Таємниця зміїної голови

Розділ 26 У якому стає зрозуміло, як опинитися під водою, коли води нема

Нарешті стало ясно, куди вивело підземелля — у парк біля музею. Причому — не на парадний, а дальній, занедбаний його бік. Звівшись на рівні, Данило побачив тильну сторону замку Козицького. Якщо піти ліворуч, то можна обігнути споруду та опинитися біля мостика через рів. Тобто — біля головного музейного входу.

Тим часом нагору вибралися по черзі Льонька та Богдан, допомогли вилізти Вухові. Роздивилися.

— Сюди що, ніхто не ходить? — запитав Данило.

— А що тут цікавого? — знизав плечима рудий.

— І я про це, — Данько замислено пошкріб потилицю. — Гаразд. Нехай розбійник Ружич зумів організувати діло так, аби цим підземним ходом можна було непомітно й напрямки підібратися до замку. А далі куди?

— Сам же знаєш — під водою, — нагадав Богдан.

— Ти десь воду бачиш?

Справді, не було ніде води. Лише старий висохлий рів, та й то не надто глибокий. Метрів зо два, не більше.

— Вода могла бути там, — Льонька кивнув на яму.

— Не могла — була. Про це теж писали, — мовив Данило. — Козицький облаштував собі справжню подобу оборонної фортеці. Тільки воду дуже давно спустили, греблю зруйнували. Навіть не згадати, де вона й була. Але це знання нас не врятує.

— Ти про що?

— Про те саме, Льоньчику. У часи, коли все це відбувалося, вода у рову таки хлюпала. Припустімо, десь тут треба було пірнати. Але де виринати? Гляньте — кругом же по периметру рову суцільна стіна. Навіть натяку на прохід!

— Може, знову замаскований? — припустив Вухо.

— І що, під водою відкривався? Щось мені в це слабо віриться…

Данило знову заплющив очі. В печері це допомогло думати. Може, і зараз знайдеться якийсь вихід, прийде якесь рішення… Та подумати толком не дали: раптом міцно штовхнули в плече. Тільки Майстренко так уміє.

— Зовсім здурів? — відкривши очі, Данило роздратовано зиркнув на друга.

— Слухай сюди! — лице Боді пашіло несподіваною радістю, а говорив він швидко, поки думка була свіжа. — Аби опинитися під водою, не завжди треба пірнати в воду! Січеш?

Не лише Данило — інші двоє теж покрутили головами.

— Вода може бути над головою! — Богдан для наочності поклав долоню на маківку. — Ми в аквапарк ходили. Сам атракціон на четвертому поверсі. І якщо ти стоїш поверхом нижче — ти в теорії стоїш під водою! А вода — над тобою! Дійшло тепер?

— Ні! — хором сказали Льонька та Вухо.

— Так! — вигукнув Данило. — Точно! Молодець, Бодя! Ви ще не втяли, народ? — хлопець зробив кілька кроків до краю рову. — Там була вода! Хід — під водою! Оце так Ружич! Оце голова! Хлопці, там, прямо під ровом, мусить бути ще один прохід!

У цей момент загриміло, а земля здригнулася. Так здалося Данилові Лановому. Бо так завжди буває в кіно, коли героя осяює якась геніальна думка, котра змінить увесь хід його пригод. Чи хоча б, коли він перемагає в боротьбі дракона, велетня або людожера.

Схоже, Богдан Майстренко таким ось переможцем себе не відчував. Просто висмалив навмання перше, про що подумав. Ну, а Льонька з Вухом — ті взагалі поки що нічого не зрозуміли.

— А чого це? — видушив із себе рудий, теж глянувши в бік рову. — Для чого копати рів, та ще й під ровом?

— Я дещо читав про старі замки. Трошки батько розказував, — зараз Данило намагався пояснювати якомога коротше та ясніше. — Значить, така з цими замками історія: більшість із них мала систему підземних ходів. Дуже часто до підземелля можна було потрапити через колодязі. Захочеш — поговоримо про це якось, багато цікавого є. Тепер про наші справи. Пам'ятаєте, за що князь Козицький звелів убити інженера Ружича?

— Аби ніхто не знав, як можна пробратися в замок та вибратися з нього! — мов на уроці відтарабанив Вухо. — Ружич же йому якусь таку «кімнату страху» прибудував.

— Не просто «кімнату страху», — тут же уточнив Данило. — Ружич взагалі керував перебудовою замку Козицького. Там, як кажуть тепер, був цілий комплекс робіт. У тому числі — ось цей рів. Бо я бачив у тата старі схеми та описи цього замку. До початку дев'ятнадцятого століття рову довкола нього не було! В цій частині — так точно. Молодий Козицький хотів, аби все було красиво. Ну, він же хотів стати російським дворянином, служити цареві. А замок зовні мусив відповідати новому статусу. Тому ці рови з водою насправді були швидше декоративними…

— Для краси? І для цього… для понту? — перепитав Льонька.

— Точно, — посміхнувся Данило. — Але попри це Ружич мав перед собою досить конкретне завдання. Він не просто мусив облаштувати секретну кімнату, куди Козицький міг би заховатися з родиною в разі небезпеки. Він повинен був придумати, як із цієї кімнати потім вибратися за межі замку. Чоловік Михайло Ружич був, як ви вже зрозуміли, оригінальним. Тому й запропонував Козицькому таку конструкцію: підземний вихід із замку, прокладений під ровом, наповненим водою. Чудове маскування, хіба ні? Води тепер там нема, сміття он тільки… Зате підземний хід є!

— Ти точно це знаєш? — недовірливо запитав Вухо.

— А ось зараз і перевіримо!

Дуже не хотілося Данилові помилитися. Іншим — теж не посміхалося, якщо Данько помиляється. Хлопці відразу ж розбрелися по цьому занедбаному куточку парку, шукаючи місце, хоча б віддалено схоже на вхід у підземелля. Знайшли досить швидко — лише в двадцяти кроках від того старого колодязя, звідки вибралися на поверхню.

— Сюди! — гукнув Богдан.

За мить усі четверо оточили порослу травою та чагарниками дірку в землі, обкладену по краях камінням та, як годиться, накриту для безпеки іржавим шматком ґрат. Перезирнулися хлопці.

— Ти точно певен, що нам… ну… сюди… В смислі — туди? — обережно запитав Льонька, киваючи на яму.

— Не знаю, — чесно визнав Данило. — Але якщо ми знайдемо десь тут ще одну таку дірку в землі…

— Там можуть бути щури! — вирвалося в Гайдамаки.

Богдан тут же перехопив ініціативу — пригадав, як у печеру Льонька поліз першим, відтерши його.

— Ти що, боїшся? Ану, пацани, взяли! На раз-два!

І тут же Майстренко першим схопився за ґрати. Вухо взявся зі свого боку, Данило допоміг. Льонька не встиг оговтатись, як решітку вже відсунули вбік. А Бодя, не дозволивши собі навіть на мить завагатися, сів на краєчок та стрибнув униз.