Тіні над Латорицею

1

Поки в кабінеті Романюка збиралася оперативно-слідча група, підполковник Коваль з цікавістю розглядав барвисті путівники по Закарпаттю. Життя людей глибоким корінням зв'язане з рідною землею, з місцевим побутом, традиціями, звичаями. Закарпаття, століттями відірване від своєї праматері, природно, мало багато своєрідного. Без знання місцевих особливостей годі було розібратися у примхах тутешнього життя.

Невеличке містечко, в яке він приїхав, весь час повертало йому призабуті враження воєнних років. У перший день навіть розгубився — таким знайомим, схожим на трансільванські міста і села, що визволяв наприкінці війни, воно здалося.

Це враження навіювали не тільки гостроверхі готичні будиночки з червоними черепичними дахами і розцяцькованими фасадами, вузенькі бруковані вулиці, не тільки металеві решітки для велосипедів біля крамниць, кафе і кіно, а найбільше — навколишні гори, гори, які побачив юнаком, долаючи з автоматом у руках їхню смертельну високість. Тоді, сорок четвертого року, сержант стрілецького полку Дмитро Коваль вперше перейшов Карпати. У невеличкому румунському містечку Меркуря-Чукулуй закінчив війну і, повернувшись додому, тільки у снах згадував далекий і чужий світ.

Тепер він удруге опинився за Карпатами, спустився до центра Європи, позначеного стовпцем біля Рахова, і ходив по таких стародавніх вулицях, як колись у Меркуря-Чукулуй, серед людей, що зчаста розмовляли румунською або угорською мовами.

Але світ навколо вже не здавався чужим, незрозумілим — це була його рідна земля з новим укладом життя. Від старого залишилися тільки будівлі, тіснява вулиць, королівські замки на пагорбах, музейні реліквії і спогади старожилів.

Вулиці і замки, що збереглися, стояли тут іще з часів середньовіччя, були пам'ятками не лише тяжкого минулого, а й славної історії народу.

Думаючи про це, підполковник розумів, що специфічні труднощі, про які розповідали Романюк і Вегер, — залишки старого у психології місцевих жителів, які колись вели тут жорстоку боротьбу за існування, — поступово зникатимуть.

Найбільш зворушувало Коваля те, що, незважаючи на дев'ятсотлітню окупацію, — коли слов'янські землі за Карпатами переходили з рук в руки всяких загарбників, — люди не втратили рідної мови. І він кожну вільну хвилину використовував, щоб ближче познайомитися з ними.

Кабінет Романюка потроху заповнювався.

Уже прийшов Вегер, цей ніби вайлуватий чоловік, у якому Коваль за професійною звичкою відразу вгадав доброчесного селянина. Бравий Романюк, який подобався підполковникові міліцейською заповзятістю, зараз супроводжував слідчого з обласної прокуратури Тура, всім своїм виглядом демонструючи готовність до негайної дії. Районний прокурор Стрілець поїхав у Ужгород, але двоє інспекторів, Козак і Габор, які зайшли услід за начальством, доповнювали оперативно-слідчу групу настільки, що можна було розпочинати нараду. Коваль ковзнув поглядом повз майора Бублейникова — його він знав як облупленого.

— Почнемо, Дмитре Івановичу? — сказав Тур, сідаючи, як звичайно, за стіл Романюка. — Що міліцією уже зроблено і що будемо робити далі? Доповість Вегер?

Начальник карного розшуку був лаконічним:

— По першій версії: убивство з метою пограбування. Проведено ряд заходів. Перевірено базари-товчки, де торгують ношеними речами. Наслідків поки що ніяких. Групи наших працівників і дружинників відвідують громадські місця з метою виявлення підозрілих людей. Перевірено також готелі, будинки приїжджих. Працівники автоінспекції розмовляли з таксистами і власниками приватних машин…

Вегер замовк і потягнувся за графином. Романюк підсунув капітану склянку і налив води.

— А куди зникли Кравців і Самсонов? — спитав Тур. Начальник розшуку поставив порожню склянку на стіл і витер губи.

— Уже встановлено, Іване Панасовичу. Виїхали в напрямі Тюмені.

— М-да, — пробурчав Тур. — Якось воно незугарно виходить у вас. Живе цей Самсонов без певних занять, і, либонь, не місяць, не два, а міліція, поки грім не вдарить, не перехреститься. — Слідчий гостро глянув на Романюка.

— Вони недавно у нашому місті. Спочатку з'явився Кравців, пішов одразу на роботу, жодних претензій до нього не було. А Самсонов уже до дружка приїхав лише два місяці тому.

— Це нічого не міняє, — твердо поклав руку на стіл Тур.

Він був похмурий, слідчий з області, як і день за розчиненими вікнами.

Туман, що впав уночі, не розвіювався і стояв під самісінькими готичними дахами, відкриваючи тільки їхні гострі верхи, схожі на гірські шпилі.

Коваль не втручався у суперечку. Йому треба було розібратися — не тільки в злочині, а й у людях, які працюють поруч, — раніше ніж робити якісь висновки і давати поради. Вважав, що у місцевих умовах краще розберуться тутешні працівники, і його завдання полягає у тому, щоб не повчати і підштовхувати, а не заважати їм, чекаючи того вирішального моменту, коли стане потрібним його досвід. А поки що він сам — учень. Проте мимоволі подумав, що у його час молоді слідчі не засвоювали так швидко безапеляційний тон.

Романюк мовчки проковтнув докір працівника прокуратури.

— То яке рішення буде щодо Кравціва і Самсонова? — спитав Вегер.

— Відрядимо двох працівників у Тюменську область, — сказав Романюк. — Нехай допитають утікачів або й привезуть сюди. Якщо не буде заперечень. — Майор глянув на Коваля. Слідчий теж чекав його слова.

— Дмитре Івановичу, — попросив Тур.

— У мене заперечень немає, — відповів Коваль, — але давайте раніше послухаємо, які ще дані по версії «Пограбування», Василю Івановичу…

Капітан прокашлявся.

— За свідченням одного з таксистів, у ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня з Ужгорода їхав якийсь циган і дуже нервував. Ім'я цигана встановлено: Маркел Казанок. Два дні перед убивством він проживав в ужгородському готелі «Київ». Приїхавши сюди вночі з Ужгорода, Казанок заплатив по лічильнику копійка в копійку, чим здивував таксиста, бо цигани звичайно люблять шикувати і переплачують. Це тим більш дивно, що на другий день після убивства, тобто шістнадцятого, у ресторані ужгородського аеропорту той самий Казанок дав офіціантові «на чай» купюру в двадцять п'ять карбованців. Після цього взяв квиток до Орла і вилетів найближчим рейсом.

Вегер зробив паузу, даючи можливість присутнім обміркувати повідомлення.

— А що він являє собою, цей циган? — загорівся майор Бублейников.

— Раніше жив у таборі під Мукачевим, потім через якісь незгоди, про них у таборі мовчать, виїхав. Нібито одружений, живе тепер в Орлі осідло, років йому близько сорока. Були судимості.

— Я думаю, треба поїхати в Орел і допитати його, зробити обшук, — рішуче заявив Бублейников.

Романюк зітхнув:

— Товаришу майор, у мене людей не вистачить.

— Люди — не проблема, — зауважив слідчий. — Раз треба, значить, треба… По цій версії іще є що-небудь?

— Більше нічого, — відповів Романюк.

— Є пропозиція підвести підсумки, — заявив Тур. — Значить, зацікавтесь не тільки Кравцівим і Самсоновим, а й циганом, як його…

— Казанок, — підказав Вегер.

— Казанком. Так, Дмитре Івановичу? — закінчив Тур, повернувшись до Коваля.

— Дамо орієнтировку орловській міліції, нехай на місці перевірять цього Казанка, — сказав Коваль. — А тут Вегер пошукає, до кого, крім Іллеш, міг він приїздити.

— А за цими двома — Довгим і Клоуном — відрядимо людей, — швидко погодився Романюк, радіючи, що відпала потреба посилати працівників відділу і в Орел.

— Тоді перейдемо до другої версії: «Спадкоємець». Що у вас по цьому питанню, Василю Івановичу?

Вегер перегорнув аркуш.

— Встановлено, — сказав він, — що єдиним спадкоємцем є продавець комісійної крамниці колгоспторгу Ернст Шефер — рідний брат загиблої. Більше родичів, ані близьких, ні далеких, немає. По-друге, Шефер в ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте вдома не ночував, пішов після сварки з дружиною десь об одинадцятій за місцевим часом і повернувся тільки перед ранком. Алібі Шефера підтверджує тільки дружина Агнеса. Заявляє, що з чоловіком не сварилася і ночував він удома. Шефера допитували. Двічі. З ним розмовляв і підполковник. — Вегер кивнув на Коваля. — Але м'ясник усе заперечує, не признається, де був уночі на шістнадцяте. Якщо врахувати, що Шефер ненавидів сестру, — правда, зараз він намагається це пояснити тим, що Каталін мала чоловіка-фашиста, — підстав для підозри більше ніж досить.

— Що ви плануєте? — спитав Тур.

Капітан Вегер подивився у свої папери, наче не знав напам'ять усе, що вони підготували у відділі, ніби не переслідувала його ця справа — Довгий, Клоун, Шефер, Каталін, цигани — не тільки наяву, а й уві снах.

— Плануємо, — сказав він, — по Шеферу обшук.

— Обшук! — голосно підтвердив Бублейников. — І так проґавили час. Час працював на Шефера, міг усе переховати.

— Боюся, що обшук тепер нічого не дасть, — зітхнув Романюк.

— Я також гадаю, що з обшуком зараз не варто йти, — заговорив Коваль. — Він наляканий, цей чоловік, і, здається, щось знає. Це — важливіше. Проведемо очну ставку з сусідом, який заперечує його алібі. Думаю, що, зрештою, Шефер скаже правду. Це нам дасть більше, ніж обшук.

— Дозвольте, Дмитре Івановичу, — не витримав Бублейников. — Обшук тепер, звичайно, у свинячий голос. Але хоч якась надія є. А пізніше він зовсім ні до чого.

Це був випад проти Коваля. Як людина молодша за службовим становищем, Бублейников мав би погодитися з думкою підполковника, але, як учасник оперативно-слідчої групи, він хотів нагадати, що з самого початку, на відміну від Дмитра Івановича, був прихильником активних дій проти Шефера. Міліція є міліція, а не дипломатична комісія, міліція — це ініціатива, оперативність, блискавичні дії, особливо коли йдеться про звіряче вбивство.

В Управлінні карного розшуку Бублейников працював давно, а підполковник — «без року тиждень», і майор вважав, що досвіду у нього не менше, ніж у Коваля.

Підполковник подумав, що, дай Бублейникову розвернутися, він багато лиха накоїть.

— Повернемося до цього питання пізніше, — вирішив Тур. — Слідство найбільше може зацікавити зараз циган і ті двоє, Кравців та Самсонов, що втекли в Тюмень. У них — ключ до розкриття злочину. Не виключаю, звичайно, й Ернста Шефера. Його я сам допитаю, і з вашою, Дмитре Івановичу, допомогою проведемо очну ставку. Якщо не встановимо алібі, ордер на обшук буде підписано…

Коваль зрозумів, що Тур дає можливість працівникам карного розшуку поки що самим розібратися у всьому. Це була, на думку підполковника, вірна тактика. Й справді, ніщо так не заважає і не зв'язує руки оперативникові, як дріб'язкове втручання слідчого у його роботу, особливо на початку розшуку.

— Що у нас по третій версії? — продовжував Тур. — Як ми її назвали, «Старі зв'язки» чи «Помста»? Є щось новеньке, Василю Івановичу?

— Заява робітника, який уночі повертався додому з другої зміни. В кінці Староминаївської, біля дому Іллеш, він чув, як хтось тихо гукав: «Катарін, Катарін»…

Після того, як Андор Іллеш залишив Каталін, у неї з'явився коханець — німець із села Кучава. Але він кілька років тому виїхав на Далекий Схід і тут більше не з'являвся… Оце й усе, — закінчив капітан Вегер.

Коваль слухав краєм вуха. Дані, про які доповідав Вегер, були йому відомі, і слова капітана долітали до свідомості здалеку, немов крізь вату.

