Таємниця зміїної голови

Розділ 19 У якому друзі придумують, куди заховати Богдана

Звісно, найближчим часом Боді виходити з кімнати було зась.

Під ліжком він не сидів, але пересувався кімнатою навкарачки, намагався не підходити до вікна і взагалі робити якомога менше шуму. Данило час від часу визирав у вікно. Чи то йому ввижалося, чи справді поруч із турбазою прогулювався Карлик. Так чи інакше, взялися двоє шахраїв за хлопців міцно. Але хоч не хоч, а сидіти склавши руки не будеш. Виходити на світ Божий все одно доведеться.

Хоча б для того, аби знайти близнюків Рудиків та все їм розказати. Від батька вони точно знали про прикру пригоду, та, на відміну від нього, так само, як і Данило, розуміли, чому вона трапилася саме з Богданом. Та й рятувати ситуацію без Варки з Вухом складно. По-перше, вони місцеві. По-друге, тут краще діяти гуртом.

Тому лишив Данило друга в кімнаті. Попередив, аби сидів тихо. Перед цим розказав, нарешті, те, що склалося в голові, коли докладну статтю про розбійницький скарб прочитав. Тепер його думки та висновки тим більше можуть знадобитися. Ну, а трохи згодом поговорив про те ж саме з близнюками. Уважно вислухав думки обох. Навіть дещо записав, аби за всіма клопотами з голови не втекло. І тоді вирішив: чекати до завтра, зустріти київський поїзд — підмога нині знадобиться, як ніколи.

Ще довго тієї ночі не міг заснути Данило. То у вікно визирне, то почне щось креслити-перекреслювати, то про якісь незначущі дурниці з Богданом поговорить: той теж крутився, також не спалося із зрозумілих причин. Справді, хіба поспиш нормально, коли шахраї називають тебе крадієм, а міліція — хай не шукає, та все одно — чекає. Лиш глупої ночі обоє буквально змусили себе заснути. А ледь вранішні промені пробилися крізь завісу на вікні, Данило підхопився, насилу став під крижаний душ, підбадьорився, вдягнувся й подався на залізничну станцію. По дорозі рудого прихопив, так вони домовилися.

З рудого вуханя все й почалося.

Спочатку Данило дуже здивувався, коли за Льонькою Гайдамакою з вагона вийшов його дід. Не думав, що старий теж сюди вибереться. Зрадів, звісно, дід Гайдамака людина мудра. Ось тільки чи не втрутиться він у їхні ризиковані плани? Та, вгледівши в дверях вагона ще й Галку, відразу забув про свої сумні думки. Вилетіли з голови, натомість сором охопив страшенний: аби знав, що дівчина з кісками до них теж рвоне, нарвав би квітів по дорозі. Ромашки вона дуже любить. Та коли останнім поважно вийшов страус Футбол, хлопець узагалі забув, у якій реальності перебуває.

Мовчки, опустивши підборіддя до грудей, Данило, спостерігав, як страус спочатку обережно визирнув з вагона, а тоді відштовхнувся міцними ногами та зістрибнув униз, на платформу, під оплески провідниці й усіх пасажирів, які прилипли до вікон і дружно проводжали дивного птаха.

Тут же, на станції Подоляни, народ теж ніколи не бачив, аби екзотичні птахи вистрибували з вагонів. Не плескали — просто висипали з будівлі на платформу і мовчки дивилися. Страус же, звиклий до такої загальної уваги, уже не надто зважав на людей. Пройшовся по твердій землі, підстрибнув кілька разів, розминаючись. Вгледів отетерілого Данила. Витяг шию — та враз переключив свою увагу на того, хто стояв поруч із його давнім знайомцем.

Клаповухий Андрій Рудик на прізвисько Вухо теж був шокований появою страуса. Ще ніхто нічого не сказав, прибулі навіть не привіталися.

Тим часом Футбол уже наблизився до рудого, нахилився, витяг шию, розкрив дзьоба… і ущипнув хлопця за найближче до себе праве вухо.

— Ой! — верескнув власник чудових вух, відсахнувся і ледве не впав. Боляче не було, хіба трошки. Просто несподівано. До того ж страус поводив себе цілком доброзичливо, навіть приязно: зробив ще один крок, аби стати ближче до Вуха і знову торкнувся його вуха дзьобом, цього разу — лівого.

— Ай! — повторив Вухо, та вже не так перелякано. — Ти чого? — і глянув на Данила круглими очима: — Слухай, він чого?

— Сам не знаю, — знизав той плечима. — Він зазвичай до незнайомих не надто привітний.

