Таємниця Боскомської долини

Пригода з кресленнями Брюса Партінґтона

У передостанній тиждень листопада 1895 року на Лондон опустився такий густий жовтий туман, що з понеділка по четвер із вікон нашого помешкання на Бейкер-стрит неможливо було розрізнити обриси будівель на протилежному боці вулиці. Першого дня Голмс упорядковував свій грубезний довідник, забезпечуючи його перехресними посиланнями та покажчиком. Другий і третій день він присвятив музиці середньовіччя — темі, що віднедавна стала його захопленням. Але коли на четвертий день після сніданку ми відсунули крісла, піднялися з-за столу й побачили, що за вікном пливе все та ж сама непроглядна, бура імла і маслянистими краплями осідає на склі, нетерпляча й активна натура мого приятеля рішуче відмовилася від такого млявого існування. Обурюючись бездіяльністю, насилу пригнічуючи свою енергію, він походжав кімнатою, гриз нігті та постукував пальцями по меблях, що траплялися на його шляху.

— Чи є в газетах щось гідне уваги? — спитав він мене.

Я знав, що під «гідним уваги» Голмс має на увазі події в злочинному світі. Часописи писали про революцію, про ймовірність війни, про майбутню зміну уряду, але все це перебувало за межами вподобань мого товариша. Жодних сенсацій кримінального характеру я не знайшов — нічого, крім звичних, незначних порушень закону. Голмс застогнав і поновив свою неспокійну метушню.

— Лондонський злочинець — бездарний бовдур, — заявив він невдоволено, немов мисливець, котрий упустив здобич. — Погляньте у вікно, Ватсоне. Бачите, як раптом виникають і знову тонуть у клубах туману смутні силуети? Такого дня злодій або вбивця може вільно нишпорити містом, як тигр у джунглях, готуючись до стрибка. І лише тоді... І навіть тоді його побачить лише сама жертва.

— Зареєстровано безліч дрібних крадіжок, — заува­жив я.

Голмс зневажливо пирхнув.

— На такій величній і похмурій сцені мають розігруватися масштабніші драми, — мовив він. — Щастя для лондонців, що я не злочинець.

— Ще б пак! — натхненно зазначив я.

— Уявіть собі, що я — будь-хто з півсотні тих, які мають достатньо підстав учинити замах на моє життя. Як гадаєте, чи довго я залишався б живим, уникаючи власного переслідування? Несподіваний дзвінок, запрошення зустрітися — і кінець. Добре, що не буває туманних днів у південних країнах, де вбивають без вагань... Ого! Нарешті є щось таке, що, можливо, порушить нестерпну одноманітність нашого буття.

Це увійшла покоївка з телеграмою. Голмс розпечатав телеграфний бланк і зареготав.

— Ні, ви тільки-но послухайте. До нас їде Майкрофт, мій брат!

— І що ж тут такого?

— Що такого? Це практично те саме, що трамвай раптом звернув би з рейок і покотився дорогою. Майкрофт рухається замкненим колом: квартира на Пел-Мел, клуб «Діоґен», Вайт­хол — ось його незмінний маршрут. Сюди він заходив лише раз. Яка ж катастрофа змусила його зійти з рейок?

— Він не пояснює?

Голмс простягнув мені телеграму. Я прочитав:

«Необхідно побачитися з приводу Кедоґена Веста. Буду негайно. Майкрофт».

— Кедоґен Вест? Я десь чув це ім’я.

— Мені воно нічого не каже. Але щоб Майкрофт раптом викинув таку штукенцію... Незбагненно! Легше планеті покинути свою орбіту. Між іншим, чи ви знаєте, хто такий Майкрофт?

Я щось трохи пригадував, що Голмс розповідав про свого брата в ті часи, коли ми розслідували випадок із греком-перекладачем.

— Ви, здається, казали, що він займає якусь невелику посаду в уряді.

Голмс захихотів.

— У той час я вас знав недостатньо близько. Доводиться тримати язик за зубами, коли йдеться про справи державного масштабу. Авжеж, правильно. Він перебуває на службі в британського уряду. І так само слушне й те, що часом він і є британський уряд.

— Але, Голмсе, даруйте...

— Я передбачав, що ви здивуєтеся. Майкрофт отримує чотириста п’ятдесят фунтів на рік, працює підлеглим, не має й краплини марнославства, відмовляється від титулів і звань, проте це абсолютно незамінна людина в усій Англії.

— Але як?

— Бачте, у нього цілком особливе амплуа, і створив його він собі сам. Ніколи досі не було й ніколи не буде подібної посади. У нього чудовий, напрочуд чітко організований мозок, наділений найбільшою, нечуваною здатністю зберігати в собі безліч фактів. Ту колосальну енергію, яку я спрямував на розкриття злочинів, він віддав на службу державі. Йому передають звіти всіх департаментів, він той центр, та розрахункова палата, де підводиться загальний баланс. Решта є фахівцями в тій чи іншій галузі, його ж обов’язок — знати все. Припустімо, котромусь міністру знадобиться певна інформація про військовий флот Індії, Канади чи проблеми біметалізму. Опитуючи за чергою відповідні департаменти, він може отримати всі необхідні факти, але лише Майкрофт здатен одразу дати їм правильне освітлення та встановити їхній взаємозв’язок. Спершу його розцінювали як певного роду зручність, найкоротший шлях до мети. Поступово брат зробив себе центральною фігурою. У його потужному мозку все розкладено по поличках і може бути знайдено будь-якої миті. Не раз одне його слово вирішувало питання державної політики — брат живе в ній, усі його думки тим тільки й поглинуті. І лише коли я іноді звертаюся до нього за порадою, він опускається до того, щоб допомогти мені розібратися в якійсь із моїх проблем, вважаючи це такою собі гімнастикою для мозку. Але що змусило сьогодні Юпітера спуститися з Олімпу? Хто такий Кедоґен Вест, і який стосунок він має до Майкрофта?

— Згадав! — вигукнув я і почав копирсатися в горі газет, які лежали на дивані. — Ну так, звісно, ось він! Кедоґен Вест — це той юнак, котрого у вівторок уранці знайшли мертвим на лінії метрополітену.

Голмс випростався в кріслі, весь обернувшись у слух: його рука, що тримала люльку, так і застигла в повітрі, не діставшись до рота.

— Тут, мабуть, сталося щось дуже серйозне, Ватсоне. Смерть людини, яка змусила мого брата змінити свої звички, не може бути пересічною. Але який стосунок має до неї Майкрофт, хай йому грець? Випадок, наскільки пригадую, зовсім банальний. Юнак, вочевидь, випав із вагона та забився на смерть. Ні ознак пограбування, ні особливих підстав підозрювати насильство. Я не помилився?

— Слідство виявило багато нових фактів, — відповів я. — Випадок, якщо придивитися до нього ближче, навпаки, украй надзвичайний.

— Судячи з того, яке враження справив цей випадок на мого брата, то це, ймовірно, і справді щось надзвичайне, — детектив сів у фотелі зручніше. — Нумо, Ватсоне, оприлюдніть факти.

— Повне ім’я небіжчика — Артур Кедоґен Вест. Двадцять сім років, неодружений, молодший клерк у відділенні Арсеналу у Вулвічі.

— На державній службі? Ось і ланка, що пов’язує його з Майкрофтом!

— У понеділок увечері він несподівано поїхав із Вулвіча. Останньою його бачила міс Вайолет Вестбері, його наречена: того вечора о пів на восьму він раптово залишив її прямо на вулиці, у тумані! Сварки між ними не було, і дівчина нічим не може пояснити таку його поведінку. Наступну звістку про нього приніс дорожній робітник Мейсон, котрий знайшов труп неподалік від станції метрополітену «Елдґейт».

— Коли?

— У вівторок о шостій годині ранку. Тіло лежало майже біля самої зупинки, якраз там, де рейки виходять із тунелю, ліворуч від них, якщо дивитися із заходу на схід, і дещо осторонь. Череп виявився розкроєним, імовірно, під час падіння з вагона. Власне, нічого іншого й не можна припустити, адже труп міг потрапити в тунель лише таким чином. Його не могли принести з якоїсь із сусідніх вулиць: було б абсолютно неможливо пронести його повз контролерів. Отже, цей бік справи не викликає сумнівів.