«Катарін, Каталін, Катерина, значить. Гарне ім'я, — думалося підполковникові. — А Ружена хіба не краще? Звідки це ім'я походить? Певно, від ружі, троянди… Ружено, Ружено…» І йому пригадалося, як він стояв під її вікнами, немов хлопчик, і теж тихо кликав: «Ружено, Ружено». У неї тоді зіпсувався телефон, заходити в хату не хотілося, підійшов під низенький балкон і неголосно гукав, не відриваючи погляду від освітлених вікон: «Ружено, Ружено…»

— Далі плануємо продовжувати роботу по всіх трьох версіях. — Начальник карного розшуку ще раз оглянув присутніх, немовби перевіряв, яке враження справила його доповідь, а тоді згорнув папку з матеріалами справи і важко опустився на стілець.

Зусиллям волі Коваль відігнав од себе спогад про Ружену. Почав серед тиші неголосно, немов роздумуючи:

— Крім Орла і Тюмені, підключимо карні розшуки Далекого Сходу. Треба встановити прізвище цього німця з Куча-ви, коханця Каталін, і з'ясувати, чи є у нього алібі. Я хотів звернути вашу увагу, товариші, і на деякі, нібито дрібні, деталі. Для мене, наприклад, і досі не ясно, кого чекала у гості вдова Іллеш. Друге. Прийшли ці гості чи ні? Дуже важливим є питання: з ким дружила загибла, хто мав доступ у її дім? Тут ще не все з'ясовано. Товаришу лейтенанте, — звернувся до інспектора Козака. — Ви цим займаєтесь?

— Так точно, товаришу підполковник! — підхопився дільничний. — Вона ні з ким не водилася. Ні в кіно, ні в гості не ходила. І до себе нікого не кликала.

— А дочки?

— Єва теж відлюдкуватою була; похмуре дівча, мовчазне. Знала тільки фабрику і дорогу додому. На ній немов тавро лежало… Може, батькові гріхи. Менша трохи веселіше жила. Все-таки школа, подружки… Ця і в кіно могла забігти… А вдома у них телевізор стояв.

— Мене завжди хвилює, — сказав Коваль, коли Козак закінчив, — проблема жертви. Причини й обставини злочину повністю виявляються тільки після детального вивчення життя потерпілих. Жертва є одним із учасників події. І жертва не тільки об'єкт злочину, своєю неправильною поведінкою вона може й сама сприяти трагедії. Я ніколи не розберуся у злочині, поки не вивчу усі зв'язки жертви з навколишнім світом. З цього завжди починати треба… Отже, повторюю: кого чекала у гості тієї ночі Каталін Іллеш? І чи прийшли вони, ці гості?

Коваль помітив, як Бублейников ледь помітно здвигнув плечима і нахилив голову.

— У домі разом з Каталін вечеряла одна особа, а на подвір'ї виявлено сліди двох, — пояснив свою думку підполковник, і далі поглядаючи на майора Бублейникова, який сидів на стільці у позі розчарованої дитини. — І кардинальне питання: де знаряддя злочину, де НІЖ?

При цих словах Бублейников ожив, стрепенувся, і Коваль навмисне зробив паузу, даючи можливість майору скористатися нею. Проте Бублейников не наважився перебити.

— У вас інші міркування, Семене Андрійовичу? — сам звернувся до нього підполковник.

— Я думаю, Дмитре Івановичу, цей ніж ми знайдемо тільки у братика, якщо Шефер не закинув його в Латорицю.

— Поки що у мене склалося інше враження. З усіх нам відомих версія «Убивця-спадкоємець» — найслабша. Все у ній на поверхні.

Звіряче вбивство заради спадку, можна сказати, на очах у жителів містечка, що знають про ворожнечу між братом і сестрою? Ні! Спадщина — це така річ, яку відвойовують для того, щоб нею користуватися. А як Шеферу користуватися будинком, речами Каталін на очах у всіх? Думаю, навіть тоді, коли все це законно перейде братику, він ще довго не торкатиметься цього майна. — Коваль глянув на Бублейникова. — Але поки у нас мало даних і «за», і «проти» цієї версії, обійдемося без дискусій. Вони — безпредметні. Майбутнє покаже…

Щодо знаряддя вбивства, є й нові дані. Досі ми орієнтувалися на ніж, що належав Іллеш Сьогодні знаємо, що і Кравців з Самсоновим робили ножі у майстерні. Що то були за ножі і де вони? Це розширює межі нашого розшуку…

Підполковник замовк.

«… Концентровані телепатичні поля винесли його через вікно у призахідний надпростір, — пригадалися Ковалю слова Наталчиного жарту, і він із прихованою іронією поглянув на сердитого Бублейникова. — Справа прояснялася…» Чи не майора мала на увазі ця дзига? Не батька ж, в усякому разі!..»

Поглянув на вулицю, збираючись з думками. Сонце ще не вийшло з туману, але вже окреслювалися обриси не тільки дахів, а й стін будинків на протилежному боці.

— Найважливіше зараз, на мою думку, ізолювати підозрюваних, щоб не збільшилось жертв, — додав Коваль. — Тут кожна хвилина дорога, і невідкладне відрядження у Тюмень є правильним рішенням. Що ж до Шефера, то він не являє небезпеки. Якщо навіть убив сестру, що малоймовірно, то ненависті до інших людей не має і спадку ні від кого з них не жде.

Підполковник підвівся і підійшов до вікна. Гостроверхі черепичні дахи знову нагадали йому далеку молодість, війну, трансільванське містечко Меркуря-Чукулуй.

«Чого він заважає узятися за Шефера як слід?! — дивувався тим часом Бублейников. — Я із цього гладкого німця ніж витрусив би, як із порожнього мішка! А він увесь час виводить його з-під удару. В голову не візьму! Може, впав у дитинство на схилі літ! Пора, видно, чоловікові на пенсію…»

Після Коваля виступав Тур. Нарада оперативно-слідчої групи тривала…

2

Відчиняючи двері міської лазні, молодший лейтенант Прокіпчук ще не вирішив, з чого почне розмову про Маркела Казанка. Покладав надію на експромт, який частенько виручав його у складних ситуаціях.

Розмова повинна зав'язатися ненароком, природно, сама собою, хоч управлятиме нею він, молодший лейтенант. Цьому сприяло те, що буфетницю Розу Гей знав добре, — працюючи дільничним інспектором, частенько заглядав у цей буфет, де, рятуючись від спеки, можна було освіжитися холодним пінявим пивком.

У залі було небагато людей. З десяток розпарених червоних фізіономій блаженно спорожнювали свої кухлі. Кам'яна стойка була заставлена брудним посудом.

Ставши в чергу, Прокіпчук уважно, немов уперше побачив, розглядав цю маленьку рухливу циганочку, яка, розпліскуючи піну по стойці, спритно наповнювала важкі кухлі і жартувала із постійними клієнтами.

Роза помітила його.

— Що, Михайле, пивця? Із сушкою? — вигукнула через голови черги.

— І пивця теж Відпускай. Я почекаю.

— Теж? А що іще?

— Страшна таємниця, — посміхнувся дільничний. У нього вже виникла цікава ідея.

Черга підійшла. Розплатившись і взявши свій кухоль. Про-кіпчук не відійшов від стойки, а стояв і хитро поглядав на Розу.

— Що ж за таємниця така? — грайливо запитала циганочка. — Службова, либонь?

— Особисте питання, але секретне, — шепнув їй Прокіпчук, перехиляючись через кам'яну дошку прилавка. — Є пара хвилин?

— Знайдеться. — Роза витерла об фартух руки. — Почекайте, громадяни, у мене справа! — сказала двом хлопцям, що стояли за лейтенантом. — Бачите, дільничний прийшов.

Роза і Прокіпчук зайшли у підсобку. Сіли на табуретки біля столика. Сьорбаючи з кухля і злизуючи піну з губів, дільничний ніяково мовчав.

— Ну, кажи, чого треба? — рішуче спитала буфетниця. — Вобли з бази дістати? Не соромся.

— Та ні, Розо. Тут он яка справа… Особиста. Розумієш… Одне слово, одружитися хочу. А вона — ні тпру ні ну! Жодної уваги. Не знаю, як бути… Так от, одне слово, можеш мені поворожити? — випалив нарешті молодший лейтенант. — Щоб усе ясно було. Ти ж умієш, правда? Не в службу, а в дружбу.

— О-о! Та хіба ти віриш у ворожбу? — Веселі бісики застрибали в очах циганки. — Оце так новина! Видно, й справді закохався, коли за цим прийшов… Але в мене і карт тут немає. Зайди увечері додому, поворожу, коли таке діло. І чайком напою.

— Шкода, — опустив голову дільничний. — Мені — от як треба! — провів ребром долоні по горлу. — І саме зараз. Я до неї якраз йду, так щоб знати.

— А хто вона? — примружилася циганка.

— А це вже службова таємниця, — весело викрутився Прокіпчук. — Скажу тобі, а потім мені гарбуза піднесуть. Очей не сховаю.

— Ох, темниш, пане дільничний! Ну, і не кажи. Сама довідаюсь… То як же бути з тобою?.. Посидь хвилинку. Я ось цих хлопців відпущу і до гардеробників збігаю — вони часто у карти ріжуться.

І вона випурхнула. Молодший лейтенант був задоволений. Карти і наречену — це він здорово вигадав! Знайдено потрібний інтимний тон розмови. Тепер він повинен, не сполохавши буфетницю, виконати завдання начальства: з'ясувати, чи знає вона Маркела Казанка і чи не бачила його тут напередодні або в ніч убивства родини Іллеш.

Принісши карти, Роза звеліла Прокіпчуку сісти на колоду, тому що ними, мовляв, недавно грали. Треба збити з них брехню — щоб «правду сказали». Все це вона говорила дуже серйозно, як досвідчена ворожка.

Сидячи на колоді карт, Прокіпчук, наче між іншим, спитав:

— А ти, Розо? Коли тебе заміж віддамо?

— Хіба вже старію? — хитро посміхнулася циганочка. — Спішити треба?

— Начебто ні. Куди тобі поспішати. Просто охота випити на чиємусь весіллі. — І молодший лейтенант весело розсміявся.

— Вип'єш, Михайле. У мене на весіллі. За моє здоров'я, за моє щастя, згоден? Ух, і влаштую я весілля! На всю губу, на весь світ, по-циганському! Можливо, і ждати недовго…

— Невже правда? — щиро здивувався Прокіпчук. — Хто ж цей щасливчик? З наших, хлопців? Чи це теж службова таємниця?

— Е-е, не така я потайна, як ти, Михайле. Циган він. Нашого роду-племені. З міста Орла і сам як орел.

— Ну, якщо орел, то я мовчу. Куди нам тягатися! Бо подумав, що із наших, місцевих, тобі хтось до серця припав. Але досі не помічав, щоб із ким-небудь гуляла, — все одна та одна… Не весело тобі, певно: він — там, ти — тут.

— Він приїздив до мене недавно. Проґавив ти — міліція! Ось скоро повернеться, познайомлю.

— Неодмінно познайом! Цікаво глянути, хто нашу Розу причарував. А звати його як, по-нашому чи з циганським ухилом?

— Ну, гаразд, давай карти — годі сидіти! А то зараз мої клієнти влаштують скандал… А звати його Маркелом.

— Маркел, — поважно сказав Прокіпчук. — Хороше ім'я Звучне… Ага, карти! — Він витяг з-під себе колоду. — А я вже відчув себе квочкою, і вставати не хочеться.

Роза розсміялася. Їй лестило, що сам дільничний інспектор міліції так по-простому, по-дружньому з нею розмовляє, просить її допомоги.

— Розо! Розочко! Трояндочко моя! — кликали її спраглі клієнти. — Розо, де ти? Ждемо!

— Очі чорні! — заспівав хтось біля стойки хрипким голосом.

— Я зайнята! У мене міліція! Перевірка! Можете почекати! — висунула буфетниця на мить голову з підсобки і, повернувшись, підморгнула Прокіпчукові. — Страждальники… Так на кого ворожити? Масть яка: білявка, чорнява? А може, руденька, га? Думай про неї, коли ворожитиму.

— Білява, — квапливо бевкнув молодший лейтенант, не маючи нікого на увазі. Взагалі йому подобалися шатенки. Але ще більше подобалася зараз власна кмітливість і те, як майстерно він справляється з завданням і вийшов на цигана Маркела. Залишалося з'ясувати лише одне питання, правда, найголовніше, але дільничний уже не мав сумніву в успіху.

