Тарас Бульба

Тарас Бульба

I

А повернися-но, сину! Та який-бо ти кумедний! Що воно за попівські підрясники на вас? І отако всі у вас там в академії ходять? — Такими речами привітав старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі і оце прибули вже додому до батька.

Сини його допіру позлазили з коней. То були здоровенні хлопці, ще доволі набурмосені, звичайно, як тільки що укінчені семінаристи. Дерзкі, здорові обличчя їхні укривав ніжний пух, що не зазнав ще бритви. Вони дуже застидалися від такого батькового привітання і поставали стовбурами, очі в землю поспускавши.

— Стривай, стривай-но! Дайте, нехай я гарненько на вас надивлюся, — провадив, обертаючи їх, — що ж воно за такі довгі свитки на вас! От так свитки! Та таких ще й на світі не бувало. Ану, нехай котрий з вас побіжить! Чи не простелеться долі, у поли заплутавшися.

— Не глузуй, батьку, та не смійся! — проказує тоді старший.

— А диви, який пишний! Чого б же то мені й не посміятися?

— А того; бо хоч ти й батько мені, а сміятися будеш, то, їй-богу, одлупцюю!

— Ах ти ж, превражий сину! Як, батька? — мовив Тарас Бульба, вражений, подавшись на кілька ступнів назад.

— Та хоч би й батька. Наруги нікому не подарую і ні на кого не зважу.

— А як же ти ото бився б зо мною? Навкулачки, чи що?

— Та вже як прийдеться.

— Ну, то давай же навкулачки! - каже Бульба, рукава засукавши. — Побачимо, що ти за мастак у ку-лаці!

І от батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, давай садити одне одному стусани чи в боки, чи в поперек, чи в груди, то відступаючи та оглядаючись, то насідаючи знов.

— А подивіться ж, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з’їхав! — проказувала бліденька, худорлява й добра матір їхня, при порозі стоячи й не мавши ще досі способу обійняти любих дітей своїх. -Діти додому приїхали, більше року їх не бачили, а він вигадав казна-що: навкулачки битися.

— Ну, та й б’ється ж він ловко! — каже Бульба, спинившись. — їй-богу, таки добре, — провадив він, помалу обсмикуючись, — таки так, що краще б і не заводився з ним. Справжній буде козак! Ну, здоров же, сину, почоломкаємося, — і батько з сином взялися цілуватися. — Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як мене гамселив, не даруй нікому! А проте, яке ж таки кумедне вбрання на тобі: і що воно за мотузка висить? А ти, бейбасе, чого став, руки поспускавши? — казав він, до меншого звертаючись, — чого ж ти, песький сину, не одлупцюєш мене?

— Ще чого вигадав, — каже мати, обіймаючи молодшого. — І впаде ж йому в голову, щоб дитина рідна та батька била! Та чи й до речі ж воно тепер: молоде дитя, здорожилося (те молоде дитя мало за двадцять і добру сажінь на виріст), йому б тепер саме спочити та під’їсти чого, а він битися тягне!

— Еге, та ти, як бачу я, мамин мазунчик, — казав Бульба. — Ти, синку, матері не слухай: баба вона, нічого вона не тямить. Які вам розкоші? Ваші розкоші — чисте поле та коник добрий: ось де ваші розкоші! А ця шабля, бачите? — то ваша мати! Все воно сміття, чим вам голови напихають: і академії, й книжки оті, букварі та філософія — і все це казна-що — плював я на все те! — Тут Бульба приточив таке слівце, що навіть не годиться до друку. — А найкраще я вас того ж таки тижня виряджу на Запорожжя. От де наука, так наука! Там ваша школа; там тільки й розуму здобудете.

— То тільки один тиждень і бути їм удома? — говорила жалібно та слізно суха старенька мати. — І погуляти їм бідолашним не доведеться; не доведеться і в хаті рідній обізнатися, не доведеться й мені на їх надивитися!

— Годі, та годі, стара, заводити! Не на те козак здався, щоб з бабами водитися. Ти ще б їх до себе під спідницю сховала та й сіла б на них, як курка на яйцях. Гайда, піди та настановляй нам на стіл, що там є. Та не треба тих пампушок, медяників, маківників та пундиків усяких; тягни нам барана цілого, козу давай, медів сорокалітніх! Та горілки більше, щоб не з штуками була, з тими родзинками чи якими витребеньками, а чистої, пінної горілиці, щоб грала й шумувала, як несамовита.

Бульба повів синів своїх до світлиці, звідки швиденько вибігло двоє гарних дівчат-наймичок у червоному намисті, що прибирали горниці. Вони, знати, злякалися приїзду паничів, що не любили нікому попускати, або ж, може, просто-таки дівчата мали додержати свого жіночого звичаю: галаснути та прожогом кинутися, побачивши чоловіка, а потім довго закриватися рукавом, сильно застилавшися. Світлицю опоряджено на штаб того часу, що живі згадки тільки в піснях і позоставалися та ще в народних думах, не співаних уже більше на Україні під тихий приграш бандури перед народом, скупченим коло бородатих сліпих старців; на штаб того бойового, лютого часу, коли почали розпалюватися битви та баталії на Україні за унію. Все кругом чисте, охрою вимащене. По стінах — шаблі, нагаї, сітки на птаха, неводи й мушкети, мудро оправлений ріжок на порох, золота уздечка на коня і путо бляховане зі срібла. Вікна в світлиці маленькі, з круглими мерехтливими шибками, що тепер по стародавніх церквах бувають, крізь які інакше й не дивилися, як тільки підваживши насувну шибку. Навкруги вікон і дверей були червоні обводи. На полицях по кутках стояли глеки, бутлі й пляшки з зеленого й синього скла, різьблені срібні келихи, золочені чарки всякої роботи — венецької, турецької, черкеської, які прибилися до Бульбиної хати всяко через треті й четверті руки, що було зовсім таки за звичай у ті молодецькі часи. Берестові лави кругом усієї хати; великий стіл під образами у покуті; широка піч із запічками, приступками і виступками, викладена колірним строкатим кахлем, — все було звикле двом нашим молодикам, що приходили щороку додому на час вакацій, — власне, приходили, бо не мали ще коней та й звичаю такого не було, щоб школярі та могли верхи їздити. Мали тільки довгі чуби, що всякий козак при зброї міг їх насмикати. Вже як кінчали науку, послав Бульба їм з табуна свого пару молодих огирів.

Бульба заради приїзду синів звелів кликати всіх сотників і всю старшину полкову, хто тільки був на місці; і як прийшли двоє та ще осавула Дмитро Товкач, давній товариш його, то він зараз явив синів своїх, таке кажучи: «Ось гляньте, які молодці! На Січ пошлю їх незабаром». Гості вітали Бульбу й обох молодиків також і повідали їм, що добре чинять та що немає молод-козакові науки ліпшої, як Січ Запорозька.

— Ну, пани-брати, сідай же всяк до столу, кому де вигода. Ану, синки! Найперше горілки вип’ємо! — так мовив Бульба. — Боже благослови! Здорові будьте, синки: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб у війні все були удачливі! бусурменів били б, і турків били б, і татарву били б; а як і ляхи зачнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів били б. Ну, підставляй свою чарку; а що — добра горілка? А як воно по-латинському — горілка? То ж то й ба, синку, дурні були латинці: вони не знали, чи й є на світі та горілка. Як, пак, звався той, що латинські вірші писав? Я письма тямлю не дуже, то й не знаю: Горацій, чи що?

«Ач, який батечко, — мовив до себе старший син, Остап, — все, старий собака, знає, а ще й прикидається».

— Мабуть, що архімандрит горілки й на понюх вам не давав, — провадив Тарас. — Ану ж, признавайтеся, синки, чи добре вам давали березової каші та свіжого вишняку по спині та по всьому, що єсть у козака? А може, що поробилися вже дуже розумні, то й канчуками парили? Певно, не тільки по суботах, а було й по середах, і в четвер трошки діставалося?

— Що там, батьку, згадувати, що було, — відказує Остап спокійно, — було та загуло!

— Нехай би тепер спробував! — каже Андрій.— Хай-но тепер хто зачепить. Ось нехай тільки вихопиться тепер яка татарва, знатиме, що то за штука шабля козацька!

— Добре, синку! А їй-богу, добре! Та як на те вже пішло, то й я з вами їду! От їй-же богу, їду. Якого дідька я отут виглядатиму? Щоб перевестися на гречкосія, домоводу, доглядати овець та ще свиней та з жінкою бабиться? Та хай вона згине: я козак, та й не хочу! Що з того, що війни нема? А я таки подамся з вами на Запорожжя — догуляти. їй-богу, пощу! — І старий Бульба помалу гарячивсь, гарячивсь та й зовсім розсердився, встав з-за столу і зпишна та згорда тупнув ногою. — Завтра ж таки рушаймо! Нащо відкладати! Якого вражого сина маємо тут висиджувати? Нащо нам ця хата здалася? Пощо нам усе це? А горщики оці нащо? — Сеє промовивши, давай він бити й жбурляти горщики та пляшки.

Бідна старенька, звикши до таких учинків свого чоловіка, сумно дивилася, на лаві сидячи. Не сміла й слова промовити; та про той страшний для неї рішенець почувши, не сила їй була вдержати сліз; глянула на дітей своїх, що мала з ними таку скору розлуку, — та й ніхто не опише німої сили того горя, що паче б то тріпотіло в очах її та в заціплених устах.

Бульба був тяжко впертий. То була вдача, що могла зародитися тільки тяжкого XV століття на півко-човім закутку Європи, коли вся південна стара Русь, своїми князями покинута, була спустошена, випалена дощенту нестримними наскоками монгольських хижаків; коли, хати й притулку збувшися, зробилася людина тут очайдушною; коли на пожаринах, перед лицем лихих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідала вона на місці та звикала дивитися їм просто у вічі, згубивши пам’ять про те, чи буває якийсь страх у світі; коли бойовим полум’ям укрився здавна лагідний дух слов’янський і завелося козацтво — ця широка розгульна натура, і коли по всіх надріччях, перевозах, прибережних розлогах та вольницях насіялося козаків, що їм і ліку ніхто не відав, і їхні сміливі товариші мали рацію одказати султанові, охочому знати про число їх: «А хто їх зна! у нас їх по всьому степу: що байрак, то козак». Сталася тут небувала з’ява української сили: її вибило з народних грудей кресало біди. На місце колишніх уділів, малих містечок, повних псарства та ловецтва, на місце ворохобливих торговців містами — дрібних князів, поставали грізні селища, курені й околиці, пов’язані спільною ненавистю до бусурменських хижаків. Всяк уже знає з науки, як їхня безперервна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від нестримних наскоків, що мали її повалити. Королі польські, опинившись на місці удільних князів, цих просторих країв власниками, хоч би й далекими та плохими, зрозуміли одначе силу козацтва та користь від того бойового, охоронного побуту. Вони заохочували їх й потурали тим нахилам. Під їхньою далекою владою гетьмани, межи козаків таки обрані, перетворили околиці й курені на полки та певні округи. Не було це давнє рекрутське військо, — такого ніхто б і не побачив; та на випадок війни й посполитого рушення не більш як за вісім днів кожне ставало кінним, кругом озброєним, діставши самого лиш червінця платні від короля, і за два тижні складалося таке військо, якого ніякий рекрутський набір не здолав би набрати. А покінчали походи — вояк подавався у луги та ставав до орного поля, на дніпрові перевози, рибалив, торгував, варив пиво і був вільний козак. Тогочасні чужинці справедливо дивувалися тоді на козакову невидану моторність. Не було ремесла, що не знав би козак: наварити вина чи справити воза, натерти пороху, спорядити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу до того гуляти на-пропалу, пити, бенкетувати, як тільки й може руська душа, — все це було йому під силу.

Опріч козаків реєстрових, що мали собі за повинність ставати у лави під час війни, можна було кожної пори, у великій потребі, набрати силу-силенну охочекомонних: нехай-но лиш осавули перейдуть ринками та майданами по всіх селах та містечках і гукають на весь голос, на возі ставши: «Гей-бо, пив-ники, броварники! годі того пива варити, та по запічках викочуватися, та мух ситим тілом годувати! Рушайте слави лицарської та честі добувати! Гей, плугарі, гречкосії, чабани, баболюби! годі вам за плугом походжати, чоботи-сап’янці в землі каляти, до жінок лабузнитися та силу лицарськую марнувати, бо час та пора слави козацької добувати!» І слова ці були що ті іскри, на сухе дерево падаючі. Орач трощив свого плуга, броварі й пивовари кидали свої кадовби й розбивали бодні, ремісник і перекупник слав до біса і ремесло і ятку, бив посуд у хаті. І все, що тільки було, сідало на коней. Отож вдача українська набирала тут могутнього, широкого замаху, сильної постави.

Тарас був із корінного, старого полковницького заводу: весь створений для бойового завзяття і відзначався грубою щирістю вдачі своєї. За тих часів сила польщизни пішла вже проміж українську шляхту. Багато хто переймали польські звичаї, заводили розкоші, пишну обслугу, соколів, ловчих, обіди, палаци. Тарасові це не до душі було. Він кохався в простому побуті козацькому і пересварився з тими своїми товаришами, що прихилялися до варшавського боку, називаючи їх підніжками панів польських. Повсякчас невгамовний, мав себе за покликаного оборонця православія. Самоправно приходив у

ю села, де нарікали на утиски орендарів та на додачу нового димового побору з хати. Сам з козаками своїми чинив над ними розправу й поклав собі за звичай, що в трьох випадках слід братися за шаблю: коли комісари не поважали старшину і стояли перед нею, шапок не скидаючи, коли знущалися над православною вірою і не шанували закон предківський та ще коли ворог був бусурмен чи турчин, проти яких він мав за кожної нагоди звести зброю во славу християнства.

Тепер він наперед тішився думкою, як то він з двома синами стане в Січі й скаже: «Ну, дивіться ж, яких я молодців привів до вас!»; як з’явить їх усьому старому, в боях гартованому товариству; як подивиться на перші їхні вчинки в науці військовій та ще в бенкетуванні, котре теж малося за одну з добрих прикмет лицарських. Перше думав був їх самих вирядити. Та, побачивши їхню молодість, статурність, могутню природну красу, запалився вояцький дух його, і він другого ж таки дня наважився їхати з ними сам, хоч потреба до цього була єдина — його вперта воля. Він уже порався і давав накази, вибирав коней і збрую для молодих синів, навідувався до стаєнь і до комор, підібрав слуг, що мали з ним завтра рушати. Осавулові Товкачу передав своє старшинство разом з твердим наказом тої ж години стати зі своїм полком, якщо він подасть із Січі звістку. Хоч і був напідпитку і в голові ще хміль шумував, та не забув нічого; навіть наказав коней понапувати і завдати їм у ясла дебелішого і кращого зерна, а тоді прийшов зморений від того клопоту.

— Ну, діти, треба спати лягати, а завтра вчинимо, що Бог пошле. Та не стели нам постелі! Нащо нам постіль — надворі спати будемо.

її

Ніч тільки що оповила небо, та Бульба раз у раз лягав рано. Він розлігся на килимі, вкрився кожухом, бо повітря вночі було холодненьке, та Бульба таки й любив, удома бувавши, тепліше вкриватися. Він скоро захропів, а за ним і всі у дворі; все, що де лежало, захропло й заспівало; а найперше заснув сторож, бо більше від усіх набрався ради приїзду паничів.

Сама бідна мати не спала. Припала вона в головах милих синів своїх, покладених разом; розчісувала гребенем їхні молоді, буйно розпатлані кучері та сльозами їх обливала. Вона вся на них дивилася, видивлялася всіма почуттями, вся в один зір обернулася і не могла надивитися. Вона вигодувала їх своїми грудьми; вона зростила, викохала — і ось хвилинку перед собою їх бачить. «Сини ж мої, сини милі! та що буде з вами? яка доля ваша?» — проказувала, а сльози зупинилися в зморшках, що змінили колись прекрасне лице її. Вона справді була нещасна, як і кожна жінка того химерного часу. На годину-другу вона жила коханням, тільки за першої жаги любощів, у першім огні молодості, а вже суворий перелесник кидав її задля шаблі, заради товариства, для бешкетування. Вона бачила мужа двічі чи тричі на рік, а потому про нього ні слуху ні духу скільки років. Та коли ж вони й зустрічалися, коли вони бували разом, та й що то за життя в неї було? Вона зазнавала наруги, а також і побиття; ласку вона бачила тільки з милості дану; була вона чимсь чудним у цій громаді безжонних лицарів, оповитих суворим колоритом розгульного Запорожжя. Молодість без утіхи майнула перед нею, а її прекрасні свіжі щоки і груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Все кохання, всі почуття, все, що має жінка ніжного й гарячого, обернулося в неї на саме материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, як чайка степова, линула над своїми дітьми. Синів її, дітей милих, беруть від неї — беруть на те, щоб вона їх не побачила ніколи! А може, хто зна, в першім бойовищі татарин порубає їм голови, а вона й не знатиме, де лежать покинуті тіла їхні, шматовані хижим подорожнім птаством, а вона ж за кожну краплину крові їхньої всю себе віддала б. Ридаючи, дивилася вона в очі їхні, коли всемогутній сон почав їх оповивати, й думала: «Аче ж Бульба, прокинувшись, відстрочить від’їзд на два дні яких; може, того, що багато випив, то надумав так скоро їхати».

Місяць давно вже осявав увесь двір, повний сонного народу, густу купу верб і високий бур’ян, де потонув частокіл кругом двору. А вона все сиділа в головах милих синів своїх, ні на хвилину не спускала з них очей, і про сон не думала. Вже коні, почувши світання, полягали в траві й кинули їсти; залопотіло верхнє листя на вербах і помалу тріпотливий струмок спустився до самого низу. Вона пересиділа до самого світанку, зовсім не втомилася і в душі бажала, щоб ніч тяглася якомога довше. Зі степу донеслося дзвінке іржання лошати; червоні пасма ясно блиснули на небі.

Бульба раптом прокинувся і зірвався на рівні ноги. Він дуже добре пам’ятав усе, що вчора наказував.

— Ну, хлопці, годі спати! Час, пора! Напувайте коней! А де ж стара? (Так він звичайно називав свою жінку). Скоренько, стара, готуй нам їсти: путь-бо стелиться велика.

Бідна старенька, останню надію втративши, сумно подалася до хати. Тимчасом як вона, вмиваючись сльозами, готувала все до снідання, Бульба віддавав накази, порався в стайні і сам вибирав для дітей своїх найкращі убори. Бурсаки враз змінилися: на

із

них з’явилися, замість старих закаляних чобіт, червоні сап’янці зі срібними підківками; шаровари, в Чорне море завширшки, з силою складок та зборів, підперезалися золотим очкуром, до очкура поначіплювано було довгі ремінці з китицями та всяким причандаллям до люльки. Жупан кармазиновий, сукна яркого, як огонь, опасував мережаний пояс; карбовані турецькі пістолі були закладені за пояс; шабля бряжчала коло ноги. Обличчя їхні, ще мало обпалені, здавалося, покращали й пояснішали; молодий чорний вус дужче тепер відтіняв біле лице й здоровий, могутній цвіт молодості; гарні були вони під чорними баранячими шапками з золотим верхом. Бідна мати! Як побачила вона їх, слова не могла промовити, і сльози постали їй в очах.

— Ну, синки, все готове! нема чого баритися! — каже тоді Бульба. — Тепер за звичаєм християнським перед дорогою треба всім сісти.

Всі посідали, і ті хлопці, що поштиво при дверях стояли, також.

— Благослови тепер, мати, дітей своїх! — каже Бульба. — Молися, щоб воювали вони завзято, боронили б повсякчас честь лицарську, обстоювали віру Христову, а як ні — нехай гинуть, щоб і духу їхнього не було на світі! Підходьте, діти, до матері: молитва материна і на воді і на землі рятує!

Мати, слаба, як мати, обійняла їх, добула два малих образочки й, ридаючи, наділа їм на шию.

— Нехай боронить вас... матір Божа... Не забувайте, сини, матір вашу... засилайте хоч звісточку про себе... — Далі вона не могла говорити.

— Ну, гайда, діти! - мовив Бульба.

Коло ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудову вагу, — Тарас-бо був дебелий і важкий.

Коли побачила мати, що й сини вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, що мав ще на обличчі більше якоїсь ніжності; вона вхопилася за його стремено, вона припала до сідла його і з відчаєм ув очах не пускала з рук своїх. Двоє дужих козаків узяли її дбайливо й занесли до хати. Та коли вони вже за ворота виїхали, вона з усією легкістю дикої кози, незвичайною, як на її літа, вибігла за ворота, незбагненною силою спинила коня й обняла одного з синів з якоюсь несамовитою гарячковістю. Її знов одвели.

Молоді козаки смутні їхали й тамували сльози, боячись батька, що й сам був якось зніяковів, хоч і намагався того не показувати. День був сірий; зелень блищала ясно; птаство щебетало якось у безлад. Вони, проїхавши щось, оглянулися назад: хутір їхній начебто пішов у землю; тільки й знати було два димарі їхньої непишної хати та верхи дерев, де вони, як білочки, у вітті лазили; ще стелився перед ними той луг, що з нього пригадувалася їм уся історія їхнього життя, від пори, коли качалися вони в росяній траві, до часу, коли виглядали в ньому чорнобриву козачку, що боязко перелітала через нього своєю молодою бистрою ногою. Ось уже сама лиш жердина над криницею, з прив’язаним угорі колесом з воза, самотня стирчить у небі; уже степ, що вони проїхали, видається здаля за гору і все собою закрив. Прощайте ж, дитинство, і забави, і все, і все!

Всі три верхівці їхали мовчки. Старий Тарас про давнє гадав: проходила перед ним молодість його, його літа, ті минулі літа його, які всякий козак оплакує, що хотів би, щоб усе життя його були молодощі. Гадав про те, кого ж то стріне на Січі зі старого свого товариства. Передумував, хто помер, а хто живий зостався. Сльоза кублилася в його зіниці, а посивіла голова смутно похилилася.

Синів його інші думки обсідали. Та слід більше розповісти про тих синів його. Віддано їх по дванадцятім році до Київської академії, бо вся значна старшина того часу мала за потребу дати освіту своїм дітям, хоч і робилося це затим лиш, щоб потім зовсім забути її. Вони були тоді, як і всі до бурси вступаючі, дикі, викохані на волі, а там уже здобували щось із того личкування і діставали спільних ознак, що робили їх схожими одне на одного. Старший, Остап, почав з того своє поприще, що першого ж таки року втік. Його завернули, побили тяжко і посадовили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю і чотири рази, випоровши його немилосердно, купували йому нового. Та, річ світова, він би і вп’яте вчинив, коли б батько та не дав йому урочистої присяги тримати його в монастирських служках цілих двадцять років і не поклявся наперед, що й Запорожжя йому довіку не видати, коли не навчиться в Академії всякої науки. Цікаво, що таке говорив той-таки Тарас Бульба, що ганив усеньку науку й радив, як ото ми чули, дітям нею собі голови не сушити. З того часу Остап засів за нудну книжку якнайпильніше і незабаром став у перші лави. Тодішня на-

ука геть розходилася з побутом життєвим: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні мудрощі аж ніяк не торкалися того часу, ніколи не повторювалися і не застосовувалися в житті. Учені тієї науки ні до чого не могли доточити свої знання, хоч би й менш схоластичні. Та й самі вчені тодішні більше як будь-хто були невігласи, бо геть далеко були від досвіду. А до того цей республіканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, — все повинно було навіювати вчинки зовсім поза їхньою шкільною наукою. Часом погане утримання, іноді часте покарання голодом, часом численні потреби, що закипали в свіжому, здоровому, міцному молодикові, все це разом породжувало в них ту моторність, що вже потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса гасала вулицями Києва і всіх заставляли бути обережними. Перекупки, на базарі сидячи, все закривали руками пироги, бублики, гарбузове насіння, як орлиці дітей своїх, тільки вздрівши де перехожого бурсака. Консул, по своїй службі наглядаючи за підлеглими йому товаришами, мав такі страшенні кишені в своїх шароварах, що загнав би туди всю ятку загавленої перекупки. Ці бурсаки складали зовсім окремішну громаду: до вищого кола, з польських і українських шляхтичів, їм було зась. Сам воєвода Адам Кисіль, незважаючи на протекторат над академією, не пускав їх до товариства і наказував тримати їх суворіше. А проте, що там було й наказувати, коли ректор і ченці-професори лози й канчуків не жалкували і часто диктори з їхнього наказу шмагали своїх консулів так круто, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом із них це було й зовсім ніщо і видавалося трохи міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим під кінець тяжко уїдалися такі безперервні припарки, і вони тікали на Запорожжя, коли тямили знайти шлях чи коли їх не перехоплювали на дорозі. Остап Бульба, хоч і почав старанно вчитися логіки і навіть богослов’я, ніяк не міг здихатися безжальної різки. Ясна річ, що це мало якось та загартувати його вдачу, надати йому твердості, такої завжди прикметної в козаків. Остап був за найкращого товариша. Він рідко верховодив у зухвальних справах — почистити чужий садок чи город, та зате повсякчас був одним з перших, що приходили під прапори спритного бурсака, і ніколи ні в якій пригоді товаришів своїх не зраджував; ніякі канчуки й різки не всилували б його таке вчинити. Був він твердий до інших спокус, опріч війни та веселої гульні; принаймні він ніколи майже ні про що інше й не думав. Він був прямодушний з рівнею своєю. Він мав добре серце, таке, власне, тільки й могло бути з такою вдачею і за тодішніх часів. Його за душу взяли сльози бідної матері, і тільки це його смутило й змусило в задумі схилити голову.

Менший брат його, Андрій, мав натуру трохи живішу й якось більш розвинену. Учився він охотніше й без напруги, що з нею бореться важка й сильна вдача. Він був меткіший від свого брата, частіше бував верховодою небезпечненьких-таки справ, а часом з допомогою свого спритного розуму міг викрутитися від кари, тимчасом як брат його, Остап, усякий клопіт закинувши, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи прохати про помилування. Він також горів жадобою подвигу, а разом з тим душа його не чужа була й іншим почуттям. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, як перейшов вісімнадцяту весну; жінка почала частіше являтися гарячим мріям його; він, слухаючи філософське дискутування, бачив її, все свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним безнастанно миготіли її яскраві, пружні перса, ніжна, прекрасна, вся оголена рука і сама одежа, облипаючи кругом її дівоче й разом сильне тіло, пашіла в мріях його якимись несказанними любощами. Він пильно ховався перед своїми товаришами з тими поривами пристрасної молодої душі, бо за того часу сором і безчестя було думати козакові про жінку й кохання, не зазнавши бою. За останні роки він рідше бував верховодою якої-небудь ватаги, а частіше блукав сам де-небудь по закутках київських, затоплених у вишневих садках серед малих будиночків, що привітно виглядали на вулицю панську, в теперішньому старому Києві, де жила українська й польська шляхта і де будинки побудовано з деякою химерністю. Одного разу, коли він заґавився, на нього мало не наїхав повіз якогось польського пана, а машталір зі здоровецькими вусами, на передку сидячи, оперезав його чепурненько бичем. Скипів молодий бурсак: з божевільною відвагою вхопився він могутньою рукою своєю за заднє колесо і спинив повоза. Та машталір, боячись прочухана, стьобнув по конях, коні рвонули — і Андрій, на щастя, встигши одвести руку, брьохнув долі просто лицем у болото. Дзвінкий і гармонійний сміх розлігся над ним. Він звів очі і побачив коло вікна красуню, якої ще зроду не бачив: чорноока та біла, як сніг під світлом ясного вранішнього сонця. Вона щиро сміялася, і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі. Він сторопів. Він дивився на неї, геть збентежений, недбало обтираючи болото зі свого обличчя та ще більше умащуючись. Хто вона була, ота красуня? Хотів був довідатися від челяді, що юрбою, пишно вбрана, стояла за ворітьми, оточивши молодого бандуриста. Та челядь зняла сміх, побачивши його закаляну пику, і не пошанувала його відповіддю. Аж потім довідався, що це дочка прибулого ковенського воєводи. Тої ж таки ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через огорожу до саду, зліз на дерево, що розкидалося гілками аж на дах будинку; з дерева переліз на дах і через димар каміна пробрався до опочивальні красуні, що тоді саме сиділа перед свічкою й виймала з вух своїх дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, зненацька побачивши перед собою чужого чоловіка, що й слова не могла вимовити; та, примітивши, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від оторопіння й рукою ворухнути, коли пізнала в ньому того самого, що бецнувся на її очах на вулиці, сміх знову напав на неї. А до того ж в Андрієві нічого страшного не було: він був дуже гарний з себе. Вона від душі сміялася і довго забавлялася з його. Красуня була легковажна, як полячка; але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, заводили погляд довгий, як вірність. Бурсак ані рукою не ворухнув, ніби обпутаний, як у мішку, коли воєводівна зважливо підійшла до нього, убрала його голову в свою блискучу діадему, на губи вчепила йому сережки й оповила його серпанковою прозорою шемізеткою з фестонами, у золото гаптованими. Вона чепурила його і творила з ним силу всяких пустощів з розбещеністю дитини, що нею прикметні пустотливі полячки і що нагнало на бідного бурсака ще більше збентеження. Він являв смішну поставу, рота роззявивши і без руху в її сліпучі очі дивлячись. Стукіт, що розлігся коло дверей у цей час, злякав її. Вона звеліла йому ховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, покликала свою покоївку, татар-ку-бранку, і наказала потихеньку вивести його в сад, а звідти вирядити за огорожу. Та цього разу наш бурсак не так уже щасливо перебрався через огорожу: розбурканий сторож гарненько учистив його по ногах, а зібрана челядь довго гамселила його вже на вулиці, та швидкі ноги врятували його. Тепер уже походжати коло будинку було дуже небезпечно, бо челяді у воєводи була сила-силенна. Він стрів її ще раз, у костьолі: вона його примітила і дуже втішно всміхнулася, як давньому знайомцеві. Він бачив її мимохідь ще одного разу; і після цього незабаром воєвода ковенський поїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядала з вікон якась товста пика. Ось про що думалося Андрієві, голову звісивши та очі втупивши у гриву свого коня.

