Тіні над Латорицею

1

Всі, хто займався розслідуванням убивства родини Іллеш, зустрічалися не тільки на оперативних нарадах — повсякчас обмінювалися думками, ділилися новинами. Та, коли треба було знайти кардинальне рішення, збиралася уся оперативно-слідча група на чолі з Іваном Панасовичем Туром та підполковником Ковалем.

Прокурор Стрілець таки поїхав у відпустку, начальник міліції майор Романюк був по горло заклопотаний, — біда біду тягне: у самому центрі містечка пограбували квартиру, — і самоусунувся від справи Іллеш, повністю віддавши для неї свого начальника карного розшуку.

У процесі розшуків нові знахідки, дані, докази, які надходили щоразу, змінювали ту чи іншу усталену думку, заперечували якусь версію, створювали іншу. Існування протилежних думок, поглядів, незгод, особливо на початку роботи, було

Природним і законним, як при всяких творчих пошуках. Але тільки доти, поки нарешті одна з версій не ставала єдино вірною і доказовою для всіх, доки розшукуваного не було встановлено і знайдено.

Тоді припинялися дискусії, вщухали пристрасті і, як на морі після шторму, наставав штиль. Тим більше що, виконавши завдання, оперативно-слідча група автоматично розпадалася.

А поки що…

На цій нараді, яка відбулася майже через два тижні після 16 липня, списи схрестилися навколо версії: «Убивці Кравців і Самсонов».

Досі все було ясним і зрозумілим. І навіть те, що обоє запідозрені в один голос, майже однаковими словами, повторювали свої показання, що, мовляв, надумали, зібралися, пішли, але не пограбували, не вбивали, свідчило, на думку Тура і Бублейникова, проти них.

— Легенда! Дурниці! — з легким відтінком зневаги у голосі говорив на нараді про відповіді Кравціва і Самсонова майор Бублейников. — Тут не може бути двох думок. І вся ота їхня нісенітниця, що боялися бути помилково притягненими до відповідальності, дірки з бублика не варта. До чого тільки не додумуються, щоб вийти сухими з води!

Нарада відбувалася у, так би мовити, вузькому, керівному складі: Тур, Коваль, Бублейников і Вегер — люди, які тримали в своїх руках усі нитки справи Іллеш і які могли між собою бути відвертими до кінця і прийти до єдиного рішення.

Але тепер усе збаламутив Коваль.

— А знаєте, я міг би зрозуміти їх. Кравціва і Самсонова, — сказав він. — І мені не здаються неправдоподібними їхні пояснення. Особливо коли взяти до уваги сумний досвід Кравціва. Хіба не знаєте, Семене Андрійовичу, як траплялося свого часу. Було таке, що й садовили, не розбираючись, мовляв, у камері заговорять, признаються, що тюрма все вивезе… Тепер уже, слава богу, не можна грунтуватися тільки на побічних доказах і добиватися сумнівних визнань, від яких обвинувачені потім легко відмовляються на суді. От у Кравціва і могло виникнути побоювання щодо нашої об'єктивності…

Майор Бублейников знав, що слідчий Тур, який репрезентував прокуратуру, — людина молода, рішуча, поділяє його погляди, і це давало йому можливість обстоювати їх.

— То що ж, по-вашому, Дмитре Івановичу, Кравців сидів не за свої злочини, а через помилки міліції і слідства? — спитав, іронічно посміхаючись.

— Гм, — підполковник допитливо подивився на Бублейникова. — Відома річ, усяке бувало в роботі. І якщо не Кравців напоровся на колишні наші методи, то, скажімо, хтось інший. А такі речі, звичайно, широкий розголос мають. Чиясь помилка кидає тінь на всіх нас.

— Дмитре Івановичу, адже й Іван Панасович вважає, що…

Тур, який за допомогою майора Бублейникова вже почав офіційне слідство по Кравціву і Самсонову, несподівано підтримав підполковника:

— Ну, за нашою міліцією інший раз і справді золоті верби ростуть, Семене Андрійовичу, — сказав, твердо поклавши долоню на ляду стола. — Тут не захищайте!.. — Коваль у думці покепкував із себе: «Дав Турові карти в руки — адже працівники прокуратури ніколи не пропустять нагоди покритикувати міліцію!» — Але, знаєте, Дмитре Івановичу, — повернувся слідчий до Коваля, — Самсонов, оцей самий Клоун, учора на допиті сказав, що на подвір'ї вони із Кравцівим розійшлися, і тепер він не певен, можливо, Кравців і заходив у хату.

Бублейников ледве сховав під повіками переможні вогники очей.

— Як це «не певен»? — здивувався Коваль, який, передавши підозрюваних Туру, уже не був присутній на допиті. — А скільки часу вони діяли поодинці? І як це Самсонов «певен» чи «не певен»? Адже він все одно поряд був.

— Каже, не втямив, що робиться біля дому, де подівся Кравців, бо дуже налякався.

— Це схоже на легенду, — зауважив Коваль.

— А ми з Іваном Панасовичем думаємо, що наступного разу Самсонов усе розповість, — сказав Бублейников, наголосивши на слові «ми». — Завтра скаже, що Кравців був у домі, але він не знає, що там робив. Післязавтра, — що Кравців примусив його на грабунок іти. А ще через день посвідчить, що той убив усіх трьох, але він, Самсонов, мовчав, бо йому теж загрожували. Тоді, на очній ставці, признається і сам Кравців. І, певно, розповість, як Самсонов допомагав убивати їхні жертви. Отже, максимум чотири-п'ять днів. Ви ж знаєте, Дмитре Івановичу, коли у злочинній групі один починає говорити щось «від себе», то це щілина, через яку можна розхитати і повалити увесь їхній хитрий будиночок, усю їхню брехню. І ми це зробимо.

— Мені не здається так, — похитав головою підполковник. — Але не будемо втрачати і цієї надії, пам'ятаючи про всесторонність, про дослідження усіх можливих обставин і припущень… І з огляду на це я взяв у вас, Іване Панасовичу, санкцію на Семена Гострюка…

— Санкцію то я дав, — вельможно кивнув Тур. — Хоч і досі не певен, чи слід витрачати ваш дорогий час. Тільки за настійним проханням, як ви знаєте… Мене, правда, дивує, — додав слідчий по короткій паузі. — Ви, Дмитре Івановичу, непримиренний противник суворих запобіжних заходів, усе ж попросили санкції…

— Сподіваюсь, що це той самий третій, якого не вистачає. Побічні факти дають підставу так міркувати. В усякому разі, цей чернець прямо чи посередньо причетний до цього вбивства.

Вегер, який сидів не за своїм столом, а в куточку, не втручався у розмову. Він теж не дуже вірив у цього «брата Симеона», хоч і не поділяв упевненості Бублейникова і Тура у злочині Кравціва та Самсонова. Останнього він не вважав здатним на кривавий злочин, а Кравців чимось викликав довіру. У своїй довгій практиці начальник карного розшуку стикався із злочинцями, які вирішували покінчити з минулим, «зав'язували», і переконався, що, прийнявши важке для себе рішення, такі люди здебільшого залишаються вірними йому.

Проте поглядів своїх капітан не висловлював, даючи можливість старшим товаришам самим розбиратися.

— І мене чернець щось не гріє, — зауважив Бублейников, знайшовши цілий аркушик паперу і проколовши в ньому дірочку. — Яке він може мати відношення до цієї босоти: Довгого і Клоуна? Ніякого. Тут третім може бути отой Кукушка — Самсонов на нього вже почав «колотися»… Бачите, — раптом сердито глянув на капітана Вегера, — у вас ціла банда під носом ходила, а ви й не знали… А піп? Цей чужий піп з іншої опери!

— Третьому не обов'язково бути з їхньої компанії. Могли навіть не знати один одного.

— Значить, ви, Дмитре Івановичу, схиляєтесь до думки, що Довгий і Клоун правду кажуть? — мало не засміявся майор. — Що у хаті хтось уже був і вбивав.

— Не будемо загадувати наперед, — порадив Коваль. — Почекаймо колишнього ченця. Після того дещо проясниться.

«Проясниться… Проясниться», — повторилося у його голові, немов відлуння, і знову спало на думку Наталчине: «Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже…»

Дмитро Іванович не любив загальних міркувань, але що мав робити, коли у цій заплутаній справі досі ще не міг сказати свого певного слова.

У голові його склалися плани найближчих дій, але обговорювати їх на нараді було зарано.

Перед ним стояли невідкладні завдання:

По-перше, знайти «брата Симеона» і розібратися з ним.

По-друге, ще раз допитати Ернста Шефера, з'ясувавши нарешті все про перстень.

По-третє, продовжити розшуки знаряддя убивства, ножа, можливо, того, що залишився у Каталін від її другого чоловіка — різника Андора Іллеша.

По-четверте, продовжити розшуки ножів, виготовлених Кравцівим та Самсоновим.

По-п'яте, поцікавитися подіями, зареєстрованими у відділеннях міліції області в ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня…

Втім, це, либонь, не «по-п'яте», а «по-перше». Треба було провести таку роботу, як тільки приїхав, але, захопившись, як і всі, версіями, що самі йшли до рук, вважав це за дрібниці.

А тепер, коли Кравців і Самсонов повністю перейшли до компетенції слідчого прокуратури, він може уважніше оглянутися навколо.

— Хочете, товариші, — звертаючись до всіх, сказав Бублейников, — я вам зараз намалюю повну картину?.. Значить, так: спочатку увійшов у дім Кравців. Каталін іще не спала. У неї був гість, який щойно пішов; тому й не закричала! подумала — повертається назад. — Хто був цей гість? — перебив Коваль.

