Таємниця Боскомської долини

Пригода з горбанем

Одного літнього вечора, за кілька місяців після мого одруження, я сидів біля каміна й докурював свою останню люльку, дрімаючи над якимось романом, — весь день бігав і втомився до нестями. Моя дружина піднялася нагору, у спальню, та й слуги вже подалися на спочинок — я чув, як замикалися вхідні двері. Я піднявся й почав вибивати люльку, як раптом пролунав дзвоник.

Я зиркнув на годинник. Була за чверть дванадцята. Запізно для гостя. Я подумав, що мене кличуть до пацієнта й доведеться сидіти всю ніч біля його ліжка. З невдоволенням на обличчі я вийшов у передпокій і відчинив двері. І страшенно здивувався: на порозі стояв Шерлок Голмс.

— Ватсоне, — сказав він, — сподіваюся, ви ще не лягли.

— Радий вас бачити, Голмсе.

— Ви здивовані, це й не дивно! Але вважаю, що у вас відлягло від серця! Гм... Ви курите той самий тютюн, що й у парубоцькі часи. Помилитися неможливо: на вашому костюмі є пухнастий попіл. Й одразу видно, що ви звикли носити військовий однострій, Ватсоне. Вам ніколи не прикинутися справжнім цивільним, поки не покинете звичку засовувати хустинку за обшлаг рукава. Ви мене приймете сьогодні?

— Із задоволенням.

— Ви казали, що маєте кімнату для одного гостя, і ваш вішак для капелюхів свідчить про те, що вона зараз порожня.

— Буду радий, якщо заночуєте в мене.

— Дякую. У такому разі повішу свій капелюх на вільний гачок. Бачу, у вашому будинку побував робітник. Отже, щось сталося. Сподіваюся, каналізація працює?

— Ні, це газ...

— Ага! На вашому лінолеумі залишилися два сліди від цвяхів його черевиків... саме у тому місці, куди падає світло. Ні, дякую, я вже повечеряв у Ватерлоо, але із задоволенням викурю з вами люльку.

Я подав йому свій кисет, детектив розмістився навпроти й якийсь час мовчки пахкав. Я чудово знав, що привести його до мене такої пізньої пори могла лише дуже важлива справа, і терпляче чекав, коли детектив сам озветься.

— Бачу, зараз вам доводиться багато працювати за фахом, — кинув він на мене проникливий погляд.

— Авжеж, сьогодні був особливо важкий день, — відповів я, подумав і додав: — Можливо, ви вважаєте це ідіотським, але не збагну, як ви про це здогадалися.

Голмс усміхнувся.

— Я ж знаю ваші звички, мій любий Ватсоне, — сказав він. — Коли маєте мало візитів, то ходите пішки, а коли багато — берете кеб. Позаяк бачу, що ваші черевики не брудні, а лише легко запилюжені, то я ні хвилини не вагався зробити висновок, що тепер у вас дуже багато роботи і ви їздите кебом.

— Бездоганно! — вигукнув я.

— Елементарно, — додав він. — Це саме той випадок, коли можна легко вразити уяву співрозмовника, котрий випускає з уваги якусь незначну обставину, на якій, однак, ґрунтується весь перебіг міркувань. Те саме, мій любий Ватсоне, можна сказати й про ваші оповіданнячка, що інтригують читача лише тому, що ви зумисне замовчуєте певні подробиці. Зараз я опинився в становищі цих самих читачів, бо тримаю в руках кілька ниток однієї дуже дивної справи, пояснити яку можна, лише знаючи всі обставини. І я їх дізнаюся, Ватсоне, неодмінно дізнаюся!

Очі його заблищали, запалі щоки порожевіли. На мить на його обличчі з’явився вогник неспокійної та пристрасної натури, але моментально згас. І обличчя знову перетворилося на безпристрасну маску, як у індіанця. Про Голмса часто казали, що він не людина, а машина.

— У справі є цікаві нюанси, — додав він. — Я б навіть сказав — винятково цікаві обставини. Мені здається, що я вже близький до її розкриття. Залишається з’ясувати небагато. Якби ви погодилися поїхати зі мною, то добряче б мені прислужилися.

— Матиму за честь.

— Могли б ви податися завтра до Олдершота?

— Не сумніваюся, що Джексон не відмовиться навідати моїх пацієнтів.

— Поїдемо потягом, який відходить від Ватерлоо о десятій годині одинадцять хвилин.

— Дуже добре. Якраз устигну домовитися з Джексоном.

— У такому разі, якщо ви ще не дуже хочете спати, я коротко розкажу, що сталося й що треба робити.

— До вашого приходу я дуже хотів спати. Але тепер нізащо не засну.

