Таємниця Боскомської долини

Пригода з квартиранткою під вуаллю

Якщо згадати, що містер Шерлок Голмс практикував двадцять три роки, з яких сімнадцять мені пощастило співпрацювати з ним і фіксувати його справи, цілком природно, що в мене накопичилося чимало матеріалу. Завдання завжди полягало не в пошуку, а у виборі. Цілу полицю займають зошити зі щорічними записами, є теки, туго набиті документами, — справжній скарб для кожного, хто вивчає не лише злочинність, але й розмаїті громадські та державні події, що наробили галасу наприкінці вікторіанської епохи. Щодо останніх можу сказати, що авторам тривожних листів, у яких мене благають не ганьбити честь їхніх родин або славетні імена їхніх знаменитих пращурів, остерігатися нема чого. Обачність і високе усвідомлення професійного обов’язку, які завжди вирізняли мого приятеля, залишаються актуальними при відборі таких нотаток, і зловживати його довірою я не буду. І я рішуче засуджую нещодавні спроби знищити ці папери. Хто стоїть за всім цим — відомо, і якщо спроби повторяться, я з дозволу містера Голмса оприлюдню всю інформацію про одного політика, маяк і дресирування баклана. Принаймні один читач мене зрозуміє.

Наївно було б вважати, що в усіх без винятку випадках Голмсу вдавалося проявляти вражаючий дар чуття та спостережливості, який я намагався показати у своїх нотатках. Іноді йому доводилося докласти чималих зусиль, аби зірвати плід, а часом плід сам падав у руки. Нерідко найстрашніші людські трагедії давали Голмсу найменше варіантів проявити свої таланти. Одну з таких історій я й хочу розповісти. Я лише трохи змінив ім’я та місце подій, в іншому ж усе викладаю точно.

Якось наприкінці 1896 року я одержав від Голмса записку з проханням якнайшвидше прибути до нього. Приїхавши, я застав товариша в кімнаті, повній тютюнового диму. У кріслі навпроти господаря сиділа немолода лагідна жінка. Такі зазвичай здають мешканцям кімнати з пансіоном.

— Це місіс Меррілов із Південного Брікстона, — сказав мій приятель, махнувши рукою в хмарі диму. — Місіс Меррілов не заперечує, коли курять, Ватсоне, тому можете віддатися своїй лихій звичці. Місіс Меррілов може розповісти нам дещо цікаве, і, мабуть, для подальшого розвитку подій ваша присутність виявиться корисною.

— Усе, чим можу...

— Розумієте, місіс Меррілов, навідати місіс Рондер я волів би в присутності свідка. Будь ласка, попередьте її про це.

— Благослови вас Господь, містере Голмс, — замахала руками відвідувачка. — Вона так хоче вас бачити, що можете хоч усіх сусідів із собою приводити, вона й оком не зморгне.

— Тоді ми прийдемо ще до вечора. Для початку слід розібратися в усіх фактах. Якщо переберемо їх за порядком, доктору Ватсону буде легше зрозуміти цю історію. Ви кажете, що місіс Рондер орендує у вас покій уже сім років, а ви тільки раз бачили її обличчя.

— І присягаюся Богом, краще б мені його не бачити! — додала місіс Меррілов.

— Як я збагнув, її обличчя страшенно понівечене.

— Знаєте, містере Голмс, це навіть обличчям не назвеш. Ось так. Наш молочник один раз її побачив, у вікно зазирнув, то аж впустив бідон, молоко по всьому садку розлилося. Ось яке в неї обличчя. Коли я його побачила, а я її випадково застала, то вона хутко затулилася й каже: «Ну ось, місіс Меррілов, тепер нарешті знаєте, чому я ніколи не підіймаю вуаль».

— Знаєте щось про її минуле?

— Та де там.

— Вона до вас приїхала з якимось рекомендаційним листом?

— Ні, сер, але вона мала гроші, і чимало. Одразу заплатила за три місяці й не сперечалася з приводу умов. Я — жінка бідна, як на наш час, і хіба можу упустити такий випадок?

— А вона пояснила, чому вирішила оселитися саме у вас?

— Мій будинок стоїть далеко від дороги, не поруч, як інші. Крім того, я впускаю лише одного квартиранта, а своєї сім’ї не маю. Я зрозуміла, що вона питала й в інших будинках, але мій їй краще підійшов. Їй хочеться жити подалі від людей, за це вона готова платити.

