Таємниця зміїної голови

Розділ 18 У якому нашим героям лишається обмаль часу на порятунок

Дільничний міліціонер Рудик пройшовся по кімнаті. Кроки широкі, ходив — наче міряв. Ще відзначив Данило: чи йому здалося, чи навмисне, батько рудих близнюків тримається так, аби постійно бути між пані Крук та Карликом.

— Значить, Даниле, ти не знаєш, де твій друг? — знову запитав дільничний.

— Чому не знаю? Знаю, — спокійно відповів той. — Кажу ж — подався з моїм батьком та його другом, бізнесменом Вороненком.

— А телефон цей ти бачив у нього раніше? — палець Рудика націлився на знайдену трубку.

— Ні, не бачив. У Богдана ніколи не було телефону. Ні такого, ні взагалі…

— Вони заодно! — знову втрутилася пані Крук. — Хіба не ясно ще? Цього треба заарештувати! І того, другого, злодюжку малолітнього, сюди тягти!

— Я помітив, як він крутився біля нашої машини, — додав Карлик. — Моя колега залишила в салоні трубку. Казав їй — не лишай, а вона: тут не Київ, тут маленьке селище, чесні люди… Ну, маєте ось…

Почувши це, Рудик розвернувся, глянув просто на Карлика.

— Хто — «він»? Про кого ви говорите?

— Друг оцього, — лисий Карлик кивнув у бік Данила.

— Добре. А як ви знаєте, що хлопці живуть саме тут? Ви раніше бачили їх? Готові впізнати?

Данило принишк. Напружився. Ось воно — зараз міліціонер виведе цих шахраїв на чисту воду.

— Кажу ж — селище у вас невелике. Цих пацанів я вже раніше помітив. Коли зник телефон, поставив комусь пару потрібних питань… Так і вичислив, що вони отут живуть.

— Так ви у нас, пане Карлович, справжній, виходить, сищик, — дільничний замислено потер пучками пальців підборіддя, не зводячи з лисого очей. — Тільки давайте так: я тут приймаю рішення, кого затримувати і кого куди саджати. Телефон можете забирати, знайшовся.

— А протокол? — не вгавала пані Крук. — Щойно ми з вами вилучили мою річ у кімнаті тих, хто її потягнув! Це як мінімум підсудне діло! Судити треба — і в тюрму!

— Все правильно, — легко погодився Рудик. — Під-суд-не! Але ви не суддя, пані Крук. І колега ваш, пан Карлович — теж. Між іншим, треба ще довести, що ваш телефон у рюкзак хлопця поклав саме він, власник рюкзака.

— У вас є сумніви? — щиро здивувалася чорнявка.

— У мене завжди є сумніви. Інакше я б тут не працював. Значить, так, — Рудик ляснув у долоні. — Почекайте мене, будь ласка, надворі. Чи в коридорі, якщо спеки боїтеся. Словом, вийдіть за двері, мені треба поговорити з хлопцем сам на сам. Трубку все ж таки заберете?

Хотіла щось сказати пані Крук. Навіть уже рота відкрила. Та раптом передумала. Мовчки забрала мобільник, стиснула, ще раз недобре зиркнула на Данила. Тоді жестом звеліла Карликові йти за собою і за мить обоє залишили кімнату.

Щойно за ними зачинилися двері, Рудик знову повернувся до принишклого хлопця. Постояв, тоді опустився на стілець, подався вперед. Тепер дивився просто на Данька.

— Ти мені зараз правду сказав?

— Про що? — вичавив із себе Данило.

— Про друга свого. Богдана Майстренка. Він дійсно поїхав з твоїм татом на три дні?

— Вже на два.

— Тобто сьогодні в нас четвер. Коли вони будуть назад?

— У неділю рано… Напевне… Або вдень… Як карта ляже, знаєте…

— Так слухай мене, хлопче. Не перебивай, — тепер дільничний намагався говорити коротко, чітко та ясно. — Ці двоє — якісь дуже впливові шишки, ваші, київські. Чим займаються — Бог його знає. Які справи в наші краї їх занесли — теж не важливо. Головне: оці двоє, Ганна Крук та Роман Карлович, можуть серйозно зіпсувати нам усім життя. Ми тут, у провінції, не такі вже зелені та кволі. Теж дещо можемо. Тим більше, в мене родич у Києві… Не остання людина в міліції. Коли ці двоє до мене вранці прийшли, я дещо по телефону довідався про них. Потім — про друга твого. Для тебе ж не секрет, що колись Богдан Майстренко водився з вуличною шпаною, яка крала в людей мобільні телефони?

