Тіні над Латорицею

1

Відблиск ранкового сонця тепло ліг на потемнілу від часу коричневу обкладинку журналу чергового.

Доповідаючи начальнику міліції майору Романюку про своє чергування, лейтенант Габор навіть не розгорнув журналу: пригод цієї ночі, як і взагалі останнім часом, у цьому тихому закарпатському місті не було.

Романюк відчув, як хороший настрій, що з'явився зранку, все дужче охоплює його.

Ледь усміхаючись, задоволено поглянув на спритного лейтенанта, недавнього випускника школи міліції, поклав руку на журнал. Тиснена під шкіру обкладинка приємно пестила долоню.

Сонце тим часом вдарило промінням у кабінет, віддзеркалило скляну шафу, в якій стояли розгорнуті папки із грамотами та подяками, з колишніми привітаннями до річниці міліції, Першого травня і Дня Перемоги… І навіть те, що на полірованій поверхні висвітлився тоненький шар пилу, не зіпсувало майорові настрою.

Відпустивши чергового, Романюк подзвонив до виконкому, чи вже прийшов голова, якому він щоранку доповідав про обстановку.

Дорогою до райради майор з насолодою ступав по охайно прибраних удосвіта вулицях. Він добре знав своє невеличке місто і на дозвіллі не раз розмірковував про те, що ці вулиці були свідками багатьох історичних подій: від набігів половців, боротьби проти унії, проти угорських феодалів, чеських панів до возз'єднання Закарпаття з усією Радянською Україною… Зараз його око тішив чистенько заметений двірниками брук, на якому колись і кров проливалася, але який і квіти встеляли. Пригадував, як уперше побачив це містечко: воно настрашило його, хлопчика з далекого гірського села; потім учився тут і ходив по цих вулицях з червоним прапором.

Повз майора, вітаючись, поспішали люди — хто на роботу, хто на ринок. Романюк був місцевою людиною, і всі знали начальника міліції, дехто навіть від тих самих його хлоп'яцьких років.

У кабінеті голови виконкому, незважаючи на ранній час, вирувало життя. Дзвонили телефонії. Приходили люди.

Десь о восьмій, узявши трубку, голова простяг її начальнику міліції:

— Тебе.

— Романюк слухає…

Раптом на вольове засмагле обличчя майора впала тінь, воно враз аж почорніло. Трохи завеликий ніс загострився, губи стиснулися, а ямка на підборідді наче стала глибшою.

— Так, так, — сказав, передихнувши. — Викликайте судмедексперта і експерта-криміналіста. Охорону місця поки що забезпечить дільничний. Мені — машину.

Поклав трубку і кілька секунд сидів мовчки, не відповідаючи на німе запитання господаря кабінету.

— Отаке, Іване Андрійовичу, — нарешті видушив із себе. — На Староминаївській убиті вдова та дві її доньки. У двісті десятому номері. Це під лісом… Більше поки що нічого не відомо. Іду.

Минуло ще кілька секунд, протягом яких Романюк ніби осмислював трагічне повідомлення, затим він підхопився і квапливо вийшов з райради. Незабаром міліцейський газик мчав його містом.

Тепер усе змінилося в очах Романюка. Ранкове повітря уже не було напоєне пахощами землі і квітів, світ навколо потьмянів. У майора з'явилося таке почуття, як у людини, котра блискуче складала екзамени і несподівано спіткнулася на простому запитанні. Розгублено і здивовано спостерігає вона свіч раптовий провал. І в обласному Управлінні внутрішніх справ, і в міністерстві про нього склалася думка як про здібного, хоч і молодого керівника відділу міліції. І ось на тобі!

Газик проскочив повз церкву і виїхав на довгу вулицю. Майор намагався уявити собі місце трагедії. Номер будинку І ллєш ні про що не говорив. Усі будинки на Староминаївській були схожі один на одного: спрямовані на вулицю розцяцькованими фасадами з довгими бічними стінами, затіненими садом або заплетеними виноградом. Побудовані добротно, навіки, старіші — за панів, новіші — вже за Радянської влади.

Який же він, двісті десятий? Романюк нетерпляче поглянув на водія. Літній старшина дослужував свої дні. Розуміючи нетерпіння начальника, він зумів витиснути з машини все, на що вона була спроможна. Незабаром майор помітив гурт людей, що збився на вулиці.

Біля будинку Іллеш гудів натовп. Хлопчаки дерлися на паркан, щоб заглянути на подвір'я, де вже був прокурор разом з судмедекспертом Мігашем та дільничним інспектором Козаком.

Виїжджаючи на Староминаївську, Романюк підняв на ноги працівників карного розшуку та зовнішньої служби, наказав якнайшвидше добути первинні відомості про родину Іллеш. Зараз міліціонери та дружинники стежили за реакцією натовпу: цікавились репліками, якими обмінювалися люди; розпитували сусідів про звички, знайомства вдови та її дочок; з'ясовували, чи не чув хто крику вночі, чи не бачив якихось знайомих або незнайомих людей поблизу.

Натовп збільшувався. На окрики міліціонерів: «Громадяни, розійдіться! Нічого цікавого тут нема!» — не дуже зважали.

Такої трагедії у містечку не було, либонь, відтоді, як встановилася Радянська влада# Люди звикли до розміреного, спокійного життя, і тільки часом дрібні побутові чвари порушували його злагоджений ритм. Убивство немов сколихнуло у душах давні страхи, і привиди минулого поставали перед їхніми очима.

Разом з начальником карного розшуку капітаном Вегером, судмедекспертом та двома понятими Романюк зайшов до будинку. Слідом за ним поспішив і районний прокурор Стрілець.

У кімнатах було темно. Ранкове світло майже не пробивалося крізь віконниці, і тільки широка смуга від дверей вихоплювала з сутіні частину вітальні, дверцята розчиненої шафи, круглий стіл посеред кімнати, накритий на дві-особи, і труп Каталін на підлозі, над яким уже схилився лікар.

У коридорі та кімнатах стояв важкий дух. Його не розвіював млявий потік повітря, що пробивав через відчинені сінешні двері і ворушив пір'я на підлозі коридора та вітальні.

Романюк наказав зняти віконниці, і світло широко ринуло у вітальню, безжально вимальовуючи страшні деталі злочину.

Після того як мертва Каталін була сфотографована, експерт Мігаш зробив знімок синьої странгуляційної смуги на шиї.

Романюк з тяжким серцем зайшов до спальні. Тут віконниці теж зняли, і світло розкрило таку моторошну картину, що навіть звиклим до всього людям стало недобре. Молодша дівчинка, Ілона, лежала напівприкрита порізаною периною з широкою раною на спині. Старша, Єва, розкинулася впоперек ліжка, звісившись головою вниз. На тілі дівчини зяяли дві ножові рани, порізана сорочка теж була в крові. Розплетена Євина коса, підлога, постіль — забризкані кров'ю.

