Грек-тлумач

Незважаючи на тривале та дуже близьке знайомство зі мною, Шерлок Голмс ніколи не розповідав ні про своїх рідних, ні про своє дитинство. Я починав уже підозрювати, що він — круглий сирота, який зовсім не має рідні, аж раптом одного чудового дня він, на превеликий мій подив, згадав про свого брата.

Це було влітку після вечірнього чаю, наша бесіда була якась недолуга, ми перестрибували з однієї теми на іншу, зупиняючись то на клубах, то на причинах, унаслідок яких екліптика змінила свій напрямок, поки не зосередилися, нарешті, на питаннях про атавізм і спадкові схильності.

— На підставі чого ви вважаєте свої схильності спадковими? — поцікавився я.

— На підставі того, що вони розвинені й у мого брата Майкрофта, і навіть краще, ніж у мене.

Це стало для мене відкриттям. Невже в Англії існував ще один чоловік із такими самими унікальними здібностями, про котрого нічого не чули ні суспільство, ні поліція? Я спитав його про це й припустив, що лише зайва скромність змушує детектива визнати перевагу свого брата. У відповідь на мої слова Голмс зареготав.

— Любий мій Ватсоне, — сказав він, — не можу погодитися з тими, хто вважає скромність чеснотою. Людина, котра вміє міркувати логічно, бачить усі речі такими, якими вони насправді є, а тому, применшуючи свої чесноти, ви тією самою мірою спотворюєте істину, як і перебільшуючи їх. Мої слова, що Майкрофт обдарований ще більшою спостережливістю, ніж я, ви мусите прийняти за точний і незаперечний факт.

— Він молодший за вас?

— На сім років старший.

— Чому ж про нього ніхто не знає?

— Звісно, знають, він дуже відомий у своєму власному колі.

— Де саме?

— Наприклад, у клубі «Діоґен».

Я ніколи не чув про такий заклад. Поглянувши на вираз мого обличчя, Шерлок Голмс зиркнув на годинник.

— Клуб «Діоґен» — найдивніший клуб у Лондоні, а Майкрофт — один із найнезвичайніших і найхимерніших його відвідувачів. Клуб відкривається за чверть п’ята та зачиняється за двадцять восьма. Тепер шоста година, і якщо бажаєте насолодитися таким прекрасним вечором, то я із задоволенням використаю цю нагоду та познайомлю вас із цікавими індивідами.

За п’ять хвилин ми вже йшли вулицею, прямуючи до Пел-Мел.

Майкрофт Голмс був вищий на зріст і кремезніший за Шерлока. Його навіть можна було б назвати огрядним, але обличчя чоловіка, незважаючи на одутлість, вирізнялося тією самою різкістю виразу, яка характеризувала і його брата. Світло-сірі очі чоловіка вирізнялися таким самим зверненим удалечінь, у саму глибину людської душі поглядом, який я дуже часто помічав у Шерлока, коли той напружував усю силу свого мозку.

— Дуже радий познайомитися з вами, сер, — сказав він, простягаючи мені широку, пласку долоню, схожу на ласт тюленя. — Я стільки чую тепер про Шерлока з того часу, як ви стали його біографом. До речі, Шерлоку, я весь минулий тиждень чекав на тебе, сподіваючись, що ти зайдеш поговорити зі мною про ту справу в Манор-гаузі. Мені здалося, що ти до певної міри ступив на слизьке.

— Я зміг сам упоратися, — всміхнувся мій приятель.

— Адамс, звісно?

— Атож, Адамс.

— Я відразу про це здогадався.

Брати сиділи поруч на підвіконні.

— Ось де справжнє місце для тих, хто жадає вивчати людство, — зазначив Майкрофт. — Що за чудові типажі! Поглянь, наприклад, на тих двох людей, котрі йдуть у наш бік!

— Більярдний маркер і його колега?

— Саме так. А ким ти вважаєш цього колегу?

