Тіні над Латорицею

1

Другий допит Самсонова почався з того запитання, яке минулого разу ввергло підозрюваного в істерику.

— На першій нашій розмові, — повільно промовив Коваль, — ми зупинилися… — У своєму цивільному літньому костюмі із скромною, але гарною краваткою, почепленою Наталею, підполковник був схожий на старого вчителя, який дає урок. — Ми зупинилися, — продовжив він, звертаючись до Самсонова. який сидів навпроти, під стінкою, — на вашій заяві: «Я не вживав». — Коваль глянув на капітана Вегера, який писав протокол. — Василю Івановичу, так у протоколі?

Вегер перегорнув сторінку:

— Так точно, товаришу підполковник.

— Кого ж це ви не вбивали?

— Як кого? — вилупив очі Самсонов. — Удову та дівок її.

Тепер Клоун хоч і совався на стільці, але здавався не таким зацькованим, як на минулому допиті. З його похнюпленого, упокореного вигляду можна було припустити, що, обдумавши своє становище, він віддався на милість правосуддя і прагнув хоч трохи полегшити свою долю.

— А з чого ви взяли, що вони вбиті? — запитав Коваль.

— Приснилося йому, певно. Сон віщий бачив, так? — підвів голову від протоколу Вегер.

— Чув… Чув, що вбили їх.

— Чув, значить, — гмукнув Бублейников, який не сидів за столом, де лежали спокусливі аркуші паперу, а стояв, притулившись спиною до одвірка, і гидливо розглядав миршавого білястого хлопця у брудних, витертих джинсах і давно не праній футболці. — Коли чув? Самсонов трохи повернувся до нього, неприродно зігнувшись, наче чекав згори удару.

— Тоді ж… Ну, вранці. На другий день після того…

— Після чого? — спитав Коваль. Самсонов знову повернувся до підполковника:

— Ну, після того, як їх убили!

— А виїхали чому раптово, якщо ні в чому не винні? Чого втекли так далеко, немов ховалися від людей?

— Того й поїхали… Я не хотів — Довгий звелів. Сказав, на нас можуть подумати. От і поїхали, — з готовністю відповів хлопець.

— Дивно виходить, Самсонов: чого це саме на вас? Чому не на інших, не на нас от із капітаном, наприклад, ні на когось іще?

— Не знаю, — буркнув хлопець. — Я правду кажу.

Бублейников глузливо смикнув бровою.

— Твоєю правдою світ перейдеш, але потім у воді решетом зірки ловитимеш.

Самсонов наморщив білошкірий замурзаний лобик, намагаючись втямити слова майора.

— То все ж, чого так поспіхом? — строго спитав Коваль.

— Довгий уже сидів двічі. От і злякався.

— Але ви, Самсонов, не судимі. Чого ви злякалися? Чому поїхали разом із Кравцівим?

Хлопець тільки зітхнув.

— І чому тоді інші, теж раніше судимі, не втекли звідси?

Самсонов знизав плечима. Запала довга пауза.

— Чого ти дурником прикидаєшся! — не витримавши, скипів Бублейников. — Відповідай, коли питають. Он уже й шапка на тобі горить!

Хлопець мимовільно торкнувся своєї розпатланої голови.

— Дружок твій усе розповів, — сказав капітан Вегер, тримаючи ручку, націлену в груди Клоуна, — признався, що ходили ви до вдови Іллеш… Бачиш, розумніший від тебе.

Самсонов зацьковано оглянув офіцерів, здавалось, він зараз запищить, як заєць, загнаний мисливцями у кут.

— Ми хотіли переждати, поки знайдуть убивцю… Я не вбивав… — жалісно промимрив він. — Боялися, що засудять…

— Ти не вбивав? — швидко спитав Бублейников. — Гаразд. А хто? Кравців?

Хлопець похитав головою.

— З вами іще хтось був? Третій? — спитав Коваль.

— Ні.

— То хто ж убив? Святий дух?

— Не знаю.

На Самсонова жаль було дивитися, такий жалюгідний вигляд він мав.

— Ну що ж, почнемо спочатку, — спокійним тоном зауважив Коваль. — Розкажіть про ту ніч, на шістнадцяте, все по порядку… Хочете закурити? — помітив жадібний погляд Клоуна, який той кинув на запалену цигарку.

— Якщо можна…

Коваль простяг пачку «Біломору».

— Ну, були там, у дворі вдови, — зітхнув Самсонов, беручи цигарку. — То що з цього?.. Заходили…

— Вдень? Через хвіртку?

— Ні, — опустив голову хлопець. — Через паркан. Уночі.

— Чого ж пішли вночі та ще й через паркан?

Самсонов схилив голову так, що нечесаний чуб затулив обличчя.

— Не ховай виду, — сказав Бублейников, — як не маєш стиду!

— Дозвольте, я викурю цигарку, — випростався блідий хлопець. — Я вас прошу, — благально поглянув на Коваля, зрозумівши, що саме він тут старший. — Я вам усе скажу, тільки нехай вони, — боязко поглянув на Бублейникова, — мене не перебивають.

— Куріть, куріть, — дозволив Коваль.

Поки Самсонов жадібно ковтав дим, а капітан Вегер переглядав списані аркуші протоколу, Бублейников кудись вийшов, демонстративно залишивши двері напіввідчиненими, щоб протяг розвіяв цигарковий дим.

— А тепер, — сказав Коваль, коли майор повернувся, — закінчуйте, Самсонов, курити. Бо вже «фабрика» горить… Так чого ви пішли вночі до Іллеш?

— Я не вбивав, — ще раз повторив хлопець. — Чесно. Можете мені вірити. — Він черкнув нігтем великого пальця по вишкірених зубах, що мало означати за його поняттями клятву. — І Довгий теж не вбивав. Ми хотіли зайти, а там уже хтось був. У домі… Ну, ми й кинулися назад. Більше нічого. Вранці, чуємо, вбивство. Злякалися, що на нас подумають, вирішили виїхати… Перечекати…

— А чого ви ходили до Іллеш? Чого?! — знову не витримав Бублейников, що тепер сидів обіч стола. — З вами нелюдську терплячку треба мати!

— Таки треба, — неголосно зауважив Коваль.

— Гаразд, скажу, — зітхнув хлопець. — Хотіли потрусити вдову.

— Отак би давно, Самсонов, — полегшено відкинувся на стільці Бублейников. — Значить, признаєтесь, що пішли грабувати…

— Але ми нічого не зробили. Навіть у хату не заходили. Я пальцем нікого не зачепив — присягаюсь!.. А вранці Довгий каже…

— Називайте справжнім прізвищем, — перебив Самсонова капітан Вегер, який писав протокол.

— … А вранці Довгий, тобто Кравців, каже: «Давай змотуватися — там убили!»… Я її не душив, не різав, чого ж мені відповідати?!

— Розкажіть по порядку.

— Що говорити? Від яких пір?

— Почніть з вечора.

— Були ми у Довгого, тобто Євгена Кравціва, у карти грали, в очко. Потім вийшли. Ми ще раніше вирішили, що підемо до вдови.

— О котрій годині ви там були, біля її будинку?

— Точно не скажу. Десь о першій ночі. Пішли, значить, прийшли…

Самсонов говорив тепер, не спиняючись, і капітан Вегер ледве встигав за ним записувати.

— Нікого не зустріли дорогою?

— Якась парочка на розі стояла. Під деревом, недалеко дому… А може, ще хтось був… Не придивлялися.

— Далі.

— Перелізли через паркан.

— Нічого вас не здивувало там, на подвір'ї?

— Ні, — розгубився Самсонов.

— Як же вас собака не порвав? У Іллеш добрячий пес.

— А собаки не було. Він у сараї брехав, замкнутий. Глухо, наче з-під землі… Ми здивувалися, а потім зраділи… Можна іще цигарку? Два дні не курив — вуха попухли.

— Беріть, — сказав Коваль. — І розповідайте.

Самсонов розговорився, пожвавішав, випростався, ніби з кожним словом скидав із себе тягар.

— Ну, підійшли тихенько до дверей, — продовжував він. — А в хаті шамотня якась, шпортання, і хтось хрипить, немов душать.

— Виразно чули хрипіння? — із сумнівом перепитав Вегер, переставши писати.

— Спочатку подумали, що примарилося. Знаєте, нерви… А потім — іще й іще! Та так страшно, що ми — назад. І змоталися.

— Такі страхополохи, — буркнув майор Бублейников. — Злякалися — і кінці у воду.

— Коли назад лізли, — я на паркані якраз був, — там хтось закричав, у мене аж мороз поза шкірою пішов. І зараз, як згадаю, — зіщулився Самсонов, — моторошно.

— Так відразу й кинулися назад? — перепитав Коваль.

Самсонов кивнув.

— І не поцікавилися, що там робиться, у домі?

— Довгий сказав: «Тут мокре діло…» Хтось випередив нас.

— А ви теж були готові на «мокре»?

Самсонов вилупив злякані очі:

— Хай йому чорт, мокрому!

— А ножі навіщо взяли? — спитав майор Бублейников.

— У мене не було ножа.

— А у Кравціва?

— Не знаю. Може, й був.

— А для чого він узяв?

— Може, замки ламати.

— А де викинули їх?

Самсонов знову почав відмовлятися: ніяких ножів у них не було.

— А де ті, що ви їх з Кравцівим у майстерні виготовляли?

— Ніяких ножів я не робив.

Для наступної розмови з Кравцівим, якого Коваль справедливо вважав головною постаттю у цій компанії, було досить того, що розповів Самсонов, і підполковник вирішив поки що відправити хлопця назад у камеру.

— Самсонов, ви розповіли трохи правди, це добре. Це на вашу користь… Але скажіть ще одне: ви вдвох ходили до Іллеш чи втрьох?

— Удвох! — хлопець готовий був землю їсти на доказ. — Тільки вдвох, тільки вдвох, — повторював він.

— А хто такий Кукушка? — поцікавився капітан Вегер.

Самсонов немов поперхнувся словами і, поглядаючи кудись убік, промимрив:

— Не знаю.

— Він не був з вами тієї ночі?