— Блондинка, — говорила тим часом Роза. — Бубнова дама, значить… Що за уподобання в чоловіків? Брюнетки кращі. Брюнетки — вони запальні, жагучі, — зітхнула Роза. — Давай, знімай лівою рукою.

— Кажеш, недавно приїздив твій Маркел… А якого числа, не пам'ятаєш?

— Щасливі ні днів, ні ночей не помічають, — засміялася Роза.

— Може, п'ятнадцятого чи шістнадцятого? — вирішив допомогти їй молодший лейтенант.

Карти завмерли в руках циганки. Потім вона знову почала розкладати колоду. Але повільніше, наче механічно. Прокіпчук зрозумів, що припустився грубої помилки.

— Помиляєтесь, начальнику, не п'ятнадцятого і не шістнадцятого, а зовсім іншого числа, іншого місяця, іншого року. — Вона не зводила тепер підозрілого погляду з офіцера. — А чого це міліція цікавиться Маркелом? Щось накоїв?

— Та я просто так, — намагався викрутитися Прокіпчук, уникаючи злого погляду циганки. — Що в голову прийшло, те й спитав.

— З такою головою і одружуватися не можна, — розлючено кинувши карти на столик, підхопилася Роза.

— Ну, ну, — тільки й міг промимрити молодший лейтенант. — Не забувай, я при виконанні…

— Знаю: службова таємниця, службова таємниця! — нагадала дільничному його слова. — Не випадає тобі нареченої, начальник. Карти весілля не показують! — Вона не могла собі простити, що пошилася в дурні, впіймалася на вудочку міліціонера. — Іншим разом доворожу. — Циганка змахнула карти із столу і поклала в кишеньку фартуха. — Мене он люди ждуть.

І, залишивши розгубленого інспектора, Роза метнулася до стойки.

3

Комсомольське бюро зібралося не на другому поверсі, в ленінській кімнаті, а в кабінеті замполіта. Кільком чоловікам зручніше розмовляти у невеличкій кімнаті замполіта, ніж у порожньому залі. Це водночас свідчило про те, що на заставі, крім лейтенанта Арутюнова, нікого з офіцерів немає, і він раз у раз буде виходити у справах Але Павло Онищенко вирішив, що замполіт узяв засідання під невсипущий контроль і чекає від комсомольців безпощадності. Адже на порядку денному першим питанням стояла персональна справа рядового Онищенка.

Павло сидів на стільці у кутку, який він встиг у думці охрестити «стільцем підсудних»; на шкіряному дивані посідали члени бюро. Комсомольський секретар єфрейтор Конкін, широкоплечий, ведмедкуватий русявий хлопець, у якого навіть вії були білі, вибирав собі місце, вагаючись, чи сісти з боку замполітового стола, чи навпроти дивана, перед членами бюро.

Чекали лейтенанта Арутюнова.

Онищенко дивився на велику пострижену голову секретаря, який, стоячи, схилився над папкою з протоколами, і міркував: що то замислило зробити з ним комсомольське, як він казав, «начальство»? Був переконаний, що Конкін заздалегідь порадився з Арутюновим і доля рядового Онищенка давно вирішена, а бюро зібрали тільки для того, щоб, не порушуючи спілчанської демократії, проштампувати йому догану.

Павло одним поглядом охопив кабінет замполіта: портрети Леніна і Дзержинського, акуратний полірований письмовий стіл, за ним, біля вікна, поличка з книжками, залізний сейф. Погляд його наштовхнувся на сержанта Пименова, який щось тихо говорив похмурому Стасюку.

«Ну, ці проштампують мені не тільки догану, а й сувору».

Онищенко не забув, як виступав Стасюк на минулих комсомольських зборах, коли «розглядали» порушників дисципліни Немов не словами, а вогнеметом палив. А на сержанта Павло зовсім не міг дивитися: гляне на нього, і до горла грудочка підкочується від образи. Адже саме через Пименова має сьогодні кліпати очима…

Рядовий Онищенко потроху почав звикати до армійської служби, до прикордонного клімату, і тільки прискіпливість товаришів, як він гадав, заважала йому жити на світі.

За цими гіркими міркуваннями Павло ледве не проґавив лейтенанта, який квапливо ввійшов до кімнати.

Усі посхоплювалися.

— Дозвольте почати бюро? — спитав Конкін.

«Почати знімати стружку з людини на прізвище Онищенко», — про себе прокоментував Павло слова Конкіна.

Ох, як довго і нудно доповідає цей Конкін!

Стояти Онищенкові неприємно і важко; все, що говорить єфрейтор, він знає наперед, і йому хочеться сказати: «Навіщо повторюєшся? Усім на заставі й так відомо про це. Ну, було! Взяв у наряд книжку почитати. Не знаю, як кому, а мені на вишці спостерігати — ніж у серце. Стоїш, наче самотній стовп, все навколо знайоме: кожне деревце, кожний кущик, кожна грудочка контрольно-слідової смуги, кожне вічко огороджувальної сітки… І ти, Конкін, теж знаєш, що ніхто, крім зайця або здичавілої собаки, не порушить кордону. Прекрасно знаєш! Але, вислужуючись перед замполітом, намагаєшся зараз показати себе принциповим… Погано чищу автомат? Збираєш дрібниці, щоб більше допекти? Ну, почекай! Скоро перевибори, і, якщо на той час мене не переведуть десь, неодмінно проголосую проти тебе…»

Павло намагався не слухати те, що говорить Конкін, пропускати повз вуха. Він розглядав стіни, цяточки на підлозі, чоботи членів бюро, які сиділи на дивані. Потім і цього здалося замало, і він почав згадувати наймиліше серцю — Таню, мріяти про майбутню зустріч з нею, хоч така зустріч могла відбутися лише через два роки. Згадалося, як познайомився з цією надзвичайною дівчиною, що заповнила його життя.

Її привів Вадик… Спочатку вона була схожа на заморожену птицю, довго хекала на руки у ванній, чепурилася, відходила, і раптом з'явилася — прекрасна, зухвало гарна! З викликом на обличчі і у всій поставі ввійшла у кімнату, де її ніхто не знав, проминула порожнє крісло і опустилася на декоративний килимок, що лежав у протилежному від дверей кутку. Обіпершись спиною об стінку, випростала на підлозі довгі, як у чаплі, ноги і з незалежним виглядом устромила очі в присутніх.

У кімнаті стало тихо.

Її ніхто не знав, окрім Вадика. А той схитрував — одразу ж вийшов з Лесем на кухню, давши зрозуміти, що «вмиває руки».

Перше заціпеніння минуло. Федір, який на хвильку розгубився під поглядом незнайомки, знову почав награвати (тільки вже трохи тихше) на розладнаному піаніно, а він, Павло… Він не вийшов з цього заціпеніння й досі…

Все це відбувалося у двокімнатній квартирі Світлани, з якою Павло дружив ще з дев'ятого класу. З того часу і вважалося, що Світлана — «його дівчина». Він знав, що Світлана закохана в нього «по вуха», знав, якщо збирає компанію, то насамперед заради того, щоб і він прийшов.

Павло був із Світланою лагідний, уважливий — такий у нього характер, — йому здавалося, що і сам закоханий у цю дівчину, і аж ніяк не думав, що здатний скривдити її, бути різким, грубим. Але цей вечір змінив його звички, поведінку і його самого. Певно, жодне стихійне лихо не змогло б так навально, з такою силою перевернути йому душу, все його життя, як це зробила, не докладаючи жодних зусиль, незнайомка у кутку….

Завтра мала повернутися з відрядження Світланина мати, завтра — день народження Світлани, на який неодмінно прийдуть старенькі тітоньки з домашніми тістечками, і завтра, в день повноліття, їй буде нудно, а сьогодні… Сьогодні зібралися свої, на громадських засадах «скинулися», хто скільки міг, купили сухого вина, цукерок, зварили кави. Сьогодні був не день народження, а просто хороша зустріч давніх друзів…

Але коли вона, ця незнайомка, отак сіла на підлогу, Павло забув про все: і про Світлану, і про її вісімнадцятиліття, і про компанію, і навіть про Вадика, який привів її. Вадик до уваги не брався. Адже він просто прийшов з нею, не більше…

Незнайомка здавалася старшою за Павла. Їй було років двадцять.

Ні, вона йому відразу неймовірно сподобалася, і він поспішив підійти першим.

Узяв зі столу найкращу цукерку і рішуче попрямував у той куток. Лариса, дівчина Федора, спробувала жартома забрати цукерку, але він немов і не помітив цього.

Ось він уже стоїть біля килимка Сідає поруч. Простягає незнайомці цукерку. Вона бере, їсть і мовчить. «Боже, звідки вона така взялася! — у захваті думає Павло. — Жар-птиця серед горобців».

Раптом побачив, як Світлана заглянула до кімнати і відразу ж вийшла: у нього був такий зрозумілими вираз обличчя! Але тієї миті йому було байдуже, що подумає Світлана, десять, сто таких Світлан!

«Хто ти?» — спитав він незнайомку.

«А ти?»

«Я — Павло».

«Ось що, Павле, у цьому домі немає кактусів?» «Кактусів? — здивувався він. — Зараз спитаю». Він підвівся і пішов шукати Світлану. Вона готувала на кухні каву.

«Свєт, у тебе немає кактусів?»

«Ні, — відповіла дівчина. — А навіщо?»

Він і сам не знав навіщо.

«Так. Треба. Для діла».

«У мене є герань. У материній кімнаті, на вікні. Герань для цієї справи не підійде?»

«Зараз з'ясую». — І Павло поспішив до кімнати, не знаючи, що після його відвідин Світлана зітхнула, задумалася і проґавила, коли запузирилася кава по краях «джезве». Брючний костюм був зіпсований темними патьоками. Ще дужче засмутившись, вона побігла у ванну, щоб замити його.

Павло у цю хвилину сидів навпочіпки перед незнайомкою.

«Є герань. Але якщо необхідно саме кактус, я збігаю додому, тут недалеко — два квартали».

Він готовий був зробити для неї все, навіть неможливе, у крайньому разі, привезти кактус із теплих країв.

«Ні, нічого, — погодилася дівчина. — Ви не турбуйтеся. Якщо немає кактуса, мені вистачить і герані».

Не знаючи, навіщо їй це потрібно, вкрай заінтригований Павло приніс герань у глиняному горщику.

Незнайомка підсунула квіти ближче до килимка і вперше прихильно посміхнулася Павлові. Він нарешті не витримав і спитав:

«А тепер можеш сказати, навіщо тобі це потрібно?»

Від хвилювання голос у нього був хрипкий і незвичайно тихий — мовби і не його.

«Є дві причини: по-перше, я хотіла справити на тебе враження, заінтригувати, по-друге, мені до лиця зелений колір, на зеленому тлі маю кращий вигляд».

Така відвертість мало не збила Павла з ніг. Він буквально фізично відчув, як витягується донизу його лице. Світлана на таке не здатна!

«А навіщо було справляти на мене враження?» — спитав по хвилі.

«Ти дуже подобаєшся дівчинці, яка зараз на кухні. Я помітила, як вона подивилася на нас. Я — зла! До речі, я Таня. Я люблю дражнити. Бачиш, як усе просто».

Він відчув усередині таке хвилювання, що якусь мить не міг нічого вимовити.

«А тобі її не жаль?» — спитав нарешті і відразу зрозумів, що цим запитанням вчинив підлість щодо Світлани.

«А їй хіба жаль мене!» — серйозно сказала Таня.

Він тоді так і не зрозумів, чому раптом тиха й непомітна Світлана має жаліти цю королеву…

Спогад промайнув у голові Павла так швидко, що Конкін іще не встиг перелічити всіх його гріхів.

— Останній вчинок рядового Онищенка, — почув Павло суворий голос секретаря комсомольського бюро, — є результатом безвідповідального ставлення до служби по охороні кордону. — І Конкін почав докладно розповідати про подію: — Учора вночі в наряді Онищенко, як завжди, був неуважний і не помітив слідів порушника. Пройшов за два кроки від сліду і не звернув на нього уваги. Я б сказав, не схотів звернути…

«Ну, чого ти антимонію розводиш», — тоскно звернувся Павло у думці до єфрейтора. Йому хотілося знову сховатися за завісу спогадів, але Таня уже зникла з думок, ї він, здавалося, став зовсім беззахисним перед холодним поглядом і дошкульними словами Конкіна.