— Я коротко, але спробую не оминути нічого важливого. Можливо, ви читали про цю подію в газетах. Маю на увазі ймовірне вбивство полковника Берклі з полку «Роял Манстерз», розквартированого в Олдершоті.

— Ні, не читав.

— Отже, вона ще не набула широкого розголосу. Або не встигла. Полковника знайшли мертвим усього два дні тому. Факти ось які. Як ви знаєте, «Роял Манстерз» — одна з найбоєздатніших військових частин британської армії. Полк відзначився і в Кримській кампанії, і під час повстання сипаїв. До минулого понеділка ним командував Джеймс Берклі, заслужений вояк, котрий почав службу рядовим, за хоробрість отримав офіцерське звання й урешті-решт став командиром полку, в який прийшов рекрутом. Полковник Берклі одружився, коли ще був сержантом. Його дружина, у дівоцтві міс Ненсі Девой, була донькою відставного сержанта, котрий колись служив у тому самому підрозділі. Неважко собі уявити, що в офіцерському середовищі молоду пару прийняли не надто доброзичливо. Але вони, мабуть, швидко призвичаїлися. Наскільки я знаю, місіс Берклі завжди користувалася прихильністю полкових дам, а її чоловік — своїх колег-офіцерів. Можу ще додати, що вона була дуже вродлива, і навіть тепер, за тридцять років, вона все ще неабияк приваблива. Полковник Берклі, мабуть, був щасливий у сім’ї. Майор Мерфі, котрий виклав мені більшість інформації, запевнив, що ніколи не чув про якісь чвари в цій родині. Загалом він вважає, що Берклі кохав свою дружину більше, ніж вона його. Прощаючись із нею навіть на один день, полковник дуже тужив. Вона ж, хоча й була ніжною та відданою дружиною, ставилася до нього трохи інакше. У полку їх вважали взірцевою парою. В їхніх стосунках не було нічого, що могло б хоч віддалено натякнути на можливість трагедії.

Характер у полковника Берклі був вельми своєрідний. Зазвичай веселий і товариський, цей старий воїн часом ставав запальним і злопам’ятним. Однак ця риса його характеру, мабуть, ніколи не проявлялася щодо дружини. Майора Мерфі й інших трьох офіцерів із п’яти, з котрими я спілкувався, вражав пригнічений стан, що часом охоплював полковника. Як заявив майор, під час галасливої та веселої бесіди за столом часто ніби чиясь невидима рука раптово стирала посмішку з його губ. Коли на полковника находило, він багато днів перебував у поганому настрої. Була в його характері ще одна дивина, яку помітили товариші-офіцери, — він боявся залишатися сам, особливо в темряві. Ця дитяча риса в чоловіка, котру, без сумніву, був наділений мужністю, викликáла чутки та розмаїті версії.

Перший батальйон полку «Роял Манстерз» уже кілька років квартирував в Олдершоті. Одружені офіцери жили за межами казарм, а полковник весь цей час займав віллу «Лечайн», розташовану приблизно за півмилі від Північного табору. Будинок стоїть у глибині саду, але його західний бік — усього ярдів за тридцять від дороги. Слуги в будинку — кучер, покоївка та кухарка. Лише вони та їхні господарі жили в «Лечайні». Дітей Берклі не мав, а гості приїздили нечасто.

А тепер розповім про події, які сталися в «Лечайні» цього понеділка між дев’ятою та десятою годинами вечора.

Місіс Берклі, як виявилося, належала до римо-католицької церкви і брала помітну участь у діяльності доброчинного товариства Святого Ґеорґа, заснованого при храмі на Вот-стрит, де збирали та роздавали бідноті вживаний одяг. Збори товариства були призначені того дня на восьму годину вечора, і місіс Берклі швидко пообідала, аби не спізнитися. Коли виходила з оселі, то, за словами кучера, перекинулася з чоловіком кількома зовсім буденними словами й пообіцяла скоро прийти. Потім вона зайшла за міс Моррісон, юнкою, котра жила в сусідній віллі, і вони разом подалися на збори, що тривали сорок хвилин. О чверть на десяту місіс Берклі повернулася додому, розійшовшись із міс Моррісон біля дверей оселі, в якій та жила.

Вітальня вілли «Лечайн» виходить вікнами на дорогу, і її великі скляні двері відчиняються на газон, який має вшир тридцять ярдів і відокремлений від дороги невисокою залізною огорожею на кам’яному фундаменті. Повернувшись, місіс Берклі пішла саме в цю кімнату. Фіранки не були опущені, адже в ній рідко сидять вечорами, але жінка сама засвітила лампу, а потім зателефонувала та попросила покоївку Джейн Стюарт принести їй горнятко чаю, що було зовсім незвично для неї. Полковник був у їдальні. Почувши, що дружина повернулася, він зайшов до неї. Кучер бачив, як господар, оминувши хол, увійшов до кімнати. Більше його живим не бачили.