Ледве не сказав: «Ні, не був», — але вчасно стримався. Проте Коваль помітив розгубленість хлопця, а Бублейников поклав собі при наступному допиті витрусити з Самсонова цього Кукушку, як грушу з мішка. А поки що…

— Дозвольте, Дмитре Івановичу, ще запитання, — звернувся він до Коваля, помітивши, що той втратив інтерес до підозрюваного і викликав конвоїра.

Коваль кивнув.

— З чого ти жив тут три місяці? — спитав Бублейников хлопця. — На які гроші?

— Два з половиною.

— Гаразд, два з половиною.

— Випадкові заробітки. На вокзалі речі підносив. Курортникам. Чемодани, всякі корзини, мішки.

— І тобі довіряли?

— Дрова різав та колов.

— У травні і червні? Не мели, як порожній млин.

— Є такі, що й у травні дрова заготовляють.

— А худобу пасти не наймався?

— Пробував.

— До кого?

— На вулиці Духновича, на Лісній… Прізвищ не знаю. Мене Довгий водив… Але не взяли.

— А до Іллеш?

— До вбитої? Ні, не наймався.

Бублейников зробив багатозначну паузу, глянув на колег і сказав Самсонову:

— На цей раз ти, здається, не збрехав. Зрозумів, що палиця має два колеса… А на які гроші ви із Кравцівим роз'їжджали?

— Квитки він купував. Я не знаю, на які… Були, значить, гроші. Він на «Водоканалі» робив.

— Знаємо його роботу, — двозначно буркнув Бублейников. У кабінет увійшов конвоїр.

Самсонов, не читаючи, підписав протокол, який дав йому капітан Вегер, і, оглядаючись на невблаганно суворого майора, витираючи рукавом футболки спітніле обличчя, вийшов з конвоїром.

Після короткої перерви Коваль наказав привести Кравціва.

— Ну що ж, — сказав підполковник, коли той за його дозволом опустився на стілець і простяг свої довгі ноги. — Все сталося, як і передбачали. Ваш дружок Самсонов признався, що ходили ви до Іллеш вночі, ходили грабувати.

На скам'янілому обличчі підозрюваного наче зовсім не відбилося це повідомлення, тільки ледь ворухнулися напівопущені повіки і ще дужче поглибилися куточки вуст.

— Що ви на це скажете, громадянине Кравців?

Кравців відповів не відразу. Поклав свої великі руки на коліна, подумав, потім спитав:

— Дуже його били?

— А вас б'ють?

— Мене? Ні.

— Але ж і ви зараз будете признаватися. Під тиском незаперечних фактів.

Підозрюваний уперто сіпнув головою, наче норовистий кінь, і блиснув голубим, мов озерце, оком.

— Самсонов признався, що стрибали вночі через паркан, що грабунок цей був задуманий вами давно.

— Це не доказ. Клоун бере на себе — його справа, а я при чому? Може, він і ходив грабувати і стрибав уночі…

— Є й об'єктивні дані. Метеостанція надіслала офіційну довідку, що дощу вдень не було, тільки ввечері, — підполковник підсунув до Кравціва документ, але той навіть не глянув на нього.

— І ні в які найми до Іллеш ти з Самсоновим не ходив, усе те записано в протоколі, — показав на папери капітан Вегер. — А найголовніше, є свідчення місцевого жителя — ти його знаєш і я можу назвати, — якого ти розпитував, чи багато добра у Каталін Іллеш і нащо їй стільки грошей. Це теж прямий доказ.

Кравців важко дихав, поглядаючи кудись убік, на стіну.

— Як бачиш, є і прямі докази, і побічні, є зізнання напарника. Одне слово, палиця має два кінці, і краще признатися самому, хоч це вже у свинячий голос, але, може, якісь пом'якшуючі обставини знайдуться і вищої міри не одержиш. Навіщо вона тобі, хоч ти її повністю заслужив.

Виголосивши цю реляцію, майор Бублейников замовк, ніби повністю виконав свою місію.

Кравців глянув на майора, на Коваля, подивився на авторучку, яку тримав капітан Вегер, приготувавшись записувати його показання, подумав кілька секунд і, зітхнувши, сказав:

— Пишіть! — І почав розповідати про ніч на шістнадцяте липня.

Вегер ледве встигав за ним. Та раптом перо його спіткнулося, він зупинився: Кравців повторював слово в слово те, що перед цим говорив Самсонов.

Те, що ви сказали досі, не викликає сумнівів, — зауважив Коваль. — Пішли з Самсоновим уночі пограбувати вдову Іллеш, перелізли через паркан… А далі почали плутати.

— Я нічого не плутаю.

— Ви ж не повернули назад, — строго сказав майор Бублейников. — Як це так: ішли, йшли і нікуди не прийшли?..

— Я вже казав — там хтось був. Я на мокре діло не йду.

— Звідки ви взяли, що там «мокре»?

— Здогадався…

— Тікали, кажеш, знову через паркан?

— Так.

— Не бреши! Могли через хвіртку вийти. Адже засувка на ній з двору. Чого ж дертися на паркан?!

Кравців у відповідь тільки плечима знизав.

— Ну то як? — не відступав майор.

— Не знаю, — нарешті промовив Кравців.

— Ну, добре, — сказав Коваль. — Повернулися, перестрибнули на вулицю. Це вони з переляку, Семене Андрійовичу, — зіронізував. — А чого тікати з міста. Кравців? Та ще так далеко?

— Не хотів вам у руки попадатися.

— Ти ж говориш — ні в чому не винен! — не заспокоювався Бублейников.

— Потім доводь тут, у камері, що ти не верблюд. Знаємо це діло. Зразу шурнете по судимих. А ми там були, сліди залишили. Хто нам повірить? Та іще з цим Клоуном. Притиснете, він і закавчить… Так і вийшло… У вас, у міліції, така манера. Знаю. Вам скоріше треба кого-небудь знайти, у строки вкластися і діло закрити… Я пересидіти хотів, поки ви тут знайдете, хто справді вбив. А тоді й повернулися б…

— Гарної ви думки про міліцію, — зауважив Коваль.

— Половину життя з нею справу маю.

— Я більше.

— Зрівняли! — обурився Кравців.

— Тепер не та міліція, яку ви колись знали. У вас старі уявлення, — продовжував підполковник.

— Шкура у мене одна, і справедливість міліцейську перевіряти на ній не ризикую.

Бублейников відвернувся, щоб не виказати своїх почуттів. Де це бачено — отак розмовляти з убивцею, як робить Коваль, — щоб той ще й глузував, грубіянив! Маніжитися отак! Скоро дійдуть до того, що посилатимуть міліціонера по морозиво для арештованих. Як в опереті! Дали б йому віч-на-віч погомоніти з цим Довгим — усю чванькуватість враз би з нього вигнав!

— Ну, гаразд, — припинив дискусію Коваль. — Прийде час, зрозумієте. А зараз і>ас цікавить ще й третій. Хто з вами був тієї ночі на подвір'ї Іллеш? Крім Самсонова. Подумайте добренько, Кравців. На це питання треба відповісти. Правда і точність у ваших інтересах.

— Раз не було третього, значить, убили ви із Самсоновим, — зло сказав майор. — А тепер відпираєтесь.

… Коли Кравціва вивели, Бублейников повторив свою думку:

— Бач, як спритно у них виходить: на подвір'ї були, йшли грабувати, а в хату не зайшли! Химині кури — Мотрині яйця… Зуміли зговоритися!

— Не про все, звичайно, — зауважив капітан Вегер, складаючи аркуші протоколу.

— Ну, то деталі… Про найми в Іллеш тощо. Але в головному однакові показання. Не вірю їм і крихти. Як на мене, пора передати їх Туру. Нехай починає офіційне слідство. Наша справа зроблена — шукати більше нікого.

— Треба шукати, Семене Андрійовичу, — не погодився Коваль. — Не вам пояснювати, що, коли у хаті виявлено відбитки слідів третьої людини, то її теж треба знайти.

— Звичайно, Дмитре Івановичу, — кивнув майор. — Але це не виключає участі цих двох. Більше того, тільки через них можна вийти і на третього учасника зграї. А злочин Кравціва і Самсонова, по-моєму, цілком доведено.

— Василю Івановичу, — звернувся до Вегера підполковник. — Таємничий Кукушка з вашої картотеки?

— Про нього розповів кишеньковий злодій, спійманий на вокзалі. Здається, небезпечна особа, зараз ми ним займаємось.

— Дивна історія, — міркував уголос Коваль. — Спочатку відпиралися, не хотіли відповідати, ніщо не визнавали, плутали, а потім так розговорилися. І гроші не всі взяли, за якими йшли.

— Звичайно, у них був час усе обдумати, про все домовитись, — вів своє Бублейников. — Я не дивуюсь дрібним розбіжностям у показаннях, я дивуюсь, як однаково вони говорять — досвідчені злочинці, добрячі рецидивісти.

— У вас сьогодні вкрай обвинувальний настрій, Семене Андрійовичу, — зауважив підполковник.

Бублейникову, якому дуже подобалася власна думка про морозиво для арештованих, схотілося зараз висловити її. Але він стримався і тільки пробурчав:

— Адвоката для отаких бандитів з мене не вийде, Дмитре Івановичу.

І всі троє залишили кабінет Вегера, поспішаючи до начальника міліції Романюка на чергову оперативку.

2

Отже, треба було ще раз розібратися з таксистами. Водіїв таксі і автобусів опитували перед розмовою з Маркелом Казанком, але і після того, як версія з циганом відпала, вони не йшли з думки Дмитра Івановича. Велику надію покладав на таксистів, вважаючи, що вбивці не наважаться користуватися громадським транспортом, де їх можуть помітити.

Тоді з капітаном Вегером вони вхопилися за версію «Убивця — Казанок» і не дуже ретельно розібралися з іншими пасажирами таксі тієї фатальної для родини Іллеш ночі.

До другої години ночі у містечко приїхало п'ятеро таксистів. Поляков з Рахова, Косенко із Хуста і Ткачук, Дмитрівський та Диба з Ужгорода. Дмитрівського можна не брати до уваги — він віз Казанка. Отже, залишилося четверо, і підполковник Коваль викликав їх на розмову на шістнадцяту годину.

Раніше від інших прибув Косенко. Йдучи вузьким коридором першого поверху міліції, Коваль побачив, як той тупцює перед замкнутими дверима кабінету, що його відвели підполковникові.