За часи міліцейської служби — особливо тоді, коли працював на Прикарпатті і виловлював бандерівців, Романюк надивився страхіть. Але зараз, спостерігаючи це побоїще, відчув, як його починає нудити, і вийшов на подвір'я.

Прокурор подався слідом за ним, спробував заговорити, та Романюк, насупившись, мовчав. На фоні цих смертей здалися жалюгідними розмірковування про втрату авторитету в управлінні та міністерстві, про низьку оцінку роботи, яку одержить тепер міліція. Адже у цій трагедії є і їхня вина: не зуміли помітити біду, що. певно, не один день кружляла навколо дому вдови, не змогли запобігти трагедії, перегородити їй шлях.

Майор оглядав подвір'я, хлів, сарай, у якому Каталін Іллеш звечора замкнула собаку, сліди кедів і черевиків, відбитки яких фіксували працівники карного розшуку, висловлюючи здогад, що вночі тут була не одна людина, і розумів, що це почуття вини буде довго його мучити.

Коли експерт Мігаш з інспектором Козаком та понятими закінчили свою роботу і трупи повезли у морг, майор наказав організувати охорону будинку, запросив до машини прокурора, і вони поїхали назад, у центр міста.

Незабаром довгастий, просторий кабінет Романюка на другому поверсі старого, що розташувався між двома вулицями, будинку міліції заповнили офіцери, які мали увійти до оперативно-слідчої групи по розшуку убивць Каталін, Ілони та Єви Іллеш.

2

Сонце підібралося до старовинного Ужгорода непомітно, наче скотилося з далеких перевалів. Спочатку воно освітило високі будинки студентських гуртожитків на лівому березі Ужу, ковзнуло через міст і заграло на дзеркальних вікнах інтуристського готелю, що велично прикрашав правий берег.

Біля під'їзду готелю, незважаючи на ранню годину, вже товпилися туристи. Під широким «козирком» над входом були складені їхні речі, неподалік стояв порожній «Ікарус». Чекаючи посадки, гості, з Угорщини грілися в теплих променях сонця. Тим часом перекладач бігав по готелю, розшукуючи водія автобуса.

Лайош Сабо, Імре Хорват і Териз Чекан стояли окремо. Так вийшло, що закордонні паспорти вони одержували в агентстві одночасно і відтоді трималися одне одного. Досі вони не були знайомі, і тільки ця поїздка до Радянського Союзу звела до гурту всіх трьох різних за характерами людей, здружила короткочасною дорожньою дружбою, привчила триматися купи… У будь-якій туристській подорожі утворюються отакі групи. Вони виникають стихійно, самі собою, в залежності від збігу обставин, інтересів, симпатій або антипатій — це неминуче і властиве духу людському.

— Ну, Імре, як ваш зуб? — спитала Териз, красуючись у новому брючному костюмі. — Перестав боліти?

— А так. — Імре зобразив на своєму обличчі посмішку. — Здається, вперше за дві доби виспався.

— Це дуже необачно їхати в дорогу із хворим зубом, — торохтіла жінка. — Ви, Імре, відчайдушна людина… Я, до речі, теж почуваю себе краще, ніж учора. Так би мовити, акліматизувалася у гостях.

— Тут акліматизуватися нам нічого. По всьому басейну Тиси до самого передгір'я Карпат клімат приблизно однаковий. — втрутився високий Лайош.

— Териз мала на увазі не географічний клімат, — процідив крізь зуби Хорват. — Правда, Тери?.. А те, що ця місцевість теж частина Великої Угорської рівнини, яка після війни відійшла до Радянського Союзу, відомо і школярам… Як говорили у такому випадку стародавні римляни? Переможців не судять…

— Ну, якщо брати історію, — зауважив Лайош, — то іще в одинадцятому столітті це були землі древніх слов'ян.

— Ах, Лайош, Лайош Сабо, — докірливо похитав головою Хорват. — Ви — смішний угорець.

— А хто вам допоміг? — помітивши, що Імре починає сердитися, перевела розмову Териз. — Лікар?

— Не «хто», а «що», — відповів Хорват. — Снотворне. Я давно так міцно не спав.

— І не чули, який тут скандал був уночі? На нашому поверсі.

— Який скандал? — поцікавився Імре Хорват. — Я нічого не чув.

— Злодійку впіймали. Гарненьке таке дівча, а лазило по вікнах, — пояснив Сабо. — Могло і до вас втрапити.

— Слухайте, Лайош. Ви мене й справді за дурника вважаєте! — знову розсердився Хорват. — Як це можна лазити по стінах так високо?!

Поки Лайош і Териз терпляче пояснювали, як дівчина залізла по трубі на третій поверх, і переказували подробиці нічної події, перекладач нарешті знайшов водія. Туристи почали складати свої речі у багажник автобуса і заходити в салон.

У Імре Хорвата була тільки одна валіза, і він почав опікувати чемодан Териз. Вони сіли поруч на середньому ряді крісел, і Імре все жалкував, що проґавив цікаву нічну пригоду.

— А може, Імре, ви приховуєте, що дівча було у вас у номері? Га? А потім на бідолашного артиста зіпхнули біду? — Лайошу подобалося під'юджувати Хорвата, і зараз, сидячи попереду і напівобернувшись, він іронічно поглядав то на нього, то на Териз. — Щось дуже стривожений у вас вигляд.

Хорват нічого не відповів, але глянув на Сабо Таким лютим поглядом, що той злякався.

— Чого ви причепилися до людини? — в свою чергу шулікою накинулася Териз на бідолашного Лайоша. — Після таких мук, яких він зазнав, і сон не відновлює сил, особливо коли ковтаєш усякі таблетки. Було йому до ваших дівчат!

— Я ж пожартував, — захищався Сабо.

— Жартувати треба, не кривдячи людини.

— Так, так. Я вітаю вашу гуманність, мила Териз. І благатиму бога, щоб він і мені послав трохи зубного болю. Справді, зубний біль хоч і робить людину хворою, зате викликає до неї співчуття.

Териз не відповіла. Вона повернулася до Імре, який, нахиливши голову, нібито залишався байдужим до цієї балаканини.

— У вас, Імре, й справді хворобливий вигляд. Після снотворного у людини — нездорові очі й важка голова. Все-таки отрута… Не знаю, чим вам і допомогти, — бідкалася жінка.

— Господи, дався я вам! — незадоволено відвернувся Хорват від сусідки і став порпатися у своїх кишенях. — Через цей зуб учорашні газети не прочитав, — бурчав він. — Хоч тепер подивлюся.

— Імре, що ви шукаєте? — раптом спитала жінка.

— Окуляри! Чи не забув їх у номері?

— Вони у вас на носі, Імре, — засміялася Териз. Хорват мовчки розгорнув газету і став дивитися в неї.

— Лайоше, — Териз демонстративно повернулася до іншого супутника, — ми будемо снідати в дорозі чи до самого Львова голодні поїдемо?

— Мусили тут нас погодувати, Териз.

