Таємниця Боскомської долини

Доброчинний базар

— Я б неодмінно на це пристав, — сказав Голмс.

Я витріщився на нього, нічого не розуміючи, бо ще секунду тому мій приятель був повністю занурений у дві важливі справи — сніданок і газету, яка була розгорнута перед ним на столі, затуляючи кавник. Тепер його очі свердлили мене з тим уже знайомим мені напівзапитальним-напівнасмішкуватим поглядом, який зазвичай означав, що в його мозку зародився черговий ланцюжок висновків.

— Що саме? — уточнив я.

Посміхнувшись, він узяв із полиці каміну перську пантофлю з міцним тютюном та набив свою улюблену стару глиняну люльку. Цим незмінним ритуалом він завжди закінчував свій сніданок.

— Це дуже характерне для вас запитання, Ватсоне. Упевнений, що ви не заперечуватимете, якщо скажу, що своєю репутацією проникливої людини я зобов’язаний винятково вам. Можна провести аналогію між нами й юними особами, котрі, вперше виходячи у світ, зумисне вибирають собі недалеких компаньйонок.

Наше спільне існування на Бейкер-стрит стерло рамки умовностей між нами, і вже давно наше спілкування подолало певну межу, за якою ризик образити один одного різким словом був практично зведений нанівець. Проте мене зачепило його зауваження.

— Отже, я справді недалекий, — відповів я, — але мушу визнати, що не бачу притомного пояснення того, як ви дізналися, що я... що мене...

— Що вас попросили допомогти в організації ярмарку для Единбурзького університету.

— Саме так. Цей лист лише прийшов, і я ще навіть не згадував про нього.

— Однак, — Голмс невимушено відкинувся в кріслі та склав пучки своїх пальців, — можу закластися, що цей ярмарок потрібен для розширення крикетного поля вашого університету.

Я подивився на нього в такому здивуванні, що детектив аж затремтів від тамованого сміху.

— Слухайте, ви ідеальний об’єкт для спостережень, мій любий Ватсоне. Ви так безпосередньо реагуєте на всі зовнішні подразники. Можливо, ви дещо повільно міркуєте, але всі ваші думки завжди чітко віддзеркалюються на вашому обличчі. За сніданком я помітив, що вас значно легше читати, ніж передовицю «Таймс», яка лежала переді мною.

— І все ж, Голмсе, мені б дуже хотілося почути захоплюючу історію про те, як ви дійшли таких висновків.

— Підозрюю, що моя щирість і невміння відмовити вам завдають значної шкоди моїй репутації. Але в цьому випадку мої висновки базуються на таких очевидних фактах, що я не боюся відкрити карти. Ви увійшли в кімнату в дуже глибокій задумі, яка буває в людини, котра зважує всі «за» і «проти» якогось непростого питання. У руках тримали один-єдиний аркуш. Напередодні ввечері перебували в прекрасному настрої й було зрозуміло, що саме цей лист став причиною такої зміни настрою.

— Ну, це дуже просто.

— Це стає «дуже простим» після того, як я вам усе пояснив. Звісно, я спитав себе, що в цьому листі могло так подіяти на вас. Коли ви увійшли, то тримали конверт так, що я побачив таку саму емблему у формі щита, яку раніше бачив на вашій старій крикетній кепці університетських часів. Стало зрозуміло, що лист прийшов із Единбурзького університету або з пов’язаного з ним клубу. Коли ви підійшли до столу, то поклали конверт біля себе адресою догори та підійшли до світлини на полиці каміна.

Я не втомлювався дивуватися тому, як пильно, виявляється, він стежив за кожним моїм рухом.

— І що далі?

— Навіть із відстані шести футів можу сказати, що лист був неофіційним. На конверті стояло слово «доктор», а ваше офіційне звання — бакалавр медицини. Знаю, що офіційні представники університету завжди дуже педантичні щодо звань і титулів, тому з упевненістю можна було сказати, що лист неофіційний. Коли ви повернулися до столу, то перевернули листа, і я побачив, що він надрукований, а не написаний від руки — тоді мені вперше спало на думку, що йдеться про доброчинний ярмарок. Я також обмірковував версію якихось політичних перемовин, але за теперішньої політичної ситуації вона здавалася малоймовірною. Коли ви підійшли до столу, на вашому обличчі однаково зберігався сумнів, і було зрозуміло, що фото не вплинуло на хід ваших думок. Інакше б це неодмінно проявилося. Я поглянув на світлину — це виявився знімок із ваших студентських часів, коли ви були членом університетської команди з крикету — ви стояли там на тлі крикетного поля. Моє поверхневе знайомство з крикетними клубами дає мені підстави думати, що після церков і кавалерійських частин вони є найбіднішими організаціями на Землі. Коли ви повернулися до столу, я побачив, як ви креслите на конверті олівцем якісь лінії. Це означало, що намагаєтеся продумати якісь покращення, які можна було б здійснити завдяки доброчинному ярмарку. На вашому обличчі все ще був помітний певний сумнів, тому я зважився порушити мовчанку, щоб висловити свою думку щодо вашої участі в такому потрібному заході.

Я не зміг втриматися від усмішки після такого пояснення.

— Авжеж, справді це виявилося напрочуд простим.

Моє зауваження його зачепило.

— Можу також додати, що вас просили написати щось для їхнього альбому, і ви вже вирішили, що саме цей випадок ляже в основу вашої статті.

— Але як?..

— «Напрочуд просто». Тому залишаю цю загадку вам, любий друже. Сподіваюся, ви пробачите мені, якщо повернуся до цієї цікавої статті про дерева Кремони, і про те, яку величезну перевагу вони дають місцевим виробникам скрипок. Це одна з тих небагатьох проблем зовнішнього світу, які ще іноді привертають мою увагу.