Таємниця Боскомської долини

Пригода з лев’ячою гривою

Дивно, що одна з найскладніших і найбільш надзвичайних загадок, із якими я будь-коли зустрічався впродовж моєї довгої кар’єри детектива, дісталася мені, коли я вже відійшов від справ. Усе відбувалося, можна сказати, мало не на моїх очах. Сталося все після того, як я оселився у своїй маленькій віллі в Сассексі й цілком занурився в мирну тишу природи, про яку так мріяв довгі роки, проведені в туманному та похмурому Лондоні. В описуваний період милий Ватсон майже зовсім зник із мого життя. Він лише інколи навідував мене у вихідні, тому цього разу мені доводиться стати власним біографом. Звісно, він краще розписав би настільки рідкісну подію й усі труднощі, які мені вдалося здолати! На жаль, мені доведеться викладати події невибагливо й без викрутасів, своїми словами розповісти про кожен свій крок на складному шляху розкриття таємниці лев’ячої гриви.

Мій маєток розмістився на південному схилі височини Даунз, із якої відкривається широка перспектива на Ла-Манш. Берег у цьому місці — це стіна з крейдяних скель, спуститися до води можна однією-єдиною довгою звивистою стежкою, крутою та слизькою. Внизу стежина уривається біля пляжу шириною приблизно в сто ярдів, вкритого галькою, який вода не заливає навіть у часи припливу. Однак у кількох місцях є невеличкі затоки та заглибини, що утворюють чудові басейни для плавання, і з кожним припливом їх заповнює свіжа вода. Цей чудовий берег тягнеться на кілька миль в обидва боки й лише в одному місці переривається невеликою бухтою, на березі якої розташоване селище Фелворт.

Моя вілла стоїть віддалік, і в моєму маленькому маєтку хазяйнуємо лише я та моя стара економка, ну, хіба ще й бджоли. За півмилі звідси можна знайти знамениту школу Гарольда Стекгерста, що розмістилася в достатньо великому будинку, де живуть двадцятеро учнів, котрі вивчають різні науки, і невеликий штат педагогів. Сам Стекгерст, свого часу знаменитий чемпіон із веслування, — дуже ерудований учений. З того часу, як я оселився на узбережжі, нас із ним пов’язували дружні стосунки, настільки близькі, що ми вечорами заходили один до одного без зайвих церемоній.

Наприкінці липня 1907 року трапився потужний шторм, вітер віяв із південного заходу, і прибій долинав до самого підніжжя крейдяних скель, а коли починався відплив, на березі залишалися великі лагуни. Того ранку, з якого я почну свою оповідку, вітер ущух, і все в природі дихало чистотою та свіжістю. Працювати такого чудового дня не було жодних сил, і я вийшов прогулятися до сніданку й подихати цілющим повітрям. Я йшов стежкою, що вела до крутого спуску на пляж. Раптом хтось мене гукнув, я обернувся й побачив Гарольда Стекгерста, котрий весело махав мені рукою.

— Який чудовий ранок, містере Голмс! Я знав, що зустріну вас тут.

— Бачу, що ви збираєтеся купатися.

— Знову взялися за старі звички, — засміявся він, поплескуючи по своїй набитій кишені. — Мак-Ферсон вийшов ще вдосвіта, сподіваюся його зустріти.

Фіцрой Мак-Ферсон, гарний довготелесий юнак, викладав у школі природничі науки. Він страждав на ваду серця через ревматизм. Але, завдяки атлетичності від природи, він вирізнявся в будь-яких спортивних змаганнях, якщо вони все ж не вимагали від нього надмірних фізичних зусиль. Купався він як узимку, так і влітку, а позаяк я також полюбляю плавання, то ми часто зустрічалися з ним на березі.

Тут ми побачили самого Мак-Ферсона. Його голова з’явилася з-за краю урвища, біля якого закінчувалася стежка. За мить він з’явився вже на повний зріст, хитаючись, немов п’яний. Потім розкинув руки й зі страшним зойком упав долілиць на землю. Ми з Стекгерстом кинулися до нещасного (він був від нас ярдів за п’ятдесят) і перевернули його на спину. Наш приятель за всіма ознаками перебував на порозі смерті. Нічого іншого не могли означати осклянілі, запалі очі та посиніле обличчя. На одну секунду в його очах промайнула свідомість, він несамовито намагався нас застерегти. Щось невиразно та судомно вигукнув, але я розчув лише два слова: «лев’яча грива». Ці слова нічого не означали, але недочути я не міг. Тієї самої миті Мак-Ферсон підвівся, махнув руками й упав на бік. Він був мертвий.

Мій супутник остовпів від несподіваного страшного видовища; у мене ж, звісно, всі почуття миттю загострилися, і недарма: я відразу ж збагнув, що ми стали свідками якоїсь зовсім надзвичайної події. Мак-Ферсон був в одних штанях і накинутому на голе тіло макінтоші, а на ногах мав незашнуровані парусинові мешти. Коли він упав, накидка зісковз­нула, оголивши торс. Ми аж оніміли від подиву. Його спина була вкрита темно-багряними рубцями, немов його шмагали батогом із тонкого дроту. Мак-Ферсон був, вочевидь, замучений і катований якимось надзвичайно гнучким інструментом, бо довгі, різкі рубці заокруглювалися зі спини й захоплювали плечі і ребра. Підборіддям текла кров із прикушеної від нестерпного болю нижньої губи.