А тим часом степ давно вже прийняв усіх у свої зелені обійми, а висока трава, оточивши, сховала їх, і тільки чорні шапки козацькі мигтіли між її колоссям.

— Гей-гей-гей! Що ж це ви, хлопці, так позатихали, — аж обізвався, очунявши від думок своїх, Бульба. — Наче ченці якісь! Та ну їх усі разом, думки оті, до дідька! Беріть люльки в зуби та закуримо, та дамо остроги коням, та поженемось так, щоб і птах за -нами не угнався.

І козаки, припавши до коней, пощезали в тирсі. Вже й чорних шапок не знати; сама тільки смуга гнутої трави ясила слід їхнього бистрого гону.

Сонце давненько визирало на розчищеному небі й живущим, теплодайним світлом своїм залило степ. Усе, що смутне й сонне було в душах козацьких, вмить позлітало; серця, як пташки, стрепенулися.

Степ що далі, то ставав прекрасніший. За тих часів увесь південь, усі ті простори, де теперішня Новоросія до самого Чорного моря, були зеленою цілинною пустелею. Ніколи плуг не переходив незміряними хвилями дикого зела; тільки коні, що ховалися в ньому, яку лісі, витолочували його. Нічого в природі кращого не могло бути; вся поверхня земна являла собою зелено-золоте море, по якому порснули мільйони всяких квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави проглядали блакитні, сині й фіалкові волошки; жовтий дрок стримів угору своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка банькуватими шапками майоріла на поверхні; занесений бозна-звідки колосок пшениці буяв у гущавині. Коло тонкого коріння нишпорили куріпки, повитягавши шийки. Повітря було повне тисячами всякого пташиного висвисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розчепіривши крила й без руху затопивши свої очі в траву. Крик табуна гусей, що сунули стороною, відбивався в бозна-якому далекому озері. З трави підносилася мірними помахами чайка і розкішно купалася у синіх хвилях повітряних; ось вона щезає у високостях і миготить тільки одною чорною цяткою; он вона обернулася крилами і блиснула перед сонцем... Дідько на вас, степи, які ж бо ви хороші!..

Наші мандрівці ставали лиш на кілька хвилин на обід, і подорожній їхній загін з десяти козаків злазив з коней, відв’язував дерев’яні баклажки з горілкою і гарбузянки, уживані на посуд. їли самий хліб до сала чи коржі, пили по одній чарці, щоб тільки підкріпитися, бо Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і правили далі путь до вечора. Ввечері увесь степ геть мінявся: на всі пістряві простори його лягав останній яскравий блиск сонця і помалу темніло, так що знати було, як тінь ним перебігала, і ставав степ темно-зелений; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і все куріло пахощами. На небі темно-синьому, наче величезним пензлем, намащено було широкі пасма з рожевого золота; подекуди біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як хвиля морська, вітерець ледве колихався верхів’ям трав і ледве торкався щоки. Вся музика денна завмирала і перемінялася на іншу. Рябі ховрашки вилізали з нірок своїх, ставали на задні лапки і висвистували на весь степ. Сюрчання коників розлягалося дужче. Часом з якогось далекого озерця чувся крик лебединий і сріблом відбивався в повітрі. Мандрівці, постававши серед степів, вибирали нічліг, розкладали вогонь, ставили на нього казана, де варили собі куліш; пара здіймалася і скісно парувала в повітря. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши на попас спутаних коней своїх. Вони розлягалися на свитках. На них прямо дивилися нічні зорі. їхньому вухові чути було весь незліченний світ комашні з трави; весь той тріск, свист, сюркіт — все це дзвінко розлягалося серед ночі, пересівалося через свіже повітря і колисало дрімотні слухи. Коли ж хто з їх зводився і вставав на часинку, то ввижався йому степ, засіяний блискучими іскрами світляних хробачків. Іноді нічне небо подекуди осявали далекі зірниці від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темна зграя лебедів, що відлітали на північ, раптом освітлювалась срібно-рожевим світлом, і здавалося тоді, начебто червоні хустки літали на темному небі.

Мандрівці їхали без жодної пригоди. Ніде не траплялося їм деревини: все степ та степ, безкраїй, вільний, прекрасний. Подекуди тільки збоку синіло верхів’я далекого по обох берегах Дніпрових лісу. Одного тільки разу Бульба показав синам на маленьку зачорнілу в далекій траві цятку, сказавши: «Дивіться, діти, онде татарин скаче!» Маленька голівка з вусами наставила здаля на них вузенькі очі свої, нюхнула повітря, як гончий пес, і як сарна щезла, загледівши, що козаків було тринадцятеро. «Ану, діти, спробуйте нагнати татарина! І не беріться: зроду-віку не впіймаєте - в нього кінь прудкіший за мого Чорта». Одначе ж Бульба мався на обачності, стережачись схованої де-небудь засідки. Вони прибігли до невеличкої річки, Татаркою званої, що подавала воду в Дніпро, кинулися в воду з кіньми своїми і довгенько пливли нею, щоб приховати свій слід, а тоді вже, вийшовши на берег, далі тримали свою путь.

Через три дні після того вони були вже недалечко від місця, куди простували. В повітрі враз захолодало; вони відчули близько Дніпро. Ось він грає здаля і темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями і стелився все ближче та ближче і, нарешті, посів половину всієї поверхні земної. Це було те місце Дніпра, де він, досі стиснутий порогами, брав таки своє і шумів, як море, розлившись на волі, де кинуті на середину його острови витісняли його ще далі з берегів, і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на пагорки. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години були вже під берегом острова Хортиці, де стояла тоді Січ, що так часто міняла свій осідок.

Купка людей сварилася на березі з перевізниками. Козаки спорядили коней. Тарас підбадьорився, затягнув міцніше пояса і згорда повів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з голови до п’ят, з якимсь страхом і неясною втіхою, і всі разом в’їхали в передмістя, що було на півверсти від Січі. В’їжджаючи, їх приголомшили п’ятдесят ковальських молотів, що били в двадцяти п’яти кузнях, укритих дерном і викопаних у землі. Дужі кожум’яки сиділи під ґанками на вулиці і м’яли своїми дужими руками волові шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременів, кресалами і порохом. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин крутив на рожнах баранячі катки з тістом. Жид, виставивши вперед свою голову, цідив із барила горілку. Та перший, хто їм назустріч трапився, був запорожець, що спав посеред дороги, ноги й руки розкинувши. Тарас Бульба не втерпів, щоб не стати й не полюбуватися з нього:

— Ну, та й красно розстелився! Тю, яка пишна фігура! — говорив він, спинивши коня.

І справді, картина була таки смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі. Закинутий гордо чуб його захопив піваршина землі. Шаровари дорогого кармазину були вимащені дьогтем, щоб показати повну до них зневагу. Натішившись, Бульба пробивався далі тісною вулицею, геть забитою ремісниками, що тут-таки справляли ремесло своє, і людьми всіх націй, що залюднювали це передмістя січове, схоже на ярмарок, і одягаючи й годуючи Січ, що тільки й знала бенкетувати та бити з рушниць.

Під кінець вони минули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, або ж, по-татарськи, повстю. Деякі були обставлені гарматами. Ніде не знати було огорожі чи тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев’яних стовпчиках, що були у передмісті. Невеликий вал і засіка, що ніким і ніяк не охоронялися, свідчили про страшну недбайлість. Скільки дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них таки байдуженько і ні з місця. Тарас обережно з синами переїхав проміж їх, сказавши: «Здорові, панове!» — «Здорові й ви!» — одповідали запорожці. Скрізь, по всім полі, мальовничими гуртами рябіли люди. Смагляві обличчя давали знати, що всі вони гартовані були в боях, зазнали всякої пригоди. Так ось же вона, Січ Запорозька! Ось воно те гніздо, відки вилітають усі ті горді й кріпкі, леви оті! Ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну!

Подорожні виїхали на просторий майдан, де звичайно рада збиралася. На великім перекинутім барилі сидів запорожець без сорочки; він мав її в руці і помалу латав дірки. їм знов заступила дорогу юрба музик, поміж яких витанцьовував молодий запорожець, заламавши шапку бісом і розчепіривши руки. Він кричав тільки: «Шпарко грайте, музики! Не жалкуй, Хомо, горілки православному людові!» І Хома з підбитим оком одважував кожному приблудному величезного корця. Коло молодого запорожця четверо старих виробляли дрібненько ногами, зривалися, як вихор, вбік, мало не на голови музикам і, раптом осівши, пускалися навприсядки і били круто й твердо своїми срібними підківками твердо збиту землю. Земля гула глухо на всю околицю, і над землею далеко лунали гопаки і тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Та один від усіх жвавіше вигукував і літав з іншими в танці. Чуприна маяла за вітром, геть розхристалися могутні груди; теплий кожух буй одітий в рукави, і піт рясно заливав йому очі. «Та ти хоч би кожуха зняв! — каже вже йому Тарас. — Бачиш, як парить!» — «Не можна!» — гукав запорожець. «Чом не можна?» — «Не можна, бо натура така: що скину, те й проп’ю». А шапки давно вже нема на козакові, ні пояса на жупані, ні вишиваної хустки: все пішло, куди годиться. Юрба дедалі більшала; до тан-цюрів приставали й інші, і несила було без руху внутрішнього бачити, як усе чесало найвільнішого, найсміливішого, що коли-небудь на світі видано, танця, своїми могутніми вигадниками козачком названого.

— От, коли б не кінь, — гукнув Тарас, — пішов би, далебі, пішов би сам у танець.

А тим часом у натовпі стрівалися й поважні по всій Січі сиві, старі чуби, що не раз і старшинами бували. Тарас незабаром стрів силу знайомців. Остап і Андрій тільки й чули: «А це ж ти, Печерице! Здоров, Козолупе!» — «Звідки Бог несе, Тарасе?» — «А ти як сюди потрапив, Долото?» — «Здоров, Кирдяго! Здоров, Густий! Чи гадав же я, що тебе побачу, Ременю?» І лицарство, зібране з усього гулящого світу Східної України, оддавали чолом один одному, і тут пішли питатися: «А що ж Касян? Що там Бородавка? Що Колопер? Що Підсішок?» І чув на одвіт Бульба, що Бородавку повішено в Толопані, що Колоперові шкуру здерто під Кизикерменем, що Підсішкова голова посолена в бочці і до Царгорода відіслана. Похилив голову старий Бульба і, задуманий, промовляв: «Добрі ж були козаки!»

III

Вже з тиждень Тарас Бульба жив з синами своїми на Січі. Остап і Андрій мало дбали про військову науку. Січ не любила завдавати собі клопоту військовими вправами і час гаяти; юнацтво викохувалося й освічувалося в їй самим досвідом, у самому розпалі боїв, що тому й були мало не безперервні. Козакам нудно було займати дозвілля вивченням якоїсь ділянки, опріч хіба що стріляння в ціль та інколи кінських перегонів і гонитви за звіром по степах та луках; весь інший час ішов на гульню — прикмета широкого розмаху душевної волі. Вся Січ була явою чудною: було це якесь безперервне бенкетування, бал, що почався галасливо і згубив кінець свій. Дехто брався до ремесла, інші тримали крамнички й торгували;

але здебільшого гуляли з ранку до вечора, коли в кишенях бряжчала ота спроможність і здобуте добро не попереходило ще до перекупників та шинкарів. Це спільне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Не було це збіговище гультяїв, що з горя напиваються; а було просто несамовите розгулля веселощів. Кожний сюди прибулий забував і кидав усе, що досі його при собі мав. Він, сказати б, плював на своє минуле і безжурно віддавався волі та товариству таких самих, як і він, гульвіс, що не мали ні роду, ні плем’я, ні притулку, опріч ясного неба та вічного бенкету душі своєї. Це витворювало ту несамовиту веселість, що не могла б виплодитися ні з якого іншого джерела. Оповідки й балаканина серед зібраної юрби, що ліниво одпочивала на землі, часто такі були смішні і дихали такою силою живого оповідання, що треба було мати всю холоднокрову поставу запорожця, щоб ховати байдужий вираз обличчя, вусом навіть не моргнувши, - прикметна риса, що й досі різнить від інших братів нашого українця. Веселість була п’яна, галаслива, а проте не був це, одначе, чорний шинок, де похмуро-потворними веселощами туманить собі голову людина; це був тісний гурт шкільних товаришів. Тим тільки і різнилося, що замість сидіння за указкою і пошлих тлумачень учителевих вони вчиняли наскок на п’яти тисячах коней; замість лугу, де грають в м’яча, в них були не-вартовані, безпечні кордони, перед якими татарин витикав свою швидку голову і без руху, суворо дивився турок у зеленій чалмі своїй. Ще тим різнилося, що замість силуваної волі, що єднала в школі їх, вони самі кидали батьків і матерів своїх і втікали з батьківської домівки; що тут такі були, яким уже коло шиї крутилася мотузка і які, замість марної смерті, зазнали життя і життя на весь розмах; що були тут такі, котрі шляхетним звичаєм не годні були вдержати в кишені своїй і копійки; що були тут і ті, котрі до цього часу червінця мали за багатство, котрим з ласки орендарів-жидів кишені було можна вільно вивертати, не боячись щось витрусити. Були тут усі бурсаки, що не стерпіли академічної лози і не винесли зі школи ані однісінької букви; а проте були з ними й такі, котрі знали, що воно таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Було тут багато тих старшин, що потім позначилися в королівському війську; була тут сила закінчених досвідчених партизанів, що мали шляхетну віру гадати, ніби все одно, де воювати, бо ж річ непристойна шляхетній людині та бути без битви. Багато було й таких, що прийшло до Січі з тим, аби лиш потім сказати, що й вони на Січі були і вже вони гартовані лицарі. Та кого тут не було? Ця дивна республіка була потребою того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих келихів, пишної парчі, дукатів і реалів, повсякчас могли знайти собі тут роботу. Самі тільки обожнювачі жінок не здобули б собі тут нічого, бо навіть до передмістя Січі не сміла заявлятися жодна жінка.

Остапові й Андрієві видавалося за дуже чудне, що в них на очах до Січі приходила сила народу, і хоч би хто спитався: звідки ці люди, хто вони і як звуться. Вони прибували сюди, начебто повертаючись до рідної домівки, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий являвся тільки перед кошового очі, а той звичайно проказував:

— Здоров! А що, в Христа віруєш?

— Вірую! — каже прибулий.

— А в Трійцю святу чи віруєш?

— Вірую!

— А до церкви ходиш?

— Та ходжу.

— Ану, перехрестись!

Прибулий хрестився.

— Ну, то добре! — казав кошовий, — ходи ж но до котрого сам знаєш куреня.

На цьому й кінчалася вся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві і ладна була боронити її до останньої краплі крові, хоч і чути не хотіла про піст і стримування. Тільки заохочені сильною корисливістю жиди, вірмени й татари насмілювалися жити й торгувати в передмісті, бо запорожці ніколи не поважали торгу, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А проте доля цих корисливих перекупників була жалюгідна. Вони скидалися на тих, що селилися біля підніжжя Везувію, бо якщо тільки запорожцям бракувало грошей, то зухвальці розбивали їхні крамнички та й набирали усього дурно. Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, що дуже схожі були на окремі незалежні республіки, а ще більше на школу й бурсу для дітей, що живуть на всьому готовому. Ніхто й ні про що не дбав і нічого не мав при собі. Все було в руках курінного отамана, що за це звичайно звався батьком. У нього на руках були гроші, вбрання, весь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому також давали гроші на схов. Часто випадала сварка в куренів з куренями. Тоді справа враз доходила до бійки. Курені вкривали майдан і кулаками трощили один одному боки, аж поки мали подужати одні якісь, а тоді зачиналася гульня. Отака була ця Січ, що мала стільки приваби для молодого люду.

Остап і Андрій поринули з усією гарячкою молодості у це гуляще море і забули на час і батьківську хату, і бурсу, і все, що перше бентежило душу, і відда-лися новому життю. Все вабило їх: розгульні звичаї Січові і нескладна управа та закони, що видавалися іноді їм навіть занадто суворими серед такої свавільної республіки. Коли прокрався козак, потяг дрібничку там якусь, це малося вже за ганьбу для всього козацтва; його, як нечисть, прив’язували до злодійського стовпа, клали коло його бука, а ним кожне, близько йдучи, мусило завдати йому чосу, аж таким чином на смерть його забивали. Боржника цепом до гармати прикують, де мав він сидіти, аж хтось із товариства наважиться його викупити, борг його сплативши. А найбільше на Андрія подіяла страшна кара, визначена за смертовбивство. Тут-таки, на очах, викопали яму, завдали туди живого убивцю, на його труну поклали з тілом того убієнного, а тоді обох їх землею засипали. Довго по тому ввижався йому страшний звичай кари і все ставав перед ним ще живий присипаний чоловік разом із труною страшною.

Небавом обидва молоді козаки здобули собі доброго поговору в козаків. Часто разом з іншими товаришами, а як коли і з усім куренем та й з сусідськими куренями виходили вони в степ на полювання незчисленного всякого степового птаства, оленів і кіз, або ж на озера виходили, на річки й протоки, відведені жеребком кожному куреневі, задати неводи й сіті, щоб тягти багатющі тоні на спожиток усьому своєму куреню. Хоч і жодної науки тут не було, де випробовується козак, але вони поробилися вже прикметні з-межи інших молодиків щирою бравістю та удачею в усьому. Метко влучали у ціль, перепливали Дніпро проти течії — справа, за котру новачка урочисто приймали до козацького гурту.

Та старий Тарас справляв для них іншу діяльність. Йому не до душі було таке байдикування — справжнього діла прагнув він. Він усе надумував, як би то підняти Січ на відважну справу, де можна було б розгулятися лицареві як слід. Аж от одного дня приходить він до кошового та й каже йому просто:

— Що ж, отамане кошовий, час би й погуляти запорожцям.

— Та нема де погуляти, — кошовий каже, з рота маленьку люльку вийнявши та набік сплюнувши.

— Як же то нема де? Можна б на Туреччину чи на Татарву рушати.

— Не можна ні в Туреччину та й ні в Татарву, — каже кошовий, знов узявши байдуже до рота свою люльку.

— Та як же ж не можна?

— А так! Мир султанові ми поклали.

— Та бусурмен же він! А Бог і Святе Письмо велять бусурменів бити.

— Не маємо права. Коли б ще не присягали на вірі нашій, то, може, якось-то й можна було б; а так — ні, не можна.

— Та як же ж не можна? Де ж воно таки: не маємо права. Он де в мене синів двоє, та й обидва хлопці молоді. Ще й разу один і другий на війні не бували, а ти кажеш — права не маємо; а ти кажеш — не слід рушати запорожцям.

— Бо ж таки не слід.

— Так значить слід, щоб гинула марно козацька сила, щоб чоловік загибав, як пес, без діла доброго, щоб ні отчизні, ні всьому християнству не було від нього жодної користі? Так нащо ж ми живемо та й на якого біса животіємо? От розкажи ти мені це до ладу. Чоловік ти з розумом, не дурно ж тебе на кошового обрано; розтолкуй мені, пощо ми живемо?

Кошовий не подав одвіту на це. То був упертий козак. Він перемовчав, а тоді каже:

— А війни, проте, не буде.

— Так не бувати війні? — знов же таки питає Тарас.

— Таки ні.

— То й думки про це нема?

— Та й думати про це нема чого.

«Чекай же, чортова довбня! — каже Бульба до себе, — знатимеш ти в мене!» — і тут таки поклав по-мститися кошовому.

Змовившися з тим та другим, урядив він усім випивку, а підпилі козаки, кілька чоловік, рушили просто до майдану, де були прив’язані до стовпа ту-лумбаси, що їми звичайно били збір на раду. Не знайшовши калаталок, що перебували всі в довбиша, забрали вони ломаки в руки і давай ними вибивати. На вибивання перш за всіх прибіг довбуш, височенний дядько об однім оці, незважаючи, однак, на те, ще страшенно заспанім.

— Хто тут сміє у литаври бити? — гукає.

— Цить! Бери свої довбні та й вибивай, коли тобі велено! — кажуть розгульні старшини.

Довбуш виймає тоді з кишені палички, що з собою взяв, дуже добре знаючи кінець отаких пригод. Вдарили литаври — і швидко на майдан, як джмелі, почали збиратися чорні хмари запорожців. Всі позбиралися кружком і за третім вибиванням виступила старшина: кошовий з палицею в руці — знаком його гідності, суддя з печаткою військовою, писар з каламарем і осавул з пірначем. Кошовий і старшина шапки поздіймали та й вклонилися на всі боки козакам, що пишно поставали, руками в боки взявшись.

— Що воно за знак — цеє зборище? Чого хочете, панове? — каже кошовий. Лайка та галас не дали йому говорити.

— Клади палицю! Клади, чортів сину, зараз клади палицю! Не хочемо тебе більше! — гукали з натовпу козаки.

2 Тарас Бульба

33

Декотрі з тверезих куренів хотіли були буцімто опиратись тому; та курені, п’яні й тверезі, пішли навкулачки. Галас і гомін кругом.

Кошовий хотів був слово сказати, та, знаючи, що розбурхана, свавільна голота може за це його й на смерть забити, що повсякчас буває у таких пригодах, уклонився низенько, поклав палицю і заховався в натовпі.

— Скажете і нам, панове товариство, класти клей-ноди? — промовили суддя, писар і осавул і вже були клали каламар, печать військову і пірнач.

— Ні, ви зоставайтеся! — гукали із натовпу, — нам тільки кошового нагнати, бо він же - баба, а нам козака на кошового треба.

— А кого ж ви на кошового берете? — каже старшина.

— Кукубенка настановити! — гукають ті.

— Не треба Кукубенка! — гукають інші. — Ще рано йому: молоко на губах не обсохло.

— Шило нехай на отамана! — гукають одні. — Шила на кошового настановити!

— В спину тобі шило! — лаючись, кричить натовп. — Що воно за козак, коли прокрався, сучий син, як татарин якийсь? До біса в торбу п’яничку Шила!

— Бородатого, Бородатого садовім на кошового!

— Не треба нам Бородатого! До нечистої мами Бородатого!

— Гукайте Кирдягу! — шепнув Тарас декотрим.

— Кирдягу, Кирдягу! — кричав натовп. — Бородатого, Бородатого! Кирдягу, Кирдягу! Шила! До біса з Шилом! Кирдягу!

Всі кандидати, почувши свої ймення, зараз повиходили з натовпу, щоб не давати жодного приводу думати, ніби вони допомагали власного участю своєю виборам.

— Кирдягу, Кирдягу! — розлягалося дужче за інші вигуки. — Бородатого!

Взялися доводити справу кулаками, і Кирдяга переміг.

— Ідіть за Кирдягою! — загукали. Чоловік з десяток вирізнилися зараз-таки з натовпу; декотрі з них ледве на ногах трималися, так устигли набратися, — і рушили просто до Кирдяги оповістити йому про його обрання.

Кирдяга, хоч і старезний, та розумний козак, давно вже пересиджував у своїм курені і начебто ні про що й не відав, що відбувалося.

— А що, панове? Чого вам треба? — питається.

— Рушай, на кошового тебе обрано...

— Змилуйтеся, панове! — Кирдяга каже. — Де мені до честі такої? Який же з мене кошовий? Та в мене й розуму не стачить на правування такою старшиною. Начебто й кращого на ціле військо не знайшлося?

— Та йди, тобі кажуть! — кричали запорожці. Двоє схопили попід руки, і як не опирався він ногами, та таки був під кінець приставлений на майдан, обдарований лайкою, штурханами ззаду кулаками, стусанами та умовлянням:

— Не пнися ж, бісів сину! Приймай же честь, пся-віро, коли тобі її дарують!

Таким способом прибув Кирдяга до козацького гурту.

— А що ж, панове.! — вигукують на весь народ водії його, — чи згодні ви, щоб оцей козак та у нас за кошового став?

— Згода, від усіх згода! — загукав натовп, і від гуку довго гриміло усе поле.

2*

35

Тоді один зі старшин бере палицю та й підносить її новообраному кошовому. Кирдяга, як заведено, за-раз-таки відмовлятися. Старшина йому вдруге підносить. Кирдяга відмовлятися і вдруге, а тоді вже за третім разом бере палицю. Схвальний крик розлігся всім натовпом, і знов далеко загуло від козацького крику усе поле. Тоді з самої гущі виступають четверо щонайстаріших, сивоусих, сивочубих козаків (надміру старих і не було на Січі, бо ніхто із запо-рожства своєю смертю не вмирав) і, взявши кожний до рук землі, що тоді після дощу на болото перетворилася, кладуть йому на голову. Мокра земля пацьорками стекла з його голови, потекла по вусах і по щоці і все обличчя замастила йому болотом. Та Кирдяга стояв, з місця не рушивши, і дякував козакам за виявлену йому честь.

Так скінчилися голосні збори, що їм чи був радий хто інший, як Бульба: помстився він цим старому кошовому, а до того ж і Кирдяга був давній товариш його і бував з ним разом в одних походах на суші й на морі, поділяючи незгоди й труднощі бойового життя. Натовп розійшовся, щоб зразу святкувати вибори, і почалася гульня, що не бачили ні Остап, ні Андрій. Винні шинки порозбивано; мед, горілку й пиво забрано просто-таки без грошей; шинкарі й тому вже були раді, що самі живі позоставалися. Ніч минала в криках і піснях во славу подвигів. І місяць, зійшовши, довго ще бачив юрби музик, що переходили вулицями з бандурами, турбанами, домбрами, та церковну півчу, котру мали на Січі задля співу в церкві і задля виспівування запорозьких чинів. Аж тоді хміль і змора почали хилити тверді голови. І видно було, як то тут, то в іншім місці валився на землю козак. Як товариш, товариша обійнявши, розчулений, і навіть за-плакавши, звалився із тим разом. А там гуртом вкладалася ціла купа; там мостився інший, як би його найкраще влягтися і лягав просто на дерев’яну колоду. Останній, котрий був міцніший, заводив ще якусь недоладну мову; аж, нарешті, і його підрізала горілчана сила, повалився і цей — і поснула уся Січ.

IV

А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як би його підняти запорожців на якусь справу. Кошовий був козак розумний і хитрий, знав запорожців і так й інак і спочатку сказав був: «Не можна присяги переступити, ніяк не можна». А потім, перемовчавши, додав: «Нічого, можна; присяги ми не переступимо, а так, дещо надумаємо. Нехай-но збереться народ, та щоб не з мого наказу, а таки зі своєї волі. Ви вже знаєте, як це робити. А ми зі старшиною зараз і прибіжимо на майдан, наче нічого не знаючи».

Не минуло й години по розмові їхній, як уже вдарено в литаври. Знайшлися враз і підпилі й нерозважні козаки. Хмара козацьких шапок сунула враз на майдан. Знявся поговір: «Хто? Та нащо? Задля якої речі били раду?» Ніхто не давав одвіту. Аж тоді і там і тут зачулося: «От і пропадає дурно козацька сила: нема війни! Он старшина забайбачилася геть, очі лоєм позапливали! Нема, мабуть, правди в світі!» Інші козаки слухали, а тоді й самі давай говорити: «А й справді, нема тої правди в світі!» Старшина, здавалося, подивувалася на таку мову. Аж виходить кошовий наперед і каже:

— Дозвольте, панове запорожці, слово казати!

— Кажи!

— Отож на той кінець мова мовиться, панове добродійство, — та воно не без того, що й самі ви ще краще знаєте, — що багато хто із запорожців та заборгували в шинки жидам і своїм же таки братам стільки, аж ніякий біс тепер і віри не йме. Тоді знов же таки об тому мова мовитиметься, що чимало єсть такого молодця, що й на очі не бачив, що воно єсть війна, а молод-козакові, — самі знаєте, панове, — без війни ніяк не прожити. Який же й запорожець з нього, як він ще й раз бусурмена не бив?

«Добре говорить», — подумав Бульба.