— Так зрання, Лайоше? Ні, ми ще сонні. Але, правду сказати, я скоро захочу їсти.

— До Львова далеко, — розгорнув на колінах портативну карту Сабо. — Годин п'ять… Я ці місця знаю. У війну побував. Поїдемо понад польським кордоном, через Ужоцький перевал. Дуже красиві місця. Перечни, Березний, Кострина, Ставноє…

— І сьогодні ж рушимо далі?

— Певно. У Львові пообідаємо, відпочинемо і — на Київ.

— Так де ми все-таки будемо снідати, Лайоше? — вередливо проказала Териз. — Ну, хто знає? — Вона оглянулася на салон, шукаючи перекладача, і раптом витріщилася на Хорвата. — Імре, любий, — пирхнула Териз, — що ви там прочитали, у своїй газеті?

— А що?

— Адже тримаєте її догори ногами! — І вона залилася сміхом.

Хорват підхопився, згорнув газету і вийшов з автобуса. Териз перестала сміятися.

— Невже він образився? — розгублено спитала Лайоша.

Немолодий, сивий, але рухливий і енергійний бухгалтер з Будапешта їй відразу сподобався. А коли довідалася, що сім'я Імре Хорвата загинула під час війни у концтаборі, остаточно вирішила, що саме він заслуговує на її увагу.

Тепер була вкрай збентежена несподіваним вчинком сусіда і стурбовано поглядала у вікно автобуса, не знаючи, що робити: йти за ним чи чекати, поки сам повернеться.

Сабо, зрозумівши, що гарненькій Териз зараз не до нього, почав возитися з несправною «змійкою» на куртці.

Та ось водій сів за кермо, і перекладач, супроводжуваний до автобуса працівником екскурсбюро «Інтуриста», теж піднявся у салон. Почулося тихе муркотіння потужного мотора.

Останнім в автобус увійшов Хорват. Він сів на своє місце, і Териз Чекан — ця теж немолода, однак струнка, підтягнута жінка — глянула на нього вологими, відданими очима.

3

— Дуже нетипова картина пограбування, — повільно говорив начальник карного розшуку капітан Вегер, літній угорець із сивуватими скронями і добродушно-хитруватим округлим обличчям. — У шафі лежало сто карбованців, десять червоних десяток. Гроші були під білизною, можна сказати, на очах. Білизну викинули, а гроші не забрали.

— Могли у темряві не помітити, — зауважив районний прокурор Стрілець. — Взагалі ми не знаємо, скільки в Іллеш було грошей і скільки взяли.

— Може, шукали щось дорожче? — вголос подумав дільничний інспектор Козак, який примостився на крайньому стільці під стіною,

— Дорожче від грошей? — блиснув зеленкуватими розумними очима капітан Вегер.

— Для них.

— На журнальному столику, — продовжував капітан, — у попільничці ми виявили золотий жіночий годинник… І справді, невідомо, що саме взяли нічні гості… А під диваном знайдено срібний перстень із сапфіром… У спальні були відкриті навстіж дверцята книжкової шафи, викинуто кілька книг. Шафа з верхнім одягом теж була відчинена, але з неї, здається, нічого не взяли: одяг висить дуже тісно. Піднято всю постіль Каталін і розпорото ножем верхню перину.

Капітан Вегер явно був проти версії пограбування і намагався переконати в цьому всю оперативно-слідчу групу, що зібралася у кабінеті начальника міліції на свою першу нараду. Навпроти Вегера сиділи районний прокурор Стрілець і майор Романюк, за столом якого, зручно відкинувшись на спинку крісла, вмостився слідчий з області Іван Панасович Тур.

За розчиненими вікнами буяв веселий сонячний день. Стародавнє закарпатське містечко жило своїм буденним життям. Опівдні над вулицями і дворами зависло тепле марево розпареного повітря, у якому і люди, і будинки, і дерева немов струміли, химерно змінюючи свої обриси. Під вікнами кабінету Романюка несамовитіла липа. Дурманна акація відцвіла, заспокоїлась і вже погойдувала китицями тонюсіньких яскраво-зелених стручків. Натомість липа напоювала повітря солодкими і густими пахощами, що проникали і в строге приміщення міліції.

— Крім усього, — говорив далі капітан Вегер, — звечора нагодовано корову і замкнено собаку в сарай. Ясно, господарі когось чекали, причому людей знайомих, яких вона не боялися…

— А не могло бути, що собаку зачинили вдень, а на ніч забули випустити?

— Вдень на Староминаївській, навпаки, пускають собак по дроту, бо господарі здебільшого на роботі, — відповів за капітана дільничний Козак.

— І нагодована худоба, — повторив Вегер. — Завіска на вікні була відхилена. Когось виглядали з хати.

— Сліди пальців на чарках зняли? — спитав прокурор.

— Так, — відповів Вегер. — На одній. Друга впала і розбилася. Розбилася чарка не нічного гостя, а, очевидно, Каталін. Відбитки на тій, що вціліла, не її.

— В мене є запитання до експерта, — сказав Романюк. — З якою силою нанесені ножові удари?

Невисокий, з широким, наче розплесканим, обличчям судмедексперт Мігаш кивнув:

— З великою.

— Отже, убивця був людиною сильною, певно, молодою, — похмуро констатував майор.

Мігаш знизав плечима:

— У стані афекту або стресу спалах сили можливий і в людини фізично слабкої. Убивство вчинено з надзвичайною люттю. І досвідченою рукою, — додав експерт. — Єдина рана Ілони — смертельна.

— Якщо це грабіжник, — зауважив майор, — то підстав для лютування у нього не було. І взагалі, вбивство під час банального пограбування? Тут треба думати…

— Що ми й робимо, Петре Івановичу, — вкинув слідчий Тур.

— Грабіжник діяв охоплений страхом, — говорив далі медичний експерт, — не тямлячи себе. І, як відомо, від пролитої людської крові вбивця звіріє… Так що цілком можливо.

— Звичайно, убивця був дужою людиною, — сказав Вегер. — Каталін Іллеш виповнилося тільки сорок шість — не стара, міцна жінка. Задушити її було нелегко…

— Я хотів би звернути вашу увагу і на те, — констатував Мігаш, — що з чотирьох ран Єви тільки дві смертельні, дві інші — на руці і на обличчі. Очевидно, дівчина прокинулася і чинила опір. У темряві убивці зрадила вправність, і він не зміг відразу влучити їй у серце.

— Єва, певно, закричала, — міркував Романюк. — І він розгубився…

— А чому ми весь час говоримо про вбивцю в однині? — спитав районний прокурор, який відійшов од столу і, зупинившись біля розчиненого вікна, глибоко вдихнув свіже повітря. У нього був поганий настрій і свій рахунок до злочинців, які зірвали йому — це вже було ясно — відпустку, вперше надану влітку, коли можна було поїхати із всією сім'єю на омріяне Чорне море.