— Ні, — якомога спокійніше відповів Данило. — Тільки це давно було…

— Ну не так уже й давно, — розвів руками дільничний. — Якщо я дам цій неприємній історії хід, другові твоєму давні гріхи згадають. А для нього це дуже зле. За інших обставин я б оце так з тобою не говорив. Обшукав би цю кімнату (Данило похолов), знайшов би твого батька. Підняв би хвилю, яка б друга твого накрила та збила з ніг. Але, — дільничний витримав паузу, — і ти, і Богдан здружилися з моїми махновцями… Це я так Варку з Андрієм називаю, якщо ти зрозумів…

— Та ясно, — бовкнув Данило, аби не мовчати.

— Добре, що тобі ясно. Хочу ще, аби до тебе дійшло: вам обом пощастило, що ви — друзі моїх дітей. Вам можу не довіряти. Хай там батько в тебе хоч який поважний і багато робить для наших Подолян, все одно не можна красти в наших гостей мобільні телефони. Зате я довіряю своїм близнюкам. Аби з ким вони водитися не стануть.

— Дякую, — знову вичавив із себе хлопець.

— Поки нема за що. Буде ось як, — Рудик діловито ляснув себе по колінах. — Чекаємо неділі. При бажанні, я можу, звичайно, знайти спосіб зв'язатися з паном Лановим та перевірити, чи правду ти мені сказав. Тільки квапити події я не стану.

Прийде неділя. І якщо до обіду твого друга Богдана тут не буде або від нього не буде вістей, я почну діяти інакше. Пані Крук та Карлович із мене не злізуть. Щось вони уже затялися…

Данило кахикнув.

— Питання можна?

— Валяй.

— Коли у них мобільник зник?

— Кажуть — учора.

— Чому вчора не прибігли до вас?

— Кажуть — пізно було, вечір. Думали, на ранок знайдеться.

— І тільки на ранок згадали хлопця, що крутився напередодні біля їхньої машини?

Рудик від несподіванки подався назад, відкинувся на спинку стільця.

— Слухай, голова в тебе, хлопче, трошки варить… Щоб ти знав: я теж десь так подумав. Це ще одна причина, чому ми з тобою ось так говоримо. На ґвалт таких поважних людей, як оті двоє, я не маю права не реагувати. Але й визнавати крадіями всіх без розбору або тих, на кого мені вкажуть пальцем, теж не маю права. Раз ти кажеш, Даниле, що твій друг Богдан дасть про себе знати лише в неділю — хай так і буде. Тоді ми поговоримо з ними особисто. Якщо до того часу нічого не проясниться. Наприклад, ось це, — Рудик кивнув на злощасний наплічник.

— Ви про що? — Данилове нерозуміння було щирим.

— Про те, чого обікрадені не помітили. І що я за родом діяльності помічати мушу, — міліціонер витер спітніле чоло. — Спека, одначе… То чому це твій друг наплічника тут залишив? З чим на три дні в похід пішов? Невже з порожніми руками? Чи, може, свої речі твоєму татові в рюкзака доклав?

Данилові враз стало холодно, хоч за вікном шаленіла спека, а в їхній кімнаті стояла задуха. Він не міг придумати отак відразу, що відповісти пильному міліціонерові на цілком очевидне й логічне зауваження. Проте, схоже, негайної відповіді той і не чекав. Бо промовив:

— Не треба, не відповідай, хлопче. Краще подумай, що ти мені скажеш і покажеш за три дні. Отепер у мене все. Бувай, Данило Лановий.

Рвучко підвівся Рудик. Легенько, майже по-батьківському, ляснув хлопця по плечу й пішов, лишивши його наодинці з невеселими думками.

Богдан під ліжком теж не ворушився. Данило навіть на якийсь час забув про нього. Згадавши, підхопився, швиденько зачинив вікно, копнув край ліжка ногою.

— Вилазь, пішли вже всі.

Майстренко обережно висунув голову зі свого сховка. Увесь з'являтися не поспішав.

— Так і будеш там жити? — поцікавився Данько.

— А хіба є інші варіанти? — прогудів Бодя.

— Мусять бути, чуваче. Ти ж усе прекрасно чув. Ми ж фактично згоріли. Просто батько наших рудих друзів чомусь повірив нам. І дав нам часу до неділі. Час, між іншим, уже пішов, годинник цокає. Ми мусимо довести, що ти нічого не крав.

— Як?

— Способів маса, — зітхнув Данило. — Дієвий лише один: треба спочатку знайти скарб. Зміїну Голову, діамант князя Козицького. Тільки в цьому випадку пані Крук та отой її лисий Карлик заберуть назад усі свої звинувачення. Та й самі заберуться геть. Ловити ж їм тут уже буде нічого. А отже, ставити ось такі хитрі палиці в колеса тим, хто знає про розбійницький скарб, смислу не буде. Згода?

Промовчав Богдан. Звісно, він згоден. Але як же ж знайти діамант за два дні? Навіть якщо знаєш, де його шукати…