Хвилин за десять чай був готовий, і покоївка понесла його до вітальні. Підійшовши до дверей, вона з подивом почула розгнівані голоси господарів. Покоївка постукала, але ніхто не відгукнувся. Тоді вона натиснула на клямку, однак двері виявилися замкненими зсередини. Покоївка, певна річ, побігла за куховаркою. Обидві жінки закликали кучера, піднялися в хол і прислухалися. Сварка тривала. За дверима, як свідчать усі троє, лунали лише два голоси — Берклі та його дружини. Берклі промовляв тихо й уривчасто, тож нічого не можна було розібрати. Господиня ж дуже гнівалася, і, коли посилювала голос, її було добре чути. «Ви боягуз! — повторювала вона раз за разом. — І що тепер робити? Поверніть мені моє життя. Я не можу більше дихати з вами одним повітрям! Ви страхопуд!» Раптом почувся страшний зойк, це кричав господар, потім гуркіт і, нарешті, несамовитий лемент господині. Упевнений, що трапилася біда, кучер кинувся до дверей, за якими не вщухали ридання, і спробував їх вибити. Двері не піддавалася. Служниці від страху зовсім уже втратили голову, і допомоги від них сподіватися було годі. Кучер раптом збагнув, що у вітальні є другі двері, що виходять у сад. Він кинувся з будинку. Двері були привідчинені — звична річ літньої пори — і кучер в одну мить опинився в кімнаті. На канапі лежала непритомна місіс Берклі, а поруч із задертими на крісло ногами та головою в калюжі крові на підлозі біля решітки каміна розпростерлося тіло господаря. Нещасний полковник був мертвий.

Побачивши, що господареві вже нічим не допоможеш, кучер вирішив насамперед відімкнути двері до холу. Але тут перед ним виникла дивна несподівана завада. У замку не було ключа. Його взагалі не було ніде в кімнаті. Тоді кучер вийшов через зовнішні двері та подався за поліцією і лікарем. Дружину, на яку, природно, першою впала підозра, непритомною віднесли в її спальню. Тіло полковника поклали на диван, а місце події ретельно оглянули.

Його вдарили по потилиці якимось тупим предметом, яким — здогадатися було неважко. На підлозі поруч із трупом лежав незвичайний на вигляд кийок, вирізаний із твердого дерева, з кістяним руків’ям. У полковника була колекція всілякої зброї, вивезеної з різних країн, де йому доводилося воювати, і правоохоронці припустили, що кийок належить до числа таких трофеїв. Однак слуги стверджують, що раніше вони цього кийка не бачили. Але оскільки в обійсті було повно всіляких дивовижних речей, то, можливо, що вони й прогледіли одну з них. Нічого більше полісменам знайти в приміщенні не вдалося. Залишалося таємницею, куди подівся ключ: ні в кімнаті, ні в місіс Берклі, ні в її нещасного чоловіка його не знайшли. Двері врешті-решт довелося відмикати місцевому слюсарю.

Таким був стан речей, Ватсоне, коли уранці вівторка на прохання майора Мерфі я вирушив до Олдершота, щоб допомогти поліції. Гадаю, ви погодитеся зі мною, що справа й так достатньо цікава, але, ознайомившись із нею докладніше, я усвідомив, що вона винятково цікава. Перед тим, як оглянути кімнату, я допитав слуг, але нічого нового від них не дізнався. Лише покоївка Джейн Стюарт пригадала одну важливу подробицю. Почувши, що господарі сваряться, вона пішла за куховаркою та кучером, як ви пам’ятаєте. Господар і господиня розмовляли дуже тихо, тому про сварку вона здогадалася швидше за їхньою роздратованою інтонацією, ніж із того, що вони казали. Але завдяки моїй наполегливості вона все ж згадала одне слово з розмови господарів: місіс Берклі двічі вимовила ім’я Девід. Це дуже важлива обставина — вона дає нам ключ до розуміння причини сварки. Адже полковника, як ви знаєте, звали Джеймс.

У справі є також обставина, що справила сильне враження і на слуг, і на поліцію. Обличчя полковника спотворив смертельний жах. Гримаса була така відразлива, що аж сироти бігали шкірою. Було ясно, що полковник передбачив свою долю, що змусило його запанікувати. Це загалом повністю в’язалося з версією поліції про провину дружини, якщо, звісно, припустити, що полковник бачив, хто саме завдає йому удару. А той факт, що рана виявилася на потилиці, легко пояснили тим, що полковник намагався ухилитися. Місіс Берклі нічого пояснити не могла: після пережитого вона перебувала в стані тимчасової апатії, викликаної нервовим зривом.

