Тіні над Латорицею

1

Як завжди, Лайош Сабо, Імре Хорват і Териз Чекан були вкупі. Приїхавши до Києва, вони поснідали за одним столиком і сіли поруч в екскурсійний автобус. Потім трійкою бродили по залах музею Шевченка і павільйонах Виставки народного господарства, то відстаючи від своєї групи, то випереджаючи її.

Добродушна Териз, майже не слухаючи екскурсовода, щебетала без упину — вона вміла дивуватися, вміла радіти з дитячою безпосередністю. Лайош Сабо, як завжди, був уважний і зосереджений; він не пропускав жодної деталі і подробиці, даючи можливість Імре кепкувати з тих, «котрі неодмінно хочуть оглянути все і тому нічого не встигають побачити як слід» (хоч, може, саме ця скрупульозність допомагала Лайошу вигравати у шашки). І в той же час Сабо встигав бути галантним кавалером, відповідаючи на численні запитання Териз. Оскільки з усієї трійці він один бував у Радянському Союзі, Териз не давала йому відпочити, та й Хорват іноді розпитував про знайомі Лайошу місця, які вони проїжджали.

До Імре вже ніби повернулася урівноваженість. Зубний біль відпустив, і Териз у його товаристві почувала себе дуже добре.

Після обіду група відпочивала. Туристи розійшлися по номерах затишного готелю «Україна», порозстібали на самоті свої ґудзики, пояси і вмостилися на м'яких диванах чи в затінених кріслах. Тільки окремі з них, найбільш загартовані та енергійні, кинулись у пекло полуденної спеки — купувати сувеніри…

Близько п'ятої години всіх знову зібрали у холі і повезли оглядати знамениту Києво-Печерську лавру.

Жоден турист, який хоч раз побував у Києві, не проминув цю дивовижну пам'ятку історії Русі і жоден, певно, не вступав у її білокамінні обійми без пекучої цікавості, наперед смакуючи пізнання людських таємниць і екзотики старовини.

Особливо прагнули потрапити до так званих лаврських печер, звідки ще ніхто не виходив розчарованим.

Оглянувши будівлі на території Лаври, вислухавши пояснення екскурсовода і ніжний передзвін лаврського годинника, дізнавшись про архітектурні особливості дзвіниці, туристська група почала спускатися лункими кам'яними сходами бічного виходу, що вів до печер.

— Кажуть, там сухі мумії. Святі мощі. Брр!

— Натуральні людські мощі, черепи. Ви не боїтесь, Те-риз? — саркастично спитав Хорват.

— Боюсь? — перепитала жінка. — Не знаю. А все ж цікаво!..

— Териз — смілива людина. Адже так, Тери? І в тяжку хвилину ви нас з Імре підтримаєте, правда? До речі, ви, мабуть, невіруюча?

— Уже — ні, — сумно посміхнулася жінка.

— «Уже»? Значить, раніше…

— Так, раніше, — перебила Лайоша Териз, — до смерті сина… І не будемо говорити про це. Гаразд? Сьогодні так сонячно і гарно, — додала вона журливо.

— А як на мене, то сьогодні якась особлива спека і пилюка — дихати нічим, — пробурчав Імре Хорват.

— Імре, не будьте бурчуном. Це ознака…

— Старості! — глухо підказав Хорват. — Еге ж, старості. — Він прискорив крок. Териз і Лайош ледве встигали за ним.

— У мене є програма омолодження, — вигукнула Териз уже в спину Хорвату. — Пропоную молодіти гуртом, давайте будемо завжди радіти. Навіть без причин… Імре, почекайте!.. Та куди ж він?! — Жінка повернулася до Лайоша — Образився? Я нічого такого не сказала.

— Хороший спринтер! — похитав головою супутник. — Він зараз повернеться — певно, побіг до екскурсовода. Ач, як ми відстали від усіх. Забалакалися… Ану, давайте доженемо!

І вони поспішили по брукованому спуску за своєю групою, випередивши яку, Імре раптом завернув за ріг старовинної будівлі і зник з очей.

Хорвата довго не було, або це так здалося Териз, яка намагалася не відпускати нового знайомого і на крок. Коли нарешті повернувся і приєднався до групи, він ніби повеселішав.

— І мре, чому ви так раптово покинули нас? Ви образилися?

— Ну що ви, Тери! — заперечив той. — Я хотів дізнатися в екскурсовода, чи далеко до печер. І дорогою вирішив ще раз глянути на цю Лавру.

— Але ж ми всюди побували, — здивувалася Териз.

— А я вирішив подивитися її із своєї «точки». Не люблю робити все «по плану» екскурсовода… У кожної людини є свій погляд на речі, свій інтерес: те, що мене цікавить, іншому — байдуже, одне мене захоплює більше, інше — менше… Через те, що туристів ганяють групами, як отару, я завжди відмовлявся від таких поїздок. Не хотів бути схожим на бідолах, котрі після подорожей привозять додому різне сувенірне сміття і дуже невиразне враження про країну, в якій побували.

— Вам і цього разу не пощастило, Імре? Привезете додому тільки невиразні враження? — зовні весело, а насправді з прихованою тривогою спитала Териз.

— Що ви, Тери, — ласкаво посміхнувся Хорват. — Цього разу враження у мене дуже яскраві і незвичайні, — він галантно вклонився своїй супутниці. — І потім, поїздка ще попереду… А щоб ви не думали, що я — старий порохнявий пеньок, запрошую вас увечері, і Лайоша також, до себе у номер на пару коктейлів та блюз. Ви ж не відмовитесь потанцювати зі мною?

— У такому разі доведеться сьогодні обійтися без шашок! — нагадав Сабо.

— Ну що ж, — замислено, думаючи про щось своє, відповів Хорват. — Без жертв не можна. Сьогодні, виходить, пожертвуємо шашками. — Він тяжко зітхнув. — А ось нарешті і ці печери! — додав квапливо, немов справді дуже зрадів їм.

… Якийсь непоказний дерев'яний вхід. Потім — довгий дерев'яний спуск під таким же дерев'яним дашком. Кудись униз, вглибину… Ні, ще не печери. Знову сонце, подвір'я. На подвір'ї — черга перед дверима. Біля дверей — стіл з листівками. Туристи відразу кинулися до нього —. купувати краєвиди Києва та Лаври.

— Це вже рефлекс, — немов виправдовуючись, жалісно кинув приятелям Лайош Сабо. — Тут я безсилий! — І він теж метнувся до столу.

Та на півдорозі Лайош раптом зупинився і втупився поглядом у довговолосого старого, який стояв серед двору. Чоловік мирно гомонів з якоюсь жінкою. Це, певно, був колишній лаврський чернець, залишений тут на якійсь роботі. Нічого особливого не було ні в його вигляді, ні у поведінці: стояв серед двору спокійно і поважно, раз у раз згідливо киваючи у відповідь своїй співрозмовниці.

Але чому він зацікавив Сабо? Угорець навіть забув про листівки.

Колишній служитель востаннє кивнув жінці і, ні на кого не дивлячись, пройшов у двері печер.

Від цієї хвилини Лайоша Сабо немов підмінили. Навіть коли їх пустили досередини і вся група на чолі з екскурсоводом потекла тонким струмком по вузьких, низьких і напівтемних лабіринтах, затаївши подих, Лайош не вийшов із своєї чудної замисленості. Весь час нишпорив поглядом навколо в надії ще раз побачити ченця і в чомусь переконатися, щось пригадати…

Він відірвався від Териз та Імре — група ковзнула повз нього — і змішався з іншими відвідувачами. Наче й забув, чого прийшов сюди, забув, що треба розглядати черепи у нішах, сухі темно-коричневі руки мумій, наглухо запаяних у засклені ящики, немов консерви. Таємничий блиск їхніх оздоб та ікон уже не притягував його.

Тільки одна думка непокоїла зараз. Дивувала, вражала і тривожила: «Хто він?» Чому таке знайоме обличчя старого? Ці молочно-білі, наче воскові, очі, цей строгий, рівний ніс. Звідки він, Лайош, його знає?

Підштовхуваний чужими плечима і ліктями, угорець потроху просувався вперед і все видивлявся, видивлявся…

Де він усе-таки бачив його раніше? Щось дуже далеке і тяжке нагадалр це спокійне обличчя колишнього ченця. І саме ця невідповідність між сумирним виглядом старого і якимсь невиразним, але явно неприємним спогадом так схвилювала, зачепила душу Лайоша Сабо…. Ні, ні, не привиділося, не марення… Але звідки він його знає? Де могли зустрічатися? В Угорщині? У Радянському Союзі?.. Останній раз він, Сабо, був у цій країні наприкінці війни, і то не тут, у Києві, а на Закарпатті. Стій!.. Але які невиразні у нього думки, як швидко шугають вони, не даючи зосередитися на якійсь одній! Дивна зустріч чекала його сьогодні у цій Лаврі з її монастирськими печерами, темними переходами і тихими служителями — колишніми ченцями. Монастир, ченці, Закарпаття… І раптом Лайошу немов проясніло у цьому напівтемному підземеллі. Він спробував у думці омолодити обличчя старого і мало не скрикнув від несподіваного відкриття.

Коли екскурсовод, йдучи десь попереду, оголосив: «Це — трапезна», — угорець уже все-все пригадав.

… Це сталося наприкінці війни, точніше — восени сорок четвертого року. Він, Лайош Сабо, працював перекладачем при штабі однієї з радянських частин, що визволяла Закарпаття, де жило багато угорців. Тоді він мав звання лейтенанта… До речі, це було якраз у тих краях, де проходить їхній туристський маршрут, неподалік Ужгорода.

У невеличкому, огорнутому садами містечку на берегах Латориці й у всій долині цієї маленької, звивистої і бурхливої річки населення було строкате, як полонина влітку. Крім українців та угорців, жили тут румуни і болгари, німці і євреї, а трохи далі — чехи та словаки… Лайош добре пам'ятає, скільки клопоту завдавала командуванню ця строкатість населення. Адже люди довго перебували під гнітом і чеських панів, і угорських фашистів, і націоналістів-волошинців та нацистів Гітлера, котрі сіяли міжнаціональну ворожнечу. Не була осторонь цієї чорної справи і релігія. Бастіонами мракобісся то тут, то там по Закарпаттю височіли церкви та монастирі. Під містечком, до якого ввійшла частина Лайоша, теж бовванів такий монастир.

Перед приходом радянських військ з монастиря зникли декотрі ченці. Ті, які під час окупації найбільше сприяли зміцненню фашистського режиму на Закарпатті. Немов швидка вода Латориці знесла їх.