— Це, Дмитре Івановичу, поки що не має вирішального значення. Але, звісно, і його знайдемо.

— Так от, поки Кравців душив Каталін, Самсонов кинувся у спальню дівчат. Убивці добре вивчили розташування кімнат. Ілону він зарізав одним ударом ножа.

— Цей щуплий Самсонов?! — відмовившись від позиції невтручання, вкинув капітан Вегер. Незважаючи на природну обережність, він уже вирішив стати відкрито на сторону Коваля.

— Еге ж, Василю Івановичу, — суворо повторив Бублейников. — Оцей щуплий Самсонов. Практиці відомі випадки, коли у стресовому стані в людини з'являються неймовірні сили. І не треба забувати, що Самсонов — боягуз. А значить, весь час тремтів, як заєць, і від страху був більш лютий…

— Вам, Семене Андрійовичу, детективи писати, — криво посміхнувся Коваль і знову мимоволі згадав Наталчин «Шлях до ніріапуса»…

Оперативна нарада наближалася до кінця. Вона нічого не вирішила, тільки уточнила погляди учасників і остаточно розділила оперативно-слідчу групу на два табори: Тура з Бублейниковим і Коваля з Вегером.

2

У Коваля вже стало звичкою заходити вранці у маленьку кав'ярню на вулиці Миру, де пригощали чудовою кавою. І після роботи тут можна було спокійно посидіти, подумати, не напружуючись, а так: схоплюючи то одну, то другу думку, що народжувалися, пливли, зникали і знову народжувалися.

Сьогодні, тікаючи від суперечливих думок, що цілий день атакували його, підполковник завітав сюди, розслабився і віддався потоки асоціацій, які, завдяки своїй несподіваності, навіть алогічності, іноді підказували несподівані рішення.

Каву було допито. Дмитро Іванович узяв ще одну чашечку.

«Добре, що Наталка не бачить, скільки я п'ю цієї чорноти, — був би сімейний скандал… Коли б швидше знайшли ченця… Від допиту його багато залежатиме… Звичайно, краще було б самому допитувати, Бублейников дуже гарячкує… Нетерпеливість і непримиренність майора цілком зрозумілі, але вони можуть зашкодити справі… А як йому про це скажеш?.. І так уже ображається, сердиться… Треба буде показати цьому «брату Симеону» перстень — цікаво, як він реагуватиме на нього… Так, перстень. Перстень, перстень… Що може сказати чернець про цей фамільний перстень Локкерів?.. А хто іще міг бачити цей перстень? Не тоді, а тепер?.. Гм, як я цього не врахував?..»

Коваль підвівся, квапливо розплатився і мало не вибіг на вулицю.

До будинку міліції було недалеко, і за кілька хвилин він уже пройшов повз здивованого чергового, з яким півгодини тому попрощався до завтра. Переступаючи через два-три східці, піднявся на другий поверх, у кабінет Вегера, де застав капітана, який складав у сейф папери.

Капітан не встиг здивуватися раптовій появі підполковника, як той видихнув:

— Телефон є у нього?

— Який телефон? У кого?

— У хустівського таксиста! І у Диби з Ужгорода. Службовий, квартирний — однаково!

— Зараз скажу, щоб подзвонили в автопарки і з'ясували. — Вегер умів не дивуватися і не розпитувати. Він незворушно глянув на Коваля, який важко опустився на стілець, підійшов до апарата і розпорядився.

— Фу, треба менше курити, починаю задихатися, коли поспішаю. І як це я випустив з уваги?.. Склероз, мабуть, старість підстерігає, лиха година! Раніше такого не бувало… Забув важливу деталь…

Виконавши завдання підполковника, Вегер із задоволеним виглядом повідомив:

— У нас хороша новина, Дмитре Івановичу. Знайшли цю святу особу. В Києві, у печерах! — Капітан урочисто поклав на стіл перед Ковалем повідомлення по всесоюзному розшуку громадянина Гострюка Семена Гнатовича. — Добре, що прізвище не змінив. Закопався, гад, у ці ваші печери.

— Які ще печери? — не втямив відразу Коваль.

— Київські. Де мощі святі. У Лаврі. Бував я там, руки коричневі їхні бачив. Так от цей Гострюк там працює. Мало того, він і справді приїздив сюди за три тижні до загибелі Іллеш!

— Як установили?

— Брав на роботі відгул на три дні, з двадцять четвертого по двадцять сьоме червня. А двадцять шостого його бачили тут. Одне до одного. А потім він, можливо, приїхав удруге і… був тим самим нічним гостем, якого на своє горе зустріла Каталін. У вас хіба є сумніви, Дмитре Івановичу? — спитав капітан, наштовхнувшись на спокійний погляд Коваля. — Які можуть бути сумніви? Якщо не Довгий та Клоун, значить, його робота… Вони тут, за фашистів, пани ченці навчилися катівської справи.

— Усе це добре. Добре, що встановили його приїзд. Але цього мало. Ви не поцікавилися: у ті дні, коли сталося вбивство, він не брав відгулу?

— Аякже, Дмитре Івановичу. Мав розмову з Києвом. Там перевірили всі документи. Ні, не брав відгулу. За їхніми лаврськими відомостями, був на роботі. — Голос Вегера трохи пригас. — Але ж це тільки паперові відомості. Міг схитрувати, попросити кого-небудь за себе попрацювати, та так, щоб ніхто не пронюхав. Ці колишні ченці, як алкоголіки, завжди один одного покривають, точно!

— Візьмемо його сюди. Поговоримо. Поки що це найреальніше, що можемо зробити, капітане. Чи не так? Але взагалі нам з вами треба бути обережними у висновках. Щоб не повторилася історія з Казанком… А що там Довгий і Клоун, що говорять?

— Тур допитував. Разом із майором. Усе те саме товчуть. Повторюються.

— Ну що вони так довго, Василю Івановичу? Додзвонилися у парки?

До кабінету Вегера заглянув сержант.

— Товаришу підполковник, хвилин двадцять тому вам телефонували, але до нашої кімнати потрапили. Ось номер залишили. Просили негайно подзвонити. Я вас у готелі розшукував, там лише дочка ваша була.

— Хто дзвонив? Звідки?

— З Ужгорода. Прізвище Диба.

— Оце так! Давайте телефон. А кажуть, немає телепати на цьому світі. Значить, з Ужгорода? Спасибі.

Сержант вийшов.

Капітан Вегер і далі стримував свою цікавість, знаючи, що запитувати начальство не годиться. Треба буде — само скаже. Коваль тим часом швидко набрав номер:

— Чорт візьми, зайнято!

— Значить, щось серйозне, — ніби кудись у простір промовив капітан, — коли ви вже… — Він не хотів сказати «чортихаєтесь» і не сказав, але підполковник його зрозумів

— Перстень, ось що! Чи був у пасажира перстень?.. О, нарешті, — перевів дух Коваль, почувши у трубці довгі гудки.

Біля телефону був Диба.

— Це підполковник Коваль. Олексію Федоровичу, ви мене шукали? Щось хотіли сказати?

— Дмитре Івановичу, добрий день! Пробачте, що турбую, але я подумав, може, важливо, а приїхати не виходить. Ще два дні не вирвуся — сімейні обставини… Я пригадав оту поїздку…

— Що саме ви пригадали? — Коваль нетерпляче забарабанив пальцями по столу.

— На руці у того пасажира був годинник, мабуть, швейцарський, ромбічний. Він у машині звіряв час по радіо… Я тоді ще подумав: гарний годинник. А потім забув, тільки тепер у пам'яті спливло… Не знаю, чи потрібно це вам…

— Усе потрібно. А на руці персня у нього не було? Із великим сапфіром. Синім камінцем… Пригадайте, будь ласка, це дуже важливо.

— Зараз, зараз… Пригадаю… — У трубці Коваля стало тихо, тільки вчувався далекий подих схвильованого співрозмовника. Через півхвилини Диба твердим голосом сказав: — По-моєму, був якийсь перстень, на правій руці… Але боюся помилитися: чи це у того пасажира, чи в якогось іншого… Якби поглянути на той перстенець, згадав би.

— Ви коли звільнитесь? Через два дні? Відразу і приїздіть. Виписую вам повістку… Чекатиму.

Коваль поклав трубку на важіль. Вегер уже все зрозумів.

— Час, значить, звіряв, — задумливо повторив Коваль.

— Завтра доставлять ченця. Якщо привезуть сьогодні, пізно ввечері, будемо допитувати?

— Відразу ж. У будь-який час. А тепер давайте подзвонимо у Хуст, Косенку.

Піднімаючись готельними сходами на другий поверх. Коваль задумливо побрязкував ключем об металеву бляху, на якій було витиснено номер кімнати.

Косенко твердо заявив, що його пасажир з Уралу мав тільки обручальний перстень.

3

— Значить, не приїздили на Закарпаття двадцять шостого червня?

Колишній чернець кивнув.

Він був худорлявий і високий. Лице мав м'яке і смиренне. Світлі, молочно-білі, як у немовляти, очі «брата Симеона» неспостережливій людині здалися б стомленими і погаслими. Вони навіть не оглянули міліцейського кабінету, майора Бублейникова і капітана Вегера, що сиділи за широким столом. Коваля, який стояв біля вікна, а відразу байдуже втупилися у ніжку віддаленого стільця, немов у точку опори.

Цей тупий погляд був облудним — господар його нібито не днвився, а насправді бачив усе навколо до останнього ґудзика і найменшої щілинки.

