганяли… Я просто з принципу хотіла повернутися! — Дівчина квапилася, захлиналася словами, накручуючи на палець пожмакану, збруднену фарбою від очей хустинку. — З принципу!.. Мене все одно не пустили б. І тоді я вирішила пройти іншим шляхом. Я за годину все одно пішла б звідси…

Зачіска у неї розметалася, плечі були по-пташиному підняті, вона не знала, що іще додати, щоб її зрозуміли, щоб їй повірили і щоб швидше закінчився весь цей жах.

У холі товпилися цікаві. Старий, який першим помітив Таню на стіні, чим дуже пишався, голосно обурювався:

— Дожила молодь, лазить по вікнах! Бачили ми таких! Гастролерша!..

Міліціонер тим часом перевіряв документи.

— Чому ви зараз в Ужгороді, Красовська? Що тут робите? — питав дівчину.

— Я проїздом…

— Я ж казав — гастролерша! — задоволено хмикнув дід. — Від таких усе горе й біда! Не вірю я їй. І ви не вірте, товаришу міліціонер! Бачите, яка розцяцькована, розмальована! А як зухвало дивиться — усе їй ні по чому. Нахаба!

— А ви не ображайте! — обурилася Таня. — Ніхто вам не дозволяв ображати. Ви ж не знаєте, хто я!

— Видно, хто ти! — огризнувся старий і знову повернувся до міліціонера: — Ви, товаришу, гарненько перевірте її документи, перевірте, що за особа.

Міліціонер підійшов до телефону і викликав машину.

— Доведеться проїхати у відділення, — сказав він Тані. — І вам, молодий чоловіче, і вам, — повернувся до дідка.

— Я не поїду, — здригнулася дівчина.

— Це вже від вас не залежить, — нахмурився міліціонер. — Поїдете туди, куди треба. Якщо ваші документи справді в порядку, то вас, можливо, й відпустять. Але думаю, що доведеться сплатити штраф за порушення громадського порядку.

Це у кращому разі. В гіршому — може бути і п'ятнадцять діб… Я вам нічого не гарантую.

— А чого я повинен їхати? — обурився Віталій. — Я ж не винен!

— Громадянка Красовська була у вашому номері… Отже, ви причетні до цієї справи. Зрештою, у відділенні все з'ясуємо, — терпляче пояснював міліціонер.

Дідок, щасливий з того, що затримав злочинницю, — а він був упевнений, що Таня — злочинниця, — із задоволенням погодився проїхатися міліцейською машиною. Він був сповнений ентузіазму, приємне почуття виконаного обов'язку розпирало його.

Віталій одразу знітився.

Тим часом черговий адміністратор, яка весь час бігала по холу та благала сторонніх розійтися, зовсім розхвилювалася:

— Таке мені вперше трапилось! За всю роботу подібного не було. Яка ганьба! Дівчина — і у вікно! І треба ж, щоб саме у моє чергування!.. У вікно на третьому поверсі!.. На третьому поверсі!.. — Помітно було, що саме думка про третій поверх вражала її найбільше.

Коли затримані і свідок сідали в міліцейський фургончик, біля входу у готель зібрався натовп. Дівчину проводжали репліками:

— Гарненька!

— Через таких красивих знаєте що буває!

— Кажуть, вікном чемодани витягала! Смілива!

— А багато їй дадуть? — поцікавився хтось.

— Та вже дадуть, не хвилюйтеся!

— А цей, модний, подавав їй чемодани. Ціла ватага.

— Іноземці дивляться. Туристи. Ганьба яка! — бідкалася тим часом черговий адміністратор, помітивши у натовпі кількох угорців. — Повернуться додому, що вони розкажуть…

— У Фінляндії злодіям руки відрубують. І правильно. Тому там замків немає…

— На півночі люди суворі.

— Не тільки на півночі. У Лівії, в Африці, так само…

Коли двері фургона із заґратованим віконцем зачинилися, Таня по-справжньому злякалася. Усе приниження, якого вона зазнала, потонуло у цьому страху. Дівчина глянула на свої тремтячі пальці і раптом з якоюсь злою втіхою подумала, що вона жалюгідна, що зараз таку її легко розчавити до кінця, до останку.

«Що ж тепер буде? Що буде?!» — чула вона свій голос зсередини.

Але вона не плакала тому, що навпроти сидів дід, якого зненавиділа. А поруч нього — міліціонер. Міліціонер байдуже дивився собі під ноги, а старий щось бубонів, немов репетирував свою майбутню промову у відділенні.

Віталій, забившись у куток, спочатку мовчав, потім хрипко промовив:

— Я ж казав, боже, я ж казав… Що ти наробила!

— Я наробила, я й відповідатиму, — сказала Таня твердо. — А, власне, що я такого зробила?!

3

Ще мить тому на подвір'ї брата Каталін Іллеш, Ернста Шефера, було тихо і спокійно. Тільки нічні комахи, немов невидимки, зрідка шаруділи травою… Десь пискнула миша, десь тріснула кора, упав жук разом з листочком… Усі звуки танули в густій темній зелені, що зливалася і з землею, і з небом. Ще мить тому…

І раптом!.. Цей звук був такий несподіваний у глухій тиші Двору!

— Гадаєш, я стара дуринда і нічого не розумію?! Я все бачу, все тямлю — я ще не з'їхала з глузду, не надійся!.. — вирвалося з розчиненого темного вікна будинку, де жив з дружиною Ернст Шефер.

