Тарас Бульба

Страшна помета

умить, гримить край Киева: осавула Горобець справляє весілля свого сина. Наїхало багато людей до осавули в гості. В старовину любили добре попоїсти, ще більш випити любили, а найбільше любили погуляти. Приїхав на гнідому коні своїм і запорожець Ми-китка просто з п’яного гульбища з Перемишля-по-ля, де частував він сім днів та й сім ночей червоним вином шляхтичів королівських. Прибув і побратим осавулів, Данило Бурульбаш, з того берега Дніпра, де між двома горами стояв його хутір, з молодою дружиною Катериною і з однолітнім сином. Дивувалися гості на біле лице пані Катерини, на чорні брови, як німецький оксамит, на ошатну сукню і спідницю з блакитного полутабенеку та на чоботи зі срібними підковами; та ще більше дивувалися з того, що не приїхав разом з нею старий батько. Тільки один рік і жив він на Задніпрі, а двадцять і один тинявся не знать де і вернувся до дочки своєї, коли та вже пішла заміж і породила сина. Він десь-то багато б знав розказати дивного. Та чом би й не розказати, так довго бувавши по чужих світах! Там десь-то все не так: і люди не ті, і церков нема Христових... Та він не приїхав.

Гостям подавали варенуху з родзинами та сливами і на чималім тарелі коровай. Музики взялися до підчеревники, спеченої разом з грошима, і, притихши на часину, поскладали коло себе цимбали, скрипки й бубни. На той час дівчата й молодиці, втершись вишиваними хустками, знов виступали з гурту, а парубки, узявшися в боки й гордовито навкруги поглядаючи, зібрались були полетіти їм назустріч, — коли це старий осавула виніс дві ікони благословити молодих. Ті ікони були у нього від праведного схимника, старця Варфоломея. Не багаті на них ризи, не горять вони ні сріблом, пі золотом, та ніяка нечиста сила навіть не торкнеться того, у кого вони в домі. Звівши ікони догори, осавула збирався проказати коротку молитву... коли це закричали, ізлякавшись, ті, що бавилися на землі, діти, а слідом за ними поточивсь народ, і всі, злякані, показували пальцями на переднього серед них козака.

Хто він такий, ніхто не знав. Та він уже протанцював напрочуд козачка і розвеселив був людей коло себе. Коли ж осавула ізвів ікони, вся стать козакова відмінилась: ніс виріс і скривився набік, замість карих плигають зелені очі, губи засинились, підборіддя почало дрижати й загострилося, мов піка, ікло вибігло з рота, з-за голови надувся горб, і був козак — уже дід.

— Це він! Це він! — кричали люди, тісно збиваючись докупи.

— Чародій появився знову! — кричали матері, хапаючи своїх дітей на руки.

Велично й сановито вийшов наперед осавула і промовив голосно, наставивши проти нього ікони:

— Згинь ти, подобо сатани, тут тобі не місце!

І, зашипівши і клацнувши, як вовк, зубами, згинув дивовижний дід.

Покотились і зашуміли, як море те в негоду, пересуди серед народу та розмови.

— Що це за чародій? — допитувались молоді та небувалі люди.

— Буде лихо! — говорили старі, головою крутячи. І скрізь, по всьому широкому подвір’ї осавуловім, почали гуртуватися люди і слухати, що повідають про дивного чародія. Та всі говорили різно і певного чого ніхто не вмів сказати про нього.

На двір викотили бочку меду і чимало поставили відер грецького вина. Все знов повеселішало. Вдарили музики: дівчата, молодиці, хвацьке козацтво, в барвистих жупанах, полетіли. Дев’яностолітня й столітня старизна, підпивши, пішла й собі пританцьовувати, згадуючи не так вже й марно пропащі роки. Гуляли до пізньої ночі, гуляли так, як тепера та й не гуляють. Почали гості розходитись, та мало хто подався додому. Багато зосталось ночувати в осавули серед широкого двору; а ще більше козацтва поснуло само, непрохане, під лавками, на долівці, коло коня, під хлівом: де заточилась з хмелю козацька голова, там і лежить і хропе на весь Київ.

II

/ / І І ихо світить по всьому світу: то місяць

JLJL Ж ^зійшов з-за гори. Ніби дамаським доро-гим та білим, як той сніг, серпанком укрив він гористий берег Дніпра, і тінь зайшла ще далі в соснові нетрі.

Серединою Дніпра плив дуб*. Сидять спереду два хлопці, чорні козацькі шапки набакир, і з-під весел, як з кресала іскри, летять бризки на всі боки.

Чом же не співають козаки? Чом про те не говорять, як вже ходять ксьондзи по Україні і перехри-щують козацький люд на католиків; ні про те, як два дні билась орда при Солонім озері. Як їм співати, як споминати про славні діла: пан їхній Данило затуманився, і рукав кармазинового жупана спустився з дуба і черпає воду. Пані їх Катерина тихо колише дитину і очей з неї не зводить, а на ошатну сукню не прикриту полотном, сірим порохом сідає вода.

Любо подивитися з середини Дніпра на високі гори, на широкі луги, на зелені ліси! Гори ті — не гори: підгір’я в них нема, внизу в них, як і зверху, гостра верховина, і під ними, і над ними високе небо.

Ті ліси, що на пагорах, не ліси: то волосся виросло на кудлатій голові в лісового діда. Під нею в воді миється борода, і під бородою, і над волоссям висо-

"к

Великий човен.

ке небо. Ті луги — не луги: то зелений пояс підперезав посередині кругле небо, і в верхній половині, і в нижній половині гуляє місяць.

Не дивиться пан Данило навкруги, дивиться лиш на молоду дружину свою.

— Що, дружино моя молода, Катерино моя золота, в печаль подалася?

— Не в печаль я подалася, Данило, мій пане! Налякали мене предивні речі про чародія. Кажуть, що він народився такий страшний... і ніхто серед дітей не хотів з ним гратись. Слухай, пане Даниле, яке страшне розказують: ніби йому все ввижалося, що всі сміються з його. Стрінеться йому над темний вечір якийсь чоловік, то все йому здається, що він роззявляє рота і вискалює зуби. І другого дня знаходили мертвого того чоловіка. Моторошно, страшно було мені, як слухала я цих речей, — говорила Катерина, виймаючи хустку і витираючи нею лице

приспаної на руках дитини. На тій хустці вона сама повишивала червоним шовком листя й ягідки.

