Вся компанія почала гудіти у п'ять голосів. Богдан, Льонька, Вухо, Галка та Варвара показували один одному свої руки, мірялися ними, щось комусь доводили. Так, що аж страус звернув увагу на цей вселенський гармидер. Вирішив птах — щось сталося, тому забігав довкола табору, почав вимахувати своїми куцими крилами, клацати дзьобом, ніби долучаючись до загальної суперечки.
— Тихо, тихо! — вигукнув нарешті Данило на повну силу легенів. — Аж пташку он перелякали. Ми так зараз усі пересваримося та переб'ємося, в кого рука тонша! Це ж тільки початок! Ми ж не знаємо, як саме можна відчинити двері! А головне — де вони?
— У печері! — заявив Богдан, рвучко звівшись на ноги. — Гайда!
— Куди гайда? — здивувався Данило, тоді не стримався — додав у риму: — Балда! Ти ж був усередині! Знаєш хоч, де шукати?
— Сам балда! — огризнувся Бодя, та все ж таки знехотя знову опустився на траву.
— Є якісь ідеї? — знову поцікавилася Галка.
— Вухо, ти сам скільки разів у печері бував? — повернувся Данько до рудого.
— Ну, так… Десь разів зо три, — зізнався нехотя той.
— Ага! — Богдан переможно тицьнув на нього пальцем. — А заливав, заливав! Сто разів проходив, двісті! Знаю Змію, як свою хату!
— Потім поговорите, хто з вас більше бував у підземеллі, — закликав хлопців Данило. — Так чи інакше, Вухо місцевий. Спускався туди частіше за тебе, Бодя. І напевне може пригадати, як вона виглядає зсередини.
— Нічого особливого, — сказав Вухо. — Ось так зміїться прохід, — він показав рукою жест, схожий на рух плазуна. — Потім вихід у таку округлу залу і далі на протилежний бік. При бажанні не заблукаєш.
— Колись же можна було, сам казав…
— Нам розказували, що раніше тут, під землею, справді існував здоровенний лабіринт. Хто знав ходи та переходи, міг ось сюдою залізти, а вийти взагалі кілометрів за п'ять звідси. А ті, хто дороги не знав, легко плутали. Навіть, — Вухо зробив великі очі, — кружляли під землею та помирали від утоми, голоду й спраги! Скелети знаходили, але то давно.
— Про все це та навіть більше я вчора теж трошки почитав, — кивнув Данило. — Тутешні підземелля та лабіринти багатьох згубили. А врятували ще більше народу. У різні часи там ховалися від переслідувань жорстокої влади не лише її противники — цілі сім'ї виживали. І ось про що я подумав: цікаво, чому за весь цей час ніхто з тих, хто опинявся під землею та кружляв лабіринтами, не знайшов отих дверей, на які вказував Ружич? Навіть замкнених?
У відповідь — тиша. Данило знову обвів усіх уважним поглядом.
— Знаєте, чому? Тому, що від самого початку потрібний прохід був замаскований під завалений породою підземний коридор! Це Ружич сам так придумав!
— З чого ти це взяв? — поцікавився Льонька.
— Слухайте тепер дуже уважно, бо з думки зістрибну, — Данило зібрався, зосередився, заговорив: — Якби у нас було більше часу на розмову з директором музею, цей ваш Жора напевне б більше розказав. Та газетна публікація досить велика і насичена подробицями. Зокрема, там згадувалося, що нібито Ружич вигадав, як прокласти таємний хід із печери просто до замку. Згадайте — Михайло Ружич лишався одним із небагатьох, хто знав, як непомітно вийти із замку через кімнату, яку називають «кімнатою страху». Пригадуєте, той самий таємний сховок на випадок нападу ворогів, який Ружич обладнав у замку на вимогу князя Козицького. Навіть так пишуть: ймовірно, Ружич лишився єдиним, крім князя, хто знав, де ця «кімната страху» і як у неї зайти. Звідси висувається припущення, з яким я готовий погодитися, — Данило знову перевів подих і повідомив: — Там, під землею, є замаскований підземний хід. Який веде не просто до замку, а до таємної «кімнати страху». Ось на цей вхід і вказав напевне розбійник перед смертю.
— Хай, — тут же мовив Богдан. — Напевне, так і є. Але як ця вся історія може стосуватися діаманта?
— Думаю, якийсь стосунок до Зміїної Голови підземелля, яке ми повинні знайти, таки має, — відказав Данило. — Для того, аби це дізнатися, треба спочатку самі двері під землею знайти. Згода?