— Кажете, що вона із самого початку не показувала обличчя, лише одного разу й ненавмисно. Авжеж, дивна історія, дуже дивна, я не дивуюся, що ви хочете перевірити, в чому тут річ.

— Ні, містере Голмс, вона мені гарно платить, і я всім задоволена. Дуже спокійна квартирантка, ніяких прикрощів від неї немає.

— Тоді чому ж ви стривожилися?

— Через її здоров’я, містере Голмс. Вона чомусь дуже худне. І має щось страшне на душі. Часом лементує: «Вбивство! Вбивство!» А якось я чула, як вона кричала: «Ти безсердечна тварюка! Ти чудовисько!» Тоді була ніч, а вона голосила на весь будинок, мене аж затрясло. Тому я пішла до неї вранці. «Місіс Рондер, — кажу, — якщо маєте якусь прикрість на душі, то є священики, є й поліція. Не одні, так інші вам допоможуть». А вона каже: «Заради Бога, не треба поліції, і жоден священик не вміє змінити минуле. Проте мені б полегшало на душі, якби хтось таки дізнався правду, поки я не простягнула ноги». «Що ж, — кажу, — якщо вам не треба тих, у чиї обов’язки це входить, то є один детектив, про котрого знають усі». Прошу вибачення, містере Голмс. А вона за це вхопилася мало не зубами. «Ось, каже, хто мені потрібен. І як я сама раніше не додумалася. Приведіть його до мене, місіс Меррілов, а якщо не захоче піти, скажіть йому, що я дружина Рондера, котрий показував диких звірів у цирку. І ще назвіть місце — Аббас Парва». Ось бачите, вона так і написала: «Аббас Парва». «Якщо він той чоловік, про котрого я думаю, — каже, — то відразу ж прийде до мене».

— І вона не помилилася, — погодився Голмс. — Дуже добре, місіс Меррілов. Я хотів би трохи поговорити з доктором Ватсоном. На це в нас піде час до обіду. До третьої години чекайте нас у себе в Брикстоні.

Заледве наша відвідувачка прочовгала за двері (інакше й не назвеш спосіб пересування місіс Меррілов), Шерлок Голмс блискавкою кинувся до купи товстих зошитів у кутку. Кілька хвилин чулося лише шелестіння від гортання сторінок і раптовий задоволений вигук: він знайшов те, що шукав. Детектив був настільки схвильований, що навіть не піднявся, а так і сидів на підлозі, схрестивши ноги, немов якийсь дивний Будда, серед розкиданих зошитів, і одного, розгорнутого на колінах.

— Тоді цей випадок мене стривожив, Ватсоне. Ось доказ — мої позначки на полях. Зізнаюся, я нічого не міг збагнути. Проте був упевнений, що слідчий помилявся. Ви не пригадуєте трагедію в Аббас Парві?

— Ні, Голмсе.

— Але ж ви тоді були зі мною. Але, звісно, мої враження були дуже поверхневі, немає на що спертися, і ніхто не звернувся до мене за сприянням. Можливо, захочете переглянути мої нотатки?

— Ви не перекаже мені суть?

— Нічого простішого й бути не може. Поки розповідатиму, ви, сподіваюся, все згадаєте. Рондер був власником мандрівного цирку. Свого часу він мав славу одного з найвідоміших дресирувальників, змагався з Вомбелем і Сенджером. Однак потім приохотився до чарки, і на час тієї страшної трагедії він і його вистави почали занепадати. Цирк зупинився на нічліг в Аббас Парві, селищі в графстві Беркшир, там і сталася ця трагедія. Вони зупинилися там на півдорозі до Вімблдона, просто стали табором, не скликаючи глядачів, бо село таке мале, що виступ не зібрав би багато.

Серед чотириногих акторів був чудовий північно-африканський лев на прізвисько Король Сахари. Рондер і його дружина під час вистави мали звичку заходити до нього в клітку. Погляньте, ось світлина цього видовища, на ній видно, що Рондер був величезний, схожий на вепра чолов’яга, а його дружина — неймовірно вродлива жінка. На слідстві про смерть говорилося, що були певні ознаки того, що лев став небезпечний, але, як це завжди буває, звичка породжує недбалість і... маєте.