До того, як сусідський сад поглинув цей крик, прокинувся і старий Коповскі, який чутливо дрімав у своєму дворі під акацією.

Старий розплющив очі. Підвівся з розкладушки, занурив ноги у росяну траву і пошарив ними, намацуючи капці. Розшукавши взуття, Коповскі попрямував до парканчика, що розділяв два подвір'я.

Своє одноманітне життя йому вже давно набридло, і він не відмовлявся від найменшої нагоди влізти у чуже. Це була незлобива цікавість, схожа на цікавість дитини, котра спостерігає за чужою, недоступною їй грою.

Влітку старий частенько спав у садку. Приємно було прокидатися сизуватим ранком від пташиних голосів і починати день зеленим кольором, а не побіленою стіною, — він чув, що зелений колір зміцнює нерви, і цілком був із цим згоден.

Єдине, чого з самого дитинства боявся Коповскі у садку. — це гусені. І тому ніколи не ставив розкладушки під фруктовими деревами, звідки гусінь сипалася пухнастими колечками, а потім гидко розповзалася по простирадлу.

Старий усе життя прожив поряд з гусінню, нищив її, доглядаючи садок, і все-таки боявся роздушити яку-небудь уночі, жахався навіть думки, що гусениця може впасти в його відкритий уві сні рот…

Крик з дому Шеферів не повторився.

Коповскі потоптався біля парканчика, що сягав йому вище голови, відхилив дошку, яка трималася на одному цвяху, наперед смакуючи події, які могли відбутися.

Але у сусідському домі все затихло.

Коповскі ще раз глянув на відчинене вікно в сусідському домі і вже хотів повернутися на свою продавлену розкладушку, як голос товстулі Агнеси Шефер знову злетів над двором. Виразно, з наростаючою силою і твердістю, голос цей устромлявся в щільну темряву, пронизуючи паркани, муровані загорожі, дерева, сараї…

Завовтузився у будці пес, але кричала хазяйка, і він заспокоївся.

— Ти не підеш! Нікуди не підеш! Якщо твоя нога ще раз переступить її поріг, якщо ти це зробиш, пожалкуєш: я тебе і знати не схочу!.. А це стерво я наскрізь бачу. Я сама піду до неї!.. — кричала стара Агнеса, змішуючи у запалі німецькі слова з угорськими та українськими. Вона немов забула про пізній час і про те, що її можуть почути чужі люди.

— Тихше, Агнесо. Заткни пельку. Вікно відчинене. Присягаюся — погано тобі буде! — зацитькував чоловік, м'ясник Шефер.

Потім старий Коповскі з жалем побачив, як вікно зачинилося.

«Про кого це Агнеса говорила? — міркував він. — Чи не про сестру чоловіка, Каталін? Ніяк не охолоне, ніяк не простить їй спадщини… І чоловіка весь час підбурює проти неї. Ге-е, дурна баба. Все ж таки — сестра… Скільки років минуло, а не заспокоїться ніяк. Далася їй та ділянка — своя не гірша… Ну, обділила Каталін, звичайно, братика. Хитра баба, жила… Та й те сказати, всі вони такі — Шефери… Хоч братик, хоч сестриця… Ні свого, ні чужого з рук не випустять. Не віддав би Ернст сестрі й ламаного пенге, якби не чоловік Каталін — отой жандарм Карл Локкер. Його й Ернст боявся… А вже як прийшли радянські і повісили Карла, стало Шеферам не до батьківського спадку… А яка гарна була замолоду Каталін — усі чоловіки^задивлялися! Вулицю переходили, коли назустріч ішла, щоб хоч оком кинути. Та й зараз…»

Старий покрутив головою, прицмокнув губами і побрів назад під свою акацію.

«А як узяв її Локкер, як став він тержерместером[1], усю свою зажерливість показала… Людей вона, правда, не кривдила, як її чоловік, але від награбованого жандармом не відмовлялася…»

Лягти Коповскі не встиг. Новий лункий звук обірвав його думки і примусив знову шмигнути до паркана. У Шеферів гучно хряпнули двері.

Відхиливши одірвану дошку, старий Коповскі жадібно вп'явся очима у темряву.

Ернст Шефер швидко збіг з ґанку.

Раптом вікно знову прочинилося, спалахнуло вогнем і кинуло широку смугу світла на подвір'я, паркан, садок, примусивши Коповскі принишкнути за огорожею.

У вікні з'явилася Агнеса, трохи не наполовину виваливши на підвіконня своє огрядне тіло.

— Ти цього не зробиш, Ернсте, — вже благала вона. — Ти пожалієш мене і дітей. Еге ж, ти цього не зробиш?

Шефер прямував до хвіртки. Минаючи сарай, він на мить зупинився і смикнув, немов норовистий кінь, головою.

— Ернсте, любий!.. — летіло йому навздогін.

У відповідь м'ясник бридко вилаявся.

У Коповскі заблищали очі — не так часто сваряться ці потайні Шефери.

Намагаючись запам'ятати подробиці, він простежив, як розлютований сусід вибіг на вулицю. Потім прочинив свою хвіртку і проводжав Шефера поглядом доти, поки розпізнавав його важку, опасисту постать.

Він ще почекав, коли схвильована Агнеса сповзла з підвіконня і зникла за шторою.

Певно, їй було страшно залишатися одній у темряві, і жінка не гасила світла.