Ті, про кого вони говорили, зупинилися навпроти вікна. Плями крейди, що залишилися в одного з них на кишені жилетки, були єдиними помітними для мене ознаками гри на більярді. Товариш гравця був худий, чорнявий чоловічок. Він мав капелюх набакир і тримав кілька пакетів у руках.

— Відставний солдат, імовірно, — сказав Шерлок.

— Нещодавно звільнений від служби, — додав його брат.

— Служив в Індії.

— Офіцер за штатом.

— Служив у королівської артилерії, — зронив Шерлок.

— Удівець.

— Має дитину.

— Дітей, мій любий хлопчику, дітей.

— Облиште, — сказав я, сміючись, — це вже занадто.

— Та слово честі, це зовсім не так важко, — відповідав Голмс. — За його поставою, владним виразом обличчя та смаглявим відтінком одразу помітно, що це військовий, до того ж не рядовий, і він нещодавно приїхав із Індії.

— Що він нещодавно залишив службу, видно за амуніцією чобіт, як їх називають, — зауважив Майкрофт.

— Його хода не кавалерійська, а зі світлішої шкіри з лівого боку чола видно, що він носив картуз набакир. Усе це свідчить проти сапера, отже, він артилерист.

— Його жалоба та сумний вигляд показують, що він втратив когось дуже близького. Той факт, що він ходить по крамницях сам, виказує, що він втратив дружину. Він купував дитячі іграшки, як самі бачите. Брязкальце вказує на те, що одна дитина ще зовсім мала, вочевидь, дружина померла після пологів. Під рукою має книжку з ілюстраціями, отже, інша дитина старша.

Я вже починав розуміти слова мого товариша, котрий казав, що його брат ще проникливіший, ніж він сам. Він поглянув на мене й усміхнувся. Майкрофт вийняв черепахову табакерку й трохи нюхнув, потім червоною шовковою хустинкою струсив крупинки, що потрапили на піджак.

— До речі, Шерлоку, — зауважив він, — у мене є дещо вельми приємне для твого серця... вибаглива проблема... Мене просили розгадати її, але мені справді бракує енергії на це, хіба лише поверхнево, хоча я вже заклав основу для подальшого розслідування. Якщо забажаєш вислухати факти...

— Уважно слухаю, любий Майкрофте!

Останній вирвав аркуш зі свого нотатника, написав на ньому кілька слів, задзвонив і передав записку тому, хто ввійшов.

— Я попросив містера Меласа зайти сюди, — сказав він. — Його помешкання розташоване над моїм, я трохи знайомий із ним, і він звернувся до мене, щоб пояснити причини свого збентеження. Мелас — грек за національністю та чудовий лінгвіст. Аби заробити грошей на життя, він працює перекладачем при судовій палаті та гідом у готелі «Нортумберленд-авеню», в якому селяться багатії, котрі приїздять зі сходу. Нехай він сам, як зуміє, розповість вам про свою дивовижну пригоду.

За кілька хвилин до нас приєднався повнуватий чоловік, невисокий на зріст, темний колір обличчя котрого та чорне, як смола, волосся виказували південне походження, хоча в розмові його можна було визнати освіченим англійцем. Він у запалі потиснув руку Шерлоку Голмсу, і його чорні очі блиснули від задоволення, коли дізнався, що його історію погодився вислухати експерт.

— Не думаю, щоб поліція повірила мені, справді сумніваюся, — сказав він сумним голосом. — Упевнений, що там нічого такого й не чули, отож припишуть все це моїй бурхливій фантазії. Але я не буду спокійний, поки не дізнаюся, куди подівся мій бідолаха з липким пластиром на обличчі.

— Я весь — увага, — спонукав Шерлок Голмс.

