Таємниця зміїної голови

Розділ 30 У якому наші герої потрапляють у засідку та розуміють, хто насправді хотів украсти діамант

Скільки часу вони отак стояли, навіть Данило зі своїм годинником не зміг би сказати. Ні тепер, ані потім. Та він перший труснув головою, мов проганяючи від себе чари, котрі випромінював у світлі ліхтариків діамант. Ну, чи йому здалося, що випромінював…

— Так, — відказав діловито. — Ми тут лишаємось?

— Ще чого! — вигукнув Льонька. — Давай назад бігом! Ото дівкам покажемо!

— Дівкам не дівкам, але одному з нас цей камінь, ох, як допоможе в житті, — Данило легенько тицьнув ліктем Богдана в бік. — Тоді не стоїмо, погнали. Хто понесе?

— По черзі! — вирвалося у Вуха. — І взагалі — куди ми оце щастя подінемо? В міліцію?

— У тебе міліція вдома, — зауважив Данило. — Ні, тут треба якийсь інший хід… Звісно, поставити твого батька до відома треба. Але я б уже дочекався і мого. Вони з Вороненком точно знають, як краще діяти. А про те, хто понесе… Справді, давайте по черзі. Так правильно буде, ми ж його разом знайшли.

Коли вийшли, Богдан із Льонькою заштовхнули старі меблі назад до «кімнати страху». Як повернути стіну в первісне положення, ніхто не знав. Данило хотів спочатку стукнути по малюнку троянди знову. Та вчасно зупинився: зараз на його місці зяяв досить вузький та глибокий отвір і з цим уже він вирішив розібратися пізніше. Все одно доведеться повертатися сюди. Лановий-старший це все точно мусить побачити.

Та й навіщо тепер зачиняти за собою двері. Таємницю розгадано, розбійницький скарб — ось, глибоко в кишені штанів.

З таємного підземелля назад у парк повернулися швидко. Шлях уже знайомий. Вибравшись на поверхню, замружились від яскравого сонця. Навіть думки ні в кого з чотирьох не виникало раніше: до сонця, виявляється, теж часом доводиться звикати. Тільки тепер подивився Данило на циферблат свого годинника. Нічого собі! Скоро полудень!

— Слухайте, ми ж там, у темряві, години чотири пробули! — повідомив він.

— Я-то думаю: чого це так їсти хочеться! — вигукнув Богдан. — Льонько, вивалюй свої сухарі!

Гайдамака витрусив наплічник на траву. Хлопці нарешті могли глянути один на одного — і дружно засміялися. Навіть стали тицяти пальцями один на одного.

— Диви, який!

— А ти думаєш — кращий?

— Такий самий, глянь!

Видовище справді кумедне. Всі брудні, замурзані, навіть місцями трошки подерті, зате щасливі — далі нікуди. Сполоснули руки водою з пляшок, схрумали по сухарю, запили. Нічого смачнішого в житті не їли, так кожен міг поклястися. Тоді Льонька знову підхопив рюкзак, Данило, як було домовлено, передав знахідку наступному, Богданові. І четвірка рушила далі — знову під землю.

До урочища підземеллям поверталися теж швидше, ніж кількома годинами раніше. Так само не відволікали себе непотрібними розмовами. Рухалися злагоджено та впевнено. Діставшись назад до печери Змія, зупинилися на кілька хвилин у знайомій печерній залі. Перевели подих. Богдан передав діамант Вухові, як естафету.

Вперед і вгору. Тепер уже зовсім близько.

Першим до струмка в урочище вибрався з-під землі Льонька. Став, знову примружився, відразу обтрусився. Хоча все одно митися-пратися доведеться. За ним випхався Вухо, далі — Богдан, останній — Данило. Підземелля він залишав, наче капітан — свій корабель.

Щойно вибрався, навіть на сонці не освоївся, як відразу почув десь поряд голосне та задоволене:

— Чотири! Все! Комплект!

Данило глянув перед собою. Закліпав. Очам не повірив.

Просто біля наметів стояла, склавши руки на грудях, чорноволоса пані Крук у незмінному зеленому брючному костюмі. Спину тримала рівно, вигляд переможний. А ззаду, з пагорба, вже стрибнув, точніше — ковзнув, кремезний Карлик. Мить — і загородив собою вхід до печери. Навіть різко відштовхнув Вуха, котрий вгледів засідку раніше та відчайдушно рвонув назад у підземелля.

— Куди! Розігнався! Прибігли вже, ясно вам? — рявкнув лисий.

А пані Крук, вклавши в свої слова якомога більше отрути, промовила:

— Здрастуйте, хлоп'ята! З поверненням вас, діти підземелля!