— Ранувато приїхали, ще сорок хвилин, — сказав Дмитро Іванович, відповідаючи на привітання таксиста. — Ну, та заходьте. — Він відімкнув двері, пропустив водія вперед і запропонував стілець. Потім подзвонив автоінспекторові Самопалову.

— Трохи почекаємо, якщо не заперечуєте, — сказав таксистові.

З неспокійного вигляду Косенка, з того, як він щулився і оглядався у кабінеті, було видно, що йти в міліцію йому дуже не хотілося і він поспішає покінчити з цією неприємною для нього справою.

— Але я, товаришу підполковник, уже давав показання. Усе розповів, як було, а тепер знову, — таксист ображено засовався на стільці.

— Ну, іще раз повторите. Вам скільки років, забув?

— Двадцять два, а що? — Довгасте вугрувате обличчя Косенка витяглося — можливо, його самого чекає якась біда?

— Та нічого. Недавно з армії? У яких військах служили?

— У десантних… Тільки я все тоді розповів, товаришу підполковник, більше нічого не знаю. Привіз його сюди у самий центр, а потім гайнув назад, у Хуст.

У двері зазирнув сержант з червоною пов'язкою на рукаві — помічник чергового.

— Здравія бажаю, товаришу підполковник! Капітана Вегера тут немає? Його начальник розшукує.

— Як бачите, — розвів руками Коваль. — Поїхав до Ужгорода. Скоро повернеться. До речі, сержанте… Не в службу, а в дружбу, скажіть прибиральниці, щоб прибрала в кабінеті — пилу на цілий палець, дихати нічим.

Двері зачинилися і відразу ж відчинилися знову — тепер у них заглянув лейтенант Самопалов.

— Дозвольте, товаришу підполковник.

— Заходьте, чекаємо на вас. От викликали таксиста Косенка Петра Васильовича з Хустського парку.

Коваль витяг із сейфа розбухлу синю папку з наклеєним червоним написом «Справа про вбивство родини Іллеш» і почав гортати її.

— Це повторний виклик, я вам розповідав. Петре Васильовичу, повторіть, будь ласка, ваші показання. Може, щось нове пригадалося, якісь деталі…

Хлопець відкашлявся, провів рукою по вигорілому чубу:

— Я тоді сказав усе. Пасажира цього не знаю. Не хустівський він. У світлому костюмі був, пам'ятаю. Років під сорок. Простий чоловік на вигляд. Дорогою розповідав, що з Уралу, слюсар… Ну, іще — має двійко дітей. А сам оце, мовляв, їздив у Хуст, до сестри, захворіла вона… І все.

— А прізвище сестри не назвав?

— Може, й називав, тільки я пропустив повз вуха. У мене — дорога.

— А чого він уночі їде, не говорив?

— Я не допитувався. Не люблю докучати пасажирам — не цікавий. Якщо клієнтові нудно і поговорити охота — нехай говорить, послухаю для його ж приємності. Іншим разом п'яте через десяте… Хаос від усіх цих розмов у голові, товаришу підполковник… Майже всі базікають, коли їдуть. Боюся сплутати, хто що сказав. Цей, з Уралу, говорив, здається, про якогось друга. Брехав чи ні — не знаю, не можу за нього відповідати, якщо брехав…

— Чому неодмінно «брехав»? — здивувався Коваль. — Він викликав у вас підозру?

— Та ні, — засміявся Косенко.

— Що ж він про свого друга казав? Де той друг?

— Десь тут. Десять років його не бачив. А тепер вирішив зустрітися перед від'їздом. Брехав, мабуть.

— А раптом правду казав, га? — Коваль не міг стримати докірливої посмішки. — Чого це ви такий недовірливий до людей, Петре Васильовичу? У ваші роки…

Водій нахмурився.

— Люди всякі є. Ось цей, наприклад, щось накоїв, певно, раз ви розпитуєте. Як же вірити!

— Ох, вже мені ці висновки! — похитав головою Коваль. — Товаришу Самопалов, — звернувся до лейтенанта, — у вас є запитання до водія?

— Права і техпаспорт на машину, — мовив інспектор.

— Будь ласка, — таксист простяг свої папери.

— Поки лейтенант зайнятий вашими документами, Петре Васильовичу, — сказав Коваль, — розкажіть ще раз, як і коли виїхали з Хуста, як повернулися назад.

— Виїхав десь після десятої вечора.

— За місцевим часом чи московським?

— Ми за місцевим їздимо, як люди звикли. Тільки коли в аеропорт веземо чи до поїзда, тоді уточняємо.

— Далі.

— Довіз цього клієнта, висадив, потім думаю, чого даремно стирчати цілу ніч. Поїхав до готелю — нікого в Хуст немає. Там іще один мотор чекав, аж із Рахова. Повернувся додому порожняком, чого ж стояти. От наче й усе.

Лейтенант повернув Косенку документи.

— Дорогою поламок не було?

— Ніяких поламок. «Волга» ж нова.

— Добре, товаришу Косенко. Можете повертатися у Хуст. Давайте відмічу повістку.

Коваль провів поглядом водія, який, виходячи з кабінету, не втримався і пробурмотів собі під ніс: «Я ж казав, що нічого нового. Так ні, викликають…»

У коридорі більше нікого не було. Круглий електричний годинник на будинку пошти і телеграфу показував без семи хвилин шістнадцяту.

— Що ж, почекаємо, товаришу лейтенант… Коли вже це пекло закінчиться? Треба внести пропозицію: у кожному кабінеті змонтувати холодний душ, — пожартував Коваль. — Непогано було б, га?

— І в камері попереднього ув'язнення так само, — підтримав автоінспектор підполковника, і обоє розсміялися.

— Зараз би у Дніпро, головою вниз.

— А ви на Латорицю підіть. Який у нас пляж! Тиждень не було дощів — вода чиста, течія не дуже бистра.

— Річка хороша. Але нашому Славутичу не конкурент. У Києві бували?

— Бував. Всюди своя краса. Де людина виросла, те місце їй найдорожче і краса ближче до серця.

— З цим згоден. До речі сказати, на Дніпрі я теж рідко буваю. Раз-другий на рік. Хоч дуже люблю половити рибу… Рівно шістнадцять нуль-нуль, — відзначив Коваль, виглянувши у вікно і побачивши водія Дибу, який наближався до будинку міліції.

Ужгородського таксиста Олексія Федоровича Дибу підполковник впізнавав здалеку. Така це була яскрава постать.

Коли Коваль уперше викликав його і побачив, як той переступив поріг кабінету, то подумав: «Бувають же такі незвичайні люди, постаралася природонька». І ще подумав: «Один раз побачиш — через сто років упізнаєш».

Диба був сивий до єдиної волосини на голові. А брови мав широкі, кущуваті і чорні, наче сажею намальовані або чужі — приліплені. Це тим більше вражало, що роками Диба був не старий — досить моложаве крупне обличчя його і міцна постать свідчили, що цьому сивому богатиреві не більше сорока п'яти — п'ятдесяти років.

Дмитро Іванович почекав, поки Диба зайде у будинок міліції, і повернувся до столу.

— Зараз увійде людина, — сказав нудьгуючому лейтенантові. — Подумайте, як вона вміщується у машині за кермом. Я собі цього уявити не можу.

Диба обережно постукав.

— Можна? Здрастуйте!

— А, Диба! — сказав Самопалов. — Так ми його знаємо. Це наш громадський інспектор.

— Прекрасно! — зрадів Коваль. — Сідайте, Олексію Федоровичу, — привітно запросив таксиста.

— Спасибі.

І справді, цей велетенський чоловік був зшитий із протиріч. У такої людини, природно, мав би бути густий низький бас, а тим часом голос Диби — звичайний, навіть якийсь писклявий.

— Олексію Федоровичу, ми вже викликали вас, — почав Коваль. — Ви допомогли нам. Але хотілося іще раз послухати історію тієї вашої поїздки з Ужгорода. В ніч на шістнадцяте липня. Може, що-небудь пригадали за цей час.

Диба несміливо сів на край стільця і почав зніяковіло терти грубим пальцем щоку, немов провинний школяр.

— Можу повторити, — сказав квапливо. — Значить, так, тоді я працював у ніч, до шостої ранку. Близько одинадцятої вечора стояв біля готелю «Ужгород». Сів чоловік, як я вже казав, літній, інтелігентний з вигляду, гарно одягнений, у темному костюмі. Каже: «Везіть мене у напрямі Мукачевого». — «А точніше, — питаю я, — адресу знаєте?» — «Точніше буде дорогою видно».

Хоч і не близький світ, і пасажир, бачу, з примхами, — чи його у Мукачеве везти, чи й далі поїде, десь у Сваляву або Хуст, наприклад, але відмовитися не можу. Повіз, значить…

Щоки у Диби взялися рум'янцем.

— Ви спокійно розповідайте, — м'яко звернувся до нього Коваль. — Не хвилюйтеся, не кваптеся.

Постукавши, до кабінету зазирнув іще один ужгородський таксист — Ткачук.

— Почекайте, будь ласка, — сказав йому Коваль. — Вас викличуть.

— Значить, так, — знову заговорив Диба. — Довіз я його сюди, до готелю «Зірка», як він попросив, коли вже були в місті… І все.

— Він увійшов до готелю?

— Ні, гайнув десь убік. Може, недалеко, раз не попросив підвезти. Чи за ріг завернув — адже готель на розі… Наче розтанув у темряві… Втім, я за ним не стежив, мені це ні до чого було.

— Дорогою що-небудь розповідав? До кого їде? Чого?

— Ні. Мовчазний чоловік. Тільки один раз зауважив, що тихо їдемо, хоч у мене на спідометрі сто кілометрів було. Більше — ні слова.

— Вас, Олексію Федоровичу, нічого не здивувало в його поведінці?

— Ні. Пасажир як пасажир. Тільки задуманий увесь час був. І розглядався, немов хотів щось видивитися на дорозі. Але ж — темрява, ніч… Що побачиш?

— Нервував?

— Можливо. Я не придивлявся, гнав собі, навіть з перевищенням швидкості, нехай автоінспекція простить. — Диба кинув винуватий погляд на лейтенанта Самопалова. — Пасажир просить, дорога вільна, машина в порядку…

— Особливих прикмет у нього не було?