Пан Данило не озвався і поглядав усе в темний бік, де далеко, з-за лісу, чорнів земляний вал, а з-за валу височів старий замок. Над бровами раптом прорізались три зморшки; ліва рука гладила молодецькі вуса.

— Не так і страшно, що чародій, — говорив він, — як страшно, що гість він недобрий. Що за примха напала його сюди приволоктися? Я чув, що хочуть ляхи ставити якусь фортецю, щоб утнути нам шлях до запорожців. Може, це й правда... Я розкидаю чортяче гніздо, скоро тільки зачую, що в ньому завелось якесь пристановище. Спалю старого чаклуна, що й воронам не буде на поживу. Щось мені здається, чимало в нього золота і всякого добра. Он де живе цей диявол! Коли в нього не без золота... Зараз будемо плисти коло хрестів — це гробовище. Тут гниє його нечисте предків’я. Повідають, всі вони ладні були себе продати за шеляг сатані з душею і з подертими жупанами. Коли ж у нього й справді є золото, то гаятись нема чого тепер: не завжди на війні здобудеш...

— Ой, знаю, що замислив ти: не віщує мені нічого доброго зустріч із ним. А ти таким важким духом дихаєш, так гостро поглядаєш, брови тобі так хмарно налягли на очі!..

— Мовчала б ти, бабо! — із серця сказав Данило. — З вами хто злигається, сам бабою стане. Хлопче, дай-но огню до люльки! — Тут обернувся він до одного з гребців, і той, вибивши зі своєї люльки жар, почав перекладати його до люльки свого пана.

— Чаклуном мене лякає! — казав далі пан Данило. — Козак, хвалити Бога, ні чортів, ні ксьондзів не 320 боїться. Оце було б діла, якби ми жінок почали слухати! Чи так, хлопці? Жінка козацька — люлька та шабля гостра!

Катерина примовкла, втопивши очі в сонну воду; а вітер збирав у зморшки воду, і весь Дніпро брався сріблом, як вовча шерсть серед ночі.

Дуб повернув і пішов близько лісистого берега. На березі мріло гробовище: ветхі хрести купилися до гурту. Не росте між ними калина, ні трава не зеленіє, тільки місяць гріє їх з небесної високості.

— Чи чуєте, хлопці, щось кричить? Чи не гукає нас хто на допомогу! — сказав пан Данило, обернувшись до гребців своїх.

— Чути гомін, і, здається, відтіля, — разом сказали хлопці, показуючи на гробовище.

Та все стихло. Дуб повернув і став обходити береговий виступ. Враз гребці поспускали весла і прикро вставились очима. Застиг і пан Данило: страх і холод продерся в козацькі жили.

Хрест на могилі захитався, і тихо знявся з неї висохлий мертвяк. Борода до пояса; на пальцях довгі кігті, від самих пальців довші. Тихо підвів він руки догори. Лице йому мінилося і перекривилось. Страшну муку, видимо, зносив він. «Душно мені! душно!» — простогнав диким, нелюдським голосом. Голос його, як той ніж, різав по серцю, і мертвяк ураз сунув під землю. Захитався другий хрест, і знов вийшов мертвяк, ще страшніший, ще вищий від першого: увесь заріс, борода до колін і ще довші костяні кігті. Ще страшніше закричав він: «Душно мені!» — і пішов під землю. Похитнувся третій хрест, підвівся третій мертвяк. Здавалося, самі лиш кості звелися високо над землею. Борода аж по самі п’яти, пальці з довгими кігтями вп’ялися в землю. Страшно про-

стяг він руки догори, наче хотів сягнути місяця, і закричав так, якби хтось пиляв його жовті кості...

Дитя, приспане на руках у Катерини, заплакало і збудилось; сама пані скрикнула; гребці погубили шапки в Дніпрі; та й сам пан здригнувся.

Все враз ізникло, як і не було; а хлопці таки довгенько не бралися за весла. Заклопотаний Буруль-баш глянув на молоду дружину свою, що, злякана, гойдала на руках розплакану дитину, пригорнув її до серця й поцілував у чоло.

— Не лякайся, Катерино! Глянь: нічого нема!— говорив він, показуючи навкруги. — Це чаклун хоче настрашити людей, щоб ніхто не добрався до нечистого гнізда його. Та самих бабів він і налякає цим! Дай-но сюди мені на руки сина!

Сказавши це, підняв пан Данило свого сина вгору і підніс до губів: — Що ж, Іване, не боїшся ти чаклунів? «Ні, кажи, тату, я — козак!» Годі-бо, покинь плакати! От додому приїдемо! А приїдемо додому, мати нагодує кашею; покладе тебе в колиску спати, заспіває.

Люлі, люлі, люлі!

Люлі, синку, люлі!

Рости ж, синку, в забаву!

Козацтву на славу,

Воріженькам в розправу!

— Слухай, Катерино! Здається мені, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав понурий, суворий, сердиться, чи що... Ну, коли сердитий, то чого й приїжджати? Не схотів випити за козацьку волю! Дитини не погойдав на руках. Спершу хотів був я звірити йому все, що лежить на серці, та скувало щось мене, і мова запнулася. Ні, не козацьке в нього серце! Козацькі серця коли вже де зійдуться, то як не вискочать з грудей одно одному назустріч! Що, хлопці мої любі, чи скоро берег? Ну, шапки я вам нові дам. Тобі, Стецько, дам в оксамиті, золотом оздоблену. Зняв я її разом з головою в татарина. Увесь його споряд дістався мені, саму лиш його душу випустив я на волю. Ну, приставай! От, Іване, ми й приїхали, а ти все плачеш! Візьми його, Катерино!

Всі повиходили. З-за гори стало видно солом’яний верх; то батьківський будинок пана Данила. За ними ще гора, а там вже й поле, а далі, хоч сто верст пройди, не знайдеш ні одного козака.

III

утір пана Данила поміж двома горами у вузькій балці, що бігла до Дніпра. Невисокі в його будинки: хата знадвору, як і в простих козаків. І в ній одна світлиця, та вистачає там місця і йому, і дружині його, і старій служниці, і десятьом виборним хлопцям. Кругом стін вгорі йдуть дубові полиці. Густо на них стоять миски, горшки для трапези. Є там і кубки срібні, і чарки, золотом цяцьковані, — даризна і здобуток з війни. Нижче висять дорогі мушкети, шаблі, пищалі, списи. По волі і з неволі дісталися вони від татар, турків і ляхів. Тим-то вони такі й пощерблені. На них поглядаючи, пан Данило наче за живими знаками згадував свої бойові герці. Попід стінами, внизу, дубові, рівно тесані лавки; коло них, перед лежанкою, висить колиска на вірвечках, прив’язаних до кільця у стелі. У всій світлиці долівка гладенько бита і мащена глиною.