Від полісменів я дізнався також, що міс Моррісон, котра, як ви пам’ятаєте, поверталася того вечора додому разом із місіс Берклі, заявила, що нічого не знає про причини поганого настрою своєї приятельки.

Дізнавшись усе це, Ватсоне, я викурив кілька люльок поспіль, намагаючись зрозуміти, що ж головне в цьому нагромадженні фактів. Насамперед впадає у вічі дивне зникнення ключа від дверей. Найретельніші пошуки в кімнаті виявилися марними. Логічно припустити, що його забрали. Але ні полковник, ні його дружина не могли цього зробити. Це аксіома. Отже, у кімнаті був хтось третій. І він міг проникнути всередину лише крізь скляні двері. Я роблю висновок, що ретельне обстеження кімнати й газону могло б виявити якісь сліди цього таємничого незнайомця. Ви знаєте мій метод, Ватсоне. Я застосував його й знайшов сліди, але зовсім не ті, на які розраховував. У кімнаті справді був хтось третій — він перетнув газон із боку дороги. Я виявив п’ять виразних слідів його взуття — один на самій дорозі, у тому місці, де він перелазив через невисоку огорожу, два на газоні й два, дуже слабких, на фарбованих сходинках, що ведуть до дверей, якими він увійшов. Через газон він, вочевидь, біг, бо відбитки черевиків набагато глибші, ніж відбитки підборів. Але вразив мене не стільки цей чоловік, скільки його супутник.

— Супутник?

Голмс витягнув із кишені великий аркуш цигаркового паперу й ретельно розправив його на коліні.

— Як гадаєте, що це таке? — перепитав він.

На папері виднілися сліди лап якоїсь маленької тваринки. Добре помітні були відбитки п’яти пальців і сліди, зроблені довгими кігтями. Кожен слід сягав розмірів десертної ложки.

— Це собака, — припустив я.

— А ви колись чули, щоб собака видирався вгору фіранками? Ця істота залишила сліди на них також.

— Тоді мавпа?

— Але ж це не мавпячі сліди.

— У такому разі, що ж це?

— Ні собака, ні кішка, ні мавпа, ні будь-яка інша відома вам тварина! Я намагався уявити собі її розміри. Погляньте — відстань від передніх лап до задніх не менше п’ятнадцяти дюймів. Додайте до цього довжину шиї та голови й отримаєте тварину довжиною близько двох футів, а може, навіть і більше, якщо в неї є хвіст. Тепер дивіться на ці сліди. Вони дають нам довжину її кроку, яка, як бачите, є сталою та становить загалом три дюйми. А це означає, що в звірятка довге тіло та дуже короткі лапи. На жаль, воно не потурбувалося залишити нам десь хоча б один волосок. Але загалом зовнішній вигляд істоти зрозумілий, вона може лазити по фіранках. До слова, наш таємничий звір — м’ясоїдний.

— Тобто?

— Бо над дверима, завішеними портьєрою, висить клітка з канаркою. І тварина, певна річ, дряпалася вгору, розраховуючи на поживу.

— Але що ж це за звір такий?

— Якби я це знав, то швидше розкрив би справу. Гадаю, що це щось на кшталт ласиці чи горностая. Але, якщо пам’ять мені не зраджує, він більший і за ласицю, і за горностая.

— А в чому полягає його участь у цій справі?

— Поки що не можу сказати. Але погодьтеся, ми вже багато знаємо. По-перше, відомо, що якийсь чоловік стояв на дорозі й спостерігав за сваркою сім’ї Берклі: адже фіранки були підняті, а кімната освітлена. Ми знаємо також, що він перейшов газон у супроводі якоїсь дивної тварини й або вдарив полковника, або, що також можливо, полковник, побачивши несподіваного гостя, так налякався, що знепритомнів і впав, ударившись потилицею об ріг решітки каміну. І, нарешті, ми знаємо ще одну цікаву деталь: незнайомець, котрий побував у цій кімнаті, забрав із собою ключа.

— Але ваші спостереження й висновки, здається, ще більше заплутали справу, — зауважив я.

— Ще б пак. Але вони переконливо показали, що початкові припущення — хибні. Я все ще раз обміркував і дійшов висновку, що змушений розглядати цю справу з іншої точки зору. Утім, Ватсоне, вам уже давно час спати, а все інше я можу з таким самим успіхом розповісти завтра дорогою до Олдершота.

— Красно дякую, ви зупинилися на найцікавішому місці.