Хлопці мовчали. Хтось не знав, що сказати. Хтось — не бачив у цьому потреби. Просто перемістилися один до одного ближче і тепер стояли колом. Спина до спини.

— Чого мовчимо? — проказала пані Крук. З її обличчя не сходила ядуча й переможна посмішка. — Ви ж напевне хочете щось запитати? Наприклад, як ми, ваші старші товариші, тут опинилися? Тому й опинилися, між іншим, що старші. Значить, розумніші.

— Не факт! — вирвалося в Богдана.

— О! — вигукнула чорнявка, її брови скочили вгору. — Перший німий заговорив! Тобі б, злодюжці, взагалі краще помовчати. Бо це ж твоя доля вирішується просто зараз. А тобі, — пані Крук перевела погляд на Данила, — соромно повинно бути.

Тепер Данило не стримався.

— Чому це? За що?

— Брехун. Батько — поважний чоловік, відома в певних колах людина. Ти ж узяв та нахабно збрехав нам. Та хай би нам — ти міліціонеру збрехав! Владі! Покривав злодія, хай і малолітнього.

— Це ви — злодії! — огризнувся хлопець.

— Ми? — пані Крук для переконливості ткнула себе пальцем у груди. — Я? Що я в кого потягнула? А мій колега — кого обікрав? Це ви лазите, де не треба й не можна! Це ви підслуховуєте чужі розмови та вивідуєте чужі таємниці! Думаєте, директор музею, ця божа корівка, не посміявся з вас? Ще одні шукачі скарбів! Так він сказав! Проте коли я почула від нього про гурт якихось дітей та страуса, не сприйняла це за анекдот. Наметове містечко вирішили вони поставити. В урочищі. Біля печери Змія. Просто так, аби дослідити поведінку африканської пташки. Кого ви хотіли обдурити, діти? Шмаркачі! — тепер пані Крук уже не посміхалася, говорила, мов плювалася отрутою: — Трошки пізно я склала рівняння. Тільки не аж так запізнилася. Гріли чай вранці на вогнищі? Гріли, гріли. Коли ми знайшли ваш табір, нікого не було. Та попіл був ще теплий. Мій колега, дядечко Карлович, дуже добре на таких речах знається. Він і визначив за теплотою попелу: не пізніш, як годину тому пішли в печеру. І раз вас так довго нема, значить, ви розумніші, ніж ми припускали. Хоча, — чорнявка зробила красномовну паузу, — син Ланового все ж таки не мав бути аж таким дурним. Лишалося чекати, поки ви повернетесь. І чим довше вас не було, тим більше ми переконувалися: ви таки натрапили на потрібний слід. Давайте!

Пані Крук простягнула руку розкритою долонею догори.

— Що давати? — обережно спитав Данило.

— Не розчаровуй мене, син Ланового! Я тільки-но назвала тебе розумнішим за це кодло!

— Ми — не кодло! — процідив Льонька.

— Краще б вам усім далі помовчати! Вимкни дурника, Данило Лановий, це тобі не пасує. Діамант сюди!

При цих словах пані Крук нетерпляче поманила простягнутою рукою, як це роблять у кіно.

— У нас нема діаманта.

— Знову брешеш, шмаркачу! Туди глянь!

Вона кивнула головою в бік Карлика.

Спочатку Данило, потім — інші повернули голови.

І тоді стало справді страшно.

Бо лисий здоровань стискав у зігнутій в лікті правиці пістолет. Дуло націлене просто на хлопчачий гурт.

— Думаєте, він не стрілятиме, бо ви діти? Якщо ви так думаєте — ви справді діти! Читали ж про Зміїну Голову, напевне читали. Знаєте, що в ті часи можна було за цей діамант купити… Так він і тепер цінний! Причому — чи не вдвічі більше! Він дає такі можливості, що проти них один постріл в одного впертого шмаркача коштує менше ялинкової шишки! Не доводьте до гріха! Діамант сюди, я сказала!

Пані Крук розпашіла й тяжко дихала. Всім своїм виглядом показувала: нічого вже її не зупинить.

— Чим же ви кращі за злодіїв? — промовив Данило обережно. — Припустімо, в нас є діамант. Та ми якраз збиралися нести його в музей. А там директор уже знає, як далі діяти. Ви ж хочете забрати собі скарб, який вам не належить!

— Багато ти знаєш, Даниле Лановий! Але не все на світі! — пані Крук ступила вперед, розпрямила плечі та спину, гордо піднесла голову: — Це ви вкрали! І директор ваш, Жора, вкраде! Ця річ належить не йому, не вам, жодній державі! Це — мій діамант! Моя спадщина! Я єдиний нащадок князя Козицького! Тільки я маю право на Зміїну Голову!