Таємниця Боскомської долини

Пригода з Картонним пуделком

Вибираючи кілька типових справ, що ілюструють чудові переваги розуму мого приятеля Шерлока Голмса, я намагався, наскільки це можливо, знайти серед них найменш сенсаційні, але водночас такі, що відкривали б найширше поле для його талантів. Однак, на жаль, практично неможливо відокремити сенсаційне від кримінального, і літописець опиняється перед дилемою: має або пожертвувати подробицями, вкрай необхідними для його звіту, отже, справити хибне враження про справу загалом, або використовувати матеріали, які дає йому не вибір, а випадок. Після цього короткого вступу переходжу до своїх нотаток про дивний та певним чином жахливий ланцюг подій.

Був неймовірно спекотний серпневий день. Бейкер-стрит розжарилася, як грубка, і сліпучий відблиск сонця на жовтій цеглі будинку навпроти різав очі. Важко було повірити, що це ті самі стіни, які так похмуро виглядали крізь зимовий туман. Фіранки в нас були спущені наполовину, і Голмс, підібгавши ноги, лежав на дивані, читаючи та перечитуючи листа, отриманого з ранковою поштою. Сам я за час служби в Індії звик терпіти спеку краще, ніж холод, і тридцять три градуси вище нуля не дуже мені докучали. Але у вранішніх часописах не було нічого цікавого. Парламент роз’їхався. Усі поїхали за місто, і я вже почав сумувати за галявинами Нью-Фореста та кам’янистим пляжем Саутсі. Однак вичерпаний банківський рахунок змусив мене відкласти відпустку, а що стосується мого товариша, то ні сільська місцевість, ні море ніяк не вабили його. Детективові подобалося зачаїтися серед п’яти мільйонів людей, перебираючи їхні долі та чуйно ловлячи кожну чутку або підозру про нерозгаданий злочин. Любові до природи не знайшлося місця серед безлічі його чеснот, і він зраджував собі лише тоді, коли залишав у спокої міського лиходія та брався вистежувати його сільського побратима.

Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я відклав нудну газету і, відкинувшись на спинку крісла, занурився в роздуми. Раптово голос мого приятеля їх обірвав.

— Маєте рацію, Ватсоне, — кинув він. — Це зовсім безглуздий спосіб вирішувати суперечки.

— Зовсім безглуздий! — вигукнув я, але раптово збагнувши, що він угадав мою невисловлену думку, аж підстрибнув у кріслі та здивовано витріщився на нього.

— Що це, Голмсе? — скрикнув я. — Я просто не уявляю собі, як таке можливо.

Він щиро засміявся, побачивши моє здивування.

— Пригадуєте, — сказав він, — нещодавно, коли я прочитав вам уривок із оповідання По, в якому спостерігач логічно міркує та відстежує внутрішній перебіг думок свого співрозмовника, ви були схильні розглядати це просто як tour de force[1] автора. Я ж сказав, що постійно займаюся тим самим, але ви мені не вірили.

— Таке скажете!

— Можливо, ви не висловили цього словами, любий Ватсоне, але брови супили красномовно. Отже, коли я побачив, що ви відклали часопис і задумалися, я був радий можливості прочитати ваші думки й урешті увірватися в них на доказ того, що не відстав від вас ні на крок.

Але я зовсім не був задоволений таким поясненням.

— У тому уривку, який ви мені прочитали, — зазначив я, — спостерігач робить свої висновки на підставі дій людини, за якою він спостерігає. Наскільки я пригадую, ця людина спіткнулася об купу каміння, перевела погляд на зірки тощо. А я спокійно сидів у кріслі. Який же ключ тоді міг дати вам?

— Ви несправедливі до себе. Людина має риси обличчя як засіб для вираження емоцій, і ваші вірно служать вам.

— Хочете сказати, що прочитали мої думки на обличчі?

— На обличчі й особливо в очах. Імовірно, ви самі не можете тепер згадати, з чого почалися ваші міркування.

— Не можу.

— Тоді я вам скажу. Відклавши газету (це й було дією, яка привернула до вас мою увагу), ви півхвилини сиділи з відсутнім виглядом. Потім ваші очі зупинилися на нещодавно вставленому в рамку портреті генерала Ґордона, і з того, як змінилося ваше обличчя, я збагнув, що роздуми почалися. Але вони завели вас не надто далеко. Ви кинули погляд на портрет Генрі Ворда Бічера, котрий без рамки стоїть на ваших книжках. Потім поглянули вгору на стіну, і ваша думка стала яснішою. Ви подумали, що, якщо вставити цей портрет у рамку, він якраз займе порожній простір і добре виглядатиме поряд із портретом Ґордона.

— Ви просто простежили за мною! — вигукнув я.

— Досі я навряд чи міг помилитися. Але тут ваші думки повернулися до Бічера, і ви поглянули на нього уважно, навіть допитливо. Потім перестали жмуритися, але продовжували дивитися на портрет, і ваше обличчя стало задумливим. Ви згадували епізоди кар’єри Бічера. Я чудово розумів, що при цьому ви не можете не думати про ту місію, яку він виконував за дорученням жителів півночі під час Громадянської війни, бо пам’ятаю ваше обурення з приводу того, як його зустріли найменш терпимі з наших співгромадян. Ви були настільки обурені, що, природно, думаючи про Бічера, не могли не згадати й це. Коли за секунду ви відвели погляд від портрета, я припустив, що ваші думки звернулися до Громадянської війни, а помітивши, як стиснулися ваші губи, заблищали очі, а руки стиснули підлокітники крісла, я вже не сумнівався, що ви справді думаєте про відвагу, виявлену обома сторонами в цій запеклій боротьбі. Але потім на ваше обличчя знову лягла тінь, і ви похитали головою — міркували про жахи війни та зайві людські жертви. Ваша рука потягнулася до старої рани, а губи скривилися в усмішці — я зрозумів, що безглуздість такого способу вирішення міжнародних конфліктів стала вам зрозуміла. І я погодився, що це безглуздо, і був радий з’ясувати, що всі мої висновки виявилися правильними.