Занадто збуджений, щоб відразу заснути, старий Коповскі без будь-якої потреби подався у хлів. Постояв у розчинених навстіж дверях, угадуючи в темряві корову, потім побрів у хату, розшукав у сінях глечик і випив кухоль холодного молока. Зрештою потупцював на ґанку, погладив кота, що прокинувся і тулився до ніг, і почвалав назад у сад.

На всяк випадок ще раз заглянувши дорогою на сусідське подвір'я, він вирішив, що пильнувати далі немає рації, і знову задеренчав своєю багатостраждальною розкладушкою, терзаючись думкою: «Куди ж це Ернст подався серед ночі?!»

Ніч була тепла, м'яка, і ніщо не віщувало катастроф; потроху заспокоївшись, старий знову заснув.

4

Останнє, що відчувала Каталін Іллеш, був не біль. Відчуття болю у горлі, стиснутому невмолимим паском, заглушала нестерпна задуха, що налила жили, голову, все тіло гарячим важким свинцем, затуманила мозок, рвала її всю на шматки.

Каталін боролася, пручалася, весь її міцний організм опирався смерті. Жінка не могла здерев'янілими руками схопити вбивцю, — з професійною досвідченістю, стоячи ззаду жертви і затягуючи на її шкіряний пасок, той вміло уникав ослаблих рук. Вона конвульсійно хапалася за пасок, щоб хоч трохи розслабити його. Але й на це сил уже не вистачало.

Перед її очима пливли у темряві роздуті і легкі, як гумові кульки, барвисті зорі. Вони все розпливалися, кружляли, спліталися і розпліталися, ставали схожими то на розмазані лілеї, то на кошлатих жаб, що душили Каталін мерзотними лапами. У вухах з'явився тонкий безупинний свист, який усе дужчав і дужчав…

Усе, що вона передумала цієї ночі, все, що турбувало досі, відсунулося від неї назавжди… Ніч, яка спочатку не віщувала ніяких катастроф, раптом зупинила свій плинний біг, завмерла, а потім вибухнула смертельним страхом і нелюдським болем.

«Позбутися цього жахливого болю, цього свисту, який розриває голову, дихнути на повні груди, жити, жити!..» Тільки це, і більше нічого! Ні про що інше не могла думати, ні про що згадувати. Наче й не було в її житті що згадати, не було дочок Єви та Ілони, які спали в сусідній кімнаті, не було радостей і страждань, не було двох чоловіків — Карла і Андора…

Неправда, що в останню хвилину наглої, насильницької смерті перед очима проходить усе життя. Це вигадали романісти… Душа Каталін уже знесиліла, і тільки тіло її ще боролося, підсвідомо прагнуло: жити, жити, жити!..

З першим своїм чоловіком Карлом Локкером вона прожила недовго — перед самою війною узяв її ще дівчиськом. Під час війни Карл швидко дослужився до тержерместера і командував жандармським участком. Був дуже лютий до людей, навіть вона, дружина, боялася його важкого погляду. А наприкінці війни, коли радянські війська звільняли Закарпаття, а вони з Карлом та маленькою Євою збиралися утікати на Захід до родичів, чоловіка не стало.

Свідомість то поверталася до Каталін, то знову покидала її, з якихось невідомих глибин істоти народжувався опір, бралися сили, щоб боротися за життя, але усе слабше і слабше.

… Вона залишилася з дитиною на руках, і, можливо, саме заради маленької Єви її не вислали звідси, як того вимагали скривджені Карлом люди. А може, заступився і дядько Вальтер, комуніст, якого Карл заслав колись у штрафний батальйон.

Удова Каталін була молода і гарна. Згодом до неї посватався угорець Андор Іллеш. З ним прожила також недовго — через п'ять років він виїхав на батьківщину, в Будапешт, і тільки вряди-годи нагадував про себе, надсилаючи гроші та посилки для своєї маленької Ілони… Каталін пішла працювати на лижну фабрику. Спеціальності не було — навчили, і багато років, поки виростали Єва та Ілона, вона покривала лижі лаком.

Єдиною радістю, єдиною втіхою і надією були дівчатка. Розквітли, мов троянди. Білява Єва вже закінчила школу і працювала разом з матір'ю, чорнява Ілона — дочка Андора Іллеша — ходила до дев'ятого класу. Каталін мріяла, щоб життя її доньок склалося не так, як у неї. Звичайно, вона не гола, не боса, не бідна — дещо дістала у спадок від батьків, дещо приховала з війни. Андор теж умів «робити гроші». Але скільки болю, скільки страху натерпілася за життя!

А сьогодні незчулася, як нагла смерть підкралася до її усамітненого будинку на краю вулиці…

Тугий пасок усе дужче стискав її горло, останніми сліпучими сплесками вибухали у мозку розрізнені проблиски свідомості.

Тепла ніч штовхнула Каталін у смерть, як у провалля…

Жінка сповзла на підлогу і наче розчинилася у нічній темряві, так само як розпливлися і померхли в її мозку останні сплески світла…

Вона вже ніколи не дізналася, що Ілона та Єва були зарізані в постелі тим самим ножем, якого взяла з кухні, щоб накраяти хліба.