На лавці спить з дружиною пан Данило, на лежанці стара служниця; в колисці бавиться і присипляється мале дитя; на долівці покотом сплять хлопці. Та козакові краще сниться на чистій землі під ясним небом; йому ні пуховика, ні перини не треба: підмостить він собі під голови свіжого сіна і вільно простягнеться на землі. Весело йому, прокинувшись серед ночі, глянути на високе, засіяне зорями небо і стрепенутись від нічного холоду, що відсвіжив козацькі кості; потягаючись і буркочучи крізь сон, запалює він люльку і закутується глибше в теплий кожух.

Нерано прокинувся Бурульбаш після вчорашнього погуляння, а прокинувшись, сів у кутку на лаві й почав гострити нову, що виміняв, турецьку шаблю; а пані Катерина взялася гаптувати золотом шовковий рушник.

Коли це увійшов Катеринин батько, розгніваний, хмурий, із заморською люлькою в зубах, підійшов до дочки і гостро почав допитуватися: що за причина тому, що так пізно вернулась вона додому.

— Про таке, тестю, не її, а мене б питатися! Не жінка, а чоловік одвіт держить. Такий-бо в нас зви-чай, — не прогнівайся! — говорив Данило, не кидаючи своєї роботи. — Може, по яких бусурменських землях так не заведено, — то я вже не знаю.

Кров шибнула до понурого обличчя тестевого, і очі дико блиснули.

— Кому ж, як не батькові, наглядати за своєю дочкою? — бурмотів він. — Ну, то я тебе питаю: де волочився до пізньої ночі?

— А, це вже до діла, тестю добрий! На це я тобі скажу, що я давно вже не з тих, що баби сповивають. Знаю, як на коні сидіти. Шаблю гостру в руках тримати вмію. Ну, та й ще дечого тямлю... Тямлю, щоб нікому за те, що я чиню, звіту не давати.

— Бачу, Данило, знаю, що хочеш ти сварки! Хто криється, у того десь то недобре на умі.

— Думай, що хочеш! — мовив Данило. — Та й я думку маю. Хвалити Бога, ще ні в однім нечистім ділі не бував; завсіди боронив я віру православну та отчизну; не так, як інші зайдисвіти, що тиняються бозна-де, коли православні на смерть б’ються, а тоді наскочать збирати не ними сіяне жито. Навіть на уніятів тих не скидаються, не заглянуть до Божої церкви. Таких би треба допитати крутенько, де то вони волочаться.

— Гей, козаче! Щоб ти знав... я не дуже влучаю: не багато, а за сотню сажнів куля моя прошиває серце. Та й рубатися я не мастак: від чоловіка зостаються хіба шматочки, от не більші за крупу, що на кашу.

— Я готовий, — одмовив пан Данило, легко розтявши повітря шаблею, буцімто знав, нащо її гострив.

— Данило! — закричала вголос Катерина, схопивши його за руку і на ній повиснувши. - Згадай, безуме, поглянь, на кого ти руку здіймаєш!.. Батьку, як той сніг, біла твоя голова, а ти розпалився, як необачний хлопець!

— Жінко! — грізно гукнув Данило. — Ти знаєш, не люблю я цього; дивись свого бабського діла!

Шаблі страшно брязнули; залізо рубало залізо, і іскрами, як приском, обсипали себе козаки. Плачучи подалася Катерина до другої світлиці; впала на постіль і затулила вуха, щоб не чути брязкоту ша-

бель. Та не так билися козаки, щоб можна було приглушити ті удари. Серце її мало рватися на шматки. По всьому її тілу, чула вона, билися ті удари: тук, тук! «Ні, не сила терпіти... Може, кров червона вже струмком біжить із білого тіла. Може, оце знемагає мій милий, а я тут лежу!» — І вся бліда, ледве дух од-водячи, ввійшла до хати.

Рівно й страшно бились козаки; ні той, ні той не перемагає. Ось насідає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, поступається понурий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулись... гах! Шаблі дзвенять... і з громом набік од-летіли клинки.

- Хвалити Бога! - промовила Катерина і скрикнула знову, як побачила, що козаки взялися за мушкети. Поправили кремені, звели курки.

Стрельнув пан Данило, не влучив... Націлився батько... Та він стар чоловік; він бачить не так ясно, як молодий; а таки не дрижить його рука. Розлігся постріл... Поточився пан Данило. Кров червона забарвила лівий рукав козацького жупана.

- Ні! - крикнув він, - не продам себе так дешево. Не ліва рука, а правиця отаман. Висить у мене на стіні пістоль турецький: ще ніколи не було, щоб він зрадив мене. То йди зо стіни, давній товаришу! Ставай другові до послуги!

Данило сягнув рукою.

- Даниле! - несамовито закричала, схопивши його за руки й кинувшись йому до ніг, Катерина. — Не за себе благаю. Мені один кінець: недостойна та жона, що живе після свого мужа. Дніпро, холодний Дніпро буде моєю домовиною... Та зглянься ж на сина, Данило! Зглянься на сина! Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто навчить його літати на воронім коні, битися за волю й за віру, пи-ти-гуляти по-козацькому? Загинеш, мій сину, загинеш! Не хоче тебе знати батько твій! Дивись, як одвертається од тебе. О! Я тепер знаю тебе! Ти звір, а не людина! Вовче серце в тебе, а думка лукавої гадини! Я ж думала, що в тебе хоч крихточка жалю є, що в твоїм кам’янім тілі людське чуття горить. Як же страшно я завелася! Тобі це радість дасть. Твої кості танцюватимуть весело в гробі, зачувши, як нечестиві звірі-ляхи вкинуть в огонь твого сина, коли син твій буде кричати під ножами та окропом. О, я знаю тебе! Ти рад був би з домовини встати і роздимати шапкою огонь, що вихором узявся під ним!