Але цей чернець?.. Ні, він не зник. Чому ж він так вкарбувався у пам'ять?

Сабо механічно перебирав ногами, повільно пробиваючись вперед у людському потоці.

Ах, так! Адже саме він, цей чернець, переховував у своїй келії зброю, чекаючи повернення німців, він — саме він! — ховав у підвалі монастиря офіцера СС, який не встиг утекти. І сам залишився з ним, сподіваючись заслужити вдячність німецького командування. Пригадується, свого часу його мали судити і розстріляти. Чому ж не розстріляли?!

Лайош гарячково пригадував — йому зараз потрібно було згадати все, вкрай необхідно! Але навіщо це йому?

Он уже мріє вдалині білясте світло — кінець лабіринтів, вихід з печер, — а він іще не все пригадав. Зараз вийде, і йому перешкодять пригадувати. Швидше, швидше!.. Здається, його звали «брат Симеон», так: Симеон! Як добре все відновлюється в пам'яті… Але чому він живий? Чому його не розстріляли? Адже він — воєнний злочинець!

Угорець зупинився.

— Товаришу, проходьте. Ви заважаєте, — долетів до нього жіночий голос, і затим Лайош Сабо відчув легенький поштовх у спину.

Повернутися і розшукати ченця не можна — потік відвідувачів рухається в одному напрямі, назад ходу немає.

Лайош відступився убік, наскільки дозволяв вузький коридор, і пропустив нетерплячу жінку. Раптом в отворі, розділеному перегородкою, він побачив галереї, що робили коло і поверталися знову до входу з вузькими кам'яними приступками.

Переступити через бар'єрчик і піти у нове коло по печерах? Не можна. Його почнуть розшукувати. Група напевне вже зібралася нагорі, екскурсовод буде сердитися. Та нехай!.. До дідька цю дисципліну! Чернець — важливіше.

І Сабо пройшов повз штахети у стіні, подолав невисоку перепону і влився у новий потік відвідувачів.

… Брата Симеона не розстріляли тому, що він утік у гори, в ліси. Лайош Сабо все пригадав. Чернець тоді таємниче зник, сховався від правосуддя, немов розтанув у напоєному перемогою повітрі — було не до якогось збіглого ченця! І ось тепер він тут — скромний трудівник лаврських печер… Треба розповісти про це відкриття — він, Лайош, повинен заявити екскурсоводові, що тут переховується воєнний злочинець. Негайно!

Але до виходу далі, ніж до входу, доведеться йти «проти шерсті».

І угорець став проштовхуватися повз незадоволену публіку:

— Пробачте, товариші! Пустіть, будь ласка… Дайте пройти…

Він вийшов під яскраве липневе сонце, коли екскурсовод, розхвилювавшись, уже збирався на розшуки.

Коли Лайош постав перед ним, той накинувся з докорами:

— Що ж це ви, Сабо! Ми уже півгодини чекаємо!

— Невже півгодини?! — здивувався угорець. Глянувши на сердиті обличчя туристів, які стовпилися навколо нього і екскурсовода, Лайош не зміг розповісти про своє сенсаційне відкриття. — Ну й пролетів час! А я, пробачте, заблукав. Відстав — і загубився…

— Слава богу, що вже тут, — зрештою полегшено зітхнув екскурсовод. Потім звернувся до групи — Можна йти. Все в порядку!

— Ах, Лайоше, Лайоше, як ви нас налякали! — Териз з докірливою посмішкою похитала головою. — Ну, як вам сподобалися печери? — продовжила вона. — Особисто я — у захопленні. І зовсім не страшно… А ці руки! Ці чорні сухі руки, обтягнені справжньою шкірою. Бачили, там одна скорчена така — жах! — торохтіла вона, не помічаючи, що Лайош не слухає. — Цікаво, скільки часу вони там лежать? Коли вмерли ці люди?

— Не знаю, — відчужено буркнув Сабо.

— А мумії дітей бачили? Правда, дивовижно, як вони збереглися!.. Лайоше, чому ви мовчите і не заперечуєте нічого? Вам що — не сподобалося, чи й справді налякалися? — засміялася Териз.

— Там є іще черепи за решіткою. Шкода, ви не бачили, як хвацько Териз, піддавшись загальному настрою, кидала туди монети «на щастя»… А ви кинули? — спитав Імре, який наблизився до них. — Я, звичайно, кинув. Хоч грошей дали нам мало, але «на щастя» не жаль.

— Давайте наздоженемо нашого шефа, мені треба з ним поговорити віч-на-віч, — несподівано сказав Лайош. — Маю зробити важливу заяву.

— Заяву? — зацікавилася Териз. — Про що?.. Якщо про печери, то наперед кажу, що більше вас туди не відпустимо, — засміялася вона. — Навіть коли ви забули кинути монету «на щастя». З нас і одної вашої прогулянки досить.

— Я затримався тому, що побачив тут… Ви помітили старого на подвір'ї? Ще перед тим, як ми ввійшли до печер. Він стояв серед двору і розмовляв із жінкою. Довговолосий такий. Колишній чернець… Ви бачили, Імре?

— І що з того? — знизав плечима Хорват. — Тут, очевидно, багато працює колишніх ченців.

— Я знаю його. Це — збіглий воєнний злочинець… Його наприкінці війни мали судити. І ось він тут, розумієте!

— Тихше, Лайоше, не кричіть, — поморщився Хорват так, наче в нього знову заболів зуб. — Чого ви галасуєте? — Він помовчав, опустивши очі, потім додав: — Це ж неймовірної

— Але ж…

— Ви певні, що це справді та сама людина? Може, просто схожий. Скільки років минуло.

— Майже певен. Він був ченцем у монастирі на Закарпатті. Звали його брат Симеон. Цей чоловік дивовижно схожий на нього. Тільки старший, звичайно…

— Обвинувачення серйозне. Якщо ви певні… Це, зрештою, можуть перевірити. Кажете, братом Симеоном звали? — Хорват замислився. — Дивно. Дуже дивно, — пробурмотів він сам до себе.

— Воєнний злочинець? — вигукнула Териз, яка перед цим на мить розгублено змовкла. — Але більше двадцяти років минуло! Лайоше, це вам примарилося! Правда, Імре?

— Мабуть, Лайош таки помилився і звинувачує невинну людину. Просто схожу… Може таке бути, Лайоше? — дружньо спитав Хорват. — У всякому разі, квапитися не годиться. Всяка помилка непростима, але помилитися у такій справі — злочин.

— Чорти його батька знають, — не стримався Сабо. — Невже це не він? Якби мені його ще раз побачити! Справді, чортівня якась!

— Лайоше, — дорікнула Териз. — Ви забуваєте, що поруч — жінка.

— А ви раніше самі з ним поговоріть, — порадив Хорват, — підійдіть і поговоріть. І все з'ясується. Простіше простого.

— Я тому й затримався, що шукав його, — безпорадно розвів руками Лайош. — І марно!..

Сабо і сам почав сумніватися, а Імре Хорват зовсім збив його з пантелику. Й справді, яка це велика несправедливість — скривдити невинну людину. Навіть коли потім виявиться, що це помилка, і чесне ім'я буде відновлене! Образа підозрою дуже болюча, і від неї надовго залишається на душі рубець.

Лайош на мить уявив себе на місці несправедливо звинуваченого, і йому стало ніяково.

Перший порив минув, і він роздумав наздоганяти перекладача, який з групою пішов уперед.

Імре Хорват немов підслухав його думки.

— Не хвилюйтеся, Лайоше, — сказав він. — Заявити ніколи не пізно. Постарайтеся ще раз побачити цього чоловіка і прямо спитайте його… Зараз не встигнете, будемо назад їхати, вирветеся на годинку. Головне у такій справі — не квапитися. А чернець цей нікуди не дінеться, поки будемо повертатися… Якщо він тридцять років тут живе…

Лайош кивнув. У душі він був вдячний Імре, який ніби скинув з нього камінь і, радячи почекати, цим самим дозволяв поки що спокійно продовжувати цікаву подорож по Радянському Союзу.

2

Привітавшись, Коваль опустився на гарячий від сонця стілець.

— Ну як? Готові висновки експертизи? — спитав начальника карного розшуку.

Капітан Вегер понуро потер лоба:

— Готові, товаришу підполковник. Але така заплутана справа…

— Подивимося, що нам пишуть любі експерти.

— Ось, будь ласка. — Вегер видобув із сейфа синю папку і почав гортати її. — На скалках розбитої чарки, пишуть, відбитки пальців Каталін Іллеш, на цілій — невідомої особи. Значить, випивали вдвох…

— Це й так ясно, — пробурчав Коваль.

— Ці відбитки є і на інших предметах у вітальні, а також — на ручці вхідних дверей зсередини… Ось іще про загибель Іллеш та її дочок. Господиню задушили шкіряним паском; його знайшли на підлозі вітальні. Про смерть молодшої доньки Ілони пишуть, що удар ножа був точний, прямо в серце — зроблений досвідченою рукою, так би мовити, не дилетанта. Смерть настала миттєво, вві сні.

Коваль кивнув. Згадалося, у меншої дівчинки, коли оглядав трупи в морзі, був спокійний, мирний вираз обличчя — жоден м'яз не встиг здригнутися.

Спогад був тяжкий, і підполковник дужче насупився.

Капітан Вегер не зрозумів гримаси Коваля і замовк, запитально поглядаючи на нього. Той махнув рукою, мовляв, продовжуйте.

— А старша, Єва, очевидно, прокинулася і чинила опір. У неї порізана рука, лице. Два удари ножа — в серце. Смертельні.

— Ніж! — зітхнув Коваль. — Якби знайти цей ніж.

— Шукаємо, Дмитре Івановичу.

— Ніж може дуже багато дати. До речі, як вважаєте, вбивця був один?

— Поки що всі дані за це.

— Так, ніж, — задумливо повторив Коваль. — Якщо це кустарний — вивчення його допоможе вийти на того, хто виготовив.

— Певно, що кустарний. Експертиза вважає — з німецького штика. Є дані, що він належав Каталін і її другий чоловік Андор Іллеш колов ним свиней. У всякому разі, їхнього різницького ножа поки що не знайшли.

Коваль узяв до рук акт експертизи.

— Цей ніж — зараз найголовніше.

— Ми всю навколишню місцевість обнишпорили, до самої Латориці, у сусідніх дворах побували. У каналі, що поряд двору Іллеш, на сто метрів вліво і вправо по дну пройшли. Знайшли кеди. Віддали на експертизу, чекаємо висновків. А ножа немає…

— Думаєте, вбивця викинув ніж десь поблизу?