Я опустився на коліна, а Стекгерст, стоячи, схилився над трупом, коли на нас упала чиясь тінь, і, озирнувшись, ми побачили, що до нас підійшов Єн Мердок. Він викладав у школі математику. Це був високий худорлявий брюнет, такий відлюдькуватий і замкнутий, що не було людини, котра могла б назватися його приятелем. Здавалося, він витав у абстрактних сферах ірраціональних чисел і конічних перетинів, мало чим цікавлячись у буденному житті. Він мав славу дивака серед учнів і міг би легко стати посміховиськом, якби в його жилах не було домішку якоїсь чужинської крові, що проявлялася не лише в чорних, як вуглинки, очах і смаглявій шкірі, але й у вибухах люті, які не можна було названо інакше, як дикими. Якось на нього накинувся песик Мак-Ферсона. Мердок схопив його та викинув у вікно, розбивши дзеркальне скло. За таку поведінку Стекгерст, звісно, не забарився би його звільнити, якби той не був винятково професійним викладачем. Такою була характеристика дивакуватого чоловіка, котрий підійшов до нас цієї миті. Здавалося, що він був неабияк щиро вражений виглядом мертвого тіла, хоча випадок із песиком навряд чи міг свідчити про велику симпатію між ним і покійним.

— Бідолаха! Бідолаха! Чи не міг би я щось зробити? Чим можу вам допомогти?

— Ви були з ним? Не розповісте, що тут сталося?

— Ні-ні, я пізно прокинувся сьогодні. І ще не купався. Я тільки-но йду зі школи. Чи можу бути вам корисний?

— Біжіть швидше до Фелворта та негайно повідомте поліцію.

Юнак не зронив ні слова й поспішно кинувся до Фелворта, а я одразу ж узявся вивчати місце події, поки ошелешений Стекгерст залишався біля тіла. Першою моєю справою було, певна річ, переконатися, чи на пляжі більше нікого немає. З урвища, звідки спускалася стежинка, берег, видимий, скільки око бачило, здавався зовсім безлюдним, якщо не брати до уваги двох-трьох темних силуетів, що рухалися в далечині в напрямку до Фелворта. Закінчивши оглядати берег, я почав повільно спускатися стежкою. Ґрунт тут був із домішками глини та м’якого мергелю, і то тут, то там мені траплялися сліди тієї самої людини, спрямовані під гору й вгору. Більше цього ранку стежкою ніхто не користувався. В одному місці я помітив відбиток долоні зі спрямованими угору пальцями. Це могло означати лише те, що нещасний Мак-Ферсон упав, підіймаючись догори. Я помітив також круглі западини, що дозволяли припустити, що він кілька разів падав на коліна. Унизу, де стежка уривалася, розмістилася доволі велика лагуна, утворена припливом, що відступив. На березі цієї лагуни Мак-Ферсон роздягнувся: тут, на камені, лежав і його рушник. Він був акуратно складений і виявився сухим, мабуть, Мак-Ферсон не встиг пірнути. Походжаючи туди-сюди твердою галькою, я виявив на пляжі кілька піщаних ямок зі слідами парусинових мештів і босих ніг Мак-Ферсона. Це спостереження свідчило, що він мав намір ось-ось кинутися в воду, а сухий рушник означав, що цього він зробити не встиг.

У тому й полягала загадковість цієї пригоди — найнезвичнішої з усіх, з якими я колись стикався. Чоловік пробув на пляжі щонайбільше чверть години. У цьому не могло бути сумнівів, бо Стекгерст йшов слідом за ним від самої школи. Чоловік збирався купатися й уже навіть роздягнувся, про що свідчили сліди босих ніг. Потім раптово знову натягнув на себе макінтош, не встигнувши замочитися або принаймні не витершись. Він не зміг здійснити свій намір поплавати, бо його якимось незбагненним і нелюдським способом відшмагали та понівечили так, що нещасний до крові прикусив губу від нестерпного болю й у нього заледве вистачило сил, аби відповзти від води та померти. Хто ж став винуватцем цього звірячого вбивства? Правда, біля підніжжя скель були невеликі гроти й печери, але вони добре освітлювалися ранковим сонцем, що ще стояло низько, і не могли слугувати чиїмось притулком. Крім цього, як я вже казав, на відстані на березі виднілися кілька темних постатей. Та вони були занадто далеко, щоб можна було запідозрити когось, до того ж від Мак-Ферсона їх відділяла широка лагуна, що підходила до самого підніжжя урвища, в якому він мав намір купатися. Неподалік у морі виднілися два-три рибальські човни. Я міг добре розгледіти людей, котрі сиділи в них. Отже, переді мною відкривалося кілька шляхів розслідування справи, але жоден із них не обіцяв успіху.

Коли я врешті-решт повернувся до тіла, то побачив, що навколо нього зібралася група випадкових перехожих. Тут перебував, певна річ, і Стекгерст, а також Єн Мердок у супроводі сільського констебля Андерсона — товстуна з рудими вусами, низькорослої сассекської породи, наділеного прагматичним здоровим глуздом під неповороткою, похмурою зовнішністю. Він вислухав нас, записав свідчення, а потім відкликав мене набік.

— Я був би вам вдячний за пораду, містере Голмс. Самому мені з цією складною справою не впоратися, а якщо я щось наплутаю, то отримаю на горіхи від Льюїса.