— Чудово. Згода, випадок дивовижно простий. Людина, жива чи мертва, падає або її скидають із потяга. Поки що все ясно. Продовжуйте.

— На лінії, де знайшли Кедоґена Веста, відбувається рух із заходу на схід. Тут ходять і потяги метрополітену, і заміські потяги, що виходять із Вілсдена й інших пунктів. Можна з упевненістю стверджувати, що юнак їхав нічним потягом, але де саме він сів, з’ясувати не вдалося.

— Хіба не можна було дізнатися це за його квитком?

— Квитка в нього не знайшли.

— Он як! Скажіть, будь ласка, але ж це дуже дивно! Я з власного досвіду знаю, що пройти на платформу метро, не показавши квитка, неможливо. Отже, треба припустити, що квиток у нього таки був, але хтось його забрав, можливо, для того, щоб приховати місце, звідки він їхав. А чи не згубив він квиток у вагоні? Також цілком імовірно. Але сам факт відсутності квитка надзвичайно цікавий. Убивство з метою грабунку неможливе?

— Ймовірно. У газетах поданий опис усього, що виявили в кишенях Кедоґена Веста. У його гаманці були два фунти та п’ятнадцять шилінґів. А також чекова книжка Вулвічського відділення Столичного земельного банку, за нею й встановили особу загиблого. Ще при ньому знайшли два квитки до Вулвічського театру на той самий понеділок. І невелику пачку якихось документів технічного характеру.

Голмс задоволено вигукнув:

— Ну, нарешті! Тепер усе зрозуміло. Британський уряд — Вулвіч — технічна документація — брат Майкрофт. Весь комплект ланок ланцюга. А ось, якщо не помиляюся, і сам Майкрофт, він нам пояснить решту.

За хвилину ми побачили високу дужу постать Майкрофта Голмса. Огрядний, навіть важкий, він здавався втіленням величезної потенційної фізичної сили, але над цим масивним тілом височіла голова з чудовим чолом мислителя, проникливими, глибоко посадженими очима кольору сталі, твердо окресленим ротом і такою тонкою грою виразу обличчя, що ви одразу ж забували про незграбне тіло і відчували лише домінуючий над ним потужний інтелект.

Слідом за Майкрофтом Голмсом всунулася кістлява, аскетична фігура нашого старого приятеля Лестрейда, детектива зі Скотленд-Ярду. Заклопотаний вираз їхніх облич чітко свідчив, що розмова буде серйозною. Детектив мовчки потиснув нам руки. Майкрофт Голмс скинув свого плаща й опустився в крісло.

— Дуже неприємна історія, Шерлоку, — почав він. — Терпіти не можу порушувати свої звички, але ті, які стоять при владі, не бажають і чути від мене відмову. Через події в Сіамі моя відсутність у міністерстві вкрай небажана. Але ситуація напружена, навіть критична. Ніколи ще не бачив прем’єр-міністра настільки засмученим. А в адміралтействі все гуде, як у перекинутому вулику. Ти ознайомився зі справою?

— Саме цим ми зараз і займалися. Які саме документи знайшли в Кедоґена Веста?

— А, саме в них справа. На щастя, головне не вийшло назовні, інакше преса здійняла б галас на весь світ. Папери, які цей нещасний юнак тримав у своїй кишені, — креслення підводного човна конструкції Брюса Партінґтона.

Сказано це було настільки врочисто, що ми відразу ж збагнули, яке значення надавав Майкрофт тому, що трапилося. Ми з моїм приятелем чекали, що він скаже далі.

— Ви, звісно, знаєте про човен Брюса Партінґтона?.. Я думав, усі про це знають.

— Лише з чуток.

— Важко переоцінити його військове значення. З усіх державних таємниць ця охоронялася найретельніше. Можете мені вірити на слово: у радіусі дії човна Брюса Партінґтона якийсь напад із моря просто неможливий. За право монополії на цей винахід два роки тому заплатили величезну суму. Робилося все, щоб зберегти його в таємниці. Креслення надзвичайно складні, містять у собі близько тридцяти окремих патентів, із яких кожен суттєво доповнює конструкцію загалом. Їх зберігають у надійному сейфі таємного відділу, у приміщенні, суміжному з Арсеналом. На дверях і вікнах встановлені пристрої, що гарантують захист від грабіжників. Виносити документи не дозволялося ні під яким приводом. Якщо б головний конструктор флоту забажав їх переглянути, навіть йому довелося б самому їхати до Вулвіча. І раптом ми знаходимо їх у кишені мертвого дрібного чиновника, у самому центрі міста! З політичної точки зору це просто жахливо.

— Але ж ви отримали креслення назад!

— Та де там! У тому й річ, що ні. Із сейфа вкрали всі десять креслень, а в кишені в Кедоґена Веста знайшли лише сім. Три інших, найважливіших, зникли — вкрадені, випарувалися. Шерлоку, покинь усе, забудь на час про свої дріб’язкові поліційні ребуси. Мусиш вирішити проблему, що має колосальне міжнародне значення. З якою метою Вест узяв ті документи? За яких обставин помер? Як труп потрапив туди, де його знайшли? Де три відсутніх креслення? Як виправити скоєне зло? Знайди відповіді на ці запитання, і ти надаси батьківщині важливу послугу.

— Чому б тобі самому не взятися за розслідування? Твої здібності до аналізу не гірші за мої.

— Можливо, Шерлоку, але ж тут доведеться з’ясовувати безліч подробиць. Дай мені ці деталі, і я, не встаючи з крісла, вручу тобі докладний висновок експерта. Але бігати туди-сюди, допитувати залізничних службовців, лежати на животі, витріщаючись крізь збільшувальне скло, — ні, даруй, це не для мене. Ти і тільки ти спроможний розкрити цей злочин. І якщо маєш бажання побачити своє ім’я в черговому списку нагороджених...

Мій приятель усміхнувся й похитав головою.

— Я веду гру заради задоволення, — мовив він. — Але справа справді цікава, тому я не проти за неї взятися. Дай мені, будь ласка, більше фактів.

— Я коротко записав усе головне. І додав кілька адрес, що можуть тобі знадобитися. Офіційно відповідальним за документи є відомий урядовий експерт сер Джеймс Волтер, його нагороди, титули та звання займають два рядки в довідковому словнику. Він посивів на державній службі, це справжній англійський джентльмен, почесний гість у найбільш високопоставлених будинках, і, головне, його патріотизм не викликає сумнівів. Він один із двох, хто має ключ від сейфа. Можу ще повідомити, що в понеділок упродовж усього робочого дня документи точно були на місці, і сер Джеймс Волтер поїхав до Лондона близько третьої години, забравши ключа від сейфа із собою. Весь той вечір він провів у будинку адмірала Сінклера на Барклі-сквер.

— Це точно?

— Авжеж. Його брат, полковник Валентайн Волтер, засвідчив, що сер Джеймс справді виїхав із Вулвіча, а адмірал Сінклер підтвердив, що вечір понеділка він пробув у нього. Таким чином, сер Джеймс Волтер у тому, що трапилося, безпосередньої ролі не відіграє.

— Хто ж має другий ключ?

— Старший клерк і кресляр містер Сідні Джонсон. Йому сорок років, одружений, п’ятеро дітей. Чоловік мовчазний і суворий. Відгуки щодо виконання службових обов’язків — бездоганні. Колеги його недолюблюють, але працівник він сумлінний. Згідно з інформацією Джонсона, засвідченим лише його дружиною, у понеділок після служби він весь вечір був удома, і ключ весь час залишався в нього на звичному місці — на ланцюжку від годинника.

— Розкажи нам про Кедоґена Веста.

— Працював у нас десять років, працював бездоганно. У нього репутація відчайдуха, людини нестриманої, але прямолінійної та чесної. Нічого лихого про нього сказати не можемо. Він був молодшим клерком, підлеглим Сідні Джонсона. За службовим обов’язком мав справу з цими кресленнями щодня. Крім нього, ніхто не мав права брати їх до рук.

— Хто останнім замикав сейф?