— А навіщо він йому, цей речовий доказ?

— Маєте рацію, Василю Івановичу. Вбивця часто намагається позбутися усього, що зв'язано із його злочином, особливо знаряддя: ножа, пістолета тощо. Психологічно це цілком пояснимо. Викинувши ніж, одяг, у якому вчинив злочин, він ніби відхрещується від свого вчинку і каже своїй лихій долі: я — не я, і хата не моя, і не було нічого, це все мені привиділося — жахливий сон, що безслідно минув… Тільки, Василю Івановичу, ніж він, мабуть, викине не тут, а десь далі…

— Можливо, Дмитре Івановичу, але хочу надіятись, що він все-таки десь поблизу і ми його знайдемо. Відбитки пальців на держаку дадуть відповідь: чи той убивця, хто пив із Каталін. На першій оперативці прокурор Стрілець висловлював думку, що могли в домі пити й раніше, до того, як з'явилися убивця. Але Тур з ним не погодився.

— Все може бути, Василю Івановичу. Поки що будемо все припускати. Будь-яку фантазію, навіть нісенітницю з першого погляду. Можливо й таке: окремо — гість, окремо вбивство та пограбування. Не будемо все валити в одну купу… Так, треба й далі шукати ніж… А раптом і справді пощастить, Василю Івановичу, а раптом… Ну, а як із слідами? Добре, що земля тієї ночі була вогка після дощу.

— Слідів більше ніж достатньо! Останні за часом чотири пари найбільш помітні: дві пари ведуть від паркана до ґанку і назад. Ті самі сліди виявлено і перед парканом, там же свіжий недопалок «Прими». Отже, стрибали через паркан. Факт, що не йшли через хвіртку… Так, Дмитре Івановичу?

Коваль кивнув.

— Що про них можна сказати, про ці дві пари, — говорив далі Вегер. — Одна з них — старі черевики сорок четвертого розміру, значить, людина високого зросту. Каблуки скривлені, дуже стоптані із зовнішнього боку, як у більшості людей. Друга пара слідів — китайські кеди, теж стоптані, сорокового розміру, носок стертий. Отже, на вулиці, перед парканом, люди тупцювали. А під парканом, на подвір'ї, сліди трохи глибші, від стрибка.

— А інші? — поцікавився Коваль, гортаючи папку.

— Третя пара чоловічих слідів веде від хвіртки до ґанку, поряд неї — відбитки черевиків самої Каталін Іллеш, от що цікаво.

— Ці сліди могли бути залишені і набагато раніше.

— Я теж про це подумав, — признався Вегер. — Ці самі сліди, — він тицьнув пальцем у схему слідів на малюнку подвір'я Іллеш, — ведуть потім від ґанку назад до хвіртки. Чоловік повертався один, але це ще ні про що не свідчить… Про його черевики сказано тільки, що вони сорок третього розміру і майже нові — підошва і каблук не стоптані; хода невідомого — з каблука на носок. Мабуть, насамперед слід зацікавитися черевиками і кедами «парканних» акробатів.

— Звичайно, — погодився Коваль. — Але не треба забувати і про відбитки пальців на чарці, про черевики сорок третього розміру, які проходять на подвір'я через хвіртку… Ви перевіряли взуття брата Каталін?.. Ще ні? Поцікавтесь, який розмір він носить. Не забувайте, що в домі чекали гостя, свою людину: закритий у сараї собака і нагодована заздалегідь худоба — щоб не ревла!.. Справа і справді заплутана, але ми собі справ не вибираємо, життя нам їх підкидає… Ви вже були на вокзалі?

— Ще не був.

— Тоді я сам піду. Міжміські автобуси щось дали? — Коваль повернув Вегеру папку.

Капітан похитав головою.

— В аеропорту були? В Ужгороді?

— Поїхав лейтенант Габор. Ще не дзвонив.

— Значить, поки що нічого нового… Погано, коли немає ніяких зачіпок. У таких випадках навіть помилкові версії стають у пригоді, — Коваль витяг «Біломор», запалив і закашлявся. — Майже пачку висмоктав до обіду, — поскаржився. — Легені не витримують. А кинути не можу. Сили волі не вистачає… Лікарі забороняють, але, знаєте, поки грім не вдарить… Виженуть на пенсію — покину… Еге ж, навіть помилкові версії… Не треба тільки захоплюватися ними і витрачати багато часу… Але напочатку і вони свою роль відіграють. Перевіряючи, відкидаючи зайве, часто випадково, асоціативно наштовхуєшся на головне, справжнє. Адже все на світі якось зв'язано — і основне, і другорядне, — я в це вірю. Погано тільки, що часу на це «зайве» ніхто не дає!

Коваль налив собі води з пузатого графина.

— Тьху, тепла. І в крані, мабуть, така?

— Я зараз принесу холодної. — Вегер узяв із столу графин.

— Не треба, — зупинив його підполковник. — Піду на вокзал, дорогою газованої нап'юся… Краще штору засмикніть. Так і смалить з вікна. Як ви терпите: мозок розтоплюється! — Коваль підвівся і, поки капітан смикав за штору, з якої легкою хмаркою підіймалася злежала пилюка і тисячами блискіток висвічувалася у гарячих променях сонця, міряв ногами тісний кабінет начальника розшуку.

— Мені потрібні фотографії місцевих рецидивістів… Я скоро повернуся. Будете тут?

— Так, — кивнув Вегер.

— Поговоримо тоді про інші версії Приготуйте, зокрема, довідку на брата Каталін — Ернста Шефера, а також відомості про обох її чоловіків.

Капітан подзвонив у картотеку. Коваль з огидою таки випив теплої води і, думаючи про щось своє, важко зітхнув. Відірвавшись від цих дум, пильніше придивився до Вегера і помітив, що у капітана за два дні, протягом яких вони знайомі, очі припухли. «Видно, погано спить», — зробив висновок Коваль.

3

Викликаний підполковником у кабінет начальника залізничної станції несміливий, сутулий, ще молодий чоловік довго розглядав пачку фотографій. Начальник станції уточняв:

— Уночі чергував інший касир — жінка, Клавдія Павлівна. А вранці 16-го заступив Іван Семенович.

Іван Семенович напружує пам'ять, нервує, боячись помилитися або сказати що-небудь не так, як треба. Він знову й знову розглядає фотографії, перебираючи їх у руках. Коваль терпеливо чекає.

— Ось цей, по-моєму, брав шістнадцятого два квитки до Києва, — нарешті вимовив касир. — На поїзд Белград — Москва. — Він простяг Ковалю одну з фотографій.

— Точно цей? Ще раз уважно подивіться.

— Не помиліться, я вас дуже прошу, Іване Семеновичу. Адже для міліції, для справи важливо, — нахилився до фотографій і начальник станції. — Уважно дивіться, не обдуріть нас…

Несміливий касир зовсім розгубився.

— Чого ж я буду обдурювати, — здивувався він. — Інших із цих сфотографованих я не бачив ніколи. Тільки цього, худого. Він іще спитав, коли поїзд прибуває до Києва. Взяв два купейних. Я пам'ятаю. На цей поїзд людей небагато буває.

— Ясно, — резюмував Коваль. — І два квитки? — Підполковник сам не помітив, як задоволено хмикнув.

— Два.

— Обидва до Києва?

— Обидва. — Касир закліпав очима, немов збирався заплакати, якщо йому не повірять. — Слово честі!

— Ну гаразд. А о котрій годині він приходив за квитками?

— Вранці… Тобто не зовсім вранці, десь перед обідом, — відразу виправився касир.

— А поїзд проходить коли?

— З Белграда на Москву — увечері, — квапливо доповів начальник станції, бажаючи бути хоч чимось корисним і трохи ображений тим, що не до нього звертаються. — О дев'ятнадцятій…

— Ви нічого особливого не помітили в його поведінці?

кивнувши на фотографію, знову звернувся до касира Коваль. — Поводився як?

— Я не звернув уваги, — сказав касир, немов вибачаючись, — не думав, що буде потрібно…

— Нічого, — заспокоїв його Коваль. — Ви і так нам допомогли.

— Здається, був високий, бо нахилився до віконця… Але стверджувати не можу.

— Високий? Так… — Підполковник кілька секунд роздумував. — А скільки взагалі ви продали квитків того дня?

— Не пам'ятаю. Багато.

— Це можна уточнити, — втрутився начальник станції.

— А на цей поїзд? — запитав Коваль.

— Чотири… Ні — п'ять. Звичайно, п'ять! Ще один перед самісіньким відходом. Вилетіло з голови.

— Якщо треба, я зараз перевірю, скільки було продано квитків цього дня, — повторив начальник станції. — А вам, Іване Семеновичу, треба бути точним. Адже ви — свідок. — І він почав гортати журнал.

— А інші пасажири, що купили квитки на цей поїзд, місцеві? — і далі питав Івана Семеновича підполковник. — Ви їх знаєте?

Касир мовчав.

— Ну, Іване Семеновичу! — не витримав начальник станції.

— Пригадую їх, але не точно, — нарешті признався касир.

— От що, Іване Семеновичу, — сказав Коваль. — Подумайте, згадайте. І прийдіть у міліцію, спитаєте мене, підполковника Коваля, або капітана Вегера… Ви його знаєте?

Обоє залізничників закивали головами.

— А поки що спасибі вам, і вам велике спасибі. — Коваль потиснув обом руки і, поклавши фотографію худого окремо, в порожнє відділення портфеля, вийшов із будинку станції на безлюдний перон.

— Значить, цей, — промовив уголос, сам до себе.

З вокзалу Коваль поспішив у міліцію, куди мав повернутися і капітан Вегер після обходу кількох підозрілих квартир. Фотографія рецидивіста, впізнаного касиром і покладена в окрему кишеньку портфеля, немов підганяла його.

Дмитро Іванович хвилювався. Це, правда, був для нього звичайний стан від часу, коли починав розшуки, і до закінчення їх. Протягом усієї практики не навчився бути зовсім спокійним на роботі. Але в окремі моменти він сам починав відчувати це своє хвилювання. Так було з ним і зараз. Якщо рецидивіст і ще хтось з ним, поки що не відомий, справді виїхали 16 липня, то це скидається на втечу, — підполковник ні на мить не забував, що на подвір'я Каталін Іллеш через паркан перелазило двоє.

У кабінеті Вегера Коваль поклав фотографію на стіл.

— Ну от, капітане! — сказав начальнику карного розшуку. — Що за особа? Як вона у вас значиться? Виїхав удвох з кимось 16-го поїздом Белград — Москва. Квитки брав до Києва.