Мовчанка тяглася майже хвилину.

«Нащо йому приховувати свій приїзд, коли нічого поганого не зробив? Які в нього для цього мотиви?» — міркував підполковник Коваль, уважно вивчаючи ченця, як фортецю перед атакою: темний обвислий піджак, лупа на комірі, м'яке, не густе сиве волосся торкається плечей, тонкий нервовий ніс сіро-глиняного кольору, мішки під очима, і погляд…

— Чого ви темните, громадянине Гострюк? — мало не підскочив на стільці Бублейников, не витримавши мовчанки і не помічаючи, як поморщився Коваль. Підполковник не терпів нервозності і поспіху під час дізнання і вважав, що хвилювання слідчого, особливо якщо воно помітне, завжди на руку злочинцеві. — Чого темните? Відгул на роботі в кінці червня брали? Брали! Вас тут у ці дні бачили? Бачили! Навіщо ж ці вихиляси?!

— Відгул на роботі брав. Ваша правда. Їздив додому, в Івано-Франківськ. А сюди чого б я їхав? — питав колишній чернець чи то себе, чи ніжку стільця, так і не підвівши погляду на майора.

«Ох, не з того кінця береться! Лобом цей мур не проб'єш! — досадував Коваль. — Адже знає, що Гострюк — міцний горіх». Після визволення Закарпаття ченця мали судити за допомогу мадярським хортистам і німецько-фашистським окупантам, але він утік. Пізніше опинився у Києві, де жив мирно, нібито повністю порвавши з минулим. Його заарештували, судили, та за відсутністю свідків, частина з яких виїхала за кордон, інші померли, суд обмежився умовним покаранням.

У Бублейникова був свій метод допиту. Він не давав підозрюваному опам'ятатися, кричав, залякував, ловив на слові й часом досягав свого — звичайно, у тому випадку, коли в людини була слабка нервова система.

Під час такого допиту з-за дверей кабінету майора, перекриваючи один одного, долітали два голоси, точніше, два крики, схожі на ридання: один — дізнавача, другий — підозрюваного, один — несамовито викривальний, другий — відчайдушно виправдувальний.

Опинившись з часом у солідному, тихому кабінеті управління, де шелестіли папери та вряди-годи лунали телефонні дзвінки, Бублейников сам уже не допитував. Та варто було йому «спуститися» у якийсь районний чи міський відділ міліції, як він відразу застосовував свій «метод».

Коваль не терпів такого базару. Тим більше що колишній чернець був не з тих, кого можна взяти «на голос». Із Семеном Гострюком, на думку підполковника, годилося розмовляти обережно, немов обмацуючи виступи скелі під час підйому. Згадуючи наче випадково потрібні факти, уточнюючи деталі, ставлячи, здавалося б, побіжні запитання, треба було примусити «брата Симеона» нервувати, а самому залишатися спокійним і невблаганним суддею його слів та поведінки. Нарешті, двома-трьома вдалими штрихами закінчити допит, давши підозрюваному можливість признатися самому, добровільно. Коваль не любив «кривавих операцій» і в цьому був схожий на талановитого хірурга, який уміє «оперувати» і лікувати без ножа.

«Нехай навіть не сьогодні розкаже правду, — міркував у таких випадках підполковник, — нехай ще помізкує і покається при наступному допиті».

Але як важко працювати з таким, як майор! Чесний і рішучий, він, не замислюючись, грудьми захистить людину від бандита, та коли справа доходить до тонкої розмови… Не треба бути психологом, щоб зрозуміти: до різних людей і підхід має бути різний. Одна справа — Клоун чи Довгий, інша — «брат Симеон»… Втім, і до Самсонова та Кравціва однаково підходити не можна… А Семен Андрійович ніяк не звільниться від своїх застарілих звичок і поглядів.

Треба було виправляти становище. Та так, щоб Гострюк не помітив їхніх з майором суперечностей. Уже понад годину б'ються вони з цим «братом Симеоном», а з місця практично не зрушили: колишній чернець категорично заперечує свій приїзд.

Бублейников тим часом дивувався, чому підполковник не хоче відразу ж викликати свідків: старожила Ховаша і касира з вокзалу Надію Павлівну, які сидять у сусідній кімнаті, готові дати свідчення.

А Коваль не поспішає. Йому важливіше з'ясувати інше…

— Одну хвилиночку, Семене Андрійовичу. — Помітивши, що майор от-от готовий вибухнути і «наламати дров», перериває підполковник чергову грізну тираду Бублейникова — Давайте займемося іншим питанням.

Якби не присутність підполковника, майор давно «вибухнув би», а так йому нічого не залишається, як ще раз проколоти олівцем нещасний аркушик, уже й так схожий на перфокарту.

Коваль зробив паузу, даючи бублейниковській атмосфері охолонути, і дуже просто спитав Гострюка:

— Ви знаєте вдову Іллеш? — Дієслово він нарочито поставив не у минулому часі.

Проте чернець на це ніяк не зреагував.

— Яку вдову? — теж на диво спокійно перепитав він.

— Іллеш. Колишню дружину Карла Локкера?

Гострюк наморщив лоба, немов намагався згадати, про кого йдеться, хто такий отой Карл Локкер і хто його дружина. Зрештою, ця важка розумова процедура закінчилася мовчанкою.

— Ви жили тут під час окупації?

Колишній чернець зітхнув.

— У монастирі, — підказав Вегер.

Коли допитував Бублейников, капітан не знаходив щілинки, щоб взяти участь у розмові. Та це було і не дуже безпечно — майор міг дозволити перебити себе тільки Ковалю.

— Ну, жив.

Гострюк так пильно поглянув на Вегера, що той подумав, чи не знав цей чернець його перед війною? Втім, тоді Василь Вегер був підлітком і не міг привернути увагу такої поважної людини, як «брат Симеон»,

— Ви дружили з Карлом Локкером? — спитав підполковник.

Гострюк промовчав.

— Принаймні добре знали такого?

— Його тут усі знали.

— Але ж ви не просто знали, ви — товаришували, — уже не питав, а стверджував Коваль.

— Усі люди — брати, учить господь.

— Найріднішими братами у вас, здається, були саме такі, як Локкер. Ви співробітничали із салашистами, з німецькими окупантами. Так?

— До мирських справ намагався не втручатися.

— А чого ж тоді втекли із Закарпаття у листопаді сорок четвертого року? Як тільки прийшли радянські війська. Чого вас судили?

— Судили, але випустили. Провину не доведено.

— Певні, що її не можна довести?

Гострюк на це риторичне запитання підполковника не відповів. Коваль бачив, як він напружився, як налилися кров'ю його воскові очі. Дмитру Івановичу подумалося, що коли б «брат Симеон» володів мистецтвом телекінеза, то бідолашний стілець під його поглядом розпався б.

Підполковник мовби ненароком підсунув до себе цей стілець і сів на нього.

— Виходить не дуже втішна картина. Ви — людина, яку умовно залишили на волі, і зараз говорите неправду. Чому боїтесь підтвердити свій приїзд двадцять шостого червня?

— Щодо минулого, то це ж давнина… Під час війни був молодий, помилявся, наробив дурниць, а зараз живу смиренно, нікого не скривдив. Які до мене претензії?.. А за минулі гріхи я ще й на божому суді відповідь дам.

— Справді, це було давно, — погодився Коваль. — І не минуле головне у нашій розмові, я просто нагадав вам, громадянине Гострюк, дещо… Щоб не удавали із себе невинного, ображеного і скривдженого… Двадцять шостого червня ви тут були! Це встановлено. Зараз запросимо людей, які бачили вас.

Коваль кивнув на двері, і капітан Вегер, відклавши ручку, підвівся з-за столу.

Але колишній чернець випередив його — несподівано підхопився, загородив двері і, примружившись, погордливо сказав:

— Не треба свідків. Я приїздив сюди двадцять шостого.

— Не треба, то й не треба, — з удаваною байдужістю погодився Коваль і навіть повернувся до вікна, якусь секунду розглядаючи сліпуче небо, вулицю, уже добре йому знайому: пошта, телеграф, крамниці, їдальня, сірі від пороху акації, липи… — А чого ви сюди приїздили? В яких справах? До кого?

— А що з того, що приїздив? Що з того? — намагався уникнути прямої відповіді Гострюк. — Жив колись тут. Замолоду. В особистих справах.

Бублейникова ця відповідь мало не підняла із стільця — так, якби під ним вибухнула бомба.

А Коваль зрозумів, що «брат Симеон» уже втратив свою точку опори. Колишній чернець губився у здогадках, не знаючи, чого його сюди привезли і допитують: щось стало відомо про двадцять шосте червня чи виявилися його злочини?

Підполковник знав, що не можна дозволити підозрюваному знайти нову точку опори, треба розвивати цілеспрямований наступ, підійшов до сейфа і навмисне повільно відімкнув його. «Брат Симеон» скоса стежив за ним.

— Я хотів би, щоб ви упізнали одну дрібничку. Ви повинні її знати.

На широкій долоні Дмитра Івановича лежав перстень, знайдений у домі Каталін Іллеш після вбивства.

Колишній чернець довго дивився на долоню підполковника, на перстень, і з виразу його обличчя не можна було зрозуміти, що саме він відчуває.

— Можете не поспішати, подумайте, — сказав Коваль. — Адже це було давно.

Запала напружена тиша.

«Можете не поспішати!» Коли треба підганяти, не давати опам'ятатися, щоб не встиг придумати якусь відповідь!» — Бублейников дірявив папірці, і тріск паперу був єдиним звуком, що порушував тишу.