— Сідні Джонсон.

— Ну, а хто взяв документи, зрозуміло. Їх знайшли в кишені молодшого клерка Кедоґена Веста. Щодо цього й міркувати зайве, тут усе ясно.

— Лише на перший погляд, Шерлоку. Насправді багато чого залишається нез’ясованим. Насамперед навіщо він їх узяв?

— Вважаю, вони мають чималу цінність?

— Він міг легко отримати за них кілька тисяч.

— Можеш припустити інший мотив, крім наміру продати ці папери?

— Ні.

— У такому разі приймемо це як робочу гіпотезу. Отже, креслення взяв молодий Кедоґен Вест. Реалізувати це він міг винятково за допомогою підробленого ключа.

— Кількох підроблених ключів. Адже йому треба було спершу увійти в будівлю, а вже потім до кімнати.

— Отже, у нього було кілька підроблених ключів. Він повіз документи до Лондона, щоб продати військову таємницю, і, без сумніву, розраховував повернути оригінали ще до того, як їх почнуть шукати. Приїхавши до Лондона з цією метою, зрадник знайшов там свою смерть.

— Але як це сталося?

— На зворотному шляху до Вулвіча його вбили та викинули з вагона.

— «Елдґейт», де було знайдене тіло, набагато далі від станції «Лондонський міст», де він мав би зійти, якби справді їхав до Вулвіча.

— Можна собі уявити скільки завгодно обставин, які змусили його проїхати свою станцію. Наприклад, він із кимось бесідував, це закінчилося бурхливою сваркою й убивством зрадника. Могло бути й так: Кедоґен Вест хотів вийти з вагона, впав на рейки й розбився, а той, інший, зачинив за ним двері. У такому густому тумані ніхто нічого не міг побачити.

— За браком кращих пояснень будемо наразі вдовольнятися цими гіпотезами. Але зверни увагу, Шерлоку, скільки залишається неясного. Припустімо, Кедоґен Вест намірявся переправити папери до Лондона. Відтак природно припустити, що там у нього була призначена зустріч із іноземним агентом, а для цього йому потрібно було б вивільнити собі вечір. Замість цього він бере два квитки до театру, вирушає туди з нареченою й раптово зникає дорогою.

— Про людське око, — докинув Лестрейд, котрий уже давно виявляв ознаки нетерпіння.

— Прийом вельми оригінальний. Це перше заперечення. Тепер друге заперечення. Припустімо, Вест прибув до Лондона й таки зустрівся з агентом. До настання ранку йому треба було будь-що-будь встигнути покласти документи на місце. Він узяв десять креслень. При ньому знайшли лише сім. Що трапилося з іншими трьома? Навряд чи він розлучився б із ними добровільно. І ще, де гроші, отримані за розкриття військової таємниці? Логічно було б очікувати, що в його кишені знайдуть значну суму.

— А мені здається, тут немає нічого дивного, — знову втрутився Лестрейд. — Я чудово розумію, як усе відбувалося. Вест поцупив креслення, щоб їх продати. Зустрівся в Лондоні з агентом. Не зійшлися в ціні. Вест вирушає додому, агент за ним. У вагоні агент його вбив, забрав найцінніші документи та виштовхнув труп із вагона. Усе збігається, як гадаєте?

— Чому ж при ньому не знайшли квитка?

— За квитком можна було б здогадатися, яка зі станцій найближча до місця перебування агента. Тому він і витягнув квиток із кишені вбитого.

— Браво, Лестрейде, браво, — сказав Голмс. — У ваших міркуваннях є логіка. Але якщо так, то розшуки можна припинити. З одного боку, зрадник мертвий, з іншого, креслення підводного човна Брюса Партінґтона, ймовірно, вже на континенті. Що ж нам залишається?

— Діяти, Шерлоку, діяти! — вигукнув Майкрофт і схопився з крісла. — Інтуїція мені підказує, що тут криється щось інше. Напруж свої розумові здібності, Шерлоку. Відвідай місце злочину, опитай свідків, причетних до справи, переверни все догори дриґом! Ще ніколи тобі не випадало нагоди надати батьківщині настільки значну послугу.

— Ну, що ж, — стенув плечима Шерлок. — Ходімо, Ватсоне. І ви, Лестрейде, не відмовте в люб’язності на годинку-другу розділити наше товариство. Почнемо зі станції «Елдґейт». На все добре, Майкрофте. Гадаю, що до вечора ти вже отримаєш від нас повідомлення про перебіг справи, але заздалегідь попереджаю — на багато не сподівайся.

За годину ми втрьох — Голмс, Лестрейд і я — стояли вже в метрополітені, саме там, де потяг, наближаючись до зупинки, виїжджає з тунелю. Нас супроводжував рум’янощокий і вельми чемний старий джентльмен, котрий представляв у своїй особі залізничну компанію.

— Тіло жертви лежало ось тут, — вказав він на місце футів за три від рейок. — Згори він нізвідки впасти не міг, адже скрізь глухі стіни. Отже, звалився з потяга, і, за всіма ознаками, саме з того, що проходив тут у понеділок близько опівночі.

— У вагонах не виявили жодних слідів боротьби, якогось насильства?

— Ні. І квитка також не знайшли.

— І ніхто не помітив відчинених дверей ні в одному вагоні?

— Ні.

— Сьогодні вранці ми отримали певні нові дані, — поінформував Лестрейд. — Пасажир потяга метрополітену, що проїжджав повз станцію «Елдґейт» у понеділок вночі, приблизно об одинадцятій сорок, засвідчив, що перед самою зупинкою йому здалося, ніби на шлях гупнуло щось важке. Але через густий туман він нічого не розгледів. Тоді він про це не заявив. А що це з містером Голмсом?

Очі мого приятеля були прикуті до того місця, де рейки, загинаючись, виповзають із тунелю. Станція «Елдґейт» — вузлова, і тому тут багато стрілок. Саме на них і був спрямований гострий, допитливий погляд Голмса, і на його вдумливому, жвавому обличчі я помітив настільки добре знайомий мені вираз: щільно стиснуті губи, тремтливі ніздрі, зведені в одну лінію важкі густі брови.

— Стрілки... — бурмотів він. — Стрілки...

— Стрілки? Що хочете цим сказати?

— На цій дорозі стрілок, вважаю, не так уже й багато?

— Зовсім мало.

— Стрілки й поворот... Ні, присягаюся... Якби це справді було так...

— Та що ж це таке, містере Голмс? Вам щось спало на думку?

— Поки що самі здогади, натяки, не більше. Але справа, безумовно, набуває все більшого інтересу. Вражаюче, разюче... А втім, чому б ні?.. Я ніде не помітив слідів крові.

— Їх майже не було.

— Але ж, здається, рана на голові була жахлива?

— Череп тріснув, але зовнішні ушкодження незначні.

— Усе ж дивно, не могло ж зовсім обійтися без кровотечі! Скажіть, а чи не можна мені обстежити потяг, в якому їхав пасажир, котрий чув падіння чогось важкого?

— Боюся, що ні, містере Голмс. Той потяг давно розформували, вагони потрапили в нові склади.

— Можу запевнити вас, містере Голмс, що всі до єдиного вагони ретельно оглянули, — озвався Лестрейд. — Я простежив за цим особисто.

До явних недоліків мого приятеля варто віднести його нетерпимість до людей, котрі не грішать інтелектом настільки ж метким і гнучким, як його власний.

— Швидше за все, — погодився він та обернувся. — Між іншим, я мав намір оглядати не вагони. Ватсоне, довше нам тут залишатися немає причин, усе, що було потрібно, вже зробили. Не будемо вас більше затримувати, містере Лестрейд. Тепер наш шлях лежить до Вулвіча.

На станції «Лондонський міст» Голмс склав телеграму і, перш ніж її відправити, показав мені. Текст був такий:

«У темряві з’явилося світло, але може потьмяніти. Прошу до нашого повернення надіслати через уповноваженого на Бейкер-стрит повний список іноземних шпигунів і міжнародних агентів, котрі нині перебувають в Англії, з детальними адресами. Шерлок».