Коли старовинний годинник, що його колись забрав Карл у багатого Бергера, пробив першу годину ночі, двері надвір тихо прочинилися…

У домі Іллеш, у повній темряві, ще довго плив відгомін того лункого удару і потім запала мертва тиша…

5

Спершу кидався в очі бар'єр, який ділив приміщення на дві половини. За ним стояв стіл з телефонами. Сержант з червоною пов'язкою на рукаві — помічник чергового — розмовляв за бар'єром з дружинником, немов не помічаючи, як нервує на лаві бородатий парубійко, як раз у раз обсмикує на собі одяг і поправляє пальцем рогові окуляри, як розгублено поглядає на двох хлопців і низькорослу, у брючному костюмі дівчину, що прийшли виручати його, свого приятеля.

Міліціонер, який супроводив Таню і Віталія, підійшов до столу, поклав два паспорти.

«Добре, що хоч документи були при мені», — подумала Таня. Вона наблизилася до бар'єра і чекала, поки сержант звільниться.

— Ну, що у тебе, Анатолію? — нарешті спитав той молодого міліціонера.

— Готель.

— А-а… Почекай, я тут з цим волосатим розберуся спочатку. — Він мигцем глянув на Таню — певно, йому не сподобалося, як нетерпляче вона поглядає. — Ну що, доплигалася, подружко?

— Я вам не подружка, — різко відповіла Таня.

— Ач, яка метка! Ну, посидь, посидь там, у коридорчику. А ці, — кивнув міліціонерові на Віталія та діда, — теж з нею?.. Нехай посидять. Я зараз закінчу.

Коридор був вузький і довгий, він, немов сліпа кишка, завертав і вів у тупичок — перегородку. Але все ж у ньому вміщалося троє вузьких дверей і ряд із шести збитих докупи стільців. Бар'єра крізь відчинені двері звідси не було видно, тільки спини двох хлопців, таких самих довгогривих, як і їхній друзяка, що впіймався.

— Так що будемо робити, га? — долітав у коридор голос сержанта. — Покарати тебе як слід? Повідомити в інститут? Оштрафувати?

— Не треба, — мимрив у відповідь бородань.

— Може, і про п'ятнадцять діб поклопотатися, по знайомству, га?

— Я прошу пробачення у товариша дружинника… Я не хотів його ображати. Він просто нагодився під гарячу руку.

— Під гарячу руку?! Він зупинив тебе, коли ти лаявся на всю вулицю! А ти його відштовхнув. Чого ж мовчиш? Було?

— Було, — похмуро визнав бородань. — Відпустіть мене, чесне слово, більше не буду… Чесне слово!.. Ну, я прошу вибачення. Простіть мене… Ну, будь ласка!

І раптом Таня почула схлипування — певно, бородань заплакав.

«Фе, як негідно, — з огидою подумала вона, на мить забувши навіть про свої неприємності. — Хіба можна так принижуватися!»

Двоє друзів і дівчина почали просити сержанта і дружинника, щоб ті пробачили винуватцю, нікуди не повідомляли, повірили його чесному слову.

— Знаєте, товаришу сержант, це на нього щось найшло. Взагалі він хороший, тихий хлопець. Ніколи не лається — просто у нього сьогодні неприємності в інституті… А тепер ще й оце… Він з дурного розуму, по молодості.

— Нічого собі по молодості. Цілком дорослий, щоб відповідати за свої вчинки…

— Товаришу сержант, — перебив інший, — він і справді хороша людина… Сім'я інтелігентна… Відпустіть на перший раз. Ми за нього ручаємось, більше цього не повториться! Справді негарно вийшло…

— Хороших друзів маєш, Клумак… Еге ж. Навіть дівчина тебе, грубіяна, захищає… А постригтися треба. Нічого людей лякати — до самісіньких очей заріс…

— Так він же поет! — жалісно сказала дівчина.

— Поет? — здивувався сержант. — Як же він пише, коли так розмовляє на вулиці? Що він може дати людям? Що сам має за душею?!

— Навіщо так говорите, ви ж нічого його не читали, — ображено відповіла дівчина. — Правда, він іще молодий, але колись друкуватиметься… Ось побачите.

— Гм, — зітхнув сержант. — А постригтися все ж таки доведеться.

— Я пострижусь, — зрадів бородань, — і поголюся.

— Добре. Приведете себе в порядок і завтра зайдете до мене у людському вигляді. Тоді й поговоримо. Ідіть.

— Спасибі! Велике вам спасибі! Я неодмінно завтра пострижуся. Спасибі!

Таня бачила, як бородань разом з друзями швидко попрямував до виходу. Плечі його ще були похилені, але очі уже посміхалися, наче й не він секунду тому ганебно канючив.

— І не лайся більше ніколи, — гукнув навздогін сержант. — Ще раз попадешся, хлопче, пощади не жди!

— Я зрозумів. До побачення!

Дружинник вийшов услід за зраділою компанією.

— Ну, Анатолію, давай сюди свій готель. Чув — учора Юрка під час затримання мало не порізали хулігани? Ох, і дадуть їм тепер, на всю котушку!

Коли Таня, Віталій і дід знову опинилися в кімнаті чергового, біля бар'єра, сержант підвівся, закурив і втомлено потер чоло.

— Ну, так що там у вас сталося? — Він розгорнув паспорти, поглянув на Віталія і Таню, Звіряючи фотографії. Потім зупинив погляд на старому, який уже нервував від тривалого чекання. — А це хто, свідок?

Міліціонер кивнув і почав розповідати.

— Не розумію, — швидко заговорив Віталій, — до чого тут я? Посидів з нею увечері — і все. У мене вранці репетиція, а потім концерт у муздрамтеатрі. Я повинен виспатися. Чому мене забрали? Я тут з Держконцертом, і мені не потрібні ці неприємності! Це ідіотське непорозуміння! Віддайте паспорт і відпустіть.