— Без винятку! — підтвердив я. — Але й тепер, коли ви мені все пояснили, зізнаюся, що не перестаю дивуватися.

— Усе це було дуже поверхнево, любий Ватсоне, запевняю. Я не став би відволікати цим вашу увагу, якби ви не засумнівалися того разу. Але зараз маю в руках завдання, вирішення якого може виявитися важчим, ніж цей маленький досвід читання думок. Ви бачили в газеті коротеньку замітку про дивовижний вміст пакета, надісланого поштою такій собі міс Кашинґ на Крос-стрит у Кройдоні?

— Ні, не зауважив.

— Отже, ви її пропустили. Киньте-но мені часопис. Погляньте ось тут, під фінансовим оглядом. Чи не будете такі люб’язні прочитати її вголос?

Я підняв газету, яку він кинув мені назад, і прочитав згадану замітку. Вона називалася «Страшна посилка».

«Міс Сьюзен Кашинґ, котра проживає на Крос-стрит, у Кройдоні, стала жертвою обурливого жарту, якщо тільки не виявиться, що ця подія має зловісніший сенс. Учора о другій годині дня листоноша приніс їй невеликий пакет, загорнутий у папір. Це була картонна коробка, наповнена грубою сіллю. Висипавши сіль, міс Кашинґ перелякалася, бо виявила два людських вуха, відрізаних, мабуть, зовсім нещодавно. Коробку відправили поштою з Белфаста напередодні вранці. Відправник не вказаний, а таємничість справи ускладнюється тим, що міс Кашинґ, незаміжня особа п’ятдесяти років, доволі самотня та має настільки мало знайомих і кореспондентів, що дуже рідко отримує поштою хоча б щось. Однак кілька років тому, живучи в Пенджі, в її будинку винаймали кімнати три молодих студенти-медики, котрих вона була змушена позбутися через їхню галасливість і розбещеність. Поліція вважає, що потворний вчинок, можливо, здійснили ці юнаки, котрі мали зло на міс Кашинґ і хотіли її налякати, пославши цей сувенір із анатомічного театру. Певної слушності цій версії додає той факт, що один зі студентів раніше жив у Північній Ірландії, наскільки знає міс Кашинґ, у Белфасті. А наразі триває енергійне слідство, яке доручили містерові Лестрейду, одному з найкращих агентів нашого карного розшуку».

— З «Дейлі кронікл» усе, — сказав Голмс, коли я дочитав статтю. — Тепер послухаємо нашого приятеля Лестрейда. Вранці я отримав від нього записку, в якій він пише:

«Гадаю, що ця справа буде якраз вам до смаку. Ми сподіваємося довести її до кінця, адже в нас виникли певні труднощі у зв’язку з відсутністю матеріалу. Ми, певна річ, дали телеграму в белфастський поштамт, але того дня було відправлено багато посилок, і про цю вони нічого не можуть сказати й не пам’ятають її відправника. Коробка півфунтова, з-під патокового тютюну, і вона нам нічого не дає. Припущення щодо студента-медика все ще здаються мені найвірогіднішими, але якщо у Вас є кілька вільних годин, був би дуже радий бачити Вас тут. Я весь день буду або в цьому будинку, або в поліційному відділку».

— Що на це скажете, Ватсоне? Зможете знехтувати спекою та поїхати зі мною до Кройдона з часткою надії на нову справу для ваших анналів?

— Я саме думав, чим би зайнятися.

— Тоді у вас буде що робити. Задзвоніть, аби нам принесли черевики, і, будь ласка, пошліть за кебом. Я буду готовий за хвилину, лишень зніму халат і наповню портсигар.

Поки ми їхали потягом, пройшов дощ, і в Кройдоні спека була не така гнітюча, як у столиці. Перед від’їздом Голмс відправив телеграму, і Лестрейд, як завжди активний, чепурно одягнений і схожий на тхора, зустрів нас на станції. За п’ять хвилин ми були на Крос-стрит, де жила міс Кашинґ.

Це була дуже довга вулиця, забудована двоповерховими цегляними будинками, чистенькими та дещо манірними; на вибілених кам’яних ґанках стояли жінки у фартухах. Пройшовши десь із половину вулиці, Лестрейд зупинився та постукав у двері. На сигнал вийшла дівчинка-служниця. Нас завели до вітальні, де сиділа міс Кашинґ. Вона мала спокійне обличчя, великі лагідні очі та сивіючі коси, що затуляли скроні. Вона вишивала серветочку для крісла, а поруч стояв кошичок із різнобарвними шовками.

— Ця капость лежить у коморі, — буркнула вона, коли Лестрейд увійшов до кімнати. — Хоч би ви їх і зовсім забрали!

— Я так і зроблю, міс Кашинґ. Я тримав їх тут лише для того, щоб мій приятель містер Голмс міг поглянути у вашій присутності.

— А чому в моїй присутності, сер?

— На випадок, якщо захоче вас про щось спитати.

— Що тут ще питати, якщо я вже сказала вам, що зовсім нічого про це не знаю?

— Саме так, місіс, — сказав Голмс заспокійливо. — Не сумніваюся, що вам уже набридли в зв’язку з цією справою.

— Ще б пак, сер. Я людина скромна, живу тихо. Мені ніколи не доводилося бачити своє ім’я в пресі, і поліція в моїй оселі не бувала. Я не дозволю, щоб цю капость заносили сюди, містере Лестрейд. Якщо хочете поглянути на них, доведеться йти до комори.

Маленька споруда була розташована у вузькому садку за будинком. Лестрейд увійшов усередину й виніс жовту картонну коробку, шматок обгорткового паперу та мотузку. У кінці стежки була лавка, ми сіли на неї, і Голмс узявся розглядати предмети, які Лестрейд передавав йому один за одним.

