Таємниця зміїної голови

Розділ 31 У якому страус Футбол не любить, коли його друзів смикають за вуха

Сказати, що це був шок — нічого не сказати.

Ось тепер навіть у Данила зовсім відібрало мову. Вже й пістолет у Карликовій руці не так лякав. Чорнокоса пані Крук, насолодившись ефектом, продовжила.

— Мій рід походить від молодшої доньки власника цього замку. Так що, за великим рахунком, діамант допоможе мені не лише отримати його назад, у свою власність. Зміїна Голова насправді коштує стільки, що я можу мати всю землю довкола нього. Навіть оцей ліс, оце урочище, цю печеру. Думаєте, це важко зробити? Запитай у свого тата, Даниле Лановий. Він знає, як такі справи вирішуються, коли маєш у столиці купу впливових друзів. Щойно я завершу свої справи, сюди, на мою територію та в мій замок, без мого дозволу жодна жива душа не зайде!

— Навіть отака? — раптом запитав Данило.

Пані Крук ще нічого не зрозуміла. А хлопець, мов би вивільнившись з-під гіпнозу, показав рукою кудись за спину чорнявки.

Та повернула голову. І разом із усіма побачила цибатого страуса, який неквапом, поважно, навіть якось по-хазяйському виходив з-за дерев на галявину. Просто до наметового містечка. Зупинився, клацнув дзьобом, побачивши знайомих, ще й підстрибнув замість вітання.

— О, здрасьтє! — вигукнула пані Крук, тоді роздратовано плюнула. — Тьфу на вас із вашим страусом! Щось давно його тут не було. Чого сюди забрів?

Футбол тупцяв на місці, доброзичливо позираючи на компанію, що зібралася в урочищі.

— Це, між іншим, ідея! — пані Крук уважніше придивилася до страуса, тоді рвучко повернулася до гурту. — Карлику, а правда! Заведу тут собі зоопарк! Приватний! Ні в кого в резиденції не буде ані страусів, ані кенгуру, ані мавп із крокодилами! А у мене — будуть! Я сюди ще левів завезу! Випускатиму за паркан, якщо мені хтось із місцевих набридне! О, тоді точно боятися будуть! Значить — поважатимуть! Так, ну все, — до чорнявки повернулася діловитість. — Договір такий, діти мої. Ви віддаєте мені діамант. Я забуваю про існування вашого друга Богдана. Ми взагалі не бачили одне одного. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Живіть тут, бавте свого страуса. Діліться враженнями про підземну мандрівку. Мабуть, усе це було цікаво. У вашому віці все мусить бути цікаво, хіба не так? Інакше у вас будуть великі неприємності. При тому, що діамант ми у вас усе одно заберемо. В кіно та книжках дають час на роздуми. Ми живемо в реальному світі. Тому час на роздуми у вас, я вважаю, був. І весь вийшов. Готові?

Перезирнулися хлопці.

Глянув Данило на страуса. От кому зараз добре — жодних рішень не приймати. Потому перевів погляд на пані Крук.

— Згода.

— Яка згода? — чорнявка хоч і лякала хлопців, та вже ж не була готова до такого швидкого складання зброї.

— Повна згода. Богдан — мій друг. Зрозуміло, ви все це якось підстроїли. Через вікно забралися до нашої кімнати та підсунули телефон. Найпростіше рішення. Та все одно вам удалося. Я не хочу для нього проблем. Забирайте камінь.

— Здурів! — вигукнув Майстренко, навіть смикнув Данька за рукав. — Придурок, ми не здаємося! Вони нам нічого не зроблять! Я викручуся, вперше хіба!

— Бодя, думай трошки наперед. Як у шахах, Данило тримався на диво спокійно, навіть приречено, так поводить себе той, хто програв партію. — Нікому, крім тебе, нічого не загрожує. Про діамант ми могли нічого не знати. Хай краще спробують тепер щось комусь довести по закону. Ми виходимо з гри.

— Ти виходиш! — гаркнув Богдан. — Не треба мною прикриватися, почув? Хай ризикнуть здоров'ям!

— Поки здоров'ям ризикуємо ми, чуваче, — Данило зробив крок уперед, відходячи від гурту, показав Карликові рукою на Андрія Рудика. — Камінь у нього. Забирайте.

Такої нахабної зради хлопці від свого командира не чекали. Льонька з Богданом тут-таки перестроїлись і стали так, аби Вухо опинився між ними.

— Рудий, віддай камінь! Краще буде всім! — закликав Данило.