— Тихше, тихше… Не галасуйте. Зараз усе з'ясуємо.

Таню несподівано охопила байдужість. Навіть сама здивувалася, що їй раптом стало нудно, огидно і байдуже до того, як далі розвиватимуться події. Очевидно, позначилося нервове напруження, в якому перебувала останні години: вона «перегоріла».

— І яке взагалі я маю відношення до цієї навіженої? Якби знав, що вона на таке здатна, нізащо не зв'язувався б. Я ж знайомий з нею лише кілька годин. Це, звичайно, було легковажно з мого боку — запрошувати в номер, але ми тільки вечеряли. Об одинадцятій вона пішла… А зараз мені справді треба спати, у мене завтра робочий день…

«Ну й мерзота ж він, боягуз і зрадник», — майже спокійно констатувала в думці Таня.

— Дівчина говорила, що ви — друг її дитинства. А ви заявляєте, що познайомилися сьогодні, чи, точніше, вчора, — зауважив міліціонер, глянувши на годинник. — Що ви на це скажете, Красовська? — повернувся він до Тані.

— Нічого не скажу. Він говорить правду. — Таня гордовито відкинула голову, зневажливо поглянула на Віталія, який одразу ж відвів очі, і внутрішньо посміхнулася своїм думкам: «Ні, цей міліціонер не діждеться, щоб я плазувала перед ним, виправдувалася, викручувалася».

— Що ви робите в Ужгороді?

— Я вже пояснювала. Проїздом.

— Де зупинилися?

— У подруги.

— Чим займається подруга? Хто вона? Адреса?

— Вона студентка. І не треба її чіпати. Вона ні при чому. Я винна — зі мною і розбирайтеся!

— Куди ви їхали?

— До Мукачевого.

— З якою метою?

— В особистій справі.

— У якій «особистій»?

— Це стосується тільки мене.

— А все ж таки?

— У мене там наречений.

— Де він працює?

— Ви дуже наївний, хоч і сержант.

Усі помітили, як густо почервонів помічник чергового.

— Він — прикордонник… — додала Таня. — І більше не будемо про це говорити.

— Де ви працюєте?

Тані здалося, що в голосі сержанта забриніли єхидні нотки.

— Зараз не працюю. Тимчасово. А взагалі я декоратор, художниця.

— Що за день, — посміхнувся сержант, який уже опанував себе, — самі поети та художники! Богема, да-а… Добре. А що ви робили на карнизі готелю?

— Я вже тисячу разів пояснювала…

— Злодійка вона, — не витримав дід. — Чого ж іще?! Нероба і злодійка. Надумала по вікнах лазити… Усе це вона бреше, що до нього йшла. Може, спочатку і йшла, а потім… Я сам бачив, як вона з одного вікна вилізла і пробиралася до другого.

Таня силою волі виключилася: розглядала підлогу, стіл, стінку, намагалася думати про щось стороннє, не слухати, що плете цей дід. Відчувала, як гірка хвиля ненависті і роздратування знову котить по її тілу. А старий усе говорив і говорив, немов його прорвало.

Нарешті сержант зупинив цей потік слів, звернувшись до Тані:

— Ви були і в інших номерах готелю?

— Так. Я випадково втрапила не в те вікно. Там був порожній номер, тобто не було господаря, але я відразу ж вилізла. Тоді мене й помітив цей… — Вона зневажливо кивнула в бік свідка.

Старий збирався знову скипіти, але сержант відправив його, сказавши, що уже все ясно. Дід пішов незадоволений, що його не вислухали до кінця.

Віталій попросив дозволу закурити і відступився у куток кімнати.

Сержант записував подію у журнал, молодий міліціонер шукав щось у своїй записній книжці.

— Отже, красуне, вештаєтесь, не працюєте, шастаєте з малознайомими мужчинами по готелях, лазите до них у вікна. Чудова характеристика! — сказав сержант, облишивши журнал. — М-да… І наречений, кажете. Прикордонник. Вигадати таке!.. У прикордонників, красунечко, таких наречених не буває. — І сержант глузливо глянув дівчині в обличчя.

Цей погляд стьобнув її, немов батогом. Досі на неї ніхто не смів так дивитись!

— Ви — тупиця і дурень, хоч і у формі, — тихо, але виразно сказала вона.

Від несподіванки сержант здригнувся, розгубився і, не знаючи що сказати, ляпнув:

— А ти!.. Знаєш, хто ти?! Ти — справжня шльондра! Ось хто.

Тепер завмерли всі: і Віталій у кутку, і молодий міліціонер з відкритим від здивування ротом, і сам сержант. Запала така нестерпна тиша, що було чути, як під дошками підлоги шарудить миша.

І серед цієї тиші Таня перехилилася через бар'єр і вліпила бідолашному сержантові дзвінкого ляпаса.

— Ну, тепер ви точно сядете! — підхопився червоний мов буряк помічник чергового.

Після цього з Танею сталася істерика, а сержант забігав по кімнаті, скуйовджений, не знаходячи слів від обурення. Поки міліціонер поїв дівчину водою, він весь час повторював: «При виконанні службових обов'язків…», «При виконанні…». Але Тані вже до всього було байдуже.