— То чий це перстень?

— Я боюсь помилитися, — нарешті видихнув Гострюк, і його безбарвні воскові очі наповнилися прихованим вогнем.

— Пригадали? — від Коваля нічого не сховалося.

— За своє життя мені доводилося бачити багато перснів, — «брат Симеон» не знав іще, на яку ногу ступити.

— Із сапфіром?

— З усякими камінцями.

— Ви собі можете зашкодити, громадянине Гострюк. Адже ми знаємо, чий це перстень. Таємниць не відкриєте. Важлива зараз ваша щирість.

— Я боюсь помилитися, — повторив Гострюк. — Либонь, бачив його у домі Локкерів. Карл Локкер носив його, за життя, звичайно.

— Ну от, — підсумував Коваль, — значить, згадали і Карла Локкера, й, очевидно, його дружину. Ви її добре знали?

— Катарін? Тепер згадав. Хороша жінка. Жила тихо, смиренно, злого не чинила.

Коваля немов щось штовхнуло, коли почув відповідь колишнього ченця: Гострюк назвав убиту по-німецькому — Катарін, так, як, за свідченням перехожого робітника, кликав її хтось під хвірткою тієї фатальної ночі.

— Так чого ви приїздили двадцять шостого червня? Адже доти з часів війни вас тут не бачили. Невже ностальгія тільки зараз узяла?

— Раніше не міг… Не мав права. Не заслужив раніше… Душа не пускала.

— Припустимо. А у цей приїзд, двадцять шостого, бачилися з Каталін, чи, як ви називаєте, Катарін, Іллеш?

— Іллеш? — перепитав чернець. — Яка Іллеш?

— Не знаєте, що Каталін Локкер після смерті Карла вийшла заміж удруге і змінила прізвище на Іллеш?

Очі Гострюка погасли і знову втупилися у якусь точку на стіні.

— Катарін — правильно, німкеня вона, — буркнув, щоб хоч що-небудь мовити у відповідь на запитання підполковника.

— Але ж і з сім'єю Карла Локкера у вас були зв'язки в минулому? Невже, будучи у цих краях, не зайшли провідати?

— Не розумію, про що говорите?

— Потім зрозумієте… Ну, а вдруге не приїздили сюди помилуватися Латорицею?

— Коли іще? Приїхав раз, походив тут, уклонився землі і повернувся до Києва, на роботу. На душі стало легше, наче сказав, що гріх свій спокутую чесною працею.

— Кому ж конкретно про це розповіли?

— До людей не звертався. Тих людей уже немає. Горам, Латориці, землі, на якій грішив, вклонився.

«Гріх, гріх! За дурників нас вважає!» — не витримав Бублейников і голосно промовив:

— Ви нам, громадянине Гострюк, про гріх, про гори та Латорицю теревені не правте! Краще скажіть, чого вдруге сюди приїздили? Теж горам вклонятися?

— Я не приїздив більше. Тільки оце привезли зараз.

— До Каталін Іллеш заходили?

— Коли?

— Який безтолковий, га! — проапелював до Коваля майор. — Коли, запитує! Значить, ще раз був, удруге! Або й утретє!

— Ні, другого разу не було, — затявся колишній чернець.

Потім він глянув на розлютованого майора, зустрів докірливий погляд Коваля і раптом кинув у застиглу, як клей, тягучу тишу:

— Добре. Заходив до Катарін. Припустимо.

Капітан Вегер перевів подих і швидко застрочив протокол, Вибух Бублейникова був відвернений.

Коваль відчув, як лунко застукало його серце. Усе йшло, як по писаному. Значить, це він, цей слизький «брат», добивався вночі до хати Іллеш.

Та невже старий сивий чоловік, який сидить зараз на стільці з невинним виразом на обличчі і погаслими очима, міг зарізати дівчат?! Зрештою Каталін — то одне, а донька його колишнього приятеля — інше. А юна Ілона? По суті, іще дитя… Та й Каталін задушена досвідченим убивцею. Не так легко це було зробити.

— Припустимо, що зайшов, як приїхав, — повторив чернець. — Відвідав. Хвилин на п’ять-десять. Не вбачаю ніякого криміналу у цьому. Щоб допитували у міліції!

«А як же тоді з Довгим та Клоуном?! Не міг цей колишній лаврський служитель спілкуватися з ними і бути третім у їхньому гурті. А якщо він незалежно від них?.. Значить, правду говорять хлопці на допитах!»

Коваль розхвилювався і, побоюючись, що його хвилювання помітить Гострюк, тихо перепитав:

— На п'ять-десять хвилин, кажете. Це у перший приїзд?

— Та я ж тільки раз приїздив! — нарешті втратив душевну рівновагу Гострюк. — Один раз, розумієте? Боже мій, боже!..

Він з такою щирістю повторював: «тільки один раз…», «тільки раз…», — що Коваль почав вагатися, чи не помилився у своїх висновках.

— Скажіть, а чого заходили до Іллеш? У якій справі?

— Які з нею справи! Просто йшов, згадав, дай, думаю, загляну, як живе, довідаюсь.

— О котрій годині ви згадали і завітали?

— О котрій? Точно не пам'ятаю, десь перед поїздом, удень.

— А не ввечері?

Гострюк похитав головою.

— І не вночі?

— Вдень, кажу, перед поїздом на Київ.

Коваль згадав, що і Ховаш свідчить про зустріч із Гострюком на вокзалі перед поїздом.

— Ну, якщо все так безвинно, як ви твердите, чого ж майже годину заперечували свій приїзд? Чому відразу не сказали просто і ясно: був, приїздив, прогулявся над Латорицею, провідав знайомих.

— Я не їхав провідувати знайомих. До Катарін випадково зайшов.

— Ще до кого-небудь заходили? До давніх друзів?

— Немає у мене тут друзів.

— У нього тут тільки давні вороги, — пробурчав Бублейников і глянув на капітана Вегера, чекаючи від нього підтримки. — Дивно, що не побоявся тепер носа сюди поткнути.

— Це вірно, — погодився Вегер. — У свій час насолив людям.

— Значить, просто так зайшли, — продовжував допит Коваль, — погомоніти з удовою… І, до речі, навіть не поцікавилися, як її прізвище тепер. Приховала від вас, що вдруге замужем була?

— Не поцікавився, — погодився Гострюк. — Суєта це.

— То чого ж все-таки приховували свою поїздку? Ви не відповіли на моє запитання, — нагадав підполковник.

— Боявся. Нащо, думаю, привезли і розпитують? Я людина потерпіла, до всього обережна. Не знаю, що ви хочете від мене.

«Спритно викручується. От просто і пояснив усе». — Коваль на мить замислився.

Бублейников раптом спитав Гострюка:

— Ви у шахи не граєте?

«Коваль подумає, що я збожеволів», — майнуло у нього в голові, коли побачив, як підполковник посміхнувся.

Але у Дмитра Івановича цієї миті з'явилася інша думка: «Все-таки добре, коли працівник має інтелектуальне хобі!»

— Не бавлюся.

— Гм… У всякому разі, з нами ніби в шахи граєте. Зайняли оборонну позицію, і ні з місця… Але зараз мій хід. Удови Іллеш більше немає!

— Як це немає?

— Немає у живих.

— Упокоїлася? — мало не скрикнув Гострюк і, зрозумівши з облич офіцерів, що не помилився, знітився, набрав скорботного вигляду. — Мир праху її… На все воля божа…

— Та ні, не померла.

— Як же так? — видушив із себе колишній чернець. — Немає у живих — і не померла?.. Загадки якісь… Або жартуєте? У таких справах жартувати не можна навіть вам, безвірникам, — повчально зауважив. — Великий гріх.

Коваль вирішив, що надійшов час відправити Гострюка у камеру попереднього ув'язнення для роздумів. Для першого допиту досить. Колишній чернець одержав частку інформації у потрібному для Коваля обсягу і повинен був припускати, — якщо справді винуватий, — що слідство має достатньо матеріалів і фактів для обвинувачення. Тепер на самоті, серед чотирьох стін, він обміркує своє становище, і якщо не відразу зрозуміє марність опору, то, у всякому разі, на наступному допиті позиції його будуть слабші.

Але Семен Андрійович Бублейников, на жаль, був іншої думки про стратегію і тактику дізнання. Він вважав, що настав той час, коли треба, засукавши рукава, кидатися в бій.

— Нам гріх, кажеш! Скільки часу тут райські пісні співаєш! — Бублейников із стуком поклав олівець на стіл і підвівся на весь зріст. — А не гріх беззахисну жінку вбивати, вдову, і дівчаток її! Не гріх, кажи? А перстенчик чий, хто його загубив? Скажеш, Ісус Христос! І звідки він у тебе, цей перстень, чи не подарунок фашиста Карла за заслуги?

— Удову? Убивати? Подарунок Карла?.. — У колишнього ченця побіліли губи, він потрусив кістлявою головою, потягся до тумбочки, не питаючи дозволу, схопив графин з водою і жадібно ковтнув прямо з шийки, обливши собі груди.

Коваль готовий був кусати лікті від досади. Адже не хотів відкривати карти підозрюваному, поки не збере прямих доказів.

Семен Гострюк поставив графин на тумбочку, підвівся із стільця і, не звертаючи уваги ні на Бублейникова, ні на інших офіцерів, попрямував до дверей. Плечі його пішли вперед, голова схилилася набік, так наче він був смертельно хворий і тільки тепер зрозумів це.

— Проведіть, — наказав Коваль молодому конвоїру, який чекав під дверима. — А ви, Василю Івановичу, — повернувся до Вегера, — відпустіть свідків, які там чекають.