— За Онищенком увесь час спостерігається байдуже ставлення до своїх обов'язків — він наче не на заставі, не поруч нас, а в якійсь іншій галактиці…

— Він з антиматерії, — тихенько підказав хтось.

Павло не помітив, хто саме, але бачив, як миттєва усмішка заграла на обличчях присутніх. І від цього йому стало ще більш прикро.

— Антиматерія міститься по той бік земної кулі, — строго зауважив на репліку Конкін. — Якщо він із потойбічних…

Єфрейтор завважив, як незадоволено поморщився замполіт Арутюнов, і відразу поправився:

— Ніхто не має сумніву, що комсомолець Онищенко — наша людина, радянський воїн, колись з нього виросте справжній прикордонник, але поки що… Ми для того і зібралися, щоб допомогти йому… Так от, мало того, що пропустив порушника, він ще й образив свого начальника, сержанта, старшого наряду…

«Але цей сержант вчинив щодо рядового Онищенка підлість! — у думці говорив Павло, виправдуючись перед собою. — Доніс начальству у вуха. «Бойова дружба!», «Сам гинь, а товариша виручи!». От тобі й виручка! Як же тепер з ним у наряд ходити?!»

— Сержант Пименов доповів про недбалість рядового Онищенка, — говорив Конкін, немов прочитавши думки Павла. — Він вчинив правильно, чесно!

Павло зітхнув і переступив з ноги на ногу. Відчував, що бар'єр нерозуміння, який створився між ним і товаришами, не руйнується, а міцніє. Вони все сприймають інакше, ніж він! Навіщо так загострювати?.. Зрештою, слід був навчальний… Навіть якби пройшов і справжній порушник кордону, ніякої трагедії не сталося б. Його однаково впіймали б, як не біля контрольно-слідової смуги, то десь у селі.

Онищенко розгнівався, і йому знову вдалося упіймати думкою той перший вечір з Танею. Чи не зробив йому зараз цей Пименов таку саму підлоту, як він колись своїй Світлані?

… Потім вони танцювали з Танею. Плівка у касеті магнітофона весь час рвалася. Вадик клеїв і чортихався. Таня сміялася або таємниче мовчала, — все, що вона робила, було прекрасне, але якась штучність, вимушеність відчувалася у її манерах.

Це було схоже на гру. Захопившись цією грою, Павло не помічав, як зловісно перешіптуються у коридорі дівчата, як

Світлана то входить до вітальні, то без причини кидається у порожню материну кімнату.

Потім Вадик побіг до крамниці здавати порожні пляшки і приніс ще одну, повну. Скинувши пальто, викликав Павла у коридор «на кілька слів» і, розтираючи задубілі руки, сказав: «Знаєш, старий, я на твоєму місці зав'язав би, поки не пізно. Так поводитися із Світланою, та ще в її хаті, пробач, не дуже етично. Це — м'яко кажучи. Я шкодую, що привів сюди Таню. Тому частина провини, зрозумій мене правильно, лягає й на мене. Ти того… знайшов би зараз Світлану і потанцював з нею, пояснив би їй як-небудь усе це. Ну, мовляв, жарт був, абощо, розиграш».

«Почекай, Вадику, ти нічого не зрозумів. Це не жарт і не розиграш. Із Світланою справді погано вийшло. Але я не вмію хитрувати. Тому я зараз візьму Таню і піду звідси. Тільки скажи, де ти її викопав?»

«І справді, я не вмію хитрувати, — Павло зраділо вхопився за цю думку і зараз, на бюро. — Тому й сержанту сказав правду в очі. Все, що про нього думаю… Якби я міг їм розповісти про Таню! Але хіба вони зрозуміють мене?!»

Бар'єр взаємного нерозуміння не руйнувався, і Павло силою волі, на мить заплющивши очі, повернувся у милий для нього спогад.

«… Де я її викопав? — перепитав Вадик. — Минулого року я працював на кіностудії асистентом оператора. Ти знаєш, вони давали мені характеристику в інститут. Там тоді працювала і Таня, асистентом художника по костюмах. В одній знімальній групі зі мною. Звідти її знаю. Йшов сюди — зустрів випадково. Була вільна, і я запросив, тепер дуже шкодую».

«Вона художниця?»

«Та ні. Вчилася у художньому інституті два місяці. Покинула. Сама не знає, чого їй треба… А малює вона гарно. Взагалі особа дуже своєрідна, навіть чудернацька! Ніколи не мав з нею жодних справ — тут можна чекати чого завгодно, тільки не спокою, а я людина мирна, тру-ля-ля, і люблю навколо себе тихих. Отже, не раджу… Одне слово, обережно, старий! З нею ти можеш втратити власну індивідуальність, — розсміявся Вадик. — Ти їй не підійдеш, не ображайся. Не по твоїх зубах… Краще поговори із Світланою і все владнай».

«Не хвилюйся за мою індивідуальність. Я не люблю дуже тихих, ти помилився. Це те, що мені потрібно Гаразд, ми з нею зараз підемо вдвох…»

Павло слухав секретаря бюро і говорив собі, що згоден з будь-якими докорами, прийме найсуворішу кару, але ніколи не примириться із підступністю, хитрощами, викрутасами…

Звичайно, сержант Пименов іще раз довів начальству свою службову запопадливість. Але самоутвердження себе на кістках товаришів він, Павло Онищенко, вважає підлим.

Після Конкіна виступав сержант Пименов. Павлові так не хотілося слухати його, що навіть відвернувся лицем до стіни. Потім подумав: «Чого це я, наче шкідливе кошеня!» — і втупився в сержанта поглядом.

Між ними стояла незрима, але висока, глуха стіна. Через неї Павло не чув слів Пименова, тільки бачив, як ворушаться його губи. Наче в німому кіно…

Але раптом Онищенко відчув, що стіна ця починає руйнуватися. Власне, не раптом — Павло передчував такий фінал і боявся його. Почалося це, коли говорив член комсомольського бюро рядовий Стасюк.

— Якби від мене залежало, — сказав той, — я Онищенка виключив би з комсомолу… Це не значить виключити з суспільного життя. Він громадянин і свій обов'язок мусить виконувати до кінця. Але в комсомолі йому не місце. Він не такий, яким має бути комсомолець, не такий, як сержант Пименов, не такий, як Конкін. Він — інший!

Циганкуватий, худорлявий Стасюк сів на своє місце, не спускаючи з Онищенка чорних, як вуглини, непримиренних очей.

На Стасюка Павло не ображався. Хлопець був з Прикарпаття. Після війни бандерівці закатували його старшу сестру. Він тоді ще не народився, коли її вбили, і тільки від батьків та людей знав, як порубали її сокирами за те, що вона комсомолка.

На душі в Онищенка під час виступу Стасюка стало недобре. «Зрештою, нічого робити такі співставлення, то був один час, одні комсомольці, тепер часи інші…» — захищався у думках. Але стіна непорозуміння, відчував, усе дужче осипалася і руйнувалася.

Нарешті дали йому слово. Говорити не хотілося. Стояв похнюплений, наче без'язикий. Подумав: «Якби мене отаким побачила Таня! Який жах!» Ніби заглянув на мить у прірву, над якою стояв. Від цього паморочилася голова. Все-таки знайшов у собі сили сказати:

— Я розумію… Моя провина…

Замполіт вийшов з-за столу, став навпроти.

— Скажіть, Онищенко, що з вами? — спитав прямо. Павло відчув бажання відкритися, але не тут, не при всіх.

Однак це бажання зникло так само швидко, як і з'явилося. Певно, не був готовий до такої розмови.

— Може, удома негаразд?

Замполіти вміють угадувати, наче у воду дивляться. Павло поспішив:

— Ні, ні, вдома все в порядку, товаришу лейтенант.

— Доведеться все-таки поцікавитись, — сказав Арутюнов, і Павло лише знизав плечима. Адже вдома — у батька й матері — справді все гаразд. А про Таню як вони довідаються?!

З комсомолу рядового Онищенка не виключили. Стасюк, звичайно, погарячкував. Та в якісь хвилини Павло почував себе дуже неприємно, наче без грунту під ногами.

Його раптом вразила думка, що всі вони служать в однакових умовах, — і він, і члени комсомольського бюро, — і не тільки в нього є своя Таня. Але ж ніхто не страждає так, як він. Певно, теж скучають, нудьгують, тільки вміють тримати себе в руках, не розпускають нюні

Від цієї думки його кинуло в жар дужче, ніж від догани, за яку одностайно проголосували всі члени бюро.

Бюро закінчилось якраз перед вільним, особистим, часом. Петро вирішив написати батькам, щоб випередити офіційний лист із застави.

Сидів у ленінській кімнаті і копирсав ручкою нещасний аркушик паперу. Лист не лягав на душу. Літня задуха обкутувала теплою ковдрою. Паста в кульковій авторучці засихала, і ручка не писала. І чому йому так тяжко з цією Танею?!

Онищенко вийшов на подвір'я і сів на лавочку у своєму улюбленому куточку під буком, за спортивним майданчиком.

Перший вечір їхнього знайомства з Танею іще стояв перед ним. Може, в цьому вечорі розгадка його почуттів, туги, невлаштованості в теперішньому житті, невміння йти в ногу з усіма.

А що було потім?

Коли Вадик почав докоряти, Павло сказав, що зараз піде з Танею геть…

Повернувшись до кімнати, щоб забрати її, помітив незвичайне пожвавлення. В центрі уваги виявилася Таня. Світлана стояла поруч. Атмосфера була наелектризована.

Павло злякався, що зараз станеться щось непоправне.

Але Світлана непогано тримала себе в руках, тільки очі бігали. Павло помітив, що дівчина напружена — ладна будь-що відстояти свою честь перед цією «самозванкою».

«Павло сказав, що скоро будете робити ремонт», — мовби не помічаючи нічого, кивнула Таня на обідрані шпалери.

«Так, — відповіла Світлана, яка не мала досвіду «світських» розмов і щомиті була готова кинутися в бій з відкритим забралом, зірватися на крик. — Через два тижні. А що?»

Таня була спокійною… Невже вона все це робила того вечора тільки із спортивного інтересу? Він збирався потім спитати її.

«Якщо не заперечуєте, — продовжила Таня, — я залишу добру пам'ять. Можу на цих шпалерах, які ви все одно здерете, намалювати вам що-небудь веселе».

Дівчата зашепотіли між собою. «Ну й нахаба», — заздро прошипіла одна. Це був табір Світлани.

«Малюйте, якщо хочете, — повільно промовила Світлана, гарячково підшукуючи потрібні слова для гідної відповіді. — Але в такому разі зроблю ремонт значно раніше».

Це був перший камінь Світлани. І останній. Скільки сил вона доклала, щоб шпурнути його в ціль! На другий її не вистачило. Дівчина повернулася і вийшла з кімнати.

«А це вже ваша справа», — лагідно сказала їй услід Таня і почала малювати.

«Треба піти, — гарячково думав Павло. — Якнайшвидше! Але як це зробити тихо, безболісно? Яка ж я все-таки сволота сьогодні! Я повинен зараз усе відверто пояснити Світлані…» Але розмовляти із Світланою йому дуже не хотілося. Він летів у безодню, і це було приємно.

Він не знав, що Світлана, замкнувшись у ванній, плакала. Розуміла, що «самозванка» дужча від неї, сміливіша, розуміла, що Павла втрачено назавжди, що вже нічого не можна зробити. Нічого!.. Така суперниця — завжди переможець. А вона що? «Свєтка», не більше…

Тим часом Таня витягла із сумочки товстий чорний фломастер, і через п'ятнадцять хвилин уся стіна була помальована чарівними фізіономіями, цуценятами, кіньми, слонами, пальмами…

Умившись, Світлана вийшла з ванної. Сльози немовби очистили її, надали нових сил. Вона змогла з гідністю увійти назад в кімнату і майже ущипливо сказати:

«З вашого дозволу я поставлю герань на місце».

Таня кивнула і вийшла у передпокій.