Я порадив йому, по-перше, послати за своїм безпосереднім начальником, по-друге, до прибуття начальства не переносити ні тіла, ні речей і, за можливості, не топтатися біля трупа, щоб не плутати слідів. За той час я обшукав кишені мерця. Знайшов у них хусточку, складаний ніж і маленький гаманець. Звідти вислизнув аркуш паперу, який я розгорнув і вручив констеблеві. На папірці недбалим жіночим почерком було написано: «Не турбуйся, чекай на мене. Моді». Судячи з усього, це була любовна записка, але в ній не вказувалися ні час, ні місце побачення. Констебль уклав записку назад у гаманець і разом із іншими речами засунув у кишеню макінтоша. Потім, оскільки жодних нових доказів не знайшлося, я пішов додому снідати, перед тим порадивши ретельно обстежити підніжжя скель.

Десь за дві години до мене прийшов Стекгерст і повідомив, що тіло перенесли до школи, де проводитимуться слідчі дії. Він поінформував мене про кілька дуже важливих і примітних фактів. Як я й очікував, у печерах під кручею нічого не знайшли, але Стекгерст переглянув папери в столі Мак-Ферсона й виявив серед них кілька листів, які свідчили про взаємну прихильність між покійником і якоюсь міс Мод Беллемі з Фелворта. Таким чином з’ясувалося, хто писав записку, знайдену в кишені Мак-Ферсона.

— Листи в поліції, — пояснив Стекгерст, — я не зміг їх принести. Вони, без сумніву, свідчать про серйозний роман. Але я не бачу підстав пов’язувати ці стосунки зі страшною подією, якщо не брати до уваги того, що леді призначила йому побачення.

— Навряд чи побачення було б призначене на березі, де всі зазвичай купаються, — зауважив я.

— Атож, це чиста випадковість, що Мак-Ферсона не супроводжували кілька учнів.

— Справді випадковість?

— Їх затримав Єн Мердок, — зазначив Стекгерст. — Він наполіг на проведенні занять із алгебри ще до сніданку. Бідний чоловік, він страшенно пригнічений тим, що сталося!

— Однак, наскільки я знаю, друзями вони не були.

— Авжеж, спочатку, але ось уже рік або навіть більше, як Мердок зійшовся з Мак-Ферсоном, наскільки він взагалі тільки здатен із кимось приятелювати. Він не дуже товариський за натурою.

— Я так і думав. Пригадую вашу розповідь про те, як він повівся з песиком покійного.

— Ну, це вже стара справа.

— Але такий вчинок, можливо, міг накликати мстиві почуття.

— Ні-ні, я впевнений у їхній щирій дружбі.

— Ну, що ж, тоді перейдімо до дівчини. Ви її знали?

— Її знають усі. Вона дуже гарна, справжня красуня, Голмсе, кожен це підтвердить. Я знав, що вона подобається Мак-Ферсону, але не припускав, що справа зайшла аж так далеко, як це випливає з листів.

— Хто ж вона?

— Донька старого Тома Беллемі, власника всіх прогулянкових човнів і купалень у Фелворті. Він почав простим рибалкою, а тепер доробився до статків. У справі йому допомагає його син Вільям.

— Чи не сходити б нам до Фелворта зустрітися з ними?

— А причина?

— О, її легко знайти. Не міг же врешті-решт наш нещасний приятель накласти на себе руки, вдавшись до такого страшного способу самогубства! Адже батіг, яким його шмагали, мав перебувати в чиїйсь руці, якщо припустити, що вбивство скоїли за допомогою батога. Коло знайомих Мак-Ферсона в цьому малолюдному місці, звісно, вузьке. Тож займімося всіма його знайомими, і, досконально вивчивши їх, можливо, намацаємо мотив злочину, а це своєю чергою допоможе нам виявити злочинця.

Що б могло стати для нас приємнішим за прогулянку схилами, порослими запашним чебрецем, якби ми не були настільки приголомшені страшною трагедією, що сталася на наших очах! Селище Фелворт розляглося в невеликій западині, що півколом оперізує бухту. За рядом старих хатинок під горою було збудовано кілька сучасних будинків. До одного з них і повів мене Стекгерст.

— Ось і «Притулок», як називає свою ділянку Беллемі. Он той будинок з кутовою башточкою та дахом, укритим черепицею. Непогано для людини, котра почала з нуля... Погляньте! А це що таке?

Садова хвіртка «Притулку» відчинилася, і з неї вийшов чоловік. Важко було б не впізнати в його високій, незграбній поставі математика Єна Мердока. За хвилину ми зіштовхнулися з ним на дорозі.

— Вітаю! — гукнув йому Стекгерст.

Мердок кивнув, скоса зиркнув на нас проникливими чорними очима й хотів було йти далі, але директор школи його затримав.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Мердок спалахнув.

— Містере професоре, я корюся вам у вашій школі. Але мені здається, що я не зобов’язаний звітувати вам у своїх особистих справах.

Після всього пережитого нерви Стекгерста напнулися, як струна. За інших обставин він би стримався, однак тепер утратив самоконтроль.

— Ваша відповідь, містере Мердок, у таких умовах — чистісіньке зухвальство.

— Не меншим зухвальством мені здається ваше запитання.

— Мені вже не вперше доводиться терпіти вашу брутальність. Ваша сьогоднішня витівка стане останньою. Попрошу вас підшукати собі інше місце, і якнайшвидше.