— Це може нам знадобитися, — зауважив Голмс, коли ми сіли в потяг, що прямує до Вулвіча. — Маємо бути вдячні Майкрофту: він залучив нас до розслідування справи, яка обіцяє бути надзвичайно цікавою.

Його жваве, розумне обличчя все ще зберігало вираз зосередженої уваги та напруженої енергії, і я зрозумів, що якийсь новий красномовний факт змусив його мозок працювати напрочуд інтенсивно. Уявіть собі гончака, коли він лежить на псарні, розвалившись, опустивши вуха та хвіст, а потім його ж, коли біжить гарячими слідами. Саме така зміна відбулася з Шерлоком. Тепер я бачив перед собою зовсім іншу людину. Наскільки він був не схожий на ту мляву, розслаблену постать у халаті мишачого кольору, котра лише кілька годин тому безцільно вешталася кімнатою у полоні туману!

— Захопливий матеріал, широке поле для дії, — бадьорився він. — Я проявив тупість, не зрозумівши відразу, які тут відкриваються можливості.

— А мені й досі ще нічого не ясно.

— Кінця я теж не бачу, але маю один здогад, що може просунути нас далеко вперед. Упевнений, що Кедоґена Веста вбили деінде, і тіло його було не всередині, а на даху вагона.

— На даху?!

— Неймовірно, еге ж? Але проаналізуймо факти. Чи можна вважати простою випадковістю ту обставину, що труп знайшли саме там, де потяг підкидає та гойдає, коли він проходить через стрілку? Чи не тут має впасти предмет, що лежить на даху вагона? На предмети, які перебувають усередині вагона, стрілка жодного впливу не вчиняє. Або тіло справді впало згори, або це якийсь незвичайний збіг. Тепер зверніть увагу на відсутність слідів крові. Певна річ, вона й не могла виявитися на шляхах, якщо вбивство скоїли в іншому місці. Кожен із цих фактів підтверджує мій здогад, а разом узяті, вони вже є сукупністю доказів.

— А ще й квиток! — вигукнув я.

— Саме так. Ми не могли це пояснити. А моя гіпотеза якраз дає пояснення. Одне до одного.

— Припустімо, що так. І все ж ми, як і раніше, далекі від розкриття таємничих обставин смерті Веста. Я б сказав, що справа не стала простішою, вона ще більше заплутується.

— Можливо, — промовив Голмс у задумі, — можливо...

Він замовк і сидів, заглиблений у свої думи, поки потяг нарешті підповз до станції «Вулвіч». Ми пересіли в кеб, і Голмс витягнув із кишені залишений йому Майкрофтом аркуш.

— Нам доведеться декого навідати, — видихнув він. — Першим нашої уваги вимагає, либонь, сер Джеймс Волтер.

Будинок цього відомого державного діяча виявився розкішною віллою — зелені газони перед ним тягнулися до самої Темзи. Туман почав розсіюватися, крізь нього пробивалося слабке, ріденьке світло. На наш дзвінок вийшов дворецький.

— Сер Джеймс? — перепитав він, і його обличчя набуло суворого виразу. — Сер Джеймс помер сьогодні вранці, сер.

— О Боже! — вигукнув ошелешений Голмс. — Яка причина смерті?

— Можливо, сер, ви будете ласкаві зайти всередину та розпитати його брата, полковника Валентайна?

— Звісно, ви маєте рацію, ми так і зробимо.

Нас відвели в тьмяно освітлену вітальню, і за хвилину туди увійшов дуже високий вродливий чоловік років п’ятдесяти з білявою борідкою — молодший брат покійного сера Джеймса. Смуток в очах, щоки, мокрі від сліз, волосся в безладі — усе свідчило про те, який удар звалився на сім’ю. Розповідаючи, як це сталося, полковник насилу вимовляв слова.

— Усе через цей жахливий скандал, — сказав він. — Мій брат був людиною високої честі, він не міг пережити такої ганьби. Це його вразило. Він завжди пишався бездоганним порядком у своєму департаменті, і раптом такий скандал...

— Ми сподівалися отримати від нього певні пояснення, які могли б посприяти розкриттю справи.

— Запевняю, те, що сталося, для нього було так само незбагненним, як для вас та всіх інших. Він уже розповів поліції все, що знав. Звісно, він не сумнівався в провині Кедоґена Веста. Але все інше — суцільна таємниця.

— А ви особисто не могли б додати щось іще?

— Знаю лише те, що чув від інших і прочитав у газетах. Я б не хотів здатися нелюб’язним, містере Голмс, але ви маєте зрозуміти, що ми нині у великому горі, і я змушений просити закінчити бесіду якнайшвидше.

— Оце справді несподіваний розвиток ситуації, — сказав мій товариш, коли ми знову сіли в кеб. — Бідний старий. Як же він помер — природною смертю чи наклав на себе руки? Якщо це самогубство, то чи не викликали його докори сумління за невиконаний перед батьківщиною обов’язок? Але це питання відкладемо на майбутнє. А тепер займімося Кедоґеном Вестом.

Осиротіла мати жила на околиці в маленькому будинку, де панував взірцевий порядок. Старенька була зовсім убита горем і нічим не могла нам допомогти, але поруч із нею виявилася дівчина з дуже блідим обличчям — вона назвалася міс Вайолет Вестбері, нареченою покійного й останньою, хто бачив його того фатального вечора.

— Нічого не розумію, містере Голмс, — сказала вона. — З того часу, як стало відомо про нещастя, я не заплющила очей, день і ніч думаю, думаю, дошукуюся правди. Артур був людиною шляхетною, щирою, відданою своїй справі, справжнім патріотом. Він швидше відрубав би собі праву руку, ніж продав довірену йому державну таємницю. Для всіх, хто його знав, навіть така думка є неприпустимою та безглуздою.

— Але, факти, міс Вестбері...

— Так-так. Зізнаюся, що їх не можу пояснити.

— Чи не було в нього фінансових труднощів?

— Ні. Його потреби були дуже скромні, а платню він отримував пристойну. У нього були заощадження, кілька сотень фунтів, і на Новий рік ми збиралися побратися.

— Ви не помічали, щоб він був схвильований, нервував? Прошу вас, міс Вестбері, будьте з нами цілком відверті.

Уважні очі мого приятеля вловили якусь зміну в юнці — вона завагалася й почервоніла.

— Атож, мені здалося, що його щось турбує.

— І давно це почалося?

— Десь тиждень тому. Він іноді замислювався, його вигляд ставав стурбованим. Якось я почала допитуватися, поцікавилася, чи не сталося чогось. Він зізнався, що стурбований і що це стосується службових справ. «Склалося таке становище, що я не можу розповісти про це навіть тобі», — відповів він мені. Більше я нічого не змогла добитися.

Обличчя Голмса набуло дуже серйозного виразу.

— Продовжуйте, міс Вестбері. Навіть якщо на перший погляд ваші свідчення — не на його користь, кажіть лише правду, — ніколи не знаєш наперед, куди це може привести.

— Повірте, я більше не маю що сказати. Кілька разів мені здавалося, що він був уже готовий поділитися зі мною своїми турботами. Якось увечері розмова зайшла про те, яке надзвичайно важливе значення мають документи, що зберігаються в сейфі, пригадую, він додав, що, звісно, іноземні шпигуни дорого заплатили б за цю військову таємницю.

Вираз обличчя Голмса став іще серйознішим.

— І він більше нічого не сказав?

— Зауважив лишень, що ми дещо недбалі в зберіганні військових документів і що зраднику неважко було б до них дістатися.

— Він розмовляв на такі теми лише віднедавна?

— Атож, лише в останні дні.

— Розкажіть, що сталося того вечора.

— Ми збиралися йти до театру. Стояв такий густий туман, що наймати кеб було безглуздо. Тому ми вирушили пішки. Наша дорога пролягала неподалік від Арсеналу. Раптом Артур кинувся від мене вбік і зник у тумані.

— Й ані пари з вуст?

— Лише крикнув щось, це все. Я стояла, чекала, але він так і не з’явився. Тоді я повернулася додому. Наступного ранку з департаменту прийшли сюди питати про нього. Близько дванадцятої години до нас долинули жахливі вісті. Містере Голмс, заклинаю вас: якщо це у ваших силах, врятуйте його чесне ім’я. Він ним так пишався!