— Не подумайте ж, проте, панове, щоб я до того провадив, щоб розбити мир: Боже борони! Я тільки от собі так кажу. До того ж у нас єсть храм Божий — сором і казати, що воно таке: вже ж скільки часу з ласки Божої Січ стоїть, а ще й досі не те щоб знадвору церква, та навіть образи без жодних шатів, хоч би срібну ризу надумався хто вибити. Вони тільки й мають, що їм записали в заповіті дехто з козаків. Та й дар їх був бідний, бо мало не все попропивали ще за життя свого. Так отож я не до того проваджу цю мову, щоб заводити війну з бусурменами: ми обіцяли султанові мир, і був би на нас гріх великий, бо ми ж присягали по закону нашому.

— Що він таке викручує? - казав до себе Бульба.

— Так ото ж і бачите, панове, що починати не можна: честь лицарська не велить. Та зі своїм малим розумом ось що я думав би: пустити з човнами самих молодиків, нехай би трохи пошарпали береги На-толії. Як би ви гадали, панове?

— Всіх веди, — загукав з усіх боків натовп. — За віру головами наложити годні!

Кошовий злякався; він зовсім не хотів підіймати всього Запорожжя: розбити мир тут йому видавалося за кривду.

— Дозвольте, панове, ще раз слово казати?

— Годі! — гукали запорожці, — краще не скажеш!

— Як так, то й так. Я слуга вашої волі. Це ж річ світова та й Писання каже, що глас народний — Божий глас. Вже ж розумніше від того, що народ вигадав, ніхто не вигадає. Тільки от що: знаєте добре, панове, що султан не покине без кари ту втіху, що потішаться молодці. А ми тим часом були б напоготові, і сила у нас була б свіжа, і не боялися б нікого. А як відійде все козацтво — татарва може наскочити: вони, турецька собачня, в очі не кидаються і до господаря до хати не насміляться прийти, а ззаду кусатимуть за п’яти, та й дошкульно кусатимуть. Та як на те, правду сказавши, у нас і човнів такого запасу нема, та й пороху не натерто стільки, щоб усім рушати. А я, чого доброго, я радий: я ж слуга вашої волі.

Хитрий отаман замовк. Гуртки почали змовлятися, курінні отамани радитися; п’яних, на щастя, було небагато, і тому покладено слухатися розумної ради.

Тоді ж таки вирушило на той бік Дніпровий кілька чоловік до військової скарбниці, де в недоступних схованках, під водою та в очереті, зберігався військовий скарб і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі подалися до човнів оглядати та споряджати в дорогу. Вмить сила людей вкрила берег. Кілька теслярів прийшли з сокирами в руках. Старі, обпалені, широкоплечі, чіпконогі запорожці, з сивиною у вусах й чорновусі, підкачавши шаровари, стояли по коліна в воді й стягали човни міцним канатом з берега. Інші волочили готові сухі колоди і всяку деревину. Там обшивали човна дошками; там, перекинувши його дном догори, шпаклювали й смолили; там прив’язували до боків інших човнів, за звичаєм козацьким, в’язки довгого очерету, щоб не топила човна хвиля морська; а там далі по всьому берегу порозкладали вогонь і варили смолу в мідних казанах, щоб заливати судна. Бувалі й старші навчали молодших. Гуркіт і робочий гомін пішов околицею; ходором ходив і рухався живий берег.

Цього саме часу великий пором почав приставати до берега. Юрба людей, на ньому стоячи, ще здалека махали руками. То були козаки в обідраних свитинах. Розкошлане вбрання — в багатьох і нічого не було, опріч сорочки та короткої люльки в зубах, — свідчило, що вони тільки втекли від якогось лиха чи, може, так загулялися, що прогуляли все, що на тілі. 3-межи них вийшов і став попереду кремезний, плечистий козак, чолов’яга років на п’ятдесят. Він кричав і махав рукою найдужче, та за гуркотом і криками робочих не було чути його слів.

— А з чим приїхали? — питається кошовий, коли пором причалив до берега.

Всі робочі, покинувши роботу і піднявши сокири й долота, чекаючи, дивилися.

— З бідою! — кричить з порома кремезний козак.

— А з якою?

— Дозвольте, панове запорожці, слово мовити?

— Кажи!

— Чи, може, раду хотіли б зібрати?

— Кажи, ми тут усі.

Люди позбивалися до гурту.

— Чи не чули ви, що на Гетьманщині діється?

— А що ж діється? — промовив один курінний.

— Еге! що? Чи не позамазував вам татарин клейту-хом вуха, що нічого не чули.

— Та кажи ж, що там діється?

— А те діється, що й родилися й хрестилися, а такого не бачили.

— Та кажи ж бо, що там діється, песький сину! — гукає один із гурту, терпець втративши.

— Такий час настав, що вже церкви святі тепер не наші.

— Як то не наші?

— Тепер у жидів вони в оренді. Якщо жидові не заплатиш, то й обідні не вільно правити.

— Та що ти верзеш?

— І коли розсучий жид не покладе значка нечистою рукою своєю на святій пасці, то й пасок святити не вільно.

— Бреше ж він, пани брати, не може того бути, щоб нечистий жид та клав значка на святую паску.

— Ось, слухайте! ще не такого оповім: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні в таратайках. Та не те лихо, що в таратайках, а те лихо, що запрягають вже не коней, а просто-таки православних християн. Ось слухайте! і не те ще оповім: вже ж, кажуть, жидівки та шиють собі спідниці з попівських риз. Он які діла ведуться на Вкраїні, панове! А ви тут позасідали на Запорожжі та гульки справляєте, та, знати, татарин такого страху нагнав вам, що у вас вже ні очей, ні вух — нічого нема, та й не чуєте, що то діється на світі.

— Чекай-но, годі, — перебив кошовий, що стояв, утупивши очі в землю, як і всі запорожці, які в справах поважних ніколи не віддавалися першому пориванню, а мовчали і тим часом стиху накопичували грізну силу гніву. — Чекай! і я мовлю слово! А що ж це ви — сюди й туди бив би чорт батька вашого! — що ж ви самі робили? Чи ж шаблі в вас не було, чи що? Як же ви потураєте такому беззаконню?

— Еге, потураєте такому беззаконню!.. А нехай-но спробували б ви, коли самих ляхів було п’ятдесят тисяч, — та й ніде правди діти, — були й проміж наших такі собаки, вже до їхньої віри пристали.

— А гетьман ваш та полковники що робили?

— Наробили пани полковники такого, що не дай Господи і нам нікому.

— Як же так?

— А от так, що тепер уже гетьман, у мідному бакові засмажений, лежить у Варшаві, а руки та ноги полковничі розвозять по ярмарках на показ усьому миру хрещеному. От чого пани полковники наробили!

Зворушився натовп увесь. Спершу пробігла усім берегом мовчанка, як то буває перед запеклою хуртовиною, а тоді враз знялися речі й заговорив увесь берег.

— Як то! Щоб жиди та християнські церкви в оренді тримали! щоб ксьондзи та в голоблі брали православних християн! Як же так? щоб потурати такій нарузі від клятих недовірків та на українській землі! Щоб отак-о вчиняли над полковниками та над гетьманом! Та не буде ж цього та й не буде!

Такі слова перелітали на всі кінці. Загомоніли запорожці і відчули свою силу. Тут уже не було буяння легковажного народу: буяла вдача тяжка і міцна, що не швидко розпалювалася, та, розпалившись, вперто й довго зберігала в собі вогонь внутрішній.

«Перевішати жидову! — гукнуло з натовпу. — Не-хай-но з попівських риз не шиють спідниць своїм жидівкам! Нехай не значкують святих пасок! Потопити їх усіх, поганців, у Дніпрі!»

Слова ці, сказані десь у натовпі, блискавицею усім по головах перебігли, і юрба ринула в передмістя, щоб перерізати всіх жидів.

Бідні сини Ізраїлю, погубивши й без того свій слабкий дух, ховалися у порожніх горілчаних бочках, по запічках і залізали попід спідниці своїх жидівок; та козаки їх скрізь знаходили.

— Ясновельможне панство! — кричав один, високий і, як палиця, довгий, жид, висунувши з гурту своїх товаришів бідну свою пику, страхом спотворену. — Ясновельможне панство! Дайте одне, лише одне слово промовити! Ми вам таке явимо, чого ще ніколи не чули. Таке важливе, що й не сказати, яке важливе!

— Ну, нехай кажуть, — мовив Бульба, що завжди волів вислухати звинуваченого.

— Ясне панство! — проказав жид. — Таких панів ще ніколи на світі не було, їй-богу ніколи! Таких добрих та хороших та хоробрих не було ще на світі! — Голос його завмирав і тремтів від страху. — Як таки можна, щоб ми про запорожців що поганого думали! Оті, що орендують на Україні, то зовсім не наші! їй-богу, не наші! То зовсім і не жиди: то чортзна-що! То таке, що тільки плюнути та й кинуть! Ось вони нехай скажуть. Ну, Шльомо, чи ти, Шмулю, — чи правда?

— їй-богу, правда! — повідали з натовпу Шльома і Шмуль, обидва в подертих ярмулках, а білі, як глина.

— Чи було коли, — провадив довгий жид, — щоб ми злигалися з ворогом. Католиків же ми й знати не хочемо: хай їм біс присниться! Ми із запорожцями як брати рідні...

— Як то? щоб запорожці вам братами були? — каже один з натовпу. — А не діждете, чортові жиди! В Дніпро їх, панове, — всіх потопити, поганців!

Ці слова стали сигналом. Жидів розхапали по руках і почали кидати в воду. Жалібний крик розлігся з усіх боків, та немилосердні запорожці тільки сміялися, бачачи, як ноги їх у черевиках та панчохах метлялися в повітрі.

Нещасний промовця, накликавши лиха на свою голову, вискочив з каптана, за який його були вхопили, в самому строкатому вузенькому лапсердаку припав до ніг Бульбиних і жалібним голосом благав:

— Великий пане! ясновельможний пане! я й брата вашого знав, Дороша небіжчика! Та то ж лицар був на славу всьому козацтву. Я ж йому вісімсот цехінів дав, як з полону в турка викупався.

— Ти знав брата? — спитав Тарас.

— Єй-богу, знав! Милостивий був пан.

— А як тебе звати?

— Янкель.

— Добре, — сказав Тарас, а тоді, розмисливши, удався до козаків і мовив: — Повісити жида завжди буде час, коли треба буде, а на сьогодні мені його віддайте. — Цеє мовивши, Тарас повів його до свого обозу, де стояли його козаки. — Ну, лізь під воза, лягай там і ані руш, а ви, хлопці, не випускайте жида.

По цьому рушив він до майдану, бо давненько вже туди збирався увесь народ. Всі покинули берег і справляння човнів, бо мали йти тепер у сухопутний, а не морський похід, і не до суден та чайок треба було братися, а до возів та коней. Тепер уже всім хотілося в похід, старі й молоді, всі, за радою всієї старшини, курінних і кошового і волею всього війська Запорозького поклали рушати просто на Польщу помститися за все лихо і наругу над вірою й козацькою славою, набрати здобичі з міст, запалити вогонь по селах і нивах і пустити про себе славу далеко степом. Все тут-таки оперізувалось і вбиралося в зброю. Кошовий на цілий аршин підріс: це вже був не плохий слуга легких забаганок вільного народу; це був повелитель. Це був деспот, що тільки наказував. Усі свавільні й розгульні лицарі вистоювали в рядах, шанобливо голови поспускавши, очей не сміючи звести, коли кошовий віддавав накази; віддавав він їх тихо, не вигукуючи, але роздільно, як старий, добре тямущий справи козак, що не раз доводив до діла справно обдумані вчинки.

— Оглядайтеся, всі оглядайтеся гарненько! — казав він. — Справляйте вози й мазниці, звіряйте зброю. Не набирайте з собою багато одежі: сорочка та двоє штанів на козака та горщик саламахи й товченого проса — більше щоб ніхто і не мав! Про запас буде на возах усього, що треба. Пара коней щоб була на кожного козака! Та волів узяти пар зо двісті, бо на переправах і на болотах волів треба. Та найбільше порядку тримайтеся, панове. Знаю, що проміж вас і такі є, що нехай-но Бог якої користі пошле, — давай зараз китайку та дорогі оксамити собі на онучі драти. Киньте цю чортову звичку, к бісу викидайте всяке шмаття, саму лиш зброю беріть, як добра трапиться, та червінці чи срібло, бо то річ укладиста і знадобиться у всякій пригоді. Та ще одне вам, панове, заздалегідь кажу: коли хто в поході нап’ється, то й суда йому ніякого не буде. Як собаку, за шияку звелю його присмикнути до обозу, хто б він не був, хоч би й найдостойніший козак з усього війська. Як пса застрелено буде його на місці й кинуто без жодного похорону птаству на поталу, бо п’яниця в поході не годен християнського похорону. Молоді, слухайтеся в усьому старих! Коли там куля вліпиться чи шаблею по голові черкне, ви на теє не дуже вважайте. Затовкши набій пороху в сивусі, духом смикніть — все минеться, не буде й пропасниці, а на рану, як не надто велика, клади землі сирої, замісивши її перше слиною на долоні, то й присохне. А нуте ж бо до діла, хлопці, та, не хапаючись, гарненько беріться до справи!

Так приказував кошовий, а як покінчав він свої речі, всі враз за справу взялися. Уся Січ витверезилася, ніде п’яного й не знайти, начебто їх ніколи й не бувало проміж козацтва. Ті наставляли обіддя на колеса і змінювали осі в возах; ті виносили на вози мішки з харчем, а на інші складали зброю; інші підганяли коней та волів. З усіх боків розлягався тупіт коней, стрілянина з мушкетів, шабель бряжчання, бичаче мукання, рип возів, які обертали гомін, крик і нокання. І скоро далеко-далеко простягся козачий табір по всім полі. Чимало біг би той, що схотів би перебігти всю його відстань. У малій дерев’яній церковці священик правив молебень, покропив усіх свяченою водою; всі хреста цілували. Коли обоз рушив і подався з Січі, всі запорожці пообертали назад свої голови.

— Прощай же, мати наша! — казали трохи не в одне слово. — Нехай береже тебе Господь від усякої напасті!

Переїжджаючи передмістя, побачив Тарас, що його жид, Янкель, уже поставив якусь ятку під накриттям і продавав кремінь, протички, порох та всяке військове причандалля, у дорозі потрібне, а також калачі й хліб.

«От чортів жид!» — міркував про себе Тарас і, під’їхавши до нього на коні, промовив:

— Дурню єси! Чого тут сидиш? Чи хочеш, щоб тебе вбили, як горобця?

Янкель у відповідь приступив до його ближче і, показавши обома руками, наче хотів виявити щось потаємне, промовив:

— Нехай би пан мовчав тільки та нікому не розказував: проміж козацьких возів єсть і мій один віз; я везу всякого потрібного знадоб’я для козаків і в дорозі буду приставляти всякого харчу так дешево, як ще ні один жид не продавав. їй-же богу, правда; от, їй-богу, так.

Знизав плечима Бульба, дивуючись на невгамовну натуру жидівську, і від’їхав до табору.

Незабаром увесь польський південний захід опинився в пазурах страху. Скрізь лунала поголоска: «Запорожці! з’явилися запорожці!» Все, що могло рятуватися, рятувалося. Все знімалося з місця й розбігалося, звичаєм того безладного, дивовижного часу, коли не зводили ні фортець, ні замків, а як прийдеться на час, ставив чоловік свою солом’яну оселю. Він думав: «Не витрачати ж на хату працю й гроші, коли й так її змете дощенту татарський наскок!» Все сколотилося: той міняв воли й плуги на коня й рушницю та й рушав до полку; той ховався, женучи худобу й забираючи, що тільки спроможний забрати. Траплялися дорогою й такі, що збройною рукою зустрічали гостей, а більше такі, що тікали завчасу. Всяке знало, що то річ тяжка, — заходитися з буйним та бойовим народом, славним під назвою Запорозького війська, що й у свавільнім безладі ховало в собі лад, задуманий на бойові часи. Кінні їхали, не обтяжуючи й не перетруджуючи коней, піші йшли тверезо позад возів, і весь табір рухався тільки ночами, вдень стаючи на відпочинок і вибираючи для того пустирі, безлюдні місця та ліси, котрих тоді було предостатньо. Засилано наперед пластунів та виві-дувачів дізнаватися й випитувати, де, що й як. І часто, де найменше їх слід було сподіватися, вони враз з’являлися — і все тоді прощалося з життям. Пожежі обіймали села; худобу й коней, що не брали з військом, вибивали тут-таки на місці. Здавалося, більше гуляли вони, як відбували похід свій. Волосся б стало дибки тепер від тих страшних ознак лютості напівдикої доби, яку пронесли скрізь запорожці. Повбивані немовлята, обрізані груди в жінок, здерта шкура від стопи до коліна у випущених на волю, — словом, щедрою рукою відплачували козаки попередні кривди. Прелат одного з монастирів, почувши про близький прихід їхній, прислав від себе двох ченців, доручивши сказати, що поводяться вони негаразд; що між запорожцями та урядом настав мир; що вони порушують своє підданство королеві, а разом з тим і всяке народне право.

- Скажи єпископові від мене та й від усіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це-бо козаки ще тільки запалюють та розкурюють свої люльки.

І незабаром пишне абатство оповило руйнівне полум’я, і велетенські готичні його вікна похмуро проглядали крізь розкидане полум’я вогню. Юрби ченців, жидів, жінок, тікаючи, раптом заповнили ті міста, де була хоч яка надія на гарнізон та міське рушення. Вислана часом запізніла урядова допомога, що складалася з невеликих полків, або ж не в силі була знайти їх, або ж боялася і кивала п’ятами від першої сутички і тікала на своїх бистрих конях. Бувало, що немало королівських бойових старшин, святкувавши перед тим перемоги в давніших битвах, зважувалися, об’єднавши сили, постати проти запорожців. І тут найбільше випробовували себе молоді козаки, що цуралися грабунку, користі і слабкого ворога, що горіли бажанням показатися перед старшими, зважити силу в герцеві зі жвавим, гоноровим ляхом, пишним на воронім коні, з майорілими на вітрі вильотами опанчі. Втішна була наука. Багато вже вони поздобували собі збруї кінської, дорогих щабель та рушниць. За місяць помужніли й зовсім

переродилися тільки що оперені підлітки і поробилися мужами. Риси обличчя їх, що досі мали якусь юнацьку лагідність, поробилися тепер суворі й дужі. А старому Тарасові любо було бачити, що його сини в перших лавах. Остапові, здавалося, судився на віку дух бойовий і тяжка наука провадити воєнну справу. Ні разу не розгубившись, й разу не збентежившись ні в якій пригоді, з рівним духом, мало що й природним як на двадцятидвохлітнього, він умить міг виважити всю небезпеку і весь стан справ, тут-таки годен був здобути способу, як її позбутися, та позбутися з тим, щоб потім певніше перемогти її. Вже з випробуваною певністю стали прикметні його рухи, і в них сильно давалися взнаки нахили прийдешнього проводиря. Силою повівало від його постави, а лицарська доблесть набула прикмети левиної сили.

— Еге, та цей буде з часом добрий полковник! — казав старий Тарас. — Єй-єй, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!

Андрій весь занурився у чарівну музику куль і мечей. Він не знав, що воно таке обмислювати, розмірковувати чи виважувати наперед силу свою й чужу. Скажену насолоду і втіху відчував він у бою: щось бенкетне ввижалося йому тої хвилини, як розпалиться у чоловіка голова, в очах усе миготить і крутиться, летять голови, з громом падають на землю коні, а він, як п’яний, женеться у співі куль, в шабельнім блиску і завдає кругом ударів і не чує завданих йому. Не раз дивувався батько також і на Андрія, бачачи, як той, пойнятий самим лише запальним захватом, кидався на те, на що ніколи не зважився б розважний і розумний, і одним скаженим наскоком своїм чинив такі чудеса, що їх не могли не подивляти навіть бувалі в боях. Дивувався старий Тарас та й приказував:

— І цей добрий — не взяв би його враг! — вояка! не Остап він, а проте добрий, добрий таки вояка!

Військо поклало йти просто на місто Дубно, де, повзли чутки, було чимало скарбу й багатих обивателів. За півтори доби похід скінчили і запорожці показалися перед містом. Мешканці зважились оборонятися до останніх сил і змоги і лучче хотіли полягти на майданах і вулицях перед своїми порогами, як допустити ворога в домівки. Високий земляний вал оперізував місто; де вал нижчий, там висувався кам’яний мур або ж будинок, що правив за батарею, або й дубовий частокіл. Залога була міцна і тямила важливість своєї справи. Запорожці були шарпнулися на вал, та дістали зустрічної сильної картечі. Міщани й обивателі міські, знати, не хотіли без діла бути й поставали купами на валу. В очах їх стояв запеклий опір; жінки також наважилися взятися до діла, і на голови запорожцям полетіло каміння, бочки, горщики, гарячий вар і, наостанок, мішки піску, що сліпили їм очі. Запорожці не охочі були мати справу з фортецями; вести облогу не їхня була річ. Кошовий звелів одступитися й мовив:

— Байдуже, пани-браття, ми відійдемо; та будь я татарин поганий, а не християнин, коли випустимо хоч би одного з міста! Нехай же вони всі виздихають, як пси, з голоду!

Військо, відступившись, облягло все місто і знічев’я взялося плюндрувати всю околицю, випалюючи ближні села, скирти незвезеного хліба і напускаючи табуни кінські на ниви, ще не зачеплені серпом, де, як на те, хвилювалося повне колосся, плід небувалого врожаю, що обдарував щедро на той час усіх хліборобів. Настрашені бачили з міста, як нищилися засоби їхнього існування. А тим часом запорожці, вишикувавши круг міста у два ряди свої вози, розтаборилися так само, як і на Січі, куренями, палили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт чи лишку і поглядали з убивчою байдужістю на місто. Вночі розпалювали багаття. Кашовари готували в кожному курені кашу у величезних мідних казанах; коло розведених усю ніч огнів вистоювала безсонна сторожа. Та скоро запорожці почали помалу нудитися байдиками та особливо дошкульним непитущим станом, коли й ніякого діла не було. Кошовий звелів навіть подвоїти порцію вина, що бувало інколи у війську, якщо не було важких подвигів і руху. Молодикам, а особливо синам Тарасовим, не до душі було таке життя. Андрій, знати, нудився.

— Голово нерозумна! — казав йому Тарас. — Терпи, козаче, отаманом будеш! Ще не той добрий лицар, хто не втратив духу в поважній справі, а той добрий лицар, хто й на дозвіллі не занудиться, хто все перетерпить і, хоч ти йому що хоч, все ж таки свого доскочить.

Та не зійтися запальному юнакові зі старим: інша натура, іншими очима дивляться вони на ту саму справу.

А тим часом нагодився Тарасів полк, що привів Товкач; з ним ще двоє осавулів, писар та інша полкова старшина; всіх же козаків набралося понад чотири тисячі. Було чимало між ними й охочекомонних, що своєю волею піднялися, без жодного заклику, тільки-но почувши, до чого йдеться. Осавули привезли синам Тарасовим від старої матері благословення і кожному кипарисового образка з Межигірського київського монастиря. Взяли на себе святі образки обидва брати і задумалися, стару матір споминаючи. Що ж то віщує й повідає їм це благословення? Чи благословення на побіду над ворогом і тоді веселий поворот до вітчизни із здобутком і зі славою, на вічні пісні бандуристам, чи?.. Та не знати, що буде, і мріє оте прийдешнє перед людиною, наче туман осінній, над болотом ставши. Несамовито шугають у ньому вгору і вниз, крилами черкаючи, пташки, просто в очі не пізнаючи одне одного: горлиця — не бачачи яструба, яструб — не бачачи горлиці, і ніхто не відає, як близько літає він від погибелі своєї...

Остап уже взявся до свого діла і давно відійшов до куренів. Андрій же, сам не знаючи чого, мав якусь-то задуху в серці. Вже козаки покінчали вечерю свою, вечір давно згас; липнева чудова ніч обняла повітря; та він не йшов до куренів, не лягав спати і мимоволі дивився на всю, що була перед ним, красу. В небі миготіли тонким і гострим блиском зорі. Поле далеко вкрили розташовані по ньому вози, з прив’язаними мазницями, позаливаними дьогтем, з усяким добром і провіантом, набраним у ворога. Коло возів, попід возами і подалі від возів — скрізь розкидалися на траві запорожці. Всі спали в мальовничих позах: хто куль поклав собі під голову, хто шапку, хто просто примостився під боком свого товариша. Шабля, рушниця, мушкет, короткоцибухова люлька з мідними бляхами, з залізними протичками і кресалом, — все було при кожному козакові. Дебелі воли лежали, підібгавши під себе ноги, великими білястими купами і видавалися здаля як сіре каміння, розкидане полем. Звідусіль з трави вже здіймалося густе хропіння сонного вояцтва, а на нього відгукувалися дзвінким іржанням з поля жеребці, сердячись на свої спутані ноги. А тим часом щось величне й грізне долучилося до краси липневої ночі. Це були зірниці далеко догоряючих околиць. В однім місці полум’я спокійно й велично стелилося небом; в іншім, натрапивши на щось горюче і враз схопившись вихором, воно свистіло й летіло вгору під самісінькі зорі, і відірвані клапті його гасли попід далекими обріями. Там обпалений чорний монастир, як суворий картезіанський чернець, стовбичив грізно, відсвічуючи на кожний відблиск понурою своєю величністю. Там горів монастирський сад. Здавалося, чути було, як шиплять дерева, оповиті димом, і коли вибивався вогонь, він раптом освітлював фосфоричним, фіалково-огневим світлом цілі китиці слив чи обертав у червоне золото тут і там пожовтілі груші, і тут-таки серед них чорніло на гілляці тіло бідного жида або ченця, зникаючи разом з будинком в огні. Над огнем далеко вилося птаство, що видавалося купкою малих хрестиків на огненнім полі. Обложене місто, здавалося, заснуло. Шпилі, й дахи, і частокіл, і стіни його тихо спалахували зірницями далеких пожарищ. Андрій обійшов козацькі ради. Багаття, де сиділа сторожа, згасло, а самі вартові спали, добре підкріпившись саламахою й галушками на весь козацький апетит. Він дивувався трохи на таку безпечність, подумавши: «Добре, що близько ніякого сильного ворога нема і нема кого боятися». Наостанок і сам підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць, склавши під голову руки, та не міг заснути і довго дивився в небо. Воно геть усе відкрилося перед ним; чисто й ясно було в повітрі. Купина зірок, що ото в Чумацькому Шляху поясом оперізує небо, вся потопала в сяйві. Хвилинами Андрій непритомнів, і легка дрімота оповивала його, начебто заступаючи йому небо, а тоді все прояснювалось і знов усе ставало видно.

У цей саме час, примарилось йому, майнув якийсь чудний образ людський. Думаючи, що то були якісь сонні чари, що от-от зараз розвіються, він ширше розплющив очі і побачив, що до нього й справді нахилилося якесь змарніле, зсохле обличчя і дивилося йому просто в вічі. Довге, чорне, як вугіль, волосся, нечесане, розпатлане, вибивалося з-під темної, накинутої на голову намітки. І чудний блиск очей, і мертвецька смаглявість обличчя з гострими рисами змушували думати, що то примара. Він мимохіть ухопився рукою за самопал і мало не безтямно вимовив:

— Хто ти? Як нечистий — згинь з очей; якщо живий чоловік — не в час завів жарти: уб’ю з одного прицілу!

У відповідь примара приклала пальця до вуст і, здавалося, благала про тишу. Він спустив руку й приглядався до неї пильніше. По довгому волоссю, шиї й півголих, смаглявих грудях пізнав він жінку. Та вона була не з тутешніх країв: усе обличчя її було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці дуже висувалися над опалими під ними щоками; вузькі очі підіймалися дугастою щілиною вгору. Що більше він приглядався до її обличчя, то більше пізнавав там щось уже знайоме. Наостанок не стерпів і спитався:

— Кажи, хто єси? Видається мені, начебто знав я тебе, чи то бачив десь?

— Два роки тому, в Києві.

— Два роки, в Києві... — промовив Андрій, намагаючись перегорнути в пам’яті все, що вціліло від колишнього бурсацького життя. Ще раз пильно глянув на неї і раптом скрикнув на весь голос:

— Ти - татарка! служниця панночки, воєводівни...

— Тсс!.. — мовила татарка, в благанні склавши руки, вся тремтячи і повернувши разом з тим голову назад, щоб бачити, чи не прокинувся хто від того сильного вигуку Андрієвого.

— Кажи, кажи, чом і як ти тут? - проказував пошепки, майже задихаючись, Андрій, щомиті уриваючи слова від внутрішнього хвилювання. — Де панночка?.. Чи жива ще?

— Вона тут, у місті.

— У місті? — промовив, ледве знов не вигукнувши, і почув, як уся кров ураз ринула до серця: — Чому вона в місті?

— Тому, що й сам старий пан у місті: він уже півтора року воєводою в Дубні.

— Та й що, заміжня вже? Та кажи, — яка ж бо ти!., що з нею тепер?..

