Таємниця зміїної голови

Розділ 7 У якому біля виходу з печери вперше віч-на-віч зустрічаються друзі та вороги

Не Майстренків голос. Навіть не хлопчачий — дорослий чоловік говорив.

Данило від несподіванки позадкував, озирнувшись при цьому на Варвару. Та теж нічого не зрозуміла — надто швидко все це відбулося: просто назустріч їм із підземного тунелю вийшов спочатку високий чоловік у зелених плямистих штанях і куртці. Причому — повністю лисий. Точніше — гладенько поголений. На бритому черепі примостив таку саму камуфляжну кепку з козирком.

За ним з'явився ще один несподіваний прибулець. Точніше — прибулиця.

Невисока худорлява жінка в зовсім не придатному для підземних мандрівок брючному костюмі. До того ж — світлому, салатного кольору. Гостре довгасте обличчя, такий самий гострий носик та волосся до плечей: чорне, мов вороняче крило. Погляд насторожений, пронизливий і хижий. Зиркнула на Данила — того аж холодом пробрало, хоча спека стояла в самому розпалі.

Заговорила першою. Голос хрипкуватий, зовсім не жіночий. Не надто приємний та привітний, як і вся вона сама.

— Ви тут що забули?

— А хіба не можна? — вирвалося в Данила.

— Чого не можна? — не зрозуміла жінка і відразу перейшла в наступ: — Ви хіба не знаєте, що тут не місце для ігор? Печери небезпечні!

— Небезпечні? — тепер уже стривожилася Варвара. — Ніхто нічого не казав…

— Я говорю! — підвищила голос жінка. — Перевіряємо сигнал. Там, під землею, смертельно небезпечний чадний газ.

— Підземні гази, — вставив плямистий чоловік. — Буває.

— А не повідомляють нікому в селищі, бо не треба тут паніки, — тепер слова жінки звучали впевненіше, не говорила — карбувала. — Тому попереджаю: нікому ні слова. Крім вас, цього ніхто не знає. Та й таким, як ви, я зізнаюся вимушено.

— Ага, щоб не лізли туди, — чоловік кивнув у бік виходу з печери. — Гуляйте, дітки. Грайтеся десь подалі.

— Знаєте що, — жінка трохи подалася вперед, уперлася долонями в коліна, пронизала гострим поглядом чорних очей спочатку Данила, потім — руду Варку. — Не дуже-то я вам довіряю. Скажіть-но мені ваші прізвища. Де живете, хто батьки?

— Для чого? — обережно поцікавився Данько.

— Для чого? — обережно поцікавився Данько.

— Якщо паніка почнеться і про газ у печері заговорять, точно будемо знати, хто язика не втримав, — тепер у її голосі звучала погано прихована погроза. — Ось тоді буде серйозна розмова з вашими батьками.

— Ми нікому… — пробелькотіла Варвара.

Данило теж злякався. Але, на відміну від доньки строгого міліціонера Рудика, не за себе.

— Там, у печері… — вичавив із себе він.

— Що? — стрепенулася жінка.

— Ви нікого там не бачили?

— Хто там повинен бути? — швидко запитала чорнявка.

— Мій… наш друг. Богдан. Така дурна ситуація вийшла… Ми ж не в курсі, що там гази… Він заліз під землю, ось досі нема. Заблукати там важко…

— Давно він туди поліз? — тепер жінка чомусь притишила голос, і це зовсім не сподобалося Данилові.

Йому ці двоє взагалі якось так відразу, з першого погляду, стали несимпатичними.

— Більше години, — встряла Варвара. — Якщо там гази підземні і ви на нього не наткнулися, треба негайно повертатися! Може, він там лежить непритомний!

Чорнявка та лисий стривожено глянули один на одного. Чоловік аж стягнув із голови плямисту кепку, промокнув нею спітнілий голений череп. У повітрі зараз повисла така тиша, що Данилові здалося — навіть лісові пташки припинили співати.

Аж раптом десь позаду, з того боку пагорба, зчинився якийсь гармидер, потім почулися крики радості, і за мить на невеличку галявину біля виходу з печери влетіли Вухо та Богдан Майстренко. Обоє збуджені, Бодя до всього ще й з побитим лицем, у брудному одязі, але живий та здоровий. Проте, помітивши дорослу парочку поруч із печерою, хлопці миттєво знітилися, навіть спробували відступити трохи назад. Так, ніби зібралися давати драла від гріха подалі.

Данило відразу ж засік: радості від появи ще двох хлопців чорнявка та лисий не виявляють. Навпаки, чоловік натягнув на голову свою плямисту кепку чомусь козирком назад. Жінка ж випросталася, схрестила руки на грудях, від чого здалася трошки вищою, нищівним поглядом обвела всю компанію.

— Привіт! — аби щось сказати, видала Варка, зробивши крок до Богдана. — А ми тут тебе шукаємо вже… Кажуть, газ під землею… Смертельний… А тебе нема й нема. Ну, ми й подумали…

— То це він у печері загубився? — перервала її чорнявка, і тепер погляд жінки прикипів до Богдана. — Значить, оце Богдан у нас…

— Нарушаєм, — для чогось вставив лисий. — Не можна нарушать… Лазите ото де попало…

— Прізвище твоє як, синку? — враз поцікавилася жінка.

— А ваше? — несподівано зухвало відповів Богдан.

І тут щось дивне сталося. Замість того, аби продовжити тиснути на порушників правил безпеки, чорнява жінка раптом замовкла. Відступила назад. Несподівано посміхнулася, та посмішка вийшла якоюсь холодною, зовсім не щирою й радісною. Спробував посміхнутися також її голомозий супутник. Тільки в нього ще гірше вийшло: перекривив писок, немов цілий лимон прожував.

— Думаю, любі дітки, ми з вами зрозуміли одне одного, — голос чорнявки став дуже улесливим, так бабусі вмовляють вередливих онуків їсти манну кашу з цукром. — Ви сюди більше ходити не будете, згода? Небезпечно тут.

— Еге, — додав здоровань. — Небезпечно це.

— І не треба нікому нічого казати, — нагадала жінка, дивлячись тепер лише на Варвару. — Ми ж домовлялися, здається, дівчинко. Ви нас не чули, ми вас не бачили.

— Не чули. Не бачили, — луною повторив лисий.

А тоді ці двоє взагалі дивно повелися: мовчки повернулися і швидко пішли геть. Зовсім зникли з очей, наче й не було їх тут.