— Це цілком відповідає моєму бажанню. Сьогодні я втратив єдину людину, котра хоч якось розраджувала мене у вашій школі.

І Мердок рішуче пішов уперед, а Стекгерст люто зиркав йому вслід.

— Що за важка, яка нестерпна людина! — вилаявся він.

Мене найбільше вразило, що містер Єн Мердок скористався першою-ліпшою нагодою, щоб утекти з місця злочину. У мене зародилися здогади, раніше нечіткі та невизначені, а тепер виразніші. «Можливо, знайомство з родиною Беллемі проллє світло на цю справу?» — подумав я. Стекгерст заспокоївся, і ми подалися до будинку.

Містер Беллемі виявився чоловіком середнього віку з вогняно-рудою бородою. Вигляд у нього був дуже схвильований, обличчя палало не менше за бороду.

— Даруйте, сер, я волію не знати жодних подробиць. І мій син, — він указав на юнака з богатирською статурою, важким і похмурим обличчям, — цілком згоден зі мною, що поведінка містера Мак-Ферсона компрометувала Мод. Атож, сер, він жодного разу не промовив слова «шлюб», хоча було листування, були побачення та багато всілякого іншого, чого ніхто з нас не схвалював. Мод росла без матері, і ми — її єдині захисники. Тому вирішили...

Цей потік слів був раптово зупинений появою самої дівчини. Ніхто не став би заперечувати, що вона могла б стати окрасою будь-якого товариства. І хто б міг подумати, що настільки дивовижної краси квітка виросте на такому ґрунті й у такій атмосфері! Я мало захоплювався жінками, бо моє серце завжди було підпорядковане голові, але, дивлячись на прекрасні тонкі риси, на ніжний, свіжий колір обличчя, типовий для цих країв, я розумів, що жоден юнак, побачивши її, не зміг би залишитися байдужим. Такою була дівчина, котра зараз стояла перед Гарольдом Стекгерстом, відкрито та рішуче зазираючи йому у вічі.

— Я вже знаю, що Фіцрой мертвий, — заявила вона. — Не бійтеся, я спроможна вислухати будь-які подробиці.

— Той джентльмен уже все нам розповів, — пояснив батько.

— У вас немає жодних підстав уплутувати в цю історію мою сестру, — буркнув юнак.

— Це моя справа, Вільяме, — заперечила сестра, кинувши на нього гарячий і нищівний погляд. — Будь ласка, дозволь мені поводитися, як вважатиму за потрібне. Ясно, що скоїли страшний злочин. Якщо я зможу допомогти викрити вбивцю, то хоча б виконаю цим свій обов’язок перед покійним.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника стримано, із зосередженою увагою, довівши тим, що, крім вроди, вона мала ще й сильний характер. Мод Беллемі назавжди запам’ятається мені як одна з найвродливіших і найгідніших жінок. Вона, мабуть, вже знала мене в обличчя, бо відразу ж звернулася до мене.

— Притягніть їх до відповідальності, містере Голмс, — попросила вона. — Ким би не був убивця, всі мої симпатії та моя допомога — на вашому боці.

Мені здалося, що при цих словах вона з викликом поглянула на батька і брата.

— Дякую, — втішився я. — Дуже ціную в таких справах жіночу інтуїцію, але ви сказали «їх». Гадаєте, що в цій справі завинив не хтось один?

— Я достатньо добре знала містера Мак-Ферсона, щоб стверджувати, що він був людиною мужньою і дужою. Сам на сам із ним ніхто б не впорався.

— Чи не можу я сказати вам кілька слів віч-на-віч?

— Кажу тобі, Мод, не пхай носа в ці справи! — роздратовано вигукнув батько.

Вона безпорадно поглянула на мене.

— Як же мені бути?

— Тепер справа однаково набуде розголосу, — сказав я, — тому ніякої біди не буде, якщо я поговорю з вами при всіх. Я би надав перевагу, звісно, приватній розмові, але якщо вашому батькові це не до вподоби, він може взяти участь у нашій бесіді.

І я розповів їй про записку, знайдену в кишені небіжчика.

— Вона, звісно, фігуруватиме на слідстві. Чи можу я попросити вас пояснити цю записку?

— Не маю причин щось приховувати, — відповіла дівчина. — Ми були заручені й мали намір побратися, але не оголошували свої наміри через дядька Фіцроя: він старий, за чутками, смертельно хворий, і міг би позбавити Фіцроя спадщини, якби той одружився проти його волі. Жодних інших причин ховатися в нас не було.

— Ти могла б сказати нам про це раніше, — пробурчав Беллемі.

— Я б так і зробила, батьку, якби бачила доброзичливе ставлення з вашого боку.

— Не хочу, щоб моя донька була пов’язана з людьми іншого кола!

— Через це ваше упереджене ставлення до Фіцроя я й не могла нічого вам розповісти. Що ж стосується моєї записки, то вона була відповіддю ось на це... — і юнка, помацавши в кишені сукні, простягнула мені зім’ятий папірець такого змісту:

«Кохана! Я буду на звичному місці на березі відразу після заходу сонця у вівторок. Це єдиний час, коли зможу вибратися. Ф. М.»

— Сьогодні вівторок, і я планувала зустрітися з ним сьогодні ввечері.

Я розглядав листа.