— Другий день, як не їла.

— Як то?

— Ніхто з міських людей давно вже не має ні шматочка хліба, давно вже землю їдять.

Андрій остовпів.

— Панночка бачила тебе з міського валу із запорожцями вкупі. Вона сказала мені: «Іди скажи лицареві: коли пам’ятає, нехай прийде до мене; а не пам’ятає — нехай дасть шмат хліба для старої моєї матері, бо не хочу бачити, як на очах моїх моя мати помирає. Нехай краще спершу я, а тоді вона. Благай, колін і ніг його хапайся. В нього також є стара мати, — щоб ради неї дав хліба!

Багато всяких почуттів збудилося і спалахнуло в молодих грудях козакових.

— А ти звідки тут? Як прийшла?

— Підземним ходом.

— Хіба й підземний хід є?

-Є.

-Де?

— Не викажеш, лицарю?

— На хресті святому присягаюся!

— Зійшовши у яр й перебрівши потік, де очерети.

— І виводить у саме місто?

— Просто до міського монастиря.

— Ну то ходім, ходім зараз!

— Але ради Христа й святої Марії, шмат хліба!

— Гаразд, буде. Стій тут коло воза або, краще, лягай на нього: ніхто тебе не побачить, сплять усі; я зараз вернуся.

І він пішов до возів, де були запаси їхнього куреня. Серце йому колотилося. Все минуле, все, що приглушилося в сьогоднішніх козацьких біваках, в суворому бойовому житті, все сплило разом нагору, потопивши в свою чергу теперішнє. Знов виринула з пам’яті, як з темної безодні морської, горда жінка. Знов блиснули перед ним прекрасні руки, очі, сміхотливі вуста, густе темно-горіхове волосся, що кучерями розсипалося на грудях, і всі пружні, в доладній гармонії створені форми дівочого стану. Ні, вони не згасали, не зникали з серця його, вони поступилися тільки на час, щоб дати волю іншим могутнім порухам; та часто, часто бентежили вони глибокий сон молодого козака і часто, прокинувшись, лежав він без сну на постелі, не знаючи тому причини.

Він ішов, а серце колотилося дужче і дужче від самої думки, що побачить він її знов, і тремтіли молоді коліна. До возів прийшовши, він і зовсім призабув, за чим прийшов: підніс руку до лоба, довго тер його, намагаючись згадати, що має робити. Наостанок здригнувся, весь був повний переляку: йому спало на думку, що, може, вона з голоду вмирає. Він кинувся до воза і взяв кілька великих житніх буханок у руки, але тут-таки подумав, чи не буде ця їжа, годяща для дужого, неперебірливого запорожця, грубою і негожою для її ніжної статі? І тут згадалося йому, що вчора кошовий дорікав кашоварам за те, що зварили за одним разом усю гречану муку на саламаху, тимчасом як її вистачило б на три рази. Цілком певний, що він саламахи вдосталь знайде в казанах, він витягнув батьківський похідний казанчик і з ним рушив до курінного кашовара, котрий спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів жар. Заглянувши в них, здивувався, побачивши, що обидва порожні. Треба було якоїсь нелюдської сили, щоб усе це з’їсти, тим більше, що в їхньому курені людей налічувалося менше, як у інших. Він заглянув до казанів інших куренів — ніде нічого. Само собою спала йому на думку приказка: «Запорожці, як діти: чи мало — з’їдять, чи багато — теж нічого не зоставлять». Що ж його робити? Був одначе десь, чи не на возі батькового полку, мішок з паляницями, що здобули, пограбувавши монастирську пекарню. Він просто й підійшов до батькового воза, та на возі його вже не було: Остап узяв його собі в голови і, простягшись на землі коло його, хропів на все поле. Андрій ухопив мішка одною рукою і смикнув його раптом так, що голова Остапова впала на землю, а сам він схопився спросоння й із заплющеними очима загукав щосили: «Держіть, держіть бісового ляха! та коня, коня ловіть!» — «Мовчи, бо вб’ю!» — крикнув без тями Андрій, замахнувшися на його мішком. Та Остап і без того нічого не казав далі, затих і пустив такого хропака, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко оглянувся на всі боки, чи не збудило, бува, кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова, як на те, звелася в ближньому курені і, повівши очима, скоро знов лягла на землю. Перечекав хвилин зо дві, аж тоді він рушив зі своїм клунком. Татарка лежала, затаївши дух.

— Вставай, ходімо! Всі сплять, не бійся! Чи підважиш хоч один з цих хлібів, як мені не з руки буде усі захопити?

Цеє мовивши, він завдав собі мішки на спину, повз один віз ідучи, потяг ще одного мішка з просом, узяв на руки й ті паляниці, що мав віддати нести татарці і, трохи зігнутий під вагою, сміливо ступав між рядами сонних запорожців.

— Андрію! — сказав Бульба саме тоді, як він переходив повз нього.

Серце йому зомліло. Він став і, як у пропасниці, тихо мовив:

— А що?

— Баба з тобою! Гей, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра! — Це сказавши, він сперся головою на лікоть і почав пильно приглядатися до закутаної в намітку татарки.

Андрій стояв ні живий ні мертвий, не маючи сили глянути в очі батькові. А тоді, звівши очі й глянувши на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.

Він перехрестився. Раптом відхлинув од серця переляк ще швидше, як нахлинув. Коли ж обернувся, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як якась темна гранітова постать, вся оповита в намітку, і відблиск далекої зірниці, спалахнувши, осяяв самі її очі, помутнілі, немов у мерця. Він смикнув її за руку, і обоє пішли разом, усе оглядаючись назад, аж наостанок спустилися спадиною у глибоку лощину, — трохи не яр, що подекуди балками звуть, де на дні помалу плазував потік, зарослий осокою й закиданий купиною. Спустившись до цієї долини, вони зовсім зникли з обрію всього поля, вкритого запорозьким табором. Принаймні коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього крутою стіною, більш як людина заввишки, піднеслася вгору похилість. Наверху колихалося кілька стеблин польового зілля, а над ними сходив на небі місяць скісно обернутим серпом з ярого червоного золота. Вітерець, що зірвався зі степу, давав знати, що вже недалеко до світання. Та ніде не було чути далекого співу півнів: ні в місті, ні в поруйнованих околицях не зосталося ані одного півня. Невеличкою кладкою перебралися вони через потік, за котрим здіймався той берег, що видавався вищий від того, що зостався в них позаду, і виступав цілим урвищем. Здавалося, що в цьому місці був сильний і надійний сам собою пункт міської фортеці; принаймні вал тут був уже нижчий, і не виглядав з-за нього гарнізон. Та зате оддалік здіймався грубий монастирський мур. Стрімкий берег увесь поріс бур’яном, і невеликим яром між ним і потоком стелився високий очерет мало не в людину заввишки. На шпилі урвища видно було недоламки тину, що виказували, що колись тут був город; попереду нього — широке листя лопуха, з-за якого стирчала лобода, дикий, шпичастий будяк і соняшник, здіймаючи над усе свою голову. Тут скинула татарка свої черевики й пішла боса, обережно підтикавшись, бо місцина була грузька й повна води. Пробиваючись поміж очеретами, стали вони перед накиданою купою хмизу. Відгорнувши хмиз, знайшли чи не земляне склепіння-отвір, не більший за вирло печі, в якій печуть хліб. Татарка, схиливши голову, зайшла перша; слідом за нею Андрій, зігнувшися якомога нижче, щоб можна було пролізти зі своїми мішками, і скоро опинилися в цілковитій темряві.

Андрій ледве просувався в темному й вузькому земляному хіднику слідом за татаркою, несучи на собі мішки з хлібом.

— Скоро буде видно, — сказала провідниця, — ми підходимо до місця, де я зоставила каганець.

І справді, темні земляні стіни почали помалу світлішати. Вони дійшли до невеликого майданчика, де стояла начебто каплиця, принаймні до стіни було притулено вузенького столика, схожого на олтар, і над ним видно було мало не зовсім стертий, злинялий образ католицької мадонни. Невеличка срібна лампадка перед ним ледве-ледве його осявала. Татарка нахилилася й підняла із землі кинутого каганця на тонкій високій ніжці, з навішаними круг неї на ланцюжках щипцями,, шпичкою, щоб направляти вогонь, і гасильцем. Взявши його, вона підпалила вогнем з лампадки. Світла побільшало, і вони, йдучи поруч, то дужче освітлені огнем, то оповиті темною, як вугілля, тінню, нагадували собою картини Жерардо della notte. Свіже, кипуче здоров’ям і молодістю, красне обличчя лицареве становило повну протилежність змарнілому та блідому обличчю його супутниці. Хід трохи поширшав, отож Андрієві з’явилася можливість випростатися. Він з цікавістю оглядав ці земляні стіни, що нагадали йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, знати було заглибини в стінах і подекуди стояли труни; місцями траплялися навіть людські кістки, що від вологості пом’якли й струхлявіли на борошно. Мабуть, і тут були святі люди і також тікали від бурі житейської, лиха й спокуси. Вологість місцями була ду-

же велика: під ногами їхніми інколи й зовсім була вода. Андрій мусив часто спинятись, щоб дати одпочити своїй супутниці, що безнастанно втомлювалась. Невеличкий шматок хліба, що проковтнула вона, спричинив тільки болі в шлунку, відвиклому від страви, і вона часто стояла без руху, по кілька хвилин на одному місці.

Наостанок перед ними з’явилися маленькі залізні двері. «Ну, хвалити Бога, ми прийшли», — кволим голосом мовила татарка, звела руку постукати, та несила було їй. Андрій грюкнув у двері замість неї; розлігся гуркіт, який виявив, що за дверима великий простір. Гуркіт цей змінювався, найшовши, як здавалося, високе склепіння. Хвилини за дві забряжчали ключі, і хтось наче спускався сходами. Нарешті, двері відімкнулися; їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких сходах з ключами й свічкою в руках. Андрій мимоволі спинився, побачивши католицького ченця, що викликав таку ненависну зневагу в козаках, котрі чинили з ними ще більш нелюдськи, як з жидами. Чернець також трохи відступився, побачивши козака-запорожця; та слово, що буркнула татарка, заспокоїло ченця. Він посвітив їм, замкнув за ними двері, повів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирської церкви. Коло одного з олтарів, обтиканого кругом високими ставниками й свічками, прикляк навколішках священик і тихо молився. Біля нього по обидва боки теж навколішки стояло двоє молодих клірошан у фіалкових мантіях, з білими мереживними шемізет-ками зверху і з кадилами в руках. Він молився про наслання чуда: про спасіння міста, про підняття за-непалого духу, про терпіння, про вигнання спокусника, що нашіптує ремства й слабодухе, полохливе плакання на земні лиха. Кілька жінок, схожих на привиди, повклякали на колінах, спершись та й зовсім припавши знеможеними головами до спинок стільців перед собою і темних дерев’яних лавок; кілька чоловіків, притулившись до колон і пілястрів, що на них лежало бічне склепіння, сумно стояли також навколішки. Вікно з кольоровою шибою над олтарем засяло рум’яним світлом ранку, і впали на підлогу від його сині, жовті та ще й іншого кольору кружальця світла, раптом освітивши темну церкву. Весь олтар у далекій заглибині враз показався у сяйві; дим кадильний зупинився вгорі, як райдугою освітлена хмарка. Не без подиву дивився Андрій зі свого темного кутка на чудо, пророблене світлом. Тоді величавий рев органний враз сповнив усю церкву; він ставав усе густіший та густіший, і ширився, і мінявся на сильний гуркіт грому, а тоді раптом, обернувшись музикою небесною, понісся високо під склепінням співучими звуками, що були, немов тонкі голоси дівочі, а тоді знов обернувся на сильний рев і грім, та й затих. І ще довго гуркіт грому, коливаючись, ширився під склепінням, і дивувався Андрій з піввідкритим ротом величною музикою.

В цю хвилину почув він, що хтось смикнув його за полу жупана. «Пора!» — сказала татарка. Вони перейшли церкву, ніким не помічені, і вийшли потім на майданчик перед нею. Ранок давно вже рум’янів на небі: все віщувало схід сонця. Майдан, квадратової форми, був зовсім порожній; посередині ще позоставалися рундучки, свідчачи, що тут, може, якийсь тиждень тому, був харчовий ринок. Вулиця, а їх тоді ще не брукували, була просто висохла купа болота. Майдан оточили кругом кам’яниці й хатки в один ряд, з видними на стінах дерев’яними палями й стовпами на всю їх висоту, навскіс перехрещені дерев’яними ж таки пов’язинами, як скрізь поспіль клали будинки тодішні мешканці, що й по сей день можна бачити подекуди у Литві та Польщі. Усі вони вкриті надміру високими дахами, з силою вікон-димниць та душників. З одного боку, близько церкви, височів зовсім відмінний від інших будинок, чи не магістрат міський або якесь інше урядове місце. Він був на два поверхи, і над ним було надбудовано бельведер у дві арки, де стояв вартовий; великі дзиґарі були вставлені в дах. Майдан здавався мертвий, та Андрієві вчувся наче якийсь стогін. Приглядаючись, він помітив на тім боці купку чи не з двох-трьох чоловік, що простяглися без жодного руху на землі. Він утупив пильніше очі, щоб розгледіти, то були поснулі чи померлі, і тоді наскочив на щось, що лежало коло його ніг. Це було мертве тіло жінки, мабуть, що жидівки; здавалося, вона була ще молода, хоч того не видно було у спотворених, понівечених рисах. На голові в неї була червона шовкова хустка; перли чи, може, намисто на два разки прикрашали її навушники; два чи три кучеряві пасма волосся вибивалися з-під них на висхлу шию з напнутими жилами. Поруч неї лежало немовлятко, у корчах схопившись за сухі її груди й скрутивши їх своїми пучками від злості, що нема там молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки з черевця, що піднімалося вгору і вниз, можна було взнати, що воно ще не вмерло чи, може, ще тільки мало віддати останній дух. Вони завернули у вулицю, і їх раптом спинив якийсь навіжений, що, побачивши в Андрія у руках дорогоцінну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього, кричачи: «Хліба!» Та сила його не була шаленою, і Андрій його відштовхнув: він упав на землю. З жалю Андрій кинув йому одну хлібину, а той до неї кинувся, як пес скажений, згриз, пошматував і тут-таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо довго не вживав страви. Трохи не кожен крок вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши мук у хатах, багато хто зумисне вибігали на вулицю: чи не послано буде на дворі чогось, що надасть сили. Коло одних воріт сиділа баба, не можна сказати, заснула, вмерла чи просто знепритомніла; не чула ж бо і не бачила вона нічого і, опустивши голову на груди, сиділа, як камінь, все на одному місці. З даху іншої хати звисало вниз, на мотузяній петлі, витягнуте і зсохле тіло: не зніс бідолаха мук голоду і волів власного рукою прикликати завчасу кінець свій. Такі страхітливі картини голоду бачивши, не стерпів Андрій і спитався у татарки:

— Невже ж зовсім таки нічого вони не знайшли, чим підтримати життя? Приходить людині крайня потреба, то, що ж його робити — мусить вживати те, чим доти гидувала; може їсти й ті тварини, що закон забороняє, все тоді може піти на їжу.

— Все чисто поїли, — сказала татарка, — всю худобу — ні коня, ні пса, ні миші навіть не знайдеш у всьому місті. У нас у місті ніколи не було запасу: все з села привозили.

— Та як же ви, такою лютою смертю гинучи, все ще сподіваєтеся місто оборонити?

— Та воно, може, воєвода й віддався б, але вчора вранці полковник, що на Буджаках, випустив у місто яструба з листом, щоб міста не віддавали; іде, мовляв, на допомогу з полком, та ще тільки другого полковника виглядає, щоб разом рушати. І тепер ото кожної хвилини їх виглядають... Та от ми вже прийшли до будинку.

Андрій вже здаля забачив будинок, на інші не схожий, і начебто й будований якимось італійським майстром; кладено, його з гарної тонкої цегли на два поверхи. Вікна нижнього поверху обрамлено в високо підняті гранітові карнизи; горішній поверх весь був з невеликих арок, що складали галерею; поміж ними ґрати з гербами; на рогах будинку теж були герби. Надвірні широкі сходи з фарбованої цегли вибігали до самого майдану. Внизу, на сходах, сиділо двоє вартових й мальовничо трималися однією рукою за алебарди, що стояли коло них, а другою підпирали похилені свої голови і в такий спосіб більше скидалися на якісь статуї, ніж на живих людей. Вони не спали й не дрімали та, здавалося, ні до чого й не були чутливі: вони не вважили й на те, хто підіймався сходами. Нагорі на тих сходах вони надибали на пишно вбраного з голови до п’ят збройного воїна, що мав у руці молитовник. Він звів на них стомлені очі, татарка мовила до нього якесь слово, і він знов опустив їх на розгорнуті сторінки свого молитовника. Вони увійшли до першого покою, досить просторого, що правив за вітальню чи й просто сіни. Там було повно коло стін вояків, слуг, псарів, винарів, усякої челяді, по-своєму потрібної на показ сановності польського вельможі, чи то військового, чи то володаря власних маєтків. Відгонило чадом загаслої свічки; дві інші ще горіли в величезних, мало не на людський зріст, ліхтарях посеред кімнати, незважаючи на те, що давно вже крізь ґратчасті широкі вікна заглядав ранок. Андрій хотів був простувати до широких дубових дверей, прикрашених гербом і силою різьблених прикрас, але татарка смикнула його за рукав і вказала на маленькі двері в бічній стінці. Цією вони й вийшли до коридору і

З Тарас Бульба потім до покою, який він почав уважно розглядати. Світло, проходячи крізь щілину в віконниці, дечого в хаті торкалося: малинової завіси, золоченого карнизу і малювання на стіні. Татарка сказала Андрієві зостатися тут, сама відчинила двері до другої кімнати, звідки блиснуло світло. Він почув шепіт і тихий голос, від котрого в ньому все здригнулося. Він бачив крізь розчинені двері, як швидко майнула струнка жіноча постать з довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася і сказала йому зайти. Не пам’ятав він, як увійшов, як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіло дві свічки; лампадка жевріла перед образом; під ним був високий столик з приступцями, за католицьким звичаєм, для схилення колін у молитві.

65

Та не того шукали його очі. Повернувся у другий бік і побачив жінку, що застигла й закам’яніла в якомусь сильному рухові. Немов уся постава її мала кинутися до нього і застигла враз. І він теж став вражений перед нею. Не такою мріяв він її бачити: це була не вона, не та, що знав він перше, і нічого не було в ній схожого на ту, але двічі прекрасна й чудесна була вона тепер, як давніше. Щось тоді в ній було не-докінчене, недовершене, а тепер це був витвір, що йому майстер дав останній удар пензля. Та була чарівна, пустотлива дівчина; ця була гарна жінка у всій розквітлій красі своїй. Повне почуття світилося в зведених очах її, не шматочки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози на них не встигли висохнути й оповили їх блискучою вологою, яка пронизувала душу. Груди, шия й плечі взялися в ті прекрасні межі, що судилися зовсім розквітлій красі; волосся, що перше розсипалося легкими кучерями по обличчю, тепер сплелося в густу розкішну косу, частина якої була зібрана, а частина розкидалася на всю довгу руку і тонким, довгастим, хвилею зігнутим пасмом спадала на груди. Здавалося, кожнісінька рисочка її змінилася. Марно намагався він відшукати в них хоч одну з тих, що носилися в його пам’яті, -ані жодної. Хоч яка була вона бліда, а не потьмарила та блідість чудесної краси її; навпаки, начебто й додала їй чогось змогливого, необорно переможного. І почув Андрій в серці своїм страх благоговійний і застиг перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена видом козака, в усій красі й силі юнацької мужності, начебто ця сама незворушність постави виявляла широку вільність рухів; ясною твердістю горіло око його; крутою дугою вигнулася оксамитова брова, засмаглі щоки сяяли всім палом незайманого вогню, і, як шовк, стелився молодий чорний вус.

— Ні, не в силі я нічим тобі віддячити, щиросердий лицарю, — промовила вона, і все коливався срібний дзвін її голосу. — Один Господь оддячить тобі; та й не мені, слабій жінці...

Вона опустила свої очі; прекрасними, сніговими дужками прилягли на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями. Нахилилося все чудове личко її, і тонкий рум’янець знизу відтінив його. Нічого не тямив сказати на це Андрій; хотів був усе, що є на душі, висловити, висловити так гаряче, як на серці було — та й не міг. Чув, як щось заступило уста, і звук згубився в слова; відчув, що не йому, вихованому в бурсі та в бойовім, мандрівнім житті, не йому на такі речі відповідати, — та й запалився гнівом на свою козацьку натуру.

У цей час зайшла татарка до покою. Вона вже нарізала скибками принесений лицарем хліб, піднесла його на золотому блюді і поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато чого було в очах тих. Цей зрушливий погляд, що свідчив про знесилля й неспроможність виявити свої почуття, був Андрієві ближчий, як усі речі. В нього на душі враз стало легко; здавалося, все розв’язалося. Все, що на душі й на серці досі начебто хтось брав у шори, тепер відчуло себе вільним і вже мало прохопитися потоком слів, аж красуня, до татарки звертаючись, заклопотано спитала:

— А мати? Ти віднесла їй?

— Спить вона.

— А батькові?

— Занесла. Казав, що сам прийде дякувати лицареві.

Вона взяла хліб і піднесла до рота. В невимовнім щасті дивився Андрій, як вона кришила його своїми блискучими пучками й споживала; аж раптом згадав про збожеволілого від голоду, що сконав, очевидячки, ковтнувши шмат хліба. Він побілів і закричав:

— Годі! Не їж більше! Так довго не ївши, хліб тобі за отруту буде.

І вона тут же відвела свою руку, поклала хліб на блюдо і, немов покірна дитина, дивилася йому в очі. І нехай би чиєсь слово... та не в змозі змалювати ні різець, ні пензель, ні могутнє слово того, що бачиться подеколи в очах дівчини, та й того також солодкого чару, що охоплює серце того, хто дивиться у тії дівочії очі.

— Царице! — скрикнув Андрій, повний сердечних, душевних і всяких поривань. — Що тобі треба? чого хочеш? кажи! Загадай мені службу, яка тільки є на світі, нечувану, — я побіжу робити її! Кажи зробити мені те, чого ні один чоловік на світі не годен зробити, накажи вчинити таке, чого ніхто зробити неспроможен, — вчиню, себе загублю... Загублю, загублю! і загубити себе самого задля тебе так мені солодко, на святім хресті присягаюся... та несила всього сказати! В мене хуторів троє, половина табунів батьківських мої, все, що мати моя принесла з собою в батьків двір, все, що навіть ховає вона від нього, — все моє! Такої зброї, як у мене, нема ні в кого тепер у козаків наших: за саме руків’я шаблі моєї дають мені найкращий табун та ще й овець три тисячі. Всього відречуся, покину, спалю, потоплю, лиш одно слово мовиш, хоч ворухнеш тонкою чор-ною бровою! Не знаю, може, кажу дурні речі й недоречні і не до ладу все це, щоб мені, вік у бурсі звікувавши й на Запорожжі, та й плести отаке, що годиться там говорити, де самі королі, князі та ще найкращі з-поміж вельможного лицарства. Бачу ж я, що ти інше Боже створіння, як усі ми, та й куди їм усім до тебе, тим іншим жінкам шляхетним і дочкам-павам. Ми не здатні й рабами твоїми бути; ангели небесні — лише вони здатні тобі служити.

Щоразу все з більшим подивом, усе чуючи, жодного слова не пропустивши, слухала панна щиру, сердечну мову, в якій відбивалася, наче у дзеркалі, молода, повна сили душа. І кожне просте слово цієї мови, висловлене голосом, що виходив з глибини серця, свідчило про силу. І подалося вперед усе прекрасне обличчя її, відкинула вона далеко назад докучливе волосся, відкрила уста і довго дивилася з устами відкритими. Тоді хотіла щось промовити і раптом стала, згадала, що іншим призначенням ведеться лицар, що батько, брати й вітчизна вся стоять позад нього суворими месниками, що страшні запорожці, які облягли місто, на смерть прирекли все їхнє місто... І очі її враз сповнилися слізьми; вхопила вона швиденько хустку, шовком шиту, накрила нею собі обличчя, і за мить вона була мокра; і довго сиділа, відкинувши назад свою прекрасну голову, затиснувши сніжно-білими зубами прегарну нижню губу, — начебто раптом відчула отруйне жало їдкої гадини, — і хустки з обличчя не приймаючи, щоб він не бачив її пекучого жалю.

— Скажи мені слово одне! - мовив Андрій і взяв її за оксамитову руку. Іскристий вогонь перебіг йому жилами від цього дотику, і стискав він руку, що спочивала безвладно в його руці.

Та мовчала вона і не приймала хустки з обличчя свого, й залишалася нерухома.

— Чом же ти смутна така? Кажи ж мені, чом смутна ти така?

Вона кинула геть від себе хустку, відкинула надокучливі довгі пасма волосся і вся зайшлася жалібними речами, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, наче той вітер, знявшись гарного вечора, перебіжить раптом хащею надводного очерету: шелеснуть, загомонять і розляжуться раптом журливо-тонкі звуки, і ловить їх з незнаним смутком, спинившись, перехожий, не чуючи ні згаслого вечора, ні співів народу, що вертається з польових робіт і жнив, ні воза, що далеко торохтить, десь переїжджаючи.

— Чи не судилися мені довічні жалі? Чи не нещасна мати, що мене породила! Чи не гірка доля випала мені? Чи не лютий же ти мій кат, моя доле немилосердна? Всіх ти була до моїх ніг привела: кращих дворян з усього шляхетства, панів найбагатших, графів та чужинецьких баронів і всенький, що тільки є, цвіт нашого лицарства. Всім їм було мене вільно кохати і за велике благо кожен мав би моє ко-хання. Рукою б тільки махнула, і кожен з них, най-гарніший, найвродливіший з личка і роду, мужем мені став би. І ні до одного з них не причарувала ти мого серця, моя доле немилосердна; а причарувала ти моє серце, найкращих лицарів нашого краю обминаючи, до чужинця, до ворога нашого. За що ж ти, пречиста Мати Божа, за які гріхи, за якії тяжкії вчинки так невблаганно, так немилосердно караєш мене? В достатку і розкошах надмірних в усьому дні мої минали; найкращі, дорогі страви й солодке вино були мені поживою. Та й нащо ж усе це; до чого воно мені було? Чи не на те, щоб умерти наостанок смертю лютою, якою не вмирає навіть останній жебрак у царстві. Мало, що суджено мені таку страшну долю, мало, що перед кінцем своїм мушу бачити, як вмирають в невимовних муках батько та мати, щоб порятувати їх, двадцять разів була я ладна віддати життя своє; мало цього всього: а ще доводиться перед кінцем своїм побачити й почути слова і кохання, якого не зазнала я. Треба, щоб він речами своїми розтерзав мені серце, щоб гірка моя доля була ще гіркіша, щоб ще більший жаль було мені за мій молодий вік, щоб ще страшніша видавалася мені смерть моя і щоб ще більше я, вмираючи, нарікала на тебе, доле моя немилосердна, та й на тебе, даруй мені гріх мій, — пресвята Матір Божа!

І коли змовкла вона, безнадійне, безнадійне почуття відбилося на обличчі її: кожна рисочка його заговорила жалісливим смутком, і все, зі схиленого чола й опущених очей аж до сліз, застиглих і присохлих на тихо пломеніючих щоках її, все, здавалося, говорило: «Нема щастя на лиці сьому!»

— На світі не чувано, та й не може того бути, — говорив Андрій, — щоб найкраща та й найгарніша з жіноцтва та понесла таку тяжку долю, коли вона на те й народжена, щоб перед нею, як перед святинею, схилялося все, що є кращого в світі. Ні, не вмреш ти! Не тобі вмирати! Присягаюся життям моїм і всім, що миле мені в світі, не вмреш ти! Коли ж так випаде, що нічим — ні силою, ні молитвою, ні мужністю не можна буде відвести гіркої долі, — то вмремо разом, а перше помру я, помру перед тебою, коло твоїх ніг прекрасних, та й хіба що мертвого мене з тобою розлучать.

— Не обманюй, лицарю, і себе і мене, — казала вона, киваючи тихо прекрасною головою своєю, — знаю, й на горе мені, аж надто добре знаю, що не вільно тобі кохати мене, і знаю я, яка присяга й заповіт твій: кличе тебе батько, товариші, вітчизна, а ми — твої вороги.

— А що мені батько, товариші, вітчизна? — мовив Андрій, стріпнувши головою і стрункий, як явір над річкою, стан свій випроставши. — Та, коли так, так ось же що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — промовив він тим самим голосом і додавши до цього той помах руки, яким стійкий, непоборний козак виявляє рішучість на справу нечувану й для будь-кого іншого неможливу. — Хто сказав, що вітчизна моя — Україна? Хто мені її вітчизною дав? Вітчизна є те, чого прагне душа наша, що їй наймиліше. Вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! Та й понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу, поки життя мого, та й подивлюся: нехай би хто з козаків видер її звідти! Та й все, що є, продам, віддам, загублю за цю вітчизну!