— Зараз вечір середи, — продовжував Мелас. — Отож це було в ніч із понеділка на вівторок... лише два дні тому. Розумієте... це сталося... Я — перекладач, мій сусід, мабуть, повідомив вам це. Я перекладаю з усіх мов... або майже всіх... я грек за походженням і маю грецьке прізвище, тому віддаю перевагу грецькій мові. Багато років працюю головним перекладачем із грецької в Лондоні, і моє ім’я дуже добре знане в готелях.

За мною часто посилають чужоземці, котрі мають мовні труднощі, а також запізнілі мандрівники, котрі потребують моїх послуг. Тому я не був здивований, коли в понеділок увечері до мого покою заявився містер Летимер, надзвичайно модно вдягнений юнак, і попросив поїхати з ним у кебі, що чекав біля під’їзду. Він повідомив мені, що до нього прийшов у одній справі грек, котрий не знає жодної мови, крім своєї власної, а тому йому знадобилися послуги перекладача. Поінформував також, що його оселя неподалік звідси, у Кенсинґтоні, і, мабуть, страшенно поспішав, бо коли ми вийшли на вулицю, поспіхом штовхнув мене в кеб.

Почав він із того, що вийняв із кишені свинцевий кийок, погойдав ним кілька разів туди-сюди, ніби випробовуючи вагу та міцність. Мовчки поклав його біля себе, а потім підняв вікна карети, вкриті, на мій подив, папером, тому я не міг бачити, що діється навколо.

«Дуже шкода, що доводиться перекривати доступ вашому зору, містере Мелас, — вибачився він. — Річ у тім, що я не маю жодного, навіть меншого бажання дати вам можливість побачити те місце, куди ми їдемо. Дуже важливо, аби ви не змогли знайти туди дорогу самотужки».

Можете уявити, наскільки я був шокований такою заявою. Мій супутник — дужий широкоплечий чолов’яга, з кот­рим мені було б важко боротися, навіть якби у нього не було кийка.

«Ваша поведінка напрочуд дивна, містере Летимер, — пробурмотів я. — Ви мали б розуміти, що дієте всупереч закону».

«Певною мірою це, звісно, свавілля, — погодився він, — але ми за це добре заплатимо. Змушений у будь-якому разі попередити вас, містере Мелас, щоб ви не робили жодних спроб здійняти ґвалт або вчиняти щось таке, що суперечило б моїм інтересам, бо за це вас чекатиме серйозна розплата. Зрозумійте, що ніхто не знає, куди ми їдемо, і що ви перебуваєте в моїй повній владі як у мене вдома, так і тут, в екіпажі».

Майже дві години ми їхали без зупинок, і за весь цей час мені так і не вдалося побачити, де ми побували. Ми покинули Пел-Мел за чверть по сьомій, а коли зупинилися, то мій годинник показував за десять дев’яту. Мій супутник опустив вікно, і я побачив низьку арку, над якою горів ліхтар.

Увійшовши всередину, я побачив кольорову газову лампу, яка так слабко мерехтіла, що насилу можна було розрізнити велику кімнату, завішану картинами. Однак незважаючи на напівтемряву, я все ж зміг розгледіти, що двері відчинив якийсь маленький сутулий чоловічок середнього віку. Коли він повернувся до нас, я побачив, що чоловік в окулярах.

«Це містер Мелас, Гарольде?» — спитав він.

«Аякже».

«Гаразд. Чудово! З доброї волі, містере Мелас, сподіваюся, нам ніяк без вас не обійтися. Ви не пошкодуєте, якщо будете з нами чесні. Але Боже збав, якщо надумаєте нас дурити!»

Він промовляв уривчасто, нервово, під час розмови якось дивно хихотів і наганяв на мене більше страху, ніж мій супутник.

«Що вам від мене потрібно?» — поцікавився я.

«Запропонувати кілька запитань одному грецькому джентльмену, котрий нас навідав, і витлумачити нам його відповіді. Але не питати більше, ніж ми попросимо, або... — він знову нервово реготнув, — краще б вам не народитися на цей світ».