— Та ні. Трохи сивий, міцний іще дядько, хоч і підстаркуватий. Акуратненький — видно, місцевий чоловік.

— Як розплачувався? Точно по лічильнику? Диба зніяковіло замовк.

— Ну, гаразд, — поморщився автоінспектор. — Знаємо вас, таксистів. Кажи, як було.

— В нормі. — Незважаючи на дозвіл. Диба все-таки занепокоєно косився на Самопалова, але збрехати в міліції було, очевидно, вище його сил. — Карбованець накинув, звичайно, це нормально, не близький світ — та ще ніч.

— А назад в Ужгород він не збирався повертатися? Не просив вас почекати?

— Нічого такого не говорив. Я ж кажу, він взагалі мовчав, тільки один раз кинув: «Дай газу!»

— Поспішав, виходить?

— Та як сказати, в таксі всі поспішають.

— Біля готелю були іще машини?

— Стояв один з Рахівського парку. Години дві вже чекав — не хотів порожняком їхати. Ми поговорили, перекурили. Потім, коли я вже рушав, підійшов наш мотор, ужгородський, — той хлопець був, що зараз заглядав, — Диба кивнув на двері- Я взяв пасажира і поїхав.

— Кого взяли?

– Ґаздиню з мішком та бесагами. На базар їхала, хотіла до світанку встигнути. Горіхи везла. Цілий мішок. — Диба зітхнув, ніби раптом пригадав дитинство й улюблені ласощі — насіння та горіхи.

— Ви того пасажира впізнали б, Олексію Федоровичу, якби його показати?

— Впізнав би, — розважливо відповів таксист. — Аякже.

— Гаразд. — Коваль повернувся до лейтенанта. — У вас питання будуть?

Самопалов і на цей раз обмежився тільки перевіркою прав і техпаспорта на машину.

Коваль відмітив повістку Диби і відпустив його.

— Ще будете викликати, товаришу підполковник? — спитав той вже у дверях.

— Не знаю, можливо, що й ні. Побачимо… А ви щось хотіли додати?

— Ні.

— Попросіть зайти Ткачука.

У кабінет Коваля зайшов і третій таксист. Показання Ткачука дали підполковнику небагато.

— Відвозив діда із хлопчаком років п'ятнадцяти. Додому вони поверталися. В Ужгороді були на похороні його доньки, тітки цього підлітка, — так дід сказав. А більше нічого цікавого.

— Дякую, товаришу Ткачук. — Коваль понуро гортав аркуші з показаннями цього таксиста — все те ж саме! Ні, його пасажири не могли зацікавити слідство. — А назад, значить, уранці їхали?

— Вранці. Уночі на Ужгород ніхто не сів. О шостій тільки. Дві пасажирки. З розмови, можна думати, — офіцерські жінки.

Коваль, як завжди, звернувся до автоінспектора:

— У вас є запитання?

І тут підполковник щиро здивувався: Самопалова раптом наче прорвало.

«Чому саме Ткачук розбудив його автоінспекторське завзяття?»— міркував Дмитро Іванович, слухаючи, з якою запопадливістю Самопалов допитується у настороженого водія: чи перевіряли у нього дорогою з Ужгорода путьовий лист, як часто він їздить по цій трасі, чи давно працює на таксі? І вже з легкою іронією подумав: «Може, лейтенант вирішив показати мені, що недаремно тут сидів?»

Рахівський таксист того дня не приїхав. Виявилося — захворів.

Коваль не дуже переживав з цього приводу. Виклик Полякова мав чисто формальний характер. У його попередніх свідченнях нічого цікавого для справи не було: віз родину — батька, матір і двох дітей. Пасажирів на зворотну дорогу не знайшов. Заночував на вокзалі. Уранці взяв з поїзда до Синяка трьох жінок, а потім порожнем майже до самого Рахова. І коли Поляков через чотири дні з'явився в міліції, Коваль уточнив з ним деякі незначні деталі і з легким серцем відпустив.

Найбільше цікавили Дмитра Івановича пасажири Косенка і Диби. Це були самотні чоловіки. І якщо хустівський пасажир мав хоч сяке-таке вмотивування нічної поїздки, то у приїжджого з Ужгорода не було й цього.

Та й поводився ужгородський пасажир трохи дивно. Зауваження Диби, що той нервував, увесь час приглядався до місцевості, хоч було темно, і вперто мовчав, притягувало професійний інтерес підполковника Коваля…

3

Задушним вечором, коли втомлений Коваль повернувся у готель і перевдягся у піжаму, подзвонив майор Романюк.

— Дмитре Івановичу, хочете поглянути на вечірнє місто? — запитав своїм глухуватим голосом начальник міліції. — Відвідаємо нашу «Червону гірку». Та й Наталі цікаво буде, — додав він. — Якщо не заперечуєте, я запросив нашого хорошого товариша з прикордонників.

Почувши голос майора, Коваль відразу подумав, що з'явилися нові відомості по справі Іллеш. і тепер, слухаючи Романюка, тільки знизав плечима: які там прогулянки! Але, глянувши на Наталю, раптом погодився.

Коваль узяв з собою дочку не тільки для того, щоб показати їй Закарпаття. Розумів, за розшуком убивць не матиме ні дня, ані ночі, і Наталя буде полишена на саму себе. Все ж спільна поїздка якось зблизить їх. Останнім часом у Києві вони хоч і мешкали під одним дахом, однак ніби в різних квартирах.

Дмитро Іванович усе більше задумувався над цим, картав себе, що за роботою віддалився од доньки, був надміру суворий з нею у минулому, хоч суворість ця йшла від побоювання, що без матері не зможе впоратися з вихованням дівчати.

— Знову в міліцію? — зітхнула Наталя, відчувши на собі батьків погляд. Вона сиділа у плетеному кріслі і, поклавши на коліна розгорнуту книжку, спостерігала за Дмитром Івановичем.

— Ні, — відповів підполковник, витягаючи з шафи цивільний костюм. — Одягнись, поїдемо вечеряти на свіже повітря. На «Червону гірку». Зараз за нами заїдуть.

— О! — Наталя пожвавішала і підвелася з крісла, оглянула себе: — А чого мені перевдягатися?

— Поїдеш у цих потертих штанях? — сердито буркнув Коваль і відразу подумав, що знову розмовляє з донькою не так, як треба.

— Не штани, а джинси, — заперечила Наталя. — Кому-кому, а тобі треба розбиратися, — додала докірливо — Джинси тепер навіть у театр одягають. Жахливо відстаєш від життя, Дік!

— Сподіваюсь, не такі потерті! — не поступався батько.

— Знову засвідчуєш некомпетентність, — не здавалася й собі Наталя. — Джинси, чим більше потерті, тим більш модні.

— Виходить, наймодніше ходити у дранті? Зрештою, ти людина доросла, одягайся, як тобі заманеться, але коли ідеш зі мною…

— Можу не йти, — тихо сказала Наталя, і очі її погасли. Коваль зрозумів, що програв бій, і розгублено почвалав у ванну кімнату. Вже звідти вигукнув:

— Ти мене не зрозуміла. Турбуюсь, щоб тобі самій не було незручно.

— Майора покликати? — спитала Наталя, щоб переключити розмову.

— Майора?

Коваль на мить замислився. Знав, що Бублейников, який жив поверхом нижче, не схвалював його за те, що взяв у службове відрядження доньку. При нагоді це, можливо, буде освітлено перед начальством… Проте…

— Подзвони. Коли підійде, передаси мені трубку.

Бублейникова в номері не було. Певно, майор іще не покинув стін міліції. Чоловікові не вистачало дня у задушних кабінетах: одночасно із справою Іллеш Бублейников перевіряв роботу відділу карного розшуку, — і після безрезультатних допитів Довгого та Клоуна він, очевидно, порпається в архівах.

— Що ж, — сказав підполковник. — Зараз заїдуть…

Він не закінчив фрази, як у двері постукали.

«Червона гірка» виявилася дуже затишною. Проїхавши вулицями пожвавленого надвечір містечка, Романюк, Коваль і Наталя опинилися у дивовижному саду, який ріс на зеленому косогорі. Вони посідали вгорі на вкопані у землю лави, за дерев'яний, наче самою природою, а не людськими руками створений стіл.

Романюк замовив, як він сказав, «по деці»[4] «Троянди Закарпаття» і раптом підвівся, широким жестом запрошуючи кремезного офіцера у зеленій формі прикордонника, який несподівано з'явився біля них.

Прикордонник наблизився до столу, але не сів, а зупинився навпроти Коваля, з усміхом розглядаючи підполковника міліції.

Наталя дивилася то на цього русявого офіцера, на його типове російське, вилицювате, широке обличчя, то на батька, який, підвівшись, теж зачудовано вглядався у чоловіка.

Раптом, немов по команді, обидва офіцери кинулися один до одного, обнялися, щось примовляючи.

Поглядаючи на веселе обличчя Романюка, Наталя здогадалася, що для нього ця зустріч не випадкова.

Нарешті прикордонник випустив із своїх рук Коваля.

— Ну й Антонов, ну й рядовий Антонов! — тільки й зміг промовити Дмитро Іванович. — Ведмідь, а не людина. І хто тобі дозволив ребра ламати?

— А порушники кордону у нас нічого кращого не заслужили, товаришу старший сержанте Коваль, — посміхався полковник Антонов. — Приїхати на Закарпаття потай! Якби не випадок, не Петро Іванович…

— Звідки було знати, — виправдувався Дмитро Іванович, розтираючи долонею бік, — що ти — тут, та ще й прикордонник!

— Як звідки? Давно міг розшукати. За чверть століття можна знайти. Це ж твоя спеціальність — шукати. Чорт візьми, як такого неповороткого в міліції держать!

— Моя спеціальність — розшукувати злочинців.

— Дуже вузько мислиш. А хто знаходить загублених дітей, збирає розкидані війною сім'ї, однополчан так само? Правильно, Петре Івановичу?

— Гуманістична місія міліції, — підтвердив Романюк. — Якраз цим я і зайнявся.