На мить остовпівши, немов прекрасна статуя, дивилася вона йому в вічі та й враз заридала, і в дивнім жіночім пориві, на що здатна сама безкорисливо великодушна жінка, створена для прекрасного сердечного поривання, кинулася вона йому на шию, обійнявши його сніжно-білими, чудовими руками, і заридала. Тоді почувся на вулиці невиразний крик разом із трубним і тулумбасним звуком; та він того не чув: тільки чув він, як чудові вуста дихали на нього теплими пахощами свого дихання, як сльози струмками текли йому на обличчя і все спущене з голови її пахуще волосся оповило його тим темним і блискучим шовком.

У цей час вбігла до них татарка, кричачи з радощів:

— Порятунок, порятунок! — кричала вона нестямно. — Наші прийшли у місто, навезли хліба, пшона, борошна і пов’язаних запорожців.

А вони не чули обоє, які «наші» прийшли до міста, чого навезли з собою та й яких пов’язали запорожців. Сповнений неземних почуттів, Андрій поцілував па-хущі уста, що припали до щоки його, й відповіли тії уста запахущі. Вони озвалися тим самим, і в цьому обопільно злитому поцілункові вчулося те, що один лише раз у житті дається відчути людині.

І загинув козак! Пропав для всього лицарства козацького! Не бачити йому вже ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої. Україні також не бачити найвідважнішого з дітей своїх, отих оборонців її. Видере старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни і прокляне день і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VII

Гомін і метушня стояли в запорозькому таборі. Спершу ніхто не міг дати правдивої відповіді, як воно трапилось, що військо добулося до міста. Пізніше вже з’ясувалося, що весь Переяславський курінь, розташований перед бічними міськими воротами, був у дим п’яний;

тож і не дивно, що половину було вибито, а другу пов’язано, перше ніж розвідали, що до чого. Поки ближчі курені, заколотом збуджені, вхопилися за зброю, військо вже входило крізь браму і останні ряди вже відстрілювалися від напівпротверезілих запорожців, що безладно кинулися на них. Кошовий дав наказ збиратися всім, і коли всі в коло поставали й, шапки поскидавши, позатихали, тоді мовив:

— Так ось воно що сталося цієї ночі, панове-бра-тове. Он до чого горілка доводить! Ось якої ганьби завдав нам ворог! У вас, знати, вже так повелося: дозволиш вам подвоїти порцію, так ви вже й раді так насмоктатися, що той ворог лицарства Христового не те що штани з вас познімає, а й межи очі вам начхає, — а ви й того не почуєте.

Козаки стояли, голови похиливши, провину чуючи; тільки незамайківський курінний Кукубенко сам-один обізвався:

— Чекай, батьку! — каже він. — Хоч воно і не в законі, щоб слово заперечення мовити, коли кошовий перед усім військом говорить, та не так же було, так треба сказати. Не зовсім справедливо дорікав ти всьому війську православному. Були б винні козаки і кари на смерть заслужили, коли б у поході понапивалися, на війні, на трудній, на тяжкій справі. Та ми ж без діла сиділи, нудилися марно перед містом. Ні посту, ні якої іншої християнської здержливості не було: ну, то як же й може статися, щоб на безділлі та не напився чоловік? Нема тут гріха. А от давайте покажемо їм, як то нападати на безвинних людей. І перше били добре, а тепер уже так наб’ємо, що й п’ят до хати не донесуть.

Мова отамана курінного припала до серця козакам. Вони позводили зовсім уже похилені голови і багато хто схвально головами кивнули, ще примовивши: «Добре каже Кукубенко!» А Тарас Бульба, від кошового стоячи неподалік, сказав:

— А що ж, отамане кошовий, мабуть, правду Кукубенко мовив? А ти що на це скажеш?

— А що скажу? От і скажу: блажен єсть батько, такого сина породивши! Не велика штука сказати докірливе слово, та більша штука такеє слово сказати, щоб, не поглумившись над лихом людським, та підбадьорило б людину, додало їй духу, як остроги дають духу коневі після водопою. Я й сам хотів був потім сказати розважливе слово, та, бач, Кукубенко здогадався.

«Добре сказав і кошовий!» — поповзло по рядах запорозьких. «Добре слово!» — додали інші. І най-сивіші, як сиві голуби, стоячи, й ті закивали головами і, моргнувши сивим усом, тихо мовили: «Добре сказане слово!»

— Слухайте ж, панове! — вів далі кошовий. — Здобувати фортецю, дертися й підкопуватися, як ото чужинецькі німецькі майстри — дідько з ними! — і не годиться, і не козацька це справа. А судячи з того, що єсть, ворог зайшов у місто з невеликим запасом; обозу з ним щось не дуже багато. Народ у місті голодний; отож усе поїсть за одним разом; та знов же коням сіна... вже й не знаю, хіба з неба на вила кине їм який їхній святий... тільки це ще як Бог захоче; ксьондзи ж їхні тільки на слово й теплі. За тим чи за іншим, а з міста вони вийдуть. Отож поділяйся на три гурти та й ставай на три дороги перед трьома брамами. Перед великою брамою куренів п’ять, перед іншими нехай по троє. Дядьківський і Кор-сунський курені на засідку! Полковник Тарас із полком — на засідку! Титарівський і Тимошівський курені на підмогу з правої руки до обозу! Щер-бинівський і Стебликівський верхній — з лівої руки! Та виходьте з лав, добрі молодці, котрі гостріші на язик, зачіпати ворога! У ляха пустоголова вдача: лайки не стерпить, і, може, вони вже й сьогодні всі з воріт повиходять. Курінні отамани, полічіть кожен курінь свій: у кого недостача, додай із недобитків Переяславського. Полічи все знову! Дай на похмілля по чарці всім і по паляниці на козака. Тільки, мабуть, кожен вчорашнім ситий, бо ніде правди діти, понаїдалися всі так, що дивуюсь, як ніхто вночі не луснув. Ще один наказ: коли хто-небудь, шинкар, жид, продасть козакові хоч один кухоль сивухи, приб’ю я йому собаці до самого чола свиняче вухо й догори ногами повішу! До праці ж, браття! До праці!

Так порядкував кошовий, і всі йому низько вклонилися і, шапок не надіваючи, рушили по своїх возах і таборах і, коли вже таки далеченько повідходили, тоді лиш понадівали шапки. Всі почали лаштуватися: пробували шаблі й мечі, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози, вибирали коней.

Йдучи до свого полку, думав Тарас і надумати не міг, де то дівся Андрій: чи з іншими полонили, чи сонного зв’язали? Тільки де ж там: не такий Андрій, щоб у неволю живим віддатися. Між побитими козаками теж не було його видно. Тяжко замислився Тарас і йшов попереду полку, не чуючи, що давненько вже хтось кликав його.

- Кому там мене треба? — отямившись, обізвався нарешті Тарас.

Перед ним стояв жид Янкель.

— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив жид хапливим і уривчастим голосом, немовби мав з’явити важливу справу. — Я був у місті, пане полковнику!

Тарас глянув на того й дивувався, що вже й у місті був.

— Яка ж лиха година тебе туди занесла?

— Я розкажу, — мовив Янкель. — Почувши ото вдосвіта гомін і козаки почали стріляти, ухопив я каптан і, не вдягаючись, — прожогом туди; дорогою вже вдягнув його в рукави, бо швидше хотів довідатись, що за гомін, чом козаки ще вдосвіта завели стрілянину. Взяв та й прибіг до самої брами, а тут уже рештки того війська заходили в місто. Коли дивлюсь, аж попереду загону пан хорунжий Галяндович. Це мій знайомий, ще позаторік позичив у мене сто червінців. От я за ним, начебто гроші правити, та й увійшов разом з ними у місто.

— Та як же ж ти у місто ввійшов та ще й гроші мав правити? — мовив Бульба. — І не звелів він тебе тут-таки на місці повісити, як собаку?

— От, їй-же богу, мав повісити, — відповідає жид,' — вже його слуги були й зовсім схопили мене і на шию зашморг накинули; та я благав пана, казав, що почекаю з грішми, скільки пан звелить, хвалився позичити ще, якщо допоможе мені постягати борги з інших лицарів; бо в пана хорунжого, щоб ви знали, нема ні одного червінця в кишені. Хоч у нього там і хутори, і садиби, і чотири замки, і степової землі аж до Шклова, а грошей у нього, як у козака, — нічогісінько. І тепер, коли б його не озброїли до війська жиди брацлавські, ні в чім було б і на війну рушати. Він того й на сеймі не був...

— Що ж робив ти у місті? Бачив наших?

— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рахум, Самуй-ло, Хайвалох, жид-орендар...

— Та хай вони виздихають! — гукнув, розсердившись Тарас. — Що ти мені пхаєш своє жидівське кодло? Я тебе про наших питаюся, про запорожців.

— Наших запорожців не бачив, а бачив тільки самого пана Андрія.

— Андрія бачив? — скрикнув Бульба. — Та й що ж, де бачив його? в льосі? в ямі? збезчещений? зв’язаний?

— Хто ж би смів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий там важний лицар... Далібуг¹, і не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті; і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по пояс золото, і скрізь того золота, і все золото. От як сонце вигляне навесні, як на городі все птаство і свище й співає, і травиця пахтить, то так і весь він у золоті сяє. І коня йому дав воєвода найкращого під верх; двісті червоних самий кінь потягне.

Бульба остовпів.

— Нащо ж він в чужі убори вбрався?

— Бо кращі, то й вбрався. І він конем роз’їжджав, й інші роз’їжджають; і він навчає, і його навчають. От як найбагатший пан польський.

— Хто ж його присилував?

— А хіба я кажу, що його хто присилував? Хіба ж пан не відає, що він своєю волею передався до їх?

— Хто перейшов?..

— Та пан же Андрій...

— Куди перейшов?..

— Та до їх перейшов; і він тепер уже зовсім їхній.

— Та брешеш, псявухо!

— Як же можна, щоб я брехав? Ото дурний я брехати? На свою голову я збрехав би? Хіба не знаю, що жида як собаку повісять, коли збреше перед паном?

— Виходить, по-твоєму, що він віру й вітчизну продав?

— Я ж не кажу, що він там продав щось; я ж казав, що перейшов до них.

— Брешеш, чортів жиде! Не було ще такого на християнській землі! Щось плутаєш, собако!

— Нехай же пороги мого дому травою поростуть, коли я плутаю. Нехай кожен плюне на могилу батька мого, матері, свекра, на батька батька мого і материного батька, коли я плутаю. Як воля панська, я скажу й те, задля чого він перейшов до них.

— Чого?

— Дочка у воєводи є — красуня. Боже милий, яка красуня!

Тут жид намагався з усіх сил показати на обличчі своєму ту красу — руки розставивши, зіщуливши око й скрививши рота набік, начеб чогось скуштувавши.

— Ну, та й що з того?

— Він для неї й вчинив усе, і перейшов. Як чоловік закохається, то це ж підошва, як намочи її у воді, візьми, зігни, то вона й зігнеться.

Тяжко замислився Бульба. Згадав, що велика сила в слабкої жінки, що багато кого з сильних погубила вона, що податлива в цьому вдача Андрієва; і довго стояв він, як укопаний, все на одному місці.

— Слухай, пане, я все панові розкажу, — говорив жид. — Почувши ото крик і побачивши, що входять у міську браму, вхопив я про всяк випадок з собою разок перлів, бо в місті красуні та шляхтянки; а коли красуні та шляхтянки, то, думаю собі, хоч би їм і їсти нічого було, а проте перли купуватимуть. І як тільки хорунжого слуги Пустили мене, подався я на воєводин двір продавати перли. Розпитався про все в служниці-татарки. «Зараз-таки буде й весілля, тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців».

— І ти не вбив тут-таки на місці його, дияволово-го сина? — скрикнув Бульба.

— А за що? Він же з доброї волі перейшов. А що чоловік винен? Там йому краще, туди й перейшов.

— І ти його в саме обличчя бачив?

— От їй же богу, в саме обличчя! Такий добрий вояка! За усіх показніший. Дай йому Боже здоров’я, за-раз-таки мене пізнав, а як я підійшов, то й сказав...

— Що сказав?..

— Сказав... спершу пальцем кивнув, а тоді вже сказав: «Янкелю!» А я: «Пане Андрію!» — кажу. «Ян-келю! скажи батькові, скажи братові, козакам скажи, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариш — не товариш, і що я тепер з ними буду битися з усіма. З усіма буду битися!»

— Брешеш, чортів Іудо! — закричав у нестямі Тарас. — Брешеш, собако! Ти й Христа розп’яв, проклятий ти Богом чоловік! Я тебе вб’ю, сатано! Тікай звідси, бо тут тобі й смерть! — Це мовивши, вихопив Тарас шаблю.

Наляканий жид прожогом кинувся геть, скільки сили було в його тонких сухих литках. Довго ще він біг, не оглядаючись, козацьким табором, а тоді ще й усім чистим полем, хоч Тарас і не гнався за ним, розмисливши, що нерозумно зганяти злість на кожнім, хто нагодився.

Тепер пригадав він, що бачив минулої ночі Андрія, як переходив табором з якоюсь жінкою, та й схилив сиву голову; а все ж не хотів вірити, щоб таке ганебне діло та могло трапитись і щоб син його рідний та запродав віру й душу.

Тоді спровадив полк свій у засідку і сховався з ним за лісом, який ще не випалили козаки. А запорожці пішо й кінно виступали на три дороги до трьох брам. Один за одним сунули курені: Уманський, По-повичівський, Канівський, Стебликівський, Неза-майківський, Гургузів, Титарівський, Тимошів-ський. Одного Переяславського не було. Добре курнули козаки його і прокурили свою долю. Хто пов’язаний прокинувся у руках ворожих, хто, зовсім не очунявши, сонний перейшов у сиру землю, а сам отаман Хліб, без шароварів і верхньої одежі, опинився в таборі лядському.

В місті почули козацький рух. Усі вискочили на вал, і стала враз перед козаками жива картина: польські лицарі, один від одного кращий, поставали на валу. Мідні шоломи, опірені білим, як лебідь, пір’ям, сяяли, неначе сонце. На інших були легкі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами; кунтуші з вильотами, золотом гаптовані й просто викладені шнурами; у тих шаблі й зброя в дорогій оправі, за що дорогенько платили пани — і багато було всякого іншого убрання. Бундючно стояв попереду, в червоній золотом вбраній шапці, буд-жаківський полковник. Дебелий був пан полковник, за усіх вищий і товщий, і широкий дорогий кунтуш ледве сходився на ньому. З другого боку, ближче до бічних воріт, стояв другий полковник, чоловік невеличкий, весь висхлий; та маленькі пильні очі жваво поглядали з-під густо зарослих брів, і він швидко обертався на всі боки, показуючи рвучко сухою тонкою рукою своєю, віддаючи накази; видно було, що, незважаючи на малу поставу свою, тямив він добре у справі військовій. Неподалік від нього стояв хорунжий, довжелезний, з густими вусами, і, здавалося, не бракувало йому рум’янцю на обличчі: любив-бо пан міцні меди й добре гуляння. І багато було видно за ними всякої шляхти, озброєної хто на власні червінці, хто коштом королівської казни, хто на жидівські гроші, позакладавши все, що тільки знайшлося в прадідівських замках. Чимало було і всяких сенаторських дармоїдів, яких брали з собою сенатори для почту на обіди і що крали зі столу і з буфетів срібні кубки і після сьогоднішнього почту другого дня сідали на козли правити кіньми в якого-небудь пана. Багато всяких було там. Іншим разом і випити не було на що, а на війну причепурялися всі.

Козацькі ряди тихо стояли перед стінами. Не було золота ні на кому; хіба де-не-де блищало воно на шабельних руків’ях і мушкетних оправах. Не любили козаки в боях пишно вбиратися; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли й червоніли чорні червоноверхі смушеві шапки їхні.

Двоє козаків виїхало вперед із запорозьких рядів: один зовсім молодий, другий старіший, обидва гострі на язик та й у роботі не погані козаки: Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Попович Демид, кремезний козак, вже давно вештається на Січі, під Адріанополем бувалий і багато лиха натерпівся на своїм віку: у вогні горів і прибіг на Січ з обсмаленою, почорнілою головою і випаленими вусами; та погладшав знов Попович, пустив оселедця за вухо, виростив вуса густі й, як смола, чорні. Та й меткий був на в’їдливе слово Попович.

— Еге, красні жупани на всьому війську, та не знати, чи красна сила у війська?

— Ось я вам! — гукав згори дебелий полковник, — усіх пов’яжу! Віддавайте, хлопи, рушниці та коней. Бачили, як пов’язав я ваших? Повиводьте їм на вал запорожців!

І вивели на вал поскручуваних мотузками запорожців. Спереду був курінний отаман Хліб, без шаровар і верхньої одежі — так, як забрали його п’яно-го. Похилив голову отаман, стидаючись срамоти своєї перед своїми ж таки козаками і того, що попався в неволю, як пес сонний. І за одну ніч посивіла міцна голова його.

— Не журись, Хлібе! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.

— Не журись, друзяко! - обізвався курінний отаман Бородатий. — Нема гріха в тому, що схопили тебе голого. Лихо з кожним може статися; а от ганьба їм, що віддали тебе на наругу, не вкривши як слід срамоти твоєї.

— Знати, що ви сміливе військо на сонних людей! — казав, на вал поглядаючи, Голокопитенко.

— Ось начувайтеся, повідрізуємо вам чуби! — гукали їм згори.

— От хотів би я бачити, як вони нам чуби повідрізують! — казав Попович, обернувшись на коні перед ними, а тоді, глянувши на своїх, додав: — Ну, що ж, може, й правду ляхи кажуть: як виведе їх усіх отой черевань, їм усім буде добрий захисток.

— А чого ж то їм усім буде добрий захисток? - мовили козаки, знаючи, що Попович, певна річ, уже мав щось сказати.

— А того, що поза' ним усе військо сховається, і вже дідька лисого достанеш кого-небудь списом з-поза його черева!

Сміялися всі козаки. І довго ще багато хто з них похитували головами, приказуючи: — Ну й Попович! Вже кому скрутить слово, так тільки ну... — Та так і не сказали козаки, що воно за «ну».

— Назад, одходьте мерщій від стін! — гукнув кошовий. Бо ляхи, здавалося, не знесли в’їдливого слова, і полковник махнув рукою.

Тільки що відступили козаки, як ударили з валу картеччю. На валу заметушилися, з’явився сам сивий воєвода на коні. Брама розчинилася, і виступило військо. Попереду виїхали рівним строєм комонним розшиті гусари. За ними кольчужне військо, тоді латники зі списами, тоді всі в мідних шоломах, тоді нарізно кращі шляхтичі, кожне по-особливому вбране. Воліли горді шляхтичі не змішуватися в ряди з іншими, а котрий не має команди, той рушав один зі своїми слугами. Тоді знову ряди, і за ними виїхав хорунжий; за ним знову ряди, і виїхав дебелий полковник; а вже позаду всього війська останнім виїхав маленький полковник.

— Не давайте їм! не давайте їм шикуватися і ставати в ряди! — гукав кошовий. — Разом напирайте на них усі курені! Кидайте всі інші ворота! Титарів-ський курінь, нападай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Напирайте ззаду, Кукубенко й Паливода! Не давайте, не давайте шикуватись, різніть їх!

І вдарили козаки з усіх боків, збили й змішали ляхів і самі змішалися. Не дали навіть стрільби почати; пішла справа на мечі та на списи. Всі збилися докупи, і кожному була нагода себе показати. Демид Попович трьох заколов, а двох значних шляхтичів збив з коней, кажучи: «Оце добрі коні! Таких коней давно я хотів дістати!» І вигнав коней далеко в поле, гукаючи тим козакам перейняти їх. Тоді знов удерся до гурту, знову насів на збитих з коней шляхтичів; одного вбив, а другого піймав арканом за шию, зачепив до сідла і поволік по всьому полю, шаблю знявши з дорогим руків’ям і відв’язавши від пояса цілий гаман з червінцями. Кобіта, добрий козак і ще молодий, зчепився теж з одним з найсміливіших у польському війську, і довго билися вони. Зійшлися вже у рукопашній. Подужав був уже козак і, зборов-ши, вдарив гострим турецьким ножем у груди; та не встерігся сам: стукнула його в скроню гаряча куля. Звалив його найзнатніший із панів, прегарний і давнього князівського роду лицар. Як струнка тополя, ганяв він на буланому своєму коні. І багато показав боярської богатирської відваги: двох запорожців надвоє розрубав; Федора Коржа, козака доброго, перекинув разом з конем, вистрелив в коня і козака дістав з-поза коня списом; багатьом позносив голови і руки та й звалив козака Кобіту, загнавши йому кулю в скроню.

— От з ким спробувати б сили! — закричав неза-майківський курінний отаман Кукубенко. Припустивши коня, налетів на того ззаду і так гукнув, що поздригалися всі поблизу від несамовитого крику. Хотів був обернути свого коня лях і стати до нього лицем, та не дався кінь: наляканий страшним криком, метнувся вбік, і дістав його мушкетною кулею Кукубенко. Увігналася межи плечі йому гаряча куля, і звалився він з коня. Але й тут не піддався лях, усе ще силився завдати ворогові удару, та ослабла й упала разом з шаблею рука. А Кукубенко, взявши в обидві руки важкий палаш, загнав його в самі побілілі вуста, вибив палаш два білі зуби, розсік надвоє язика, розбив горловий хребець і зайшов глибоко в землю. Так і пришив він його там навіки до сирої землі. Ключем ринула вгору червона, як та калина над водою, благородна шляхетська кров та й зачервонила весь золотом вишитий жовтий його кунтуш. А Кукубенко вже й кинув його і вдерся зі своїми не-замайківцями до іншого гурту.

— Ех, узяв та й покинув без діла таке дороге вбрання! — сказав уманський курінний Бородатий, від’їхавши від своїх до місця, де лежав Кукубенковою рукою вбитий шляхтич. — Семеро шляхтичів убив я своею рукою, а такого вбрання ні на кому не бачив.

І поласився на здобич Бородатий: нагнувся, щоб зняти з нього дорогу зброю, добув уже турецького ножа в оздобі з самоцвітів, відв’язав від пояса гаман з червінцями, зняв з грудей сумку з тонкою хусткою, дорогим сріблом і дівочим кучериком, що свято беріг на спомин. Та й незчувся Бородатий, як налетів на нього ззаду червонопикий хорунжий, що вже раз був ним вибитий із сідла і дістав від нього доброго рубця на пам’ять. Махнув він з усього плеча і вдарив його шаблею в зігнуту шию. Не довела козака до добра здобич: відскочила міцна голова, й упало безголове тіло, далеко кругом зросивши землю. Подалася в високость сувора душа козацька, хмурна і гнівна, ще й дивуючись, що так дочасно та з такого міцного тіла вилетіла. Не встиг ще хорунжий вхопити за чуба отаманську голову, щоб до сідла причепити, а вже нагодився суворий месник.

Як яструб, у небі ширяючи, давши багато кругів дужими крилами, раптом спиняється розпластаний на одному місці і шугає звідти стрілою на кричащо-го коло самої дороги перепела, — так Тарасів син Остап налетів ураз на хорунжого й закинув йому аркан на шию. Аж посиніло червоне лице хорунжого, коли затисла йому шию немилосердна петля; схопився був за пістоль, та в корчах зведена рука не могла направити як слід пістоля, і куля даремно полетіла в поле. Остап на місці, біля його ж сідла, відв’язав шовкового шнура, що возив із собою хорунжий, щоб в’язати полонених, і тим самим шнуром зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець мотузка до сідла і поволочив через поле, скликаючи всіх козаків з Уманського куреня, щоб ішли віддати останню шану своєму отаманові.

Як же почули уманці, що курінного отамана їхнього, Бородатого, вже нема живого, кидали поле бою і бігли тіло отамана прибрати; та й тут-таки раду радили, кого на курінного обирати. Нарешті сказали:

— Та чого там радитись? Кращого не поставиш на курінного, як Бульбенка Остапа; він, правда, з-межи нас наймолодший, та розум має, як у старого чоловіка.

Остап, шапку знявши, всім козакам-товаришам дякував за честь, не відмовлявся ні молодості, ні розумом молодим, знаючи, що час тепер воєнний і не до того тепер, і тут-таки повів усіх на купу та показав уже всім, що не дурно обрали його на отамана. Відчули ляхи, що стає аж надто гаряче, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другому кінці. А низенький полковник махнув рукою до вишику-ваних коло воріт чотирьох свіжих сотень, і вдарили звідти картеччю в козацьких гуртів. Але мало кого дістали; кулі сипонули по волах козацьких, що дико дивилися на бойовище. Заревли злякані воли, повернули на козацькі табори, поламали вози й багатьох потоптали. А Тарас саме тоді, вихопившись із засідки зі своїм полком, з криком кинувся навперейми. Завернувся назад весь оскаженілий гурт, криком наляканий, і метнувся на лядські полки, перекинув кінноту, всіх зім’яв і розсипав.

— Ой, спасибі ж вам, волики! — кричали запорожці, — служили все в поході, а тепер і в бойовищі послужили. — І вдарили з новою силою на ворога.

Багато тоді ворогів перебили. Багато хто показав себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовту-зенко, ще й чимало інших було. Побачили ляхи, що погано наостанок виходить, викинули хоругви і закричали, щоб одчинили міську браму. Зі скрипом відчинилася залізом кована брама і прийняла збитих у гурт, як овець до кошари, потомлених і пилом укритих вершників. Чимало запорожців кинулися були за ними, та Остап своїх уманців спинив, мовивши: «Ану, подалі, пани-браття, подалі від мурів! Не годиться туди близько підходити». І правду мовив, бо з мурів гримнули й сипнули всім, що було, і багатьом перепало. Саме під’їхав кошовий і похвалив Остапа, промовивши: «Новий отаман, а веде військо, немовби й старий!» Озирнувся старий Бульба подивитися, що воно за новий отаман, та й побачив, що попереду уманців веде Остап на коні, шапка набакир збита і отаманський пірнач у руці. «Чи ти бач, який!» — мовив, на того дивлячись; і зрадів старий і почав дякувати уманцям за честь, якою вшановано його сина.

Козаки знов, відступили, готуючись рушати до таборів, а на вал міський знову повиходили ляхи, та вже в подертих опанчах. Кров позапікалася в багатьох на дорогих жупанах, пилом укрилися гарні мідні шоломи.

— Що, пов’язали? — кричали їм знизу запорожці.

— Я ж бо вас! — усе так само кричав згори дебелий полковник, показуючи мотуза; і все ще сварилися запорошені, потомлені вояки, і всі задерикуваті з обох боків перекидалися гострими занозистими словами.

Нарешті порозходилися всі. Хто розлігся відпочивати, втомлений боєм; хто присипав землею свої рани і дер на перев’язки хустки й дорогу одежу, зняту з убитого ворога. Інші, котрі при силі, почали тіла збирати і їм шану останню віддавати. Палашами, списами могили копали; шапками, полами землю виносили; чесно тіла козацькі складали, свіжою землею засипали, щоб ворони та хижі орли їм очі не виклювали. А лядські тіла, ув’язавши як попало до хвостів диким коням, пустили по всьому полю, і довго потім ганяли за ними і шмагали їх по боках. Неслися оскаженілі коні борознами, пагорбами, через яри й потоки і билися об землю вкриті кров’ю та пилом лядські трупи.

Потім посідали курені кругами вечеряти і довго розмовляли про діла й подвиги, що припали на долю кожного, на вічну пам’ять людям захожим і нащадкам. Довго вони спати не вкладалися; а найдовше не лягав старий Тарас, роздумуючи, що воно за знак, що Андрія не було поміж ворожим вояцтвом. Чи посоромився Іуда вийти проти своїх, чи жид одурив і втрапив він просто в неволю. Та тут-таки згадав він, що надміру було серце Андрієве прихильне до речей жіночих, відчув муки і тяжко заклявся в душі проти полячки, що сина йому причарувала. І він додержав би клятви: не зважав би на красу її, витягнув би її за густу, пишну косу і поволік би її за собою по всьому чистому полю поміж усього козацтва. Збилися б об землю, закривавились і порохом припали чудові її груди й плечі, що блиском рівні неталим снігам, який вкриває гірські вершини. Розніс би на шматки її пишне, прекрасне тіло. Але не знав Бульба, що Бог принесе людям завтра, почав дрімати і нарешті заснув.

А козацтво все ще говорило між собою, і всю ніч стояла коло вогнів сторожа, пильно приглядаючись на всі боки, твереза, не заплющивши очей.