— Хай спробують забрати, гади! — вигукнув замість нього Льонька. — А з тобою, цапе драний, ми ще поговоримо! Потім!

— Не сваріться, хлопчики, — з удаваною лагідністю мовила пані Крук. — Слухайтеся розумних. Данилко розумніший за вас, правда. Віддай діаманти, руденький, віддай…

— Ніколи не прощу! — крикнув Вухо. — Ніколи! Ти, розумник! У тебе було троє друзів — стало троє ворогів!

Данило відійшов від них ще на два кроки.

— Знаєте, як з ним треба? — він говорив зараз не до чорнявки, а до Карлика. — Он які вуха відростив. Хапайте просто за них і тягніть! Ще вмовляти його… з такими вухами…

Карлик не стримався — реготнув.

— А справді! Давно в мене руки сверблять ці вуха відкрутити! Самі ж просяться! Ану, йди сюди, вуханю!

Лисий Карлик переклав свій пістолет у ліву руку і наблизився до хлопців упритул.

Без особливого напруження здолав опір, загріб п'ятірнею найближче до нього ліве Андрієве вухо і смикнув за нього з усієї люті, ще й добряче покрутив.

— Ай-ай! — не стримався хлопець — заверещав від різкого болю.

Та навіть якби він мовчки стерпів — усе одно на очах у Футбола ніхто не міг безкарно хапати, смикати й крутити вуха його нового друга.

Данило знав, що далі станеться, та ледве встиг відскочити, даючи дорогу страусові. Той рвонув зі свого місця, наче гоночна машина на старті. Трьома сильними стрибками знищив відстань між собою та Карликом. Ще в русі замахнувся головою та з силою опустив міцний дзьоб просто в центр лисої голови кривдника.

Такої стрімкої атаки голомозий явно не чекав. Пустив вухо, розвернувся. Хоч у очах потемніло від різкого болю — все одно замахнувся рукою, в якій стискав пістолет. Дарма він це зробив: Футбол знову клюнув дзьобом, влучно вціливши в кисть. Пальці розтиснулися, пістолет упав на землю.

— Тікай! — закричав Данило на всю силу легенів, аж закашлявся від цього.

Карлик послухався, повернувся й почав на свою біду тікати. Футбол машини переганяв — що йому лиходій на лісовій стежці?? Один стрибок, підскок, міцна страусова нога майнула в повітрі. Удар по Карликових сідницях вийшов не менш точний, ніж якби це був футбольний м'яч. Не втримав міцного копняка лисий здоровань — упав, покотився стежкою, заволав щось незрозуміле. А Футбол ще додав, і ще, аби не свербіли більше руки хапати його нового друга за такі чудесні вуха.

Тим часом пані Крук швидко оговталася. Зрозуміла — надійний помічник надовго, якщо не назавжди, вибув із гри. А просто на неї насуваються четверо не на жарт розлючених хлопчаків. Отже, треба терміново шукати вихід.

— Спокійно, спокійно, діти, — почала вона, виставивши перед собою руки та задкуючи. — Ми ще можемо домовитися!

— А ось дульки, як у нас кажуть! — почулося раптом за спиною.

Озирнулася пані Крук — і побачила те, що хлопці помітили на мить раніше. З-за дерев їй навперейми виступив батько близнюків, у кітелі з погонами та з пістолетом. Щоправда, не в руці, а в кобурі. Та долоня багатозначно по ній попліскувала. Трошки позаду йшли директор музею Сокирко, якого тут усі називали Жорою, Галка з Варварою. А останнім, за спинами в усіх, бадьоро, як для тяжкохворого, виступав дід Гайдамака.

— Діду! — вирвалося в Льоньки. — Оп-па! А ти вже здоровий?

— Цей дід, онучку, ще вашої старості дочекається! — старий звичним жестом націлив вказівного пальця в небо. — Наука вам усім заодно, як важливо вчасно захворіти. Добре, то потім. Поки що заберіть птаха, бо відіб'є злодюзі всю задницю — нічим у суді на лавку буде сідати.

Пані Крук настільки розгубилася від такого швидкого перебігу подій, що без опору дозволила Рудику взяти себе під лікоть.

— Ну, тим часом отак, — сказав міліціонер. — Зараз у мене, бачте, свої справи з'явилися. Але поговоримо обов'язково, дивіться мені!

Данило простяг Вухові руку.

— Ти вже вибач, братику. За вуха… Іншої думки, як нас усіх врятувати, просто в голову не стукнуло.

— Та живи вже, — рудий потиснув простягнуту правицю. — Але все одно — теж якось поговоримо…