Сказавщи це, він відчинив двері й завів мене до покою, розкішно вмебльованого й освітленого лише однією лампою. Це була доволі велика кімната, вкрита багатим м’яким килимом, в якому ноги мої просто тонули. Довкола стояли оксамитові фотелі, високий камін був мармуровий, і мені здалося, що з одного його боку була ціла колекція японської зброї. Біля столу з лампою стояло крісло, і літній чоловік знаком вказав мені сісти в нього. Молодший залишив нас самих, але незабаром повернувся крізь інші двері в супроводі джентльмена, одягненого в костюм, який більше нагадував халат. Коли, повільно посуваючись вперед, він вступив у коло, освітлене сяйвом лампи, і я зміг розглянути риси його обличчя, то втратив мову від жаху. Незнайомець був блідий, як смерть, і страшенно виснажений, зате його величезні очі палали внутрішнім вогнем, виказуючи, що цей чоловік наділений величезною моральною міццю, незважаючи на відсутність сили фізичної. Але ще більше, ніж хворобливий вигляд, мене вразило обличчя, зусібіч заліплене липким пластиром, а одна широка смуга затуляла весь його рот.

«Маєш грифельну дошку, Гарольде? — спитав літній чоловік, коли я швидше впав, ніж сів у крісло. — Розв’яжи йому руки! Дай олівця! Ви задаєте запитання, містере Мелас, а він писатиме відповіді. Спитайте його передусім, чи він погоджується підписати папери».

Очі грека сипонули вогнем.

«Ніколи», — написав він на клятій дошці.

«За жодних умов?» — спитав я за наполяганням нашого тирана.

«Лише в тому разі, якщо мій знайомий грецький священик повінчає її в моїй присутності».

Літній чоловік злісно захихотів.

«Чи знаєте ви, яка доля чекає на вас у такому разі?»

«Мені байдуже».

Ось вам приклади запитань і відповідей нашої дивної бесіди, яку провадили то словами, то письмом. Кілька разів я питав його, чи погоджується він підписати якісь документи. І кілька разів отримував від нього ту саму обурену відповідь. Але тут мені спала на гадку щаслива думка. До кожного з пропонованих мені запитань я додавав свої власні. Спершу невинні, з метою випробувати, чи хтось із наших свідків розуміє хоч слово грецькою, а потім, переконавшись, що вони не подають навіть найменших ознак розуміння, я затіяв небезпечнішу гру. Наше спілкування відбувалося приблизно таким чином.

«Ви нічого доброго не досягнете своєю впертістю.

Хто ви?»

«Мені начхати. Я чужий у Лондоні».

«Ви самі будете винні в своїй долі. Давно ви тут?»

«Нехай так. Три тижні».

«Ви ніколи не отримаєте свого майна. На що ви хворі?»

«Я не віддам його негідникам. Вони не дають мені їсти».

«Вас звільнять, якщо ви підпишетеся. Що це за будинок?»

«Я ніколи не підпишу. Не знаю».

«Ви не робите їй жодної послуги. Як вас зовуть?»

«Нехай вона сама скаже мені це. Кретідіс».

«Ви побачите її, коли підпишете. Звідкіля ви?»

«З цього випливає, що я ніколи не побачу її. Афіни».

Ще за п’ять хвилин, містере Голмс, я під самим їхнім носом спромігся б дізнатися правду, моє наступне запитання мало пояснити мені всю справу, але в цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшла жінка, я лише зміг побачити, що вона висока на зріст, із граційною поставою, чорними косами й одягнена в білу сукню.

«Гарольде! — сказала вона ламаною англійською. — Я не могла більше залишатися там, так самотньо, так страшно... О, Боже, це ж Пол!»