Здебільшого або Рондер особисто, або його дружина годували лева ночами. Іноді ходив хтось один, часом обоє, але більше нікому це робити не дозволяли, бо гадали, що якщо звір отримує їжу з їхніх рук, то ставиться до них як до добродіїв і ніколи не заподіє їм шкоди. Тієї ночі, сім років тому, вони пішли до лева разом, і скінчилося це жахливою трагедією, подробиці якої так і залишилися нез’ясованими.

Десь близько опівночі весь табір здійняв на ноги левиний рик і відчайдушні зойки жінки. Усі конюхи та робітники повискакували зі своїх наметів з ліхтарями, і при цьому світлі їхні очі побачили жахливе видовище. Рондер лежав долілиць кроків за дванадцять од відчиненої клітки, його голова була розбита, на потилиці глибокі рани — сліди кігтів лева. А біля самих дверей клітки лежала на спині місіс Рондер, звір навалився на неї і люто гарчав. Він так подряпав кігтями її обличчя, що думали, що вона не виживе. Кілька людей із цирку на чолі з силачем Леонардо та клоуном Ґріґсом жердинами відігнали лева, той стрибнув назад у клітку, і його замкнули. Як він опинився на волі — загадка. Припустили, що чоловік і жінка намірялися увійти в клітку, але, коли її відчинили, звір кинувся на них. Більше у свідченнях очевидців не було нічого суттєвого, хіба одне: коли місіс Рондер несли до фургона, де мешкало подружжя, вона в маренні, у страшних муках усе кричала: «Боягуз! Боягуз!» Допитати її змогли лише за півроку, але слідство сподівано дійшло очевидного висновку: смерть Рондера — результат нещасного випадку.

— Як можна було дійти інакшого висновку? — здивувався я.

— Він сам напрошується. Проте тут були дві-три дрібниці, які не давали спокою молодому Едмундсу з беркширської поліції. Він дуже кмітливий! Його пізніше послали в Аллахабад. Від нього я й дізнався про цю історію, тоді він заходив до мене та поділився своїми сумнівами.

— Такий рудий, худорлявий?

— Еге ж. Я так і знав, що ви швидко все згадаєте.

— Але що ж не давало спокою Едмундсу?

— Щиро кажучи, це турбувало нас обох. Було напрочуд важко відновити картину того, що сталося. Погляньте на це з точки зору лева. Він на волі. Що він робить? За кілька стрибків наздоганяє Рондера. Рондер обернувся, коли втікав, бо сліди кігтів залишилися на потилиці, але лев звалив його на землю. І потім замість того, щоби мчати далі, на волю, повертається до жінки, котра стоїть біля самої клітки, збиває її з ніг і гризе зубами обличчя. І ще ці її зойки, з них випливає, що чоловік чимось її зрадив. А чим же він, бідолаха, міг їй допомогти? Бачите, у чому проблема?

— Ще б пак.

— І ще одне. Мені це спало на думку зараз, коли все обмірковую знову. Хтось зі свідків заявляв, що одночасно з левиним риком і лементом місіс Рондер від жаху кричав якийсь чоловік.

— Звісно, сам Рондер.

— Ну, якщо в нього був роздроблений череп, він уже не міг кричати. Принаймні два свідки запевнили, що чоловік і жінка кричали одночасно.

— Мені здається, що тоді верещали всі, хто був у таборі. А щодо інших сумнівів, я, здається, міг би їх спростувати.

— Радий буду почути ваші аргументи.

— Коли лев вискочив із клітки, ці двоє перебували за десяток кроків від неї. Рондер обернувся, і звір збив його з ніг. Жінка зважилася кинутися в клітку та замкнутися зсередини. Це був для неї єдиний притулок. Вона кинулася до клітки, та лев наздогнав її і збив із ніг. Жінку обурило, що чоловік обернувся, намагаючись утекти, чим заохотив розлюченого звіра. Якби вони обоє залишалися до нього обличчям, можливо, вони б його приборкали. Звідси її звинувачення: «Боягуз!»

— Блискуче, Ватсоне! У діаманті вашого здогаду є лише один недолік.

— Який саме, Голмсе?

— Якщо вони обоє були за десять кроків від клітки, яким чином лев міг опинитися на волі?