«Ти не хочеш піти на повітря, Тань? Ходімо звідси, — поспішив за нею Павло і раптом відчув, що за спиною стоїть Світлана. Він обернувся. — Свєто, я тобі потім усе поясню. Прости мені. Не сердься, я скотина, але не можу інакше, це вище від мене». — Очевидно, так завжди говорять у подібних випадках, подумав при цих словах.

Світлана стояла, мов сновида, з широко розкритими очима.

У коридор влетів Вадик. Таня потяглася за своїм кожушком.

«Павлику, — сказала Світлана, — єдине, що я тебе прошу, це швидше піти. Взяти Таню і піти».

«Добре, добре, ми вже йдемо». Він допоміг Тані натягти гаптований кожушок. Таня узяла сумочку.

«Свєто, Павло зараз залишиться, а я піду. Це був жарт. У мене просто поганий характер, проти вас я нічого не маю. Не сердьтеся. Павло мені не потрібний».

Онищенко бачив, що навіть тепер, перепрошуючи Світлану, вона все одно підносилася над нею так, що у нього паморочилася голова. Він їй не потрібен?! Але ж це вона говорить просто так, щоб Світлані легше було… Він певен, що потрібен їй, певен!

Таня вийшла на площадку і викликала ліфт.

«Тебе провести?» — висунувся услід Вадик, хапаючи свою шапку. Він радів, що обійшлося без великого скандалу.

«Проведи, якщо хочеш», — почулося з-за дверей.

Павло, який раптом розлютувався, міцно схопив Вадика за плече і легко повернув до себе:

«Я її проведу! Я проведу її! Я!»

«Ти ж чув: не потрібний їй! — визвірився Вадик. — Їй взагалі ніхто не потрібний».

«Потрібен чи не потрібен — сам розберуся!» Павло схопив в оберемок своє пальто, шапку, шарф і вибіг на сходи. Автоматичні дверцята ліфта вже зачинялися, але він встиг розсунути їх і впхатися в кабіну.

В кабіні він швидко одягся.

«Ти мене що, за ідіота маєш? — Таким розлюченим, як тієї хвилини, він себе не пригадував. — Не потрібен, то якого дідька!.. Ти із спортивного інтересу, так? Знаєш, хто ти після цього?.. Відповідай, із спортивного?»

Ліфт зупинився.

«Не знаю… Я сама нічого не знаю. Але ти — чесний і хороший, ти мені навіть наче й подобаєшся… Але я не знаю точно, слово честі, не знаю…»

Тоді він повернувся додому о четвертій годині ранку.

Цілу ніч блукали вдвох морозними вулицями і, коли дерев'яніли від холоду, заходили в перше-ліпше парадне, грілися біля батарей, щоб іти далі, без мети і напрямку. Заледве змерзнувши, вона знову ставала схожою на птаху, але якою милою і славною могла бути, коли хотіла! Про що тільки не теревенили вони тоді! І як до найменших подробиць запам'ятався йому кожний рух, кожне її слово і погляд у той божевільний вечір, у який вони, проте, жодного разу не поцілувалися!..

Павлові і зараз, на подвір'ї застави, здалося, що відчуває на собі її погляд, чує її голос — наче вона стоїть поруч у фіолетовому тумані вечора. Наслання якесь!

Онищенко підвівся, почав ходити стежкою уздовж волейбольного майданчика і спортивного містечка. Прислухався, як приємно хрумтить під чобітьми гравій. «Ні, він не заспокоїться, поки не зрозуміє, чому з нею так тяжко! А коли б залишився на «гражданці»? Чи не вийшла б у нього з Танею біда? З її характером це дуже просто. Могли посваритися і розійтися назавжди… Які дурниці в голову лізуть!» — обірвав себе Павло і ще завзятіше замолотив підборами гравій.

Не давали спокою і думки про засідання комсомольського бюро. Розумів: довго не зможе дивитися хлопцям в очі. Досі не міг позбутися почуття, що Пименов і Конкін діяли упереджено, але вірив у щирість Стасюка і замполіта.

А як він повівся б на їхньому місці? Раптом подумав, що тут він не просто Павло Онищенко, а прикордонник Онищенко, солдат. Відчув, як міцно стоїть на ногах, як твердо ставить каблуки, як добре прилягає до міцного тіла військова форма, як рішуче оперізує його тугий ремінь.

На місці Конкіна, Стасюка, замполіта? Як би він повівся? Певно, так само. І діяв би, і говорив, і вимагав би з якого-небудь недбайла. Зрештою, він теж має право питати з них. Нехай би той самий Конкін зробив проступок… Від цієї думки Онищенко повеселішав. Все ставало ясно, просто і справедливо. Чорт візьми, невже Таня позбавила його мужності і зробила якимсь хлюпиком!

Він підійшов до турніка, підстрибнув і кілька разів підтягнувся на руках. Сплигнувши на землю, глянув на наручний годинник. Особистий час закінчувався. Скоро — вечеря і знову в наряд.

«Якби один тільки разок на неї глянути! І тоді все», — зітхнув, прямуючи до казарми. Добре знав, що нагорода відпусткою додому — не для нього. І, звичайно, аж ніяк не міг здогадатися, що Таня близько — за кілька десятків кілометрів, у камері попереднього ув'язнення ужгородської міліції. Так само як не здогадувався, що замполіт Арутюнов крізь розчинене вікно кабінету спостерігав за ним і, здається, залишився задоволеним поведінкою солдата після бюро.

4

Коваль потягся у ліжку і примусив себе розплющити очі. Поперек ковдри лежала рівна сонячна смуга: сьома година — треба вставати!

Іноді, коли не було нагальних справ, любив, як у дитинстві, полежати кілька хвилин, розглядаючи крізь щілинки очей ранковий світ.

Сьогодні міг би дозволити собі повернення у безжурне дитинство, бо у справі, якою займався, закінчився певний логічний етап, і, перед тим як перейти до наступного, можна було трохи розслабитися, спокійно поміркувати.

Каталін Іллеш, її доньки, невідомі вбивці, Шефер — не йшли з думки, хоч би чим займався. І вночі вони не залишали його. Мало того, у снах до них приєднувалися іще капітан Вегер, Романюк, Бублейников, слідчий Тур, Наталя і Ружена, — і все це крутилося, як у калейдоскопі, від чого майже щоранку прокидався з важкою головою.

Справді, міг би дозволити собі кілька хвилин ранкового спокою, коли б не циган. Позавчора одержали повідомлення, що Маркел Казанок проживає в Орлі зі своєю законною дружиною Беллою. На першому допиті він категорично заперечував поїздку на Закарпаття.

Це ставало для карного розшуку цікавим, і Казанка мали доставити сьогодні…

Повіки не дуже слухалися Дмитра Івановича, злипалися. Підполковник потягся до нічного столика за цигарками, — не намацав пачки, а наштовхнувся рукою на склянку молока. Значить, Наталка вже пішла. І коли тільки встигла підхопитися!

Зусиллям волі розплющив око і оглянув кімнату. У протилежному кутку невеличкого номера стояло акуратно прибране Наталчине ліжко. «Знову гайнула до приятелів на турбазу! Не може спокійно жити. Уся в батька, — задоволено подумав Коваль. — А може, тікає від мене?»

Дуже хотілося курити. Наталка не дозволяла смалити натщесерце, ховала цигарки і підсовувала молоко або чай. Її піклування зворушувало, і водночас брала досада — втрачалася насолода від першої напівсонної затяжки.

Підполковник сів на ліжку. Покірно ковтнув із склянки, немов дочка і зараз стежила за ним, і відразу кинувся шукати свій «Біломор». Цигарки знайшов за портьєрою, під купою прочитаних газет. «Невже не розуміє, що батько — досвідчена нишпорка, знає, куди і що можна сховати?! У цьому номері більше п'яти-шести таких потайних місцин немає».

Ця думка втішила його, він засміявся, витяг з пачки цигарку, запалив і жадібно затягся димом. Першу любив викурити спокійно, ні про що не думаючи: стежив, як пливуть і розплітаються над головою кільця диму.

Потім ліниво зробив кілька рухів ранкової гімнастики, постояв під душем і, не поспішаючи, поголився. Уже втираючись, почув телефонний дзвінок.

— Дмитре Івановичу? Доброго ранку! Піднялися? Це — Вегер.

Капітанові можна було й не називати себе. Хто хоч раз чув цей м'який, скрадливий, неквапний голос, той мимоволі звертав увагу на вимову капітана з виразним угорським акцентом, на манеру ледь помітно розтягувати слова і легко впізнавав його.

Продовжуючи машинально витирати рушником уже майже сухе обличчя, Коваль уважно вислухав Вегера,

— Іду, іду, Василю Івановичу. Без мене не починайте… Так, хвилин через п'ятнадцять… Що? У вас же прекрасні новини! Молодці! Йду!

Виходячи з дверей готелю на вулицю, підполковник уже повністю звільнився від решток сну.

Йшов швидким кроком, нічого не помічаючи навколо, і перебирав у пам'яті все, що чув про цього Маркела Казанка на оперативній нараді. Звикнувши за довгі роки розшукової практики систематизувати свої знання і відомості, ніби розкладати їх по поличках, він і зараз автоматично виконував таку ж роботу:

Перше. У запідозреного громадянина Казанка до приїзду сюди грошей було не густо.

а) Як відомо, розплачуючись з таксистом, заплатив точно по лічильнику.

б) Як уже з'ясовано, жив перед тим в Ужгороді в готелі «Київ» у дешевому номері, харчувався не в ресторані, а в студентській їдальні.

Друге. Шістнадцятого вранці, повернувшись в Ужгород і снідаючи перед вильотом в ресторані аеропорту, дав офіціантові двадцять п'ять карбованців «на чай».

Зараз капітан Вегер повідомив, що обшук в Орлі на квартирі Казанка і його дружини Белли дав блискучі наслідки. Ці нові відомості додаємо до старих, і тоді «друге» буде звучати так: «Казанок раптом розбагатів на Закарпатті».

У нього знайдено коштовні речі: нову, ще не розпаковану пральну машину і жіночу шубу вартістю чотириста сорок карбованців з магазинним чеком у кишені. Чек датований сімнадцятим липня! У піджаці Маркела — сто двадцять карбованців різними купюрами. Якщо врахувати вартість авіаційного квитка до Орла і гроші, які він буквально розкидав по дорозі, то сума виходить чималенька.

Звідки у нього з'явилися такі гроші після убивства родини Іллеш?!

Третє. Чому він і в Орлі, і тут відмовляється дати пояснення цьому факту, заперечує поїздку на Закарпаття? І, нарешті, четверте: взуття сорок третього розміру!

Коваль уже приготувався до розмови з циганом, уявляв, як одним запитанням за одним зажене Казанка в кут і примусить відповідати чесно і правдиво.

Думки шикувалися у чіткий ланцюжок допиту: запитання — відповідь, запитання — відповідь… Еге ж, Казанку буде непереливки! Особливо, якщо він і далі заперечуватиме свої відвідини Закарпаття.

Те, що зараз повідомив Вегер, не залишало сумнівів. Молодець капітан, уже встиг провести пізнавання, і таксист підтвердив, що Казанок — той самий циган, якого він віз увечері п'ятнадцятого липня з Ужгорода.

Зібраних відомостей і запитань, які виникали з нелогічної поведінки цигана, для Коваля було більш ніж досить, щоб докопатися істини і не у такого противника, як цей Казанок.

Втім, наперед не вгадаєш… У підполковника іще не народилося те інтуїтивне почуття, яке підказує, що він на вірному шляху, — надіявся на наступний допит, бо ніколи не знав заздалегідь, що саме стане поштовхом до знахідок і відкриттів.

А якщо підозра виявиться помилковою? Коваль не хотів поспішати з обвинувальними висновками, поки сам не переконається в справедливості їх…

Вегер нетерпляче чекав підполковника у своєму кабінеті.

Як тільки той переступив поріг, подзвонив, щоб привели заарештованого. Розважливий капітан і цього разу стримував себе, але збудження проривалося у нього зеленими блискавками в очах.

— Сам іде в руки Казанок! Сам, Дмитре Івановичу, — сказав він задоволено, властивим енергійним жестом відкинувши голову.