Останні слова вона вимовила грецькою, і тієї ж миті незнайомий грек із судомним зусиллям зірвав пластир із вуст, голосно вигукнув: «Софіє! Софіє!» — і кинувся в обійми жінки. Вони тривали всього лише хвилину, бо юнак схопив жінку й виштовхав її з кімнати, а літній, вчепившись у цей час у свою виснажену жертву, потягнув нещасного в інші двері. Залишившись сам у кімнаті, я схопився з крісла, у мене майнула нечітка думка, чи не можна якимось чином дізнатися, що це за будинок, в якому я опинився. На моє щастя, однак, я не зробив навіть одного кроку вперед, бо, озирнувшись, побачив у дверях літнього чоловіка, котрий пильно стежив за мною.

«Ви вільні, містере Мелас, — дозволив він. — Ви ж розумієте, ясна річ, що ми довірили вам нашу серйозну сімейну таємницю. Ми не турбували б вас, якби наш приятель, що розмовляє грецькою, не був змушений повернутися на Схід у нагальних комерційних справах. Нам треба було знайти когось, хто міг би його замінити, і нам удалося, на щастя, дізнатися про ваші таланти».

Я вклонився.

«Ось вам п’ять соверенів, — сказав він, підходячи ближче, — сподіваюся, ця плата адекватно винагородить вас. Але пам’ятайте, — додав він, легко, з хихотінням поплескуючи мене по грудях, — якщо скажете про це хоча б комусь... комусь одному... нехай Господь помилує вашу душу. Ми однаково дізнаємося, якщо надумаєте розповідати про те, що бачили, — погрожував він. — Маємо свої засоби інформації. Екіпаж готовий, і мій товариш відпровадить вас».

Я пройшов передпокій і заліз в екіпаж, устигнувши знову помітити дерева і сад. Містер Летимер слідував за мною по п’ятах і без жодного слова сів навпроти мене. Ми мовчки їхали нескінченними просторами, вікна залишалися весь час піднятими, і було вже далеко за північ, коли наш транспорт зупинився.

«Тут вам доведеться вийти, містере Мелас, — видихнув мій супутник. — Мені прикро, що мушу залишити вас настільки далеко від вашого будинку, але не маю іншого вибору. Будь-яка ваша спроба ганятися за каретою може кепсько для вас скінчитися».

Він відчинив дверцята, я ще не встиг вистрибнути з екіпажа, як кучер уперіщив коня батогом, і транспорт хутко зник із поля мого зору. Я здивовано озирнувся навколо. Я опинився на якомусь полі, порослому вересом і подекуди вкритому кущами дроку. Вдалині тягнувся ряд будинків, у горішніх вікнах яких тут і там миготіли вогники. Обернувшись в інший бік, я побачив червоні сигнальні вогні залізниці.

— Такий був кінець моєї пригоди, містере Голмс! Не знаю, ні де я був, ні з ким розмовляв, зовсім нічого, крім того, що розповів вам. Але знаю, що тут затіяли якусь ганебну гру, і мені дуже хотілося б допомогти тому нещасному чоловікові. Я розповів цю історію містерові Майкрофту Голмсу, а потім і поліції.

Якийсь час після закінчення цієї оповідки ми сиділи безмовно, нарешті Шерлок перезирнувся зі своїм братом.

— Є ідеї? — спитав він. Майкрофт узяв примірник газети, що лежав на столі.

«Будь-хто, хто надасть інформацію про перебування грецького джентльмена Пола Кретідіса, котрий приїхав із Афін і не знає англійської, отримає нагороду за свою працю. Таку саму нагороду отримає й той, хто повідомить інформацію про грецьку леді, ім’я котрої Софія. Г. 2473».

— Це було надруковано в усіх денних газетах. Відповіді ще не було.

— Питали в грецькому посольстві?

— Намагалися, але там нічого не знають.

— Треба телеграфувати начальнику афінської поліції.

— Шерлок успадковував усю енергійність нашого роду, — зауважив Майкрофт, обертаючись до мене. — Берись за цю справу особисто й повідом мені, коли щось дізнаєшся.