— Оце так фрукт! Оце вам брат у Христі! Іч який — гріх вам, каже. І це нам він про гріх товче! — не заспокоювався майор навіть тоді, коли кроки вже затихли в кінці коридора. — Даремно ви його зараз відпустили, товаришу підполковник. Він би мені все виклав, на блюдечку з голубою смужечкою!

Коваль ледве стримався від різкого докору. Дозволив собі тільки зауважити:

— Навіщо ви почали кричати, Семене Андрійовичу, говорити йому «ти»?

— А що я, по-вашому, — образився Бублейников, — маю цяцькатися з усякою поганню?

— Семене Андрійовичу, я не хочу конфліктувати, розмовляти наказами. Це ні мені, ні вам не допоможе. У нас досить клопоту і без взаємних непорозумінь. Я просто хотів би, щоб ви працювали спокійніше.

— Слухаюсь, товаришу підполковник, — ображено відповів Бублейников.

— От і добре, — не звернув Коваль уваги на тон майора. — А як там поживають ці двоє, Клоун і Довгий?

— Поживають!.. Як барани, уперлися — і ні тпру ні ну. З місця не зрушиш. Уже їх Тур і так, і сяк допитував. Я теж допомагав — марно… Може, ще раз самі поговорите? — поцікавився Бублейников, і Коваль міг присягтися, що майор не стримався, щоб не домішати до свого запитання їдкої іронії.

— Ось розберемося із Гострюком і поговоримо… Василю Івановичу, — сказав капітану Вегеру, який повернувся до кабінету. — Не забудьте зняти відбитки взуття, що на ченцеві, і того, яке знайшли у нього вдома. І відбитки пальців — чи не вони на другій чарці бідолашної Каталін?

— Уже, Дмитре Івановичу, — бадьоро доповів капітан. — Усе на експертизі.

— Добре, — сказав підполковник. — Ну що ж, на сьогодні, мабуть, досить? Ідете, Семене Андрійовичу?

Вони вийшли у коридор, і Коваль примирливо додав:

— І не будемо сваритися, Семене Андрійовичу, адже мета у нас одна.

Будь його воля, сказав би зараз майору все, що думає. Але зараз не можна. Попереду ще спільна робота. Хоч, втім, в ім'я цієї роботи і варто було б…

З кабінету начальника міліції Коваль подзвонив Туру, який поїхав на нараду в Ужгород, і сказав, що має цікаві відомості. Тур пообіцяв повернутися завтра, як тільки нарада скінчиться.

4

Другий допит колишнього ченця Коваль вирішив провести, поки не повернувся Тур. Навіть ризикуючи викликати незадоволення слідчого, який, хоч і залишався вірним концепції: убивці Кравців і Самсонов, — все ж волів допитати і Гострюка, бо вважав, що оперативні працівники після короткого дізнання повинні передавати усіх підозрюваних офіційному слідству… Ну і, звичайно, без майора Бублейникова, якого нелегко стримувати.

Власне, він схитрував, підполковник Коваль, і подзвонив в Ужгород не так щоб повідомити новини, як дізнатися, коли слідчий збирається повернутися.

Не чекаючи і Вегера, який зрання подався у район, полковник наказав привести Гострюка…

За ці два дні колишній чернець дуже змарнів. Коли він переступив поріг кабінету, Коваль подумав, що розмова буде серйозна і, можливо, начистоту — «брат Симеон» не ховав погляду, дивився в очі.

На що він зважився? Які показання дасть?

— Сідайте.

Стільців було кілька, але чернець сів на той, що стояв ближче до столу, навпроти Коваля, немов підкреслюючи цим, що готовий вести відверту розмову.

Й справді, цього разу Гострюк не чекав традиційних запитань. Він заговорив перший.

— Виходить, удову вбили? Я правильно зрозумів?

— Так, Каталін Іллеш убили. Мало того, зарізали і двох її доньок, Єву і молодшу, шістнадцятирічну Ілону. Для вас це новина?

Гострюк перехрестився і щось нечутно прошепотів губами. Потім обидва помовчали. «Якщо вже сам почав, нехай сам і продовжує», — вирішив Коваль.

— Як я розумію, на мене падає підозра. Мій раптовий приїзд сюди у червні, моє минуле… Можна, я поставлю вам одне запитання?

Коваль кивнув.

— Коли сталося убивство? Якого числа?

Коваль затримався з відповіддю. Чи не хоче Гострюк і цим запитанням відвести від себе підозру? Та невже він такий наївний або вважає його, Коваля, дурником? Якщо він — убивця, то дата злочину для нього не є таємницею, а якщо непричетний, то яке це має значення: десятого, п'ятнадцятого чи двадцятого сталася трагедія?

— Уночі проти шістнадцятого липня. — Коваль зробив паузу. — А чому це вас цікавить?

Колишній чернець теж не поспішав з відповіддю.

— Я вирішив усе розповісти… Одне слово, я не хочу потерпіти за іншу людину. До цієї трагедії я, можливо, і маю відношення, але дуже непряме, віддалене.

Коваль приготувався записати його показання.

— Але перед тим, як розповідати, — сказав Гострюк, — дозвольте ще одне запитання. Важливе.

Коваль не заперечив.

— Де ви взяли той перстень?

Тепер вражений був підполковник. Ернст Шефер добивався, як потрапив до міліції цей перстень. А зараз і Гострюк, видно, найбільше цікавиться цим, бо вп'явся у нього своїм чіпким поглядом.

Коваль розгладив долонею чоло, провів по заплющених очах, збираючись з думками.

— А яке це має значення?

— Дуже велике. Якщо перстень знайдено в хаті Катарін і якщо це справді перстень Карла, значить, і Карл був там.

«Навіяння якесь! — здивовано подумав Коваль. — Як він міг здогадатися, де знайшли перстень?»

— З чого ви зробили такий висновок?

— Про це — потім, — відповів чернець.

«Хоче мене заплутати! — подумалося підполковникові. — Ах, стріляний горобець!.. Але який хитрий хід, яка гра! Невже сподівається, що я повірю, нібито вдову убив покійник. Зараз іще скаже про дух Карла, який повернувся з того світу і знищив зрадливу дружину. Новітній Командор, що карає не Дон-Жуана, а свою жінку… Ну, почекай, святеннику, зараз я почну!»

Коваль погодився:

— Гаразд. — І далі спитав: — У вас, громадянине Гострюк, є алібі в Києві? Маю на увазі дату злочину. Давайте у такому разі почнемо з цього.

— Не тільки на п'ятнадцяте, але й на шістнадцяте липня є. П'ятнадцятого я ремонтував різний інвентар на подвір'ї.

— До котрої години?

— Вийшов із Лаври, пам'ятаю, о восьмій вечора. Бив годинник. А на подвір'ї мене бачило багато людей. І гості, і працівники.

— Ви так точно пам'ятаєте закінчення роботи кожного дня чи тільки п'ятнадцятого?

— Здебільшого не пам'ятаю. А п'ятнадцятого звернув увагу на бій годинника. Чому, й сам не знаю… Либонь, передчуття було. Господь підказав…

— Що ви робили далі? Куди попрямували, як вийшли з воріт Лаври?

— Спустився пішки по вулиці Кірова до гастронома, що на розі. Мене там знають — я завжди у цій крамниці купую. Потім був удома. Спати ліг пізно.

— Умгу, — зітхнув Коваль. — Значить, алібі.

Колишній чернець енергійно кивнув.

— А яким чином відбитки ваших пальців з'явилися в домі Каталін? У тій самій вітальні.

Глиняний ніс «брата Симеона» став наче восковим.

— Я скажу, — видушив із себе. — Я саме це збирався сьогодні розповісти. Ви цього не знаєте. Я зніму з себе підозру. У мене є що сказати, я багато знаю важливого.

— Знаєте, хто убив удову та її дочок?

— Здогадуюсь. Я знав, хто мав бути у неї. Я не сказав би вам цього, якби не сталася така біда… Катарін, очевидно, відвідав її перший чоловік. Карл Локкер.

— Карл Локкер був повішений наприкінці війни. І похований тут.

— Карл Локкер — живий.

Коваль витріщився на колишнього ченця. Чи не збожеволів старий у камері попереднього ув'язнення?

— Є могила, є люди, які ховали.

— Це не його могила. Карл утік. Він сам «повісив» себе… Тобто не себе, а труп іншої людини, певно, замордованої у жандармерії. Обличчя було погризене дикими котами чи рисями, спотворене до невпізнання. У мундирі Карла, з його документами, той нещасний зійшов за самого тержерместера. Тоді було не до розглядань — час суєтний, та й смерть така для жандарма здавалася цілком природною в очах людей, так би мовити, очікуваною і логічною.

Коваль розстебнув тугий комірець кітеля. Він буквально задихався. Те, що почув зараз, було неймовірно, фантастично!

— Звідки ви це знаєте?

— Після похорону його бачила у лісі одна людина.

— Хто?

— Цієї людини немає. Вона вже померла. Але є й інші докази, що він живий. Я скажу про них.

— Чому гадаєте, що саме він міг бути тут і вбити Каталін?

— По-перше, перстень, який ви знайшли. Карл ніколи з ним не розлучався. Крім того, він, очевидно, збирався сюди приїхати… Звичайно, до неї.

«Корову нагодовано, собаку замкнено у сарай!» — промайнуло у голові підполковника.

— Я одержав лист, — говорив далі Гострюк. — Лист від нього для Катарін. І записку, в якій Карл просив мене з'їздити сюди і передати лист їй у руки.