Коли ввели цигана, першими впали в око Ковалю розкішні черевики. Казанок був одягнений абияк, але — черевики!.. Незвичайної краси — чорний лак, наче люстро, віддзеркалював предмети навколо: сонячні відблиски вигравали на носку, новенька тонка підошва немов ковзала по підлозі, вузькі, концертні, вони наче існували самостійно, окремо від свого господаря, немов увійшли в кімнату самі собою.

З дозволу Коваля Казанок сів і, випроставши ноги, теж задивився на свої черевики. Підполковника здивував олімпійський спокій підозрюваного, і в голові його, як у найскладнішому комп'ютері, враз почали оцінюватися нові дані, формуватися нові запитання. — Дорогі? — спитав Коваль.

Циган, наче заворожений, не відривав погляду від своїх черевиків і, раптом нахилившись, витер носки рукавом піджака.

— Скільки заплатили?

— Сто двадцять, як одну копійку, — мирно відповів Казанок.

Коваль у думці додав ці гроші до загальної суми. Очевидно, це ж саме подумав і капітан Вегер, бо відразу спитав:

— А гроші де взяв?

— Не вкрав.

— Але до шістнадцятого липня у вас не було таких грошей, правда? — перебрав ініціативу до своїх рук Коваль.

— Це моя особиста справа. Я уже говорив. І взагалі не розумію, чому мене сюди привезли, допитують, — спохмурнів циган. — Обшукували…

— Можу пояснити, але, думаю, буде краще, коли самі чесно розкажете, що робили в місті в ніч на шістнадцяте.

— Я не був у вашому місті. Не був, ясно?

— Був, — втрутився Вегер, який записував протокол допиту. — Таксист, що віз тебе з Ужгорода, впізнав.

Казанок замовк.

— Хочеш іще одну очну ставку — із офіціантом, якому дав двадцять п'ять карбованців в Ужгороді вранці шістнадцятого? — суворо спитав капітан, відклавши ручку.

Циган тільки очима блискав.

— Два роки тому ти жив у таборі під Мукачевим, а потім старий Сабо тебе прогнав. Так, Маркеле?

Казанок зітхнув.

— Ти, мабуть, і про мене чув? У таборі всі мене знали.

Циган кивнув.

— То чого ж брешеш мені, Маркеле? І от начальникові, — повів очима на Коваля. У голосі Вегера прорвалися добродушні нотки. — Підполковник аж з Києва приїхав, щоб на тебе подивитися, твою правду послухати… Ой Маркеле, Маркеле! Все одно дізнаюсь, поспитай у своїх — вони те саме скажуть.

— Щоб у мене очі отак бачили, як брешу, — тяжко вимовив циган і заплющився.

Запала коротка пауза.

— Ти чого не повністю заплющуєшся, Маркеле? — раптом засміявся начальник карного розшуку і поставив дашком долоню над своїми напівстуленими повіками, немов вглядався £ далечінь. — Все-таки трішки бачиш, трішки брешеш…

Циган не витримав і теж посміхнувся розгублено.

— Ну, був… Що з того? — буркнув нарешті.

— А чому досі заперечували? Чого боялися? — спитав Коваль.

Казанок раптом розлютився.

— Ну, а це, громадянин начальник, моя справа.

— Судимості мали?

— Ну й що. Мав. Давно. Вже й забув. А зараз нічого не зробив.

— Вас тричі судили. Двічі за спекуляцію краденими кіньми. Тоді одержали два і три роки… Вийшли по амністії?

Циган проковтнув слину і кивнув.

— Третій раз, — говорив далі Коваль, — були засуджені на два роки за шахрайство — продавали позолочені речі як золоті.

— Я більше не займаюся такими справами.

— Еге ж, строката у вас біографія. Вам скільки років?

— Тридцять сім… Яке це має значення? Що ви від мене хочете?! Ну, був тут. Приїздив. Що з того? А чого ви мене в камеру запроторили? За що?! Гроші?.. Це мої гроші, я нікому лихого не зробив, не обікрав, не пограбував!

— Саме це нам і треба з'ясувати, — докинув Вегер. — Так що, Маркеле, не гарячкуй, а відповідай на запитання.

— Отже, звідки з'явилися у вас гроші шістнадцятого липня? — терпляче повторив Коваль.

— Я нікого не обікрав. Це мої гроші, — повторив циган. Вегер обірвав його:

— Тупцюємося з тобою на одному місці, Казанок! Якщо ні в чому не винен, який же сенс тобі викручуватися?..

— Ну, борг мені віддали!

— От бачите, як усе просто. — Коваль закурив і простяг пачку «Біломору» цигану. Той заперечливо похитав головою. — Тепер вам залишається назвати людину, яка повернула борг, а нам перевірити ці слова.

Стягши на переніссі брови, Казанок мовчав.

— Ох, і важко з тобою розмовляти, Маркеле! Сам ставиш себе у скрутне становище, — сказав капітан Вегер. — Та гаразд, допоможу тобі. Був тієї ночі на Староминаївській?

— Що?! — здригнувся циган. — Ви мені чужу справу не пришивайте! Не був я ні на якій Минаївський.

— Яку чужу справу? — відразу запитав Коваль. Такий перехресний допит двома або навіть трьома працівниками він вважав дійовим. — І що сталося на Староминаївській тієї ночі? Звідки про це знаєте?

Циган зблід, став попелястим.

— Я нічого не знаю і ніде не був, — перелякано видушив із себе.

— Ну, як же не знаєш, — впевнено зауважив начальник карного розшуку. — Знаєш, що там учинено вбивство і пограбування. — Вегер вп'явся очима у Казанка.

— Я нікого не вбивав! — загорлав циган на всю кімнату, викотивши налиті кров'ю очі. — Не пришиєте! Я на ці липкі справи не клеюсь, зрозуміли?! Ну, сидів, то що?! — І він почав щось викрикувати по-циганському.

Капітан, який розумів мову, цитьнув на нього, і Казанок замовк, важко і часто дихаючи, немов роздував ковальські міхи.

— Вас поки що ніхто не звинувачує, — м'яко пояснив Коваль. — Ми хочемо, щоб ви чесно розповіли про таке: перше, де провели ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, і, друге, хто дав вам такі великі гроші? Якщо у вас є алібі, то дивує, що не хочете ним скористатися.

— Гаразд, — потроху заспокоюючись, промовив Казанок. — Скажу… Дайте закурити, — він узяв з простягнутої Ковалем пачки цигарку. — Дякую. — Потім розім'яв цигарку пальцями і припалив. — Я був у Рози, — нарешті вимовив, випустивши густий клубок диму.

— Хто така Роза? Як її прізвище? — спитав капітан, хоч знав уже про цю жінку від інспектора Прокіпчука. — Де вона живе?

— На вулиці Духновича, шість. Гей її прізвище. Роза Гей. Й справді, Роза Гей жила на Духновича, шість. У неї був власний будинок. Молодший лейтенант Прокіпчук встановив, що тут її вважають заможною. Працювала гарненька циганочка, як відомо, буфетницею у лазні, і нічого дивного, що сподобалася Маркелу Казанку.

— Чому раніше мовчали? В Орлі. Треба було вас сюди везти, щоб призналися? Витрачати гроші, час, — розсердився Коваль.

— Белла у мене ревнюща, громадянине начальник. Не треба їй знати, що я тут гуляв… Не дай бог!

— Ну, а звідки гроші?

— Вона й дала, Роза, а що? — стрепенувся Казанок. — Я ж казав — особиста справа.

— Добре! — погодився підполковник. — Перевіримо ваші слова. Викличемо Розу, і якщо це не міф, не легенда, а дійсно алібі, відпустимо… Ви були у неї всю ніч до ранку чи відлучалися куди-небудь?

— Нікуди не відлучався. Вранці, о шостій, сів на машину і поїхав до Ужгорода.

— Гаразд, на сьогодні все, — сказав Коваль, відкинувшись на спинку стільця.

Здавалося, він втратив інтерес до цигана. А той уже знову поглядав на свої розкішні черевики, і, видно, блиск їхній заспокоював його, умиротворював.

— Коли ж відпустите? — спитав, відірвавшись од них. — Мені в Орел треба. І як я тепер Беллі все поясню!

— Сказано, викличемо Розу, підтвердить — відпустимо. Не раніше, — сердито пробурчав Вегер.

— Так ви її зараз покличте. Це ж тут близько.

— Покличемо, коли треба буде. А поки що підпиши протокол, громадянине Казанок.

Циган протокол підписав, не читаючи.

Коваль і Вегер залишилися самі. Обоє мовчали.

— Ну, як вам подобається цей тип? — нарешті зітхнув капітан. — Цілком можливо, що ночував у своєї Рози, адже Прокіпчуку сама призналася, що має нареченого Маркела.

— Нареченого! — похитав головою Коваль. — Баламут!

— От він і темнить. Йому ой як не хочеться очної ставки з Розою. Циганки, Дмитре Івановичу, знаєте, який запальний народ! Він і одну боїться, і другу… То викличемо Розу? Я пошлю за нею.

— Давайте, — погодився Коваль. — Треба кінчати з цим Маркелом. Не будемо марнувати час. Мене тільки цікавить, чому вона дала йому такі гроші. Борг? Маю сумнів…

На допиті Роза спочатку була похмурою і не хотіла говорити. Зрештою Вегер проклав стежку до її душі, запевнивши, що хоче і їй, і Маркелу тільки добра, що відвертістю вона може врятувати свого друга від тяжкої підозри. І Роза призналася: була коханкою Маркела, коли він жив тут, у таборі.

Потім Казанок виїхав у Росію, але вряди-годи навідувався. Вона сказала, що ніч на шістнадцяте липня Маркел провів з нею і пішов рано-вранці, поки не прокинулися сусіди.

Коваль, зрозумівши, що у Вегера краще виходить розмова із циганами, звичаї і мову яких капітан знає, сидів на стільці під напівзаштореним вікном і не втручався. Іноді навіть трохи прикривав повіками очі, і тоді могло здатися, що він дрімає. Проте Вегер знав, що Коваль усе чує і все бачить і при потребі втрутиться у розмову.

А підполковника зараз обсідали гіркі думки. Переживав, що спокусився ілюзією провини Маркела Казанка. Тепер самоусунувся від розмови з буфетницею, певно, не тільки тому, що капітан краще знаходить спільну мову з місцевими людьми… Невже побоявся, що своїм втручанням зіпсує справу і циганка замкнеться в собі?! Коли оперативник перестає вірити у власні сили… — Він не хотів думати далі про це, бо далі йшли чорні роздуми про вік, про старість і пенсію…

— Ви давали гроші Маркелу? — питав тим часом начальник карного розшуку, також зрозумівши, що чітко побудована кілька днів тому версія щодо цигана невблаганно руйнується.

Роза засоромилася, зам'ялася.

— Які гроші? При чому тут гроші? — наївно спитала вона. — Хіба така жінка, як я, повинна купувати любов? — Циганочка задирливо поглянула на офіцерів.

— «Які» та «при чому» — буде потім, — зауважив капітан, — коли дасте відповідь на мої запитання… І, будь ласка, без цих штучок і хитрощів, — попередив. — Не треба викручуватися. Якщо давали гроші, — скажіть. От і все. А за любов чи ненависть, — це ваша справа.

— Ну, дала йому трохи грошей. Що ж тут дивного?.. Не чужий він мені. — І Роза, повеселішавши, лукаво поглянула на Коваля, давно визначивши в ньому «головного начальника».

— Скільки ж це «трохи»: два карбованці? Сто тисяч?

— Нащо сто тисяч? Звідки у мене тисячі? — промимрила циганка, не знаючи, як поводитися далі: звідки міліція знає про гроші? — Я такі гроші і в руках ніколи не тримала, і в очі не бачила.

— Розо, — дорікнув капітан, знову перейшовши на неофіційний тон. — Ти ж розумна дівчина, дочка Маріули. Коли питаємо, то це значить, що ми вже знаємо… Тільки уточнити хочемо. Ой Розо, Розо, — розвів Вегер руки і відкинув голову, немов для того, щоб згори розгледіти циганочку. — Морока з тобою. Шкода, немає у живих матері, вона сказала б, що капітана не можна дурити. Я ніколи не кривдив циганів…

— То скільки ж ви дали Маркелу грошей? — втрутився «головний начальник».

Роза подивилася Ковалю в очі, зустріла не злий погляд, навіть ніби співчутливий, і вирішила сказати правду.