— Звичайно, — відповів мій приятель і піднявся з крісла. — Я про все поінформую тебе та містера Меласа також. А вам тим часом раджу, — сказав він, звертаючись до останнього, — триматися насторожі. Прочитавши це оголошення, вони здогадаються, що ви їх видали.

Повертаючись додому, Голмс зупинився біля телеграфа й послав кілька телеграм.

Ми дійшли, нарешті, до Бейкер-стрит. Голмс першим піднявся на сходи, відчинив двері нашої кімнати та сторопіло застиг. Зазирнувши через його плече, я здивувався не менше за Шерлока. У кріслі сидів брат його Майкрофт і курив.

— Заходь, Шерлоку! Заходьте, сер! — закликав він, усміхаючись при вигляді наших перекошених облич. — Ти не чекав такої енергійності від мене, Шерлоку? Ця справа дуже мене зацікавила.

— Як ти сюди потрапив?

— Приїхав у кабріолеті.

— Маєш новини?

— Відповідь на оголошення.

— Ага!

— Еге ж: я отримав її за кілька хвилин після того, як ви пішли.

— Є щось цікаве?

Майкрофт Голмс показав аркуш паперу.

— Ось вона, — сказав він, — написано пером на найкращому папері чоловіком середнього віку зі слабким здоров’ям:

«Сер, у відповідь на ваше оголошення від сьогоднішнього числа поспішаю повідомити, що я дуже добре знаю молоду леді, про яку йдеться. Раджу навідати мене, і ви почуєте подробиці її сумної історії. Вона живе зараз у Міртлзі, у Бекінгемі. Щиро ваш, Дж. Девенпорт».

— Він пише з Ловер-Брікстон, — зауважив Майкрофт Голмс. — Як гадаєш, Шерлоку, може, з’їздити нам зараз туди, щоб дізнатися подробиці?

— Життя брата, любий Майкрофте, набагато важливіше за історію його сестри. Нам краще податися до Скотленд-Ярду, до інспектора Ґреґсона й прихопити його із собою до Бекінгема. Ми знаємо, що людину засудили до смерті, тому кожна година для нього важлива.

— Прихопимо й Меласа по дорозі, — запропонував я. — Нам може знадобитися перекладач.

— Чудово! — сказав Шерлок Голмс. — Пошліть служку за кебом, і зараз же вирушаємо в дорогу.

Детектив відсунув шухляду письмового столу, і я побачив, як він хапнув звідти револьвер і запхав його собі до кишені.

— Атож, — сказав він, відповідаючи на мій погляд, — з усього почутого нами я роблю висновок, що наша пригода дуже небезпечна.

Уже майже зовсім стемніло, коли ми приїхали в Пел-Мел і зупинилися біля дверей помешкання Меласа. Нам повідомили, що до нього приходив якийсь джентльмен, і він із ним поїхав.

— Не знаєте куди? — спитав Майкрофт Голмс.

— Не знаю, сер, — розвела руками жінка, котра відчинила нам двері. — Знаю лише, що він поїхав із цим джентльменом в екіпажі.

— А цей джентльмен не називався?

— Ні, сер!

— Це був високий вродливий смаглявий юнак?

— О, ні, сер! Він зовсім невисокий, сухоребрий, в окулярах, такий смішний, весь час сміявся, поки говорив.

— Мусимо поквапитися, — перебив її Шерлок Голмс.

— Справа стає серйознішою, — зауважив він дорогою до Скотленд-Ярду. — Ці люди знову схопили Меласа. Тієї ночі вони добре переконалися, що цей чоловік не вирізняється громадянською мужністю. Негідник залякав його відразу ж, як тільки з’явився до нього. Їм, без сумніву, знову потрібні його послуги, скориставшись якими вони, мабуть, захочуть покарати його за те, що вважають зрадою з його боку.