— Годі, Катерино! Іди до мене, мій любесенький Іване, дай я поцілую тебе! Ні, дитино моя, ніхто не зачепить і волосинки твоєї. Ти виростеш на славу от-чизні; як той вихор, будеш ти літати перед козаками, в оксамитній шапочці на голові, з шаблею гострою в руці. Подай же, батьку, руку! Забудьмо, що було між нами! Як чим тебе скривдив, каюсь. Чого ж ти не даєш руки? — говорив Данило Катерининому батькові, що все стояв на місці, не показуючи на лиці своїм ні гніву, ні замирення.

— Батьку мій! — крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його. — Не будь невблаганний, даруй Данилові: він тобі більше не завдасть жалю!

— Тебе тільки ради, моя дочко, дарую! — одмовив він, її поцілувавши і чудно блиснувши очима.

Катерина стенулася трохи: чудний їй здався і поцілунок, і дивний блиск очей. Вона схилилася на стіл, де зав’язував поранену свою руку пан Данило, передумуючи, що не гаразд і не по-козацькому вчинив, просивши йому дарувати, коли нічим не винен.

асвітився день, та не ясний: небо хмарилось, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Збудилася пані Катерина, та не радісна: очі заплакані, і вся вона смутна та неспокійна.

— Мужу мій милий, мужу дорогий, дивний сон мені снився!

— Який сон, Катерино, пані моя люба?

— Снилось мені так чудно і так ясно, наче зараз бачу, снилось мені, що батько мій та й єсть ота потвора, що бачили в осавули. Та прошу я тебе, не йми віри снам: чого у сні не привидиться! Буцімто стояла я перед ним, дрижала вся, страхалась, і від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ж ти чув, що він говорив...

— А що ж він говорив, Катерино моя золота?

— Говорив він: ти глянь на мене, Катерино, я вродливий! Люди дарма кажуть, що я поганий. Я буду тобі гарним мужем. Подивись, як я свічу очима! Тут він повів на мене огненними своїми очима, я крикнула і прокинулась.

— Ну, сни чимало правди кажуть. Та чи знаєш ти, що за горою не дуже тихо? Чи не ляхи стали виглядати знову? До мене Горобець засилав переказати, щоб я не спав. Марний клопіт: я й так не сплю. Хлопці мої цієї ночі засікали дванадцять засік. Посполитих почастуємо олив’яними сливами, а шляхтичі танцюватимуть і від батогів.

— А чи батько про це знає?

— Сидить мені в печінках твій батько! Я й досі розгадать його не можу. Десь-то чимало нагрішив він у чужій землі. Справді, що воно за причина: живе

вже з місяць і хоч би коли розходився, як годиться козакові! Меду не схотів випити. Чуєш, Катерино, не схотів того меду випити, що я витрусив у берестівських жидів. Гей, хлопче! — гукнув пан Данило. — Біжи, малий, до пивниці та наточи жидівського меду.

Навіть горілки не п’є. Лиха годино!

Я гадаю, пані Катерино, що він і в Господа Христа не вірує. Га? Як тобі здається?

— Не знати що говориш ти, пане Даниле!

- Дивно, пані, — казав Данило, беручи глиняний кухоль від козака, — погані католики та й ті ласі до

горілки; не п’ють хіба що тільки турки. А що, Отецьку, багато лизнув меду в погребі?

— Та тільки покуштував, пане!

— Брешеш, песький сину! Он де мухи як пообсідали вуса! По очах бачу, що хильнув з піввідра. Ой, козаки! Що за хвацький народ! Все ладен для товариша, а хмільне сам висушить. Я, пані Катерино, щось давненько вже п’яний був. Га?

— Чого давно! А минулого...

— Не бійся, не бійся, більше кухля не вип’ю. А он і наш турецький ігумен суне до хати! — буркнув він крізь зуби, побачивши тестя, що нагинці входив у двері.

— А що ж це таке, дочко? — сказав батько, знявши шапку й поправляючи пояса, де висіла шабля з незнаними самоцвітами. — Сонце вже височенько, а в тебе обід не готовий.

— Готовий, батьку, обід, зараз поставимо! Виймай горшки з галушками! — сказала пані Катерина до старої служниці, що обтирала дерев’яний посуд. — Або нехай я сама вийму, — говорила далі Катерина, — а ти поклич хлопців.

Всі сіли кружка на долівці: проти покуття старий батько, на ліву руку пан Данило, на праву руку пані Катерина і десять найвірніших козаків у синіх та жовтих жупанах.

— Не люблю я тих галушок! — сказав старий батько, трохи попоївши і поклавши ложку, — ніякого в них смаку нема!

«Знаю, що тобі краща єврейська локшина», — подумав сам собі пан Данило.

— Та чого ж, тестю, — казав далі вголос, — ти кажеш, що несмачні галушки? Не так зварені, чи що? Моя Катерина такі галушки варить, що й гетьман не щодня таких попоїсть. А бридитись ними нічого. Це християнська страва! Всі святі й угодники Божі їли галушки.

Ні слова батько; замовк і пан Данило.

Подали смаженої свинини з капустою й сливами.

— Не їм я свинини! — сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.

— Чом би не їсти свинини? — сказав Данило, — то лише турки та жиди не вживають свинини.

Ще тяжче посупивсь батько.

Саму лемішку з молоком їв старий батько і за-місто горілки потяг із пляшки, що була за пазухою, якоїсь чорної води.

Пообідавши, заснув пан Данило молодецьким сном і прокинувся аж надвечір. Сів і почав листи писати до козацького війська; а пані Катерина колихала ногою колиску, сидячи на лежанці. Сидить пан Данило та поглядає лівим оком в рукописьмо, а правим у віконце. А в віконці здалека блищать гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Мигтить угорі проясніле нічне небо; та не далеким небом, не синім лісом милується пан Данило; дивиться він на гострий ріг береговий, де чорніє старий замок. Йому привиділось, ніби блиснуло в замку огнем узеньке віконце. Та все тихо. Це щось так здалось йому. Чути тільки, як глухо шумить внизу Дніпро; і з трьох боків, один за одним, розлягаються удари раптом розбурканих хвиль. Він не бунтує. Він, мов старий дід, бурчить і нарікає; все йому немиле; все одмінилось кругом його; стиха ворогує він з надбережними горами, лісами, лугами і несе на них скаргу до Чорного моря.

Ось на широкому Дніпрі зачорнів човен; і в замку буцім блиснуло щось. Стиха свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.

— Бери, Стецьку, з собою швидше шаблю гостру та мушкета і гайда за мною!

— Ти йдеш? — спитала пані Катерина.