Голмс сумно похитав головою.

— Ну, Ватсоне, нам час рухатися далі, — зітхнув він. — Тепер вирушаємо до місця, звідки були викрадені документи.

— Із самого початку проти юнака було багато доказів. Після допитів їх стало ще більше, — зауважив він, коли кеб рушив. — Майбутнє одруження — достатній мотив для злочину. Кедоґену Весту, природно, були потрібні гроші. Думка про викрадення креслень йому приходила в голову, якщо він починав про це розмову з нареченою. І мало не зробив її спільницею, бо вже хотів поділитися з нею своїм планом. Кепська історія.

— Але послухайте, Голмсе, невже репутація людини зовсім не береться до уваги? І потім, навіщо було залишати наречену на вулиці саму та стрімголов кидатися красти документи?

— Ви міркуєте розважливо, Ватсоне. Заперечення дуже суттєве. Але спростувати звинувачення буде дуже важко.

Містер Сідні Джонсон зустрів нас із тією повагою, яку в усіх неодмінно викликала візитівка мого приятеля. Старший клерк виявився худорлявим похмурим чоловіком середнього віку в окулярах; від пережитого потрясіння він змарнів, руки його тремтіли.

— Неприємна історія, містере Голмс, дуже неприємна. Ви чули про смерть начальника?

— Ми тільки-но з його будинку.

— У нас тут така плутанина. Очільник департаменту — мрець, Кедоґен Вест — мрець, папери вкрали. Але ж у понеділок увечері, коли ми замикали приміщення, все було гаразд — департамент як департамент. Боже милий, Господи!.. Навіть подумати страшно, що саме Вест учинив таке!

— Отже, ви переконані в його провині?

— А більше підозрювати нікого. Я ж довіряв йому, як самому собі!

— О котрій годині понеділка ви замкнули приміщення?

— О п’ятій.

— Де зберігалися документи?

— Он у тому сейфі. Я їх особисто туди поклав.

— Сторожі при будівлі немає?

— Сторож є, але він охороняє не лише наш відділ. Це — старий вояк, людина повністю надійна. Він нічого не бачив. Того вечора, правда, був жахливий туман, неймовірно густий.

— Припустімо, що Кедоґен Вест надумав би зайти в приміщення ввечері; йому знадобилися б три ключі, щоб дістатися до паперів, чи не так?

— Еге ж. Ключ від вхідних дверей, ключ від покою та ключ від сейфа.

— Ключі були лише у вас та сера Джеймса Волтера?

— Від приміщень у мене ключів немає, лише від сейфа.

— Сер Джеймс вирізнявся акуратністю?

— Гадаю, що так. Знаю лише, що всі три ключі він носив на одному кільці. Я їх часто бачив у нього.

— І це кільце з ключами брав із собою, коли їхав до Лондона?

— Він казав, що завжди тримає їх при собі.

— І ви також ніколи не розлучаєтеся зі своїм ключем?

— Ніколи.

— Отже, Вест, якщо злочинець справді він, зробив дублікати. Але ж у нього жодних ключів не виявили. Ще одне питання: якби хтось із працівників, котрі працюють у цьому приміщенні, вирішив продати військову таємницю, чи не простіше було б для цього скопіювати креслення, ніж викрадати оригінали, як це було зроблено?

— Щоб скопіювати їх як слід, потрібні неабиякі технічні навички.

— Вони, вочевидь, були і в сера Джеймса, і в Кедоґена Веста. Вони є й у вас.

— Певна річ, але я прошу не вплутувати мене в цю історію, містере Голмс. І даремно гадати, як воно могло бути, коли відомо, що креслення знайшли в кишені Веста.

— Але зважте, все ж дуже дивно, що він пішов на такий ризик і прихопив із собою оригінали, коли міг спокійнісінько їх скопіювати та продати копії.

— Звісно, дивно, проте взяли саме оригінали.

— Чим більше шукаєш, тим більше загадкового розкривається в цій справі. Відсутні три документи все ще не знайшли. Наскільки я зрозумів, вони найважливіші?

— Атож.

— Чи означає це, що той, до кого ці три креслення потрапили, отримав можливість побудувати підводний човен Брюса Партінґтона, обійшовшись без інших семи креслень?

— Я якраз про це й доповідав в адміралтействі. Але сьогодні знову переглянув креслення й засумнівався. На одному з документів, що повернулися, є креслення клапанів і автоматичних затворів. Доки іноземці самі їх не винайдуть, ніяк не зможуть побудувати човен Брюса Партінґтона. Утім, обійти таку заваду буде не надто важко.

— Отже, три відсутні креслення — основа всього?

— Без сумніву.

— Якщо не заперечуєте, я проведу невеликий огляд приміщення. Більше в мене до вас запитань немає.

Голмс обстежив замок сейфа, обійшов усю кімнату і насамкінець перевірив залізні віконниці на вікнах. Тільки коли ми вже опинилися на газоні перед будинком, детектив знову пожвавішав. Під вікном росло лаврове дерево, — деякі з його гілок виявилися погнутими, інші зламані. Голмс ретельно досліджував їх за допомогою лупи, оглянув також ледь помітні сліди на землі. І нарешті, попросивши старшого клерка зачинити металеві віконниці, звернув мою увагу на те, що стулки трохи не сходяться посередині й із вулиці можна розгледіти, що діється всередині.

— Сліди, природно, майже зникли, втратили свою цінність після трьох днів зволікань. Вони можуть щось означати, а можуть і не мати жодного значення. Ну, Ватсоне, гадаю, із Вулвічем наразі все. Тут наша здобич незначна. Подивимося, чи не досягнемо більшого в Лондоні.

Проте ми таки спіймали дещо в наші сіті, перш ніж покинули Вулвіч. Касир на станції без жодних вагань заявив, що в понеділок увечері бачив Кедоґена Веста, бо добре знав його в обличчя. Той узяв квиток третього класу на потяг о 8.15 до станції «Лондонський міст». Вест був сам, і касира вразив його вкрай нервовий і тривожний стан. Він був настільки схвильований, що ніяк не міг зібрати здачу, касирові довелося йому допомогти. Ознайомившись із розкладом, ми переконалися, що потяг, який відходив о 8.15, був фактично першим, яким Вест міг виїхати до Лондона, після того як о пів на восьму залишив наречену на вулиці.

— Спробуймо відновити перебіг подій, — зазначив Голмс, помовчавши хвилин тридцять. — Ні, чесно, ми з вами ще не стикалися з настільки складною справою. З кожним кроком наштовхуєшся на нову перепону. І все ж ми помітно просунулися вперед. Результати допиту у Вулвічі в основному свідчать проти Веста, але дещо, помічене нами під вікном офісу, дозволяє вибудувати сприятливішу для нього гіпотезу. Припустімо, що до нього звернувся іноземний агент. Він міг узяти з Веста таку присягу, що той був змушений мовчати. Але ця думка його переймала, на що вказують ті уривчасті зауваження та натяки, про які розповіла нам його наречена. Припустімо далі, що в той час, коли вони йшли до театру, він побачив у тумані цього самого агента, котрий прямує до будівлі Арсеналу. Вест був імпульсивним, діяв не замислюючись. Коли справа стосувалася його громадянського обов’язку, все інше для нього відразу втрачало значення. Він пішов за агентом, став під вікном, бачив, як злодій краде документи, і кинувся за ним навздогін. Тоді знімається питання, чому взяли оригінали, а не зняли копії, сторонній особі зробити це було неможливо. Бачите, ніби все логічно.

— Що ж далі?

— Тут одразу виникає складна ситуація. Здавалося б, перше, що слід було зробити юнаку, це схопити негідника та здійняти тривогу. Чому він учинив інакше? Бо, можливо, викрадач — особа, котра стоїть вище за нього, його начальник? Тоді поведінка Веста зрозуміла. Або ж так: злодію вдалося вислизнути в тумані, й Вест одразу кинувся до нього додому, до Лондона, щоб якось завадити, якщо припустити, що Вест знав адресу. У будь-якому разі лише щось непересічне, що вимагає невідкладного рішення, могло змусити його покинути дівчину на вулиці саму й не дати про себе знати пізніше. Далі слід губиться, і до моменту, коли тіло Веста із сімома кресленнями в кишені опинилося на даху вагона, — провал, невідомість. Почнімо тепер пошуки з іншого боку. Якщо Майкрофт уже надіслав нам список імен і адрес, можливо, серед них знайдеться й той, хто нам потрібен, і ми підемо відразу двома слідами.