— Ну, — після короткої паузи відповів Вегер, — хоч би тому, що стіл був накритий тільки на двох: дві чарки, дві тарілки, дві виделки…

— Встановлено, коли відбулася вечеря?

— Того ж вечора, — відповів Мігаш, — приблизно за годину до смерті, що наступила десь між дванадцятою і першою годиною ночі, у матері і дівчат одночасно.

— Припустимо, що вечеряли тільки гості, — не здавався Стрілець. — Можливе таке припущення?

— Певно, — погодився Романюк. — Дівчата спали, отже, участі у вечері брати не могли, а Каталін…

— Товаришу майор, — втрутився Мігаш, — навіщо гадати. Вже є дані експертизи. Перед самою смертю Каталін Іллеш пила вино, їла.

— А хіба не міг хто-небудь раніше побувати у неї в гостях і піти? Побажавши доброї ночі. А потім…

Останні слова Стрільця прозвучали дивно для всіх.

— Могло, могло! — поморщився Тур. — Потім прийшли інші невідомі і вбили. — Молодий здібний юрист Тур уже зазнав успіху на службовій ниві, що зробило його дещо самовпевненим і категоричним. — Але поки що тільки у наших домислах, Сидоре Карповичу. Ніщо не дає підстав будувати таку… — він запнувся на секунду, — двоповерхову версію. — Тур коротко і рвучко махнув рукою, мовби відрізав можливі заперечення. І, враз заспокоївшись, задоволений несподівано знайденим епітетом «двоповерхова», закінчив іншим тоном: — Щоб не блукати наосліп, давайте підсумуємо наші дані про особи загиблих.

— Доповідайте, товаришу Вегер, — сказав начальник міліції.

Начальник карного розшуку підсунув до себе розгорнуту папку і підвівся. Відразу стало видно, що, незважаючи на солідний вік, це людина ще міцна, сповнена сил. У його зовнішній неквапливості було щось від ґазди, який робить свою справу в міліції так само грунтовно і розважливо, як і на полі. Він і справді був трохи селянином. І не тільки з діда-прадіда — сам досі тримав корову, годував кабанця, мав виноградник, з урожаю якого, як і всі місцеві люди, восени робив вино для себе і своєї родини.

— Що стосується питання — один чи двоє були в домі Іллеш цієї ночі, — почав Вегер, — то я теж припускаю наявність двох осіб, Іване Панасовичу. Під брамою, хвірткою і на подвір'ї сліди двох людей: одного у черевиках, другого — у кедах китайського зразка. Взуття залишило характерні сліди. Так само має певне значення той факт, що смерть у всіх трьох жертв наступила одночасно.

Начальник карного розшуку прочитав анкетні дані Каталін, Єви та Ілони Іллеш і після паузи продовжив:

— Нічим особливим ця сім'я не відрізнялася від інших мешканців Староминаївської вулиці. Німкеня за походженням, Катарін Шефер після загарбання угорськими гонведами[2] Закарпаття вийшла заміж за Карла Локкера, різника худоби і торговця м'ясом, носила прізвище чоловіка. Карл Локкер за чехів славився у місті скандальною поведінкою, не раз сидів у поліції. Він і його батько, Йоганн, були угорської орієнтації, підбурювали населення проти чехів. Восени тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року, коли Закарпаття окупували хортисти, чоловік Катарін став жандармом, згодом одержав чин тержерместера, відзначався жорстокістю, був таємним агентом гестапо. За кілька днів до приходу радянських військ його знайшли у лісі повішеним.

Гарненька Катарін, мабуть, щоб уникнути виселення із Закарпаття, як дружини воєнного злочинця, прийняла літнього угорця Андора Іллеша, який працював на меблевій фабриці. Той удочерив Єву і дав їй своє прізвище. Потім у них народилася Ілона… Катарін стали називати Каталін, на угорський лад.

Проте Андор Іллеш з нею недовго жив. Через п'ять років подав на розлучення і незабаром виїхав до сестер у Будапешт. Правда, — перевів подих капітан, — колишньої своєї сім'ї він не забував і час від часу надсилав посилки.

Каталін мала добрий будинок, — ми бачили його, — а також корову, коштовні речі, гарний одяг, гроші…

Начальник жандармського участку тержерместер Локкер багато всього у свій час натягав. Та й Андор Іллеш, другий чоловік її, дещо полишив. Слава про достатки і зажерливість Андора ширилася між людьми. Він не тільки сам випасав по два-три бички на м'ясо, але не гребував і краденою худобою, за що притягався до відповідальності…

Сама Каталін працювала на лижній фабриці лакувальницею. І старша донька після закінчення школи теж пішла на цю фабрику… Одне слово, жили Іллеш заможно… І не приховували цього…

— Це якраз і підтверджує можливість пограбування, версію, що вам не подобається, — зауважив Тур.

— Відкидати таку версію, звичайно, не можна, Іване Панасовичу, — стримано відповів Вегер. — І я її не відкидаю. Але багато чого є і проти неї… Втім, нехай інспектор Козак доповнить мене. Йому, як дільничному, відомо про Іллеш безпосередньо від людей, від її сусідів, знайомих.

— Від сусідів не дуже багато довідаєшся, — пробурчав літній лейтенант, поволі підводячись з місця і, після того як Романюк жестом дозволив йому сидіти, знову опускаючись на стілець. — Та й будівлі в кінці Староминаївської не стоять впритул. Взагалі фізичний характер місцевості своєрідний: дім Іллеш крайній, навпроти вигін, за ним ліс, на заході протікає канал, починаються горби, на сході — залізниця, вокзал…

— А все ж які розмови серед людей? Козак знизав плечима:

— Мовчать. Питаю: чули, як хтось ходив уночі поблизу? Мовчать. Ну, а крик чули? Знову мовчать.

— А хто все це спадкує? — спитав прокурор.

— Рідний брат Каталін, — відповів замість інспектора Вегер. — Зараз встановлюємо й інших родичів. Але головний спадкоємець — він, Ернст Шефер.

— Цієї ночі де був?

— Ще не уточнили. Але відомо, що Шефер пробував позиватися із сестрою. Ділянка землі, на якій стоїть будинок Каталін, належала їхньому батькові. Під час війни Шефер так боявся свого шурина тержерместера Карла Локкера, що не тільки не заявляв претензій на батьківщину, а навіть допомагав Каталін зводити новий будинок. Щоправда, скаржився знайомим, що сестра не заплатила за роботу, що вона дуже скупа і зажерлива. Після встановлення Радянської влади приватне право на землю пропало. Якось сп'янілий Ернст говорив у кафе: «Убити мало таке стерво, як Катарін, рідного брата обікрала!..»

— Це дуже важливо, — звернувся начальник міліції до Тура, коли Вегер замовк. — Ясно, що вбивство вчинила людина або група людей, які добре знали Каталін і яких вона знала… Не те що в хату, на подвір'я увечері вона не пустила б незнайому людину.

— Може бути ще одна версія, — відірвався від вікна прокурор Стрілець. — Помста. Адже стількох людей пограбував її Карл, стількох у табори відправив.