— Піду, жінко. Треба оглянути все кругом; чи все в порядку.

— Мені таки страшно зоставатися самій. Сон мене так і налягає. Коли б хоч не приснилося те саме? Я й не знаю, чи справді то приснилось, бо все було як живе.

— З тобою стара зостається; а в сінях і на дворі сплять козаки!

— Стара вже спить, а на козаків я щось не дуже покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключа візьми з собою. То хоч не так страшно буде, а козаки нехай лягають під дверима.

— Нехай і так, - сказав пан Данило, витираючи пил з мушкета і насипаючи на полицю пороху.

Вірний Стецько уже стояв готовий у всім козацькім уборі. Данило взяв смушеву шапку, закрив віконце, засунув на дверях засув, замкнув і вийшов потихеньку з двору між сонними своїми козаками в гори.

Небо трохи не все вияснилось. Свіжий вітер лед-ве-ледве повівав з Дніпра. Коли б не чути було здалека, як скиглить чайка, то все здавалось би німим. Та ось почувся шелест... Бурульбаш з вірним слугою тихо заховалися за терен, що прикривав зроблену засіку. Хтось у червоному жупані, з двома пістолями, із шаблею при боці, сходив з гори.

— Це тесть! — промовив пан Данило, приглядаючись з-за куща. — Чого та куди йому йти об такій порі? Стецьку, гляди мені, пильнуй гаразд, куди попрямують пан-отець.

Чоловік у червоному жупані зійшов аж до берега і повернув до гострого ріжка.

— Ага! Он куди! — сказав пан Данило. — А що, Стецьку, та він якраз потягся до чаклунського кубла?

— Та вже ж не куди інше, пане Даниле! Бо ми побачили б його з другого боку. Він ізник саме коло замку.

— Давай виліземо, а тоді підемо назирці. Щось тут воно криється. Ні, Катерино, казав я тобі, що батько твій лихий чоловік, не так він і поводився, як православний.

Вже промайнули пан Данило і його вірний хлопець на виступі берега. Ось уже їх і не видно. Непробудний ліс довкола замку покрив їх. Верхнє віконце ледве засвітилось. Внизу стоять козаки і думають, як би їм вилізти. Ні брами, ні дверей не видно. З двору, мабуть, єсть хід; та як зайдеш туди? Здалеку чути, як брязкають ланцюгами та бігають собаки.

— Що його довго думати? - сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. — Стій тут, хлопче! Я вилізу на дуба; з нього можна заглядати просто у вікно.

Зняв тут він із себе пояс, кинув на землю шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за віття, виліз нагору. Віконце все ще світилося. Примостившись на суку, коло самого вікна, взявся він рукою за дерево і бачить: в кімнаті і свічки нема, а світиться. На стінах чудні письмена. Висить зброя, та чудернацька все: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні християни, ні славний народ шведський. Попід стелею туди й назад мигтять кажани, і тіні їх снуються по стінах, по дверях, по помосту. Ось відчинились без скрипу двері. Увіходить якийсь у червоному жупані і просто до стола, накритого білим обрусом. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трохи нижче і притулився дужче до дерева.

Та тому ніколи оглядатися, чи не дивиться хто в віконце. Він прийшов похмурий, з тяжким духом, зірвав зі стола обрус — і враз по всій кімнаті розлилося ясно-голубе світло. Тільки незмішані хвилі того, що було перед тим, блідо-золотого світла, мінилися, поринали, як у голубому морі, і лягали смугами, ніби на мармурі. Тоді поставив він на столі горщика і кидав до нього якесь зілля.

Пан Данило приглядався і не побачив уже на ньому червоного жупана; замість того на ньому вже широкі шаравари, як-от турки носять; за поясом пістолі; на голові якась чудернацька шапка, списана вся не руським і не польським письмом. На лице глянув — і лице почало мінитися: ніс витягся і повис над губами; рот ураз розлізся до ушей, зуб виштирк-нувся з рота; і став перед ним той самий чаклун, що проявився на весіллі в осавули. «До правди сон твій, Катерино!» — погадав Бурульбаш.

Чаклун почав походжати кругом стола, письмена почали швидше мінитися на стіні, а кажани взялись літати дужче вниз і догори, туди й назад. Голубе світло все рідшало, рідшало і якби й зовсім погасло. І світлицею пішло уже тонке рожеве світло. Здавалося, тихим дзвоном розливалось чарівне світло по всіх кутках і враз ізникло, і впала тьма. Зринав тільки гомін, ніби вітер тихої вечірньої години награвав, кружляючи над дзеркалом води, нахиляючи нижче в воду срібні верби. І ввижається панові Данилові, що в світлиці місяць світить, ходять зорі, мріє темно-синє небо, і студінь нічної прохолоди аж дихнула йому в лице. І ввижається панові Данилові (він аж за вус себе смикав, чи не спить часом), що то не небо вже в світлиці, а його власна опочивальня; висять на стіні його татарські та турецькі шаблі; по стінах полиці, на полицях хатній посуд та начиння; на столі хліб і сіль; висить колиска... та замість образів визирають страшні обличчя; на лежанці... але густий туман укриває все, і стало знову темно, і знов із дивним дзвоном освітилась вся світлиця рожевим світлом, і знов як стій стоїть чаклун в чудній чалмі своїй. Дзвони стали дужчі та густіші, тонке рожеве світло яснішало, і щось біле, наче хмарка, майоріло серед хати; і видиться пану Данилові, що хмара - то не хмара, що то жінка стоїть; тільки з чого вона — з повітря, чи що, зіткана? Та чого ж стоїть вона і землі не торкає, і не спершись ні на що, і крізь неї просвічує рожеве світло, і мріють на стіні знаки? От вона якось покивала прозорою головою своєю: тихо світяться її блідо-голубі очі; коси звиваються і розсипаються на плечах її, як ясно-сірий туман; губи блідо рожевіють, ніби крізь біло-прозоре вранішнє небо просвічує ледве видне рожеве світло зорі; брови ледве чорніють... Ой! Це ж Катерина! Почув Данило, що весь він закам’янів; він хоче щось сказати, та губи ворушаться без слів.

Кам’яно стояв чаклун на своєму місці.

— Де ти була? — спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.