— А-а, — протяг Вегер, миттю глянувши на фото. — Це — Кравців. Знову, значить, узявся за старе! Ясно…

— Поки що нічого не ясно, — зауважив Коваль. — За що відбував?

— Двічі. Перший раз за крадіжку — рік. Другий — п'ять у колонії строгого режиму. По сто сорок першій: пограбування із замахом на життя. Кличка Довгий. І справді, зріст — баскетболіст позаздрить! Гм!.. Отут і черевички сорок четвертого розміру можливі!.. — А хто міг бути з ним?

— Касир більше нікого не упізнав? — перепитав каштан, перетасовуючи, немов карти, фотографії місцевих «марнотратників життя» і час від часу зупиняючи погляд то на одному обличчі, то на іншому.

— Ні, нікого. Займіться, Василю Івановичу, встановленням особи супутника Кравціва. Касир не бачив його, квитки брав цей Довгий-Кравців. До речі, касир повинен згадати, хто ще сів у поїзд водночас із нашим підопічним. Може, вийдете на другого. Поговоріть ви з касиром. Неодмінно з'ясуйте мотиви й обставини виїзду Кравціва. Може, це простий збіг, а не втеча? І тоді ми промахнемося… Втім, ученого вчити… Вам щодо цього епізоду, Василю Івановичу, — повна ініціатива. Карт-бланш!.. Ви тут усе і всіх знаєте.

Вегер викликав інспектора Козака і наказав йому з'ясувати обставини виїзду Кравціва, вияснити, з ким він зустрічався останнім часом, чи залишилися ті люди в містечку.

Коли лейтенант Козак пішов, Коваль коротко познайомив капітана із своїми сумнівами, поставив йому кілька запитань, особливо цікавлячись братом загиблої Ернстом Шефером, її сусідами.

Перед тим як покинути приміщення карного розшуку, Дмитро Іванович попросив Вегера весь час тримати його в курсі подій і, як тільки надійдуть нові відомості про Кравціва чи його супутника, подзвонити в готель.

Звичайно, поки що він не розкрив капітанові всіх своїх сумнівів та міркувань. Спочатку сам мав розібратися у тому хаосі, що заполонив його думки, з'єднати логічними лініями усі віхи. Він іще не склав свого знаменитого «ковалівського графіка», тому не хотів відкривати карти.

Але план вже визрівав. Коваль передчував успіх і поспішав засісти за роботу — сьогодні ж, негайно!

Шлях від міліції до готелю «Зірка», в якому оселився з донькою, якихось два квартали, підполковник подолав так швидко, наче не йшов, а біг. Дорогою не покидала надія, що Наталку в номері не застане, — адже зараз йому необхідно побути на самоті!

Можна було б і в скверику посидіти, що проліг через центральну вулицю Миру, чи прогулятися у мальовничому міському парку з його тінистими деревами та екзотичними рослинами, подумати там, поміркувати. Але у скверику увагу відвертатимуть перехожі, і в парку не виключена зустріч з людьми, котрі вже знають його. У невеличкому містечку таємниці тримаються недовго. Та ще така, як розслідування загадкового вбивства вдови Іллеш та її дочок! Отже, зараз, на початку його улюбленого логічного аналізу (як він чекав цих хвилин!), краще мати під рукою стіл, кольорові олівці і папір.

«Тільки б Наталки не було вдома», — мало не молився він, піднімаючись по сходах на свій поверх.

Наталі й справді не було. Але в коридорі на нього чекала несподіванка: в одному з потертих зелених крісел куняв якийсь старий.

— Здрастуйте, пробачте, будь ласка, — відразу підхопився він. — Я на вас давно чекаю, навіть задрімав, здається. Ви… товариш Коваль? З Києва, так?

Підполковник кивнув.

— Здрастуйте, товаришу Коваль, — повторив старий, немов удруге прокинувшись. — Я на вас чекаю.

— Добрий день. А чого ви на мене тут чекаєте?

— Спасибі вашій донечці! Дуже мила, файна така, ввічлива. Порадила зачекати вас тут, у холі, сказала, незручно буде. І журнальчик ось дала. Я, правда, без окулярів літер не бачу, малюнки роздивлявся…

— Давно пішла? — незадоволено спитав Коваль, відчиняючи двері. — Заходьте… — буркнув не дуже привітно.

У кімнаті підполковник розгледівся: на Наталчиному ліжку висів легенький сарафанчик, поцяткований кольоровими метеликами, парасольками, рибами. «Мабуть, свої джинси натягла і знову — на турбазу. Ну, нехай прийде, дам прочухана.

Вмостила мені діда під дверима, не могла направити в міліцію. Тепер не вислухати — незручно».

Коваль так розсердився на Наталку, що на мить забув про старого.

— Я не помітив, коли пішла, — нагадав той про себе. — Замріявся, задрімав… Стару людину у затишку завжди на сон хилить…

«Що він верзе?! — і далі гнівався підполковник. — Усю роботу переб'є, увесь настрій зіпсує. Сиди з ним тепер, слухай, певно, скаргу приніс про минулого року вкрадених і досі не знайдених курей…»

Старий стояв серед кімнати.

Коваль запропонував йому крісло, а сам опустився на затінений шторою стілець.

— Так що у вас? — спитав, розстібаючи тугий комірець форменої сорочки і послаблюючи краватку. — Чим можу служити?

— Я до вас у справі… — Старий поморщився, немов проковтнув щось кисле.

«Точно! Зараз почне скаржитися на місцеву владу і просити підтримки у представника «з центру», — приготувався підполковник.

— Пробачте, товаришу Коваль… Не знаю далі…

— Дмитро Іванович.

— А мене — Тибор Коповскі… Тибор Валтазарович. Я сусіда брата вбитої Каталін Іллеш — Ернста Шефера… Учора по радіо оголошували… Мені треба зробити заяву.

Коваль завмер від несподіванки. У думці відразу вилаяв себе: як же не відчув щось невловиме у поведінці старого? Невже інтуїція почала зраджувати? Це — кепсько. Адже, можливо, саме цей старий проллє світло на загадкове вбивство? Коваль відчув, як нерви у нього натяглися, немов перед стрибком.

— Пробачте, переб'ю вас, Тиборе Валтазаровичу, — удавано спокійним голосом, боячись виказати своє хвилювання і сполохати старого, промовив Коваль. — Якщо ви із заявою у справі Іллеш, то чому не прийшли в міліцію, до карного розшуку, скажімо, до капітана Вегера?

Старий зам'явся.

— Я не хотів офіційно… Я не бажаю, щоб у місті знали, що я заявляв. Ви не знаєте, тут такі люди… І вас прошу, нехай мій прихід залишиться таємницею.

— Добре, слухаю вас, — тамуючи нетерпіння, сказав Коваль.

Старий випростався у кріслі і промовив урочисто:

— Справа в тому, що Ернст Шефер з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня не ночував удома.

4

Коповскі вже давно пішов.

Провівши несподіваного гостя, підполковник Коваль зачинив двері і машинально, бажаючи відгородитись від усього зайвого, навіть замкнув їх на ключ, але якийсь час ще стояв, гріючи круглу пластикову ручку гарячою долонею. Потім, немов прокинувшись, пройшов у ванну кімнату до овального дзеркала і вставився очима на своє бліде від спеки та духоти обличчя. Пустив воду, почекав, поки тугий струмінь охолоне, і, не знімаючи сорочки, засунув під кран голову, чим утворив водяний феєрверк і в результаті — величезну калюжу на підлозі.

— Отак воно краще! — промовив, звертаючись до мокрого, скуйовдженого Коваля у дзеркалі. — Так що ми маємо на сьогоднішній день, шановний Дмитре Івановичу? А маємо ми багато, ми маємо уже багато… Ну й вигляд у вас! Не солідно, не солідно, громадянине всезнайко… Очі під старість стають, як у рака. Жах!

Але що це мені в голову лізе?! Дурниці якісь!

Роздягнувшись, він увійшов до кімнати, натягнув свіжу холоднувату майку, спортивні штани і, відчуваючи наперед приємне хвилювання, схоже на творче хвилювання митця, сказав собі: «Пора!»

На першому аркуші синім олівцем він написав: «Пограбування», — замислився і підійшов до тумбочки з телефоном — подзвонити Вегеру.

— А я, Дмитре Івановичу, щойно сам збирався вас потурбувати.

З тону капітана Коваль зрозумів, що новини є. Та й не буде Вегер дзвонити без діла. Йому стало трохи ніяково за свій неслужбовий вигляд, але, збагнувши безглуздість цієї думки: адже Вегер його не бачить! — він посміхнувся:

— Є що-небудь? З повинною хтось прийшов?

— Коли б то, Дмитре Івановичу! Чую, ви посміхаєтесь… І все-таки дещо є. Довгий, тобто Кравців, справді виїхав шістнадцятого липня, навіть не сплативши борги. Хлопці мої попрацювали оперативно — відразу в точку влучили. Знайшли їхнього приятеля, за кличкою Кукушка, ним зацікавимось само собою, — так от цей приятель шістнадцятого ввечері заходив до Кравціва — борг правити. Але квартира вже була порожньою. Господиня будинку, де мешкав Кравців, засвідчила, що шістнадцятого той кудись пішов із спортивною сумкою і досі не повернувся. Він і раніше пропадав по кілька днів, тому вона не здивувалася.

— А другий, другий?

— Другий, очевидно, якийсь Самсонов, господиня знає його, частенько бачила у Кравціва. Каже: «Дивацький, трохи п'яничка». Молодий. Кравців називав його Клоуном… Напередодні вони були вдвох на танцплощадці, їх там бачили до десятої вечора. Словесний портрет цього Самсонова-Клоуна зробили.

— Раніше вони нікому не говорили, що збираються виїжджати? Може, господині Кравців щось казав?

— Ні. Виїхав раптово. Самсонов теж несподівано зник. Мабуть, з ним.

— Вони працювали?

— Кравців — у «Водоканалі» слюсарем. По аварійному ремонту. Але дисципліна там розхитана, обліку виходу на роботу немає. Ніхто точно не знає, коли він був на роботі, коли — ні. Здається, оформився там лише для того, щоб відвернути нашу увагу. Шістнадцятого раптово розрахувався. Про Самсонова уточнюємо, чи працював… Його бачили в майстерні «Водоканалу». Він приходив у гості до Кравціва. Є дані, що вони там робили собі ножі.

— Обшук провели?