— А якщо в них був якийсь ворог, котрий відімкнув клітку?

— Але ж чому лев так люто накинувся на них, якщо він звик гратися з ними та виконувати різні трюки, коли вони входили до нього в клітку?

— Можливо, той ворог чимось заздалегідь розлютив звіра.

Голмс задумався та кілька хвилин мовчав.

— Що ж, Ватсоне, дещо свідчить на користь вашої теорії. Вороги в Рондера були, цілий виводок. Едмундс казав мені, що напідпитку цей чоловік був страшний. Такий собі величезний бугай, накидався з лайкою та кулаками на кожного, хто траплявся під руку. Підозрюю, що крики про чудовисько, про які нам розповіла наша сьогоднішня відвідувачка, — це нічні спогади про небіжчика. Однак наші міркування безплідні, поки не знаємо всі факти. У буфеті є холодна куріпка та пляшка монтраше. Спершу поїмо, а потім із новими силами берімося до справи.

Коли екіпаж довіз нас до будинку місіс Меррілов, господиня вже чекала на порозі, заповнюючи своєю пишною поставою пройму дверей до скромного, відокремленого житла. Було зрозуміло, що найважливіше для неї — не позбутися вигідної квартирантки, і, перш ніж провести нас до місіс Рондер, вона почала вмовляти нас не казати й не робити нічого такого, що призвело б до настільки небажаного результату. Ми її заспокоїли, піднялися за жінкою сходами, вкритими потертою килимовою доріжкою, і зайшли до покою таємничої мешканки.

Кімната була задушлива, затхла, погано провітрена, що свідчило про те, що мешканка майже ніколи її не покидала. Здавалося, цій жінці, котра колись тримала звірів у клітках, дивним чином відплатила сама Доля, замкнувши в клітку її саму, наче тварину. Й ось вона сидить у затіненому закутку, у поламаному фотелі. Від довгих років бездіяльності її фігура трохи обважніла, але видно, що колись вона була гарна та струнка, ще й досі збереглися пишні, привабливі форми. Густа чорна вуаль затуляла обличчя, спускаючись до верхньої губи, але виднівся бездоганно окреслений рот і ніжне округле підборіддя. Я дуже легко собі уявив, що раніше вона була справжня красуня. І голос у неї виявився приємний, мелодійний.

— Моє ім’я ви знаєте, містере Голмс, — заявила вона. — Я так і думала, що ви прийдете, почувши його.

— Саме так, місіс, хоча ніяк не збагну, як ви дізналися, що я цікавився вашою справою.

— Я про це дізналася, коли здоров’я моє зміцніло, і мене допитував містер Едмундс, детектив графства. Боюся, тоді я йому збрехала. Мабуть, було б розумніше сказати правду.

— Завжди розумніше казати правду. А чому ви йому збрехали?

— Бо від цього залежала доля ще однієї людини. Знаю, що він був нікчемою, але я все ж не хотіла, щоб його смерть була на моїй совісті. Ми були такі близькі... такі близькі!

— А тепер ця завада усунута?

— Атож, сер. Людина, про яку я згадувала, померла.

— Тоді чому б вам тепер не розповісти поліції все, що знаєте?

— Бо це стосується не лише його. Це стосується й мене. Я не витримала б скандалу та розголосу, а без них ніяк не обійтися при поліційному розслідуванні. Жити мені залишилося недовго, тому хочу померти спокійно. І все ж мені хотілося знайти хоч одну розважливу людину, кому я зможу розповісти свою жахливу історію, яка б пояснила її усім, коли мене не стане.

— Ви надали мені велику честь, місіс. Однак я маю й почуття відповідальності. Не можу обіцяти, що, вислухавши вас, не вважатиму своїм обов’язком повідомити обставини справи поліції.

— Гадаю, цього не станеться, містере Голмс. Я дуже добре знаю ваш характер і ваші методи, адже вже кілька років стежу за вашою діяльністю. Доля залишила мені єдину радість — читання, тому дізналася чи не все, що відбувається на світі. Так чи інакше, я не хотіла б втратити нагоду, і, можливо, ви скористаєтеся розповіддю про мою трагедію. А мені, якщо все розповім, стане легше на душі.

— Мій колега і я з радістю вас вислухаємо.