— Надіслано не поштою. Яким чином ви його отримали?

— Вважала б за краще не відповідати на це запитання. Яким чином я отримала лист, пробачте, не має жодного стосунку до справи. А про все, що пов’язане з вашим розслідуванням, я охоче розповім.

І вона дотримала слова, але її свідчення не змогли наштовхнути нас на чийсь слід. Вона не припускала думки, що в її нареченого були таємні вороги, проте визнала, що полум’яних шанувальників у неї було кілька.

— Чи не належить до їхнього числа містер Єн Мердок?

Вона зашарілася й ніби зніяковіла.

— Так мені певний час здавалося. Але коли він дізнався про наші стосунки з Фіцроєм, його почуття змінилися.

Мої підозри щодо цієї людини набували все певнішого характеру. Варто було б ознайомитися з його минулим, а також таємно обшукати його кімнату. Стекгерст сприятиме мені в цьому, бо й у нього зародилися такі самі підозри. Ми повернулися від Беллемі в надії, що тримаємо в руках хоча б один кінчик цього заплутаного клубочка.

Минув тиждень. Слідство не дало результатів і було призупинене аж до знаходження нових доказів. Стекгерст порозпитував про свого підлеглого, у кімнаті Мердока провели поверхневий обшук, який також ні до чого не призвів. Я особисто ще раз крок за кроком — на ділі та подумки — простежив усі етапи трагічної події, але якогось висновку так і не дійшов. У всій моїй практиці читач не пригадає випадку, коли я так гостро відчував би своє безсилля. Навіть уява не могла підказати мені розгадку таємниці. Аж тут незабаром стався випадок із собакою.

Першою про це почула моя стара економка завдяки своєрідному бездротовому телеграфу, за допомогою якого ці люди отримують інформацію про всі події в окрузі.

— Що за сумна історія, сер, із тією собакою містера Мак-Ферсона! — сказала якось увечері моя економка.

Не люблю заохочувати плітки, але цього разу її слова розбудили мою цікавість.

— Що ж таке трапилося з собакою містера Мак-Ферсона?

— Здох, сер. Здох від туги за господарем.

— Звідки ви це знаєте?

— Як же не знати, коли всі тільки про це й говорять. Собака страшенно сумував, цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні двійко молодих джентльменів зі школи знайшли пса мертвого внизу, на березі, на тому самому місці, де сталося нещастя з його господарем.

«На тому самому місці»! Ці слова немов урізалися в мій мозок. У мені зародилося якесь неясне передчуття, що загибель собаки допоможе розплутати справу. Те, що пес здох, варто було, звісно, пояснити відданістю та вірністю, властивим усім собакам. Але «на тому самому місці»? Чому цей пустельний берег відіграє таку зловісну роль? Чи можливо, щоб і пес став жертвою якоїсь страшної помсти? Таке можливе?.. Здогад був невиразним, але він починав набувати все певнішої форми. За кілька хвилин я вже йшов дорогою до школи. Стекгерста застав у його кабінеті. На моє прохання він послав за Седбері та Блаунтом — двома учнями, котрі знайшли собаку.

— Авжеж, пес лежав на самому краєчку лагуни, — підтвердив один із них. — Він, мабуть, пішов слідами свого померлого господаря.

Я оглянув труп маленького відданого створіння з породи ердель-тер’єрів, що лежав на хіднику в холі. Песик здерев’янів, застиг, очі були вирячені, кінцівки скорчені. Усі його обриси видавали страшну муку.

Зі школи я пішов униз до лагуни. Сонце зайшло, і на воді, тьмяно мерехтячи, як свинцевий лист, лежала чорна тінь від великого стрімчака. Місце було безлюдне, навколо не проявлялося жодних ознак життя, якщо не брати до уваги двох чайок, що з різкими криками кружляли наді мною. У тьм’яному світлі дня я нечітко розрізняв маленькі сліди собачих лапок на піску навколо того самого каменя, на якому тоді лежав рушник його господаря. Я довго стояв у глибокій задумі, поки навколо ставало все темніше й темніше. У моїй голові вихором пролітали думки. Так буває в страшному сні, коли ви шукаєте якусь страшенно потрібну річ і знаєте, що вона десь поруч, а вона однаково залишається невловимою та недоступною. Саме таке почуття й охопило мене, коли я стояв того вечора на самоті на фатальному березі. Потім я нарешті обернувся й повільно побрів додому.

Я саме встиг піднятися стежкою аж на гору урвища, і раптом мене, наче блискавка, пронизав спогад про те, що я так пристрасно та марно шукав. Якщо тільки Ватсон писав недаремно, ви мали б знати, читачу, що я маю значний запас сучасних наукових знань, набутих цілком безсистемно, однак вони служать мені в нагоді при роботі. Пам’ять моя схожа на комору, щільно набиту такою кількістю всіляких сувоїв та предметів, що я й сам насилу уявляю її вміст. Я відчував, що там має бути щось, що стосується цієї справи. Спочатку це почуття було нечітким, але врешті-решт я почав здогадуватися, чим воно підказане. Це було неймовірно, дивовижно, і все ж це відкривало якісь перспективи. І я мав остаточно перевірити свої здогади.