На Бейкер-стрит на нас і справді чекав список, доправлений спеціальним кур’єром. Голмс пробіг його очима та передав мені. Я взявся читати:

«Відомі безліч дрібних шахраїв, але мало таких, хто ризикнув би піти на настільки значну авантюру. Варті уваги троє: Адольф Меєр, Ґрейт-Джордж-стрит, 13, Вестмінстер; Луї ля Ротьєра, Кемден-Меншенз, Ноттінґ-гілл; Ґ’юґо Оберштайн, Колфілд-Ґарденс, 13, Кенсинґтон. Щодо останнього відомо, що в понеділок він був у Лондоні, за іншою інформацією — відбув. Радий чути, що «у темряві з’явилося світло». Кабінет міністрів із неабияким хвилюванням очікує твоєї підсумкової доповіді. Отримані вказівки з найвищих сфер. Якщо знадобиться, вся поліція Англії — до твоїх послуг. Майкрофт».

— Боюся, що навіть уся королівська кіннота й уся королівська рать не зможуть допомогти мені в цій справі, — усміхнувся Голмс.

Він розгорнув свою велику мапу Лондона та схилився над нею із жвавою цікавістю.

— Ого! — дещо згодом задоволено вигукнув він. — Здається, нам починає щастити. Знаєте, Ватсоне, я вже думаю, що, врешті-решт, ми з вами таки подужаємо цю справу, — у несподіваному нападі веселощів він ляснув мене по плечу. — Зараз я вирушаю лише на розвідку, нічого серйозного робити не стану, поки поруч зі мною немає мого вірного колеги та біографа. А ви залишайтеся тут, і, дуже ймовірно, за годину-другу побачимося знову. Якщо нудьгуватимете, ось вам стосик паперу та перо: беріться писати про те, як ми врятували державу.

Мені певною мірою передався його збуджений настрій, я знав, що без достатніх на те підстав Голмс не скине із себе маски стриманості. Весь довгий листопадовий вечір я провів, нетерпляче чекаючи на мого приятеля. Нарешті, як тільки минула дев’ята, кур’єр приніс мені таку записку:

«Обідаю в ресторані «Ґольдіні» на Ґлостер-роуд, Кенсинґ­тон. Прошу вас негайно прибути туди. Прихопіть із собою ломик, потайний ліхтар, стамеску та револьвера. Ш. Г.»

Нічого не скажеш, відповідне спорядження пропонувалося поважному громадянину тягати із собою темними, оповитими туманом вулицями! Всі перелічені предмети я старанно порозсував по кишенях плаща та попрямував за поданою Голмсом адресою. Мій товариш сидів у цьому фешенебельному італійському ресторані за круглим столиком неподалік від входу.

— Їсти хочете? Ні? Тоді випийте за компанію зі мною кави з кюрасао. І скуштуйте сигару. Вони не такі бридкі, як можна було б очікувати. Усе із собою прихопили?

— Усе. Воно в моєму плащі.

— Дуже добре. Кількома словами викладу вам, що я за цей час зробив і що ще слід зробити. Гадаю, Ватсоне, вам цілком очевидно, що труп юнака поклали на дах. Мені це стало ясно, як тільки я переконався, що він випав не з вагона.

— А чи не могли його кинути на дах із якогось моста?

— Мені здається, це неможливо. Дахи вагонів похилі, і жодних поручнів або перил немає, — він би не втримався. Отже, можна з упевненістю сказати, що його туди поклали.

— Але яким чином?

— Це запитання, на яке ще треба буде відповісти. Є лише одна вірогідна версія. Ви знаєте, що потяги метрополітену в певних пунктах Вест-Енду виходять із тунелю назовні. Пригадую, що, якось проїжджаючи там, я іноді бачив вікна будинків якраз у себе над головою. Тепер уявіть собі, що потяг зупинився під одним із таких вікон. Хіба так уже й важко покласти з вікна труп на дах вагона?

— Не можу собі це навіть уявити.

— Варто згадати стару приказку: коли виключаються всі можливості, крім однієї, ця остання, навіть якщо здається неймовірною, і є незаперечним фактом. Усі інші можливості ми виключили. Коли я з’ясував, що міжнародний шпигун високої кваліфікації тільки-но відбув із Лондона й проживав в одному з будинків, що виходять безпосередньо на лінію метро, я настільки зрадів, що навіть здивував вас певною невимушеністю поведінки.

— Ага, то ось, виявляється, у чому річ!

— Авжеж! Г’юґо Оберштайн, котрий орендував помешкання на Колфілд-Ґарденс у будинку номер тринадцять, і став моєю мішенню. Я почав зі станції Ґлостер-роуд. Там один дуже люб’язний залізничний службовець пройшовся зі мною вздовж шляхів, і я не лише переконався, що із запасного входу вікна сходів у будинках на Колфілд-Ґарденс виходять безпосередньо на лінію, а й дізнався ще дещо важливіше: саме там шляхи перетинаються з іншою, більшою залізничною гілкою, і потяги метрополітену часто по кілька хвилин стоять саме у цьому самому місці.

— Браво, Голмсе! Ви все ж докопалися до суті!

— Не зовсім, Ватсоне, не зовсім. Ми просуваємося вперед, але до мети ще далеко. Отже, перевіривши задню стіну будинку номер тринадцять на Колфілд-Ґарденс, я обстежив також його фасад і переконався в тому, що пташка справді випурхнула. Будинок великий, на горішньому поверсі є окремі апартаменти. Оберштайн жив саме там, а з ним — усього один лакей, мабуть, його спільник, котрому він повністю довіряв. Отже, Оберштайн подався на континент, щоб збути з рук здобич, але це аж ніяк не втеча, — у нього не було причин боятися арешту. А те, що його можуть навідати приватно, цьому джентльменові й на гадку не спадало. А ми з вами саме це й зробимо.

— А чи не можна отримати офіційний ордер на обшук, аби все було чинно?

— На підставі наявних у нас даних — навряд чи.

— Але що може нам дати цей обшук?

— Наприклад, якусь кореспонденцію.

— Голмсе, мені це все не подобається.

— Любий мій, вам треба буде постояти на вулиці, початувати, тільки й усього. Всю протизаконну діяльність я беру на себе. Зараз не час відступати через дрібниці. Згадайте, що писав Майкрофт, згадайте стривожене адміралтейство й кабінет міністрів, високу особу, котра очікує від нас новин. Ми зобов’язані це зробити.

Замість відповіді я піднявся з-за столу.

— Маєте рацію, Голмсе. Це наш обов’язок.

Він також схопився й потиснув мені руку.

— Я знав, що ви не підведете в останню мить, — втішився Шерлок, і в його очах я прочитав щось дуже схоже на ніжність. За мить він був знову самим собою — впевнений, тверезий і владний. — Туди з півмилі, але квапитися нам нема потреби, ходімо пішки, — правив він далі. — Благаю, не розгубіть ваше спорядження. Якщо вас заарештують як підозрілу особу, це дуже ускладнить справу.

Колфілд-Ґарденс — це ряд будинків із рівними фасадами, колонами та портиками, вельми типовий продукт середини вікторіанської епохи в лондонському Вест-Енді. У сусідньому помешканні дзвеніли веселі молоді голоси, і в нічній тиші деренчало піаніно, мабуть, там було дитяче свято в самому розпалі. Туман ще тримався й ховав нас своєю завісою. Голмс засвітив ліхтарик і спрямував його промінь на масивні вхідні двері.

— Так, солідно, — гмикнув він. — Тут, мабуть, не лише замок, але й засуви. Спробуємо запасний вхід — крізь двері до пивниці. У разі, якщо з’явиться котрийсь занадто завзятий правоохоронець, он там унизу до наших послуг буде чудовий темний закуток. Подайте мені руку, Ватсоне, доведеться лізти через огорожу, а потім я вам допоможу.