— Дуже цікава мотузка, — зауважив Шерлок, підіймаючи її до світла й обнюхуючи. — Що скажете про неї, Лестрейде?

— Вона просмолена.

— Еге ж. Це шматок просмоленого шпагату. Без сумніву, ви також помітили, що міс Кашинґ розрізала мотузку ножицями, це видно з двох зрізів із кожного боку. Це дуже важливо.

— Не розумію, що тут важливого, — відмахнувся Лестрейд.

— Важливо, що вузол залишився цілим і що цей вузол — особливий.

— Він зав’язаний дуже акуратно. Я вже звернув на це увагу, — не без вдоволення зауважив Лестрейд.

— Ну, годі про мотузку, — всміхнувся Голмс, — тепер займімося упакуванням. Обгортковий папір із виразним запахом кави. Як, ви цього не помітили? Тут не може бути жодних сумнівів. Адреса написана друкованими літерами, доволі кострубато: «Міс С. Кашинґ, Крос-стрит, Кройдон». Написано грубим пером, можливо, «рондо», і дуже неякісним чорнилом. Слово «Кройдон» спочатку було написане через е, яку потім змінили на «о». Отже, посилку відправив чоловік (адже почерк явно чоловічий), не дуже освічений, котрий не знає Кройдона. Підемо далі. Коробка жовта, півфунтова, з-під патокового тютюну, нічим не примітна, якщо не брати до уваги двох відбитків великих пальців у лівому нижньому кутку. Наповнена грубою сіллю, яку застосовують для зберігання шкір і для інших промислових цілей, пов’язаних із сировиною. І в солі перебуває вельми своєрідне послання.

З цими словами він витягнув обидва вуха і, поклавши собі на коліно дошку, почав уважно їх вивчати, а ми з Лестрейдом, стоячи обабіч, схилилися вперед і дивилися то на ці страшні сувеніри, то на серйозне, зосереджене обличчя нашого супутника. Нарешті він поклав їх назад у коробку та якийсь час сидів у глибокій задумі.

— Ви помітили, звісно, — сказав він нарешті, — що це непарні вуха.

— Атож, я це помітив. Але якщо це жарт якихось студентів-медиків, їм легко було послати як два непарних вуха, так і пару.

— Саме так, але це не жарт.

— Ви впевнені?

— Багато що про це свідчить. Для роботи в анатомічному театрі в трупи вводять консервуючий розчин. На цих вухах його не помітно. Крім цього, вони свіжі. Відрізані тупим інструментом, що навряд чи могло б статися, якби це робив студент. Далі, як консервуючу речовину медик, природно, вибрав би розчин карболки або спирт і аж ніяк не грубу сіль. Повторю: це не жарт, маємо справу із серйозним злочином.

Легке тремтіння пробігло моїм тілом, коли я почув слова Голмса та побачив його спохмурніле обличчя. За цим рішучим вступом таїлося щось дивне, незрозуміле та страшне. Лестрейд, однак, похитав головою, як людина, котру переконали лише наполовину.

— Безумовно, дещо суперечить версії з дотепником, — погодився він, — але проти іншої версії є вагоміші аргументи. Ми знаємо, що ця жінка впродовж останніх двадцяти років як у Пенджі, так і тут, жила тихим і добропорядним життям. За цей час вона навряд чи провела хоча б один день за межами обійстя. З якої ж ласки злочинець стане посилати їй доказ своєї провини, тим більше, що вона (якщо тільки вона не чудова акторка) розуміється на цьому так само мало, як і ми?

— Це і є завдання, яке треба вирішити, — відповів Шерлок, — і я, зі свого боку, почну з гіпотези, що мої міркування правильні й що було скоєне подвійне вбивство. Одне з цих вух жіноче, маленьке, гарної форми, з проколом для кульчика. Друге — чоловіче, засмагле, і також із проколом для сережки. Ці двоє людей, мабуть, мертві, інакше ми б уже почули про них. Сьогодні п’ятниця. Посилку відправили вранці четверга. Отже, трагедія сталася в середу, або у вівторок, або й раніше. Якщо цих двох людей убили, хто, крім самого їхнього вбивці, міг послати міс Кашинґ доказ свого злочину? Будемо вважати, що відправник пакета і є тією особою, котру ми шукаємо. Але в зловмисника мають бути вагоміші причини для відправки цього пакета міс Кашинґ. Що ж це за причини? Вочевидь, необхідність повідомити їй, що справу зроблено! Або, можливо, бажання заподіяти їй біль. Але тоді вона мала б знати, хто ж цей адресант. А вона знає? Сумніваюся. Бо якщо знає, то навіщо було кликати поліцію? Могла б закопати вуха, і ніхто нічого не дізнався б. Так би вона вчинила, якби хотіла покрити злочинця. А якщо не хотіла його покривати, то назвала б його ім’я. Ось головоломка, яку доведеться вирішувати.

Він промовляв швидко, високим, дзвінким голосом, байдуже дивлячись поверх садової огорожі, потім швидко схопився на ноги і пішов до будинку.

— Хочу задати кілька запитань міс Кашинґ, — сказав він.

— У такому разі я вас покину, — сказав Лестрейд, — бо маю тут іще одну справу. Гадаю, що від міс Кашинґ мені більше нічого не треба. Ви знайдете мене в поліційному відділку.

— Ми зайдемо туди дорогою на станцію, — відгукнувся Голмс.

За хвилину ми знову опинилися у вітальні, де міс Кашинґ продовжувала спокійно та безтурботно вишивати свою серветку. Коли ми увійшли, вона поклала її на коліна й спрямувала на нас відкритий, допитливий погляд своїх блакитних очей.

— Я переконана, сер, — зронила вона, — що це помилка, і посилка призначалася зовсім не мені. Я кілька разів казала про це джентльменові зі Скотленд-Ярду, але він тільки сміється з мене. Наскільки я знаю, на світі в мене немає ворогів, то з якого б це дива раптом хтось вирішив так покепкувати з мене?