— Зрозуміло, що коли місіс Берклі о пів на восьму йшла з дому, вона не була сердитою на чоловіка. Здається, я згадував, що вона ніколи не відчувала до нього особливо ніжних почуттів, але кучер чув, як вона, йдучи, цілком приязно розмовляла з ним. Повернувшись, одразу пішла до кімнати, в якій найменше сподівалася застати свого чоловіка, і попросила чаю, що свідчить про збентежені почуття. А коли до вітальні увійшов полковник, вибухнула буря. Отже, між половиною восьмої та дев’ятою годинами сталося щось таке, що зовсім змінило її ставлення до нього. Але впродовж усього цього часу з нею невідступно перебувала міс Моррісон, з чого випливає, що міс Моррісон мала б щось знати, хоча вона це й заперечує.

Спочатку я припустив, що в юнки були якісь взаємини з полковником, в яких вона й зізналася його дружині. Це пояснювало, з одного боку, чому місіс Берклі повернулася додому розгнівана, а з іншого — чому міс Моррісон заперечує, що щось знає. Це міркування підкріплювали й слова місіс Берклі, сказані під час сварки. Але тоді до чого тут якийсь Девід? Крім цього, полковник кохав свою дружину, і важко припустити наявність іншої жінки. Та й трагічна поява на сцені ще одного чоловіка навряд чи має зв’язок з імовірним зізнанням міс Моррісон. Нелегко було обрати правильний напрямок. Зрештою, я відкинув гіпотезу, що між полковником і міс Моррісон щось було. Але впевненість, що дівчина знає причину раптової ненависті місіс Берклі до свого чоловіка, зміцніло. Тоді я вирішив піти прямо до міс Моррісон і сказати їй, що не сумніваюся в її поінформованості й що її мовчання може дорого коштувати місіс Берклі, котру, мабуть, звинуватять у вбивстві. Міс Моррісон — ніжна дівчина з білявим волоссям і сором’язливим поглядом, але їй ні в якому разі не можна відмовити ні в розумі, ні в здоровому глузді. Вислухавши мене, вона задумалася, потім обернулася до мене з рішучим виглядом і сказала такі чудові слова.

«Я дала місіс Берклі слово честі нікому нічого не казати. А слово треба тримати, — заявила юнка. — Але, якщо я можу їй допомогти, коли проти неї висувають таке серйозне звинувачення, а вона сама, бідолашна, не здатна захистити себе через недугу, то, гадаю, мені пробачить порушену обіцянку. Розповім не криючись усе, що трапилося з нами увечері понеділка. Ми поверталися з церкви на Вот-стрит приблизно за чверть на дев’яту. Треба було йти дуже пустельною вуличкою Гадсон-стрит. На її лівому боці світить лише один ліхтар, і, коли ми підійшли до нього, я побачила дуже згорбленого чоловіка, котрий рухався нам назустріч із якоюсь скринькою, що висіла у нього на плечі. Це був каліка, весь скорчений, із кривими ногами. Ми порівнялися з ним саме тоді, коли на нього впало світло від ліхтаря. Незнайомець звів голову, поглянув на нас, зупинився, як укопаний, і несамовито закричав: «О Боже, це ж Ненсі!» Місіс Берклі зблідла, як крейда, і, мабуть, упала б, якби ця жахлива істота не підхопила її. Я вже хотіла гукати полісмена, але, на мій подив, вони почали говорити цілком мирно.

«Усі ці тридцять років, Генрі, я була впевнена, що тебе вже немає серед живих», — сказала місіс Берклі тремтячим голосом.

«Так і було».

Ці слова були сказані з такою інтонацією, що мені аж стислося серце. У нещасного було дуже засмагле та зморщене, як печене яблуко, обличчя, зовсім сиве волосся та бакенбарди, а образ його лискучих очей досі переслідує мене ночами.

«Іди додому, люба, я тебе наздожену, — звернулася до мене місіс Берклі. — Маю поговорити з цим чоловіком наодинці. Боятися немає підстав».

Вона намагалася залишатися бадьорою, але, як і раніше, була бліда, як сметана, і її губи тремтіли.

Я пішла вперед, а вони залишилися. Розмовляли всього кілька хвилин. Незабаром місіс Берклі наздогнала мене, її очі палали. Я обернулася: нещасний каліка стояв під ліхтарем і люто розмахував стиснутими кулаками, наче збожеволів. Аж до мого будинку вона не промовила жодного слова й лише біля хвіртки взяла мене за руку й почала благати нікому нічого не казати про цю зустріч.

«Це мій давній знайомий. Йому дуже не пощастило в житті», — сказала вона.

Я пообіцяла, що мовчатиму, тоді вона поцілувала мене й пішла. З того часу ми з нею більше не бачилися. Я розповіла вам усю правду, і якщо я приховала її від поліції, то лише тому, що не розуміла, яка небезпека загрожує місіс Берклі. Тепер бачу, що їй можна допомогти, тільки розповівши все без винятку».