— Я ж у карному розшуку! Що ти, товаришу Антонов, розумієш! Ти проходиш по іншому відділу…

І давні друзі, вглядаючись один в одного зволоженими очима, знову почали охкати та ахкати; «Посоліднішав!» — «Та й ти ніби погладшав! І срібло на скронях». — «У мене друга молодість…»

— Це, доню, фронтовий товариш, разом воювали, — нарешті звернув Коваль увагу на Наталю.

— Доня? О! — задоволено сказав полковник, простягаючи дівчині руку. — Антонов Віталій Іванович А в мене — два сини, як орли… Та чого тут сидіти! — підхопився він. — Поїхали до мене. Капітоліна Сергіївна такими пельменями почастує! І взагалі… Вона про тебе, Дмитре Івановичу, чула!

— Е, ні, товаришу полковник, — рішуче заперечив Романюк. — Людина стільки працює. Ледве на свіже повітря витяг. А ви знову в хату. Посидимо тут, потім видно буде. Так, Дмитре Івановичу? А за зустріч можна іще по деці.

— Де ж ти ховався стільки років, Віталію Івановичу, товаришу Антонов? Куди вас, дорогий, доля кидала?

— Далеко, на всі боки. І на північ, і на південь, і на схід, і на захід… Дослужив у нашому батальйоні, потім пішов у військово-політичне училище. У п'ятдесят першому почалася служба: Карелія, Мурманськ, застави у снігу. У п'ятдесят сьомому — вища школа, а тоді попросився на Далекий Схід: Чукотка, Камчатка, Сахалін. Кілька років — на Курилах, острів Кунашир, найдальший на південь, одне слово, край світу.

— Так, так, — похитав головою Коваль. — Знайти тебе було б нелегко.

Наталя смакувала царську рибу — форель, щойно підсмажену, слухала розмову батька із фронтовим товаришем.

— А ти, дочко, знаєш, що таке Курили, Кунашир? — звернувся до неї Антонов.

Дівчина засміялася:

— Тільки з географії.

Коваль кількома словами розповів про себе, і обидва офіцери знову захопилися спогадами про воєнні роки.

Десь попереду розлилося м'яке, наче розмазане по небу, світло. Коли Наталя оглядалася, бачила, як воно підсвічувало далеку чорну лінію гір, і їй здавалося, що пливе серед ночі у невідоме царство, у те минуле суворе, криваве й вогненне життя, яким жив батько десь у цих краях ще до появи її на світ.

Замислившись, вона забула про вечерю. Від думок відірвав голос батька. Всі, крім неї, уже підвелися з-за столу. Полковник Антонов простяг руку:

— Давай, дочко.

Зрозуміла: вирішили їхати до Антонова. Була незадоволена — почувала себе тут, у саду-ресторані, затишно, гарно влаштувалася у м'якій машині часу, яка іще кудись повезла б, але — нічого не вдієш! — пішла з усіма вниз, до звичайного «Москвича».

Це була чарівна ніч. Швидка їзда у незнайоме вечірнє місто, нові люди, цікаві розмови, незвичайна обстановка.

Дорогою заїхали у відділення міліції, але Бублейникова не застали. Коваль як у воду дивився: користуючись відсутністю Тура і підполковника, майор вирішив іще раз «погомоніти» з Довгим та Клоуном.

Розмови такої, як хотілося оперативникові, не вийшло: Кравців мовчав, а переляканий Самсонов белькотав тільки те, що вже було відоме. Кінець кінцем майор сам зморився у задушній кімнаті ізолятора і, пообіцявши обом підозрюваним через годину продовжити розмову, пішов прогулятися містом.

У Антонових засиділися до пізньої ночі. Дмитро Іванович і полковник знову тішилися спогадами. Дружина Антонова, Капітоліна Сергіївна, русява, як і полковник, жінка, яка вразила Коваля якоюсь материнською ніжністю до чоловіка, захоплено слухала друзів. Майор Романюк як міг тихенько розважав Наталю різними міліцейськими історіями. Згадав і пригоду в готелі з киянкою, що залізла в чужий номер, підняла руку на міліціонера і одержала п'ятнадцять діб.

Але Наталі було байдуже до якоїсь екстравагантної землячки, більше цікавила розмова батька й Антонова, і, зрозумівши це, майор дав їй спокій.

— Значить, не забув Сибіу, Клуж, Одорхей, Тиргу-Муреш? А наш маленький Меркуря-Чукулуй!

— Як же забути, — блискав очима Антонов. — За десять тисяч кілометрів, на крайніх точках землі, під самою колискою сонця, не забував. То ж не просто земля, визволена нами з-під рабства, — то наша молодість. А молодість хіба можна забути?

Так, вони зараз були недалеко від місць, де закінчилася для них війна. Переносячись думкою через десятиліття, ніби й справді знову опинялися на якусь мить у воєнній Румунії.

Вони недовго воювали разом. Після госпіталю Коваль потрапив до батальйону протиповітряної оборони, що охороняв від ворожої авіації підгірні залізниці, мости і тунелі Трансільванії. Там і зустрів юного Антонова.

— Він мене зараз не хотів упізнати, — добродушно скаржився дружині полковник.

— А як впізнаєш! — захищався Коваль. — Запам'ятав тонюсіньким хлопчиськом. Гімнастерка на тобі, як і на всіх новобранцях воєнних років, висіла, мов на кілку, шия стирчала із коміра. А тепер… Та й очі наче світліші були.

— А як харчувалися тоді в тилу, знаєш? Що ж ти хотів?

— Проти наших дівчат-зенітниць, — пояснював Капітоліні Сергіївні підполковник, — що з боями пройшли від Сталінграда до Румунії, ці новобранці здавалися дітлахами. На спостережні пости послали по одному, по двоє. Бачили б ви, як опікували їх дівчата. Кращий шматочок підсовували, комірці прали, підшивали. Я переконався, що найсильніше почуття у жінки — материнське.

— Аксіома, — зауважила Капітоліна Сергіївна. — А хто тобі, Віталію Івановичу, — повернулася до чоловіка, — комірці підшивав? Щось такого мені не розповідав!

— А що розказувати, — захищався Антонов. — Нічого цікавого не було.

— Пригадую, — говорив далі Коваль, — приїхали з лейтенантом на пост біля Тиргу-Муреш, заходимо в землянку, а там дівчата прикрашають свого юного підшефного. Одна голову стриже (де тільки машинку дістали!), друга гімнастерку прасує…

— Еге ж, — зітхнула Антонова. — Якась братика меншого згадала… В іншої — передчуття майбутнього. Адже не за горами демобілізація, рідний дім, своя сім'я.

— Це вже як кому пощастило, — зауважив Романюк.

— Як ми тоді чекали миру! — промовив Антонов. — А прийшов мир, спочатку навіть розгубилися, воювати звикли.

— Ну, ти й досі на війні, — докинула Капітоліна Сергіївна. — Живеш по бойовій тривозі.

Наталі теж схотілося погордитися батьком. Це почуття було несподіваним і дивним.

— А ми з товаришем підполковником, — сказав Романюк, — хіба не так само?

— І в останній день війни гинули, — згадував Антонов. — Пам'ятаєш, Дмитре Івановичу, Земляченка, сержанта Куценка, Раю Лубенську з поста нуль дев'ять?.. Адже ми ще в квітні і травні сорок п'ятого виловлювали бандитів у горах. А жіночий монастир?.. Пам'ятаєш?

Наталя скинула очима на батька.

— Якщо хочеш знати, — сказав дружині полковник, — він мені життя врятував. Під час нічної облави.

— На війні один за всіх, всі за одного. Нічого дивного.

— Як, як, як? — вихопилася Наталя. — Розкажи, не тягни.

Капітоліна Сергіївна затримала на дівчині погляд. Певно, осуджувала за нестриманість.

Коваль помітив це. Щось Наталка сьогодні надзвичайно збуджена. Ресторан? Вино? Але ж вона не пила. Не може відразу переварити велику кількість нових вражень? У такому випадку здебільшого замикаються в собі, а не стрибають перед очі.

Дружина полковника сподобалася Ковалеві. Жінка створювала навколо себе атмосферу затишку і доброзичливості, навіть коли намагалася бути суворою. Дмитро Іванович не заздрив людям. Ні на службову кар'єру, ні на дачі чи машини. Але, залишившись удівцем, позбавлений сімейного тепла, він особливо гостро відчував принадність такого дому, як дім Антонових.

Промайнула думка: «А якою буде Ружена?» Коваль відігнав цю думку, бо ще не мав права ні вірити, ні сумніватися, — не вирішив головного: чи одружуватиметься?

— Я вже був на мушці, — розповідав Антонов, — коли старший сержант Коваль точним пострілом зняв фашиста зі скелі. Сам я того снайпера не помітив і повз просто на нього. А вже розвиднялося, і доля почала відлічувати мої останні секунди…

— За це належить. Як закон, — втрутився начальник міліції, який весь час радів, що посприяв зустрічі друзів через чверть віку. Він став розливати у фужери червоне як кров, солодкувате вино. — «Троянда Закарпаття» підходить для такого випадку.

Усі підвелися.

Навіть Наталя, хоч і не пила, а тільки тримала фужер у руці.

Сьогодні їй по-новому бачилося усе: і люди, і їхні вчинки, і власний батько. Подумалося, що мало знає його. І от несподівано відкрилася нова сторінка його життя.

Батьки для дітей не до кінця пізнаний світ. Може, тому, що діти міряють цей світ на свій аршин, не здогадуючись, що у старшого покоління були свої виміри, свій лік, свої критерії.

І діти так само — часто не пізнаний світ для батьків, із своїми мірилами, а звідси і пусті розмови про одвічний конфлікт поколінь.

Ця поїздка за Карпати стала для Наталі мандрами у новий світ. Незвичайний край вразив її мальовничими горами та лісами, бурхливими ріками і полонинами, гарними селами та містами. А тепер виявилося, що він невидимими нитками зв'язаний з життям її батька, з його молодістю. Багато що відкривалося тут Наталі, досі, здавалося, добре знане, з нового боку — і війна, про яку читала у книжках, яку не раз бачила на екрані і яка, відверто кажучи, вже надокучила їй.

— Я не вмію розповідати, — сказав товариству полковник Антонов, коли всі знову посідали.

— Політпрацівник — і не можеш! — не повірив Коваль.