— Я схиляюся до такої самої думки, міс Кашинґ, — заявив Голмс і сів поруч із господинею. — Мені здається, більш ніж імовірно... — тут він замовк, і я, зиркнувши в його бік, із подивом помітив, що він уп’явся очима в її профіль. Подив, а потім і задоволення промайнули на його енергійному обличчі, але, коли жінка поглянула на нього, щоб дізнатися причину його мовчанки, детектив уже цілком опанував себе. Тепер і я, своєю чергою, пильно поглянув на її гладко зачесані сивіючі коси, охайний очіпок, маленькі позолочені кульчики, спокійне обличчя, але не побачив нічого, що могло б пояснити таке хвилювання мого товариша.

— Хочу дещо у вас спитати...

— Як мені набридли ці запитання! — роздратовано вигукнула міс Кашинґ.

— Гадаю, що у вас є дві сестри.

— Звідки ви дізналися?

— Як тільки зайшов до кімнати, то помітив на каміні груповий портрет трьох жінок, одна з яких, без сумніву, ви самі, а інші настільки схожі на вас, що спорідненість очевидна.

— Авжеж, маєте рацію. Це мої сестри — Сара та Мері.

— А ось тут, поруч зі мною, висить інший портрет, зроблений у Ліверпулі, портрет вашої молодшої сестри та якогось чоловіка, судячи з одягу — стюарда. Бачу, що вона тоді не була заміжня.

— Ви дуже швидко все помічаєте.

— Це мій фах.

— Ну, що ж, ви не помилилися. Але вона вийшла заміж за містера Браунера за кілька днів після цього. Коли зробили світлину, він служив на американській лінії, але так кохав мою сестру, що не міг витерпіти довгої розлуки з нею й перевівся на пароплави, які ходять між Ліверпулем і Лондоном.

— Часом не на «Конкерор»?

— Ні, на «Мей дей», наскільки я знаю. Джим якось приїжджав сюди до мене в гості. Це було до того, як він порушив свою обіцянку не торкатися чарки. Пізніше він постійно зловживав алкоголем, коли бував на березі, і навіть від дещиці ставав, наче причинний. Ех! Поганий то був день, коли його знову потягнуло до пляшки. Спочатку він посварився зі мною, потім із Сарою, а тепер Мері перестала нам писати, і ми не знаємо, що з ними.

Ця тема неабияк хвилювала міс Кашинґ. Як і більшість самотніх людей, вона спочатку соромилася, але таки розговорилася. Розповіла нам купу подробиць про свого зятя-стюарда, а потім, перейшовши до своїх колишніх квартирантів, студентів-медиків, довго перелічувала всі їхні провини, назвала їхні імена та назви лікарень, де ті працювали. Голмс слухав уважно, час від часу задаючи запитання.

— Тепер про вашу другу сестру, Сару, — наполіг він. — Якось дивно, що ви не живете в одному будинку, якщо обидві незаміжні.

— Ах! Ви не знаєте, який у неї гидкий характер, інакше не дивувалися б. Я спробувала, коли переїхала до Кройдона, і ми жили разом донедавна. Лише два місяці минуло, як ми роз’їхалися. Мені дуже прикро казати лихе про рідну сестру, але Сара завжди пхає носа куди не слід і вередує.

— Ви кажете, що вона посварилася з вашими ліверпульськими родичами?

— Атож, а колись вони були найкращими друзями. Вона навіть оселилася там, аби бути поруч із ними. А тепер не знає, як міцніше облаяти Джима Браунера. Останні півроку, що жила тут, тільки й розповідала, що про його пиятику й огидні звички. Мабуть, він спіймав її на якійсь плітці та сказав їй кілька теплих слів, тоді все й почалося.

— Дякую, міс Кашинґ, — підвівся Голмс і вклонився. — Ваша сестра Сара живе, здається, у Воллінґтоні, на Нью-стрит? На все добре, мені дуже шкода, що довелося вас потурбувати в справі, до якої, як ви кажете, не маєте жодного стосунку.

Коли ми вийшли на вулицю, повз нас проїжджав кеб, і Шерлок його зупинив.

— Чи далеко звідси до Воллінґтона? — поцікавився він.

— Десь близько милі, сер.

— Чудово. Сідайте, Ватсоне. Треба кувати залізо, поки гаряче. Хоча справа й проста, з нею все ж пов’язані деякі повчальні деталі. Гей, зупиніться біля телеграфу, коли проїжджатимемо біля нього.

Голмс відправив коротку телеграму й решту шляху сидів у кебі, насунувши капелюха на носа, щоб захиститися від сонця. Наш візник зупинився біля будинку, схожого на той, який ми тільки-но покинули. Мій супутник звелів йому чекати, але як тільки він узявся за дверний молоток, двері раптово відчинилися, і на порозі з’явився серйозний молодий джентльмен у чорному, з дуже блискучим циліндром у руці.

— Міс Кашинґ удома? — спитав Голмс.

— Міс Сара Кашинґ серйозно хвора, — відповів той. — З учорашнього дня в неї з’явилися симптоми важкої недуги мозку. Як її лікар, я ніяк не можу взяти на себе відповідальність і пустити когось до неї. Раджу зайти днів за десять.

Він одягнув рукавички, зачинив двері та пішов вулицею.

— Ну що ж, не можна, то й не можна, — бадьоро зауважив Голмс.

— Ймовірно, вона б не змогла або й не захотіла б нам щось розповідати.

— А мені зовсім і не потрібно, щоб вона мені щось казала. Я хотів лише поглянути на неї. Втім, мені здається, що й так маю все, що треба... Відвезіть нас у якийсь пристойний готель, де можна поснідати, а потім поїдемо до нашого приятеля Лестрейда в поліційний відділок.