Ось що я дізнався від міс Моррісон. Як ви розумієте, Ватсоне, її розповідь була для мене промінчиком світла в темряві ночі. Усі раніше розрізнені факти стали на свої місця, і я вже почав передбачати справжній перебіг подій. Було очевидно, що мені потрібно негайно знайти чоловіка, поява котрого так вразила місіс Берклі. Якщо він усе ще в Олдершоті, то зробити це буде неважко. Там живе не так уже й багато цивільних, а каліка, певна річ, привертає до себе увагу. Я згаяв на пошуки день і до вечора його знайшов. Це Генрі Вуд. Він орендує помешкання на тій самій вулиці, де його зустріли жінки. Живе там усього п’ятий день. Під виглядом працівника реєстратури я зайшов до його квартирної господині, і та вибовкала мені дуже цікаві факти. За фахом цей чоловік — штукар. Вечорами він обходить солдатські кнайпи й у кожній влаштовує невеличку виставу. Носить із собою в скриньці якусь тваринку. Господиня дуже її боїться, бо ще ніколи не бачила такої істоти. За її словами, ця тварина бере участь у деяких його витівках. Ось і все, що вдалося випитати в господині, котра також додала, що дивується, як він, такий понівечений, узагалі живе на світі, і що уві сні він іноді вигукує слова якоюсь чужинською мовою, а дві останні ночі, як вона чула, стогнав і ридав у своїй спальні. Що ж стосується грошей, то він їх має, хоча як задаток дав їй, схоже, фальшиву монету. Вона показала мені ту монету, Ватсоне. Це була індійська рупія.

Отже, мій любий друже, ви тепер точно знаєте, у чому річ і чому я попросив вас поїхати зі мною. Мабуть, після того, як жінка розійшлася з цим чоловіком, той пішов за ними слідом, спостерігав за сваркою між чоловіком і дружиною крізь скляні двері, увірвався до покою, а тварина, яку він носить із собою в скриньці, якимось чином опинилася на волі. Усе це не викликає сумнівів. Але найголовніше — він єдиний на світі, хто може нам розповісти, що ж, власне, сталося в тій кімнаті.

— І ви маєте намір його допитати?

— Безумовно... але в присутності свідка.

— І цей свідок я?

— Якщо будете такі люб’язні. Коли він усе відверто розповість, то й добре. Якщо ж ні, нам нічого не залишиться, як вимагати його арешту.

— Але чому ви думаєте, що він буде ще там, коли ми приїдемо?

— Можете бути впевнені, я вдався до певних запобіжних заходів. Біля його будинку чатує один із моїх хлопчаків із Бейкер-стрит. Він учепився в нього, як кліщ, і стежитиме за ним, куди б той не пішов. Тому ми зустрінемося з ним завтра на Гадсон-стрит, Ватсоне. Ну, а тепер... З мого боку було б злочином, якби я зараз же не відіслав вас спати.

Ми прибули в містечко, де сталася трагедія, рівно опівдні, і Шерлок Голмс одразу ж повів мене на Гадсон-стрит. Незважаючи на його вміння приховувати свої почуття, було помітно, що детектив ледь стримує хвилювання, та я й сам відчував майже спортивний азарт, точніше захопливу цікавість, яку завжди відчував, беручи участь у розслідуваннях Голмса.

— Це тут, — сказав детектив, звернувши на коротку вулицю, забудовану простими двоповерховими цегляними будиночками. — А ось і Сімпсон. Послухаємо, що він скаже.

— Він удома, містере Голмс! — гукнув хлопчисько, підбігаючи до нас.

— Чудово, Сімпсоне! — похвалив Голмс і погладив його по голові. — Ходімо, Ватсоне. Ось цей будинок.

Він послав свою візитівку з проханням прийняти його у важливій справі, і трохи згодом ми вже стояли перед обличчям того самого чоловіка, заради котрого й приїхали сюди. Незважаючи на теплу погоду, він горнувся до розпаленого каміна, а в маленькій кімнаті було спекотно, як у пічці. Весь скорчений, згорблений чоловік сидів у фотелі в неймовірній позі, яка не залишала сумніву, що перед нами каліка. Але його обличчя, звернене до нас, хоча й було виснаженим і засмаглим до чорноти, ще мало сліди колишньої краси. Він підозріло поглянув на нас жовтуватими, що свідчать про хвору печінку, очима і, мовчки, не підіймаючись, вказав рукою на два крісла.

— Я маю справу з Генрі Вудом, котрий нещодавно прибув із Індії? — ввічливо перепитав Голмс. — Я прийшов у невеликій справі, пов’язаній зі смертю полковника Берклі.

— А я маю до цього якийсь стосунок?

— Це я й маю встановити. Переконаний, що ви знаєте, що якщо правда не відкриється, то місіс Берклі, ваша давня подруга, постане перед судом за звинуваченням у вбивстві?