— Ой, нащо ти мене покликав? — тихо простогнала вона. - Мені було так радісно. Я була там, де народилась і прожила п’ятнадцять літ. Як же гарно там! Який зелений і пахучий той луг, де гралась я дитиною: і польові квітки ті самі, і хата наша, і город! Та як же пригорнула мене ласкава моя мати! Яка любов в її очах! Вона приголубила мене, цілувала в лице і в губи, розчісувала дрібним гребенем мою русу косу... Батьку! — і вона втопила в чарівника бліді свої очі, — нащо ти зарізав мою матір?

Грізно чаклун погрозив пальцем.

— Чи я тобі казав говорити про це? — І прозора красуня затремтіла. — Де тепер пані твоя?

— Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я й зраділа тому, знялася й полетіла. Давно вже хотілося побачити матір. Мені враз стало п’ятнадцять літ; вся зробилась я легка, мов пташина. Нащо ти мене покликав?

— Ти не забула, що я казав тобі вчора? — спитався чаклун так стиха, аж ледве було чути.

— Ні, ні, не забула; та чого не дала б я, щоб забути. Нещасна Катерина! Вона багато чого не знає, що знає душа її.

«Це Катеринина душа», — подумав пан Данило; та все ще не смів поворухнутись.

— Покайся, батьку! Чи не страшно, що за кожним твоїм душогубством мерці встають з гробів?

— Ти знов своєї? — грізно урвав чаклун. — Я доведу свого, я приневолю тебе зробити, що мені треба. Катерина любитиме мене!..

— О, ти потвора, а не батько мій! — простогнала вона. — Та не буде по-твоєму! Правда, що маєш силу нечистими чарами твоїми викликати душу й мучити її; та один тільки Бог може силувати її робити те, чого він захоче. Ні, ніколи Катерина, доки я буду в її тілі, не зважиться на вчинок богопротивний. Батьку, Страшний суд ізближається! Коли б ти й не батько мій був, і тоді б не присилував мене зрадити мого любого та вірного мужа. Коли б муж мій і не був мені вірний та добрий, і то не зрадила б його, бо не любить Бог душ, що присягу й вірність ламають.

І втопила вона бліді очі свої в віконце, під яким сидів пан Данило, і застигла незрушно...

— Куди ти дивишся? Кого ти там бачиш? — закричав чаклун. Примарна Катерина затремтіла. Та вже пан Данило був давно на землі й повертався зі своїм вірним Стецьком до своїх гір.

— Страшно, страшно! — говорив він до себе, чуючи, як потерпає козацьке серце; і скоро перейшов двір свій, де ще так само твердо спали козаки, крім одного, що сидів на варті й палив люльку.

Небо все засіялось зорями.

V

к же добре, що ти збудив мене! — говорила Катерина, протираючи очі вишитим рукавом своєї сорочки і кругом оглядаючи мужа, що стояв перед нею. — Який же

сон страшний мені снився! Як важко було дихати мені! Ох!.. Мені здавалось, що я вмираю...

— А який сон, чи не такий часом? — і почав Бу-рульбаш розповідати дружині своїй усе, що бачив.

— Ти як же це знаєш, мужу мій? — спитала вражена Катерина. — Тільки ні, багато чого я не знаю з того, що кажеш. Ні, того мені не снилося, що батько вбив матір мою; ні мерців, нічого того не снилось мені. Ні, Данило, ти не так щось розказуєш. Ох, який же страшний батько мій!

— Та й не диво, що ти не все бачила. Не знаєш ти й десятої частки того, про що душа знає. Чи знаєш ти, що твій батько антихрист? Іще торік, коли збирався я з ляхами разом на кримців (тоді ще я держав руку за цим зрадливим народом), мені казав ігумен Братського манастиря, — а він, жінко, святий чоловік, — що антихрист має силу викликати душу кожної людини; а душа мандрує по своїй волі, коли засне вона, і літає разом з архангелами коло Божої світлиці. Мені й з першого разу не припало до серця батька твого лице. Коли б я знав, що в тебе такий батько, не побрався б я був з тобою: я покинув би тебе і не взяв би гріха на душу, поріднившися з кодлом антихристовим.

— Даниле! — мовила, плачучи й лице руками закривши, Катерина, — чим же винна я перед тобою? Чи я зрадила тебе, мій мужу любий? Чим я навернула на себе гнів твій? Чи не вірно тобі служила? Чи сказала слово яке недогідне, коли під чаркою вертався ти з козацького погуляння? Чи тобі сина чорнобрового не породила?..

— Не плач, Катерино, я вже знаю тебе і довіку не покину. Гріхи всі на батькові твоєму.

— Ні, не взивай його батьком моїм! Не батько він мені. Як перед Богом — відрікаюсь я його, відрікаюсь свого батька! Він антихрист, боговідступник! Гинь, потопай, — не подам руки врятувати його. Чи сохни од лихого зілля, — не дам йому води напитися. Ти в мене батько мій!

VI

глибокім льоху в пана Данила, за трьома замками, сидить чаклун, у залізні пута закутий; а віддалік над Дніпром палахкотить чортів його замок, і, як кров, червоні хвилі хлюпощуть і вирують довкруг давезних стін. Не за чародійство і не за діла богопротивні сидить в глибокім льоху чаклун. За те судитиме Бог. Сидить він за потаємну зраду, за змову з ворогами православної руської землі, щоб продати католикам народ український і огнем попалити церкви християнські.

Понурий сидить чаклун; чорна, як ніч, думка опала його. Один тільки день зосталося життя його, а взавтра він попрощається зі світом. Завтра його скарають. Та не така легка буде його кара: то ще за ласку, як зварять його живого в казані чи з живого грішну шкуру здеруть. Посупився чаклун, голову похилив. Може, він уже й кається перед смертним часом, та не такі гріхи його, щоб Бог простив йому. Вгорі проти нього вузьке вікно, заплетене залізними ґратами. Брязкаючи путами, звівся він до вікна подивитись, чи не пройде часом його дочка. Вона лагідна й незлопам’ятна, як голубка, чи не змилосердиться вона над батьком... Та нікого не видно. Внизу в’ється дорога; ніхто нею не пройде. Нижче розкошує Дніпро; йому до всіх байдуже: він бушує, і журно слухати колодникові рівний гомін його.

Он хтось замаячів на дорозі — це козак! І важко зітхнув в’язень. 1 знов скрізь пустка. Он здалека хтось надходить... Майорить зелений кунтуш... Горить на голові золотий кораблик... Це вона! Ще ближче припав він до вікна. Ось уже зовсім підходить...