Ми чудово поснідали, за столом Голмс говорив лише про скрипки й із великим натхненням розповів, як він за п’ятдесят п’ять шилінгів купив у одного єврея, котрий гендлює вживаними речами на Тоттенгем-Корт-роуд, скрипку Страдіварі, яка коштувала щонайменше п’ятсот гіней. Від скрипок він перейшов до Паганіні, і ми майже годину просиділи за пляшкою кларету, поки він розповідав мені одну за одною історії про цього незвичайного чоловіка. Було вже далеко за полудень, і гарячий відблиск сонця змінився приємним м’яким світлом, коли ми приїхали в поліційний відділок. Лестрейд чекав на нас біля дверей.

— Вам телеграма, містере Голмс, — повідомив він.

— Ха, це ж відповідь! — Шерлок розпечатав, пробіг очима і сховав її до кишені. — Усе добре.

— Ви щось з’ясували?

— Я з’ясував усе!

— Що? — Лестрейд ошелешено витріщився на нього. — Ви жартуєте?

— Ніколи в житті не був серйознішим. Скоїли жахливий злочин, і тепер, здається, я розкрив усі його деталі.

— А злочинець?

Голмс надряпав кілька слів на звороті своєї візитівки й перекинув її Лестрейду.

— Ось його ім’я, — видихнув він. — Провести арешт можна буде не раніше, ніж завтра ввечері. Я просив би вас не згадувати про мене в зв’язку з цією справою, бо хочу, щоб моє ім’я називали лише тоді, коли розгадка злочину була складною. Ходімо, Ватсоне.

Ми рушили до станції, а Лестрейд так і залишився стояти, захоплено дивлячись на картку, яку кинув йому Шерлок.

— У цій справі, — сказав Голмс, коли ми, закуривши сигари, розмовляли ввечері в нашому помешканні на Бейкер-стрит, — як і в розслідуваннях, які ви занесли до своїх хронік під назвами «Етюд у багряних тонах» і «Знак чотирьох», ми були змушені міркувати в зворотному напрямку, йдучи від наслідків до причин. Я написав Лестрейду з проханням повідомити нам відсутні подробиці, які він дізнається лише після того, як схопить злочинця. Та про це можна не турбуватися, бо, незважаючи на повну відсутність клепок у голові, він вчепиться, як бульдог, якщо збагне, що треба робити. Саме ця чіпкість і допомогла йому досягти успіхів у Скотленд-Ярді.

— Отже, вам ще не все ясно? — спитав я.

— Загалом усе. Ми знаємо, хто скоїв цей огидний злочин, хоча одна з жертв нам і досі невідома. Звісно, ви вже дійшли якогось висновку.

— Либонь, ви підозрюєте того Джима Браунера, стюарда з ліверпульського пароплава?

— О! Це більш ніж підозра.

— І все ж не бачу нічого, крім вельми нечітких вказівок.

— Навпаки, я впевнений, що ніщо не може бути яснішим. Пройдімося ще раз основними етапами нашого розслідування. Як ви пам’ятаєте, ми підійшли до справи цілком неупереджено, що завжди є великою перевагою. У нас не було заздалегідь вибудуваної теорії. Ми просто вирушили туди, щоб спостерігати та робити висновки з наших спостережень. Що ми побачили насамперед? Дуже спокійну та поважну жінку, котра, мабуть, не має якихось таємниць, і світлину, з якої я дізнався, що в неї є дві молодші сестри. Тоді ж у мене промайнула думка, що коробка могла призначатися одній із них. Але я облишив цю думку, вирішивши, що підтвердити її чи спростувати ще встигну. Потім, як ви пам’ятаєте, ми вийшли в сад і побачили надзвичайний вміст маленької жовтої коробочки. Мотузка була така, якою шиють вітрила, і в нашому розслідуванні відразу ж запахло морем. Коли я зауважив, що вона зав’язана поширеним морським вузлом, що посилка була відправлена з порту та що в чоловічому вусі зроблений прокол для сережки, а це частіше зустрічається в моряків, ніж у людей із суходолу, мені стало цілком зрозуміло, що всіх акторів цієї трагедії треба шукати ближче до кораблів і моря.

Розглянувши напис на посилці, я виявив, що вона адресована міс С. Кашинґ. Найстарша сестра була б, природно, просто міс Кашинґ, хоча її ім’я й починається на С, та з цієї ж літери могло починатися ім’я й однієї з двох інших. У такому випадку розслідування довелося б починати спочатку зовсім на іншій основі. Для того щоб з’ясувати цю обставину, я й повернувся до будинку. Я вже збирався запевнити міс Кашинґ, що, на мою думку, тут сталася помилка, коли, як ви, мабуть, пригадаєте, я раптово замовк. Річ у тім, що я раптом побачив щось, що мене страшно здивувало та водночас неабияк звузило межі нашого розслідування.

Будучи медиком, Ватсоне, ви знаєте, що немає другої такої частини людського тіла, яка була б настільки різноманітною, як вухо. Кожне вухо зазвичай дуже індивідуальне й відрізняється від усіх інших. В «Антропологічному журналі» за минулий рік можете знайти дві мої статті на цю тему. Тому я оглянув вуха в коробці очима фахівця й уважно запам’ятав їхні анатомічні особливості. Уявіть собі моє здивування, коли, поглянувши на міс Кашинґ, я зрозумів, що її вухо точно відповідає жіночому вуху, яке я тільки-но вивчав. Про збіг не могло бути й мови. Переді мною була та сама дещо вкорочена вушна раковина з таким самим широким вигином у верхній частині, та сама форма внутрішнього хряща. Словом, судячи з усіх найважливіших ознак, це було те саме вухо.

Певна річ, я відразу ж збагнув величезну важливість цього відкриття. Ясно, що жертва була родичкою і, мабуть, навіть дуже близькою родичкою міс Кашинґ. Я завів із нею розмову про її сім’ю, і ви пам’ятаєте, що вона відразу повідомила нам ряд найцінніших деталей.