Вранці її відведуть до народного судді, і той, не задумуючись, вліпить їй п'ятнадцять діб. А потім її відправлять назад у Київ. І вона нескоро побачить свого Павла…

6

Затримавшись на роботі до пізньої ночі, підполковник міліції Коваль викликав з міністерського гаража машину. Він зібрав на столі розбухлі папки, сховав до сейфа і потер почервонілі повіки — страшенно хотілося спати.

Коваль зітхнув: певно, і цієї ночі відразу заснути не пощастить. Тільки вмоститься, заплющить очі, як перед ним починають повзти стовпчики цифр, лінійки граф. Вони так дратують, ці нескінченні стовпчики, що він підводиться, вмикає світло і хапає першу-ліпшу книгу — тільки б позбутися мари.

Таке з ним траплялося і раніше. Навіть під час відпочинку. Якось дорвався до вудки і два дні просидів на Десні, не відриваючи очей від червоно-білого поплавка. Риби привіз не дуже багато, але тиждень після цього спати не міг — ніяк не зникав з-перед очей той поплавок.

Не спалося йому і в ті скрутні дні, коли рятував помилково засудженого художника Сосновського і коли життя підкинуло болісну розгадку трагедії у справі його земляка Івана Козуба. Але це безсоння було з інших, серйозніших причин.

А тепер таке коїться з ним щоночі і вимотує нерви більше, ніж робота вдень.

… Коваль сів у машину, опустив скло на дверцятах і, коли «Волга» рушила з місця, відчув, як нічний вітерець прохолодним дотиком погладив його змарніле лице. Подумав, що зараз побачить свою Наталку — зайде до її кімнати навшпиньки і подивиться, як вона спить. А спить дочка завжди «бубликом», з дитинства звикла отак обіймати руками коліна… Батьківські почуття переповнили підполковника. З того часу, як перевели його у міністерство, дуже рідко бачить Наталку — тільки записки читає від неї на кухонному столі…

Чорна «Волга» тихо котилася під каштанами, вихоплюючи блискучими боками нічні вогні…

Була ніч на 16 липня.

Багато чого сталося тієї ночі на землі. І доброго, і поганого. Багато чого не здійснилося, що могло здійснитися і повинно було здійснитися. Так уже влаштований світ, і ще не дійшли руки до того, щоб остаточно і всюди змінити його на краще. Тим більше, що рук багато і не всі тягнуться до одного. Трапляється, деякі руйнують те, що тривалою і нелегкою працею створили інші…

Цієї ночі мільйони людей, вимкнувши телевізори, лягли відпочити перед завтрашньою зміною, тоді як інші трудівники стали на їхнє місце…

Цієї ночі, думалося Ковалю, у цю саму мить, коли він їде темним завулком старовинного міста, десь відбуваються непоправні катастрофи, десь далеко, а може, й зовсім близько, поряд, за яким-небудь погаслим вікном…

«Але ж в цю хвилину, — міркувалося підполковникові далі, — відбуваються й щасливі зустрічі, які з часом люди згадуватимуть з приємністю і які зігріють їхню старість…»

— Пробачте, Дмитре Івановичу, — »- перебив думки Коваля водій, — забув куриво у гаражі. Чи не можна у вас?.. Тяжко вночі без цього чортового диму, — говорив далі, беручи цигарку з простягнутої йому пачки «Біломору».

— Візьміть усі. Я сьогодні не буду палити, втомився. А на завтра у мене вдома є.

— Дякую. Однієї вистачить. Я палю сигарети, а не цигарки. Ось завезу вас, заскочу на вокзал, куплю. І в гаражі кілька штук залишилося.

Водій замовк, припалив цигарку, жадібно затягся димом, а Коваль знову поринув у свої думки.

«Люди, — міркував він, — і одні, і другі, і п'яті та десяті,— усі, навіть ті, що не бачать далі власної тарілки, не відрізані своїми особистими проблемами від проблем загальних, спільних і обов'язкових для всіх. Розкидані по неозорих просторах, вони все ж зв'язані однією міцною червоною ниткою — єдиним для всіх життям сьогодні. Приходять і зникають покоління, і тих, хто живе в один і той самий час, недарма назвали дзвінким словом сучасники. І якщо трапляється що-небудь у темному чи світлому кутку цього життя, кожний якоюсь мірою причетний і відповідальний… Потягніть за ріжок простирадло, — усі його точки і зморшки, нехай непомітно для ока, зсунуться, відгукнуться… Ну, поїхав! Розфілософствувався проти ночі!» — спинив себе Коваль, намагаючись іронією вгамувати болісне почуття відповідальності за все, що відбувається на світі.

Переведений з неспокійної, але живої і цікавої оперативної роботи в міністерство, де ворохи паперів заїдали його, Коваль знемагав, немов синиця у клітці.

«Хоч і справді, яка з мене синиця, — розсердився на себе підполковник, — вірніше сказати, я іще добрячий шукач. Нащо мені це підвищення по службі, я ж — практик, чорт візьми!.. Далебі, — думав Коваль, — приємніше труситися у старенькому газику, напружуючись, немов перед стрибком, аніж їхати в цій м'якій, заколисуючій «Волзі».

Машина загальмувала. Було зовсім темно на старій вулиці, де мешкав Коваль. Приватні будиночки, сплюснуті залізобетонними щелепами нових масивів, доживали тут свого віку.

— Спасибі, Петре Васильовичу, — сказав підполковник, важко вилазячи з машини. — До побачення!

М'яко хряпнули дверцята, «Волга» розвернулася і покотилася, а Дмитро Іванович пішов повз чорний уночі сад по хрумкому гравію стежки, що вела до будинку.