— Жандарм Карл Локкер, а не Каталін, — заперечив майор Романюк. — А Єва, і особливо Ілона? Діти не винні… І потім, хто це відкладає помсту на стільки років!

— Помста, правду сказати, така річ, — повчально зауважив Тур, — що не іржавіє. Раніше, можливо, боялися…

— Але за віщо мститися Каталін? Вона у ті тяжкі часи поводилася не так, як її Карл, — зауважив Вегер.

— Дозвольте, — сказав Козак. — Розказують, Каталін сама боялася чоловіка, як вогню. Він узяв її проти волі і тримав мало не під замком.

— А може, вона знала якусь таємницю?

— Сумнівно, сумнівно. — Стрілець протарабанив пальцями по склу на столі. — Звичайно, і цю версію можна розробляти. Поки вона або не відпаде, або викристалізується.

— Шкода розпорошувати сили, — кинув Вегер.

— Напочатку всіх мобілізуємо вам на допомогу, Василю Івановичу, — заспокоїв начальник міліції.

Задзвонив телефон прямого зв'язку, що стояв на тумбочці під стіною. Романюк підхопився і швидко підняв трубку.

— Майор Романюк слухає!.. Здравія бажаю, товаришу генерал… Так. Проводимо оперативку. Поки що нічого. Негайно повідомлю… Єсть!.. Хто? Так. Від вас? Єсть! До побачення, товаришу генерал.

Начальник міліції поклав трубку і якусь хвилину мовчав. Потім сів на стілець і, звертаючись ніби тільки до Тура, сказав:

— Їде оперативна група з міністерства. Нам на допомогу: На чолі з підполковником Ковалем.

— О! — вигукнув Тур. — Коваль — це добре. Чув про нього. Але хіба він у міністерстві?

— Очевидно.

Прокурор Стрілець теж зрадів новині — приїзд оперативної групи полегшував становище місцевих працівників.

— Таке підкріплення! — сказав він. — Думаю, це дасть можливість навіть переглянути склад нашої групи. І в Романюка, і в нас, у прокуратурі, не тільки ця справа.

— Він коли приїздить, Коваль? — спитав у майора Тур.

— Уже виїхав. Поїздом. Будемо зустрічати завтра.

— Ми, Петре Івановичу, не чекатимемо, звичайно, а приступимо до справи негайно. Коваль приїде — підключиться.

— Уже приступили, Іване Панасовичу. Товаришу капітан, — звернувся Романюк до Вегера. — Давайте наш план.

— План складено окремо по своїх, місцевих, котрих підозрюємо, окремо — по «гастролерах», які теж можливі. Враховано і кожну з трьох версій, що тут висувалися, — почав капітан.

— Василю Івановичу, ви — і довга передмова?! — перебив начальник міліції.

— Ясно, Петре Івановичу, — пригасив вогники очей Вегер і характерним порухом відкинув назад голову. — Отже, конкретно. Щодо першої версії: убивство з метою пограбування. Можливі такі варіанти. А — місцеві мешканці; Б — «гастролери», але з наводкою когось з місцевих людей. Про маєтність Іллеш приїжджі не могли знати…

Зараз провадимо перевірку осіб, раніше судимих: як вони живуть, чим займалися в останні дні, де були вчора.

Далі. Уже утворені групи із наших працівників та дружинників, які відвідуватимуть громадські місця: танцювальні майданчики, ресторани, сквери, парки. І не тільки в нашому містечку, але й в Ужгороді, Рахові, Берегові… Водночас — ринки-товчки, де можуть продавати речі Каталін або її дочок.

Далі. По «гастролерах». Почалася перевірка місць, куди вони могли прибути: готелі, будинки приїжджих, підозрілі квартири, циганські табори, розташовані неподалік…

Оце ті заходи, яких ми вживаємо, товариші. Ага, іще. Опитаємо таксистів і декотрих власників автомашин, чи не підвозили вони незнайомих. Містечко у нас невеличке. Таксисти людей в обличчя знають. Поки що все…

Романюк докреслив на аркушику паперу якісь лінії і кивнув. Зрештою, все було знайоме і правильне — хоч план і не дуже задовольняв його.

— Є доповнення, — зауважив. — Шукаємо тільки тих, що приїхали. А ті, що виїхали? Злочин могли вчинити місцеві люди і втекти. Те ж саме і «гастролери». Бо, якщо тут залишилися, ми їх легко візьмемо…

— Вірно, — поспішив погодитися Вегер, занотовуючи у план поправки.

— Перевірити вокзали — залізничний, автобусний, авіа, — диктував Романюк. — Поговорити з касирами, носіями речей. Уточнити, хто приїздив і, головне, виїздив минулої ночі з міста. Організувати цілодобовий контроль об'єктів.

Вегер тяжко зітхнув: цілодобове чергування! Майор зрозумів його.

— Людей мало? Будемо спиратися на комсомольців, дружинників. Оперативні п'ятихвилинки скликаємо в міру потреби. Зараз час працює проти нас, Василю Івановичу, допомагаючи злочинцям замітати сліди. Те, що важко знайти сьогодні, завтра буде важче втроє, післязавтра — вдесятеро. Все треба робити чітко і швидко.

Останні слова були зайві. Майор знав, що Вегера не треба підганяти, що той, як заведена торпеда, уже прямує до мети.

Але слідчий з Ужгорода не знав капітана так, як начальник міліції, і сказане це було більше для нього, Тура, який, не перебиваючи, з кислим виглядом слухав доповідь Вегера.

— Вам, товаришу Козак, — глянув Романюк на дільничного інспектора, — треба уточнити, хто постійно ходить Староминаївською приблизно у цей час. У нуль тридцять хвилин за місцевим часом, як відомо, прибуває поїзд, що йде із Солотвина на Львів. Розпитайте людей, що їздять ним. Так само поговоріть із робітниками нічних змін на підприємствах, з лікарями швидкої допомоги… Ну, це вже ваша справа організувати, Василю Івановичу, — знову звернувся до начальника карного розшуку. — Побуваємо і в комсомольських організаціях міста. Сьогодні ввечері я виступлю по радіо. Іване Панасовичу, а як відносно телебачення в Ужгороді?

Тур розвів руками, і начальник міліції зрозумів, що, на думку слідчого, це захід передчасний.

— Добре. А що будемо робити з родичами? — звернувся до прокурора Стрільця. — Думаю, треба негайно робити обшук у Шефера.

— Хочете санкцію? Майор кивнув.

— А підстави? Є підстави для підозри?

— Незадоволення сестрою, погрози на її адресу і куї продест — єдиний поки що спадкоємець.

— Замало для обшуку і арешту.

— Для арешту підстави дасть сам обшук.

— А якщо не дасть? — Стрілець помовчав — Будуть підстави, і я негайно підпишу ордер. Не раніше… А як у нього в алібі?

— Перевіряємо.