— Катерино! дочко! змилосердься, ласки прошу!..

Вона німа, вона не хоче слухать, вона й очей не наверне до темниці, і вже пройшла, вже зникла.

Пустка у всьому світі. Журно шумить Дніпро. Журба опадає серце; та чи тямить цю журбу чаклун?

Заходить вечір. Вже й сонце сідає. Уже й нема його. Вже й вечір: похолодало; десь там віл реве; від-кілясь долинає гомін, мабуть, люди вертаються з поля і жартують; на Дніпрі човен хитається... Що кому до колодника? Блиснув на небі срібний серп. От

хтось іде з того боку дорогою. Важко доглянути в темряві. Це вертається Катерина.

— Дочко! Христа ради, бо й люті вовчата не будуть рвати свою матір, — дочко, зглянься на свого злочинця батька! — Не слухає вона й переходить далі. — Дочко, ради нещасної матері!.. — Вона спинилась. — Підійди, прийми останнє моє слово!

— Нащо ти кличеш мене, боговідступнику? Не зови мене дочкою! Ми чужі з тобою. Чого ти хочеш від мене нещасної моєї матері ради?

— Катерино! Скоро кінець мені: знаю я, мене твій муж прив’язати хоче до хвоста коневі й пустити по полю, а може, й страшнішу яку ізмислить кару...

— Хіба знайти на світі кари на твої гріхи? Ти її діждеш; ніхто за тебе не заступиться.

— Катерино! не кара мене лякає, лякають муки на тім світі... Ти безгрішна, Катерино, твоя душа буде витати в раю коло Бога; а боговідступницька душа батька твого буде горіти в огні вічному, і ніколи не загасне той огонь: дужче й гарячіше буде він розпалюватись; росина не впаде на мене, ні вітром не повіє...

— Такої кари не моя сила применшити, — сказала Катерина, одвернувшись.

— Катерино! Стань на одно слово: ти можеш мою душу порятувати. Ти ще не знаєш, який добрий і милосердний єсть Бог. Чи ти чула про апостола Павла, що це була за грішна людина, а потім же він покаявся і став святим?

— Що я можу вчинити, щоб твою душу порятувати, — мовила Катерина. — Чи то ж мені, жінці недолугій, про це помислити?

— Коли б мені визволитися звідціля, я все покинув би. Покаюся: в печери піду, уберу шорстку волосяницю, день і ніч Богові буду молитись. Не те що скоромного, а й риби не скуштую, одежі не стелити-му, щоб спати! І все буду молитися та молитись! Коли ж не здійме з мене милосердя Боже хоч малої частки гріхів, закопаюся по саму шию в землю чи замуруюся в кам’яну стіну; ні їсти, ні пити не буду і так помру; а все добро своє віддам на ченців, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиду.

Задумана стала Катерина.

— Хоч би й одімкнула, то не розкувати тебе.

— Я не боюсь кайданів, — говорив він, — кажеш, що вони закували мені руки й ноги. Ні, я напустив їм туману і замість руки подав їм сухе дерево. Ось де я, дивись, на мені зараз ніяких пут, — сказав він, виходячи на середину. — Я і стін би цих не боявся і пройшов би крізь них, та муж твій не відає, що то за стіни. Будував їх святий схимник, і ніяка нечиста сила не може звідти вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, що замикав святий свою келію. Таку саму келію викопаю собі й я, грішник великий, як на волю вийду.

— Слухай, я випущу тебе, а що, як ти мене дуриш, — сказала Катерина, ставши коло дверей, — і замість покаятися знов будеш дияволові братом?

— Ні, Катерино, небагато мені жити на світі. Вже й без кари ізближається кончина моя. Невже ж ти думаєш, що я сам себе вкину у муки вічні?

Замки загриміли.

— Прощай же! нехай боронить Бог тебе милосердний, дитино моя! — сказав чаклун, її поцілувавши.

— Не підступайся до мене, грішнику несосвітенний, тікай чимдуж!.. — говорила Катерина.

Та він уже зник.

— Я випустила його, — сказала вона, злякавшись і нестямно озираючи стіни. - Що казати тепер своєму мужу? Пропаща я. Тепер хоч жива лягай у домовину! - І, заридавши, впала вона на пень, де сидів колодник. — Та я врятувала душу, — промовила вона стиха. — Я зробила богоугодну справу. А муж мій... Вперше оце обдурила я його. Ой, як же страшно, як важко буде мені перед ним правди не говорити! Хтось іде! Це він! муж! — несамовито скрикнула вона і нечуственна впала на землю.

е я, рідненька моя! Це я, моє серденько! — почула Катерина, до пам’яті прийшовши, й побачила коло себе стару служницю. Стара, нахилившись, здавалося, щось шепотіла і, простягши над нею суху свою руку, кропила її холодною водою.

— Де я? — проговорила Катерина, зводячись і оглядаючись. — Шумить Дніпро підо мною, за мною гори... куди завела ти мене, бабуню?

— Я не завела тебе, а вивела; винесла на руках своїх з задушного підвалища. А двері ключиком замкнула, щоб не було тобі чого від пана Данила.

— А ключ же де? — сказала, Катерина, поглянувши на свій пояс. — Не бачу його.

— Його одв’язав твій муж, щоб подивитись на чаклуна, дитино моя.

— Подивитись?.. Бабуню, пропала я! — скрикнула Катерина.

— Нехай Бог нас милує од цього, дитино моя! Мовчи тільки, пані моя, ніхто нічого не знатиме!..

— Та він утік, антихрист проклятий! Чи ти чула, Катерино, утік він, — сказав пан Данило, підходячи до дружини своєї.

Очі кресали іскри; шабля, брязкаючи, билася при боці в його.

Як нежива стала Катерина.

— Хтось його випустив, мій любий мужу! — промовила вона, тремтячи.

— Випустив, правда; та чорт випустив. Подивись — замісто нього колода закована в залізо. І попустив же Бог, що чорт козацьких рук не боїться. Нехай би тільки думку про це мав у голові хоч один з моїх козаків, та я про це дізнався б... я й кари йому не здумав би!

— А коли б це я?.. — похопилася Катерина і, злякавшись, замовкла.

— Коли б це такеє вчинила, тоді не дружина ти мені була. Зашив би тебе в мішок і втопив би на середині Дніпра!

Дух забило Катерині, і їй здавалось, що коси від голови її одриваються.