— І ви передали його?

— Так. Двадцять шостого червня, коли мене тут бачили. Відтоді, можливо, у хаті й залишилися відбитки моїх пальців. Адже і кавою мене частувала. Та мало за що міг руками братися.

— Але задушити дружину, нехай колишню, і зарізати власну доньку, — заперечив Коваль. — Навіть для жандарма це забагато!

— Ви не знали Карла, — спокійно зауважив Гострюк. — Значить, був якийсь конфлікт. А Карл Локкер здатний на все…

Коваль поклав ручку, підвівся і підійшов до вікна. Він довго дивився на вулицю, на барвистих дівчат і статечних ошатних жінок, на хлопців у тенісках, на відчинені двері крамниці, з яких юрмилися люди, на автомобілі, на сірі, вкриті придорожнім пилом, газони… Потім знову звернувся до підозрюваного:

— Як ви одержали цей лист?

«Від цього «брата Симеона» теж усього можна чекати, не менше ніж від колишнього жандарма!» — подумав, пильно вглядаючись у завмерлого в незворушній позі Гострюка.

— Не поштою. Мені привезли його.

— Хто?

— Якийсь угорець. Мабуть, із Будапешта.

— Чому «з Будапешта» і чому «мабуть»?

— Карл втік у Західну Німеччину через Угорщину. Можливо, тепер повернувся в Угорщину, бо та людина була з Будапешта.

— Дуже туманно, громадянине Гострюк, — суворо зауважив Коваль, відчуваючи, що чернець щось приховує. — Листуєтесь з ним, з Карлом Локкером?.. Коли вірити вам, що він — живий…

— Ні. Це була перша звістка. І перше прохання. Я думав, нічого поганого в тому, що передам Катарін лист від чоловіка. Не міг знати, що така біда вийде.

— Як вас знайшов той угорець?

— Був у групі туристів, що оглядала наші печери.

— На конверті, який передали вам, була зворотна адреса?

— Ні, що ви!

— Як він підписав записку?

— Тільки ім'ям — «Карл».

— А як Карлові стало відомо, що вас треба розшукувати у Київській лаврі?

— Н-не знаю, — Гострюк відвів погляд убік.

Коваль відчув, що у «брата Симеона» сталася осічка. Чітко побудовані свідчення давали тріщину.

Колишній чернець помовчав, подумав і тихо сказав:

— Либонь, хтось розповів.

— Хто ж, наприклад? У вас залишилися спільні знайомі?

— Та ні.

— А цей угорець, як ви кажете, з Будапешта?

— Я його вперше бачив.

— Як же він упізнав вас?

— Не знаю.

— Який він на вигляд?

— Звичайний чоловік, немолодий, чорнявий.

— І, як його звуть, ви, звичайно, теж не знаєте?

— Ні, — похитав головою колишній чернець. — Не знаю.

— Слухайте, Гострюк, — сердито сказав підполковник. — Якщо досі я трохи вірив вашим карколомним поясненням, то тепер зовсім перестану вірити. — Захотілося навіть повторити улюблене Бублейникове: «Що ви мені решетом брехню носите!»

«Брат Симеон» почухав свій глиняний ніс і глибоко зітхнув.

— Не хотів я вплутувати зайву людину. Я його не знаю, цього угорця, і ніякої ролі він не грає. Тільки й того, що передав листа від Карла… До нас, у Лавру, багато туристів приїжджає. Один з них і розшукав мене, підійшов і питає по-німецькому: «Брат Симеон?» — «Так», — кажу. — «Вам лист з Будапешта. Вас давно розшукують». Дав мені листа і відразу подався до своєї групи.

— Спитав по-німецькому?

— Так.

— А чому вважаєте, що це був угорець?

— Група туристів з Угорщини. Та й схожий він на угорця. Либонь, не хотів говорити угорською. Щоб товариші не чули.

— Якого це було числа?

— Двадцять третього червня.

— І ви на другий день узяли відгул?

— Узяв.

— Так, так, — задумливо мовив Коваль. — У вас збереглася ця записка Карла?

— Я спалив її.

— Шкода.

— Я розумію, була б зараз на мою користь. Якби знаття… Але я вам чисту правду сказав, як перед богом. Усе правда… Я не господь, щоб за чужі гріхи хрест нести.

«Ну от, у боги записав, — неуважливо подумав Коваль. Колишній чернець своїми показаннями зробив такий переворот у думках підполковника, створив такий хаос у його голові, що він ніяк не міг отямитися. — А що, як правда? А що, коли підтвердяться ці показання? Тоді можна вважати…»

І Коваль відчув, як його охоплює жадоба діяльності, при якій непереборно хочеться рухатися — їхати, шукати, допитувати, дзвонити, співставляти, перевіряти, зводити кінці а кінцями, утворюючи непорушний логічний ланцюг подій і виявляючи сховані пружини людських вчинків.

— Ясно, — сказав Гострюкові. — Більше нічого не маєте додати?.. — І по хвилі сам додав: —Ну, добре. Поки що досить. Перевіримо ваші показання, тоді зустрінемось знову.

— Як же перевірите?.. І нащо я ту записку спалив! Знаєте, лякливий став.

— Нічого, знайдемо як. Підпишіть протокол допиту. Прочитайте, чи все вірно записано з ваших слів.

— Який же допит? Я ж сам, без усякого допиту, дав показання. Добровільно.

— Це буде враховано, — поквапливо пообіцяв Коваль, згадуючи, що ніякого листа від Локкера в домі Каталін при обшуку не виявлено.

Після того як конвоїр вивів Гострюка, підполковник не міг знайти собі місця. Він дзвонив у район, розшукуючи Вегера, послав чергового за Ернстом Шефе ром і наказав викликати з Ужгорода таксиста Дибу.

На той час, коли у кабінеті з'явився запилений з дороги капітан Вегер, у підполковника вже був складений конкретний план оперативних дій:

1. Допитати Ернста Шефера, який міг би здогадатися, що Каталін відвідав його колишній шурин. З'ясувати його думку щодо такої можливості.

2. Ще раз допитати таксиста Дибу про нічного пасажира, попросити його скласти словесний портрет.

3. Установити місце поховання тержерместера Карла Локкера, здійснити ексгумацію його останків.

4. Перевірити, які іноземні туристські групи проїздили через Закарпаття з двадцятого по двадцять п'яте червня, а так само п'ятнадцятого — шістнадцятого липня.

5. Провести додатковий обшук у домі І ллєш (мета — лист від Карла Локкера).

Своєю появою капітан Вегер перервав складання плану, і вони приступили до практичного здійснення невідкладних заходів…

5

Через півгодини після того, як Коваль допитав колишнього ченця, на ноги був поставлений увесь карний розшук, судова експертиза, і на допомогу лікареві Мігашу викликали судмедексперта з Ужгорода.

Капітан Вегер і майор Бублейников установлювали місце поховання Карла Локкера, розшукували людей, що близько знали начальника жандармського участку, — лікарів, які могли запам'ятати його особливі прикмети, зокрема пошкодження кісток.

Поки капітан і майор виконували завдання Коваля, сам Дмитро Іванович знову допитував Ернста Шефера, Тибора Коповскі і того ж «брата Симеона». На цей раз — тільки про Карла Локкера.

Після того як Гострюк підтвердив свої несподівані показання, підполковник мав довгу розмову з Ернстом Шефером.

Підозра на нього, як на можливого вбивцю сестри, відпала. Відчувши небезпеку, м'ясник признався Вегеру у сімейному розбраті, який вони із дружиною приховували, хоч він, Ернст, уже збирався перейти до коханки назовсім. Розповів, що загибель Катарін приголомшила їх і вони з Агнесою забули про чвари. Жінка, у якої ночував з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня Шефер, підтвердила його алібі, і навколо цієї трійці все уляглося, заспокоїлося, як заспокоюється з часом стояча вода,

Тепер Ёрнст Шефер охоче розповідав Ковалю усе, що того цікавило, не вимагаючи перекладача, сяк-так розмовляючи українською мовою з домішкою угорських і німецьких слів.

— У мого колишнього шурина було два переломи кісток, — згадував він. — У молодості, в бійці, хтось перебив йому перенісся. А наприкінці сорок другого чи на початку сорок третього року, взимку, п'яний сержант з дивізії СС, посварившись у барі, вдарив його стільцем і поламав ребро.

Я сидів поруч — фольксдойчі могли відвідувати ті бари, де бували і «чисті» німці. Тим більше разом із тержерместером Локкером, — розбалакався старий м'ясник. — І тоді я зрозумів, які тут повноправні господарі гітлерівські солдати. Незважаючи на юрисдикцію святостефанської держави…

Цей сержант, — майте на увазі, не офіцер, а звичайний сержант з обозу, — сказав Карлу, щоб той поїхав на винний склад, відчинив його і залив кілька цистерн найкращим вином для солдатів дивізії. Карл відповів, що не може цього зробити, бо потрібен дозвіл. Тоді сержант підхопився і вдарив його стільцем.

Коли Карл упав, сержант вихопив пістолет. «Тобі жаль вина для німецької армії! — п'яним голосом закричав він. — Я застрелю тебе, мадярська свиня!» Карл теж щось йому крикнув, я не почув слів, — усі посхоплювалися із своїх місць, жінки верещали, — але сержант раптом сховав пістолет. Через кілька секунд він зник із бару, наче його водою змило…

Не знаю точно, але говорили, що Карл був іще й таємним агентом гестапо. Взагалі…

— Хто ще знає про ці переломи кісток, крім вас? — перебив спогади Шефера підполковник. — Особливо про випадок у барі?