З одного вікна падало світло, і в ньому погойдувалися важкі грона бузку, який колись посадили вони з маленькою Наталкою.

Світло це і стривожило Коваля (чого це донька так пізно не спить), і порадувало (кілька хвилин побудуть удвох, погомонять). Цього літа Наталя не почала, як звичайно, у піонертабір, а залишилася після сесії у місті. Але однаково пропадала цілими днями — то на пляжі, то в друзів у Дарниці.

Коваль не сердився, що дочка рідко буває вдома, тільки часом йому ставало самотньо і незатишно: він шастав по кімнатах, вмикав і вимикав телевізор, радіолу, розмовляв сам з собою.

Увійшовши в сіни, почув доччин голосок — схвильований, неприродно напружений.

«З ким це так пізно? А-а… по телефону! — Підполковник глянув на годинник. — Початок другої!»

— Не знаю, що ти подумав, — долітав тим часом до нього голос доньки. — Ні, і на пляж не піду… Так, ображена… Тому, що треба бути скромнішим і добирати слова… Еге ж, твій язик! Можеш покарати його — поставити в куток, на коліна! — Наталя розсміялася. Як здалося Ковалю, надміру голосно. — Ну, гаразд, не прибіднюйся, нещасний. Цілуєш трубку? От дивак! Ти, ти… — Тільки в цю мить Наталя помітила на дверях батька. Вона прикусила губу на півслові, потім пирхнула у трубку і закінчила розмову цілком офіційно: — До побачення! Дзвоніть! Завжди вам раді!

Не дочекавшись відповіді, кинула трубку на важіль, підбігла до батька і сховала свій хитрий носик у м'яких вилогах його цивільного піджака.

— Застукали на місці злочину, громадянине начальнику!.. Як я рада тебе бачити, Дік! Я так скучила за вами, дорогий Дмитре Івановичу Ко… Якби ти знав! Я сьогодні півдня дзвонила тобі, але марно.

— Я теж радий тебе бачити. Чим пригощати будеш, опівнічнице?

— Можу запропонувати коктейль.

— Коктейль?!

— Так. Компоненти: чистий окріп під назвою «Біла троянда» плюс чай «Цейлонський» з перших рук при випадковій нагоді і тільки для вас.

— І цукор — рафінад, звичайно? Або пісок?

— Боже, які ви догадливі! До чаю є пиріжки з м'ясом під кодовою назвою: «Вухо. Горло. Ніс». І вишні. Але на ніч наїдатися шкідливо.

Коваль узув м'які пантофлі і почвалав у вітальню, до старовинної дзеркальної шафи. Переодягнувшись, сів на диван і почав стежити, як Наталя швидко ставить на стіл склянки, розливає заварку, кладе на тарілку пиріжки, які щойно шкварчали у маслі.

— Послухай, товаришу Коваль, у тебе притупилася спостережливість. Деградація професіонала? — торохкотіла біля столу Наталя.

— Боюсь, маєш рацію. Скоро притупиться… А що, знову чогось не помітив? У тебе нове плаття?

— Не вгадав. Ти вдома, певно, розслаблюєшся. Це плаття я ношу другий рік.

— Тоді що ж? — Дмитро Іванович сів до столу, з насолодою сьорбнув гарячий чай. — Признавайся.

— Нові портьєри! Ех, ти, Мегре! Сьогодні купила. Гарно?

Вона сиділа навпроти, весела, світлоока, така схожа на матір. Тільки чіткі обриси губів і колір коротко постриженого волосся успадкувала від нього, Коваля. Мати давно померла, і підполковник частенько опинявся у складному становищі: чи можна йому питати те, що повинна питати матір, — у даному випадку: з ким вона так любо бесідувала по телефону на початку другої години ночі і які в неї стосунки з цією людиною?

Із стривоженого вигляду батька Наталя здогадалася, що його хвилює, і сама прийшла на виручку.

— Це мій хороший приятель. Він заслужив прочухана, але я сьогодні добренька. Ти не хвилюйся, тату. Це не дуже серйозно.

— А Валентин Субота? — вирішив спитати Коваль, коли вже донька сама розговорилася. — Ви посварилися?

— А що Субота, — схитрувала Наталя, — після суботи, як відомо, настає неділя… і так далі. А якщо правду, то твій Субота надто прямолінійна людина. І суха… Не просто слідчий, а нишпорка. Мені навіть здається, що він кар'єрист. Втім, не знаю, тобі видніше… Але я в ньому розчарувалася. Та, зрештою, чого ти хвилюєшся, Дік? Я іще не збираюся заміж. І «коктейлем» увечері ще довго буду забезпечувати… Хоч, правда, і не знаю, чи довго буде тобі мій «коктейль» потрібний… — Вона лукаво глянула на батька

— Га? — тільки й зміг вимовити Коваль

— Так, так! Ось дзвонила тобі якась особа… Голосок такий неслужбовий і дуже милий. Проспівала: «Дмитро Іванович удома?!» І далі: «Пробачте, я не знаю нового службового телефону, чи не могли б ви його дати?» Не тебе, звичайно, а телефон. Я їй дала номер. Вона додзвонилася?

— Ні.

— А хто це?

— Поки що не знаю, — ухилився од відповіді Коваль, хоч відразу здогадався, хто дзвонив.

Ружена довго була в геологічній експедиції і не знала його нового телефону. Він ніколи не приводив її додому, ніколи не говорив про неї з Наталею, боячись образити пам'ять про матір.