VIII

Ще сонце не зійшло, як усі запорожці зібралися в кола. Із Січі прийшла звістка, що татари на той час, як козаки відлучилися, пограбували в ній усе, відкопали скарб, який у схові держали під землею козаки, вибили й за-брали в неволю всіх, хто зоставався і з усіма зайнятими гуртами й табунами подалися просто до Перекопу. Один лише козак, Голодуха Максим, видерся дорогою з татарських рук, заколов мурзу, відв’язав у нього торбу з цехінами і на коні татарському, в одежі татарській, півтора дня ще й дві ночі тікав від погоні, загнав на смерть коня, пересів на другого, загнав і цього, і вже на третьому приїхав до запорозького табору, розвідавши дорогою, що запорожці під Дубном. Тільки й устиг він розповісти, що трапилося таке лихо; а чого воно сталося, чи курнули запорожці, за козацьким звичаєм, і п’яні потрапили до неволі, і як то довідалися татари про схованку, де був закопаний скарб військовий, — нічого того не розповів він. Дуже виснажився козак, опух увесь, обличчя йому попекло й попалило вітром; упав він тут же та й заснув міцним сном.

У таких випадках водилося в запорожців зараз-та-ки бігти за хижаками, силуючись наздогнати їх у дорозі, бо бранці саме могли опинитися по базарах в Малій Азії, в Смірні, на острові Крит та й бозна-де ще могли показатися чубаті запорозькі голови. Ось чому посходились запорожці. Всі як один стояли вони в шапках, бо поприходили не для того, щоб слухати отаманського наказу, а щоб раду радити, як рівні, один перед одним.

— Давайте раду спершу старші! — загукали в натовпі.

— Давай раду кошовий! — казали інші.

І кошовий скинув шапку, вже не якнайстарший, а як товариш, дякував козакам за честь і мовив:

— Багато серед нас і старших і на раду розумніші, та коли вже мене вшанували, то ось моя рада: часу не марнувати, товариство, та гнатися за татарином. Бо

самі знаєте, що воно таке — татарин: не буде він з награбованим добром нас виглядати, а вмить розтринькає його, що й сліду не знайдеш. Така моя рада: йти. Тут уже ми погуляли. Ляхи знають, що таке козаки; за віру, скільки сили, помстилися; а добра з голодного міста небагато. Отож і рада моя: рушати.

— Рушати! — розляглося по запорозьких куренях.

Але Тарасові Бульбі не до душі припало таке слово, і насунув він ще нижче на свої очі хмурі, зчорна-білі брови, наче кущі, що поросли високим схилом гори, що їх вершечки геть укрив голчастий північний іній.

— Ні, неправильна твоя рада, кошовий! — сказав. він. — Не те кажеш: забув, чи що, як наші, ляхами захоплені, зостаються в неволі? Чи хочеш, щоб ми не шанували найперший святий закон товариський: покинули братів своїх на те, щоб їм живим шкури поздирали чи, геть пошматувавши тіла козацькі, розвозили б їх по містах і селах, як то було з гетьманом і найкращими лицарями українськими. Хіба мало вони й так назнущалися над святинею? Що ж ми таке, питаюся я всіх вас? Що ж то за козак, що в біді кинув товариша, кинув, як собаку, пропадати на чужині? Коли на те пішло, що всякий ні за що має честь козацьку, дозволивши наплювати собі в сиві вуса і ганьбити себе зневажливим словом, так не докорить мені ніхто. Сам зостаюся.

Завагалися запорожці.

— А ти, бравий полковнику, — каже тоді кошовий, — чи не забув, що в татар у руках теж наші товариші, що як ми їх тепер та не визволимо, то буде життя їхнє запродане в неволю довічну язичникам, а це ще гірше, ніж смерть видима; чи не забув, часом, що у татар тепер увесь скарб наш, кров’ю християнською здобутий?

Задумалися всі козаки і не знали, що казати. Нікому не хотілося здобути собі недоброї слави. Тоді вийшов наперед усіх за віком найстарший в запорозькому війську Касян Бовдюг. В пошані був він у всіх козаків; вже двічі вибирали його на кошового, і на війні був добрий козак, але давно вже постарів і не ходив у походи; не любив і комусь щось радити, а любив старий вояка лежати на боці в козацькому колі, слухаючи оповідок про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їхньої бесіди, а все лиш слухав та притискував пучкою золу в своїй коротенькій люльці, яку все тримав у зубах, і довго сидів потім, примруживши трохи очі, і не знали козаки, чи то спав він, чи все ще слухав. Усі походи зоставався він удома; та цього разу розходився старий. Крутнув рукою по-козацькому та й каже:

— А, куди не йшла! Піду й я: може, чим стану в пригоді козацтву!

Всі козаки притихли, коли він тепер виступив перед громадою, бо давно вже від нього й слова не чули. Всякому цікаво було знати, що то скаже Бовдюг.

— Прийшла черга й мені слово мовити, пани-браття, — так він почав. — Слухайте ж, діти, старого. Мудро каже кошовий; і як проводир війська козацького, що оберігати має його й піклуватися скарбом військовим, розумнішого нічого він і не сказав би. Он воно що! Це нехай таке моє перше слово! А тепер слухайте, що скаже друге моє слово. А ось що скаже друге моє слово: велику правду сказав і Тарас полковник, дай йому Боже віку довгого і щоб таких полковників та було більше на Україні! Перша повинність і перша честь козакові є додержати товариства. Скільки вже живу на світі, не чув я, пани-браття, щоб козак кинув де чи якось-то продав товариша свого. І ті і другі нам товариші; менше чи більше їх — все одно, всі товариші, всі серцю милі. Так ось яке моє слово: котрим миліші ті, що забрані татарами, нехай рушають за татарами, а котрим милі полонені ляхами і не хочеться їм кидати справедливої справи, нехай зостаються. Кошовий з обов’язку свого піде з однією половиною за татарами, а друга половина обере собі отамана наказного. А за отамана наказного, коли послухаєтеся сивої голови, не годиться бути нікому іншому, як тільки Тарасові Бульбі. Нема в нас нікого рівного йому в лицарстві.

Так сказав Бовдюг та й замовк; і зраділи всі козаки, що тим способом старий навів їх до розуму. Всі покидали шапки вгору і закричали:

— Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та от сказав нарешті. Не дурно ж говорив, у похід збираючись, що в пригоді станеш козацтву; то так воно й є.

— Що, є згода ваша на те? — питається кошовий.

— Всі згодні! — закричали козаки.

— Отож і раді кінець?

— Кінець раді! — гукали козаки.

— Слухайте ж тепер військового наказу, діти! — мовив кошовий, виступив наперед і поклав шапку на голову, а всі запорожці, скільки було, шапки поскидали й стояли з непокритими головами, очі потупивши, як водилося в козаків, коли мав говорити старший.

— Тепер відділяйтеся, пани-браття! Хто хоче йти, ставай праворуч; хто зостається, відходь ліворуч: куди більшість з куреня відходить, туди й отаман; коли менше переходить, приставай до інших куренів.

І почали всі переходити, хто праворуч, хто ліворуч. Котрого куреня більша частина переходила, ту-ди й курінний переходив; котрого мала частина, та приставала до інших куренів; і вийшло за малим порівно по обидва боки. Схотіли зостатися: мало не весь Незамайківський, більша половина Попо-вичівського куреня, весь Уманський курінь, весь Канівський, більша половина Тимошівського куреня. Всі інші захотіли йти навздогін за татарами. Багато було і там і там могутніх і сміливих козаків. Між тими, що вирішили йти слідом за татарами, був Череватий, добрий старий козак, Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Попович теж туди перейшов, бо був дуже завзятої вдачі козак — не міг довго всидіти на місці: з ляхами спробував уже справи, хотілося спробувати ще з татарами. Курінні були: Ностюган, Покришка, Невеличкий і багато ще інших преславних і сміливих козаків схотіло випробувати меча і могутнього плеча в герці з татарином. Чимало було також дуже і дуже добрих козаків між тими, що схотіли зостатися: курінні Демитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап. Тоді ще було багато інших знатних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Охрім Гуска, Микола Густий, Задорожній, Метелиця, Іван За-крутигуба, Мусій Шило, Дьогтяренко, Сидоренко, Писаренко, тоді другий Писаренко, а тоді ще Писаренко, та й ще багато було інших добрих козаків. Усі були ходжені, їжджені, бувалі: ходили по ана-толійських берегах, по кримських солончаках і степах, по всіх річках, великих і невеличких, котрі впадали в Дніпро, по всіх затоках і островах дніпрових; бували в землі молдавській, волоській і в турецькій; виїздили все Чорне море двостерновими козацькими чайками; нападали в п’ятдесят човнів у ряд на багатющі й височенні кораблі; перетопили чимало турецьких галер і багато-багато вистріляли пороху за свій вік. Не раз на онучі дерли дорогі паволоки й оксамити. Не раз череси на очкурах у штанях набивали все цехінами щирими. А скільки кожний з них про-жив-прогуляв добра, що іншому на все життя стало б, того й не полічити. Все пустили за вітром по-ко-зацькому, весь світ частуючи й музики наймаючи, щоб усе гуляло, що тільки є живого. Ще й тепер рідко в котрого з них не було заховано десь добра: кухлів, срібних келихів та обручок під комишем на дніпрових островах, щоб часом татарин не знайшов, коли під лиху годину напав би зненацька на Січ; та не легка справа була б татаринові знайти його, бо й сам хазяїн почав забувати, в котрім місці його закопано. Отакі були козаки, що захотіли зостатися і по-мститися ляхам за вірних товаришів і Христову віру! Старий козак Бовдюг теж схотів бути з ними, сказавши: «Не ті тепер мої літа, щоб за татарином ганятися; а тут є місце, щоб спочити доброю козацькою смертю. Давно вже просив я в Бога, щоб як доведеться життя кінчати, то щоб на війні його кінчати за святу й Христову справу. Так воно й вийшло. Кращого кінця вже не буде в іншому місці старому козакові».

Коли поділилися всі і поставали на два боки куренями, кошовий перейшов поміж рядами й мовив:

— А що, панове-браття, чи вдоволені одна сторона другою?

— Всі вдоволені, батьку! — відповіли козаки.

— Ну то почоломкайтеся ж і попрощайтеся один з одним — Бог знає, чи доведеться в житті ще побачитися. Слухайтеся свого отамана і виконуйте те, що самі знаєте: відомо-бо вам самим, що велить честь козацька.

І всі, скільки їх було, козаки цілувалися один з одним. Перші почали отамани і, повівши рукою по сивих вусах своїх, цілувалися навхрест, а тоді бралися за руки і міцно держалися. Хотів один одного спитати: «Що, пане-брате, побачимося чи не побачимося?» — та й не спитали, замовкли, — і задумалися обидві сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що чимало буде роботи і тим і тим; та не вирішили проте зараз розлучитися, а діждати темної нічної доби, щоб не дати ворогові побачити, що зменшилося козацькеє військо. Тоді всі рушили по куренях обідати.

Після обіду усі, на кого чекала дорога, полягали відпочивати і спали міцним і довгим сном, начебто чуючи, що, може, то й останнього сну доводиться зазнати на такім дозвіллі. Спали аж до заходу сонця; а як сонце зайшло і трохи звечоріло, почали мастити вози. Склавшись, пустили наперед вози, а самі, пошапкувавшись ще раз з товаришами, тихо рушили слідом за возами. Кіннота поважно, без гуку й свисту на коней, трохи затупотіла слідом за пішими, і скоро не було їх видно в темряві. Глухо віддавався тільки кінський тупіт та скрип якогось колеса, що ще не розходилося чи не гаразд було підмащене за нічної темряви.

Довго ще товариші, що зосталися, махали їм здаля руками, хоча нічого не було видно. А коли зійшлися й повернулися до своїх місць, коли побачили при сяючих ясно зірках, що половини возів уже не було на місці, що багатьох-багатьох нема, сумно кожному зробилося на серці, і всі задумалися мимоволі, втупивши в землю гульвісні свої голови.

Тарас бачив, які смутні стали козацькі лави і як сум, негодящий для хороброго, почав помалу огортати козацькі голови, але мовчав: хотів на все дати час, щоб призвичаїлися вони і до суму, навіяного прощанням з товаришами, а між тим нишком готувався і враз їх усіх збудити, гукнувши по-козацько-му, щоб знову і ще з більшою, ніж перше, силою повернулася веселість кожному в душу, на що здатна тільки сама слов’янська натура — широка, могутня натура, перёд іншими, як море перед мілководними річками. Коли година буремна, все воно обертається в ревіння, грім, збиваючи й здіймаючи хвилі, як не здійняти їх безсилим річкам; коли ж безвітряно й тихо, ясніше над усі річки стеле воно свою неоглядну, скляну поверхню, ту вічну втіху очей.

Звелів Тарас своїм слугам розпакувати один з возів, що стояв окремо. Найбільший й найміцніший був він у козацькім обозі; міцною подвійною шиною обтягнуті були дебелі його колеса; важко був він навантажений, вкритий попонами, твердими воловими шкурами та зв’язаний густо просмоленими мотузками. На возі були все баклаги й барила старого доброго вина, що здавна стояло в Тараса в пивницях. Взяв він його про запас, про святкову нагоду, щоб коли прийде слушний час і перед усіма буде діло, гідне передати нащадкам, щоб кожнісінькому козакові довелося випити заповітного вина, щоб у велику годину велике почуття було на серці людини. Почувши наказ полковничого, слуги кинулися до возів, палашами порубали міцні мотузи, знімали товсті волові шкури й попони і скочували з воза баклаги й барила.

— А беріть-но всі, — мовив Бульба, — всі, хто є, беріть, що в кого є: коряк чи черпак коней напувати, чи рукавицю, чи шапку, а як доведеться, то й просто підставляй обидві жмені.

4 Тарас Бульба

97

І скільки було козаків, усі брали, в кого був ківш, у кого черпак коня напувати, в кого рукавиця, в кого шапка, а хто й так підставляв обидві жмені. Всім їм слуги Тарасові, походжаючи проміж рядів, наливали з баклаг і барил. Та не велів Тарас пити, поки не подасть знаку, щоб випити їм усім разом. Знати було, що має щось сказати. Знав Тарас, хоч яке сильне старе добре вино й хоч як здатне зміцнити дух людині, та коли до нього ще докинути слушне слово, то вдвоє дужча буде сила і вина і духу.

— Частую вас, пани-браття, — так казав Бульба, — не на честь того, що ви мене своїм отаманом настановили, хоч і дуже велика це честь, не на честь також прощання з нашими товаришами: ні, іншим часом годилося б і те і друге; не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого поту, великого козацького лицарства! Отож випиймо, товариство, разом випиймо попереду за святу православну віру: щоб прийшов таки той час, що по всьому світу розійшлась би і по всіх усюдах була одна свята віра і всі, скільки їх є бусурменів, та всі поробилися б християнами! Та за одним разом випиймо й за Січ, щоб довго стояла вона на погибель усьому бусурменству, щоб що не рік виходили з неї молодці, один за одного кращий, один за одного гарніший. Та разом же випиймо і за нашу славу, щоб казали онуки і тих онуків сини, що от були ж колись такі, котрі не посоромили товариства і не зрадили своїх. Отож за віру, пани-братове, за віру!

— За віру! — загомоніли всі, що стояли в ближчих рядах, густими голосами.

— За віру! — підхопили дальші; і все, що було, старе й молоде, випило за віру.

— За Січ! — сказав Тарас і високо підняв над головою руку.

— За Січ! — густо ревнуло в передніх рядах. — За Січ! - проказали тихо старі, сивим усом моргнувши; і, стрепенувшись, що ті молоді соколи, повторили молоді: — За Січ!

І далеко чуло поле, як споминали козаки свою Січ.

— Тепер, товариство, останній ковток — за славу і всіх християн, що тільки є на світі!

І всі козаки, до останнього, випили до дна за славу і всіх християн, що тільки є на світі. І довго ще лунало по всіх рядах поміж усіх куренів:

— За всіх християн, що тільки є на світі!

Вже порожні були чарки, а все ще стояли козаки, піднявши руки; хоч і веселі були у всіх очі, вином прояснені, та дуже вони задумалися. Не про користь і здобич військову думали вони тепер, не про те, кому пощастить червінців набратися, зброї дорогої, гаптованих кунтушів і черкеських коней; а задумалися вони — як ті орли, на верхах високих гір посідавши, тих скелястих високих гір, що далеко видно розстелене без краю море, засіяне, як дрібним птаством, галерами, кораблями і всякими суднами, обгороджене ледве видним вузьким узбережжям, з прибережними, як комашня, містами і похиленими, як мала травиця, лісами. Як орли озирали вони круг себе очима на все поле та долю свою, що чорніла вдалині. Та буде, буде все поле з облогами й дорогами засіяне сторч їхніми кістками білими, щедро підпливши козацькою їхньою кров’ю, вкрившись розбитими возами, розколотими шаблями й списами; далеко порозкидаються чубаті голови з перекрученими й засохлими в крові чубами і з опущеними донизу вусами. Будуть орли налітати, козацькі очі вибивати й клювати. Та велике ж добро в такому широко й вільно розкиданому смертнім спочиванні! Не гине ні одна шляхетна справа і не загине, як порошина мала з мушкетної цівки, козацькая слава. Буде ж, буде бандурист із сивою до грудей бородою, а може, ще й повний мужнього віку, та вже білоголовий дід, віщий духом, та й скаже він про них своє густе потужнеє слово. І піде горою по всьому світу про них слава, і все, що тільки народиться потім, заговорить про них. Бо далеко рознесеться потужнеє слово, бувши подібно до мідних гудущих дзвонів, куди багато вкинув майстер коштовного чистого срібла, щоб далеко по містах і комірчинах, по палацах і селах лунали красні дзвони, кличучи ввесь світ на святу молитву.

4*

99

IX

У місті не дізнався ніхто, що половина запорожців вирушила в погоню за татарами. З башти на ратуші примітила сторожа тільки, що частина возів потяглася за ліс; та думали, що козаки лаштувалися на засідку; те саме думав й інженер французький. А тим часом слова кошового не пішли марно, бо в місті виявилася недостача харчів. За звичаєм часів колишніх, військо не розрахувало, скільки йому було потрібно. Спробували зробити вилазку, та половину сміливців тут-таки на місці вибили козаки, а половину нагнано в місто без нічого. Жиди, одначе, скористалися вилазкою і розвідали все: куди й чого вирушили запорожці і з якою старшиною, і які саме курені, і скільки числом, і скільки зосталося на місці, і що вони мають робити, — словом, за короткий час у місті про все довідалися. Полковники збадьорилися і лаштувалися до бою. Тарас уже бачив це з самого руху та^- гомону в місті і вміло клопотався, будував, давав накази, розташував у три табори курені, обгородивши їх возами, як фортецями, - рід битви, що в ньому були непереможні запорожці; двом куреням наказав піти у засідку; повбивав частину поля гострими кілками, ламаною зброєю, уламками списів, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли все було зроблено як слід, промовив до козаків, не на те, щоб підбадьорити й підохотити їх, — знав, що й так вони сильні духом, - а от просто хотілося вилити все те, що було на серці.

— Хочу сказати вам, панове, що воно такеє наше товариство. Чули ви від батьків і дідів, у якій шані у всіх була земля наша: і грекам взнаки далася; і з Цар-города червінці брала, і міста були пишні, і церкви, і князі, князі таки руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Все взяли бусурмени, все пропало. Тільки ми зосталися сиротами та, як удівонька після чоловіка доброго, теж сиротою, так само як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, товариство, руку на братерство. Ось на чому стоїть наше товариство! Нема любові від товариства святішої. Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір. Та це не те, братчики: і звір любить своє дитя! Та поріднитися радістю по душі, а не по крові може тільки людина. Бували й по інших землях товариші, та таких, як у Руській землі, не було таких товаришів. З вас не одному доводилося тяжко пропадати на чужині; бачиш — і там люди! також Боже створіння, і розговоришся з ним, начеб із своїм; а як прийде до того, щоб повідати щире слово, — бачиш: ні! розумні люди, та не ті; такі самі люди, та не ті! Ні, братчики, так любити, як любити може руська душа, — любити не те, щоб розумом чи іншим чим, а всім, чим нам Бог дав, що тільки є в тобі, а... — сказав Тарас, і махнув рукою, і покрутив сивою головою, і вусом моргнув, і сказав: — Ні, так любити ніхто не може! Знаю, погано тепер повелося в землі нашій: думають тільки про те, щоб коло них стоги, скирди збіжжя стояли, та кінські табуни їх, та щоб у льохах цілі були запечатані меди їхні. Переймають чортзна-які бусурменські звичаї; цураються мови своєї; свій до свого не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговім ринку. Милість чужого короля, та й не короля, — паскудна милість польського магната, що жовтим чоботом б’є їх у пику, дорожча їм над усяке братерство. Та і в останньої падлюки, який би вже не був, хоч би й весь вивалявся в болоті і приклонництві, є і в нього, братчики, крихточка руської душі. І прокинеться ж вона колись, і вдариться ж він, бідолаха, об поли руками, вхопиться за голову, проклявши на весь голос мерзенне життя своє, готовий муками спокутувати ганебне діло. Нехай же знають всі вони, що то таке в Руській землі товариство. Як уже на те пішло, щоб умирати, — так нікому ж з них так умирати й не доведеться! Нікому, нікому! Не вистачить у них на те мишачої натури їхньої!

Так говорив отаман і, коли скінчав мову, все ще потрясав побілілою в козацьких ділах головою. Усіх, хто стояв, дуже зворушила така мова, дійшовши аж до самого серця. Найстарші в рядах стали нерухомі, втупивши сиві голови в землю; сльоза тихо набігала в старих очах; помалу втирали вони її рукавом. А тоді всі, ніби змовившись, махнули разом рукою і потрясли бувалими головами. Видно, багато нагадав їм старий Тарас знайомого і кращого, що буває на серці в людини, навченої горем, працею, молодецтвом і всякими негараздами в житті, або ж хоч і не зазнала їх, та багато відчула молодою, перлистою душею на вічну радість старим батькам, що їх породили.

А з міста вже виступало вороже військо, вигрим-люючи в литаври й труби, і, в боки взявшись, виїздили пани, оточені незчисленними слугами. Товстий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацькі табори, сварячись, націлюючись пищалями, граючи очима і блискаючи мідними шпорами. Як побачили козаки, що підійшли вони на рушничний постріл, всі разом вдарили в пищалі се-мип’ядні і безперестанку все били з пищалів. Далеко розляглося голосне бухкання по всіх навколишніх полях і нивах, єднаючись у безперервний гул; димом затягло все поле, а запорожці все палили безперервно: задні тільки набивали та переднім передавали, завдаючи великого дива ворогові, що не міг зрозуміти, як то козаки стріляють, не набиваючи мушкетів. Вже не видно стало за великим димом, що оповив і те, і те військо, не видно було, як то одного чи другого не ставало в рядах; та чули ляхи, що густо летіли кулі й діло робилося гарячим; і коли подалися назад, щоб відсторонитися від диму й оглянутися, то багатьох недолічилися в рядах їхніх. А в козаків, може, який другий-третій був убитий на цілу сотню. І все далі палили козаки з пищалів, ні на мить не припиняючи. Сам чужоземний інженер дивувався з такої ніколи йому не знаної тактики, тут-таки при всіх і сказав: «От так браві молодці-запорожці! Так треба воювати й іншим по інших країнах!» І дав раду зараз повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати; здригнулася, далеко загувши, земля, і ще більше оповило все поле димом. Почули запах пороху по майданах і вулицях в дальших і ближчих містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра вигнули надто високу дугу. Страшно задзижчавши, перелетіли вони понад головами всього табору і позакопувалися далеко в землю, зірвавши й підкинувши високо в повітря чорну землю. Вхопившись за волосся через таку невправність, французький інженер сам давай наставляти гармати, незважаючи на те, що безперестанку сипали й пекли кулями козаки.

Тарас ще здалеку бачив, що буде біда всьому Не-замайківському і Стебликівському куреням, і крикнув гучним голосом: «Вибирайтеся мерщій з-за возів і сідайте кожен на коня!» Та не встигли б нічого того зробити козаки, коли б не Остап, що вдарив у саму середину: повибивав ґноти в шістьох гармашів, у чотирьох тільки не міг вибити: відігнали його назад ляхи. А тим часом чужинець-капітан сам узяв до рук ґнота, щоб випалити з найбільшої гармати, якої ніхто з козаків і не бачив доти. Страшно дивилася вона широкою пащею, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гримнула вона, а за нею слідом три інші, чотирикратно потрясши глухо-відгомінну землю — багато вони лиха накоїли! Не за одним козаком заплаче мати старенька, б’ючи себе сухою рукою та в старі груди. Не одна вдова зостанеться в Глухові, Не-мирові, Чернігові та по інших містах. Буде сердешна щодень на базар вибігати, кожного перехожого хапати, кожного в очі пізнавати, чи нема поміж них над усіх наймилішого. Та багато перейде через місто всякого війська, і вічно не буде поміж них того одного, над усіх наймилішого.

Як і не було половини Незамайківського куреня! Як градом вибиває всю ниву, де, наче щирозлотний червінець, красувався кожний колосочок, так їх вибило і поклало.

Як зірвуться козаки! Як схопляться всі! Як закипить курінний отаман Кукубенко, побачивши, що доброї половини його куреня немає! Та й врізався він з останніми своїми незамайківцями в саму середину. В гніві посік на капусту першого, що трапився під руку, багатьох комонників позбивав з коней, діставши списом і коня і комонника, дорвався до гармашів і відбив одну гармату. А там уже, бачить, добре дбає уманський курінний отаман, і Степан Гуска відбиває найбільшу гармату. Покинув він тих козаків та й повернув зі своїми до найбільшої ворожої гущі. Отож де пройшли незамайківці — так там і вулиця! де завернули — то там уже й провулочок! Так і видно, як ріділи ряди і снопами валилися ляхи! А коло самих возів Вовтузенко, а спереду Черевичен-ко, а коло дальніх возів Дьогтяренко, а за ним отаман курінний Вертихвіст. Вже двох шляхтичів підняв на списа Дьогтяренко, та напав нарешті на завзятішого третього. Верткий і міцний був лях, у пишну збрую вбрався і самих слуг привів із собою п’ятдесятеро. Потиснув він дуже Дьогтяренка, збив був на землю і вже, піднявши руку з шаблею, кричав: «Нема з вас, собачих козаків, ні одного, що смів би проти мене стати!»

— А от же й є! — сказав і виступив наперед Мусій Шило. Дужий то був козак, не раз отаманував на морі і багато зазнав усякого лиха. Схопили їх турки саме під Трапезонтом і всіх забрали невільниками на галери, позабивали їм руки й ноги в пута залізні, не давали цілими тижнями пшона і поїли бридкою водою морською. Все винесли й стерпіли бідні невольники, аби лиш віри православної не змінити. Та не стерпів отаман Мусій Шило, потоптав під ноги закон святий, поганою чалмою грішну голову обвив, увійшов у довіру в паші, ключником на кораблі зробився і над невольниками старшим. Дуже засмутилися з того бідні невольники, знали ж бо добре, що вже як свій віру запродасть і до гнобителів пристане, то ще тяжче, то ще гірше бути під ним, як під іншим нехристом. Так і сталося. Всіх закував Мусій Шило у нові кайдани по троє в ряд; прикрутив їм аж до білої кості тверді ретязі; всім шиї понабивав, частуючи запотиличниками. І коли турки, раді, що такого слугу собі здобули, почали бенкетувати і, забувши свій закон, всі повпивалися, він усі шістдесят чотири ключі приніс, невольникам роздав, щоб себе одмикали, кайдани й пута у море кидали, а замість того шаблі брали та турків рубали. Багато тоді здобичі козаки набрали, зі славою додому вертались, і довго за те бандуристи прославляли Мусія Шила. Обрали були його на кошового, та геть чудний був козак. Іншим разом таке вершив, що й наймудріший не вигадає, а іншим — просто сказ брав козака. Пропив і прогуляв він усе, всім заборгував на Січі, а як на те ще й прокрався: вночі потяг з чужого куреня всю козацьку збрую та й заклав шинкареві. За таку ганебну справу прив’язали його на майдані до палі, поклали ломаку, щоб кожен по силі своїй відважив йому по удару. Та не знайшлося такого з-поміж усіх запорожців, хто підняв би на нього ломаку, його заслуги колишні пам’ятаючи. Отакий був козак Мусій Шило.

«Так є ж такі, що б’ють вас, собак!» — мовив та й кинувся до нього. Отож-то вони рубалися! І наплічники, і зерцала повгиналися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку, діставши лезом до самого тіла: зачервоніла козацька сорочка.