— Оце найцікавіше, товаришу підполковник. На горищі будинку виявлено черевики сорок четвертого розміру. Певно, Кравціва. Он як!.. У комірці, в хаті, знайшли піджак зеленого кольору з бурими плямами, схожими на засохлу кров. Речі віддано на експертизу.

— Що ж, Василю Івановичу, оголосимо розшук. Всесоюзний. Як гадаєте?

— Думаю — треба. Вони того варті.

— Порадимось іще з товаришами… Давайте вирішимо це завтра вранці, на оперативній нараді. А перед нарадою обміркуємо вдвох те, що на ранок нового з'явиться… Я прийду у відділення о сьомій.

Вони попрощалися, і Коваль повернувся до столу. Прочитав на аркуші свій напис: «Пограбування», — трохи нижче приписав: «Кравців і Самсонов». Потім закреслив і написав: «Довгий і Клоун».

Він залишив саме прізвиська, а не прізвища, бо вони дають точнішу характеристику людині, а крім того, своєю незвичайністю збуджують фантазію, з ними легше уявити противника і навіть цікавіше.

Солідний підполковник Коваль, людина цілеспрямована і строга, залишався в душі, — у цьому він і собі ніколи не признався б, — юнаком, закоханим у пригоди і таємниці. Навіть коли вони ускладнювали його життя. Це допомагало його нелегкій роботі завжди залишатися улюбленою справою. Незвичайне притягує до себе, гіпнотизує.

Коваль зручніше вмостився у кріслі і заходився біля свого графіка.

Минав час. Потроху аркуш паперу вкривався чорними і кольоровими позначками і написами, великими знаками запитання та оклику, рамками та стрілами.

Зрештою визначилися колонки. Вгорі було написано великими літерами:

У цьому ще не до кінця заповненому графіку все, що було проти Кравціва і його приятеля, вписувалося у колонку із знаком мінус, все, що було за них, проти їхньої участі у пограбуванні та вбивстві родини Іллеш, записувалося у другу колонку — плюс. А те, що викликало сумнів, вимагало перевірки й уточнення, позначалося знаком запитання.

У той момент, коли Дмитро Іванович заповнював останню графу, знову подзвонив капітан Вегер і повідомив, що знайдено свідків. Юнак і дівчина, які стояли тієї ночі на розі Староминаївської і безіменного провулка, заявили, що бачили якихось людей у кінці вулиці близько першої години ночі. Силует одного був значно вищим від другого!

— Проте у свідченнях є розбіжність, — доповідав капітан далі. — Тільки дівчина, Юля, бачила двох, а хлопець, на ім'я Роман, запевняє, що був один перехожий, який швидко промайнув повз них і подався у кінець Староминаївської. Дівчина пояснює це тим, що її приятель стояв спиною до вулиці і обернувся пізніше. Пояснення здається логічним, хоч і трохи кручене…

Після розмови з капітаном Коваль доповнив свій графік, записавши ці відомості у колонку із знаком мінус.

«Ну, поки що, — вирішив він, — до цього стовпчика писати більше нічого…»

Він замислився, обхопивши голову руками. Багато дав би, щоб довідатись, де вони зараз — цей Довгий і Клоун Що роблять? Чи не тішать себе оманливою думкою про свою безкарність і готують новий злочин? Де пролягла їхня стежка, з чиєю стежкою перехреститься на горе людині, яка й не підозрює нічого?.. І підполковник Коваль подумав: як глибоко зауважував Ленін про те, що головним у боротьбі із злочинністю є не суворість покарання, а невідворотність, неминучість його. Усвідомлення цього і є найвищою формою профілактики, найгуманнішим методом викорінення правопорушень. Розуміючи неминучість викриття і покарання, Довгий і Клоун не підняли б руки на свої жертви. Весь час їх не полишала надія — нехай найменша! — що вони уникнуть правосуддя. Але…

Коваль обірвав свої міркування. Хто дав йому право думати про цього Кравціва і Самсонова як про вбивць?! Поки що у нього є тільки здогадки. Не більше. Версія розсиплеться, якщо, наприклад, Довгий чи Клоун тієї ночі гуляли десь у сусідньому селі… А виїзд? Причин може бути сотні. Однак підсвідомим почуттям Коваль збагнув, що Довгий і Клоун причетні до трагедії на Староминаївській. Але від інтуїції до доказів — шлях бруковано диким камінням сумнівів!

Щодо версії «Пограбування» — все. Зовсім не розробленою залишається версія «Спадщина». Єдині спадкоємці — Шефери, брат Каталін Ернст Шефер та його дружина Агнеса.

Агнеса запевняє, що чоловік її в ніч на шістнадцяте липня був удома. Старий Коповскі твердить протилежне. Отже, алібі у брата Каталін сумнівне.

А сам Коповскі? Судячи з розповіді, у нього є свій неоплачений рахунок до Карла Локкера, а після страти тержерместера партизанами — до його сім'ї. І алібі у Коповскі теж немає. Чи не обмовляє він сусіду, щоб відвести підозру від себе? Мовляв, був уночі вдома, бачив, як Шефер побіг з Двору…

Та невже Коповскі вигадав цю фразу Агнеси Шефер: «Ти цього не зробиш, ти пожалієш мене і дітей!»

Старий сказав, що нічний скандал у домі Шефер спалахнув через якусь жінку. Через яку саме, він не зрозумів. Чи не про вдову Іллеш точилася суперечка між подружжям? Адже Шефери не приховували своєї неприязні до родички за те, що Каталін обділила їх, забравши всю батьківщину. Ернст, як відомо, не раз говорив привселюдно: «Сволота, вбити її мало!»

А старий Коповскі? Взагалі поява цього Коповскі дуже дивна. Що він мав на меті своєю заявою? Насолити сусідові? Проте до самого Ернста Шефера у нього немає претензій. Чого ж він буде зацікавлений руйнувати його алібі?

А може, старий просто хотів допомогти міліції? Стільки людей нині сприяють боротьбі із злочинністю! Участь у цій справі беруть звичайно люди свідомі, які громадське ставлять вище особистого… А чи такий Коповскі?

Романюк і Вегер розповідали, що старі люди, які пережили тут і чеську, й угорську окупації, дуже замкнуті і не побіжать із власної ініціативи до міліції. Навіть коли їх пограбують…

Справді, дивний вигляд мала ця заява Коповскі. Адже у нього самого більше ніж досить причин ненавидіти родину колишнього тержерместера. Те, що балакучий старий розповів йому сьогодні про Шефера, про першого чоловіка Каталін Іллеш — жандарма Карла Локкера, якось кидає тінь і на самого оповідача. Коповскі не подумав про це, розбазікався, згадуючи молодість, як це часто трапляється із старими людьми.

Можливо, вбивство родини Іллеш — помста? Нехай запізніла, але — помста? Версія слабенька, дуже слабенька. Адже хто міг мститися Каталін? Жертви її першого чоловіка, начальника жандармського участку, — здебільшого робітники містечка, мешканці навколишніх сіл, інтелігенти. Такі люди не здатні на звірство… Але подумати треба… Про все треба думати… все допускати… Нехай навіть для того, щоб потім відкинути.

Отже, виходить, є іще дві версії: «Спадщина» і «Помста». Варто поворушити старі зв'язки обох чоловіків Каталін! Не забути перевірити контакти самої удови Іллеш з місцевими жителями в останні роки… Голова обертом іде — стільки тут роботи!

А чому Каталін називають удовою? І він теж, разом з усіма. Адже після смерті Карла Локкера вона знову вийшла заміж, і другий її чоловік Андор Іллеш, прізвище якого вона носить, живий. Дивно. Дуже дивно.

Узявши чистий аркуш паперу, підполковник Коваль червоним олівцем написав угорі: «Помста». І замислився, згадуючи розповідь Тибора Коповскі.

Старий сказав, що здавна знає родину першого чоловіка Каталін. Батько Карла, Йоганн Локкер, брав участь у першій світовій війні в австро-угорській армії, де заслужив велику і малу срібні медалі. За це в Угорщині належало звання «витязя» і земельний наділ. Але тоді, після війни, Закарпаття окупувала буржуазна Чехія, і за заслуги перед Австро-Угорщиною чеський уряд міг нагородити тільки пендриками[3]. Тому різник Локкер, змадяризований німець, і його син Карл ненавиділи чехів і були активістами угорської націоналістичної партії.

«… Я теж мав свою м'ясну крамницю, — розповідав Коповскі, — точніше — невеличкий ларьок. Іноді купував м'ясо у Локкерів. У 1933 році одержав патент на справжню крамницю. Я відвідував базари, прицінювався до худоби, часто бачив там Карла, який скуповував худобу, особливо дійних корів і сальних свиней. Карл платив дорожче, ніж дозволялося, і завжди перехоплював собі кращу худобу».

У Коповскі блищать очі. Спогади молодості наче омолодили його. Усе дужче паленіють висохлі щоки старого. Але ось він хмурніє. Здається, починається не дуже приємний спогад.

«У тридцять сьомому році цей нахабний молодик сказав своєму приятелю Ернсту Шеферу, який теж торгував худобою, що не заспокоїться, поки не спокусить або силою не забере мою жінку Розалію… Вона була дуже гарна, — зітхає Коповскі, і очі його зволожуються. — Правда, і я не був таким старим луб'ям!» — знову зітхає гість і випинає груди.

Коваль не перебивав його, хоч здавалося, що розповідь не має прямого відношення до алібі Шефера.

«… На цьому грунті ми з ним посварилися. Коли зустрічалися на базарах або на вулиці, Карл щоразу погрожував зарізати мене.

Сьомого травня тридцять восьмого року до мене у крамницю увійшов Ернст Шефер і сказав: Карл, випиваючи з ним у ресторані «Зірочка», передав, що труна для мене готова і, отже, сьогодні він уб'є мене. Я спитав, чи немає у Локкера пістолета, але цього Шефер не знав і порадив мені якось помиритися з Карлом.

Тоді я вирішив, що далі цього терпіти не можна, і пішов у поліцію. Карл Локкер був людиною нестриманою і небезпечною. Недавно перед цим, на Великдень, він, сп'янівши, схопив сокиру і вигнав з двору всю свою родину. А скільком людям кастетом провалив голову, скількох дівчат зґвалтував!

«Давно треба його до рук прибрати», — сказав старший поліцай, якому я все розповів, і пообіцяв під кінець дня прислати до крамниці охорону. З цього я зрозумів, що й поліція ним незадоволена, а головне те, що поліція була чеська, а Локкер відкрито тягся до святостефанського, як називали угорці, королівства і виступав проти чехів.