По-перше, ім’я її сестри — Сара, і її адреса донедавна була тою самою, тому зрозуміло, як сталася помилка та кому посилка призначалася. Потім ми почули про того стюарда, одруженого з третьою сестрою, і дізналися, що свого часу він приятелював із міс Сарою, і та навіть переїхала до Ліверпуля, щоб бути ближче до Браунерів, але потім вони посварилися. Після цього всі взаємини між ними обірвалися на кілька місяців, тому, якщо б Браунер вирішив відправити посилку міс Сарі, він, безумовно, послав би її за старою адресою.

Й ось справа дивним чином починає прояснюватися. Ми дізналися про існування того стюарда, чоловіка неврівноваженого та рвійного. Пригадуєте, що він покинув чудове, вочевидь, місце, щоб не залишати дружину надовго. До того ж він п’яничка. Ми мали підстави вважати, що його дружину вбили, і тоді ж загинув якийсь чоловік, мабуть, моряк. Певна річ, як мотив злочину передусім напрошувалися ревнощі. Але чому ці докази скоєного злочину мала б отримати міс Сара Кашинґ? Ймовірно, тому, що за час свого перебування в Ліверпулі вона зіграла важливу роль у подіях, які призвели до трагедії. Зауважте, що пароплави цієї лінії заходять до Белфаста, Дубліна та Вотерфорда. Таким чином, якщо припустити, що вбивця — Браунер і що він одразу ж сів на свій пароплав «Мей дей», Белфаст — перше місце, звідки він міг відправити свою страшну посилку.

Але на цьому етапі було можливе й інше рішення, і, хоча я вважав його дуже малоймовірним, все ж вирішив перевірити себе, перш ніж рухатися далі. Могло виявитися, що якийсь закоханий невдаха вбив містера та місіс Браунер і чоловіче вухо належить чоловікові. Проти цієї теорії було багато серйозних заперечень, але все ж вона була ймовірною. Тому я послав телеграму Елтару, моєму приятелю з ліверпульської поліції, і попросив його розпитати, чи місіс Браунер і містер Браунер відплили на «Мей дей». Потім ми з вами попрямували до Воллінґтона, до міс Сари.

Насамперед мені було цікаво переконатися, наскільки точно повторюється в неї сімейне вухо. Крім цього, вона, звісно, могла б повідомити нам дуже важливу інформацію, але я не дуже сподівався, що вона захоче бесідувати. Вона напевно знала про те, що сталося напередодні, адже про це гуде весь Кройдон, і лише вона могла зрозуміти, кому призначалася посилка. Якби вона хотіла допомогти правосуддю, то, ймовірно, вже б сконтактувалася з поліцією. У будь-якому разі побачити її було нашим прямим обов’язком, і ми пішли. Ми дізналися, що звістка про прибуття посилки (бо її недуга почалася з того моменту) справила на неї таке гнітюче враження, що викликало гарячку. Таким чином остаточно з’ясувалося, що вона збагнула значення посилки, але не менш зрозуміло було й те, що нам доведеться якийсь час перечекати, поки вона наважиться нам сприяти.

Однак ми не залежали від її допомоги. Відповіді чекали на нас у поліційному відділку, куди Елтар надіслав їх на моє прохання. Ніщо не могло бути переконливішим. Будинок місіс Браунер стояв замкнений більше трьох днів, і сусіди вважали, що вона поїхала на південь до своїх родичів. У пароплавній агенції встановили, що Браунер відплив на «Мей дей», який, за моїми підрахунками, мав з’явитися на Темзі завтра ввечері. Коли він прибуде, його зустріне недалекий, але рішучий Лестрейд, і не сумніваюся, що ми дізнаємося всі відсутні подробиці.

Шерлок Голмс не помилився у своїх очікуваннях. Двома днями пізніше він отримав об’ємного конверта, в якому була коротка записка від детектива та видрукуваний на машинці документ, який займав кілька сторінок великого формату.

— Ну ось, Лестрейд і спіймав його, — зауважив Голмс і поглянув на мене. — Ймовірно, вам буде цікаво послухати, що він пише.

«Любий містере Голмс!

Згідно з планом, який ми виробили з метою перевірки наших гіпотез (це «ми» чудове, чи не так, Ватсоне?)вчора о шостій годині вечора я подався до доків Альберта й зійшов на борт пароплава «Мей дей», що курсує на лінії Ліверпуль–Дублін–Лондон. Розпитавши, я дізнався, що стюард на ім’я Джеймс Браунер перебуває на борту й під час рейсу поводився так дивно, що капітан був змушений звільнити його від його обов’язків. Зійшовши вниз, де розташоване ліжко моряка, я побачив, що він сидить на скрині, обхопивши голову руками та похитуючись з боку на бік. Це великий, кремезний чолов’яга, чисто поголений і дуже засмаглий —трохи схожий на Олдріджа, котрий допомагав нам у справі з уявною пральнею. Коли він почув, що мені потрібно, схопився на ноги, і я вже приклав свисток до губ, аби покликати двох офіцерів із річкової поліції, котрі стояли за дверима, але він немов зовсім знесилів і без жодного опору дав одягти на себе кайданки. Ми відправили його до відділку та прихопили його скриню, сподіваючись виявити в ній якісь речові докази. Але за винятком великого гострого ножа, який мають чи не всі матроси, не знайшли нічого, що винагородило б наші сподівання. Однак з’ясувалося, що нам не потрібні якісь докази, бо коли його привели до інспектора, злочинець забажав зробити заяву, яку, звісно, записав наш стенографіст. Ми надрукували три примірники, один із яких додаю. Справа виявилася, як я завжди й вважав, винятково простою, але я вдячний Вам за те, що допомогли мені її розслідувати. З найкращими вітаннями,

щиро Ваш,

Дж. Лестрейд»

— Гм! Це було справді дуже просте розслідування, — зазначив Голмс, — але навряд чи воно уявлялося йому таким із самого початку, коли звернувся до нас. Однак давайте поглянемо, що розповів сам Джим Браунер. Ось його заява, зроблена інспектору Монтгомері в Шодвельському поліційному відділку. На щастя, запис стенографічний.