— Бачите! Можливо, він ночував удома, а ви до нього з обшуком… Так, що у вас далі? — спитав уже Вегера.

— Далі, по третій версії: чи не було це вбивство з мотивів помсти? По цій версії можемо тільки вивчати офіційні матеріали…

— Ну що ж, схвалимо план? — звернувся Романюк до прокурора Стрільця. — Як попередній. А далі саме життя буде підказувати. У вас зауважень немає, Іване Панасовичу? — спитав Тура.

Залишившись з обома працівниками прокуратури, Романюк мовчки пройшов по кабінету, наблизився до вікна і виглянув на сонячну вулицю. Потім повернувся до свого столу, подзвонив у райком комсомолу. Сонце вже пішло з кабінету, і в ньому стало затишніше.

— Яке звіряче вбивство, — похитав головою Стрілець. — Не віриться, що в людині сидить такий звір. По-моєму, психічне відхилення від норми.

— Психічне відхилення? — стиснув губи Тур. — Хочете підвести убивць під неосудність? Вони були б раді, що закон не може їх покарати…

— Подібне відхилення створює в собі сама людина, це — не результат якоїсь хвороби.

Тур підвівся, звільняючи начальнику міліції його крісло.

— Не будемо вам заважати, Петре Івановичу. Зараз головне — ваша міліцейська робота.

— Так, — кивнув Романюк. — Слідство слідством, прокуратура прокуратурою, а виконувати чорнову роботу доведеться нам, Іване Панасовичу. Ви вже на готовеньке.

— Не перебільшуйте Своєї ролі, — строго зауважив Стрілець. — Я поїхав у прокуратуру. З'явиться щось нове — негайно дзвоніть. — І, запросивши жестом Тура, прокурор вийшов з кабінету Романюка.

Коли за ними зачинилися двері, майор полегшено зітхнув і, підсівши до телефону, почав зв'язуватися з відділеннями міліції сусідніх районів.

4

Ось він перестрибує через паркан і враз наступає на жабу. Приглядається — а жаба червона. «Червона?!» — дивується він. Жаба сміється і росте, росте… Яка вона велетенська! Простягає до нього бридкі, мокрі, кошлаті лапи…

Звідки цей хрип? Когось душать?.. Та це ж його самого, Клоуна, душать. Це червона жаба його душить! Які липкі, холодні обійми! Неможливо звільнитися. Ах, та це ж він сам хрипить. Хоче крикнути: «Мамо!» — але у нього немає сил. Він звивається, намагається вивернутися, кусає зубами цю слизьку лапу, прокушує її наскрізь!.. У роті присмак біфштекса і гуми. Із свистом виривається повітря. Жаба відпускає його, меншає, зморщується, мовби й справді гумова, похитуючи головою. Тепер вона знову стає маленькою, регоче, стрибає у канаву — і зникає.

Йому стає страшно! Він хоче бігти — і не може.

У величезному будинку блимають вікна: зелені, червоні, фіолетові, білі… Це — паркані Так, так — сорочка зачепилася за дошку, і паркан не відпускає. А Кукушка стоїть поруч і дивиться.

«Хочеш випити, Клоуне? — лагідно говорить йому Кукушка. — Скільки скажеш, наллю…»

«Хочеш, дівчатко подарую? — продовжує Кукушка. — Свою власну. Ніжна, цілує палко, тіло гаряче, як пекло…»

«А ти, — наказує Кукушка, — убий! Убий Довгого, вбий жабу… Чого мовчиш, падло?! Боржок за тобою! — сердиться Кукушка. — Боржок за вами, пане, — раптом лагідно повторює він. — Віддайте, будь ласка, боржок! Інакше помрете..»

А паркан тримає. І бігти нікуди.

Дивиться: Довгий на будинку. Виліз на дах і їсть димар. Димар хрустить під зубами, немов кістка. А може, й справді — кістка?..

А в жовтому вікні — другий Довгий, і дівчина гола у нього на руках. Їй соромно, і вона затуляє обличчя.

«Їж її! — кричить Кукушка. — Тільки боржок повер-ни-и-и-и-и!»

«А-а-а… — тихо видихає дівчина на руках у Довгого і так само тихо сміється: — Хочеш випити? Портвейн є. І «Біле міцне». А горілки немає. Горілка коштує тисячу карбованців!»

Вона щось кидає вниз, на Клоуна.

Тисяча карбованців!.. Сиплеться дощ із копійок. Клоун ловить їх ротом. Повний рот копійок! Він їх ковтає, ковтає… Нескінченно довго. Важко у шлунку, але треба ковтати. Не можна, щоб вони падали на землю, не можна! Який біль у шлунку!.. Копійки гострі, повний рот гострих копійок. Він велика копилка! Еге ж — копилка, так!

«Ковтай, Клоуне!» — кричать з вікна Довгий і дівчина.

«Ковтай, мордо, уб'ю», — шипить Кукушка. І в руках у нього гострий ніж.

А копійки у горлі стоять.

«Хіба це я убив? — хрипить він. — Я не вбивав її…» «Ах! — горланить дівчина. — Який у нього великий ніс!»

«Ніс, ніс, ніс», — проказує хтось за спиною.

Кукушка хапає його за ніс і відрізає.

«Боржок», — регоче Кукушка.

… Клоун скрикнув і прокинувся. Прислухався.

Мирний перестук коліс. Болить голова й обважнілий шлунок — мовби каміння у нього накидано. Не треба так багато пити і їсти на ніч. Та й вино було паршиве…

Він сповз із верхньої полиці, вийшов в освітлений коридор вагона.

Проймав холод. Відтоді як сіли з Довгим у вагон і поїзд рушив, Клоуна почало лихоманити. Зрозумів — від переляку. Раніше сподівався, що, коли пощастить виїхати з містечка, страх зникне і на душі потепліє. Але от уже й ніч, а його усе не покидає дрож.

Клоун глянув на годинник, потім на розклад руху на стінці — скоро станція. А минули вже перевал чи ще їдуть по цей бік Карпат?

Потоптався біля темних вікон, пританцьовуючи на хиткій підлозі вагона.

«А може, вийти на якійсь невідомій станції, податися в гори і зникнути? Щоб ніхто, навіть Довгий, не зміг знайти. Ніколи! Ніколи! І Кукушка не знайде, щоб правити борг. Ніхто!»

Клоун повернувся в купе за сигаретами. Коли відсунув двері, на Довгого впала смуга світла, і той заворушився, щось бурмочучи уві сні.

«А йому що сниться?» — подумав Клоун. Узяв із столика пачку «Столичних» і вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Поїзд уповільнив хід. Зупинився. Біленька станція, освітлена зсередини, стояла серед ночі, немов свічка. За нею таїлися невідомі будинки, чужі люди.

За хвилину поїзд м'яко рушив, і станція відпливла у минуле, у безвість.