Я повернувся у крамницю і знову почав торгувати. Тим часом Карл під'їхав на велосипеді і сів на вулиці навпроти мене на лавочці. Крізь відчинені двері я бачив, як він не зводить з прилавка очей, і не міг важити м'ясо — у мене тремтіли руки.

Потім до крамниці теж на велосипедах під'їхали Шефер з Краснаї Юлієм і запропонували мені купити свиню. Я попросив їх захистити мене… А може, все це про мене та Локкера не потрібно розповідати, не цікаво? — уставився на підполковника Коповскі. — Але майте на увазі, це зв'язано з братом Каталін…»

Підсліпуваті, безбарвні очі старого палахкотіли зовсім по-юнацькому.

«Розповідайте, розповідайте, мені цікаво», — заспокоїв його Коваль.

Коповскі забув, де зупинився, і кілька секунд сидів мовчки, наморщивши лоба та водячи очима.

«Ви попросили Шефера і Краснаї захистити вас від Карла Локкера», — нагадав підполковник.

«Так, так, — заквапився гість. — Просив їх не йти з крамниці. А Ернст сказав, щоб я підійшов до Карла і спробував помиритися. Я взяв великий ніж і в супроводі Шефера та Краснаї попрямував до лавочки, на якій зловісно громадився Локкер. «Що ти хочеш від мене?!» — спитав я Карла.

У відповідь на це Локкер підхопився і пляшкою хотів ударити мене по голові. Я встиг відстрибнути вбік, і в цей момент з'явився поліцай, який і забрав Локкера в участок… Але незабаром його випустили, і ми з Розалією боялися вийти на вулицю — він і жінці переказав, що заріже, якщо вона не буде його.

Так минуло кілька днів. Потім молодий Локкер раптом зник з очей. Говорили, що втік до Угорщини.

У листопаді цього ж тридцять восьмого року угорські гонведи окупували Закарпаття. З ними повернувся у наше містечко і Карл Локкер — тепер уже сакасвезет — солдат угорської королівської жандармерії.

Про нас з Розалією він наче забув, одружився на гарненькій сестрі свого компаньйона Шефера — Катарін, яка жила тоді з батьками у селі Верхньому Коропці.

Але то нам тільки здавалося, що забув. Ставши тержерместером, начальником участку, Локкер схопив нашого хлопчика Едварда за те, що той не ходив на примусові заняття левентів — воєнізованої молоді. Він тримав його у глибокому підвалі і калічив. — Очі Коповскі спалахнули вогнем ненависті. — Ми з Розалією валялися у нього в ногах, віддали все, що у нас було, зубожіли, але він так і не випустив нашого хлопчика, а відправив в якийсь табір під Будапешт. Більше ми не бачили Едварда…»

Коповскі замовк. Коваль не порушував тяжкої мовчанки.

«І Шефера просили, щоб допоміг, адже він став родичем Карла, — сказав Коповскі, витерши хусточкою лице, — і жінку, цю саму Катарін, — земля їй пухом, — яку хтось тепер убив. Усе було марно… Моя Розалія, — сумно додав він, — збожеволіла. А я ось тут…

Я не знаю, чому Катарін не виселили звідси, де її чоловік наробив стільки горя людям, — сказав старий по паузі. — Нехай сама вона не винна, але ті, що потерпіли, все одно бачити її не можуть.

Можливо, тому не виселили, що рідний дядько її, Вальтер, був у Народній раді, а потім працював у райвиконкомі… Це ж колись Карл заарештував його за антиурядову пропаганду і відправив у штрафний батальйон. Вальтер втік із штрафбату, перейшов фронт, став комуністом і потрапив у школу, де навчалися радянські розвідники. Його у сорок третьому скинули сюди на парашуті, і він партизанив в окрузі. Допускаю, що саме він або його хлопці і повісили Карла у лісі…»

«Це дуже цікаво», — промовив Коваль, поклавши собі неодмінно зустрітися із дядьком Каталін.

Але Коповскі, немов угадавши думки підполковника, додав: «Він уже вмер, минулого року».

«А хто, по-вашому, з колишніх жертв Локкера або їхніх близьких міг мститися тепер Каталін?» — спитав Коваль старого.

Коповскі знизав плечима:

«Хто його зна. Таких, певно, багато. Ціле наше містечко і навколишні села». «А конкретно?»

«Конкретно нікого не можу назвати, не знаю…» Підполковник відірвався від спогадів і оглянувся. Уже темніло. Він смикнув шнурок настільної лампи. Рівний жовтий круг світла безшумно впав з низького абажура на червоне слово: «Помста», — висвітлив руку Коваля і його схилене чоло.

Дмитро Іванович знову затиснув між пальцями ручку, дописав унизу: «Старий Коповскі», — поставив свої позначки: мінус, плюс, запитання.

Через кілька хвилин графік після заголовка «Помста» набрав такого вигляду:

Двері номера поторгали, потім тихенько постукали. Так звичайно шкрябалася Наталя. Долетів її голос: «Дік, ти вдома, відчини!»

Коваль насилу відірвався від графіка, відчинив двері і знову повернувся до своїх паперів.

— Чого ти замкнувся? Спиш? — Дівчина глянула на стіл і переповнену попільничку, з якої уже вивалювалися недопалки. — А-а, працюєш! Нудишся?

— Умгу, — кивнув батько, все ще в полоні своїх думок.

— Тут якийсь стариганчик приходив. Він дочекався?

— Умгу. — Запитання Наталки нарешті пробилося до свідомості Коваля, і він спитав сердито: — Ти не могла відіслати його в міліцію?

Потім подумав, що зустріч з Коповскі була дуже корисною і хто зна, чи розговорився б той так щиро серед казенних стін, буркнув уже спокійніше:

— Ну гаразд. Але у майбутньому нехай шукають мене там…

— А ти обідав, тату? — Коли батько гнівався, врятувати становище могла тільки ніжність. — Татку, чуєш? — повторила Наталя знову. Знала, що уже не можна назвати його жартівливим «Дік», по перших літерах імені, по батькові та прізвища, а тільки серйозним і ніжним словом «татко».

— До чого тут обід? — не охолов Дмитро Іванович. — Обідав, обідав.

— А що ти обідав, татку? — не відступала Наталя.

— Яблука, — буркнув підполковник. — Цілий кілограм.

— Ага, яблука на обід. Чудово! Фігуру бережеш? — пішла в наступ дівчина. — А я молодець, сьогодні вже тричі їла, — посміхнулася вона. — Сама себе не похвалиш, ніхто не поцікавиться. Зараз побіжу до буфету й візьму тобі чого-небудь. Ти що хочеш? Бутерброди, яйця, кефір, сік?

— Давай, давай… Все одно.

Бутерброди були з шинкою. Спочатку Коваль думав переглянути за вечерею газету, але, як тільки підніс перший бутерброд до рота, відчув, що жахливо зголоднів. Він жадібно їв, мало не ковтаючи куснями, і не заглядав у розгорнуту газету. Наталя із співчутливою усмішкою дивилася на нього. Відкоркувавши пляшку айвового соку, вона наповнила дві склянки: собі і батькові.

— Взагалі, тату, так далі діло не піде. Що я повинна, як нянька, слідкувати за тобою? Бутерброди — це вечеря. А вдень треба їсти гарячу страву. Сьогодні вже пізно, а завтра, будь ласка, спустись униз, в ресторан, і пообідай. Або десь у місті зайди до їдальні. Біля самісінької міліції є прекрасна їдальня. Я серйозно кажу, головне — суп чи борщ, а то виразку шлунка наживеш, курець! При такому розумовому напруженні, — повчально продовжувала дівчина, — треба бути ненажерою. Хіба не так?

Коваль не відповів. Здається, і не слухав Наталю. Він усе ще міркував про Коповскі і його візит.

— У тебе поганий настрій? І все через мене? Ну, винувата, тату. І врахую… А може, я зарано прийшла? Ти ще хочеш посидіти на самоті? Попрацювати? То я в кіно збігаю. Тут навпроти готелю… Мовчиш? Значить, згода?

— Іди. — Коваль зрадів можливості побути годинку-другу на самоті. — Тільки після сеансу відразу назад, не розгулюй опівночі.

— Слухаюсь, товаришу підполковник!

Біля дверей Наталя раптом зам'ялася, постояла і повернулася до столу.

— Тату, ти перестав сердитися на мене? Правда?

— Ти іще тут?

— Дік, я хочу тебе розсмішити. Ми на турбазі сьогодні жартували, мої нові друзі знають, хто мій батько, що ти, одним словом, сищик. Ми написали колективний детектив на одну сторінку з продовженням… Ну, пародію, жарт. — Наталя порилася в сумці і добула звідти аркушик зі шкільного зошита. — Я так поспішала, щоб тобі показати, але ти відразу накрив мене мокрим рядном.

Наталка поклала аркушик на ріжок столу і вже з коридора додала:

— Почитай, коли звільнишся. Мої друзі захоплюються науковою фантастикою, і тому у нас гібрид вийшов, плутанина, але — весело! Спасибі за увагу! А тепер я щезаю! Головне, не шукай якогось сенсу, змісту — його немає і його не треба… І не ображайся, будь ласка. Це ж жарт.

Залишившись один, Коваль краєм ока глянув на аркушик і прочитав: «Се присвячується великому криміналісту не менш великої фантастичної епохи нашої!»

Узяв папірець у руки, підніс до лампи.

Нижче від посвяти починався сам «детектив»

«ШЛЯХ ДО НІРІАПУСА»

(Заплутана справа)

Частина 1

Від трупа тхнуло перегаром.

— Це — «Мортель», — сказав детектив Гопкінс, нюхаючи блідий ніс небіжчика.

— Це не «Мортель», — заперечив собака і ліниво згорнувся калачиком у кріслі.

— «Мортель»! — зауважив померлий. — «Мортель»…

У вікно влітав аспарогіловий вітер. Небо злякано мерехтіло відтінками білизни убивці! Пахло м'ятою — непорочний запах смерті йшов від небіжчика і легким серпанком обкутував присутніх.

У цей час Гопкінс відчув гострий біль у шлунку. А ліве вухо його помічника аскаридозно засвербіло.

— Атмосферу отруєно! — здогадався собака.

У кімнаті все пливли і пливли кудись невиразні гідронічні хвилі…

Помічник і «третя рука» Гопкінса Поня Хлюстович (серб за національністю, американець за походженням, хунвейбін за переконаннями) витяг з кишені уламок літаючої тарілки.

— Це — вони! — з незрівнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори і здригнувшись при цьому прищемленим сідничним нервом.