— Не пам'ятаю точно, близько тисячі карбованців.

— Навіщо дали ці гроші, коли не секрет?

— Який же секрет, на розлучення із жінкою дала, він мене сватає, еге ж! — І вона грайливо поправила чорний кучерик, що вибився з-під барвистої кольорової хустинки.

— Тисячу карбованців на розлучення?! — щиро здивувався Коваль.

— Подумай гарненько, ти щось плутаєш, Розо, — подав із-за столу голос капітан Вегер.

— Нічого я не плутаю! — гордо відповіла циганочка. — На розлучення! Ну, і на відступне жінці, щоб не заважала… Та це наше з ним діло… Але що сталося з Маркелом, чого ви мене допитуєте? — заднім числом злякалася буфетниця. — Три дні тому і дільничний допитувався: коли приїжджав, чого приїжджав? — Чорні оченята циганки стали округлими, як ґудзики, і вся вона наче ще дужче потемніла.

— Значить, це був не борг? — добивався свого Вегер.

— Який борг! Я нікому ні копійки не винна! — швидко заговорила Роза. — Скажіть, будь ласка, — борг. Я в нього не брала грошей. Я сама давала… Або він щось проти мене сказав? — раптом спало на думку буфетниці, і, спалахнувши, вона міцно стиснула кулачки. — То я доберуся до нього, під землею знайду!

— Далеко шукати не треба, він у нас, — сказав Вегер. — І, можливо, зараз вам очну ставку зробимо.

— У вас, тут? Вскочив у якусь халепу? — тепер кулачки Рози розтиснулися, і вона перетворилася на благання.

«Видно, любить його, таку свиню! — з гіркотою і наче з особистою образою подумав Коваль. — А він її гроші прогуляв та подарунки жінці привіз. Дати б йому по сто сорок третій, як за шахрайство! — Підполковника завжди мучило зіткнення з несправедливістю, кривдою, і він залюбки покарав би цигана. — Але ж любить вона його, негідника, — думав далі, спостерігаючи, як переживає Роза. — Не буде вона позиватися… Тим більше із циганом, її свої затюкають. Нехай самі розбираються», — вирішив зрештою.

— За що його посадили?

Вегер запитально поглянув на Коваля.

— Сьогодні випустимо. Ви нам дуже допомогли, спасибі. Можете йти, — додав підполковник.

Проте циганочка не підіймалася із стільця. Наче прикипіла до нього.

— Що ти, Розо? — спитав капітан Вегер.

— А він?

— Ну, тобі ж сказали, — відповів, розділяючи слова. — Ви-пус-ти-мо! Ходи здорова. Йди відчиняй свій буфет, там уже черга зібралася…

Після того як Роза пішла, капітан Вегер сів на підвіконня і зажурився: «Стільки часу витрачено на цього цигана! А справжній злочинець спокійно розгулює, дихає на повні груди і, хто знає, можливо, готує новий замах на чиєсь життя». Від почуття безсилля у капітана голова йшла обертом…

— Ну, що ж, — порушив мовчанку підполковник. — У нього алібі…

— Така невдача! Таке безглуздя! — бідкався Вегер. Коваль ще не бачив начальника карного розшуку таким зніченим…

— Чого ж невдача, навпаки, Василю Івановичу, — заспокоював його. — На версію «Циган» не дуже й розраховували, а тепер, відкинувши її, вийдемо на справжніх убивць… На сьогодні у нас залишається Ернст Шефер і, головне, Кравців та Самсонов, яких — самі знаєте — вже розшукали і ось-ось привезуть. Один запідозрений іншого виключає. Зараз виключеним виявився Маркел Козанок. Усяке трапляється, Василю Івановичу. Бувають у нашому житті такі моменти, коли починаєш шкодувати, що ти не бухгалтер, наприклад, або інженер, — продовжував Коваль. — Але ж бувають і хвилини, коли щасливий, що ти не бухгалтер і не інженер. Хіба неправда?

Вегер кисло посміхнувся.

— Я колись прочитав у Дарвіна, — не відступав підполковник, — що від спостерігання і діяльності думки — можна розуміти так само і від розшуку, дізнання, слідства — людина має значно більше задоволення, ніж від будь-якого технічного вміння або спорту… А почуття виконаного громадянського обов'язку, Василю Івановичу? Теж не слід скидати з рахунку.

Коваль заспокоював капітана, до якого відчував щиру симпатію, хоч сам переживав невдачу не менше.

— Мені ця удовина справа, — бідкався й далі Вегер, — у печінках сидить. Таких тяжких справ давненько не було. Років п'ять. Либонь, більше.

— Давайте, Василю Івановичу, поки що у кав'ярню заглянемо.

— Пробачте, Дмитре Івановичу, але мені зараз і кава не посмакує. Та й дещо по Кравціву хотів уточнити.

— Ну що ж… Дійте!

Коваль попрощався з зажуреним капітаном і залишив кабінет. Незабаром він вийшов на вулицю і вирішив прогулятися містом. Центральна вулиця, Миру, вабила довгим затишним зеленим сквериком, і підполковник попрямував нею.

Він минув лотки з галантерейним дріб'язком, крамниці з усяким промисловим товаром і побачив невеличку кав'ярню, звідки смачно пахла кава.

Схотілося посидіти серед людей, послухати їхні розмови, вгледітися у них, поринути в місцеву атмосферу, щоб краще зрозуміти те, чого не знайдеш в анкетах, протоколах та інших офіційних паперах.

Кава була чудова. Сидячи за столиком, підполковник повільно сьорбав з чашечки гарячий густий напій, міркуючи про різні нібито не зв'язані між собою речі: про те, що тут, на Заході, кава — улюблений напій, що повсюди — кав'ярні, а в Ужгороді до «Золотого ключика» щодня поспішають сотні людей, для багатьох із яких цей похід став ритуалом, а так само про те, що таку чудову каву востаннє він пив наприкінці війни у тому ж румунському містечку Меркуря-Чукулуй…

5

Наступного ранку Коваль, свіжий, чисто поголений, поспішав у карний розшук, куди вже доставили Кравціва й Самсонова. Підполковник умів не втрачати форми навіть після безсонних ночей — а ця ніч для нього була вкрай неспокійною! справа Іллеш не дала очей стулити. То йому починало здаватися, що вже намацав вірний шлях, то здогад вислизав з рук, гіпотези одна за одною розбивалися об глухий мур невідомого. Але холодний душ і чашка кави, як завжди, підбадьорили Коваля, повернули йому повну «бойову» готовність.

«Факти проти них, — думав Коваль на ходу. — Та прямих доказів у нас немає. Звичайно, якщо Довгий або Клоун признаються під тягарем побічних… Хоч це ще і не доводить остаточно винність… Та не слід забігати наперед», — зрештою обірвав себе підполковник.

Кравціва і Самсонова розшукали аж у Тюменській області, на нафтопромислі поблизу Сургута. Дружки вже і на роботу стали, але прописуватися не поспішали: по-перше, тому, що не були виписані з попереднього місця проживання, а по-друге, боялися, що їх тоді враз знайдуть. Тим більше, що на роботу і так прийняли — «на нафті» завжди потрібні руки.

У Сибір Довгий і Клоун їхали кілька днів, петляючи, замітаючи сліди, а назад дорога була короткою: заарештованих доставили літаком за добу.

Уже в літаку, як доповіли конвоїри, Самсонов розплакався, але під злим поглядом свого дружка злякано затих. А Кравців увесь шлях — від сибірського промислу до камери попереднього ув'язнення у рідному місті — злобно мовчав, кидаючи зацьковані погляди на конвоїрів. І не важко було здогадатися, що він думав у ці, справді нескінченно довгі для нього, хвилини…

У коридорі міліції Коваля перестрів з порожнім графином у руках Вегер.

— Здравія бажаю, товаришу підполковник! — привітався начальник карного розшуку. — І майор Бублейников уже тут. Зараз тільки холодної води принесу.

Коваль штовхнув двері і ввійшов у невеличкий задушний, незважаючи на розчинене вікно, кабінет. Назустріч піднявся Бублейников.

— Давно чекаєте? — сказав Коваль, потискуючи йому руку.

На столі перед Бублейниковим лежав чистий аркуш паперу, у кількох місцях продірявлений. Зовні спокійний, з незворушним, часом ніби кам'яним обличчям, майор у хвилини напружених роздумів, хвилювань дірявив авторучкою або олівцем папір, що потрапляв під руку. Бувало, через неуважність проколював навіть документи і мав за це неприємності.

Казанком Бублейников майже не займався, вважаючи версію «Циган-убивця» марною справою. Коваль не міг тепер не віддати належне інтуїції свого колеги. А от Довгий і Клоун зацікавили майора по-справжньому, і варто було їх привезти, як він першим прибіг у міліцію.

Повне мідно-червоне обличчя Бублейникова зараз блищало від поту.

— Убивча спека, Дмитре Івановичу, — поскаржився, витираючи лице хусточкою. — Зовсім зварився. Лазня, та й годі! — Коваль звернув увагу, що майор одяг цупкий формений мундир. — Літо цього року — не дай бог.

— У камерах, певно, прохолодніше, — посміхнувся Коваль. — А ви комірець розстебніть.

— Ну, цим двом, що в камерах, не заздрю, — вигукнув майор, не звернувши уваги на дозвіл підполковника. — їм, думаю, там гарячіше, ніж тут… Вегер зараз холодної водички принесе, — додав без прямого зв'язку з попередніми словами.

Коваль оглянувся і примостився на стільці під стіною, обпираючись ліктем на хитку тумбочку. За стіл не сів: не любив під час допиту сидіти стовпом, навпаки, — ходив, поглядав з вікна на вулицю, на машини, людей, на будинки і черепичні дахи, на мінливі фарби неба, бо це сприяло вільному польоту думки, викликало несподівані асоціації, допомагало невиразним міркуванням набирати точних обрисів. А з-за столу у такому маленькому кабінеті і вибиратися важко.

До того ж, як переконався, столи насторожують людей, заважають безпосередньому контакту з ними.

Двері розчинилися, впустивши Вегера з повним графином.

— Ну от, — сказав капітан, ставлячи графин на стіл. — Вода є. Якщо дозволите, Дмитре Івановичу, приступимо, — звернувся до Коваля. — Я уже наказав привести Самсонова.

Підполковник кивнув. Він розумів вибір Вегера — Клоун був слабшою ланкою у парі Довгий — Клоун.

— Вистава зараз буде. Кеди я йому приготував. У яких він стрибав… Я цих акробатів посадив, звичайно, у різні камери, щоб не дуже складно брехали, — засміявся капітан.

… От уже й сам Клоун стоїть перед ними: незграбний, вузькоплечий хлопець, на безбровому обличчі якого вирізняється великий ніс і злякані сірі очі.

Коваль відіслав конвоїра і дозволив підозрюваному сісти. Самсонов відразу втупився поглядом у графин, іще запітнілий і вкритий перлинами крапель.

Похмуро відповідаючи на запитання: «Ім'я? Прізвище? Рік і місце народження? Судимості?..» — він не відводив погляду від графина.

— Пити хочете, Самсонов?

Хлопець кивнув. Коваль налив йому склянку води.

— Ну, а тепер що розкажете нам цікавого? — не по формі почав допит підполковник, забираючи порожню склянку.

Клоун витріщився на нього. Такого запитання не чекав.

— Ну добре, — погодився Коваль, коли йому набридло мовчання. — Не хочете розповідати? Тоді поговоримо про менш цікаве. Що ви робили в ніч на шістнадцяте липня, де були, з ким?

Самсонов ніби ще дужче закам'янів. Тільки повні страху очі свідчили, що перед офіцерами жива людина.

— Пригадали?.. В ніч перед тим, як втекли звідси разом із своїм дружком Кравцівим, Довгим, як ви його називаєте?

Самсонов усе так само тупо дивився на графин, на краплі на ньому.

— Іще води?

Самсонов похитав головою.

— Що ти мовчиш, коли тебе питають? — гримнув Бублейников. — Мову відняло?

Коваль жестом зупинив майора.

— Гаразд. Староминаївську вулицю знаєте?

Самсонов кивнув.

— Ну от, — задоволено відзначив підполковник. — Були ви на ній у ніч на шістнадцяте?

Затриманий здригнувся і ледь чутно прошепотів:

— Ні.