За хвилину ми вже були внизу біля входу в пивницю. Тільки-но ми сховалися в рятівній тіні, як десь над нами в тумані почулися кроки полісмена. Коли негучний, розмірений стукіт затих удалині, Голмс узявся до роботи. Я бачив, як він схилився, напружився, і двері, тріснувши, розчинилися. Ми прослизнули в темний коридор, причинивши за собою двері. Голмс просувався попереду непокритими крученими сходами. Жовте віяло світла від його ліхтарика впало на низьке вікно над сходами.

— Ось воно. Вочевидь, те саме.

Голмс відчинив раму, і тієї самої миті почувся тихий, тягучий гул, що все наростав і перейшов, нарешті, у ревіння, — повз будинок у темряві промчав потяг. Голмс провів променем ліхтарика по підвіконню — воно було вкрите густим шаром сажі, що осідала з труб паротяга. У деяких місцях вона виявилася легко змазаною.

— Бо тут лежало тіло. Еге! Погляньте, Ватсоне, що це? Ну, звісно, сліди крові, — він вказав на темні, каламутні плями внизу рами. — Я їх помітив і на сходах. Картина зрозуміла. Почекаймо, поки тут зупиниться потяг.

Чекати довелося недовго. Наступний потяг, що з таким самим ревінням випірнув із тунелю, поступово уповільнив ходу і, скрегочучи гальмами, зупинився під самим вікном. Від підвіконня до даху вагона було не більше чотирьох футів. Голмс тихо причинив раму.

— Поки що все підтверджується, — мовив він. — Ну, що скажете, Ватсоне?

— Геніально! Ви перевершили самого себе.

— Тут я з вами не погоджуся. Треба було лише збагнути, що тіло лежало на даху вагона, і це був не казна-який геніальний здогад, а все інше неминуче випливало з того факту. Якби на карту не були поставлені серйозні державні інтереси, усю цю історію, наскільки можна зрозуміти, аж ніяк не назвеш видатною. Труднощі в нас, Ватсоне, усе ще попереду. Але хтозна, можливо, тут ми знайдемо якісь нові підказки.

Ми піднялися запасними сходами й опинилися в квартирі другого поверху. Скупо обставлена їдальня не містила в собі нічого такого, що могло б нас зацікавити. У спальні ми також нічого не виявили. Третя кімната обіцяла більше, і мій товариш узявся за систематичний обшук. Покій, мабуть, слугував кабінетом — усюди лежали книги та папери. Шпарко й спритно Голмс вигортав один за одним вміст шухляд письмового столу, полиць шафи, але його суворе обличчя не осяяла радість успіху. Минула година, а результату не було.

— Хитрий лис, замів усі сліди, — скривився Шерлок. — Жодних доказів. Компрометуюче листування або вивезли, або знищили. Ось наш останній шанс.

Він узяв невеличку металеву скриньку, що стояла на письмовому столі, і розкрив її за допомогою стамески. У ній лежало кілька згорнутих паперових аркушів, заповнених цифрами та розрахунками, але вгадати їхній зміст і значення було неможливо. Лише повторювані слова «тиск води» і «тиск на квадратний дюйм» дозволяли припустити, що все це має якийсь стосунок до підводного човна. Голмс нетерпляче відкинув папірці вбік. Залишався ще конверт із якимись газетними вирізками. Шерлок розклав їх на столі, і за тим, як заблищали його очі, я зрозумів, що зажевріла надія.

— Що це таке, Ватсоне, га? Газетні оголошення і, судячи за шрифтом і папером, із «Дейлі телеграф» — із верхнього кута правої шпальти. Дати не вказані, але ось це, мабуть, перше: «Сподівався почути раніше. Умови приймаються. Пишіть детально за адресою, вказаною на картці. П’єро». А ось друге: «Занадто складно для опису. Потрібен повний звіт. Оплата після вручення товару. П’єро». Третє: «Покваптеся. Пропозиція знімається, якщо не будуть дотримані умови угоди. У листі вкажіть дату зустрічі. Підтвердимо через оголошення. П’єро». І, нарешті, останнє: «У понеділок увечері після дев’ятої. Стукати двічі. Будемо самі. Облиште підозрілість. Оплата готівкою після вручення товару. П’єро». Цілком вичерпний звіт про хід перемовин! Тепер дістатися б до того, кому це адресовано.

Голмс сидів у глибокій задумі й постукував пальцем по столу. Раптом він схопився на ноги.

— Можливо, це не так уже й важко. Тут, Ватсоне, нам більше нічого робити. Подамося до редакції «Дейлі телеграф» і там, мабуть, завершимо наш плідний день.

Майкрофт Голмс і Лестрейд, як і було домовлено, з’явилися наступного дня після сніданку, і Голмс розповів їм про наші пригоди напередодні ввечері. Поліційний детектив похитав головою, почувши сповідь про крадіжку зі зламом.

— У нас у Скотленд-Ярді такі речі робити не годиться, містере Голмс, — покивав він пальцем. — Не дивно, що ви досягаєте того, що нам не під силу. Але одного чудового дня ви з вашим приятелем перетнете межу, і тоді вам не оминути неприємностей.

— Загинемо за Англію, за рідний дім і за красу. Хіба ні, Ватсоне? Мученики, котрі склали голови на вівтар батьківщини. А що скажеш ти, Майкрофте?

— Чудово, Шерлоку! Бездоганно! Та що це нам дає?

Голмс узяв свіжий номер «Дейлі телеграф», що лежав на столі.

— Бачив сьогоднішнє повідомлення «П’єро»?

— Як? Іще одне?

— Атож. Ось воно: «Сьогодні ввечері. Те саме місце, той самий час. Стукати двічі. Справа надзвичайної ваги. На карті ваша власна безпека. П’єро».

— Дідько б його вхопив! — вигукнув Лестрейд. — Та якщо він відгукнеться, ми ж його відразу впіймаємо!

— Саме з цією метою я й подав це оголошення. Якщо вам обом не буде важко десь годині о восьмій вирушити з нами на Колфілд-Ґарденс, то ми наблизимося до вирішення нашої проблеми.

Однією з чудових рис Шерлока Голмса була його здатність давати відпочинок голові та переходити на легковажніші теми, коли він відчував, що не може продовжувати роботу з користю для справи. І весь той незабутній день він цілком присвятив задуманій ним монографії «Поліфонічні мотети Лассуса». Я не мав такого щасливого вміння позбуватися зайвих думок, і день здавався мені нескінченним. Величезне державне значення результатів нашого розслідування, напружене очікування у вищих урядових сферах, майбутній небезпечний експеримент — все сприяло моєму нервовому напруженню. Тому я відчув полегшення, коли після легкого обіду ми нарешті подалися на Колфілд-Ґарденс. Лестрейд і Майкрофт, як ми й домовилися, зустріли нас біля станції Ґлостер-роуд. Підвальні двері будинку, де жив Оберштайн, залишалися відімкненими з минулої ночі, але оскільки Майкрофт Голмс навідріз відмовився лізти через огорожу, мені довелося піти вперед та відчинити вхідні двері. На дев’яту годину ми всі четверо вже сиділи в кабінеті, терпляче чекаючи на потрібну нам особу.

Минула година, ще одна. Коли вдарило одинадцяту, бій годинника на церковній вежі пролунав для нас, як похоронний дзвін для наших надій. Лестрейд і Майкрофт совалися на кріслах і щомиті зиркали на годинник. Шерлок Голмс сидів спокійно, напівзаплющивши повіки, але внутрішньо насторожі. Раптом він звів голову.

— Іде, — промовив він.

Хтось обережно пройшов повз двері. Кроки віддалилися та знову наблизилися. Почулося човгання ніг, і двічі гримнув дверний молоток. Голмс піднявся й подав нам знак залишатися на місці. Газовий ріжок у холі майже не давав світла. Голмс відчинив вхідні двері і, коли темна постать ковзнула всередину, замкнув двері на ключа.

— Прошу сюди, — почули ми його голос, і наступної миті той, на кого ми чекали, постав перед нами.