Та не вважав на теє Шило, а замахнувся усією жилавою рукою (важка була кремезна рука) і приголомшив того враз по голові. Зіскочився мідний шолом, захитався й грянув на землю лях, а Шило давай рубати й хрестити приголомшеного. Не добивай, козаче, ворога, а краще назад оглядайся! Не оглянувся козак назад, і тут-таки один зі слуг убитого загнав йому ножа в шию. Обернувся Шило і вже добув сміливця, та він згинув у пороховому диму. З усіх боків знялося бахкання із самопалів. Похитнувся Шило і відчув, що рана смертельна. Упав він, поклав руку на рану і мовив, до товаришів звертаючись: «Прощайте ж, пани-браття, товариство! Хай довіку стоїть православна Руська земля і буде честь їй довіку!» І заплющив змарнілі очі свої, і вилетіла козацька душа із суворого тіла. А тут уже виїздив Задо-рожній зі своїми, ламав лави курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

— А що, панове? — питається Тарас, перегукуючись із курінними. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

І натиснули сильно козаки: зовсім змішали всі ряди. Низькорослий полковник ударив на збір і наказав викинути вісім мальованих хоругов, щоб своїх зібрати, що по всьому полі порозсипалися. Бігли всі ляхи до хоругов; та не встигли вони ще вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко вдарив знову зі своїми незамайківцями у середину і напав просто на череватого полковника. Не втримався полковник і, повернувши коня, пустився гоном, а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи приєднатися до свого полку. Те бачивши з бокового куреня, Степан Гуска пішов йому навперейми з арканом у руці, припавши коневі до гриви, і слушної миті враз закрутив йому аркана на шию. Весь побагровів полковник, ухопившись рукою за мотуз і намагаючись його розірвати, та вже сильний розмах загнав йому у саме черево смертельного списа. Там і зостався він, до землі пришитий. Та не минув лиха і Гуска! Не встигли оглянутися козаки, а вже побачили, що Степана Гуску піднято на чотири списи. Тільки й промовив бідолаха: «Хай же згинуть вороги, хай пишається на віки вічні Руська земля!» І тут же помер.

Озирнулися козаки, а там вже збоку козак Метелиця частує ляхів, гамселячи того й того; а з другого боку натискає зі своїми отаман Невеличкий; а коло возів крутить і б’є ворога Закрутигуба; а коло дальніх возів третій Писаренко відігнав уже цілу ватагу; а там уже коло інших возів зчепилися й б’ються на самих возах.

— А що, панове, — перегукнувся отаман Тарас, попереду всіх проїхавши. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи потужна ще козацька сила? Чи не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях; є ще потужна козацька сила; ще не гнуться козаки!

А онде вже впав з воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила йому куля, та зібрав старий усю силу свою й сказав: «Не шкода зі світом розлучатися. Дай Боже і всякому такого кінця! Нехай же славна буде довіку Руська земля!» І полинула у високості Бовдю-гова душа розповісти давно померлим дідам, як-то вміють битися на Руській землі, а ще краще, як уміють умирати за святу віру.

Балабан, отаман курінний, скоро після того теж гримнувся на землю. Три рани смертельні дісталися йому: від списа, від кулі і від важкого палаша. А був він один з найкраших лицарів; багато здійснив він під своїм отаманством морських походів, та найслав-ніший був похід до анатольських берегів. Багато цехінів набрали вони тоді, дорогої габи турецької, кіндяків і всяких уборів, та зазнали лиха, вертаючись: потрапили, сердеги, під турецькі ядра. Як сипнуло на них із корабля — половина човнів закрутилися й поперевертались, не одного в воді потопивши, та нав’язаний з боків очерет урятував човни від потоплення. Балабан відплив на всіх веслах, став просто до сонця і через те зробився невидимий турецькому кораблю. Всю ніч потім шапками і коряками вибирали вони воду, латаючи діри в човнах; з козацьких штанів накраяли вітрил і втекли від най-бистрішого турецького корабля. І не те що прибули безбідно на Січ, а привезли ще золотом гаптовану ризу архімандритові Межигірського київського монастиря і на Покрову, що на Запорожжі, шати із чистого срібла. І славили довго по тому бандуристи щастя козацьке. Поник він тепер головою, почувши муку передсмертну, і стиха мовив: «Здається мені, пани-браття, що доброю смертю помираю: сімох порубав, дев’ятьох списом поколов, конем потоптав чимало, а вже й не знати, скільки кулею дістав. Нехай вічно процвітає наша земля..!» І відлетіла душа його.

Козаки, козаченьки! Не видавайте найкращого цвіту війська вашого! Вже оточили Кукубенка, вже тільки семеро зосталося з усього Незамайківського куреня: вже й ті через силу відбиваються; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, бачивши його біду, подався на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже встиг загнатися спис йому під серце, перше ніж відігнали кругом його ворогів. Тихо схилився він на руки козакам, що підхопили його, і ринула потоком молода кров, подібно до дорогого вина, що його несли в скляному посуді з льоху недбайливі слуги: посковзнулися тут-таки на порозі і розбили дорогу сулію: полилося на землю вино, і вхопився за голову підоспілий господар, що беріг його про найкращу нагоду, щоб, якщо дасть Бог на старості літ зустрітися з товаришем молодого віку, то щоб спом’янути з ним разом колишній, інший час, коли інакше й краще веселився чоловік... Повів круг себе очима Куку-бенко і промовив: «Дяка Господові, що довелося мені вмерти на очах ваших, товариство! Нехай же після нас живуть ще кращі за нас і нехай красується вічно улюблена Христом земля Руська!..» І відлетіла молода душа. Прийняли її ангели попід руки й понесли до небес. Добре йому там буде. «Сідай, Кукубенко, одесную мене! - скаже йому Христос. — Ти не зрадив товариства, безчестя ніякого не чинив, не кинув у біді чоловіка, беріг і охороняв мою церкву». Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже дуже ріділи ряди козацькі; багатьох, багатьох лицарів уже недолічилися; а проте стояли й трималися ще козаки.

— А що, панове, — перегукнувся Тарас із куренями, що лишилися, — чи є ще порох у порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не стомилася козацька сила? Чи не піддалися козаки?

— Буде ще, батьку, пороху. Годящі ще шаблі; не стомилася козацька сила; не погнулися ще козаки.

І вихопилися знову козаки, начеб і втрати ніякої не зазнали. Вже тільки троє курінних отаманів зосталося в живих. Червоніли кругом криваві річки; високо гатитися мости з козацьких і ворожих трупів. Глянув Тарас на небо, а в небі вже потягнулися ключем кречети. Ну й буде комусь пожива! А онде підняли на спис Метелицю. Вже голова Писаренка-другого, закрутившись, закліпала очима. Вже звівся і бухнув у землю на чотири частини порубаний Охрім Гуска. «Ну!» — каже Тарас дає і знак хусткою. Піймав той знак Остап і вдарив сильно, із засідки вихопившись, на кінноту. Не встояли проти сильного нападу ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на місце, де було понабивано кілків і уламків. Пішли коні спотикатися й падати і шкереберть летіти ляхи. А в цей час корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже не досягне мушкетна куля, як дадуть враз із самопалів! Змішалися і розгубилися ляхи, й повеселішали козаки. «От і наша перемога!» — залунали з усіх боків запорозькі голоси, засурмили в труби і викинули побідну хоругву. Скрізь бігли й крилися побиті ляхи. «Ну, ні, ще не зовсім перемога!»— промовив Тарас, дивлячись на міську браму, і сказав він правду.

Розчинилася брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх полків кінних. Під вершниками були всі, як один, руді аргамаки. Попереду мчав лицар від усіх жвавіший, від усіх гарніший. Так і летіло чорне волосся з-під мідного його шолома; розвивався зав’язаний на руці дорогий шарф, руками першої красуні вишиваний. Аж сторопів Тарас, коли побачив, що то був Андрій. А він тим часом, весь у запалі й вогні бою, жадаючи заслужити пов’язаний на руку дарунок, помчав як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший у гурті. Агукнув йому бувалий мисливець, і він помчав, витягши просто над землею свої ноги, на бік похилившись усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в розпалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо і наліво. Не стерпів Тарас і гукнув: «Як? Своїх? Своїх, бісів сину, б’єш?» Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи які інші; нічого не бачив він. Кучері, кучері бачив він, довгі, довгі кучері, і подібні до річкового лебедя груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що для безумних поцілунків створене.

«Гей, хлоп’ята! Заманіть мені тільки його до лісу, заманіть його тільки! — гукав Тарас. І визвалося зараз тридцятеро найбистріших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, враз погналися кіньми гусарам навперейми. Вдарили збоку на передніх, збили їх, відрізали від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко угрів плазом по спині Андрія, і враз пустилися від них тікати, скільки було сили козацької. Як скипів Андрій! Як заграла по всіх жилах молода кров! Вдаривши гострими острогами коня, щодуху кинувся слідом за козаками, назад не оглядаючись, не бачачи, що позаду його тільки яких двадцятеро поспівало за ним. А козаки гнали з усієї сили на конях і просто завернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, вже трохи був не нагнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука вхопила його коня за поводи. Озирнувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом пополотнів.

Так школяр, необачно зачепивши свого товариша і діставши від нього за це лінійкою по лобі, спалахує як вогонь, несамовито вискакує з лавки і женеться за переляканим товаришем своїм, готовий на шматки його роздерти; і ось зненацька наштовхується на вчителя, що входить у клас: вмить ущухає несамовитий порив і спадає безсила лють. Так само в одну мить пропав, як і не бувало, гнів Андріїв. І бачив він перед собою самого тільки страшного батька.

— Ну, що ж маємо тепер робити? — мовив Тарас, просто в очі йому дивлячись. Та нічого на те не міг сказати Андрій і стояв, втупивши очі в землю.

— А що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій стояв не відповідаючи.

— Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і став ні живий ні мертвий перед Тарасом.

— Стій, ні з місця! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! — мовив Тарас і, відступивши назад, зняв з плеча рушницю.

Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім’я; та не було це ім’я вітчизни, чи матері, чи братів — було це ім’я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.

Як хлібний колос, серпом підрізаний, як молодий баранчик, відчувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову й повалився на траву, не мовивши жодного слова.

Став синовбивця і довго дивився на бездиханний труп. Він і мертвий був прекрасний: мужнє обличчя його, ще недавно повне сили й непоборного для жінок чару, все ще було чудове; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали зблідлі риси його.

— Чим би й не козак був? — мовив Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, і личко, як у шляхтича, і рука була сильна до бою! Пропав, пропав безславно, як поганий пес!

— Батьку, що ти вчинив! Це ти вбив його? — сказав, під’їхавши в цей час, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно подивився в очі мертвому Остап. Шкода зробилося йому брата, і він промовив тут же:

— Батьку, поховаймо чесно його, щоб не глумилися над ним вороги і не шматувало його тіла хиже птаство.

— І без нас поховають! — мовив Тарас. — Будуть у нього і голосільниці, і утішниці!

І хвилини зо дві думав він: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи вшанувати в ньому лицарську доблесть, котру хоробрий повинен поважати хоч би там у кому. Коли бачить, скаче до нього на коні Голокопитенко:

— Біда, отамане, зміцніли ляхи, прибула на підмогу свіжа сила!..

Ще не докінчив Голокопитенко, скаче Вовтузенко: Біда, отамане, ще нова сила валить!..

Не встиг сказати ще Вовтузенко, Писаренко біжить бігом, уже без коня.

— Де ти, батьку? Шукають тебе козаки. Вже ж курінний отаман Невеличкий вбитий, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито. Та стоять козаки, не хочуть умирати, тебе в очі не побачивши: хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною.

— На коня, Остапе! — мовив Тарас і поспішив, щоб застати ще козаків, щоб ще поглянути на них і щоб вони на свого отамана перед смертю подивилися.

Та вони ще й з лісу не виїхали, а вже ворожа сила весь ліс оточила, а поміж дерев скрізь вихоплювалися вершники з шаблями і списами. «Остапе! Остапе! Не піддавайся!» — гукав Тарас, а сам, ухопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки, хто перший трапився. А на Остапа враз напало вже шестеро; та не в добрий час, знати, напало: з одного голова злетіла, другий перекинувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був сміливі-шенький, ухилився головою від кулі, і влучила гаряча куля коневі в груди — звівся дибки скажений кінь, впав на землю і задавив під собою вершника. «Добре, синку! Добре, Остапе! — кричав Тарас. — Ось і я слідом за тобою!..» А сам усе відбивався від напасників. Рубає й б’ється Тарас, роздає гостинці тому й іншому, а сам поглядає все наперед, на Остапа, і бачить, що вже знов схопилися з Остапом мало не восьмеро разом. «Остапе! Остапе! Не піддавайся!» Та вже перемагають Остапа; вже один аркан йому на шию накинув, вже й в’яжуть, вже беруть Остапа. «Ех, Остапе, Остапе!..» — кричав Тарас, до його пробиваючись, на капусту рубаючи стрічного й бічного. Ех, Остапе, Остапе!..» Але наче каменем вдарило його самого тієї миті. Все закрутилося йому й перевернулося в його очах. На мить змішано замиготіли перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з листям, що мелькнуло перед самими очами. І повалився він, як дуб підрублений, на землю. І туман укрив його очі.

X

Ну та й довго ж я спав! — промовив Тарас, очунявши, як після тяжкого п’яного сну, і намагаючись розпізнати речі навколо себе. Страшенна слабість долала його тіло. Ледве мерехтіли перед очима стіни й кутки незнайомої світлиці. Аж нарешті помітив він, що перед ним сидів Товкач і, здавалося, дослухався до кожного його дихання.

«Еге, — подумав про себе Товкач, — та, може, й навіки заснув би ти!» Та нічого не сказав, лише посварився пальцем й подав знак мовчати.

— Та скажи ж мені, де я тепер? — спитався знову Тарас, напружуючи розум і силкуючись пригадати, що було.

— Мовчи ж бо! — гримнув на нього товариш. — Що тобі ще хочеться знати? Чи не бачиш, що ввесь порубаний? Вже два тижні, як мчимо ми з тобою, не переводячи духу, а ти в гарячці й журі верзеш усяку дурницю. Оце вперше ти хоч заснув спокійно. Мовчи ж, як не хочеш накликати собі лиха.

Та Тарас все силкувався і намагався зібрати докупи думки і згадати, що було.

— Та мене ж зовсім схопили й оточили були ляхи? Мені ж уже ніяк було вибитися з натовпу?

— Мовчи ж, сказано тобі, бісів сину! — закричав Товкач сердито, як ото нянька, що терпець урвався, кричить на невгамовного пустуна-хлопця. — Що за користь тобі знати, як вибрався? Буде й того, що вибрався. Знайшлися люди, що тебе не зрадили, — ну, й буде з тебе! Нам ще чимало ночей мчати разом! Думаєш, може, що пішов за простого козака? Ні, твою голову оцінено в дві тисячі червінців.

— А Остап? — скрикнув раптом Тарас, силкуючись звестися, і враз згадав, як Остапа схопили й зв’язали в нього на очах, і що тепер він уже в лядських руках.

І охопило горе старечу голову. Здер і постягав він усі перев’язки з ран своїх, кинув їх геть, хотів голосно щось промовити — і замість того почав верзти нісенітницю, жар й марення знов його охопили, і понеслися без тями безумні слова.

А тим часом вірний товариш стояв коло нього, лаючись і сиплючи без ліку колючі докірливі слова й нарікання. Нарешті схопив його за руки й за ноги, сповив, як дитину, поправив усі перев’язки, загорнув у волову шкуру, зав’язав у луб’я і, припнувши мотузами до сідла, погнав із ним знову в дорогу.

— Хоч і неживого, а таки довезу тебе! Не попущу, щоб ляхи познущалися над твоєю козацькою вродою, на шматки рвали твоє тіло та у воду кидали б. Нехай же, хоч і буде орел висмикати очі з твого лоба, та вже нехай степовий наш орел, а не лядський, не той, що із землі польської налітає. Хоч і неживого, а довезу тебе до України.

Так говорив вірний товариш. Гнав без спочинку дні й ночі й привіз його непритомного до самої Запорозької Січі. Там заходився він невтомно його лікувати травами й примочками; знайшов якусь тямущу жидівку, що місяць поїла його всяким зіллям, і нарешті Тарасові покращало. Чи то ліки, чи то власна залізна сила перемогла, тільки він через півтора місяця встав на ноги; рани позагоювались і самі лиш рубці шабельні давали знати, як глибоко колись був поранений старий козак. Одначе ж помітно було, що зробився він похмурий і сумний. Три тяжкі зморшки насунулися йому на чоло і вже більше ніколи не зникали. Оглянувся він кругом: все нове на Січі, всі повмирали старі товариші. Ні одного з тих, що стояли за справедливе діло, за віру й братерство. І ті, що вирушили з кошовим навздогін за татарами, і тих уже давно не було: всі поклали голови, всі згинули, хто в самому бою поклавши чесну голову, хто від безводдя й безхліб’я на кримських солончаках; хто в неволі пропав, не знісши наруги; і самого кошового старого уже давно й на світі не було, і нікого зі старих товаришів; і давно вже травою поросла колись кипуча сила козацька. Чув він тільки, що бенкет був великий, гучний бенкет: весь посуд на друзки побито; вина ніде ні краплиночки не зосталося; розхапали гості й слуги всі дорогі келихи й начиння - і смутний стоїть господар дому, думаючи: «Краще б і не було того бенкету». Даремно силкувалися розважити й розвеселити Тараса; даремно бородаті, сиві бандуристи, проходячи по два й по три, уславляли його козацькі подвиги. Похмуро й байдуже дивився він на все, і на кам’янім його обличчі виступало непогамоване горе, і тихо, похиливши голову, говорив він: «Сину мій! Остапе мій!»

Запорожці лаштувалися у морський похід. Двісті човнів спущено на Дніпро, і Мала Азія бачила їх з голеними головами і довгими чупринами, як вони вогнем і мечем плюндрували багаті береги її; бачила чалми своїх могаметанських жителів розкиданими, подібно до її незчисленних квітів, на зрошених кров’ю полях і на воді коло берега. Вона бачила чимало вимазаних у дьоготь запорозьких шароварів, жилавих рук з чорними нагайками. Запорожці поїли й поламали весь виноград; у мечетях залишили цілі купи гною; дорогі перські шалі брали замість очкурів і підперізували ними брудні свитки. Довго потім ще знаходили у тих місцях запорозькі коротенькі люльки. Весело пливли вони назад; а за ними гнався деся-тигарматний турецький корабель і пострілом з усіх десяти гармат розігнав, як горобців, утлі їхні човни. Третина потонула в глибині морській; а інші знову зібралися докупи й разом прийшли до гирла Дніпрового з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Він ішов у луги й степи, начеб на лови, та набій його зоставався невистрі-лений. І, кинувши рушницю, повний туги, сідав на березі морському. Довго сидів він там, голову понуривши і все примовляючи: «Остапе мій! Остапе мій!» Перед ним виблискувало і стелилося Чорне море; в далеких очеретах кигикала чайка; білий його вус сріблився і сльоза котилася за сльозою.

І не витримав нарешті Тарас: «Хай буде що буде, а піду розвідати: чи живий він? у могилі? чи вже й у самій могилі нема його? Розвідаю, хоч би там що стало!» А через тиждень опинився він уже в місті Умані, озброєний і кінний, зі списом, шаблею, з похідною баклагою при сідлі, з похідним горщиком з саламахою, пороховими набоями, кінськими путами та іншим спорядженням. Він під’їхав просто до неохайного, брудного будинку, де ледве було видно невеличкі віконця,-не знати чим загаджені; димар забитий був ганчіркою, а дірявий дах весь укритий горобцями. Купа всякого сміття лежала саме перед дверима. З вікна виглядала голова жидівки в очіпку з потемнілими перлами.

— Чоловік удома? — спитався Бульба, злізаючи з коня й прив’язуючи повід до залізного гака коло самих дверей.

— Вдома, — сказала та і похопилася зараз вийти з пшеницею в корчику для коня і кухлем пива для лицаря.

— Де ж він, твій жид?

— Він у другій світлиці молиться, — промовила жидівка, вклоняючись і бажаючи здоров’я, коли Бульба підніс кухля до губ.

— Будь тут, нагодуй і напої мені коня, а я піду говорити з ним один. У мене справа до нього.

Цей жид був відомий Янкель. Він уже опинився тут орендарем і шинкарем; прибрав помалу всіх панів і шляхтичів в околиці до своїх рук; висмоктав помалу трохи не всі гроші і дуже означив свою жидівську присутність у тім краю. На три милі кругом у всі сторони не стало ні одної хати доброї: все валилося й старіло, все порозпивалося, зосталися самі злидні та дрантя; як після пожежі або ж чуми, пішов за вітром весь край. І коли б ще десять років прожив там Янкель, то він, певне, пустив би за вітром і все воєводство. Тарас увійшов до світлиці. Жид молився, накрившись своїм досить брудним саваном, і обернувся, щоб востаннє плюнути за звичаєм своєї віри, як раптом його очі спинилися на Бульбі, що стояв позаду. Так і постали жидові перед очима перш за все дві тисячі червінців, обіцяних за його голову; та він посоромився своєї корисливості і намагався притлумити в собі вічну думку про золото, що, як гадина, обвиває душу людини.

— Слухай, Янкелю! — сказав Бульба жидові, що почав перед ним вклонятися, і замкнув обережно двері, щоб їх не бачили. — Я врятував тобі життя, — тебе роздерли б, як пса, запорожці, — тепер твоя черга, тепер зроби мені послугу!

Обличчя жида трохи зморщилося.

— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чого б і не зробити?

— Не кажи нічого. Вези мене до Варшави.

— До Варшави? Як то до Варшави? — сказав Янкель. Брови й плечі його піднялися вгору від дива.

— Не кажи мені нічого. Вези мене до Варшави. Що б там не було, а я ще раз хочу його бачити, мовити до нього хоч одне слово.

— До кого мовити слово?

— До Остапа, до сина мого.

— Хіба ж пан не чув, що вже...

— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, їй ціну! Я тобі п’ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, — Бульба висипав зі шкіряного гамана дві тисячі червінців, — а решту — як вернуся.

Жид одразу схопив рушника і накрив ним гроші.

— Ой, ловка монета! Ой, добра монета! — приказував він, крутячи одного червінця в руках і пробуючи на зуб. — Я собі так гадаю, що той чоловік, в котрого пан забрав такі ловкі червінці, і години не прожив на світі: пішов зараз до річки та й утопився там після таких славних червінців.

— Я б тебе не просив. Я б^-і сам, може, знайшов дорогу до Варшави; та мене можуть якось упізнати й схопити кляті ляхи; бо я не здатний на вигадки. А вас, жидів, на те вже й створено. Ви і чорта одурите; ви знаєте всякі вигадки; ось чому я до тебе прийшов! Та й у Варшаві я сам нічого б не дістав. Зараз запрягай воза та й вези мене!

— А пан гадає, що так просто узяв кобилу, запріг та й «гей, но, рушай, сива!» Гадає пан, що можна так, не сховавши, й везти пана.

— Ну, то ховай, ховай, як сам знаєш: у порожню бочку, чи що?

— Ай, ай! Та пан собі гадає, що його можна сховати у бочку? Хіба ж пан не знає, що кожне подумає, що в бочці горілка?

— Ну, то нехай і думає, що горілка.

— Як то нехай думає, що горілка? — мовив жид і вхопився обома руками за пейси, а тоді підняв обидві руки вгору.

— Ну, чого ж ти отак сторопів?

— А пан хіба ж не знає, що Бог на те й створив горілку, щоб її кожен коштував? Там усе ласі, ласуни: шляхтич верст зо п’ять буде бігти за бочкою, видовбає дірочку, побачить, що не тече, і скаже: «Жид не повезе порожньої бочки; мабуть, тут щось є! Хапайте жида, в’яжіть жида, забирайте всі гроші у жида, садіть у тюрму жида!» Бо, бачте, все, що є недоброго, все звалюють на жида; бо жида кожен має за пса; бо кожен гадає, що то вже й не людина, коли жид!

— Ну, то поклади мене у віз з рибою!

— Не можна, пане; їй-богу, не можна. По всій Польщі тепер люди голодні, як собаки: і рибу розкрадуть, і пана намацають.

— То вези мене хоч і на чорті, тільки вези!

— Слухай же, пане! — сказав жид, підсунувши обшлаги рукавів своїх і підходячи до нього з розчепіреними руками. — Ось що ми зробимо. Тепер будують скрізь фортеці й замки; з Німеччини поприїздили французькі інженери, а тому дорогами везуть багато цегли й каміння. Пан нехай ляже у возі на дні, а верх я закладу цеглою. Пан здоровий і на вигляд моцний, то йому байдуже, що прийдеться важкувато; а я зроблю внизу у возі дірочку, щоб годувати пана.

— Роби, як знаєш, тільки вези!

І за годину віз із цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній з них сидів високий Янкель, і довгі кучеряві пейсики його маяли з-під жидівської ярмулки кожного разу, як він підскакував на коні, довгий, як верста при дорозі.

XI

У той час, коли відбувалися описані події, на прикордонних місцях не було ще ніяких митних чиновників та об’їждчиків, цієї великої грози усіх заповзятливих людей, і тому всякий міг везти, що заманеться. Коли ж хто і робив трус чи огляд, то робив це здебільшого задля свого власного задоволення, особливо ж коли на возі були спокусливі для очей речі чи коли його власна рука мала достатню вагу і силу. Але цегла не знайшла охочих і в’їхала без перешкод до головної міської брами. Бульба в своїй вузькій клітці міг чути тільки гомін, галас фурманів і нічого більше. Янкель, підскакуючи на своєму короткому, припалому порохом рисаку, завернув, покружлявши добре, у темну вузеньку вуличку, що називалася Брудною і також Жидівською , бо тут справді перебували жиди з усієї Варшави. Ця вулиця дуже скидалася на вивернуту середину заднього двору. Сонце начебто і зовсім сюди не заглядало. Геть почорнілі дерев’яні будинки, з безліччю перекинутих із вікон жердин, ще збільшували темряву. Де-н‘е-де червоніла поміж ними цегляна стіна, та й та в багатьох місцях перетворювалась на зовсім чорну. Іноді тільки згори обштукатурений шмат стіни, осяяний сонцем, блищав сліпучою для ока білизною. Тут усе складалося із сильних різкостей: труби, ганчір’я, шкаралуща, викинуті розбиті казани. Всякий, що тільки було в нього негодящого, викидав на вулицю, даючи перехожим можливість усі свої почуття задовольняти цим непотребом. Вершник на коні трохи не доставав рукою жердин, перекинутих через вулицю з одного будинку до другого, де висіли жидівські панчохи, короткі штанцята і копчена гуска. Іноді досить гарненьке личко жидівки, прикрашене потемнілими бусами, виглядало з ветхого віконця. Купа жиденят, замурзаних, обдертих, з кучерявим волоссям, галасувала і качалася в болоті. Рудий жид з ластовинням по всьому обличчю, що скидався на горобине яйце, визирнув з вікна, зараз же заговорив з Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель одразу заїхав в один двір. Вулицею переходив другий жид, спинився, пристав до балачки, і коли вже Бульба видерся з-під цегли, він побачив трьох жидів, котрі балакали з великим запалом.

Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в’язниці, і хоч і важко буде вмовити сторожу, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба увійшов з трьома жидами до кімнати.

Жиди знову почали балакати між собою своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, страшно потрясло його: на грубому і байдужому обличчі його спалахнуло якесь палке полум’я надії — надії, що приходить іноді до людини в останньому ступені одчаю; старе його серце почало колотитися, як у молодого.

— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його було щось захоплююче. — Ви все на світі можете зробити, з дна морського дістанете, і приказка каже, що жид і самого себе вкраде, якщо тільки вкрасти схоче. Визволіть мені мого Остапа! Дайте нагоду втекти йому від диявольських рук. Ось я цьому чоловіку обіцяв дванадцять тисяч червінців, — я додам ще дванадцять. Всі, що в мене є, дорогі келихи, закопане в землі золото, хату й останню одежину продам і укладу з вами контракт на все життя, з тим, щоб усе, що здобуду на війні, ділити з вами пополам.

— Ой, не можна, милий пане! не можна! — мовив, зітхнувши, Янкель.

— Ні, не можна! — каже другий жид.

Усі три жиди глянули один на одного.

— А спробувати, — мовив третій, боязко поглядаючи на обох інших, — може, Бог поможе.

Усі троє жидів заговорили по-німецькому. Бульба, як не наставляв вуха, нічого не міг угадати; він тільки часто чув слово «Мардохай» і більше нічого.

— Слухай, пане! — сказав Янкель, — треба порадитися з таким чоловіком, що ще й на світі такого не було. У-у! то ж такий мудрий, як Соломон; а як він вже нічого не зробить, то вже ніхто на світі не зробить. Сиди тут; ось ключ і не впускай нікого!

Жиди вийшли на вулицю.

Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконце на цей брудний жидівський проспект. Троє жидів поставали посеред вулиці й почали розмовляти досить запально; до них пристав скоро четвертий, нарешті п’ятий. Він чув знову повторюване: «Мардохай, Мардохай!» Жиди все поглядали в один бік вулиці; аж от із кінця її, з-за якогось поганенького будиночка, з’явилася нога в жидівському черевикові і замаяли поли лапсердака. «А, Мардохай! Мардохай!» — закричали всі жиди разом. Худий жид, трохи коротший за Янкеля, але набагато більше зморщений, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячої купки, і всі навперейми хапалися оповідати йому, причому Мардохай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас здогадувався, що мова йде про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік і, піднімаючи поли лапсердака, засував руку до кишені і виймав якісь брязкальця, причому показував препогані свої панталони. Аж під кінець всі жиди зняли такий галас, що жид-вартовий мусив був подати знак, щоб мовчали, і Тарас уже почав побоюватися за свою безпеку, та, згадавши, що ці люди й не можуть деінде бесідувати, як на вулиці, що їхньої мови й сам диявол не втне, він заспокоївся.