— Та він жартує, — заступилася за чоловіка Капітоліна Сергіївна.

— Про себе не можу… Ти, Дмитре Івановичу, І званням був старший, і віком. І знав більше. Розкажи.

— Слухайте, три Івановичі, годі вам розшаркуватися, — гримнула Капітоліна Сергіївна. — Давайте, Дмитре Івановичу, бо цих я знаю, — кивнула на чоловіка і Романюка. — Від них не діждешся.

— Ми на роботі виговорюємося, — захищався Романюк.

— Якось на початку квітня прибігла в батальйон матушка ігуменя, — почав Коваль. — Монастир дівочий стояв на горі, над містечком, білий як наречена. І дороги вели до нього такі самі білі, серпантинами звивалися поміж лісових горбів, зелених косогорів та ущелин, на дні яких струміли ручаї. На тлі далеких, вкритих буком і смерекою гір він здавався світлою хмаркою, що зависла у небі…

— О, ви поет, Дмитре Івановичу, — посміхнулася Капітоліна Сергіївна, коли підполковник зробив паузу.

— Міліціонер і поет, — засміялася Наталя.

«Й справді, якийсь незвичайний він став, — міркувала вона про батька. — Але що так вплинуло на нього: несподіване повернення в молодість або…» Наталя згадала, що вчора, коли прийшла з кіно, він розмовляв по телефону. Почула, як сказав: «Я теж скучив, лелеко… Теж дуже, дуже… До зустрічі…» Такі теплі інтонації в голосі і вона рідко заслуговувала.

Поклавши трубку, Коваль обернувся до доньки і дивився, немов не впізнавав. Лише за кілька секунд промовив: «А-а… це ти… Де ходила?» Голос у нього був чужий.

Задзвонив телефон. Батько знову взяв трубку: «Так. З Києвом. Дев'ять хвилин. Добре, зараз розрахуюсь».

Він вийшов, не чекаючи відповіді на своє запитання.

«Певно, розмовляв з тією жінкою, що і додому дзвонила,» — подумала Наталя. — «Лелека»…» — ревниве почуття охопило її.

— Матушка ігуменя примчала до нас удосвіта, — продовжував тим часом Коваль. — Очі палають, на сухому обличчі червоні плями. «Вночі до монастиря вдерлися ваші солдати, — кричала вона, — і пограбували його!.. Я вже дзвонила в Бухарест. І сьогодні знатиме про це весь світ!»

На десятки кілометрів у горах не було більше радянських солдатів, і командир роти капітан Підопригора наказав негайно вишикувати весь особовий склад. Трохи заспокоївшись, матушка ігуменя з двома черницями, що супроводжували її, пройшла повз стрій, у якому найбільше було дівчат, як у кожній роті протиповітряної оборони, і нарешті безпорадно розвела руками.

А ми вже знали, хто могли бути ці нальотчики. Навколишні ліси кишіли дезертирами — німцями та угорцями, диверсантами, залишеними при відступі противником, усякими куркульськими перевертнями. Вони нападали на селян, відбирали у них худобу, грабували крамниці, налітали і на наші пости, найчастіше на солдатів, які виходили в ліс на лінії зв'язку. Пробиралися навіть у містечко. І якось стара румунка впала з драбини, побачивши на своєму горищі, куди полізла повісити білизну, кількох таких «пожильців».

Але матушка ігуменя запевняла, що грабіжники були у радянській формі. «Значить, роздобули десь і форму», — зробив висновок командир роти. Ми мобілізували на допомогу місцеву румунську міліцію і вночі провели облаву. Ну, а далі ви знаєте…

— Нічого не знаємо, — розсердилася Наталя, яка заслухалася батька.

— Далі я рятую життя рядовому Антонову, — засміявся Коваль. — Але сам про це не здогадуюсь. І вперше чую через стільки років.

— А диверсантів упіймали?

— Дорогою ціною, — нахмурився Коваль…

Уже випили каву, приготовану Капітоліною Сергіївною «по-турецькому», а спогади не закінчувалися. Спливали у пам'яті дрібні епізоди, деталі, солдатські пригоди у чужій країні.

— Пам'ятаєш «народні бали»?

— А як не могли ніде перекусити у цьому самому Меркуря-Чукулуй!

— їв крамниці у них нічого не купиш. Хоч і маєш леї.

— Нашим солдатам не хотіли продавати? Які їх визволили! — спалахнула гнівом Наталя.

— Тут така справа, доню, — узявся пояснювати Коваль. — Містечко Меркуря-Чукулуй, як і вся Північна Трансільванія, у тисяча дев'ятсот сороковому році було передане Гітлером хортистській Угорщині. За так званим Віденським арбітражем. Радянська Армія визволила цей край. Румуни, сини яких повернули зброю проти німецьких та угорських фашистів, були вдячні нам. У цьому глухому куточку Трансільванського плато, у міжгір'ї Східних та Південних Карпат, стояла тільки наша рота, і якщо хто-небудь з радянських солдатів заглядав до крамниці або кафе, то господар намагався почастувати безкоштовно. А замполіт Столяров попередив нас, щоб нічого не брали у місцевого населення без грошей.

— Не думай, Наталко, — зауважив Антонов. — Не такі були філантропи ці румуни. Один хазяїн ресторанчика просив мене: «Приходь, будь ласка. І хлопців своїх, клич. Що хочете їжте, пийте! Безкоштовно. Я на вас більше зароблю, ніж втрачу. Напишу, що у мене найкращий ресторан. Бо його відвідують домнуле роше мілітер, одне слово, пани переможці!» Он як, Наталко. Конкуренція!

— Ну що ж, — підвівся Коваль. — Завтра день робочий. Навіть не завтра, а вже сьогодні.

Господарі запротестували. Але підполковник був невблаганний.

Романюк не втручався, даючи можливість старшим самим розібратися. На думку начальника міліції, — оскільки Кравців та Самсонов сиділи за міцними гратами і від них, як запевняв майор Бублейников, слід з хвилини на хвилину чекати повного зізнання, і підозрюваний Ернст Шефер був під постійним наглядом, — слово тепер за слідчим Туром, а оперативні працівники можуть і передихнути.

Він не знав, що Коваль іншої думки, що і на «Червоній гірці», і зараз, у домі Антонових, він не відпочивав, а продовжував сушити собі голову над загадкою вбивства родини Іллеш. І спогади Антонова про Трансільванію, про кінець війни, епізоди їхнього воєнного життя, викликаючи різні асоціації, зв'язували у його свідомості минуле з сучасним, давали мозку додаткову роботу.

Підполковник не поділяв оптимізму своїх колег. У нього не з'являлося відчуття, що справу зроблено. Убивці Довгий і Клоун? Повірити в це було легко і просто: рішення само йшло в руки. І саме тому щось заважало Ковалю зупинитися на ньому.

Втім, своїй інтуїції він теж перестав довіряти після історії з циганом. Тоді його спокусила непевна підозра і повела в бік обвинувачення, а тепер він шарахається у зворотний.

Це було для підполковника незвично і неприємно. Він звик покладатися на свою інтуїцію. Тому навіть захоплюючі спогади про воєнну юність не допомогли йому забутися.

— Сподіваюсь, ще побачимось, — сказала Антонова, подаючи Ковалю руку. — І не так експромтом… Для господині важливо наперед знати.

— Звичайно, побачимось, — відповів Коваль. — Спасибі, але й експромтом у вас все прекрасно.

— Приходьте у неділю на пельмені, на справжні сибірські. З донечкою, — вона ласкаво поглянула на Наталку. — Прийдете? Дивіться. І ви, — повернулася до начальника міліції, — Петре Івановичу. Бо завжди, як ясне сонечко у хмарний день: покажетесь на мить і знову ховаєтесь. І дружину кличте.

— Робота, — розвів руками майор. — Така робота, що й дружині не показуюсь.

— Ви приїхали без дружини?.. — спитала Капітоліна Сергіївна і, глянувши на Коваля, осіклася. Перевела погляд на Наталю, яка так само, як і батько, опустила очі, і все зрозуміла. — То ви один?

— Вісім років… Удвох ми, — виправився, обійнявши Наталю за плечі.

— Мужчина не повинен бути один, — співчутливо, але з нотками осуду в голосі промовила Антонова.

Щоб змінити тему розмови, Коваль спитав:

— Кривдить він вас тут, Капітоліно Сергіївно? Майор Романюк?

— Ну, в мене з ним які справи? Вони більше з Віталієм Івановичем.

— З прикордонниками живемо дружно, — запевнив Романюк. — Чим можемо, один одному допомагаємо… Інакше працювати тут було б нелегко. Область у нас невелика, народу небагато, але роботи вистачає: більшу частину території займають гори та ліси, непрохідні нетрі і глибокі ущелини. До всього — кордон з чотирма державами…

— Справа у нас, зрештою, одна, ділити нічого, — підтвердив полковник.

Всі вийшли на вулицю, під тепле зірчасте небо, що немов чорним наметом вкрило притихле містечко. Ліхтарі на вулицях були давно погашені. Десь проспівав перший півень.

— Оце засиділися. — сказав Коваль.

Прохолодний вітрець війнув в обличчя Наталі. Навколишня тиша, що була ніби розлита у повітрі, навівала нові почуття, розмаїті настрої.

— Петре Івановичу, — звернулася до майора, який тримався поруч неї, даючи можливість Ковалю і Антоновим іти попереду. — Скажіть, яка найкраща книжка про Закарпаття?

— Найкраща? Їх багато…

— Щоб з однієї про все довідатися, про історію, про людей. І все зрозуміти.

— Вбивцю іще не знайшли? — тихо питала тим часом у Коваля Капітоліна Сергіївна.

Весь вечір не наважувалася порушити цю тему, але кінець кінцем жіноча цікавість перемогла.

— Поки що ні, — сухо відповів Коваль.

— Яке жахливе вбивство, — зітхнула Антонова. — Усе місто приголомшене.

— Самої книжки, мабуть, мало буде, — пояснював Наталі майор. — Книжка то є книжка. Не більше. А найкраще — люди; вони все знають, усе розкажуть.

— Які люди? Де вони? — = питала Наталя.

— Де? В горах. Та й тут, у долині Тиси, на берегах Латориці, Боржави, Тереблі. Жива історія… А хочете — повезу вас у гори, на свою батьківщину. Там і наш Олекса Борканюк народився. Чули таке прізвище?