Чоловік сіпнувся.

— Не знаю, хто ви такі, — заверещав він, — і як зуміли дізнатися те, що знаєте, але можете присягнути, що сказали правду?

— Звісно. Її хочуть заарештувати, як тільки вона опритомніє.

— Господи! Ви з поліції?

— Ні.

— Тоді яка вам справа до цього всього?

— Намагатися сприяти правосуддю — обов’язок кожної людини.

— Присягаюся, що вона невинна.

— Тоді винні ви.

— Я також невинний.

— Тоді хто ж убив полковника Берклі?

— Він став жертвою самого провидіння. Але знайте: якби я розтрощив йому череп, що давно мріяв зробити, то він би лише отримав по заслузі. Якби його не вразив удар від усвідомлення власної провини, цілком можливо, я б сам змастив руки його кров’ю. Хочете, щоб я розповів, як усе було? Чому б ні? Мені немає чого соромитися. Все відбувалося так, сер. Ви бачите, моя спина тепер горбата, як у верблюда, а всі ребра зрослися криво та навскіс, але був час, коли капрал Генрі Вуд вважався одним із перших красенів у сто сімнадцятому піхотному полку. Ми тоді стояли табором біля містечка Бгарті в Індії. Небіжчик Берклі був сержантом у тій роті, де я служив, а першою красунею полку... та й узагалі найкращою дівчиною на світі була Ненсі Девой, донька сержанта. Двоє її кохали, а вона — лише одного. Ви усміхаєтеся, коли дивитеся на нещасного каліку, котрий скоцюрбився біля каміна, і каже, що колись його кохали за вроду. Але, хоча я й підкорив її серце, батько хотів, щоб вона вийшла заміж за Берклі. Я був шибайголовою та відчайдухом, а він мав освіту й от-от мав стати офіцером. Але Ненсі була мені вірна, і ми вже планували побратися, аж раптом спалахнув бунт і країна перетворилася на пекло.

Нас узяли в облогу в Бгарті — наш полк, половину артилерійської батареї, роту сикхів, гурт жінок та інших цивільних. Десять тисяч бунтарів прагнули дістатися до нас із жадібністю зграї тер’єрів, що оточили клітку з пацюками. Приблизно на другий тиждень облоги в нас скінчилася вода, і були сумніви, що ми зможемо зв’язатися із загоном генерала Нілла, котрий відступив у глиб країни. У цьому був наш єдиний порятунок, бо надії пробитися з усіма жінками та дітьми не було жодної. Тоді я зголосився пробратися крізь облогу та сповістити генерала Нілла про наше скрутне становище. Мою пропозицію схвалили, я порадився із сержантом Берклі, котрий, як вважалося, найкраще з усіх знав тутешню місцевість, і він пояснив мені, як краще пройти через лінії бунтівників. Того ж вечора, о десятій годині, я вирушив у дорогу. Мені треба було врятувати тисячі життів, але того вечора я думав лише про одну людину.

Мій шлях проліг руслом висохлої річки, яке, як ми сподівалися, приховає мене від чатових ворога, але як тільки я проповз перший поворот, натрапив на шістьох бунтарів, котрі зачаїлися в темряві та чекали на мене. Тієї самої миті мене оглушив удар по голові. Опритомнів я у ворожому полоні зі зв’язаними руками та ногами. І відразу отримав смертельний удар у саме серце: прислухавшись до розмов ворогів, я збагнув, що мій товариш, той самий, хто допоміг мені вибрати шлях крізь ворожі позиції, зрадив мене, сповістивши супротивника через свого слугу-туземця.

Чи варто казати, що було далі? Тепер ви знаєте, на що був здатен Джеймс Берклі. Наступного дня підійшов генерал Нілл, й облогу зняли, але, відступаючи, бунтарі прихопили із собою й мене. І минуло багато років, перш ніж я знову побачив білі обличчя. Мене катували, я втікав, мене ловили та знову катували. Ви бачите, що вони зі мною зробили. Потім бунтівники втекли в Непал і потягли мене з собою. Зрештою, я опинився в горах за Дарджилінґом. Але горяни знищили повстанців, і я тепер став їхнім бранцем, поки не втік. Шлях звідти був лише один — на північ. Так я опинився в афганців, де мандрував багато років і врешті-решт повернувся в Пен­джаб, де жив здебільшого серед туземців і заробляв на хліб витівками, яким на той час навчився. Навіщо було мені, жалюгідному каліці, повертатися до Англії та шукати старих товаришів? Навіть жага помсти не могла змусити мене зважитися на такий крок. Я вважав за краще, щоб Ненсі та мої старі друзі вважали, що Генрі Вуд помер із прямою спиною, відтак не хотів постати перед ними схожим на мавпу. Вони не сумнівалися, що я мертвий, і мені хотілося, щоб вони так і думали. Я чув, що Берклі одружився з Ненсі й що його спіткала блискуча кар’єра в полку, однак навіть це не могло змусити мене говорити.