— Тоді всі знали. Усі навколо. І були задоволені. Я особисто теж радів, що цього собаку провчили у його ж зграї…

— Ну хто «усі»? Конкретно. Є зараз у містечку люди, які можуть підтвердити ваші слова?

— Є, певно. Хоч люди тут помінялися. Та й подій у ті роки було досить. І більш важливих… Ну, спитайте мого сусіду Коповскі.

— А хто його лікував? Який лікар? Він живий?

— Був тут хірург. Працював при соляній управі і в суді. Може, й живий. Хоч йому і тоді було за п'ятдесят. Не знаю… Я давно його не бачив.

— Прізвище?

— Прізвища не пам'ятаю.

На цьому могла закінчитися розмова, оскільки Коваль був увесь поглинутий дальшими розшуками людей, які знали Карла Локкера і допомогли б ідентифікувати його труп. Але старий м'ясник потоптався на порозі і не вийшов з кабінету.

— Так ви вірите, що це міг зробити Карл? — раптом спитав підполковника. — Що він живий?

Ернст Шефер із незрозумілою для Коваля прихованою тривогою чекав відповіді.

Що міг сказати підполковник? Тільки те, що розшуки і слідство тривають і як тільки закінчаться, Ернст Шефер знатиме наслідки.

— Але якщо він живий, то може ховатися десь близько, — з тією ж тривогою у голосі продовжував Шефер. — І хто зна, що йому ще спаде на думку? Скажений пес без розбору кусає…

— Ви сьогодні сказали, що Каталін сама поховала чоловіка, — зауважив підполковник. — Як же він може виявитися живим? З мертвих не воскресають. Чи у вас щодо цього інша думка?

Шефер не відповів.

— Хто, крім Каталін, ховав його?

— Трунарі якісь. Катарін найняла.

— Отже, вашого шурина поклали в домовину, засипали землею, а ви тепер сумніваєтесь. Дивно!

— Але ж і ви почали сумніватися. Розпитуєте, розшукуєте…

— Хочете, я вам відкрию секрет? Ми це робимо, щоб переконатися, що мертві й справді не воскресають.

Підполковник примружився. При всій серйозності обстановки мало не посміхнувся, побачивши, з яким недоумкувато-стривоженим виразом на обличчі м'ясник кивнув йому на прощання і як обережно, немов у лікарні під час тихої години, причинив за собою двері.

Тибор Валтазарович Коповскі повторив майже те саме, що Коваль почув від Шефера. Треба було негайно знайти старого лікаря-хірурга.

Капітан Вегер і майор Бублейников перевершили самих себе: незабаром бритоголовий зморщений дідок стояв перед Ковалем.

Начальник карного розшуку вже встиг познайомити підполковника з минулим цієї людини: колишній приватний лікар. Під час війни хірург місцевого госпіталю, судовий експерт і, нарешті, сторож у міському морзі, звідки його прогнали, вважаючи психічнохворим: упившись сливовиці до білої гарячки, він цілу ніч грав з підведеними на столах мертвяками у карти, лаючись на весь підвал, коли йому починало здаватися, що хтось із них махлює.

Проте відповіді дідка свідчили, що він при повному розумі.

Колишній медик довго чухав потилицю, пригадував і нарешті прошамкав:

— Ребро пам'ятаю. А от перенісся… Ви щось легше спитали б — скільки часу минуло! А з ребром було, по-моєму, інакше. Не було у нього перелому. Тільки тріщина… Так, так, тріщина. Це коли його якийсь військовий обробив? Тоді тріщина була, але добряча. Здається, шостого ребра… Так, справді шостого.

— Шурин його говорив, що перелом. Але, можливо, він помилився.

— Звідки йому знати? Що він у цьому розуміє? Дурниця! Рознесли по всьому містечку, що ребро поламали, і всі, як сороки, повторюють. Що вони знають. Це тільки ми, лікарі, знаємо… Був у мене випадок: дівицю оперував — апендицит. А сороки понесли по людях, що аборт… Наречений покинув, батьки зреклися… Мало що люди базікають, ви не слухайте. У цього Локкера була тріщина — це точно. А щодо перенісся, я не лікував, але, здається, була й така травма… Так йому й треба, звір був, а не людина. Я йому ребра рушником перев'язую, а він зубами скрегоче і кулаком погрожує. А от був у мене хворий з потрощеним тазом…

Дідок ще довго згадував би різні історії з своєї практики, але Ковалю ніколи було вислуховувати їх.

Колишній лікар вклонився по-старечому, повільно і низько, і, продовжуючи щось бурмотіти собі під ніс, хотів піти. Та Коваль його затримав — забрав у машину, в якій чекали Романюк і судмедексперт з Ужгорода. Капітан Вегер, Бублейников і Тур уже поїхали на кладовище, де мали ексгумувати труп Карла Локкера.

Через короткий час стали відомі наслідки експертизи: у похованої під ім'ям Карла Локкера людини були потрощені за життя руки і ноги, певно, під час допитів у жандармерії, зламані шийні хребці. Але кістки перенісся виявилися цілими, ребра — теж.

У Коваля сумнівів не залишалося. Треба було негайно розшукувати жандарма Локкера, який несподівано «ожив» майже через чверть століття.

Але чи здогадувалася Каталін, що хоронить чужу людину, а перший чоловік її, Карл Локкер, живий?

Чому ж тоді вдруге вийшла заміж, за Андора Іллеша, і чому через п'ять років вони раптом розійшлися? І нікого більше не схотіла гарненька, з добрим посагом удовиця? Чи не подав про себе звістку сам Карл?

А братик її, Ернст Шефер, він здогадувався, що Каталін похоронила не шурина, а одну з його жертв? І чи не тому м'ясник так зблід, розгубився на допиті, побачивши перстень Карла? Можливо, відразу зрозумів, хто убивця, і боявся уже не так слідства, бо знав, що зрештою матиме алібі, як того, що десь поблизу з'явився Карл, який і досі наганяв на нього жах?

Але які претензії міг мати до нього Карл Локкер?

Хіба що як до майбутнього спадкоємця сестриного і його власного добра.

А що ми знаємо про їхні давні взаємини — Ернста Шефера і Карла Локкера?

Якби Коваль сів зараз складати новий графік, він записав би десятки питань, що червоними пересторогами ставали на шляху розслідування і відкидали його назад, до нульового циклу. Здавалось, усе починалося спочатку… Але йому ніколи було займатися писаниною. Найголовніше зараз — розшукати цього, поки що умовно ожилого, Карла Локкера. Але де і як його шукати?

«Ні, — подумалося Ковалю, — нісенітниця якась. Не може батько зарізати власну доньку, хоч би яким звіром був!… І чому, з якого дива Локкеру через стільки років треба було вбивати свою колишню дружину, доньку та чужу дівчинку? Унмогліхт! — чомусь подумав по-німецькому. — Неможливо!»

Після розкопки могили Коваль попросив Бублейникова і Вегера ще раз перевірити дрібні події, зареєстровані в міліціях Закарпаття протягом доби, з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня.

Майор відразу взявся до діла. Взагалі його наче підмінили. Маючи перед собою конкретне завдання, він виявляв кипучу енергію.

«По суті, він хороша людина, — думав про товариша по службі Коваль. — Оперативний, енергійний. Хоч і має недоліки. Та й хто з нас їх не має? Видно, йому теж остогидли папірці. Тому, допавшись до живого діла, так гарячкує…»

Після обіду Коваль одержав потрібні йому відомості. Бублейников і Вегер особисто перевірили кожну пригоду, але нічого цікавого не виявили: п'янички, підібрані на вулицях^ відправлені до витверезників, дрібні крадіжки, хуліганство, сімейні скандали — все це не було зв'язане з трагедією родини Іллеш.

Переглядаючи список, поданий Бублейниковим, підполковник звернув увагу на подію в готелі «Ужгород», де тієї ночі зупинялися угорські туристи. І почав розпитувати про неї майора.

— Нічого цікавого, — відповів той. — Громадянка з Києва, якась Тетяна Красовська, двадцяти років, намагалася пробратися у готель через вікно, по стіні. Була затримана. Доставлена у відділення міліції, образила сержанта — помічника чергового. Одне слово, одержала свої п'ятнадцять діб і завтра звільняється.

— А чого вона лазила у готель?

— За дурною головою очі дороги не бачать. Щось наче парі, з принципу. Хлопець там у неї був, якийсь артист. Правда, затримали її на тому самому третьому поверсі, де угорські туристи ночували… Привезти?

— Давайте. Часу в нас мало, але з нею все-таки поговорю…

6

— Як ваше ім'я?

— Таня. Таня Красовська.,

— Ви могли б сказати, як опинилися в Ужгороді п'ятнадцятого липня?

— Мене питали про це мільйони разів. Проїздом.

— Надовго зупинялися в Ужгороді?

— На три дні.

— Де жили?

— У подруги.

— Подруга може це підтвердити?

— Може, але не підтвердить.

— Чому?

— Тому, що я не збираюся давати її адресу. Якщо я винувата, з мене й питайте. Я, здається, уже повністю відповідаю за свої вчинки. А її смикати нема чого.

— Он як! Засекречена, виходить, у вас подруга… А куди ви «проїздили» через Ужгород? Це теж секрет?

— Чому секрет? Я їхала сюди. На кордон.

— А навіщо вам кордон?

— Навіщо, навіщо… Хлопець у мене там служить. Знайомий.

— Наречений?