— О! — сказала Наталя. — Його подвиг відомий.

— Подвигом було все його життя. Так от і я родом із Ясеня. Наші батьки ґаздували разом, хоч, правда, яке там ґаздівство було!.. Трохи звільнимося по роботі, Наталю, та й підемо у гори, — бадьоро закінчив він.

— Це було б прекрасно!

— Якщо Дмитро Іванович погодиться… Або познайомлю вас із легендарним розвідником Ікаром. Під час війни в окупованій гітлерівцями Чехословаччині він безстрашно виконував своє небезпечне завдання. А зараз служить у нас. І звуть його Дмитро Пічкар, старший сержант міліції.

Розмовляючи, вони підійшли до машини. Романюк сам сів за кермо службового «Москвича».

Мотор тихо завуркотів, і Наталя не поїхала, а наче знову попливла в чарівній машині часу у повну загадок і таємниць літню закарпатську ніч.

4

Це був хороший день. По-перше, пішов дощ і змив гарячу пилюку в містечку. Підполковник Коваль відчув, що після дощу у нього немов і в голові прояснилося. По-друге, і це було головне, він одержав цікаві відомості — новий матеріал для роздумів.

Установлення убивць родини Іллеш затяглося, і Дмитро Іванович проти волі нервував, відчуваючи, що все його дратує і він стає нестерпним навіть для самого себе.

Багато ниток, які нібито вели до істини, тримав він у руках, але варто потягти будь-яку, як вона обривалася.

Свіжі відомості почасти закреслювали вже виконану ним роботу, ставили нові запитання. І, звичайно, не було гарантії, що серед цих відомостей виявиться і та ниточка, яка тягнеться з клубка.

Але з'являлися і нові надії, які, як відомо, ніколи не вмирають у людини. Замкнувшись у номері готелю, підполковник вирішив працювати. Перший його графік уже застарів, і треба було скласти новий.

Почав цей графік не із версії «Пограбування», як звичайно, а із «Давніх зв'язків». Розшуки у цьому напрямі несподівано увінчалися успіхом. Знайшли місцевого жителя, старожила, якогось Ховаша. Він заявив, що приблизно за три тижні до вбивства Іллеш, двадцять шостого чи двадцять сьомого червня, побачив у містечку, біля вокзалу, ченця, який з часів визволення сюди не потикався. Ховаш знав ченця в обличчя. Називався він у цих краях — «братом Симеоном».

Чернець носив цивільний коричневий костюм. Але поріділе сиве волосся у «брата Симеона» було довгим, як і в дні його молодості в монастирі.

Побачивши колишнього ченця, Ховаш пройшов повз нього кілька разів, щоб переконатися, що не помилився. Потім поспішив слідом за ним у приміщення вокзалу, простежив, як той випив у буфеті чай і вийшов на перон. Далі товктися на вокзалі Ховаш не став, бо поспішав додому. Та, власне, до колишнього ченця йому було мало діла, — хотів лиш задовольнити цікавість. І тільки коли сталося убивство Каталін Іллеш, Ховаш згадав, що «брат Симеон» дружив колись з її чоловіком.

Підполковник Коваль уже з'ясував, що у той час, коли Ховаш побачив ченця на вокзалі, мав проходити поїзд на Київ. Чергувала у касі жінка — Клавдія Павлівна. Попереджена, як і її колега Іван Семенович, про увагу і пильність, вона теж запам'ятала високого довгогривого діда, який брав квиток до станції Київ.

Хто такий цей чернець? Чи й справді той, з яким дружив перший чоловік Каталін жандарм Карл Локкер? До кого він приїздив? Чи не до Каталін Іллеш?

У підполковника Коваля були підстави задуматися над цим.

З документів про жандармські участки у найближчих селах і поліцейську дирекцію у містечку Дмитро Іванович знав, що тержерместер Карл Локкер мав справи з ченцями монастиря, які активно підтримували і хортистську окупацію, і німецько-фашистське панування на Закарпатті.

Ховаш, який жив у ті часи неподалік Локкерів, розповів, що чернець був частим гостем у них. Зустрівши його через багато років, дуже здивувався, бо вважав, що чернець загинув у вирі війни.

Всі ці відомості були важливі для Коваля. Після того, як Кравців і Самсонов призналися, що йшли грабувати Іллеш, інші версії, припущення, здогадки втратили своє значення і відпадали. Повисла у повітрі й загадка родинного персня.

Проте підполковник не міг полишити нерозгаданими таємниці, які супроводжували вбивство сім'ї Іллеш Вони були надто важливі, щоб відмовитись від них, і тепер, після появи ченця, думки його знову поверталися до відкинутої майже усіма, крім Вегера, версії, яку називали по-різному: «Помста» і «Давні зв'язки». Коваль любив говорити у таких випадках, що завжди має у голові місце не тільки для загального вироку, а й для окремої ухвали по деталях і обставинах, що сприяли злочину.

Одержавши відомості про несподівану появу у містечку колишнього ченця Симеона, підполковник знову викликав брата Каталін.

Ернст Шефер підтвердив, що Карл Локкер мав якісь справи з монастирем, особливо з ченцем на ім'я Симеон. Наприкінці війни цей чернець десь зник.

Більше нічого від Шефера підполковник не добився — той присягався, що не цікавився зв'язками свого шурина, бо всіляко уникав «страшного Карла».

Дмитро Іванович уже познайомився з архівами монастиря, з'ясував, що справжнє прізвище «брата Симеона» — Семен Гострюк, і розпорядився оголосити розшук.

А поки що вирішив скласти новий графік і почав його словом: «Чернець».

Ще не поставивши останнє запитання, підполковник уже стискав незадоволено губи. Щось не подобалося йому у цій схемі. Відкинувшися на стілець і трохи примруживши око, немов прицілюючись, знову прочитав усе згори донизу.

П'яте запитання: «Чи не помилився Ховаш? Чи справді це чернець, «брат Симеон»? Якщо ні, то хто він?»

«Чому воно «п'яте»?»

З нього і починати треба. А відтак інші запитання або набудуть ваги, або, якщо Ховаш помилився, відпадуть.

Замість цифри «5» Коваль поставив перед цим запитанням одиницю, обвів його синім олівцем і перетяг стрілочкою вгору, відповідно перенумерувавши інші.

Але і це не задовольнило його.

Він ще раз перечитав увесь графік, потім окремі запитання. Що з того, що приїздив якийсь колишній чернець, який знався із першим чоловіком Каталін? Тут півмістечка тією чи іншою мірою «зналися» із тержерместером Карлом Локкеромі дехто як його приятелі, більшість — як жертви.

Чим відрізняється від усіх цей колишній чернець?

Коло виявилося замкненим.

А може, повернутися до старого графіка і продовжити саме його?

Задумавшись, підполковник не почув тихенький стук у двері. Опам'ятався, коли добряче грюкнули, — очевидно, носком черевичка. Дмитро Іванович зрозумів, що це — Наталя, яка прийшла, як завжди, невчасно.

Він відчинив двері, глянув на неї і повернувся до столу, буркнувши: «Не заважай».

Через кілька секунд почув її голос:

— Ну й насмалив! Нехай витягне.

Протяг вільно шугнув у кімнату. Коваль схопив аркуші, сполохані вітром.

— Зачини двері!

— Як ти сидиш у такому диму? Тільки голова визирає з клубів.

Клуби сірого з рожевим відтінком диму, пронизаного сонцем, окутували Коваля, немов хмарки гірську вершину.

Підполковник тяжко зітхнув: прийшла, збаламутила, не дасть попрацювати! Було б замкнутися у міліції.

Втім, у службовому кабінеті йому не так думається, як на самоті. А яка там самота — щохвилини можуть зайти: і після робочого часу там повно людей; і кроки лунають з коридора, і телефон щосекунди готовий задзвонити. Все це насторожує, нервує, не дає зосередитися.

У Києві найкращі рішення, найголовніші здогадки спадали йому на думку у власному садку, на природі. В готелі, звичайно, не те що вдома, але все ж більш затишно, ніж серед понурих стін старезного будинку міліції.

— Дік, — раптом скрикнула Наталка. — Дивись: бійка!.. Йди сюди! Одірвись на хвилину. Весела якась бійка! — Донька стояла біля відчиненого навстіж вікна, порожевіла від вечорових променів сонця. — Вона за ним біжить і кричить. Він зупиниться, вдарить і йде далі… А вона знову його наздоганяє і щось кричить. От дурна — він же її так приб'є. І де твоя міліція ходить? Та йди ж швидше! Це, здається, цигани…

Коваль поставив на папери важку попільницю і незадоволено підійшов до вікна.

Сквером з легеньким чемоданчиком у руці йшла добре відома йому особа — звільнений із камери попереднього ув'язнення Маркел Казанок. Очевидно, на автовокзал або на залізничну станцію. Його наздоганяла розхристана і розпатлана буфетниця Роза Гей, усім своїм виглядом засвідчуючи непримиренність. Шовкова її хустка метлялася аж на спині.

Коваль усе зрозумів і поморщився. Нічого іншого, крім неприємного відчуття, схожого на оскому, Казанок у нього не викликав.

Наздоганяючи віроломного коханця, Роза забігала навперейми, розлютовано махала маленькими кулачками, щось вигукувала по-циганському і підстрибувала, немов намагалася укусити його за ніс.

Здоровенний Казанок протестував якось гидливо і ліниво, наче знехотя: відштовхував Розу з дороги, як надокучливу муху, і мовчки, не виправдуючись, ішов далі.

Приглушені деревами та віддаллю звуки долітали і до вікон готелю. Іноді серед потоку циганських слів і виразів прохоплювалися і знайомі: «мерзотник» і «гроші».

Навколо зупинялися цікаві, дехто йшов услід, і група роззяв швидко зростала.

— Цікаво! — Наталка мало не вилізла з вікна.

У цю мить Казанок знову відштовхнув нападницю і, не витримавши натиску, раптом пригнув голову і побіг, немов замучений пікадорами бик. Розкішні лаковані черевики його сліпучими плямами замиготіли на сонці.

— Дивись, тікає! Такий здоровило!