«Чи я хочу щось сказати? Та я багато чого хочу сказати. Все хочу викласти, полегшити душу. Ви можете мене повісити або відпустити — мені начхати. Кажу вам, що з того часу не міг заснути ні на мить. Можливо, якщо я й засну тепер, то хіба вічним сном. Іноді його обличчя стоїть переді мною, а частіше — її. Постійно так. Він похмуро витріщається зі злістю, а її обличчя таке здивоване. Ах, бідна овечка, як же їй було не дивуватися, коли вона прочитала смерть на обличчі, яке завжди показувало до неї лише кохання.

Але це все Сарина вина, і нехай прокляття людини, котрій вона зламала життя, впаде на її голову і застигне кров у її жилах! Не думайте, що я виправдовуюся. Знаю, що знову почав пиячити, поводився, як худоба. Але вона пробачила б мене, горнулася б до мене, як мотузка до блоку, якби ця жінка не переступила нашого порогу. Адже Сара Кашинґ кохала мене — ось у чому біда, вона кохала мене, поки її любов не перетворилася на смертельну ненависть, коли вона дізналася, що слід моєї дружини в багнюці вартує для мене більше, ніж її тіло та душа, разом узяті.

Їх було три сестри. Старша була просто хорошою жінкою, друга — диявол, а третя —янгол. Коли я одружився, Сарі було тридцять три, а Мері — двадцять дев’ять. Ми жили в своєму будинку й були неймовірно щасливі, і в усьому Ліверпулі не було кращої жінки за мою Мері. А потім ми запросили Сару пожити у нас тиждень, який перетворився на місяць, а далі — ще довше, ніби вона стала членом нашої сім’ї.

Тоді я ходив тверезим, ми дещо заощаджували й жили без турбот. Боже милий, хто б міг подумати, що все скінчиться так? Кому це могло спасти на гадку? Я зазвичай приїжджав додому на суботу й неділю, а іноді, якщо пароплав затримувався для завантаження, бував вільним навіть тиждень, тому доволі часто бачив свою зовицю Сару. Вона була ставна, висока, чорнява, швидка та гаряча, з гордо задертим підборіддям, а в її очах спалахували іскри, як з-під кременя. Але я навіть не думав про неї, коли крихітка Мері була поруч, Бог свідок. Іноді мені здавалося, що їй подобається сидіти зі мною вдвох або витягувати мене на прогулянку, та я не надавав цьому значення. Але одного вечора мені відкрилися очі. Я прийшов із пароплава, дружина кудись пішла, але Сара була вдома. «Де Мері?» — спитав я. «О, пішла платити за якимись рахунками». Від нетерпіння я почав міряти кроками кімнату. «Джиме, невже ти хоча б п’ять хвилин не можеш бути щасливим без Мері? — спитала вона. — Кепські мої справи, якщо моя компанія не влаштовує тебе навіть на такий короткий час». «Годі тобі, сестро», — сказав я та ласкаво простягнув їй руку, вона ж схопила її обома руками, такими гарячими, наче в лихоманці. Я зазирнув у її вічі й прочитав там усе. Вона могла нічого не казати, та і я також. Я насупився й відсмикнув руку. Вона мовчки постояла поруч зі мною, потім підняла руку та поплескала мене по плечу. «Вірний старий Джим!» —кинула вона з легким смішком, немов знущаючись із мене, і вибігла з кімнати.

З того часу Сара зненавиділа мене всім серцем, а вона така жінка, котра це вміє. Я був дурень, що дозволив їй залишатися в нас, п’яний бовдур, але не сказав ні слова Мері, бо це б її засмутило. Все відбувалося майже, як раніше, але за певний час я почав помічати, що Мері наче змінилася. Вона завжди була такою довірливою та щирою, а тепер стала дивна та підозріла, й усе допитувалася, де я буваю, що роблю, від кого отримую листи, що маю в кишенях, інші всілякі дурниці. З кожним днем вона ставала все дивнішою та дратівливішою, і ми постійно сварилися через дрібниці. Я не знав, що й думати. Сара тепер уникала мене, але з Мері вони були просто нерозлучні. Тепер я вже зрозумів, як вона інтригувала та налаштовувала мою дружину проти мене, але тоді був сліпий, як кріт. Потім я знову зазирнув у склянку, але цього б не було, якби Мері залишалася колишньою. Тепер у неї з’явилася причина відчувати до мене огиду, і прірва між нами почала наростати. А потім ще й з’явився той Алек Ферберн, і все стало ще гіршим.

Спершу він прийшов у мій будинок до Сари, але незабаром почав ходити вже й до нас, — умів привернути до себе людину й без зусиль усюди заводив друзів. Відчайдух, нахабний, такий чепуристий, кучерявий; об’їхав півсвіту та вмів розповісти про те, що бачив. Не сперечаюся, у компанії він був хлопець що треба й на диво вихований, як для матроса: далебі, був час, коли він більше стирчав на містку, ніж на баку. Він постійно забігав до нас, і за весь цей місяць мені жодного разу не спало на гадку, що його м’якість і ввічливість можуть довести до лиха. Нарешті, щось здалося мені підозрілим, і з того часу я вже не знав спокою.

Це була просто дрібниця. Я несподівано увійшов у вітальню і, переступаючи через поріг, зауважив радість на обличчі дружини. Але коли вона побачила, хто прийшов, пожвавлення зникло з її обличчя, і жінка відвернулася з розчарованим виглядом. Цього мені було досить. Мої кроки вона могла сплутати лише з кроками Алека Ферберна. Потрапив би він мені тоді на очі, я б його вбив на місці, бо завжди втрачаю голову, коли злюся. Мері побачила бісівський вогонь у моїх очах, кинулася до мене, схопила мене за рукав і закричала: «Не треба, Джиме, не треба!» — «Де Сара?» — спитав я. «На кухні», — відповіла вона. «Саро, — сказав я, заходячи в кухню, — щоб той чоловік навіть носа сюди не потикав». — «Чому?» — поцікавилася вона. «Бо я так сказав». — «Он як! — вибухнула вона. — Якщо мої друзі недостатньо гарні для цього будинку, тоді і я для нього недостатньо хороша». — «Можеш робити що хочеш, — сказав я, —але якщо Ферберн з’явиться тут знову, я пришлю тобі його вухо в дарунок». Мабуть, моє обличчя добряче налякало її, бо вона нічого не сказала й того ж вечора вибралася від нас.