Це була не найрозумніша відповідь, але він цього не відчув.

— Голосніше, — попросив Коваль, даючи Самсонову можливість ще раз обдумати свою відповідь. — Були чи ні?

— Ні, — більш упевнено сказав Самсонов і, ніби чіпляючись за соломинку, що, як здалося йому, могла врятувати, закричав: — Не був я, не був!

— Не кричи, — зупинив його Вегер. — То мовчиш, немов удавився, то горлаєш на всю кімнату. — Глянувши на підполковника, простяг руку до сейфа, відчинив його і витяг звідти загорнуті в газету китайські кеди. — Твої?

Самсонов дивився на кеди округлими очима. Про що він думав у цю мить, що бачилося йому за тими старими із стертими носками кедами? Може, поставали перед ним шибениця, яку бачив у кіно, чи націлені на його груди дула автоматів?..

Він мимоволі підібгав ноги, взуті тепер у дешеві босоніжки. Був немов у тяжкому сні. І так само, як уві сні, де існують сили, проти яких ти безпомічний, — вітри, що несуть у вогненну пащу, безодні, що раптом розверзлися під ногами, — зараз це стоптане взуття на столі капітана ніби перетворилося на загрозливе страховисько.

— Пам'ятаєш, де їх викинув?.. Ні?.. Нащо було так глибоко ховати? Аж у каналі! Думав, не знайдемо? — питав тим часом Вегер. — А от знайшли. І людей знайшли, які бачили ці кеди на тобі, — господиня квартири Фаркашова, наприклад… Нас не обдуриш, Самсонов… Ну, то що скажеш?

Клоун кивнув головою раз, потім другий, через такий самий інтервал утретє, — немов заведений болванчик.

— А сліди твоїх кедів залишилися на подвір'ї Іллеш. Коли стрибнув через паркан… Хороші сліди, виразні… Виказали тебе кеди, — говорив далі Вегер.

— Подвір'я Каталін Іллеш на Староминаївській вулиці? Так, Самсонов? — спитав Коваль.

Болванчик перестав кивати.

— Я не вбивав, — відповів тихо і хрипко, але виразно.

— Он як! — швидко зауважив Бублейников. — Кого ж це ти не вбивав? — уп'явся в Самсонова поглядом.

Чи зрозумів Клоун, що, розгубившись, він уже визнав те, чого найбільше боявся визнати? Очі його наповнилися слізьми, і він голосно заридав, сповзаючи із стільця і тицяючись головою у стінку.

— Самсонов! — прикрикнув Вегер. — Перестань! Але зупинити істерику було важко…

Опритомнівши, мокрий від сліз і води, якою побризкав його з графина капітан, Самсонов уперто мовчав, ніби онімів, і Коваль розпорядився відправити його до камери, а тим часом привести другого.

… Кравців справляв зовсім інше враження, ніж його напарник. Старший віком, високий, міцний, він глипнув на Коваля погаслими голубими очима, схованими під важкими надбрівними дугами, і знову прикрив їх повіками. Щільно стиснуті губи, різко окреслені куточки біля рота і несподівано глибокі зморшки свідчили, що Довгий багато чого зазнав у житті. Для Коваля, який навчився читати людські характери з облич, коротких жестів, миттєвих поглядів, Кравців не становив загадки. Зрозумів, що має справу з людиною рішучою і зневіреною. Такі люди дуже небезпечні. Злі і вперті, вони, навіть розуміючи неминучу поразку, йдуть напролом.

— Знаєте Староминаївську вулицю?

— Аякже. Хто її тут не знає.

— Де були в ніч на шістнадцяте?

— Вдома. Готувався у дорогу.

— І виїхали?

— Як бачите.

— А чого так квапливо?

— Давно думав податися звідси.

— Чому?

— Набридло животіти у «Водоканалі».

— І так далеко, аж у Тюменську область?

— Де тепер заробиш? Тільки на нафті.

Кравців відповідав лаконічно, не підводячи погляду, але швидко оговтався в обстановці допиту.

— Ви мені скажіть, чого заарештували?

— Не здогадуєтесь?

— Ні. Я нічого поганого не зробив.

— Хм! — Бублейников не витримав і так штрикнув ручкою аркуш, що папір затріщав. — І не заїкнеться!

Коваль перевів на нього докірливий погляд.

— Ну, то як, Кравців, питати далі чи самі розкажете?

— Що розказувати?

— Де були в ніч на шістнадцяте липня?

— Я вже сказав.

— У вас є свідки?

— Нащо мені свідки.

— Для алібі.

— Я не злочинець.

— Що ви робили в ніч на шістнадцяте липня?

— Збирався у дорогу.

— Де?

— Вдома, звичайно.

— Від котрої години?

— Не пам'ятаю. Звечора.

— І довго?

— Може, о другій чи третій годині ліг спати,

— З вами іще хтось був?

— Клоун.

— Тобто Самсонов?

— Так. Він і може підтвердити моє алібі.

Нікому не було зараз до сміху. Все ж Бублейников знову саркастично хмикнув. «Чорт чорту око не виколе», — пробурмотів, ніби до себе. Але Коваль і Вегер так само незворушно, як і досі, дивилися на Кравціва.

— І довго з вами був Самсонов?

— Поки не зібралися.

— До другої чи третьої години ночі?

— Так.

— А коли повернулися додому?

Кравців був насторожі. Погляд його, мов голубе лезо, тільки вряди-годи блискав з-під опущених повік. Він не дивився ні на кого, весь перетворившись на слух, і Ковалю здавалося, що від напруження та люті і вуха в нього прищулені.

— Я нікуди не йшов з дому. Не темніть, громадянине начальник.

— Увесь вечір?

— Увесь.

Капітан Вегер за знаком підполковника потягся до сейфа.

— Навіщо було так квапитися в дорогу? — докірливо зауважив Коваль. — Збирай потім після вас покинуті речі!

Кравців мовчки знизав плечима.

— Так поспішали, — сказав далі підполковник, — що й черевики забули. А вони там, на нафті, пригодилися б…

Вегер витяг черевики із сейфа.

— Ваші? — спитав Коваль.

Кравців мигцем глянув на них.

— Не знаю. У мене таких не було.

— Як же не було, Євгене Васильовичу, — з докором мовив Коваль. — Пригадайте. Люди вас часто бачили в цих черевиках, і господиня квартири Фаркашова свідчить…

— Такі черевики тепер у кожного є. І майже всі одної фабрики.

— Але це — ваші.

— Може, й мої. Вони всі однакові.

— Ні, не всі. Саме ці залишили сліди на чужому подвір'ї. Догадуєтесь, на чиєму?

— Ні.

— Ви знали Каталін Іллеш? — спитав підполковник прямо.

Кравців на якусь мить наче зібгався, метнув блискавку з очей, потім розслабився і спокійно сказав:

— Знав.

Ви були у неї в ніч на шістнадцяте?

— Вночі?.. Що мені там робити вночі!

— А черевики ваші були… Може, їх комусь позичали?

Кравців криво посміхнувся:

— Що ж тут дивного? Ходили найматися. Вона шукала пастуха — корову випасати. Самсонов без діла вештався, я його привів, бо знав її дочку Єву.

— Протиріччя, — зауважив Вегер. — Чого крутиш, Кравців? Які могли бути найми, коли, сам кажеш, збиралися до Сибіру!

— А того й поїхали, що ніхто хлопця не найняв.

— Кравців, ви підозрюєтесь в убивстві Каталін Іллеш та її дочок, — сказав підполковник.

— Я?! — скрикнув Довгий і відразу осікся. — Якщо людина мала судимості, то їй усе можна ліпити! Так?! — Він підвів голову, повністю розкривши не звиклі до світла збляклі очі.

— Ви з Самсоновим були тієї ночі в Іллеш, на подвір'ї залишилися сліди від оцих черевиків і кедів вашого друга. Вам немає сенсу заперечувати свою провину…

— Це ви раніше доведіть!

— Правильно, — сказав Коваль, — над цим і працюємо.

— А от візьмемо зараз твого напарника, він усе скаже — ти його натуру теж знаєш, Кравців, — пояснив Вегер. — І тоді в тебе навіть пом'якшуючих не буде. Раджу повинитися…

— Звичайно, печінки відіб'єте — Клоун скаже все, що схочете.

— Тобі коли-небудь відбивали?

— З мене все одно нічого не вибили б, — вперто поворухнув масивними руками.

— Отже, були вночі там?

— Вдень, а не вночі.

— О котрій годині?

— О другій дня. Господиня прибігала з роботи корову доїти.

— Через паркан наймалися? — шпигнув Бублейников.

Кравців замовк. На лобі у нього виступив піт.

— Через паркан, питаю? — повторив майор. — Як ви зайшли на подвір'я?

Запідозрюваний мовчав.

— Сліди на подвір'ї біля паркана глибокі. Експертиза свідчить, що був стрибок, — говорив Коваль. — Крім того, вогка, м'яка земля. На сухій землі таких слідів не могло залишитися. А дощ ішов пізніше, надвечір. Ну, то що, Кравців? Як це поясните?

Довгий не відповідав.

— Мовчанка — не найкращий доказ, — зауважив підполковник. — Василю Івановичу, — звернувся до Вегера, — зв'яжіться з метеостанцією, нехай дадуть письмову довідку, коли почався п'ятнадцятого дощ. — Ну, Кравців, — повернувся до підозрюваного, — будемо розповідати?

Той нижче опустив голову.

— Я не вчинив ніякого злочину, — пробурмотів, позираючи спідлоба.

— А де ножі, що ви їх із Самсоновим робили в майстерні, га?

— Ножі? — нібито щиро здивувався Кравців. — Ніяких ножів не робив. Двісті двадцять другу статтю напам'ять знаю. Що я — дурний!

— Юрист, — протяг сердито Бублейников. — Вивчився на колоністських харчах! Тільки головного не зрозумів, що пора жити чесно, шилом патоки не вхопиш!

— Вам мої судимості поперек горла стали? — скипів Кравців. — Я так і знав! Вам аби людина, а діло пришити — це ви вмієте! — переводив зацькований погляд з одного офіцера на іншого. — А тут — із судимостями, кращого не знайдеш. Назвали вбивцею, і діло зроблено…. Вам що! Аби справу закрити.

— Ну, ну, Кравців, лопне па поворотах!

— Судимості то в тебе які? Не прості. Не тільки за крадіжку по сто сороковій відбував, а й по сто сорок першій, за грабіж, — підкреслив майор.

— Я давно зав'язав.

— Можливо, можливо, — погодився з ним начальник карного розшуку. — А потім знову розв'язав. — І Вегер прищулився, немов хотів краще придивитися до Кравціва.

— Казав, та не зав'язав, — похмуро вкинув Бублейников. — Не вмієш ходити — не побіжиш…

— Я більше нічого не знаю, — ослаблим голосом промовив Кравців. — І нічого говорити не буду. Все!.. Я — втомився… — Він опустив плечі.

Коли Кравціва вивели, майор Бублейников згорнув біля себе цілу купу продірявлених папірців.

— По-моєму, питання ясне, — твердо сказав він. — З'ясуємо, де їхні ножі, і можна передавати обох слідчому.

— Клоун усе розповість, — зауважив капітан Вегер.

— Шкода, що вони мали час зговоритися, — зітхнув Бублейников. — Потрапили б до мене того самого ранку, інша була б розмова…

— Все-таки немає у нас прямих доказів, — зауважив підполковник.

— Будуть, — упевнено сказав Бублейников і сердитим жестом викинув жменю пожмаканих папірців у корзинку біля столу; декотрі з них покружляли і лягли на підлогу.

— Я переконаний! Ви руки його бачили, Дмитре Івановичу? Звернули увагу? Вовка задушити можуть!.. І ворушить ними, наче вже душить.

— Не руками ж, а паском задушили Каталін, — нагадав Коваль.

— В тім-то й біда!

— А й справді, не все з ними ясно, — підтримав Коваля капітан Вегер.

— Так, — погодився майор. — Хочете, я зараз іще один доказ наведу на користь свого переконання? Скажіть, будь ласка, на які кошти вони моталися по всій країні, поки опинилися в Тюмені? Га? Звідки вони взяли гроші? — Бублейников машинально схопив новий аркушик паперу і проштрикнув його ручкою.