Місіс Рондер піднялася та витягла із шухляди світлину чоловіка. Це був явно професійний акробат, атлет із чудовою статурою, могутні руки схрещені на опуклих грудях, під густими вусами — посмішка, самовдоволена посмішка звитяжця.

— Це Леонардо, — пояснила місіс Рондер.

— Леонардо — силач, котрий давав свідчення на слідстві?

— Атож, а це мій чоловік.

У цього чоловіка обличчя було жахливе — справжня людина-свиня, точніше, дикий кнур, бо у своїй звірячій брутальності він був страшний. Неважко було уявити, як він скрегоче зубами, як пускає піну цим мерзенним ротом, із якою небаченою злістю свердлить усе на світі лютими маленькими очицями. Негідник, хам, чудовисько — ось що написано було на цьому обличчі з важкою нижньою щелепою.

— Ці дві фотографії допоможуть вам, джентльмени, збагнути мою історію. Я, бідна циркачка, росла на тирсі арени, мені ще й десяти років не виповнилося, коли я стрибала через обруч. Коли підросла, Рондер мене покохав, якщо таку хіть можна назвати любов’ю, і в лиху годину я стала його дружиною. З того дня моє життя перетворилося на справжнє пекло, і цей диявол постійно мене мучив. У цирку не було нікого, хто б не знав, як він зі мною поводиться. Він не переставав мене зраджувати. А якщо я скаржилася, зв’язував мене та шмагав батогом. Усі мені співчували, усі його ненавиділи, але що вони могли вдіяти? Усі без винятку його боялися. Страшний він був завжди й смертельно небезпечний, коли п’янів. Знову й знову його притягували до відповідальності то за образу дією, то за жорстоке поводження з тваринами, але грошей у нього було вдосталь і штрафи його не бентежили. Найкращі артисти від нас утекли, і цирк поступово занепадав. Усе трималося лише на Леонардо, мені та ще на маленькому Джиммі Ґріґсі, клоуні. Бідолаха не такий був уже й кумедний, але старався, як умів.

А Леонардо ставав мені все ближчим і ближчим. Бачите, який він був. Тепер я знаю, яка жалюгідна душа ховалася в цьому чудовому тілі, але порівняно з моїм чоловіком він здавався архангелом Гавриїлом. Він мене жалів, допомагав мені, і нарешті наша близькість перейшла в кохання — глибоке, пристрасне почуття, про яке я раніше тільки мріяла, але й не сподівалася відчути. Чоловік це запідозрив, але, гадаю, що й він був боягузом, хоч і хамом, а Леонардо — єдиний, кого він боявся. І задля помсти почав мучити мене гірше, ніж раніше. Однієї ночі Леонардо, почувши мої крики, мало не увірвався в наш фургон. Тоді справа ледь не скінчилося трагедією, і незабаром ми з коханим збагнули, що її не вдасться уникнути. Мій чоловік не мав права жити. Ми вирішили: він мусить померти.

Леонардо був кмітливий і винахідливий. Це він усе вигадав. Не скажу, щоб я його засуджувала, адже була готова пройти з ним цей шлях до кінця. Але мені ніколи не вистачило б уяви скласти такий план. Ми зробили кийок — його змайстрував Леонардо, у широкій свинцевій частині він закріпив п’ять довгих сталевих цвяхів вістрями назовні, розставлених точно так само, як кігті левиної лапи. Ця ломака й мала б завдати моєму чоловікові смертельного удару, а виглядало б усе так, ніби це скоїв лев, вирвавшись на волю.

Була вже темна ніч, коли ми з чоловіком, як зазвичай, пішли годувати лева. Ми несли сире м’ясо в цинковому відрі. Леонардо чекав за рогом великого фургона, повз який нам треба було пройти до клітки. Він забарився, і ми зайшли далі до того, як він устиг вдарити, а він тихенько прокрався слідом, і я почула удар, який зніс чоловікові череп. Серце моє радісно забилося, я кинулася вперед і відкинула засув, на який замикалася клітка лева.