Клоун на станції не вийшов…

Допаливши сигарету, він якийсь час не відходив од темного вікна. Йому здавалося, що поїзд іде занадто повільно чи й зовсім зупинився — така однакова глянцева темінь зазирала у вікна. І тільки ритмічне погойдування вагона та перестук коліс заспокоювали. Не терпілося, щоб високі Карпати швидше стали стіною Між ним і всім тим жахливим, що сталося у маленькому підгірному містечку.

Міг спитати сонного провідника, який іще не сховався у службовому купе, чи скоро минуть перевал. Але провідник, пораючись у коридорчику, час від часу так пильно поглядав на нього, що Клоун не наважився заговорити.

Він повернувся у купе і заліз на свою полицю. Примостив під голову подушку, намагаючись заснути. Дарма! Дрож не минав.

Хоч би вже скінчилася ця ніч. Вдень страх пропадає, Клоун це знає. Вранці вони вже будуть по той бік гір; потім поїзд швидко добіжить до Києва, до Москви.

До Москви! Москва — велика, з неї дороги на весь світ. Там легко сховатися, не знайдуть. У Москві вони з Довгим пересядуть на літак… А поки що…

На Клоуна знову накотив страх. Купе здалося єдиним захистком, нехай нетривким, але, поки вагон котиться, нічого поганого з ним не може трапитися…

Клоун ще раз поправив подушку і мирно заплющив очі. Від Москви за кілька годин вони опиняться хтозна-де. Сховаються у дикій глушині, і нехай тоді ловлять вітра в полі, а їх — у глухій тайзі! Тільки б устигнути добратися, заритися у землю, забитися у нору!.. Він згоден жити і під землею — живуть же на світі і кріт, і борсук! — аби тільки люди з червоними околишами не знайшли його…

Він усе зробить, щоб не знайшли!.. І вони не знайдуть, не знайдуть, не знайдуть…

Вагон потроху заколисував Клоуна. Так гарно колихала його тільки мама ще маленьким. А коли то було? Не пам'ятає цього Клоун. І мами не пригадує… Життя його ніби і почалося, і закінчилося учора, як пішли з Довгим на діло, до тієї угорки-вдови.

А хто це знову хрипить? Знову Довгий? Чи та жінка, що спить на нижній полиці? Може, вона теж удова і теж багата?.

Ні, тепер їм нічого більше не треба… Кукушці борг віддасть. Віддасть грішми, а не власною кров'ю Не випросить Кукушка у нього крові Кров — не гроші, за неї нічого не купиш, навіть пляшки «біоміцину»… А він, Клоун, не скупий, будь ласка, пляшку крові за пляшку вина Тільки вино повинно бути теж червоне… З хрипом…

Колеса вистукували щось неясне, вагон тихо порипував. Страх ніби перестав колотити Клоуна, затих, завмер, притаївся. У важкій голові клубочилися розпливчасті думки, всякі химери, запитання.

Чи вона піднялася, ця жінка з нижньої полиці? Росте між полицями, надувається і головою пробиває дах купе Вона теж червона, як жаба. Тільки без лап. Чому без лап? І За лапи її міцно тримає Довгий…

Клоун зітхнув, перекинувся на другий бік і, прицмокнувши губами, знову впав у неспокійний сон…

5

— Он уже гори видно, — раділа Наталя, раз у раз висовуючись у відчинене у коридорі вікно. — За журналами все проґавиш! — кидала вона батькові.

Підполковник Коваль відривався від журналу, бурмотів: «Зараз, зараз» — і знову заглиблювався у читання.

Наталя давно не подорожувала з батьком. Маленькою їздила на дачу із матір'ю. Після того як дружина померла, Коваль відправляв Наталку на ціле літо у піонерські табори. Сам здебільшого не брав відпустки. З часом, коди Наталя підросла, вона їздила у піонерські табори вже вожатою, а одне літо була з будівельним загоном на цілині.

Цього разу Коваль вирішив узяти дочку з собою. Влаштує в якомусь пансіонаті чи на турбазі, щоб не заважала. А побувати на Закарпатті, куди й він їде вперше, дівчині буде цікаво.

Отже, їхали з Києва утрьох: він, Коваль, старший інспектор Управління карного розшуку майор Бублейников і Наталя.

Майор любив шахи і, як тільки прокинувся, узявся розв'язувати задачі. Коваль, випивши склянку чаю, переглядав не прочитані вдома журнали, а Наталя відразу прилипла до вікна у коридорі.

Поїзд ішов передгір'ям Карпат. Чим вище вгору він підіймався, — то заповзаючи у міжгір'я, то вибираючись на круті підйоми, — тим натужнішим ставав його хід. Після кожної скелястої стіни, що раптом нависала над вагоном, після кожного повороту очам Наталі відкривалися нові горби, вкриті зеленою і синьою щетиною смерек, буками та дубами. Навстріч бігли білокам'яні потічки, через які зміїлися рейки, клапті веселого, мовби дзвінкого, ранкового неба, завислого між гострими шпилями, над барвистими луками і полонинами, над далекими шапками гір: і синіми, і сірими, і чорними…

Зрештою Наталі вдалося відірвати батька від журналів… Втім, це тільки здавалося, що Коваль вчитується в них. Насправді його думки і почуття уже поглинула справа, заради якої їхав за далекі гори. Усе життя підполковника було тепер підпорядковане єдиній меті: знайти злочинця і поставити його перед лицем закону.

І читання журналів було зараз ширмою, за якою Коваль міг спокійно міркувати над тим, що найбільше його хвилювало, аналізувати окремі деталі повідомлення, одержаного в міністерстві з Ужгорода.

Підполковник зрадів цьому відрядженню. Їхав не для якоїсь інспекції, не для підготовки документів на колегію міністерства, а для практичної роботи, без якої не міг відчувати себе потрібною людиною.

«Думаєш, убивця задовольниться одним злочином? — міркував Коваль, гортаючи сторінки журналу. — Він зараз наляканий, притаївся у норі і буде відсиджуватися, — заперечував сам собі. — Ні, він не всидить там, буде тікати подалі від місця, де пролив кров… Дурниці! Тікати, значить, їхати поїздом, машиною, користуватися літаком, значить, бути серед людей, на очах. А він зараз боїться людей. І все-таки йому до нестями хочеться втертися у натовп, загубитися в ньому. Йому здається, що так він стане піщинкою, невидимою серед мільярдів інших… А магічна тяга вбивці до місця злочину? Непереборне прагнення знати, що робиться там, що задумали його вороги, наче це допоможе перехитрити їх і врятуватися?! Скільки було випадків, що вбивця йшов у натовпі за труною своєї жертви… Це до уваги ви не берете, Дмитре Івановичу?.. Сумнівно, чи наважиться злочинець тікати, коли всі дороги перекриті, коли всіх піднято на ноги…»

— Глянь, глянь! — закричала Наталя і за рукав витягла батька в коридор. Майор Бублейников підвів голову від шахової дошки і вийшов за ними.

Поїзд круто завертав, і очам відкривалася мальовнича картина, при погляді на яку мимоволі згадувалося: «Мить — зупинись!»