У моєму будиночку є величезне горище, завалене різними книгами. У цих завалах я й борсався та плавав цілу годину, поки не випірнув із невеликим томиком шоколадного кольору зі срібним обрізом. Я швидко знайшов розділ, зміст якого частково запам’ятав. Тож зайве казати, що мій здогад був неправдоподібним, фантастичним, але я вже не міг заспокоїтися, поки не з’ясую, наскільки він слушний. Було вже пізно, коли я ліг спати, із нетерпінням смакуючи завтрашню роботу.

Але ця праця натрапила на прикру перешкоду. Щойно я випив ранковий чай і хотів вирушити на берег, як до мене завітав інспектор Бердл із поліційного управління Сассекса, кремезний чолов’яга із задумливими, як у вола, очима, які зараз дивилися на мене з напрочуд здивованим виразом.

— Я знаю про ваш величезний досвід, сер, — почав він. — Я, звісно, прийшов цілком неофіційно, і про мій візит ніхто не повинен знати. Але я щось заплутався в справі Мак-Ферсона. Просто не знаю, заарештувати його чи ні.

— Маєте на увазі містера Єна Мердока?

— Атож, сер. Адже більше й подумати нема на кого. Це безлюддя — величезна перевага. Ми маємо можливість обмежити наші пошуки. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?

— Щось маєте проти нього?

Бердл, як з’ясувалося, йшов по моїх стопах. Тут був і характер Мердока, і таємниця, яка, здавалося, оточувала цього чоловіка. І його нестриманість, яка проявилася у випадку з песиком. І його сварки з Мак-Ферсоном у минулому, і цілком обґрунтовані припущення про їхнє суперництво в ставленні до міс Беллемі. Він перебрав усі мої аргументи, але нічого нового не сказав, крім того, що Мердок начебто готується кудись їхати.

— Яким буде моє становище, якщо я дам йому втекти за наявності всіх цих доказів? — флегматичний товстун був дуже стривожений.

— Подумайте, інспекторе, у чому основна хиба ваших міркувань, — сказав йому я. — Він, певна річ, без зусиль зможе довести своє алібі на ранок убивства. Він був зі своїми учнями аж до останньої миті та підійшов до нас майже одразу після появи Мак-Ферсона. І майте на увазі, що лише він, своїми руками, не міг би так упоратися з людиною, такою самою дужою, як він сам. Нарешті, питання впирається в знаряддя, яким скоїли це вбивство.

— Що ж це могло бути, як не батіг чи якийсь гнучкий канчук?

— Ви бачили рани?

— Звичайно. І лікар також.

— А я розглядав їх дуже ретельно крізь лупу. І виявив певні особливості.

— Які ж, містере Голмс?

Я підійшов до письмового столу та дістав збільшений знімок.

— Ось мій метод для таких випадків, — пояснив я.

— Що й казати, містере Голмс, ви не минаєте жодної дрібниці.

— Я не був би Голмсом, якби працював інакше. А тепер огляньмо ось цей рубець, що оперізує праве плече. Нічого не впадає у вічі?

— Та ніби ні.

— Однак абсолютно очевидно, що рубець нерівний. Ось тут — глибший крововилив, а тут — друга цятка, така сама. Подібні місця видно й на другому рубці, нижче. Що це означає?

— І гадки не маю. А ви?

— Може здогадуюся, а, може, і ні. Скоро зможу докладніше висловитися з цього приводу. Розгадка причини цих крововиливів має підвести нас до викриття особи винуватця вбивства найкоротшим шляхом.

— Мої слова, певна річ, можуть здатися безглуздими, — сказав поліціянт, — але якби на спину Мак-Ферсона накинули до червоного розпечену дротяну сітку, то ці глибше уражені цятки з’явилися б у місцях перетину дротів.

— Порівняння надзвичайно влучне. Можна також припустити застосування жорсткого дев’ятихвостого нагая з невеликими вузлами на кожному ремені.

— Присягаюся, містере Голмс, мені здається, ви близькі до істини.

— А, може, містере Бердл, рани були завдані ще якимось способом. Як би там не було, цих ваших здогадів недостатньо для арешту. Крім цього, маємо пам’ятати про останні слова небіжчика — «лев’яча грива».

— Я тут подумав, чи не хотів він назвати ім’я...

— І я про це думав. Якби друге слово звучало хоч якось схоже на «Мердок», але ні. Впевнений, що він вигукнув слово «грива».

— Чи немає у вас інших варіантів, містере Голмс?

— Може, і є. Але не хочу їх обговорювати, поки не матиму вагоміших доказів.

— А коли вони у вас будуть?

— За годину або й раніше.

Інспектор почухав підборіддя, недовірливо поглянувши на мене.

— Хотів би я розгадати ваші думки, містере Голмс. Можливо, ваші здогади пов’язані з тими рибальськими човнами?

— О ні, вони були занадто далеко.

— Ну тоді це, можливо, Беллемі та його здоровило-син? Вони добряче недолюблювали Мак-Ферсона. Не могли вони його вбити?

— Та ні ж, нічого в мене випитувати, поки я не готовий, — усміхнувся я. — А тепер, інспекторе, нам обом час повернутися до наших обов’язків. Ви не могли б зайти до мене о дванадцятій годині?

Але тут нас перервали, і це було початком кінця справи про вбивство Мак-Ферсона.

Вхідні двері відчинилися, у передпокої почулося, як хтось спотикався, і в кімнату вдерся Єн Мердок. Він був блідий, розпатланий, його костюм перебував у страшному безладі. Чоловік кістлявими пальцями хапався за крісла, щоб тільки втриматися на ногах!