— Таке чудо звідки взагалі?

— З нами воно, з нами, — заспокоїла рудого Галка. — Це він так із тобою дружиться. Слухай, це взагалі якась дивина! Спитай у Данька, як страус їх по полю ганяв! З ним подружитися — вміти треба! Осідлати, наприклад… І то, як кажуть, не факт…

— Йому вуха твої сподобалися! — зрозумів Льонька Гайдамака. — Глянь, у Галки оно кіски в різні боки стирчать! А в тебе — ось!

Не маючи сили більше стримуватися, Льонька розтягнув свої вуха, дражнячи рудого.

Даремно він це зробив.

Бо страус тут же посунув на хлопця, загрозливо клацаючи дзьобом. Так, ніби не мандрували вони разом ось уже майже добу. Знаючи поганий характер страуса, Льонька не на жарт злякався, навіть позадкував.

— Е-е, ти чого! Свої, свої!

— А ти не дражнися! — повчально промовила Галка. — Бач, як Футбол відразу рідну душу знайшов! Усе, тепер ти його можеш не боятися! — весело сказала Вухові. — Віднині Футбик за твої вуха всіх заклює і закопає! Познайомтеся хоч!

Задоволений страус знову легенько смикнув рудого за вухо, став поруч із гордим виглядом. Вухо спробував прикрити свої чудові вуха руками, та потім вирішив змиритися.

Далі перезнайомилися вже швидко. І коли Данило Лановий тут же, на місці, коротко розповів про те, що з ними сталося, прибулі зрозуміли: їхні веселі дорожні пригоди скінчилися.

— Вмієте ви влазити в дурне, — пробурчав дід Гайдамака. — Тепер ось і я з вами втягнувся… Бач, добре, що приїхав. Чую, нарубаєте без мене таких дров…

— І що ти пропонуєш, діду? — зітхнув Льонька. — Не починай тільки зараз усіх повчати…

— Я, внучку, як почну повчати, мало не буде! — вперше за весь час підніс голос старий. — Хотів би навчити, пішов би відразу з усією вашою гоп-компанією, як то кажуть, куда нада! — Цю фразу дід промовив саме так, ще й багатозначно глянув на Льоньку. — І саме тому, що я давно живу й багато чого бачив, ми туди не йдемо. Бо де-де, а там, гдє нада, — старий знову наголосив на цій фразі, — розбиратися не хочуть і не будуть.

Поки дід вичитував усіх, компанія стояла на платформі мовчки. Навіть страус — і той відчув важливість моменту, тож припинив приділяти увагу клапатим вухам. Коли старий закінчив, Данило обережно й тихо запитав за всіх:

— То що зараз треба робити?

— Найперше, молоді люди, — дайте собі раду з Богданом. Під ліжком він до неділі точно не протягне, — уже спокійніше порадив дід Гайдамака.

— Куди його подінеш? — знизав плечима Вухо. — Ми тут вчора вже мізкували. До нас не можна, навіть у сарайчик. Хіба печера, він там був уже. Тільки навряд чи це мудро, не просидить з кажанами.

Тут Льоньку мов струмом ударило.

— У вас тут печери є?

— А то!

— Не знаю, як самі печери. А ось у наметі Бодю заховати дуже просто. Біля печери, січете?

— Нічого не січемо, — чесно зізнався Данило. — У тебе, Льончику, слова, як завжди, попереду думки.

За інших обставин хлопчачий ватажок образився б. Та не до цього тепер. Заговорив швидко, ніби боявся — хтось геніальну ідею перехопить та вкраде.

— Мені Галка щось про цю печеру товкла. Я так прикидаю, вона нас усіх дуже цікавить. Тому краще стати поруч із печерою табором. Намет або наметове містечко. Два намети — ось вам і містечко. Нам хтось заборонить розбити табір? — запитав він у Вуха, єдиного тут місцевого.

— Та навряд, — була відповідь. — У нас люди самі часто з наметами влітку виходять…

— Ось так, у наметі, Бодьку затасувати легко. Чужі ходитимуть — швидше почуємо. Заодно зможемо триматися разом. У разі чого — прикриємо. То як, класно придумано?

— Може бути, — промовив Льонька. — Тільки ж ви такою компанією, — він кивнув на страуса, — точно не залишитеся без уваги. Нічого собі вийде тиха хованка…

Дід Гайдамака кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Я ось що скажу: не ідеально, внучку, але толково. Давайте вже кудись підемо, бо чаю хочеться всім. А по дорозі поговоримо. Може, і мені, старому, щось у голову прийде.