З Руженою Дмитро Іванович познайомився минулого року, коли ЇЇ чоловік, теж геолог, загинув в автомобільній катастрофі. Дізнання провадив слідчий з автоінспекції, а Коваль лише допоміг нещасній жінці у тяжку хвилину. З чоловіком Ружена жила погано. Він зраджував їй, пив. І тепер, несподівано відчувши дружню підтримку від незнайомого підполковника міліції, вона довірилася Ковалю: розповіла про своє нелегке життя, про дитбудинок, у якому виросла…

Бачилися вони рідко, спершу просто як знайомі. Потім ці зустрічі стали частіші і необхідні обом. Але остаточно вони нічого не вирішували.

— Ти змінився, татку, — сказала Наталя. — Неприємності на новій роботі?

— Ні, на роботі — порядок. Правда, твій татко потроху перетворюється на канцелярську крису. Певно, саме це і впадає в око?

— Звичайно. Щось мишаче вже помітно, — засміялася Наталя. — Чи тобі не до вподоби нова служба? Такі широкі горизонти відкрилися — ціла республіка. Чи, може, багато роботи?

— Я звик своїми руками робити справу: передбачати і попереджати події, впливати на них. А тут… Тут я — чиновник, і це мені не до смаку, доню. Чиновник, як у будь-якому апараті, скажімо, в Міністерстві сільського господарства, водного господарства, транспорту, зв'язку і тому подібне… А я все життя звик діяти. Діяти рішуче, оперативно, приймати негайні рішення, знаючи, що від цього залежать долі людей. Тепер же в моєму полі зору більше пригод і, значить, більше людей. Але я їх не бачу — ні їхніх облич, ні їхніх дій; не чую їхніх слів, не знаю їхніх почуттів — бачу тільки папери, чую запах копірки… Я сиджу, як кажуть, «на теплому місці», Наталю, є такі, що заздрять, розумієш… Навіть важко пояснити, чому це «тепле місце» мені так не подобається.

— То чому б у такому разі не повернутися на старе місце? Хоч би звичайним інспектором! А я думала, що тобі все-таки легше буде, — зітхнула дівчина. — Гортати папери — це не ганятися за бандитами… — Наталя зморщила носика, щоб кумедною гримасою пом'якшити враження від своїх непродуманих слів. Чи не нагадала мимоволі батькові про роки, що не дозволяють літній людині мотатися, наче молодий шукач, і про пенсію, яка не за горами?

— Налий мені ще чайку, — попросив Коваль. — Я сам над цим думаю… Хоч, боюся, звідти, з управління, дорога тільки на пенсію. Правда, і співробітники нашого відділу їздять у відрядження. Але рідко… Та годі про це, щучко, час спати. Завтра з дев'ятої у мене такий самий, як і сьогодні, паперовий деньок…

Раптом його ніби пронизала нова думка: справа, зрештою, не в паперах. І в області не був вільний від них, але це не заважало брати участь у розшуках… Справа, мабуть, в іншому. Колись найголовнішим йому здавалась оперативна реакція на злочин: погоня, розшук, розслідування і, звичайно, невідворотність покарання. Він і тепер вважав цю діяльність міліції дуже важливою. Але з кожним роком замість азарту мисливця, що полює небезпечного звіра, у нього зростало інше почуття — тривога, біль, що все ж таки сталася трагедія, що якась людина стала жертвою, а вони — ні він сам, ні його колеги — не зуміли перегородити шлях злочинцеві.

Оце прагнення запобігти злочину, прагнення, яким найбільше живе міліція, особливо гостро відчув тоді, коли стали відомі всі трагедії, що трапляються у республіці протягом доби.

Все більше стала дошкуляти думка, що, поки переглядає в кабінеті зведення, аналізує правопорушення, які сталися в тій чи іншій області, він позбавлений можливості негайно втрутитися у події, кинутися по гарячих слідах і, рятуючи чиєсь життя, схопити злочинця за руку.

Наталя помітила, що батько, замислившись, забув про чай, який поставила біля нього.

— Захолоне, — нагадала.

— Ах, так, чай, — схаменувся підполковник. — Не хочу більше.

— Але ж ти просив!

— Ні, спати, спати! — Він глянув на годинник. — Друга година ночі! Ми збожеволіли. Негайно лягай. Зі столу завтра прибереш.

Коли Дмитро Іванович ліг на свій диван у кабінеті і, вмостившись зручніше, начепив окуляри та взяв у руки томик Геродота, щоб пройтися перед сном кам'яними вулицями стародавнього Вавілона, годинник у вітальні лунко пробив двічі.

У цей час далеко за Карпатськими горами була перша година за місцевим часом. У невеличкому місті в кінці Староминаївської вулиці, неподалік радянсько-угорського кордону, загинула Каталін Іллеш і стікали кров'ю її доньки Ілона та Єва.

Мільйони людей ніколи не дізнаються ні про Каталін, ні про Ілону та Єву, сотні з них — сусідів, мешканців містечка, в якому жила сім'я Іллеш, — ця трагедія торкнеться лише настільки, наскільки кожен уявить, що грабіжники і вбивці могли цієї ночі пробратися не у будинок Іллеш, а у їхній власний.

Але кількох чоловік подія стосуватиметься безпосередньо, хоч вони були тієї ночі далеко від прикордонного містечка і гадки не мали про неї.

Серед останніх був і підполковник міліції Дмитро Іванович Коваль та його донька Наталя.