— Вони зовсім не могли цього зробити, тому що вони не могли цього зробити зовсім, — авторитетно-роздратовано заявив Гопкінс. — Але…

Але фрази він не закінчив, бо концентровані телепатичні поля винесли його через вікно у призахідний надпростір. Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже…

Частина 2

Ламкі морські хвилі пестили ніжне ялтинське узбережжя. Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю…

Далі буде (у 2-му томі).

— Ну й нагородили! — засміявся Коваль. — Ну й зайці!.. Проте, як кажуть французи у таких випадках, повернемося до наших баранів.

Отже, версія «Спадщина». Коваль сховав Наталчин опус у стіл, витяг чорний фломастер і почав креслити нову сторінку графіка.

Нижче, як завжди, написав: «Брат Каталін Іллеш Ернст Шефер і його дружина Агнеса».

Третій аркуш сьогоднішнього графіка Коваля мав такий вигляд:

Заповнивши колонки, Коваль відсунув папір ї замислився. Багато було у нього запитань без відповідей, багато такого, що ще не стало конкретною версією, але спонукало міркувати, співставляти.

Кого чекала вдова Іллеш у гості?

Чи приходили ці гості?

Те, що Каталін готувалася зустрічати гостей, було ясно.

Що він, Коваль, може сказати з цього приводу? Що він уже знає про саму Іллеш?

Треба глибше копнути старі зв'язки. Вже відомо, що перший чоловік Каталін був тут жандармом, належав до фольксбунду — спілки прогітлерівських німців в Угорщині. Другий чоловік, Андор Іллеш, — угорець, прізвище якого вона носила і дочку якого Ілону було так само вбито шістнадцятого липня, — й досі живе в Угорщині. Перевірено, що він знаходиться у Будапешті, звідки вже багато років не виїздив, має іншу дружину і двох дітей від неї. До того ж хіба може людина зарізати власну дитину? Час від часу він же надсилав Ілоні посилки…

Перший чоловік, тержерместер Карл Локкер, теж відпадає — він був убитий наприкінці війни. Люди знайшли його у лісі повішеним на дереві…

А все-таки чому її всі називають удовою?

Чи не тому, що Карла Локкера, якого немає в живих, люди вважали законним чоловіком, а другого, Андора Іллеша, тільки коханцем?

А де знаряддя убивства? Де ніж?

Адже не знайшли його й досі.

Коваль узяв синій олівець і написав унизу через весь аркуш графіка: «ДЕ НІЖ?» — потім підвівся і заходив по кімнаті.

Знадвору, на вулиці, почулися голоси, гомін. «Закінчився сеанс», — здогадався підполковник. Відчув, що йому вкрай потрібно розім'ятися, подихати свіжим повітрям. Негайно!

Та й Наталку зустріне. Він хутко погасив світло і вийшов з номера…

— Так, я мав свою крамницю.

— М'ясну?

— Торгував м'ясом.

— За чехів?

— За чехів.

— А після тридцять восьмого року, коли прийшли гонведи?

— Теж.

— Мали крамницю?

— Так.

— Угорський уряд вас не кривдив?

— Ні.

— Тому, що ваш шурин служив у жандармерії?

— Фольксдойчів не чіпали А з Карлом Локкером я нічого спільного не мав. Це був бандит.

— Проте замолоду дружили. Навіть сестру за нього віддали.

— Я не віддавав. І Катарін не хотіла. Він залякав її.

— Зараз де працюєте?

— Кооперативна торгівля м'ясом.

— На пенсію не збираєтесь?

— Та вже скоро.

З Ернстом Шефером підполковник розмовляв у кабінеті Вегера за допомогою перекладача. Те, що Коваль питав зараз у м'ясника, було вже відоме йому від начальника карного розшуку, проте хотів все почути безпосередньо з перших уст, а головне, придивитися до цієї людини. Не заважало навіть те, що розмова велася через перекладача, що, намагаючись виграти час, Шефер прикидався, ніби не розуміє по-українському: Вегер попередив підполковника, що м'ясник знає і російську, і українську мови.

У кабінеті начальника розшуку, на другому поверсі, мало не заповнюючи своєю опасистою постаттю усю маленьку кімнату, сидів чоловік, у якого чорна поріділа чуприна вже бралася сріблом. Він не був схожий на людину, вбиту горем, проте і не здавався щасливим спадкоємцем, який силою волі стримує радість, пригашує блиск очей, щоб не стерти з лиця скорботу.

— Від свого шурина мав лише горе, — додав німець — Це був грабіжник і садист, якого світ не знав. Він і мене весь час грабував.

— І сестра не могла захистити?

— Сестра? — Шефер наморщив лоба, намагаючись зорієнтуватися, як вигідніше відповісти.

Коваль з цікавістю спостерігав за ним.

— З Катарін ми не дуже дружили.

— З рідною сестрою? Вас у батьків було тільки двоє.

— Вона мала нелегкий характер.

— У чому це виявлялося?

— Ну, — зам'явся Шефер. — Може, під впливом свого чоловіка. Про мертвих говорять тільки добре. Все-таки це сестра моя…

— Якщо не йдеться про вбивство. Зараз треба говорити! про живих, і про мертвих тільки правду.

— Вона з дитинства любила забирати собі все, що бачили очі: кращу іграшку, більше яблуко, якщо цукерки чи горіхи — так повну жменю, аж сипалося. Катарін свого не упускала!

— Чому весь час кажете Катарін, а не Каталін?

— Мама назвала її Катарін. По-німецькому немає Каталін.

— Значить, ви не любили сестру?

Старий різник знизав плечима:

— Я цього не сказав.

— Люди чули, як ви погрожували їй.

— Мав з нею судитися за землю і частину будинку, але прийшли радянські, і земля стала державною.

— Розкажіть докладніше.

— Ділянка, де Катарін звела собі будинок, належала батькам. Але вона з Карлом захопила всю землю. Я нічого не міг вдіяти. Ви ж розумієте, з Карлом тягатися було все одно, що у зашморг лізти.

— Ви скаржилися, що Каталін не сплатила вам за роботу. Ви допомагали їй будуватися?

— Так, обіцяла і не заплатила…

— І ви побоялися з нею і шурином воювати з тих самих причин, — у тон м'ясникові закінчив підполковник.

Допит Шефера проходив мляво. Коваль ставив запитання, часто ніби про речі сторонні, не по суті справи, ї задивлявся у вікно, терпляче чекаючи, поки інспектор карного розшуку, симпатичний веснянкуватий лейтенант Габор, перекладе запитання і відповідь. Не сподіваючись поки що почути від м'ясника щось важливе, дозволяв собі згадувати деталі справи, немов гортав аркуш за аркушем.

Його не покидала тривога: що зараз робить убивця, якщо це не Ернст Шефер, який сидить перед ним? Де він? За тисячі кілометрів чи поряд — простягни руку і візьми!..

Молодий лейтенант увесь час приглядався до Коваля, стежачи за знаменитим сищиком, і, хоч не розумів поведінки підполковника, набирав щораз глибокодумного вигляду.

Коваль же тим часом роздумував над тим, чому ні цьому молодому офіцерові, ні дільничному інспекторові Козаку досі не вдалося нічого розвідати.

Бідолашний Козак з ніг збився, нишпорячи на Староминаївській і прилеглих вулицях, розпитуючи мешканців. Ніхто з сусідів Іллеш не бачив жодних зайд, не чув уночі шуму на вулиці, навіть передсмертного крику Єви. І все це у передмісті, де частенько прислухаються до того, що робиться за чужим парканом.

Що ж стосується Ернста Шефера, який тримається зараз, наче нейтральний свідок, то йому приготовано несподіванку. І хоч би як затягував відповідь, все одно мовчанкою не відбудеться.

Наперед відчуваючи розгубленість підозрюваного, Коваль раптом строго запитав:

— Де ви були в ніч на шістнадцяте?

Пильним оком помітив, як у Шефера ворухнулися руки з грубою золотою обручкою і чорним агатовим перснем на товстих, наче обрубаних пальцях, здригнулися напівопущені м'ясисті повіки. О, Шефер добре розумів його і без перекладача!

Поки інспектор Габор перекладав запитання, м'ясник опанував себе.

— Як де? Вдома… Я завжди ночую вдома.

Лейтенант повторив ці слова. Шефер дивився на Коваля незворушно.

— Хто може підтвердити?

— Капітан Вегер уже говорив із моєю дружиною, вона підтвердила.

— Більше ніхто?

Шефер знизав плечима: мовляв, а хто ж іще може знати, де він ночує.

Усім своїм виглядом старий німець удавав людину, ні в чому не винну і навіть ображену за те, що його допитують, коли йому так нелегко: хоч якою поганою була Катарін, а все ж сестра! І бідолашні племінниці!

А підполковник дивився на нього і думав: якщо не підтвердиться провина Шефера, то через півроку м'ясник і його дружина стануть власниками будинку і всього майна, на яке давно зазіхали.

Дмитру Івановичу Ковалю, який віддав усе життя встановленню істини і торжеству справедливості, було б прикро, якби Ернст, який ворогував із сестрою, скористався би її добром. Але це було б законно, бо симпатій і антипатій закон не враховує. Якщо за законом Шефери єдині спадкоємці будинку і майна Іллеш, — значить, це і є справедливість…

Але якщо це не гра примхливої долі, якщо Каталін та її нащадків позбавила життя міцна рука м'ясника, то смисл існування Коваля зараз і полягав у тому, щоб викрити убивцю. В цьому буде й найвища Справедливість!..

Підполковник нараз спитав:

— Хто ваші сусіди?

— Мої сусіди?

— Найближчі.

— З одного боку живе лікар Івасюк, з другого — пенсіонер Коповскі. Садок межує із подвір'ям інженера лижної фабрики Макогонова, але від будинку це далеченько.

— Івасюка немає у місті?

— Скоро місяць, як всією сім'єю подалися у відпустку до моря.

— А Коповскі?

— Майже щодня бачу.

— В яких ви з ним взаєминах?

М'ясник на мить замислився.

— У нормальних.

— Повз чиї будинки проходите, коли прямуєте до Староминаївської?

Шефер знову знизав плечима, поморщив лоба, намагаючись пригадати сусідів у тій послідовності, в якій проходить повз них.

Коваль не вимагав цього списку. Тому уточнив запитання:

— Хто з них міг вас бачити на вулиці в ніч на шістнадцяте?

Німець здивовано мовчав.

— Слухайте, Шефер, давайте говорити відверто — куди ви йшли з дому тієї ночі?

Тепер повіки м'ясника залишалися спокійними. «Сюрприз» Коваля, здається, не був для нього несподіванкою.