Голмс ішов за ним по п’ятах, і, коли гість із вигуком здивування та тривоги відскочив назад, мій приятель схопив його за комір і штовхнув назад до кімнати. Поки наш бранець знову повернув собі рівновагу, двері в кімнату вже були замкнені, і Голмс стояв до них спиною. Незнайомець злякано роззирався кімнатою, похитнувся й втратив свідомість. При падінні крислатий капелюх звалився з його голови, шалик, що затуляв обличчя, сповз, і ми побачили довгу біляву борідку та м’які, витончені риси обличчя полковника Валентайна Волтера.

Голмс від подиву аж присвиснув.

— Ватсоне, — сказав він, — цього разу можете написати в своїй оповідці, що я повний віслюк. Це зовсім не та птаха, на яку я розставляв сильце.

— Хто це? — зацікавлено спитав Майкрофт.

— Молодший брат покійного сера Джеймса Волтера, глави департаменту субмарин. Так-так, тепер бачу, як лягли карти. Полковник приходить до тями. Допит цього джентльмена прошу надати мені.

Ми поклали нерухоме тіло на канапу. Аж ось наш бранець опритомнів, озирнувся — його обличчя виявляло жах. Він помацав рукою чоло, немов не вірячи власним очам.

— Що це означає? — промовив він. — Я прийшов до містера Оберштайна.

— Усе викрилося, полковнику Волтер, — заявив Голмс. — Як міг англійський дворянин учинити таку річ, у моїй свідомості аж ніяк не вкладається. Але ми знаємо все про ваше листування та взаємини з Оберштайном. А також і про обставини, пов’язані з убивством Кедоґена Веста. Однак певні подробиці зможемо дізнатися лише від вас. Раджу хоча б трохи полегшити свою провину щирим зізнанням.

Полковник зі стогоном опустив голову на груди й затулив обличчя руками. Ми чекали, але він мовчав.

— Можу вас запевнити, що основні факти нам зрозумілі, — зауважив Голмс. — Ми знаємо, що у вас виникли серйозні фінансові проблеми, що ви виготовили зліпки з ключів, які мав ваш брат, і листувалися з Оберштайном, котрий відповідав на ваші листи в розділі оголошень «Дейлі телеграф». Ми знаємо також, що того туманного вечора понеділка ви проникли в приміщення, де стояв сейф, і Кедоґен Вест вас вистежив, вочевидь, він мав вагомі підстави підозрювати вас. Він став свідком викрадення креслень, але не наважився здійняти тривогу, можливо, припускаючи, що ви дістаєте документи за дорученням брата. Забувши про особисті справи, Кедоґен Вест, як справжній патріот, переслідував вас, прихований туманом, аж до цього будинку. Тут він до вас підійшов, і ви, полковнику Волтер, до державної зради додали ще один, жахливіший злочин — убивство.

— Ні-ні! Присягаюся Богом, я не вбивав! — залементував нещасний.

— Тоді поясніть, яким чином він загинув, і що сталося до того, як ви поклали його труп на дах вагона.

— Я розповім. Слово честі, усе вам розповім. Усе інше справді було саме так, як ви сказали. Я зізнаюся. На мені висів борг — я заплутався, граючи на біржі. Гроші потрібні були до зарізу. Оберштайн запропонував мені п’ять тисяч. Я хотів урятуватися від банкрутства. Але я не вбивав, у цьому я не винен.

— Що ж тоді сталося?

— Вест мене підозрював і вистежив — усе так, як ви сказали. Я виявив його лише біля входу до будинку. Туман був такий, що за три кроки нічого не було видно. Я постукав двічі, й Оберштайн відчинив мені двері. Юнак вдерся в помешкання, кинувся до нас, почав вимагати, щоб ми йому пояснили, навіщо нам знадобилися креслення. Оберштайн завжди носить із собою свинцевий ціпок — і вдарив ним Кедоґена Веста по голові. Удар виявився смертельним, Вест помер уже за п’ять хвилин. Він лежав на підлозі в холі, і ми, природно, розгубилися, не знали, що й робити. І тут Оберштайну сяйнула думка щодо потягів, які зупиняються під вікном біля запасного входу. Але спершу він переглянув креслення, відібрав три найважливіших і сказав, що забере їх.

«Не можу віддати вам креслення, — заперечив я, — якщо до ранку їх не виявиться на місці, у Вулвічі зніметься жахливий галас».

«Ні, я мушу їх забрати, — наполягав Оберштайн, — вони настільки складні, що я не встигну зняти з них копії до ранку».

«Тоді я негайно забираю креслення назад», — сказав я.

Він трохи подумав, відтак запропонував:

«Три я залишу в себе, інші сім засунь у кишеню цьому дурневі. Коли його знайдуть, крадіжку, звісно, припишуть йому».

Я не бачив іншого виходу й погодився на його умови. З півгодини ми чекали, поки під вікном не зупиниться потяг. Туман приховав нас, і ми без зусиль поклали тіло Веста на дах вагона. Це все, що мені відомо.

— А ваш брат?

— Він не казав ні слова, але якось застав мене з ключами, і гадаю, почав мене підозрювати. Я прочитав це в його погляді. Він більше не міг дивитися людям у вічі і...

Запанувала мовчанка, яку порушив Майкрофт Голмс.

— Хочете хоч якось спокутувати свою провину? Щоб облегшити совість і, можливо, кару.

— Чим я можу її спокутувати?

— Де тепер Оберштайн, куди він повіз крадені креслення?

— Не знаю.

— Він не залишив адреси?

— Сказав лише, що листи, відправлені на його ім’я до Парижа, у готель «Лувр», урешті-решт дійдуть до нього.

— Отже, ви ще маєте можливість виправити скоєне, — сказав Шерлок Голмс.

— Готовий зробити все, що вважаєте за потрібне. У мене немає причин жаліти цього негідника. Він винен у моєму падінні та загибелі.

— Ось перо і папір. Сідайте за стіл — ви писатимете, а я диктуватиму. На конверті поставте вказану вам паризьку адресу. Так. Тепер пишіть: «Любий сер! Пишу вам із приводу нашої угоди. Ви, без сумніву, помітили, що бракує однієї суттєвої деталі. А я маю необхідну копію. Це зажадало багато зайвих клопотів і зусиль, тому розраховую на додаткову винагороду в п’ятсот фунтів. Пошті довіряти небезпечно. І не прийму нічого, крім золота або асигнацій. Я міг би приїхати до вас за кордон, але боюся накликати на себе підозру, якщо саме тепер виїду з Англії. Тому сподіваюся зустрітися з вами в курильні готелю «Чарінґ-Кросс» у суботу о дванадцятій годині дня. Повторюю, згоден лише на англійські асигнації або золото».

— От і добре, — втішився Голмс. — Буду дуже здивований, якщо він не відгукнеться на такого листа.

І він відгукнувся! Але все подальше стосується вже історії, тих таємних її анналів, які часто виявляються значно цікавішими за офіційну хроніку. Оберштайн, котрий прагнув просто блискуче закінчити розпочату ним найбільшу свою аферу, потрапив у пастку і на цілих п’ятнадцять років був надійно захований за ґратами англійської в’язниці. У його валізці знайшли безцінні креслення Брюса Партінґтона, які він уже запропонував продати з аукціону в усіх військово-морських центрах Європи.

Полковник Волтер помер у в’язниці наприкінці другого року ув’язнення. А що стосується Голмса, то він зі свіжими силами взявся за свою монографію «Поліфонічні мотети Лассуса»; згодом її видали для вузького кола читачів, і фахівці розцінили цю працю як останнє слово науки з цього питання. За кілька тижнів після описаних подій я випадково дізнався, що мій приятель провів день у Віндзорському палаці та повернувся звідти з чудовою смарагдовою шпилькою для краватки. Коли я спитав, де він її купив, Голмс відповів, що це дарунок однієї дуже люб’язної високопоставленої особи, котрій йому пощастило надати невеличку послугу. Він нічого до цього не додав, але, мені здається, я вгадав це найясніше ім’я та майже не сумніваюся в тому, що смарагдова шпилька завжди нагадуватиме моєму товаришу про історію з викраденими кресленнями підводного човна Брюса Партінґтона.