Ми вирішили їхати до Бекінгема потягом, розраховуючи таким чином потрапити туди швидше, ніж каретою. У Скотленд-Ярді нам довелося, однак, прочекати цілу годину, поки звільнився інспектор Ґреґсон, і виконали приписані законом формальності, які давали нам право увійти в будинок. Була за чверть десята, коли ми приїхали до Лондонського мосту, й о пів на четверту, коли вийшли на платформу в Бекінгемі. Проїхавши півмилі, ми зупинилися в Міртлзі. Це був великий похмурий будинок, що стояв осторонь від великої дороги, оточений зусібіч садом. Ми вийшли з кеба й усі разом вирушили до будинку.

— У вікнах темно, — зауважив інспектор. — У будинку наче нікого немає.

— Пташки вилетіли й залишили гніздо порожнім, — резюмував Голмс.

— Чому так гадаєте?

— Важко навантажений поклажею екіпаж проїхав тут годину тому.

Інспектор засміявся.

— При світлі ліхтаря я бачу сліди коліс, але звідки ви взяли, що був вантаж?

— Ви, можливо, помітили, що ті самі сліди коліс тягнуться й іншим шляхом. Там, де вони заходять за межі дороги, — набагато глибші. На підставі цього можемо сказати, що екіпаж був добряче навантажений.

— Ви трохи випередили мене, — сказав інспектор і стенув плечима. — Не думаю, що легко буде відчинити ці двері. Спробуємо, чи не почує нас хтось.

Він голосно загримав, потім подзвонив, але без жодного успіху. Голмс кудись пішов, але скоро повернувся.

— Я відчинив вікно, — повідомив він.

— Дякувати Богу, що ви з нами, а не проти нас, містере Голмс, — зронив інспектор, помітивши незвичний спосіб, за допомогою якого мій приятель відігнув раму вікна. — Що ж, за таких обставин можемо увійти й без запрошення.

Один за одним ми залізли у вікно й опинилися у великій кімнаті, тій самій, вочевидь, де раніше побував Мелас. Інспектор засвітив ліхтар, при світлі якого ми побачили двоє дверей, фіранки, лампу та колекцію японської зброї — все, як розповідав Мелас. На столі стояли дві склянки, порожня пляшка з-під віскі та залишки обіду.

— Що це? — раптом спитав Голмс.

Ми зупинилися й прислухалися. Згори до нас долинув тихий протяжний звук. Голмс кинувся до дверей і вийшов у передпокій. Згори знову почувся той самий звук. Він кинувся на сходи, по його п’ятах — інспектор і я, а за нами й Майкрофт Голмс, котрий біг настільки шпарко, наскільки дозволяла йому його статура.

На горішньому майданчику ми побачили троє дверей. Зловісні звуки чулися з-за середніх. Вони то стишувалися до глухого зітхання й завмирали на хвильку, то посилювалися до пронизливого верещання. Двері були замкнені, але ключ стирчав у замку. Голмс відімкнув двері та кинувся до кімнати, але тієї самої миті вибіг назад, тримаючись рукою за горлянку.

— Чадний газ! — вигукнув він. — Стривайте. Незабаром він розвіється.

Ми зазирнули в двері й побачили, що кімната освітлена тьмяним блакитним полум’ям, що мерехтить на маленькій мідній тринозі, навколо якої на підлозі виднілося синювато-червоне кружальце світла. Інші частини покою перебували в тіні, але ми все ж змогли розгледіти дві людські постаті, які лежали, скорчившись біля самої стіни. З дверей пробивалися задушливі, отруйні випари, від яких ми задихалися та кашляли. Голмс піднявся сходами, аби подихати чистим повітрям, а потім, швидко пробігши крізь кімнату, відчинив вікно та викинув у сад розпечену триногу.

— За хвилину зможемо увійти, — прохрипів він. — Де свічка? Сумніваюся, щоб можна було запалити сірник у такій атмосфері. Посвітіть нам біля дверей, а ми з Майкрофтом витягнемо їх звідти. Гайда!