— А-а-а!.. — заголосила Роза і кинулась за ним.

Хлопчаки, захоплені видовищем, гайнули услід. До них приєднався міліціонер, який з'явився на вулиці. Дивовижна процесія за кілька секунд зникла за деревами.

Коваль тільки головою похитав:

— Так йому, Казанку, й треба!

— Ти його знаєш? — поцікавилася Наталка.

— Він у нас по справі проходив.

— Ой, розкажи, Дік, розкажи! — загорілася дівчина.

— Це поки що не для розповідей, — строго зауважив підполковник. — І взагалі дай мені спокійно попрацювати. Які у тебе плани на сьогодні?

— А ніяких! — надула губки Наталя. — Але, якщо женеш з хати, я піду.

— Не сердься, доню, — пом'якшав підполковник. — Розумієш, хотів сьогодні трохи поміркувати на самоті… А ти прийшла, сколотила все… — Він наблизився до Наталі і звичним рухом скуйовдив її зачіску.

— Знаєш, тату, — серйозно сказала дівчина. — Ти, мабуть, на мене сердишся. — Вона глянула батькові в очі. — Чи не за отой опус… про «Ніріапуса»?

Якось сталося, що й досі вони не торкалися цієї теми.

— Але ж це був жарт, Дік! Ти сам говорив, що людина, яка не розуміє жартів…

— Ні, ні, — перебив доньку підполковник. — Абсолютно ні. У ньому навіть щось цікаве є, у цьому опусі… Я думаю, коли вмієш помічати смішне, значить, можеш і серйозно поставитися до справи… І взагалі написано не без таланту.

— Я не одна писала. З друзями. Це наш колективний твір.

— А може, сама хочеш стати детективом?

Наталя засміялася і енергійно заметляла головою, замахала руками.

— Мене Капітоліна Сергіївна у кіно сьогодні запрошувала, — згадала вона. — Дзвонила. І тебе теж.

— От і чудово, — зрадів Коваль. — Піди до них, а за мене попроси вибачення. Скажеш — зайнятий… Там, здається, і син їхній, студент, на канікули приїхав, — лукаво додав, коли дочка була вже на дверях. Наталя сипонула на батька сердитими іскорками з очей, але потім посміхнулася і з притиском зачинила за собою двері.

Підполковник узяв їх на ключ і повернувся до столу. Наступної миті все, що не стосувалося справи про вбивство родини Іллеш, вилетіло з його голови.

Він відімкнув шухляду, витяг перший свій графік, пописаний і покреслений, з багатьма виправленнями і позначками, над яким не раз сушив собі голову.

На столі з'явився і чистий аркуш паперу. Незабаром він був розлінований і почав заповнюватися.

Поступово другий графік Коваля набрав такого вигляду:

У цьому місці Коваль зупинився і розгонисто написав синім олівцем: «Коповскі відпадає».

Далі знову йшли «Давні зв'язки», «Чернець» — та сама версія, яка тепер усе більше цікавила його. Відчував, що за приїздом ченця приховується щось більше, ніж відвідини знайомих місць.

Дмитро Іванович переніс у графік все, що написав на окремому аркушику про ченця, і, підперши голову руками, замислився.

Час від часу відривався від думок і переглядав аркуш, який лежав перед ним:

«Давні зв'язки». Чернець.

Чернець, чернець, чернець!.. Хотів би побачити його, розпитати… Й справді, це не просто заплутана справа, а якийсь «Шлях до ніріапуса», як писала Наталка!

Проте Коваль повинен знайти відповіді на питання, що сьогодні постали: хто такий «брат Симеон», що він робив тут 26 червня, які у нього були взаємини із сім'єю Каталін Іллеш?

Як тільки знайдуть цього «брата», Семена Гострюка, він…

А поки що не має права забувати і про інші, не перевірені до кінця версії. Має думати і над питаннями, які зайняли правий стовпчик по всьому графіку, — наприклад, чи можна вірити Клоуну і Довгому? Дивний збіг обставин: прийшли на чуже подвір'я, щоб залізти у хату, а там, виявляється, уже хтось грабує. Навіть убиває. Підозрілий збіг. Цікаво, що про таке могла б сказати теорія імовірності? Певно, Бублейников має рацію, коли сумнівається у їхній правдивості…

А що робити з паном спадкоємцем, з цим Шефером? Чому все-таки і він сам, і дружина приховують свою чвару в ніч з 15-го на 16 липня? Треба, щоб Вегер ще раз допитав їх. Вони люди місцеві, знають капітана давно і тому, можливо, нарешті відкриються.

А перстень? Та що може дати цей перстень для розшуків? Певно, Каталін ховала його десь у шафі, і він випав разом з вигорнутою білизною.

Хтось спеціально шукав його?

Навряд.

А якщо шукав, знаючи його цінність?

Хто, крім брата Ернста, міг знати, що Каталін має цей перстень і де його ховає?

Та й перстень не такий уже й коштовний: дужка не золота, а срібна. І людина, яка знала його вартість, навряд вбивала б заради нього. Тим більше, що серед виявленого після загибелі Іллеш майна були вироби з чистого золота.

Ні, не цим шляхом треба йти!

Коваль підвівся і почав ходити по кімнаті, зупиняючись у задумі то біля ліжка, то біля дверей, то повертаючись назад до столу і постукуючи по ньому пальцями.

Він нахилився над графіком і, стоячи, дописав унизу: «Відпали».

1. Версія: «Убивця — циган Маркел Казанок». 2…

Коваль зробив два непевні кроки, знову повернувся до графіка і великими літерами написав на аркуші: «Де ж знаряддя убивства? Де ніж?! — І підкреслив ці слова червоною рискою.

— Чорт візьми! — додав уголос.

Він іще потупцювався круг столу, згадав про свідка — робітника, який, повертаючись з нічної зміни повз будинок Іллеш, чув, як хтось біля двору назвав її по-німецькому: Катарін.

Чи не помилився цей робітник? Катарін — Каталін — різниця тільки в одній літері. У всякому разі, на цьому нічого не можна базувати. Але й забувати не слід.

І підполковник дописав у свій графік свідчення робітника.

Завершивши цю роботу, Коваль відчув, що голова у нього макітриться, що у готельному номері навіть з відчиненим вікном задушно. Тільки зараз помітив, що надворі стемніло, що на столі горить лампа, яку він машинально увімкнув. Захотілося розім'ятися, походити, подихати нічною прохолодою.

Погасив лампу, замкнув кімнату і, віддавши ключ черговій, вийшов на вулицю. Прийде Наталя, сама ляже спати, не маленька, а він прогуляється містом.

Підполковник пройшов освітленою центральною вулицею, завернув у тихішу, бічну. Спочатку крокував швидко, далі побрів поволі, розглядаючись довкола.

У темряві містечко ще дужче, ніж удень, нагадувало Меркуря-Чукулуй. Подумалось про таку приємну несподіванку, як зустріч з Антоновим, повернення у далеку молодість, згадалася і тепла квітнева ніч у горах, коли ловили диверсантів…

Коваль добрів до якогось перехрестя і збагнув, що стоїть біля входу у парк. Пройшов углиб його, опустився на лавочку у темній алеї.

Через дві лави сиділи закохані. Зрідка до підполковника долітав їхній шепіт.

— Ну пусти, ну не треба… — якось ліниво звільнялася дівчина з обіймів хлопця.

Дмитро Іванович простежив за ними хвилинку і знову поринув у свої спогади. Про Ружену думати чомусь не хотілося. Навіть боляче було її згадувати. Може, він ревнував цю жінку? Але до кого? З ким Ружена могла б отак сидіти на лавочці або прогулюватися у парку? Ні, погане подумати про неї не мав права. Якщо й приревнував би, то хіба що до зоряного неба над Києвом, до плескоту дніпрової хвилі, до пахучого повітря над містом…

Ні, про Ружену потім. Закінчиться відрядження, знайдуть убивцю вдови Іллеш, і він повернеться додому. Тоді й дасть волю своїм почуттям, мріям, надіям. А поки що…

Чому ж все-таки Каталін Іллеш усі називають удовою? Адже її другий чоловік Андор — живий. Її назвали удовою після смерті Карла Локкера, і чомусь залишилося за нею оце: «удова».

Навіть коли змінила прізвище, для людей Каталін залишилася удовою Карла Локкера. Цікаво!

Скільки все-таки білих плям у його графіку? Так і не дізналися, кого чекала у гості Іллеш. Хто в неї був?

«Хто в неї був? Хто в неї був? Хто в неї був? — повторював багато разів Коваль і раптом вирішив: — Мабуть, таки «брат Симеон»!»

Від цієї думки натяглися нерви. Невже натрапив на вірний шлях?

У його дитинстві була така гра: визначали кого-небудь «шпигуном», і, коли «розвідник», який заходив з іншого приміщення, наближався до «шпигуна», всі хором казали «тепло», коли відходив — «холодно», впритул ставав — кричали «пече!». Аж поки «розвідник» не вгадував.

Зараз підполковникові стало «тепло».

У такому випадку все швидко з'ясується. І ніж, звичайно, не тут треба шукати, а у «брата Симеона». Але навіщо було колишньому ченцеві через стільки років убивати сім'ю Іллеш?

Еге ж, темне минуле у цієї родини Локкерів-Іллеш… А посилки І Андор посилав їх тільки з Будапешта. А що за люди надсилали Каталін з різних кінців Угорщини коштовні речі? Хто і чому міг робити їй такі подарунки? Доведеться звернутися за допомогою до угорської міліції. Може, іще якісь родичі з'являться.

І знову думка поверталася до ченця. Немов намагнічена стрілка компаса, — завжди на північ.

Підполковник підвівся, пройшов повз молодят, які вже знайшли спільну мову і мирно цілувалися, не помічаючи нікого і нічого навколо, і звернув алеєю до густих дерев, приваблюваний їхнім вільним шелестом.

Думати більше ні про що не хотілося. Голова була важкою від турбот, і це заважало втішатися зеленим життям ночі… Адже у заплутаній справі Іллеш, незважаючи на оптимізм Бублейникова і Тура, поки що більше запитань, аніж відповідей.

«Справа прояснювалася, — з іронією згадав Коваль рядок з Наталчиного «детективу». — Стало ясно, що дуже…»