Про що це свідчило: про його вину, про те, що Шефер підготував себе до такого запитання, чи про невинність, яка не боїться ніяких підступів дізнавача?

— Нам відомо. — повільно вів Коваль, — що в ніч на шістнадцяте, о двадцять третій годині, ви пішли з дому і повернулися тільки під ранок.

Шефер помовчав хвильку, думаючи про своє, потім його грузька постать випросталася, плечі піднялися, і він щось різко кинув лейтенантові Габору. Той переклав:

— Я вже сказав, що ночував удома У мене є свідок!

Ковалю не хотілося залучати до розмови Коповскі, бо обіцяв зберегти його інкогніто, але зараз подумав, що без очної ставки не обійтися. Поведінка Шефера була не на його користь Справді, навіщо приховувати, що посварився з дружиною і, аби досадити їй, блукав нічними вулицями?

Певно, тут не про дозвільне блукання йдеться, недаремно ж Агнеса благала: «Ти цього не зробиш, ти пожалієш мене і дітей!» Йдеться про щось погане, тяжке, про вчинок, від якого дружина намагалася утримати чоловіка.

Що ж це могло бути вночі, якщо не похід до сестри з небезпечним наміром? Інакше навіщо і самому Шеферу, і Агнесі приховувати цей епізод?!

— Ваших дітей не було вдома шістнадцятого? — спитав Коваль, щоб не робити паузи у розмові. Він знав, що і неодружений син, і сімейна донька, яка гостювала у батьків, поїхали за два дні перед тим до Львова. І син повернувся додому тільки двадцятого липня.

— Так. Не було. Ви це знаєте, — спокійно відповів німець.

«У нього міцні нерви, — подумав підполковник, повертаючись усім корпусом до невеликого залізного сейфа, що стояв у кутку, за його спиною. — Показати йому перстень?»

Він відчинив грубі дверцята сейфа і витяг невеличкий предмет, загорнутий у рожеву промокашку, певно, із шкільного зошита.

Потримавши згорток у руках, розгорнув і поклав на стіл масивний срібний перстень з великим сапфіром у формі півмісяця, що світив синім вогнем. Здавалося, в тому прозорому камені запалено тремтливу свічку.

Несподівано для Коваля Ернста Шефера немов громом ударило. Він пополотнів, втяг голову в плечі. Заворожений таємничим блиском каменя, не міг відвести від персня зляканого погляду.

Запала довга пауза. Лейтенант Габор, який теж уперше бачив перстень, також задивився на це кам'яне чудо і не почув запитання Коваля.

— Вам знайома ця річ? — змушений був повторити запитання підполковник. — Перекладіть, Габоре!

Підполковник, звичайно, помітив розгубленість Шефера — тут і не з його досвідом можна було зробити висновок, що з перснем у м'ясника зв'язані не дуже приємні спогади. І Коваля, як це часто бувало в його роботі, охопило почуття, що несподівано знайдено архімедову точку, на яку можна спертися. Підполковник повільно повертав у руках перстень, розглядаючи його і гарячково міркуючи тим часом, як краще використати цю несподівану удачу.

— Ваш перстень? — у лоб спитав Шефера. М'ясник скинув невидющі очі на Коваля.

— Унмогліхт! — прохрипів у відповідь. — Це неможливо… — раптом промовив українською мовою. — Як він потрапив сюди?

— Перстень ваш? — повторив запитання Коваль.

Кров повільно припливала до щік Шефера. Погляд ставав осмисленим, але страх, як і раніше, ще гніздився в очах.

— Як він потрапив до вас?

— Ви не відповіли на моє запитання, — нагадав підполковник.

Шефер уже повністю опанував собою.

— Унмогліхт, — повторив упівголоса. — Дозвольте подивитися.

Коваль подав йому перстень.

Поглядаючи, як обережно бере його м'ясник, як повільно повертає, розглядає, приміряє на свій палець, Коваль переконувався, що на цей раз інтуїція його не підводить.

— Не підробка, — з легкою іронією зауважив він.

— Наче привид, — тяжко зітхнув німець. — Страшно, коли оживають привиди.

— Хіба це можливо, щоб оживали? — з удаваною наївністю спитав Коваль. — По-моєму, ні.

— До цієї хвилини і я так думав, — знову зітхнув м'ясник, повертаючи перстень.

— А тепер? Шефер промовчав.

— Ви все-таки не відповіли на запитання: це ваша річ?

Шефер похитав головою.

— Але ви і раніше бачили цей перстень?

М'ясник кивнув.

— У кого?

— Де ви взяли його? — в свою чергу запитав німець.

— У домі вашої сестри. Де ж іще.

— Так, — промовив по паузі Шефер і стиснув губи. Потім подумав і додав: — Певно, що не у сховці.

— Чому ви певні цього?

— Я так і думав, — відповідаючи якимсь своїм здогадкам, промовив Шефер.

Коваль не перебивав. Чекав, щоб підозрюваний сам розговорився. Так він більше розповість, аніж тоді, коли відповідатиме на запитання.

Поступово створилася більш довірлива атмосфера, ніж на-початку, і Шефер, не чекаючи перекладу, заговорив ламаною українською мовою:

— Це мій перстень. Він мав бути моїм. Але… Це — наша фамільна коштовність, що передавалася по чоловічій лінії. Його носив на руці мій дід, потім батько. Далі йду я. Але після смерті батька, який жив разом з Катарін і зятем, сестра сказала, що перстень пропав… Хай простить мене господь, — зітхнув м'ясник, — сама була дуже зажерлива, а тут ще й чоловік при владі… Тому я так здивувався, побачивши його у ваших руках. Я тоді повірив сестрі.

Пояснення Шефера здавалися правдивими. Після заяви Коповскі про відсутність алібі у єдиного спадкоємця (ох, це вічне людське куі продест), він сподівався, що вийшов на пряму стежку. Але, видно, ще довго доведеться блукати манівцями.

— Ваша фамільна коштовність, значить, — тихо промовив підполковник — Так. Так… А чого ви вирішили, що ми його взяли не із сховки? Яку сховку ви мали на увазі?

Шефер зам'явся, прикривши очі повіками. Губи його надулися, заворушилися, немов шукав потрібних слів, ледве стримуючи випадкові, небезпечні, що могли необачно зірватися. Зморшки на переніссі стяглися — на обличчі відбилася ціла гама почуттів.

Коваль терпляче чекав.

— Ну так, просто, — зрештою видушив із себе німець. — Вихопилося… Знайшли, і все… Ясно, що в хаті… А де саме Катарін раніше ховала, не знаю. Якби знав, може, давно забрав би. — М'ясник зробив паузу. — Дозвольте все-таки спитати, де саме ви його взяли? Коваль вагався. З досвіду знав, що інформація — найголовніше, чого не вистачає винуватцю, щоб заплутати розслідування. У цій боротьбі двох протилежних інтересів — злочинця і оперативника або слідчого — одній стороні все відомо про злочин і майже нічого з того, що відбувалося потім на місці події, які зібрано докази, як ведеться розшук і розслідування. А друга сторона, власне, для того й веде розслідування, щоб відтворити цю невідому для неї сцену злочину, з'ясувати мотиви його і встановити особу злочинця.

Чи не зашкодить справі він, Коваль, даючи інформацію Шеферу?

— У вітальні, — зрештою сказав підполковник, вирішивши, що злочинцеві така інформація не допоможе.

— Убивця міг випустити з рук перстень у темряві, — зауважив м'ясник.

Коваль не сказав, що перстень знайшли під диваном. Здогад Шефера про дещо свідчив. М'ясник говорив як людина, що добре знає подію або має осяяння.

— Мабуть, убивця не роздивився зопалу, що це дорога річ. У тій хапанині, серед крові…

Шефер опустив голову і прикрив повіками очі. Кожному з присутніх у кабінеті по-своєму уявилася картина нічної трагедії, і всі мовчали.

Коли м'ясник підвів голову, Коваль спитав:

— Чому вас цікавить, де саме знайдено перстень?

— Цей перстень… — тяжко зітхнув у відповідь німець

Цей перстень… — повторив він. — Тільки тепер повністю розумію, як вона мене обікрала. Мила сестричка! Цей перстень вартий добрих грошей… А казала, що його немає.

— Може, хотіла подарувати своєму чоловікові, Карлу.

— Не знаю.

Відповідаючи на запитання, м'ясник тривожно стежив, як Коваль загортає перстень у промокашку, щоб сховати у сейф.

— Краще було б у замшу.

— Промокальний папір теж годиться, — відповів Коваль, зачиняючи дверцята.

Німець тільки зітхнув і розвів руками: мовляв, на жаль, він іще не хазяїн цього персня.

— Повернемося до наших баранів, громадянине Шефер, — сказав Коваль. — Не пригадали, де були вночі на шістнадцяте липня?

Запала пауза.

— У вашої сестри був ніж, яким Андор Іллеш колов свиней?

— Певно, що був.

— Нікому не подарувала його, не продала, коли Іллеш пішов від неї?

Шефер знизав плечима:

— Мені, у всякому разі, нічого не дарувала.

Знову запала пауза. Коваль і м'ясник дивилися один на одного. І кожен думав своє.

— Хочете що-небудь додати по справі вбивства Каталін Іллеш та її дочок?

— Ні.

— Ну, що ж, — погодився Коваль. — Тоді на сьогодні все. Раджу до наступної зустрічі пригадати, де були тієї ночі. Щоб обійтися без очних ставок. А зараз ви вільні… Лейтенанте, — звернувся до інспектора Габора, — проведіть громадянина Шефера.

Уже на порозі кімнати м'ясник обернувся і спитав:

— Коли все скінчиться, перстень віддадуть мені?

— Віддадуть тому, кому він належатиме, — відповів Коваль. — А поки що побуде у нас. Як речовий доказ.

Коли двері за Шефером і лейтенантом зачинилися, підполковник знову витяг перстень.

Гарний витвір якогось східного майстра таїв у собі таємницю. Вся поведінка Шефера свідчила, що ця таємниця йому відома. Але скільки треба попрацювати, щоб старий м'ясник схотів поділитися нею! Втім, може виявитися, що все це не має ніякого відношення до вбивства на Староминаївській. А час іде, неспійманий звір у людській подобі ходить по землі, і він… Коваль, мусить його знешкодити якомога швидше.

Розглядаючи перстень, милуючись тремтливим синюватим вогнем, що випромінював сапфір, підполковник помітив на широкій дужці слід від припаю. «Доведеться дати його на експертизу, — вирішив він. — Цікаво все ж, що це за штука!»