Це було таке видовище, що Коваль відірвався від тривожних думок. Серед краси не хотілося думати про смерть, про кров, про вбивства, наче цього і не існувало на світі, серед такої гарної природи не вірилося, що можна полювати на звіра, не те що позбавляти життя людину.

Серце Коваля стислося. А все ж таки вбивця ходить десь тут. І хто зна, може, саме сьогодні, темної ночі, він відбере іще чиєсь життя? Де ж він ховається, хто він і що робить, що замислює?

Гнучкою змією поїзд вигнувся ще раз і поповз по невисокому мосту над білокам'яним потічком, таким прозорим, що Наталі здалося, ніби вона побачила на дні камінці та спини риб, що застигли перед водоспадом.

Підполковникові раптом подумалося, що він уже бачив ці гори і серпантини доріг, шпилі й урвища. Пригадувалося щось знайоме, давно забуте. Але де і коли він таке бачив? Певно, в дні війни, коли прийшли в Румунію, перетнувши Східні Карпати.

Майор Бублейников глянув на свій наручний годинник.

— А чи не перекусити нам, Дмитре Івановичу? Ви хоч чай випили, а ми з Наталею натщесерце природою милуємося.

Бублейников — кремезний чоловік, від постаті якого віяло здоров'ям і силою, — кілька днів, як повернувся з відпустки, і голена голова його, як і лице, була мідного кольору, наче її гартували на вогні. Це був відчайдушний рубака, який виконував свій обов'язок не задумуючись, без зайвих розмірковувань. Дві бандитські кулі хірурги колись витягли з його тіла, третю міг чекати при будь-якій новій сутичці, але це не впливало на його готовність лізти просто у вогонь. Коваль не раз думав, що майору теж тісно у полірованому кабінеті серед паперів.

— Ти зібрала щось у дорогу? — спитав дочку.

— Звичайно, — відірвалася від вікна дівчина. — Зараз накрию стіл, пане інспекторе.

— Дмитре Івановичу, а ресторан?! Тут близько, через вагон, — порадив Бублейников. — Навіщо всухом'ятку?

— Ресторан з дванадцятої.

— Обіди з дванадцятої. Нам поснідати завжди дадуть. Беру це на себе. Перевдягайтесь. — І він пішов до провідника за ключем, щоб замкнути купе.

Назустріч поїздам, що підіймалися в гори, з перевалу спускався такий самий пасажирський состав, на більшості вагонів якого були й іноземні написи.

В останньому вагоні, забившись у купе, мовчки сиділи Клоун і Довгий. За вікном розгортався мальовничий краєвид, але вони не бачили його.

Поїзд уповільнював хід. Він спускався вниз обережно, ніби намацуючи дорогу, як сліпа людина. Повертав то вліво, то вправо, виповзав на мости, перетинав глибокі ущелини, на дні яких пінилися потічки. Високі стіни букових і смерекових лісів обступали шлях, барвисті полонини підкочувалися під колеса. Внизу у ранковому промінні сонця, що вже піднялося над шпилями, виблискували невеликі села або й окремі обійстя, тяглися білі смужки шляхів.

Жінка заговорила до сусідів. Вони не підтримали розмови. Та не розуміла, чому у купе створилася раптом гнітюча атмосфера. Мов на похороні. Вона думала, що у хлопців якась біда, тому й спробувала розпитати їх, якось розраяти, допомогти. Але потім, відчувши себе з ними ніяково, вийшла у коридор.

Клоун зітхнув з полегшенням. Не міг дивитися на цю жінку.

Відтоді як настав ранок і зникли нічні кошмари, йому не ставало легше. Й досі боліла голова. Сусідка по купе, яка довго лежала, заплющивши очі, здавалася йому мертвою, навіть порізаною на шматки. Як у морзі. Варто доторкнутися — і вона розсиплеться. І, хоч груди її здіймалися, йому весь час хотілося крикнути, розбудити її.

— Еге ж, — тихо сказав Довгий, відповідаючи своїм думкам. — Було б краще через кордон іти… Тепер там спокійно, не дуже пильнують, можна проскочити в Угорщину або Румунію…

— Ти що! — зашипів на нього Клоун. — Там нас відразу візьмуть, голенькими, і назад вернуть.

— Хтозна, — зітхнув Довгий. — А тут, як упіймають, дивись, і вишка буде… То, може, махнемо, Клоуне? Поки не пізно.

— Тобі добре, — сказав Клоун. — Ти місцевий. І по-угорському знаєш, і по-румунському. А я — що?..

Жінка повернулася, і обоє замовкли. Клоун підвівся, тримаючись за горішні полиці. На ньому була простора картата сорочка, подерті джинси, дешеві босоніжки на широко розставлених, як у моряків чи професійних вершників, ногах. Взагалі він був якийсь незграбний — носатий і вузькоплечий, з майже безбровим обличчям. Але мав великі сірі очі — вони зовсім не гармоніювали з усім його недоладним виглядом і здавались на обличчі чужими, випадковими.

У Довгого не було особливих прикмет і якоїсь незвичайної риси характеру. Непомітний похмурий чолов'яга, довгов'язий, з масивними долонями, він на перший погляд здавався звичайним трудягою.

Клоун був молодший від Довгого років на сім — йому нещодавно минуло двадцять.

Провідник приніс чай. Клоун до чаю не доторкнувся. Довгий пригубив і, поморщившись, відсунув склянку. У нього на душі було не легше, ніж у Клоуна. Може, іще важче, бо не так давно відбував строк у колонії строгого режиму і сам бачив таких, кого тільки помилування вивело з камери смертників…

У купе враз потемніло. Поїзд входив у тунель. Клоун злякався темряви і здивувався своєму почуттю: кого йому тут боятися — сусідки? Смішно!.. Довгого? І Довгого він не боїться. Тільки темряви. У ній — як у могилі…

Минуло кілька тяжких хвилин. Поступово щось замріло за вікнами, окреслило їх, почало розвиднятися, і вмить сипонуло сонце, заграло в купе, заблищало, засміялося.

— Станція, — сказав Клоун, прислухаючись до уповільненого стуку коліс, і вийшов.

За вікном сяяв неповторний карпатський пейзаж. Поїзд наближався до невеличкої станції, де стояв зустрічний состав.

Клоун побачив, як провідник вийшов у тамбур, і рушив за ним. Залізничник підняв ляду, спустився на землю. Клоун залишився у тамбурі, сторожко оглядаючи перон.

З вагона, що стояв навпроти, долетів сміх: «Горобець^ облитий водою!» Якась дівчина показувала рукою на нього.

Клоун відвернувся.

Та ось минуло кілька хвилин. Поїзди відсалютували гудками, вагони здригнулися і тихо покотилися. Колеса застукотіли все чіткіше й частіше, вікна зустрічних вагонів заморгали, і состави розійшлися своїми дорогами: один на схід, другий — на захід, через Карпати….