— Віскі! Віскі! — прохрипів він і зі стогоном звалився на диван.

Він був не сам. Слідом за ним з’явився Стекгерст, без капелюха, важко дихаючи, майже в такому самому стані, як і його супутник.

— Швидко, давайте віскі! — кричав він. — Мердок ледь живий. Я насилу дотягнув його сюди. Дорогою він двічі втрачав свідомість.

Півкухля алкоголю справили вражаючу дію. Мердок звівся на лікті та скинув піджак із плечей.

— Заради Бога, — залементував він, — олійки, опіуму, морфію! Чого завгодно, аби припинити цей пекельний біль!

Ми з інспектором мимоволі скрикнули від подиву. Плече Мердока було помережане такими самими червоними, запаленими, перехресними рубцями, як і тіло Фіцроя Мак-Ферсона.

Нестерпні болі пронизували, мабуть, усю грудну клітку нещасного, його дихання раз у раз вщухало, обличчя чорніло, і він судомно хапався рукою за серце, а з чола скочувалися великі краплі поту. Він міг померти будь-якої миті. Але ми вливали йому до рота віскі, і з кожним ковтком він оживав. Тампони з вати, змоченої в прованській олії, здавалося, пом’якшували біль від страшних ран. Урешті-решт його голова важко впала на подушку. Змучене тіло припало до останнього джерела життєвих сил. То був сон чи безтяма, але у будь-якому разі він позбувся болю.

Розпитувати його не було сенсу, але, як тільки ми переконалися в тому, що його життя — поза небезпекою, Стекгерст обернувся до мене.

— Боже милий, Голмсе, — вигукнув він, — що ж це таке? Що ж це таке?

— Де ви його підібрали?

— Унизу, на березі. У тому самому місці, де постраждав нещасний Мак-Ферсон. Якби в Мердока було таке саме слабке серце, йому б уже був кінець. Поки я вів його до вас, мені кілька разів здавалося, що він помер. До школи було занадто далеко, тому й приволік його сюди.

— Ви бачили його на березі?

— Я йшов краєм урвища, коли почув крики. Він стояв біля самої води, хитаючись, мов п’яний. Я збіг униз, накинув на нього якусь одежу й потягнув нагору. Голмсе, благаю, зробіть усе, що у ваших силах, не пошкодуйте зусиль, аби позбавити від прокляття наші місця, інакше жити тут стане неможливо. Невже ви з усією вашою світовою славою не зможете нам допомогти?

— Здається, зможу, Стекгерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, також! Переконаємося, чи не вдасться нам віддати вбивцю в руки правосуддя.

Передавши зануреного в безпам’ять Мердока турботам моєї економки, ми втрьох подалися до фатальної лагуни. На гальці лежав оберемок одягу, покинутого пораненим. Я повільно підійшов до самої води, а мої супутники йшли за мною. Лагуна була зовсім мілка, і лише під кручею, де затока сильніше врізалася в суходіл, глибина води сягала чотирьох-п’яти футів. Саме сюди, до цієї чудової, прозорої та чистої, немов кришталь, зеленої водойми прагнули плавці. Біля самого підніжжя урвища уздовж лагуни тягнувся ряд каміння. Я пробирався ним, уважно вдивляючись у воду. Коли підійшов до найглибшого місця, мені вдалося нарешті знайти те, що я шукав.

— Ціанея! — переможно вигукнув я. — Ціанея! Ось вона, лев’яча грива!

Дивна істота, на яку я вказував, і справді нагадувала жмут волосся, видертий із гриви лева. На кам’яному виступі під водою на глибині якихось трьох футів лежала дивна волохата потвора, хилиталася та тріпотіла. У її жовтих кучерях блищали срібні пасма. Вона вся пульсувала, повільно й важко розтягуючись і скорочуючись.

— Досить вона наробила лиха! — заявив я. — Настала її остання година. Стекгерсте, допоможіть мені! Час прикінчити вбивцю!

Над виступом, де причаїлося чудовисько, лежав величезний валун: ми зі Стекгерстом навалилися на нього й зіштовхнули у воду, здійнявши цілий фонтан бризок. Коли хвилювання на воді вляглося, ми побачили, що валун ліг куди слід. З-під нього визирала й судомно тріпотіла жовта перетинка, яка свідчила про те, що ми потрапили в ціль. Густа масляниста піна сочилася з-під каменя, каламутячи воду й повільно підіймаючись на поверхню.

— Чудово! — вигукнув інспектор. — Але що ж це було, містере Голмс? Я народився й виріс у цих краях, але ніколи не бачив нічого подібного. Таке в Сассексі не живе.

— На щастя для Сассекса, — зауважив я. — Її, мабуть, занесло сюди штормом з південного заходу. Запрошую вас обох до мене, і покажу вам, як описав зустріч із цим чудовиськом чоловік, котрий якось зіткнувся з ним у відкритому морі й надовго запам’ятав цей випадок.

Коли ми повернулися в мій кабінет, то знайшли Мердока в такому стані, що він був у змозі сидіти. Він усе ще не міг опритомніти від пережитого й постійно сіпався від нападів болю. Кількома словами розповів, що поняття не має про те, що з ним сталося, пам’ятає лише, як відчув нестерпний біль і як у нього заледве вистачило сил виповзти на берег.