За кілька хвилин жиди всі разом увійшли до його кімнати. Мардохай приступив до Тараса, поплескав його по плечу й промовив: «Коли ми та Бог схочемо зробити, то вже буде так, як треба».

Тарас подивився на цього Соломона, що такого ще на світі не було, і отримав якусь надію. Справді, вигляд його міг викликати якусь довіру: верхня губа була в нього просто страховище: товщина її, безперечно, збільшилася від сторонніх причин. У бороді у цього Соломона було тільки п’ятнадцять волосин, та й то з лівого боку. На обличчі в Соломона було стільки знаків від побоїв, здобутих за спритність, що він їм, певна річ, і лік втратив і звик їх мати за родимі плями.

Мардохай пішов разом з товаришами, сповненими подиву за його мудрість. Бульба зостався сам. Він переживав чудне, небувале: вперше в житті він відчував неспокій. Душа його була в гарячковому стані. Він не був той колишній, непохитний, твердий, як дуб; він був тепер малодушний, він був тепер слабкий. Він здригався від кожного шереху, на кожну нову жидівську постать, що показувалася в кінці вулиці. У такому стані перебув він цілий день; не їв, не пив, і очі його не відривалися ні на мить від невеличкого віконця на вулицю. Нарешті вже пізно ввечері з’явився Мардохай і Янкель. Серце Тарасове завмерло.

— Що? вийшло? — спитався він з нетерплячкою дикого коня.

Але, перш ніж жиди наважилися відповідати, Тарас помітив, що в Мардохая бракує останнього локона, що хоч і нечепурно, а все ж вився кільцями з-під його ярмулки. Помітно було, що він хоче щось розповісти, та наговорив таких дурниць, що Тарас не зрозумів нічого. Та й сам Янкель часто прикладав руку до рота, начебто був застуджений.

— Ой, ласкавий пане! — мовив Янкель, — тепер зовсім не можна! їй-богу, не можна! Такий негарний народ, що йому слід на саму голову наплювати. Ось і Мардохай таке робив, чого не робив ще жоден чоловік у світі, але Бог не схотів, щоб так було. Три тисячі війська стоїть, а завтра їх всіх на смерть будуть карати.

Тарас глянув жидам у вічі, та вже без нетерплячки й гніву.

— А як пан хоче побачитися, то треба завтра раненько, щоб і сонце ще не сходило. Сторожа згодна, і один левентар обіцяв. Тільки нехай же вони не діждуть на тім світі щастя! Ой, вей мір! Що за корисливий народ! І серед нас таких нема! п’ятдесят червінців дав я кожному, а левентареві...

— Добре! Веди мене до нього! — промовив Тарас рішуче, і вся твердість повернулася в його душу.

Він погодився на пропозицію Янкеля перевдягтися іноземним графом, що приїхав з німецької землі, для чого одежу вже встиг придбати передбачливий жид. Була вже ніч. Хазяїн будинку, відомий нам рудий жид з ластовинням, витяг тонкий сінник, укритий якоюсь рядниною, і постелив його на лавці для Бульби. Янкель ліг долі на такому самому сіннику. Рудий жид випив маленьку чарочку якоїсь настоянки, скинув лапсердак і в своїх панчохах і черевиках, трохи скидаючись на курча, подався зі своєю жидівкою у щось схоже на шафу. Двоє жиденят, як два хатні песики, полягали на долівці біля шафи. Але Тарас не спав; він сидів нерухомий і тихо вибивав пальцями по столу; мав у роті люльку і пахкав, від чого хазяїн спросоння чхав і закутував у ковдру свого носа. Ледве небо взялося блідим передвістям зорі, а він уже штовхнув ногою Янкеля:

— Вставай, жиде, і давай твоє графське вбрання!

Вмить вдягся він; почорнив вуса, брови, на тім’я

поклав малу темну шапочку — і ніхто б з найближчих до нього козаків не пізнав би його. На око було йому яких років тридцять п’ять. Здоровий рум’янець грав у нього на щоках, а самі рубці додавали чогось владного. Одяг, золотом прикрашений, дуже йому пасував.

Вулиці ще спали. Жодна меркантильна істота ще не показувалася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель прийшли до будівлі, що мала вигляд сидячої чаплі; вона була низька, широка, величезна, почорніла, і з одного її боку викидалася, як шия чорногуза, довга, вузька вежа, на горі якої стирчав шмат даху. Ця будівля справляла багато всяких служб: тут були й казарми, й в’язниця, і навіть карний суд. Наші подорожні ввійшли в ворота і опинилися посеред просторої зали чи, власне, критого подвір’я. Близько тисячі чоловік спали вкупі. Прямо були маленькі двері, де сиділи двоє вартових і грали в якусь гру, що один другого бив двома пальцями в долоню. Вони майже не зацікавилися прибулими і повернули голови тоді тільки, як Янкель сказав:

— Це ми; чуєте, панове? Це ми.

— Ідіть! — сказав один, одмикаючи одною рукою двері, а другу підставляючи товаришеві, щоб бив.

Вони увійшли в коридор, вузький, темний, що знову завів їх до такої самої зали з малими віконцями вгорі.

Хто йде? — закричало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.

— Це ми! — кричав Янкель. — їй-богу, ми, ясне панство!

Та ніхто не хотів слухати. На щастя, підійшов якийсь черевань, що, з усього видно, був старшиною, бо лаявся найдужче від усіх.

— Пане, це ж ми, ви вже знаєте нас, і пан граф ще дякуватиме.

— Пропустіть його, сто дяблів чортовій матері! І більше нікого не пускати. Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на долівці...

Красномовного наказу вже не чули наші подорожні.

— Це ми... це я... це свої! — приказував Янкель, кого б не зустрів.

— А що, можна тепер? — спитав він в одного із сторожі, коли вони нарешті прийшли до того місця, де коридор кінчався.

— Можна, тільки не знаю, чи пустять вас до самої в’язниці. Тепер уже нема Яна: інший замість нього стоїть, — відповідав вартовий.

— Ай, ай! — тихо вимовив жид. - Погано, милий пане!

— Веди! — промовив уперто Тарас.

Жид послухався.

Коло дверей підземелля, що сходилося вгорі шпилем, стояв гайдук з вусами на три яруси. Верхній ярус вусів ішов назад, другий прямо наперед, третій вниз, що його робило дуже подібним до кота.

Єврей скорчився в три погибелі і майже боком підступив до нього.

— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!

— Ти, жиде, це до мене говориш?

— До вас, ясновельможний пане!

— Гм... а я собі просто гайдук! — мовив триярусний прудивус з повеселілими очима.

— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай... — Тут жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ой, який поважний вигляд! їй-богу, полковник, достеменно полковник! От ще б на палець додати, та й полковник! Треба б пана посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай полки муштрує!

Гайдук підправив нижній ярус своїх вусів, а притому очі його й зовсім повеселішали.

— Що то за народ військовий! — провадив жид.— Ох, веймір, що за народ хороший! Шнурочки, бля-шечки... Так від них блищить, як від того сонця; а цурки, де тільки забачать військових... ай, ай!

Жид знову покрутив головою.

5 Тарас Бульба

129

Гайдук підкрутив верхні вуса і пустив крізь зуби щось схоже на кінське іржання.

— Прошу пана про послугу, — промовив жид, — онде князь приїхав з чужих країв, хоче козаків подивитися. Він ще зроду не бачив, що воно за народ, оті козаки.

Поява чужоземних графів і баронів була в Польщі річ звичайна: вони часто виявляли цікавість подивитися на цей півазіатський куточок Європи: Мос-ковія і Україна, вони вважали, були вже в Азії. І тому гайдук, низенько вклонившись, вважив за пристойне додати скілька слів від себе:

— Не розумію, ваша ясновельможносте, — говорив він, — нащо вам хочеться на них дивитися. Це пси, а не люди. І віра їхня така, що ніхто не шанує.

— Брешеш ти, бісів сину! — мовив Бульба. — Сам ти пес! Як смієш говорити, що нашої віри ніхто не шанує? Це вашої єретичної віри не шанують!

— Еге-е! — каже гайдук. — А я знаю, чоловіче, хто ти такий: ти сам із тих, котрі вже сидять у мене. Чекай же, я покличу сюди наших.

Тарас почув свою необачність, але впертість і досада завадили йому подумати, як би виправити її. На щастя, Янкель і тут встиг підсунутися.

— Ясновельможний пане! як то може бути, щоб граф та козаком був? А якби й був козаком, то де ж би він взяв таке вбрання і такий вигляд мав?

— Розказуй собі! — І гайдук роззявив був свою широку пащеку, щоб гукнути.

— Ваша королівська величність! Мовчіть! мовчіть, на Бога! — закричав Янкель. — Мовчіть! Ми вже вам за це заплатимо так, як ніколи й не бачили: дамо вам два золоті червінці.

— Еге! Два червінці! Два червінці мені що? я цирульникові два червінці даю, щоб тільки половину бороди мені поголив. Сто червінців давай, жиде! — Тут гайдук закрутив верхні вуса. — А як не даси сто червінців, зараз закричу!

— І нащо б так багато! — гірко промовив зблідлий жид, розв’язуючи шкіряну торбу; та він був щасливий, що в гаманці більше не було і що гайдук далі ста не вмів лічити. — Пане, пане! Ходімо мерщій! Ви бачите, який тут народ поганий! — сказав Янкель, помітивши, що гайдук перебирав гроші на руці, начебто шкодуючи, що не заправив більше.

— Що ж ти, бісів гайдуче, - сказав Бульба, — гроші взяв, а показувати й не думаєш. Ні, ти повинен показати. Вже ж коли гроші взяв, то не маєш права тепер відмовити.

— Геть, геть до біса! а то я зараз же дам знати, і вас тут... Ноги на плечі, кажу я вам, і швидше.

— Пане! Пане! Ходімо! їй-богу, ходімо! Цур їм! Нехай їм таке присниться, що тільки плюнути, — кричав бідолашний Янкель.

Бульба помалу, опустивши голову, повернувся і йшов назад, переслідуваний докорами Янкеля, котрого гриз сум від згадки про змарновані червінці.

— І нащо було чіпати? Нехай би пес гавкав! То вже й народ такий, що не може без лайки! Ох, вей мір, яке щастя Бог дає людям! Сто червінців тільки за те, що нагнав нас! А нашому брату як: йому й пейсики обірвуть і з пики таке зроблять, що гидко дивитися, і ніхто не дасть сто червінців. О, Боже мій! Боже милостивий!

Та невдача ця куди більше подіяла на Бульбу, вона виявлялася страшним полум’ям у його очах.

— Ходімо! — промовив він раптом, наче стрепенувшись. — Ходімо на майдан. Хочу подивитися, як його будуть мучити.

— Ой, пане! нащо ходити! Цим уже не поможеш.

— Ходімо! — твердо мовив Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентався за ним.

На майдан, де мала відбуватися кара, легко було потрапити: народ сунув туди з усіх боків. За тодішніх диких часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для черні, але й для вищого панства. Сила бабів найпобожніших, сила молодих дівчат і жінок найполохливіших, що після того всю ніч ввижалися їм закривавлені трупи, що кричали спросоння так голосно, як тільки п’яний гусар може кричати, не обминали, одначе, нагоди поцікавитися. «Ах, які муки!» — кричали багато з них в істеричній пропасниці, заплющуючи очі й відвертаючись, а проте вистоювали чимало часу. Інший, і рота роззявивши, і руки простягши, хотів би вискочити всім на голови, щоб звідти краще бачити. З натовпу вузьких, невеличких, звичайних голів висував своє грубе обличчя різник, дивився на все оком знавця і розмовляв короткими словами зі зброярським майстром, називаючи його кумом, бо у свята напивався з ним в одному шинку. Деякі розмовляли з запалом, друзі навіть билися об заклад; але здебільшого були такі, котрі на весь світ і на все, що на тім світі діється, дивляться, пальцем в носі колупаючи. Попереду, коло самих прудивусів, сторожі міської, стояв молодий шляхтич, чи так здавався шляхтичем, у військовому вбранні, що вдягнув на себе геть усе чисто зі свого добра, отже, в його в хаті зосталися тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки один над другим висіли в нього на шиї з якимсь дукачем. Стояв він з коханкою своєю, Юзисею, і все озирався, щоб хтось та не забруднив її шовкової сукні. Він їй геть усе розтлумачив, що нічогісінько не було й додати: «Оце, Юзисю, серденько, — говорив він, — весь народ, що ви бачите, прийшов, щоб подивитися, як будуть карати злочинців. А он той, серце-душко, що ви бачите, в руках сокиру ще тримає та інший інструмент, — так ото кат і він буде карати. А як почне колесувати та інших тортур завдавати, то злочинець буде ще живий. А як вже голову відрубають, то він, серце-душко, зараз-таки й помре. Перше буде кричати й дригатися, а тільки-но голову відрубають, то йому вже тоді ніяк ні кричати, ні їсти, ні пити, бо тоді, сер-це-душко, в нього вже не буде більше голови». І Юзи-ся все це слухала зі страхом і цікавістю. На дахах будинків було повно людей. Крізь слухові вікна виглядали чудні вусаті пики і в чомусь схожому на очіпки. На балконах під балдахінами сиділо панство. Гарненька ручка сміхотливої, блискучої, як білий цукор, панни трималася за поруччя. Ясновельможне панство, досить огрядне, дивилося з поважним виглядом. Служка, дуже розцяцькований, з відкидними рукавами розносив тут-таки усякі напої і наїдки. Часто пустунка з чорними очима, схопивши ясною ручкою своєю тістечко чи плоди, кидала їх в народ. Натовп голодних лицарів підставляв на підхват свої шапки, і якийсь високий шляхтич, висунувши з натовпу свою голову, сам у линялому червоному кунтуші з почорнілим золотим шитвом, хапав перший тими довгими руками, цілував добуту здобич, тулив до серця, а тоді клав у рот. Сокіл, що висів під балконом у золотій клітці, теж був глядачем: перегнувши набік носа і піднявши лапу, він і собі приглядався уважно до народу. Але натовп враз загув, і з усіх боків залунали голоси: «Ведуть! ведуть!.. Козаки!»

Вони йшли з відкритими головами, з довгими чубами; бороди у них повідростали. Вони йшли ні боязко, ні понуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; одежа їхня з дорогого сукна зносилася і теліпалася на них лахміттям; вони не дивилися і не кланялися юрбі. Попереду всіх ішов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що тоді в нього на душі було? Він дивився на нього з юрби і пильнував кожний його рух. Вони підійшли до місця кари. Остап спинився. Йому першому доводилося випити цю гірку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно:

— Дай же, Боже, щоб усі, що тут є, єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! щоб жоден з нас не мовив ні одного слова!

Після того він підійшов до ешафота.

— Добре, синку, добре! — тихо промовив Бульба і втупив у землю свою сиву голову.

Кат зірвав з нього ветхе лахміття; йому прив’язали руки й ноги у зумисне зроблені диби і...

Не будемо бентежити читачів картиною пекельних мук, що від них волосся догори полізло б. Це було породженням тодішніх диких, лихих часів, коли людина жила кривавим життям самих воїнських поглядів і загартувалася в ньому душею, не чуючи нічого людяного. Даремно деякі, небагато їх було, що були винятком у той час, поставали проти тих страшних заходів. Даремно король і чимало лицарів, розумом і душею просвітлені, подавали думки, що такі нелюдські кари можуть тільки розпалити помсту козацького народу. Та влада короля й розумних думок була ніщо перед безладдям і зухвалою волею державних магнатів, що своєю необачністю, незбагненним браком усякої далекоглядності, дитячими амбіціями і нікчемною пихою обернули сейм у сатиру на урядування. Остап зносив тортури й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чути й тоді, як взятися перебивати йому на руках і ногах кістки, коли страшний хрускіт їх почули серед мертвої юрби й найдальші глядачі, коли панянки відвели свої очі, — ніщо схоже на стогін не зірвалося з уст його, не здригнулося обличчя його. Тарас стояв у натовпі, опустивши голову, і в той же час гордо звівши очі та схвально приказуючи: «Добре, синку, добре!»

Та коли повели його на останні смертельні муки — здавалося, наче почала підупадати його сила. І повів він очима круг себе: Боже! все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хто з близьких був при його смерті! Не хотів чути ні плачу, ні ридань слабкої матері чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся та б’є себе в білі груди; хотів би бачити суворого лицаря,' що розумним словом збадьорив би й втішив при сконанні. І підупав він силою і вигукнув у душевній немочі:

— Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?

— Чую! — розляглося серед мертвої тиші, і весь мільйон народу враз здригнувся.

Частина військових вершників кинулася пильно оглядати юрби людей. Янкель пополотнів, як смерть, і коли вершники трохи від’їхали, він зі страху обернувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса коло нього вже не було: його і слід пропав.

XII

Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська показалося на кордонах України. Це вже не був якийсь загін чи мала частина, що за здобиччю або навздогін за татарами виступає. Ні, повстала вся нація, бо урвався терпець народові, — постали помстити-ся за знущання над правами своїми, за ганебну зневагу звичаїв своїх, за наругу з віри предків і святого обряду, за глум над церквою, за бешкети чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування жидівства на християнській землі — за все, що побільшувало й скупчувало з давніх часів сувору ненависть козацтва. Молодий і сильний духом гетьман Остряниця вів уперед усю незліченну козацьку силу. З ним разом був старезний, бувалий товариш його і радник Гуня. Восьмеро полковників вели дванадцятитисячні полки. Двоє генеральних осавулів і генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий ішов попереду з головним прапором; і багато інших хоругов і прапорів майоріло вдалині; бунчукові товариші несли бунчуки. Було також багато інших чинів полкових: обозних, військових товаришів, полкових писарів, а з ними піших і кінних загонів; майже стільки, скільки було реєстрових, набралося охочекомон-них і вільних. Звідусіль піднялися козаки: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, від Низу Дніпрового і від усіх його верхів’їв та островів. Без ліку коні і незліченні обози тяглися полями. І поміж тими козаками, поміж тими вісьмома полками найдобірніший був один полк; і той полк очолював Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над іншими: і похилий вік, і бувалість, і вміння орудувати своїм військом, і найбільша ненависть до ворогів. Аж самим козакам здавалося, що надмірна його нещадна лють та запеклість. Тільки вогонь і шибеницю призначала сива його голова, і порада його на раді військовій дихала самою лиш руйнацією.

Нема чого описувати всі баталії, де показали себе козаки, ні всієї справи, як вона проходила: все

це описано на сторінках літописів. Відомо, якою буває в Руській землі війна, за віру піднята: немає сили сильнішої за віру. Непоборна і грізна вона, як нерукотворна скеля серед буряного, мінливого моря. З самої середини дна морського підносить вона аж під небеса непроламні стіни свої, вся створена з одного суцільного, цілого каменя. Звідусіль видно її, і дивиться вона просто в очі біжучим хвилям. І лихо кораблеві, що на неї набіжить! На тріски розлітаються безсилі його снасті, потопає й трощиться вщент усе, що є на них, і жалібний крик тих, що гинуть, лунає у враженому повітрі.

На сторінках літописних змальовано докладно, як тікали польські гарнізони з визволених міст; як було перевішано безсовісних жидів-орендарів; який слабкий був коронний гетьман Микола Потоцький з численним своїм військом проти цієї нездоланної сили; як, розбитий, переслідуваний, перетопив він у невеличкій річці найкраще своє військо; як облягли його в малому містечку Полонному грізні козацькі полки і як доведений до краю польський гетьман, присягаючись, обіцяв повне задоволення у всьому з боку короля і державних чинів та повернення всіх старих прав та привілеїв. Та не такі були козаки, щоб на те піддатися: знали вже вони, що таке польська присяга. І Потоцький не красувався б уже на шеститисячному аргамаку своєму, привертаючи погляди знатних панянок і заздрість шляхетства, не галасував би на сеймах, даючи розкішні бенкети сенаторам, коли б не врятувало його руське духовенство, що було в містечку. Коли вийшли назустріч усі попи в ясних золотих ризах, ікони й хрести несучи, а попереду сам архієрей з хрестом у руці і в пастирській митрі, нахилили свої голови козаки та шапки поскидали. Нікого б вони на той час не пошанували, опріч самого короля; та проти своєї церкви християнської не наважилися і пошанували своє духовенство. Погодився гетьман з полковниками разом відпустити Потоцького, взявши з його клятвену присягу дати волю всім християнським церквам, забути стару ворожнечу і не завдавати жодної наруги козацькому війську. Лише один полковник не приставав на такий мир. Той один був Тарас. Видер пасмо волосся з голови своєї і крикнув:

— Гей, гетьмани ще й полковники! не робіть такого бабського діла! не вірте ляхам: продадуть псяюхи.

Коли ж писар військовий подав пакти і гетьман поклав підпис власною рукою, він зняв із себе щирий булат, дорогу шаблю турецьку з найкращої сталі, поламав її надвоє, як очеретину, і кинув нарізно далеко обидва кінці, сказавши:

— Прощайте ж! Як двом кінцям палаша цього не зійтися в одно і одної шаблі не скласти, так і нам, товариство, більше на цьому світі не бачитися! Згадайте ж моє останнє слово (тут голос його піднявся, піднісся вище, набрав незнаної сили — і стривожилися всі від пророчих слів): перед смертною своєю годиною згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир; гадаєте, пануватимете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голови, пане гетьмане, шкіру, наб’ють її гречаною половою і довго буде її видно по всіх ярмарках! Не зносити й вам голів своїх, панове! згинете у вогких льохах, замуровані в стіни кам’яні, коли вас, як баранів, не зварять живими в казанах!

— А ви, хлопці! — казав він, до своїх обертаючись, — хто з вас хоче своєю смертю вмирати — не по запічках і бабиних припічках, не п’яними під тином коло шинку, як усяке падло, а чесною смертю, козацькою — всім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, маєте додому вертатися, та на недовірків перевернутися, та ксьондзів польських на своїх спинах возити?

— За тобою, пане полковнику! За тобою! — загукали всі з Тарасового полку; і до них перебігло чимало інших.

— А коли за мною, то за мною! — сказав Тарас, насунув дужче собі шапку на голову, грізно глянув на всіх, що зосталися, підправився на коні своєму і крикнув до своїх: — Не дорікне ж ніхто нам уразливим словом! Ану, гайда, хлопці, в гості до католиків!

І слідом за тим ударив по коневі, і потягся за ним обоз на сто возів, і з ними було багато козацьких кіннотників і піших, і, обернувшись, грізно глянув на всіх, що зосталися, і гнівний був його погляд. Ніхто не наважився спинити їх. На очах усього війська виходив полк, і довго ще обертався Тарас і все погрожував.

Смутні стояли гетьман і полковники, задумалися всі, і мовчали довго, наче прибиті якимсь тяжким передвістям. Недарма віщував Тарас: так воно й сталося, як віщував він. Невдовзі, після зрадницького вчинку під Каневом, посаджено було на палю гетьманову голову разом з багатьма найпершими старшинами.

А що ж Тарас? А Тарас гуляв по всій Польщі зі своїм полком, випалив вісімнадцять містечок, близько сорока костьолів і вже підходив до Кракова. Багато перебив він всякої шляхти, пограбував найба-гатші і найкращі замки; розпечатали порозливали по землі козаки вікові меди й вина, що дбайливо зберігалися в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж і посуд, у коморах знайдені.

«Нічого не шкодуйте!» — тільки примовляв Тарас. Не пошанували козаки чорнобривих панянок, білогрудих, ясноликих дівчат; коло самих олтарів не могли врятуватися вони: палив їх Тарас із олтарями разом. Не одні білосніжні руки здіймалася з огнистого полум’я до небес із криком жалібним, що й сама б сира земля здригнулася і степова трава похилилась би від жалю додолу. Та не зважали ні на що дикі козаки і, підіймаючи списами з вулиць немовлят їхніх, кидали до них в огонь. «Це ж вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!» — тільки примовляв Тарас. І такі поминки по Остапові справляв він у кожному селищі, доки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, й тому ж таки Потоцькому було доручено з п’ятьма полками неодмінно піймати Тараса.

Шість днів відходили козаки міжселищними дорогами від усіх переслідувань; коні ледве виносили небувалу втечу і рятували козаків. Але Потоцький цього разу вже був гідний покладеного доручення; невтомно гнав він їх і наздогнав на березі Дністра, де Бульба зайняв для відпочинку покинуту зруйновану фортецю.

Над самою кручею коло Дністра виднілася вона своїм розбитим валом і своїми поруйнованими залишками стін. Щебнем і битою цеглою був усіяний вершечок скелі, готовий щохвилини зірватися й полетіти вниз. Отут, з обох боків, що до поля прилеглі, обступив його коронний гетьман Потоцький.

Чотири дні бились і боролись козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не стало запасу й сили, і вирішив Тарас пробиватися крізь лави. І пробилися вже були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм бистрі коні, як раптом, саме серед гону, спинився Тарас і гукнув: «Стій! випала люлька, з тютюном; не хочу, щоб і люлька досталася вражим ляхам!» І нагнувся старий отаман, і давай шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну подругу на морях і на суші, в поході і вдома. А тим часом враз набігла ватага і схопила його під могучі плечі. Рухнув був він всею поставою, та вже не посипалися на землю, як бувало колись, гайдуки, що схопили його.

«Ой, старість, старість!» — сказав він, і заплакав дебелий старий козак. Та не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловік повисли у нього на руках і на ногах. «Попалася, ворона! — кричали ляхи. — Тепер тільки треба думати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати. І присудили, з дозволу гетьманського, спалити його живого в усіх на очах. Тут таки стояло голе дерево, верх якого розбило громом. Прип’яли його залізними ланцюгами до стовбура, цвяхами руки поприбивали і, піднявши його вище, щоб звідусіль видно було козака, заходилися зараз розкладати під деревом вогнище. Та не на вогнище дивився Тарас, не про вогонь він думав, що ним мали його палити; дивився він, сердега, туди, де відстрілювалися козаки: йому з високості все було видно, як на долоні.

— Займайте, хлопці, займайте мерщій, — гукав він, — горбок, що за лісом: туди вони не підступляться.

Та вітер не доніс його слів.

— Ой, пропадуть, пропадуть нізащо, — примовляв він гірко і глянув униз, де блищав Дністер. Радість блиснула в його очах. Він побачив чотири корми, висунуті з-за чагарника, зібрав усю силу голосу і гучно закричав:

— До берега, до берега, хлопці! Спускайтеся підгірною стежкою, що ліворуч! Коло берега човни стоять, усі забирайте, щоб не було погоні!

Цього разу повіяв вітер з другого боку, і всі слова почули козаки. Та за таку пораду дісталося йому обухом по голові, аж усе перевернулося в очах.

Побігли козаки щодуху підгірною стежкою; вже погоня за плечима. Бачать: крутиться і в’ється стежка і багато дає закрутів убік. «Гей, товариство! куди не йшло!» — мовили всі, спинились на мить, підняли свої нагаї, свиснули — і татарські їхні коні, відірвавшись від землі, розпластавшись у повітрі, як змії, перелетіли через прірву і шубовснули просто в Дністер. Тільки двоє не дісталися до річки, гримнули з високості об каміння, пропали там навіки з кіньми, навіть не скрикнувши. А козаки пливли вже з кіньми у воді і відв’язували човни. Поставали ляхи над проваллям, дивуючись нечуваному козацькому ділу і думаючи: стрибати їм чи ні? Один молодий полковник, жива, гаряча кров, рідний брат прекрасної полячки, що зачарувала бідолашного Андрія, не думав довго й кинувся з усієї сили з конем за козаками: перекинувся тричі над землею з конем своїм і просто вдарився об гострі скелі. На шматки порвало його гостре каміння, пропав він серед провалля, і мозок, з кров’ю змішаний, оббризкав кущі, порослі на нерівних стінах прірви.

Коли очуняв Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, та не доставали. І загорілися радісні очі в старого отамана.

— Прощайте, товариство! — гукав він їм згори. — Мене не забувайте, а на ту весну знову сюди прибувайте та добре погуляйте! А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, що є щось у світі, чого б боявся козак? Чекайте ж, прийде час, настане година, дізнаєтеся ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: підніметься в Руській землі свій цар, і не буде сили в світі, яка б не скорилася йому!..

А вогонь уже здіймався над багаттям, охоплював йому ноги й розіслався полум’ям по дереву... Та хіба ж знайдуться на світі такі вогні, муки й така сила, щоб руську силу подужала!

Немала річка Дністер, і багато в ній заток, річкових густих очеретів, мілин і глибоководних місць; блищить річкове плесо, сповнене дзвінким ячанням лебедів, і гордий гоголь швидко несеться ним, і багато куликів, червонодзьобих курухтанів і всякого іншого птаства в очеретах і на прибережжі. Козаки швидко пливли на вузьких двостернових човнах, дружно гребли веслами, обережно обминали мілини, сполохуючи підняте птаство, і говорили про свого отамана.