— Не знаю. Буде видно… А вам яке діло? От іще сьогодні відсиджу тут, у вашому чистилищі, а потім поїду, куди схочу — хоч у пекло!

— У пекло вам ранувато.

Ковалю важко було розмовляти з дівчиною, допитувати — адже була Наталиною ровесницею. Але чому вона така колюча? І чому такі ображені очі? Від однієї-однісінької образи або несправедливості такі очі не бувають. Потрібна тривала внутрішня обида, щоб так поглядати, — образа на всіх і на себе саму. Чому ж ця дівчина така озлоблена, недовірлива у кожному своєму погляді, у кожному жесті, порухові?.. Ні, п'ятнадцяти діб в ужгородській камері попереднього ув'язнення, які вона цілком заслужила, замало для такої глибокої образи.

Коваля зацікавила ця історія, і, незважаючи на те, що часу було обмаль, вирішив докладно поговорити з дівчиною. Зрештою, якщо вона захоче бути щирою з людиною, яка її допитує.

— Скажіть мені, Таню, одверто, чому ви вдарили сержанта?

— Він образив мене.

— І не побоялися підняти руку на представника влади?

— Я не побоялася вдарити погану людину. Людина, яка ображає жінку, не може бути представником влади… Мені стало боляче навіть не тому, що сержант сказав про мене погано: хвилину перед цим він повчав ввічливості якогось хулігана і тут же вважав за можливе образити мене. Невже я така, що мене можна всякими словами обзивати? Адже це і про мене сказано, що людина — звучить гордо!

Ковалю сподобалася відповідь Тані. Відчув, що вона буде з ним відвертою.

— Щодо поведінки сержанта, ми розберемося. Звання працівника міліції, представника влади зобов'язує кожного з нас, від сержанта до генерала, бути справедливим і інтелігентним. Незважаючи на специфічність нашої роботи… А тепер, Таню, чи не змогли б ви розповісти докладно про події того вечора. Для мене це важливо. Прошу вас, постарайтеся пригадати геть усе, до найменшої дрібниці.

— Я уже розповідала багато разів. Але повторити не важко, — сказала лагідніше. Певно, їй сподобалось, що підполковник розмовляє ввічливо, просить її і навіть погоджується з нею. — Того дня, — почала вона свою розповідь, — я познайомилася з одним хлопцем. Звуть його Віталій, він з Москонцерту, на гастролі приїхав. Ну, бродили містом, їли морозиво…

Ви, мабуть, думаєте зараз, от вертихвістка: хлопець мій служить в армії, а я з артистами розгулюю. Ні, це не так. Мені цей Віталій ні до чого… Просто було тоскно на душі того дня, а тут хороша людина трапилася.

«А подруга?» — хотілося спитати Ковалю. Але він стримався, подумавши, що порушить ритм розмови, а Таня все одно придумає що-небудь, якщо подруга вигадана: мовляв, того дня була зайнята… І, зрештою, не це було для нього головним.

— Віталій теж нікого не знав в Ужгороді, — розповідала тим часом дівчина. — Отже, разом нам було веселіше. Але він мені, правду сказати, зовсім не подобався. Потім Віталій запросив у гості. Вечерю замовив у номер.

— І ви не побоялися йти з малознайомим чоловіком у готель?

— А чого мені боятися! Я себе завжди можу захистити! Хоч, правда, з іншим навряд чи пішла б… Віталій — хороша людина, і це відразу було помітно. Соромливий якийсь. Я навіть здивувалася, що він — артист, думала, артисти сміливіші, навіть трохи нахабні… Правда, потім він виявився не тільки соромливим, а ще й боягузом і навіть зрадником. — Коваль уже читав свідчення Віталія, який відхрещувався від Тані, і ледь посміхнувся — дівчина все дужче подобалася йому. — Ну, може, він за свою кар'єру боявся, — примирливо зауважила вона. — Потім пробував мені сюди, в міліцію, передачі проштовхнути, але я відмовилася… Одне слово, ми прийшли у готель пізно, близько десятої. Вечерю теж довго не подавали. А коли принесли, з'явилася коридорна і не дуже ввічливо попросила мене з номера…

Я не люблю, щоб зі мною розмовляли таким тоном. Я нічого поганого не зробила, щоб так розмовляти! Просто я їй чимось не сподобалась. Ми з Віталієм вийшли на вулицю… Ну, а далі ви знаєте.

— Знаю. Ви вирішили повернутись у готель через вікно. На зло ворогам.

— На зло цій дурній! — Помітивши, що підполковник поморщився від такого епітета, Таня додала: — Тим більше що я зголодніла, а там на столі холонула смачна вечеря. Ну, і хотілося ще посидіти з Віталієм. Він цікавий співбесідник. А на вулиці тинятися уже набридло, та й ноги боліли.

— Але ви повинні були знати, що готельні правила обов'язкові для всіх. Об одинадцятій треба йти, навіть якщо гостюєте там у папи римського.

— Я раніше в готелях не бувала і правил цих не знала.

— Віталій повинен був попередити. Він знав, раз на гастролі їздить.

— Крім правил, є ще й люди. І я хочу, щоб мене поважали ті, які вимагають, щоб я поважала їхні правила. Логічно?.. По-моєму, цілком! — Таня замовкла, збираючись з думками, вгледілася в підполковника Коваля, і в очах її відбилося здивування, мовби раптом спитала себе; «А чого це я розхникалась перед міліціонером?!»

Та ось вона стріпнула головою, наче відігнала сумніви.

— Так на чому я зупинилася?

— На тому, що вирішили повернутися.

— Я відправила Віталія вперед і сказала, щоб він чекав у номері. Віталій відраджував — і він ні в чому не винен. Хіба тільки в тому, що боягуз.

— Чому «боягуз»? Розумна людина, якщо відраджував. Я на його місці теж не радив би вам лізти у вікно.

— Ну, припустимо. Значить, я нерозумна. Я полізла, і мене зняла міліція… Якийсь божевільний дід знизу помітив і почав волати, наче його ріжуть.

— З якого поверху вас зняли?

— З третього. Але, вірніше, не зняли. Я не так висловилася. Сам Віталій втяг мене у вікно. Інакше я розбилася б. Спочатку я помилилася вікном, а потім розгубилася і дуже злякалася.

— Помилилися вікном? Ви заглядали і в інші вікна?

— Тільки в одне. Воно було відчинене. А в номері нікого не було.

— Це — поруч з номером вашого Віталія?

— Так.

— Ви не дійшли, так би мовити, до свого приятеля чи проминули?

— Не дійшла. Це вікно ближче до труби і пожежної драбинки. Як помилилася, не втямлю… Знизу точно порахувала, а нагорі втратила орієнтацію. Темно було. І в цьому вікні теж було темно… Влізла, дивлюся — нікого немає. Хотіла вийти, а двері замкнені. Одна дорога — знову на карниз.

— Значить, у номері нікого не було?

— Ні, там тільки чемодан стояв.

— Ви знали, що на цьому поверсі зупинилися іноземні туристи?

— Ні.

— Ну, добре, а який номер був у Віталія? Пам'ятаєте?

— До смерті не забуду! Триста сьомий.

— Як прізвище вашого знайомого?

— Я не спитала… Але це можна взнати у готелі або в міліції. — Таня знову згадала, що розмовляє з працівником міліції, і ніяково посміхнулася: знайшла кому радити — підполковникові, мабуть, усе давно відомо. Чого ж він допитує ії, що йому треба?

Від цієї думки хвиля ворожості накотила на неї. «І справді, чого цій людині від неї треба?! Допитується, допитується, ніби співчуває, а сам своє має на меті. Може, Віталій щось накоїв?.. Та, зрештою, яке їй діло до того Віталія! І міліціонер цей поговорить та й піде, а вона мусить ще до завтра тут пропадати. Не випустить же він її…»

— О котрій годині це сталося?

Говорити не хотілося, але й мовчати не змогла. Відповіла сухо, ледве розтуливши губи:

— Десь о пів на дванадцяту.

— Значить, від пожежної драбинки… Так. — Коваль замислився. — Ви не помітили, який чемодан стояв у номері? Колір, форма?

— Великий… Імпортний, по-моєму. Коричневий… Я не дуже роздивлялась, не до нього було.

— Семене Андрійовичу, вам невеличке завдання, — подзвонив Коваль до відділу карного розшуку після того, як відправив Таню. — Красовська твердить, що у номері, в який вона потрапила, нікого не було. Вікно було розчинене. Саме це крило готелю займали інтуристи, якось туди потрапив і артист Москонцерту… Поцікавтесь, хто жив тієї доби у сусідньому з триста сьомим номері, маю на увазі той номер, який ближче до рогу будинку, до пожежної драбинки. З'ясуйте, де тинявся той чоловік чи жінка о пів на дванадцяту ночі? Ім'я… Так само: які ще туристські групи з Угорщини і ФРН зупинялися там від двадцятих чисел червня до шістнадцятого липня.

— Єсть, товаришу підполковник, зробимо! — відповів Бублейников.

— Вегер вам допоможе.

— Капітан має для вас нові відомості. Передаю трубку.

— Дмитре Івановичу, щойно викликав мене Ужгород. Тільки поклав трубку, ви подзвонили. Дуже цікаві речі. Один турист з угорської групи, що зараз повертається додому, зробив заяву про служителя Київської лаври, в якому впізнав колишнього воєнного злочинця. Прізвища він не пам'ятає, але словесний портрет дуже нагадує «брата Симеона». І він його теж називає Симеоном.

— О! — тільки й зміг вимовити Коваль. — Усе стає на своє місце!.. Іду до вас, Василю Івановичу!..