Ми підійшли до отруєних і витягли їх на майданчик. Обоє були непритомні, з посинілими губами, розпухлими обличчями та очима, налитими кров’ю. Їхні обличчя були настільки спотворені, що лише завдяки міцній, кремезній конституції та чорній бороді ми впізнали в одному з них нашого грецького перекладача, котрий кілька годин тому попрощався з нами в клубі «Діоґен». Мелас був іще живий і за годину за допомогою аміаку та віскі мені вдалося привести його до тями. Коли він розплющив очі, я відчув повне задоволення, усвідомлюючи, що моя рука висмикнула його з того світу.

Його розповідь була дуже проста й цілком збігалася з нашими припущеннями. Відвідувач, котрий приїжджав за ним, увійшовши до кімнати, вийняв револьвер із рукава й так налякав його загрозою негайної та неминучої смерті, що довелося скоритися. Розбійник-реготун справив таке приголомшливе враження на нещасного лінгвіста, що він зблід, і під час розповіді його руки ще й досі тремтіли. Жертву швидко доправили до Бекінгема, де знову запропонували виконувати обов’язки перекладача. Ця зустріч була набагато драматичнішою, ніж попередня, — обидва англійці погрожували своєму полоненому негайною смертю, якщо він не виконає їхні вимоги. Зрозумівши, що він здатен на опір і не зважає на їхні погрози, вони відвели його назад у місце його ув’язнення, а потім повернулися й почали дорікати Меласу за зраду, про яку вони здогадалися, прочитавши в газетах оголошення, після чого вдарили його палицею по голові. Відтоді грек нічого не пам’ятає до тієї миті, коли побачив нас біля себе.

Це пояснення не зовсім розвіяло таємницю, що ховалася в незвичайній пригоді грецького перекладача. Ми з’ясували решту, побачившись із джентльменом, котрий відгукнувся на оголошення. Він повідомив нам, що нещасна дівчина належала до багатої грецької родини й приїхала провідати своїх друзів у Англії. Тут вона зустрілася з юнаком на ім’я Гарольд Летимер. Він здобув над нею владу і вмовив утікати із собою. Її друзі, шоковані цією подією, повідомили про це її братові, котрий жив в Афінах, але більшого не зробили й заспокоїлися.

Брат приїхав до Англії і був настільки необережний, що потрапив до рук Летимера та його спільника, Вільсона Кемпа, справжнього рецидивіста. Завдяки повному незнанню англійської мови, він опинився під владою цих негідників, котрі його замкнули й намагалися жорстоким поводженням і голодом змусити передати їм статки своєї сестри та свої власні. Сестра не знала, що брат перебуває в їхньому будинку, а пластир на обличчі унеможливлював його впізнання навіть тоді, якщо б його хтось побачив. Але жіноча проникливість допомогла дівчині впізнати брата, незважаючи на той маскарад, як це сталося в перші відвідини грецького перекладача. Бідну дівчину також тримали в заручниках. Зі сторонніх в обійсті нікого не було, окрім кучера та його дружини, котрі були слухняним знаряддям у руках змовників. Зрозумівши, що їхню таємницю викрили, а бранець, як і раніше, непохитний, обоє негідників утекли з будинку, прихопивши з собою й дівчину. Їдучи, вони спробували помститися тому, хто насміхався над їхніми погрозами, і тому, хто їх видав.

За кілька місяців ми прочитали цікаві нотатки в будапештській газеті. Там ішлося про те, що двоє англійців, котрі подорожують разом із леді, трагічно наклали на себе руки. Обох знайшли заколотими, й угорська поліція тримається тієї думки, що вони посварилися через щось і завдали один одному смертельних ран. Голмс не зовсім погодився з цією думкою й вважав, що молода грекиня, сподобавшись одному, могла сподобатися й іншому, тож за її брата помстилися у такий спосіб.

Загрузка...