— Ось книжка, — сказав я, показуючи томик шоколадного кольору, що заронив у мені здогад про винуватця події, яка інакше могла б залишитися для нас огорнутою вічною таємницею. Назва книжки — «Зустрічі на морі й суходолі», її автор — дослідник Дж. Дж. Вуд. Він сам мало не загинув від зіткнення з цією морської істотою, тому йому можна вірити. Повна її латинська назва Cyanea capillata. Вона настільки ж смертоносна, як і кобра, а рани, завдані нею, болючіші за укуси цієї змії. Дозвольте мені коротко прочитати вам її опис:

«Якщо плавець помітить пухку круглу масу з рудих перетинок і волокон, що нагадують лев’ячу гриву з пропущеними смужками срібного паперу, рекомендуємо йому бути насторожі, бо перед ним одне з найнебезпечніших морських чудовиськ — Cyanea capillata». Чи можна точніше описати нашу фатальну знахідку?

Далі автор розповідає про свою зустріч із одним з цих чудовиськ, коли він купався біля Кентського узбережжя. Він установив, що ця тварюка розпускає тонкі, майже невидимі нитки на відстань п’ятдесят футів, і кожен, хто потрапляє в межі досяжності цих отруйних ниток, наражається на смертельну небезпеку. Навіть на такій відстані зустріч із цією твариною мало не вартувала Вудові життя. «Її незліченні найтонші мацаки залишають на шкірі вогняно-червоні смуги, які при найближчому розгляді складаються з найдрібніших крапок або цяток, немов від уколу розпеченою голкою, що проникає до самого нерва». Як пише автор, місцеві больові відчуття далеко не вичерпують цих страшних тортур. «Я звалився з ніг від болю в грудях, що пронизав мене, мов куля. У мене майже зник пульс, і водночас я відчув шість-сім серцевих спазмів, ніби вся кров моя прагнула пробитися геть із грудей». Вуда вразило мало не на смерть, хоча зіткнувся він із чудовиськом у морських хвилях, а не у вузькій спокійній лагуні. Він пише, що заледве впізнав себе, настільки його обличчя було безкровне, спотворене та зборознене зморшками. Він залпом хильнув цілу пляшку віскі, і тільки це, мабуть, його й врятувало. Вручаю цю книжку вам, інспекторе, і можете не сумніватися в тому, що тут поданий точний опис усієї трагедії, пережитої нещасним Мак-Ферсоном.

— Він мало не знищив мою репутацію, — зауважив Мердок із кривою посмішкою. — Я не звинувачую вас, інспекторе, ні вас, містере Голмс, — ваші підозри були природними. Я відчував, що мене ось-ось мають заарештувати, і своїм виправданням зобов’язаний лише тому, що розділив долю свого бідного товариша.

— Ні-ні, містере Мердок. Я вже здогадувався, у чому річ, і якби мене сьогодні вранці не затримали вдома, то, можливо, я б зміг позбавити вас страшного переживання.

— Але як же ви могли здогадатися, містере Голмс?

— Я всеїдний читач і маю фотографічну пам’ять на всілякі дрібниці. Фраза «лев’яча грива» не давала мені спокою. Я знав, що десь уже зустрічав її в зовсім несподіваному для мене контексті. Ви могли переконатися, що вона точно характеризує зовнішній вигляд цієї почвари. Не сумніваюся, що вона спливла на поверхню, і Мак-Ферсон її ясно побачив, бо жодними іншими словами він не міг застерегти нас від тварини, що стала винуватцем його загибелі.

— То я вже поза підозрою, — Мердок насилу підвівся з канапи. — Тоді також маю кількома словами пояснити вам дещо, бо знаю, про що ви розпитували. Я справді кохав Мод Беллемі, але з тієї миті, як вона обрала Мак-Ферсона, моїм єдиним бажанням стало сприяти їхньому щастю. Я зійшов із їхнього шляху і вдовольнявся роллю посередника. Вони часто довіряли мені передавати листи; я ж поквапився повідомити Мод про смерть нашого приятеля саме тому, що кохав її, і мені не хотілося, щоб вона дізналася про це від когось чужого та бездушного. Вона не хотіла казати вам, сер, про наші стосунки, остерігаючись, що ви їх хибно потрактуєте, і далеко не на мою користь. А тепер прошу відпустити мене до школи, бо я хочу якнайшвидше дістатися ліжка.

Стекгерст простягнув йому руку.

— У нас усіх нерви розхитані, — сказав він. — Даруйте, Мердоку. Надалі будемо ставитися один до одного з більшою довірою та розумінням.

Вони пішли під руку, як добрі друзі. Інспектор залишився і мовчки витріщився на мене своїми воловими очима.

— Гарна робота! — вигукнув він. — Що й казати, я читав про вас, але ніколи не вірив. Це ж диво!

Я похитав головою. Прийняти такі дифірамби означало б принизити власну гідність.

— Спочатку я зволікав, занадто зволікав, — заявив я. — Якби тіло виявили у воді, я б здогадався раніше. Мене підвів рушник. Нещасному не вдалося витертися, тому я вирішив, що він не встиг і пірнути. Відтак, певна річ, і не спало на гадку, що він зазнав нападу у воді. У цьому пункті я припустився помилки. Ну що ж, інспекторе, мені часто доводилося кепкувати над вашим братом-полісменом, зате тепер Cyanea capillata помстилася мені за Скотленд-Ярд.