Не знаю, зробила вона все це лише зі злості, чи думала посварити мене з дружиною, підбиваючи її до зради. Що б там не було, вона орендувала будинок за дві вулиці від нас і почала здавати кімнати морякам. Ферберн зазвичай жив там, і Мері ходила туди пити чай з ним та своєю сестрою. Часто вона там бувала чи ні, не знаю, але якось я вистежив її, і коли ломився в двері, Ферберн утік, як підлий боягуз, перестрибнувши через задній мур саду. Я пригрозив дружині, що вб’ю її, якщо ще раз побачу з ним, і відвів її додому, а вона схлипувала, тремтіла й була бліда, як папір. Між нами тепер не залишалося вже й сліду кохання. Я бачив, що вона мене ненавидить і боїться, і, коли від цієї думки я знову брався за пляшку, вона ще й зневажала мене.

Тим часом Сара переконалася, що в Ліверпулі їй не заробити на життя, і поїхала, як я зрозумів, до своєї сестри, до Кройдона, а в нас удома все тривало, як і раніше. Й ось настав останній тиждень, коли трапилася ця біда, і прийшла моя смерть.

Справа була така. Ми пішли на «Мей дей» у семиденний рейс, але велика діжка з вантажем відчепилася й пробила перегородку, тому нам довелося повернутися в порт на дванадцять годин. Я зійшов на берег і подався додому, міркуючи, яким сюрпризом це стане для моєї дружини, і сподіваючись, що, може, вона й зрадіє, побачивши мене так швидко. З цією думкою я повернув на нашу вулицю, і тут повз мене проїхав кеб, у якому вона сиділа поруч із Ферберном. Обоє розмовляли, реготали й навіть не думали про мене, а я застиг і дивився на них із тротуару.

Правду кажу вам, присягаюся, що з тієї миті сам був не свій, а як згадаю —усе це здається мені туманним сном. Останнім часом я багато пиячив і від усього разом зовсім збожеволів. У моїй голові й нині щось гримає, як клепальний молоток, а того ранку в моїх вухах шуміла та гула ціла Ніаґара.

Я погнав за кебом. У руці мав важкий дубовий кийок, і скажу вам, що відразу втратив голову. Але поки біг, то вирішив зробитися хитрішим і трохи відстав, аби бачити їх, а самому не потрапляти їм на очі. Незабаром вони зупинилися біля вокзалу. Поруч із касою була велика юрба, тому я підійшов до них зовсім близько, але вони мене не помітили. Взяли квитки до Нью-Брайтона. Я також, але сів на три вагони далі. Коли ми приїхали, вони пішли набережною, а я — за кілька сотень ярдів позаду. Нарешті я побачив, що вони беруть човен, бо день був дуже спекотний, і вони, природно, вирішили, що на воді буде холодніше.

Тепер їх немов віддали в мої руки. Стояв легкий серпанок, і видимість не перевищувала кількох сотень ярдів. Я також узяв човна й поплив за ними. Я нечітко бачив їх попереду, але вони пливли майже з такою самою швидкістю, як і я, і встиг­ли, мабуть, від’їхати від берега на добру милю, перш ніж я їх наздогнав. Туман оточував нас, немов завіса. О, Господи, не забуду, як у них перекосилися обличчя, коли вони побачили, хто був у човні, який до них наближався. Вона зойкнула не своїм голосом. А він почав лаятися, як божевільний, і тикати в мене веслом: мабуть, побачив у моїх очах свою смерть. Я ухилився й завдав йому удару ціпком —голова його тріснула, як гарбуз. Їй я, може, і пробачив би, незважаючи на все моє шаленство, але вона обвила його руками, заридала та заголосила: «Алеку!» Я вдарив іще раз, і вона впала поруч із коханцем. Я був немов дикий звір, що зачув кров. Якби Сара була там, слово честі, і вона б лягла поруч із ними. Я витягнув ножа і... годі з мене. Я якось несамовито радів від того, що відчує Сара, коли отримає це й побачить, чого вона домоглася. Потім прив’язав тіла до човна, проломив дно та зачекав, поки вони не потонули. Я був упевнений, що господар човна вирішить, що вони заблукали в тумані, і їх віднесло в море. Я привів себе до ладу, причалив до берега, повернувся на свій корабель, і жодна душа не підозрювала, що ж трапилося. Вночі я приготував посилку для Сари Кашинґ, а наступного дня відправив її з Белфаста.

Тепер ви знаєте всю правду. Можете повісити мене або робіть зі мною, що хочете, але не зможете покарати мене так, як я вже покараний. Варто мені склепити повіки, і я бачу ці два обличчя —вони витріщаються на мене, як тоді, коли мій човен виплив із туману. Я вбив їх швидко, а вони вбивають мене повільно. Ще одна така ніч, і я до ранку або збожеволію, або помру. Ви не посадите мене самого, сер? Благаю, не робіть цього, і нехай із вами обійдуться у ваш останній день так само, як ви вчините зі мною в цю годину».

— Що ж це означає, Ватсоне? — похмуро запитав Голмс, відкладаючи аркуш паперу. — Який сенс цього кола нещасть, насильства та жаху? Має ж бути якийсь сенс, інакше виходить, що нашим світом керує випадок, а це немислимо. То який же сенс? Ось воно, вічне запитання, на яке людський розум досі не може знайти відповіді.