І тут сталося страшне. Можливо, ви знаєте, як швидко ці тварини реагують на запах людської крові і як він їх збуджує. Витончене чуття вмить підказало леву, що вбили людину. Заледве я відкинула засуви, як він вискочив і звалив мене. Леонардо міг мене врятувати. Якби він кинувся вперед і вдарив звіра тим самим кийком, він би, либонь, його приборкав. Але він злякався. Я чула, як він заверещав від жаху, і бачила, як він повернувся та кинувся навтьоки. І цієї миті ікла звіра вп’ялися в моє обличчя. Під його палючим і смердючим подихом я вже майже втратила свідомість і практично не відчувала болю. Обома руками намагалася відштовхнути величезну закривавлену пащеку, що пашіла жаром, і кликала на допомогу. Я зрозуміла, що весь табір сполошився, потім нечітко пригадую, як Леонардо, Ґріґс та інші чоловіки витягали мене з лап звіра. Це був мій останній спогад на довгі нудні місяці, містере Голмс. Коли я прийшла до тями та поглянула в дзеркало, то прокляла цього лева — о, як я його проклинала! — не за те, що забрав мою вроду, а за те, що не забрав моє життя. У мене залишилося одне бажання, містере Голмс, і вистачало грошей, аби його виконати. Бажання приховати своє нещасне обличчя від усіх поглядів і жити там, де жодна душа з тих, хто знав мене раніше, мене не знайде. Тільки це мені й залишалося, так я і вчинила. Жалюгідно поранена тварина, яка заповзла помирати у свою нору, — ось чим скінчила Юджинія Рондер.

Коли нещасна жінка скінчила свою оповідку, ми всі якийсь час мовчали. Потім Голмс простягнув довгу руку й із глибоким співчуттям, яке мені не часто траплялося бачити в нього, погладив руку місіс Рондер.

— Бідолаха, — сказав він, — бідолаха! Часто шляхи долі — незрозумілі. Якщо вона потім нічим не винагороджує, тоді наше життя — жорстокий жарт. Але що ж той Леонардо?

— Я його більше ніколи не бачила, і жодного разу він не давався чути. Можливо, я помиляюся, що думаю про нього з такою гіркотою. Кохати те, що залишила від мене паща лева, було б тим самим, що полюбити якогось виродка, яких ми возили в цирку на втіху всій країні. Але жінці не так просто відкинути свої почуття. Він покинув мене в кігтях звіра, зрадив у годину, коли я потребувала його найбільше, проте я не могла послати його на шибеницю. Мені було байдуже, що станеться зі мною. Чи може бути щось гірше за моє теперішнє життя? А я стояла між Леонардо та його долею.

— А тепер він помер?

— Місяць тому потонув, купаючись поблизу Марґейта. Я дізналася про його смерть із газети.

— А що він зробив із тим кийком із п’ятьма пазурами? Це ж найбільш вражаюча та найдивовижніша частина вашої історії.

— Не можу вам сказати, містере Голмс. Біля того місця, де тоді зупинявся наш цирк, є глибока крейдяна штольня, на її дні стоїть зелена від твані вода. Можливо, у глибині тих вод...

— Що ж, зараз це вже не має значення. Справу закрито.

— Авжеж, — погодилася місіс Рондер, — справу закрито.

Ми встали, бо були готові йти, але щось у голосі жінки привернуло увагу Голмса. Він швидко обернувся до неї.

— Ваше життя вам не належить, — сказав він. — Навіть не думайте вкоротити собі віку.

— Кому потрібне моє життя?

— Звідки вам знати? Приклад терплячого страждання — найкоштовніший із усіх уроків світу, що не знає терпіння.

Відповідь жінки була жахливою. Вона підняла вуаль і виступила на світло.

— Хотіла б я знати, чи змогли б ви стерпіти таке?

Це було страшно. Жодними словами не описати руїни обличчя, якщо самого обличчя й не залишилося. Живі, прекрасні карі очі скорботно дивилися зі страхітливих останків, і від цього погляду видовище здавалося ще нестерпнішим. Голмс підняв руку рухом, повним жалю та протесту, і ми вийшли.

Двома днями пізніше, коли я навідав мого приятеля, він не без гордощів показав мені синю пляшечку, що стояла на полиці каміна. Я взяв її до рук. Червона наклейка свідчила: отрута. Я відкоркував її і вдихнув приємний запах мигдалю.

— Синильна кислота? — сказав я.

— Точно. Я отримав це поштою. У записці сказано: «Посилаю вам свою спокусу. Скористалася вашою порадою». Гадаю, Ватсоне, неважко вгадати ім’я неймовірної жінки, котра це прислала.