Але коли приходить старість, людина починає тужити за батьківщиною. Довгі роки я мріяв про яскраві зелені поля й живоплоти Англії. Тому вирішив перед смертю побачити їх іще раз. Я зібрав на дорогу грошенят і оселився тут, серед солдатів, адже знаю, щó їм треба, розумію, чим їх утішити, і заробленого мені цілком вистачає на прожиття.

— Ваша розповідь дуже цікава, — зронив Шерлок Голмс. — Про вашу зустріч з місіс Берклі та про те, що ви впізнали один одного, я вже чув. Як мені здається, переговоривши з місіс Берклі, ви пішли за нею слідом і стали свідком сварки між дружиною та чоловіком. Того вечора місіс Берклі кинула в обличчя чоловікові звинувачення в здійсненій колись підлості. Ціла буря почуттів скипіла у вашому серці, ви не витримали, кинулися до будинку й увірвалися досередини...

— Атож, сер, саме так все й було. Коли він побачив мене, його обличчя спотворилося до невпізнання. Він похитнувся й одразу впав на спину, вдарившись потилицею об решітку каміна. Але він помер не від удару, смерть вразила його відразу, як тільки він мене побачив. Я прочитав це на його обличчі так само просто, як читаю зараз он той напис над каміном. Моя поява була для нього пострілом у серце.

— А потім?

— Ненсі втратила свідомість, я забрав у неї з руки ключ із наміром відімкнути двері та покликати на допомогу. Вклавши ключ у щілину, я раптом збагнув, що, мабуть, буде краще залишити все, як є, і піти, адже справа дуже легко може обернутися проти мене. І вже у будь-якому разі моя таємниця, якби мене заарештували, стала б надбанням усіх. Не тямлячись, я поклав ключа в кишеню, а намагаючись спіймати Тедді, який встиг зіп’ястися на фіранку, загубив кийок. Засунувши його в скриньку, звідки він якимось чином утік, я кинувся геть із цього будинку з усією швидкістю, на яку були здатні мої ноги.

— А хто цей Тедді? — поцікавився Голмс.

Горбань схилився та висунув передню стінку скриньки, що стояла в кутку. Негайно з нього висунулася гарна червонувато-брунатна тваринка, тонка та гнучка, з лапками горностая, з довгим, тонким носиком і парою найчарівніших оченят, які я тільки бачив у звірят.

— Це ж мангуста! — вигукнув я.

— Авжеж, — кивнув головою горбань. — Одні називають його мангустою, інші фараоновою мишею. Змієлов — ось як називаю його я. Тедді блискавично розправляється з кобрами. У мене тут є одна, якій вирвали отруйні зуби. Тедді ловить її щовечора, розважаючи солдатів. Ще є запитання, сер?

— Ну що ж, можливо, ми ще звернемося до вас, але лише в тому разі, якщо місіс Берклі буде непереливки.

— Я завжди до ваших послуг.

— Якщо ж ні, то навряд чи варто ворушити минуле життя покійника, яким би огидним не був його вчинок. У вас принаймні є вдоволення від того, що він тридцять років страждав від докорів сумління. А це, здається, майор Мерфі на тому боці вулиці? До побачення, Вуде. Хочу дізнатися, чи немає якихось новин від учорашнього дня.

Ми наздогнали майора, перш ніж той устиг звернути за ріг.

— А, Голмс, — сказав він. — Ви вже, мабуть, чули, що вся ця метушня так нічим і не скінчилася.

— Справді? І що ж там з’ясувалося?

— Медична експертиза засвідчила, що смерть настала від апоплексії. Як бачите, справа виявилася найпростішою.

— Заичайно, простіше й бути не може, — всміхнувся Голмс. — Ходімо, Ватсоне, додому. Не думаю, щоб наші послуги ще були потрібні в Олдершоті.

— Але ось що дивно, — сказав я дорогою на станцію. — Якщо чоловіка звали Джеймс, а того нещасного — Генрі, то до чого ж тут Девід?

— Мій любий Ватсоне, вже це ім’я мало б розплющити мої очі, якби я був тим ідеальним логіком, яким ви любите мене описувати. Це слово було кинуте як докір.

— Як докір?

— Атож. Як ви знаєте, біблійний Давид раз у раз збивався зі справжнього шляху і якось приволікся туди ж, куди й сержант Джеймс Берклі. Пригадуєте ту невелику справу з Урією та Вірсавією? Боюся, що дещо призабув Біблію, але, якщо мені не зраджує пам’ять, згадку про неї ви знайдете в першій чи другій книзі Самуїла.