Тут уже навіть примхливий Майстренко не заперечував. Знову звівся на ноги, запитав діловито:
— То гайда?
— Чекай трошки. Підземелля від нас нікуди не втече, — Данило глянув на сонячні промені, що пробивалися між листям дерев, тоді — на годинник: — Вечоріє. Проти ночі я б у підземелля не ризикнув лазити.
— Там завжди темно, хоч день, хоч ніч, — зауважив Вухо.
— Але вночі дівчата не зможуть робити те, про що я їх попрошу, — мовив Данько. — Галю, Варваро, нам треба розділитися.
— Тобто? — тепер уже дівчина з кісками рвучко звелася на рівні, за звичкою вперла кулачки в боки. — Ти хочеш сказати, що ми з Варкою з вами не підемо? Що шукати скарби — не дівчача справа?
— Може, й дівчача, — примирливо відповів Данило. — Згадай хоч Лару Крофт, як вона давні гробниці все досліджує. — Але точно не страусяча.
— До чого…
— До того! — різко перервав її Лановий. — Як ти втримаєш свого Футбола на поверхні? Попхається за тобою чи он за ним, другом своїм новим! — він кивнув на рудого вуханя. — Нам тільки страуса під землею не вистачало!
— Так це виходить, ми лишаємося няньками для Футбика?
— Ні, не так виходить. Дослухай до кінця, тоді вже лайся, — спокійно проказав Данило. — Нам потрібно знати все про ворогів. Бо пані Крук та Карлик навряд чи сидітимуть склавши руки. Стежити за ними вночі нема смислу. Нам усім треба зараз набратися сил і нормально виспатися. А завтра зранку ти, Галю, і ти, Варваро, берете на себе стеження за противником. До двох дівчат ця парочка не поставиться серйозно. Тим більше, що Галку вони взагалі ніколи не бачили. Тим більше, коли біля вас крутитиметься страус. Як ви зможете тримати під контролем кожен їхній крок — то вже ваше діло. Годиться?
Галка далі пнула губи.
— Не дмися, — підбадьорливо посміхнувся Данило. — Будете нашими очима й вухами тут, на поверхні. Щось піде не так — зможете втрутитися. Ну, годиться?
Дівчина з кісками знехотя кивнула. Зиркнула на задоволеного життям страуса. Визнала: правий все ж таки Данило. Нема інакшого рішення.
Та навіть якби слова Данька й не переконали інших у тому, що на пошуки таємничих дверей у нетрі печери Змія треба спускатися негайно, все одно довелося б чекати ранку. До підземної мандрівки команда шукачів була елементарно не готовою: не було навіть ліхтариків. Один, звісно, можна взяти вдома у Рудиків. Та одним джерелом світла чотирьом хлопцям у підземеллі просто не обійтися.
До того ж після неприємних розмов із батьком близнята мусили ночувати вдома. Якщо всі полізуть у печеру проти ночі, невідомо, скільки вони там пробудуть і чим ця пригода може скінчитися. Ні, зваживши все, компанія змовників погодилася: не слід дражнити гусей.
Льонька сходив провідати діда. Старому все ж таки знайшли місце в лікарні та вмовили переночувати під наглядом чергової медсестри. На той час йому вже стало легше. В усякому разі, колір обличчя знову став здоровішим — саме таким Льонька звик бачити свого діда. Той попередив для годиться, аби онук та його друзі нікуди не встрявали без його нагляду. А онук пообіцяв, теж для годиться. І залишив діда відпочивати, той сам попросив. Справді, втомила старого Гайдамаку така несподівано насичена подорож.
Данило тієї ночі вирішив на турбазу не повертатися. Доведеться рано виходити, а Карлик, як уже встигла розвідати Варка, далі там стирчить у своїй машині. Якщо Данило вийде вдосвіта, це неодмінно приверне увагу вартового. Правда, якщо хлопець не повернеться ночувати на базу, це теж стривожить Карлика. Але тут Данило міркував інакше: шпигун не знає, чим тепер займається хлопець і коли насправді планує повернутися до їхньої зі зниклим Богданом кімнати. Отже, чатуватиме до глупої ночі, лише тоді здійме паніку. Навіть якщо пані Крук звелить розшукати ще одного втікача, серед ночі ніхто цього робити не стане.
— Значить, ми хоч як час виграємо, — підсумував Лановий.