VIII

а прикордонному шляху, в корчмі, збіглися ляхи та й гуляють уже два дні. Чимало того наброду. Посходилися десь-то для якогось наскоку: дехто й мушкети має; цокають остроги; бряжчать шаблі. Пани бенкетують і вихваляються, повідають про діла свої небувалі, глузують з віри православної, прозивають народ український холопами своїми і бундючно крутять вуса, і бундючно, голови позадиравши, повиверталися на лавках. З ними й ксьондз укупі. Та й ксьондз у них, як і самі: він же й не скидається на християнського панотця. П’є й гуляє з ними і верзе нечестивим язиком своїм сороміцькі речі. А з ними й челядинці: поодкидали за плечі рукава дертих жупанів своїх і похожають козиром, якби й справді щось путнє. Грають у карти, б’ють картою один одного по носі. Понабирали з собою жінок чужих. Галас, бійка!.. Пани казяться й жарти заводять: смикають за бороду шинкаря, малюють йому на лобі хреста; влучають в жінок сліпими набоями та й витанцьовують краков’яка з нечестивим ксьондзом своїм. Не було ще такого сорому на руській землі з часів татарських. Десь-то їй Бог призначив за гріхи зносити такий сором. Чути серед усього бешкету, як говорено про задніпрянський хутір пана Данила, про вродливу жінку його.. На лихії вчинки збіглася оця зграя!

IX

идить пан Данило кінець стола в своїй світлиці, на лікоть схилившись, і замислився. Сидить на лежанці пані Катерина і співає пісню.

— Сумно мені чогось, дружино моя! — каже пан Данило. — І голова болить моя, і серце болить. Щось тяжко-важко мені. Недалечко вже ходить смерть моя.

— Любий мій мужу! Прихились до мене голівонькою! Жени від себе ції чорні думи, - погадала Катерина, та вимовити не насмілилась. Гірко було їй, з провиною своєю, ласку мужеву приймати.

— Слухай, дружино моя! — сказав Данило, — доглядай сина, як мене не стане. Не буде тобі од Бога щастя, якщо покинеш його, ні на цьому, ні на тому світі. Тяжко буде костям моїм в сирій землі гнити, а ще тяжче буде душі моїй!

— Що ти говориш, мужу мій? Чи не ти глузував із нас, бідних жінок? А й сам таке говориш, як жінка недолуга. Тобі ще довго жити.

— Ні, Катерино, чує душа, що близько смерть. Якось-то сумно стає тепер на світі. Люте врем’я надходить. Ох, були колись та були часи; вже ж їм не вертатись! Ще живий він був, честь і слава нашого війська, старий Конашевич! Ось перед очима в мене йдуть полки козацькі! То ж були золоті часи, Катерино! Старий гетьман сидів на воронім коні. Блищала в руці булава; навкруг сердюки; пообіч вирувало червоне море козацьке. Загув гетьман — і все як стій поставало, як укопане. Та й заплакав старий, як почав пригадувати нам про бувальщину та про лицарські герці. Гей, коли б ти знала, Катерино, як билися ми тоді з турками! На голові в мене й тепер рубець. Чотири кулі в чотирьох місцях прошили мене. І ні одна з цих ран не загоїлась ще й досі. Скільки ми тоді набрали золота! А самоцвіти то й шапками черпали козаки. Яких коней, Катерино, коли б же ти знала, яких коней ми тоді позаймали! Ой, та вже ж мені так не воювати! Й не старий, здається, і тілом дуж; а шабля козацька падає із рук, живу на безділлі, і сам не знаю, для чого живу. Ладу нема на Україні: полковники з осавулами гризуться, як собаки, межи себе. Нема старшої голови над усіма. Шляхетство все позміняло на звичай польський, лукавства набралося... продало душу, перейшовши на унію. Гей, врем’я люте! давній час! Де ж ділись ви, літа мої? Біжи, малий, до пивниці та наточи кухоль меду. За колишню долю вип’ю та за бувальщину!

— Чим гостей частувати, пане? Надходять ляхи з лугу! — промовив, до хати увійшовши, Стецько.

— Знаю, по що ідуть вони, — промовив, підводячись, Данило. — Сідлайте ж, козаки мої вірні, коней! беріться до зброї! шаблі в руки! та не забудьте набрати свинцевих галушок. Почесно треба привітати гостей.

Та ще не встигли козаки на коней впасти й набити мушкети, а вже ляхи, як лист на землю восени опалий, засіяли всю гору.

— Еге, та тут єсть із ким і помірятись! — сказав Данило, поглядаючи на товстих панів, що бундючно вигравали попереду на конях в золотій зброї. — Видко, ще раз доведеться нам добре погуляти! Потішся ж ти, козацька душе, останній раз! Гуляйте, хлопці, прийшло наше свято!

І почалось на горах погуляння. І закурів бенкет: ходять мечі; літають кулі; іржуть і тупочуть коні.

Від галасу голова скаженіє; сліпнуть очі від диму. Все перемішалось. Та козак знає, де друг, а де ворог; чи прошумить куля — хилиться молодецький їздець із коня; свисне шабля — котиться по землі голова, лепече язиком нерозбірливу мову.

Та знати посеред збоїща червоний верх козацької шапки пана Данила; мигтить золотий пояс на синім жупані; вихором виграє грива коня вороного. Як орел, літає він і тут і там; гукає до козаків, і вимахує шаблею дамаською, і рубає з правого ще й з лівого плеча. Рубай, козаче, та гуляй, козаче! потіш же молодецьке серце; та не заглядайся на зброю золоту і тії

жупани: топчи під ноги злото й самоцвіти! Коли, козаче! та гуляй, козаче! та назад оглядайся: ляхи нечестиві підпалюють уже хати і худобу налякану заганяють. І, мов вихор, повернув пан Данило назад, і шапка з червоним верхом майорить уже коло хат, і рідшає кругом нього юрмище.

Не годину, не другу б’ються козаки з ляхами. Небагато зостається й тих і тих. Та невтомний пан Данило: з сідла збиває довгим списом своїм, піших баским конем топче. Вже чисто стає серед двору, вже ляхи розбігаються; вже здирають козаки з убитих золоті жупани і пишну зброю; вже пан Данило стає до погоні, і озирнувся, щоб своїх зібрати... і аж закипів у гніві: побачив батька Катерининого. Он де стоїть на горі, націляється на нього з мушкета. Данило погнав коня просто на нього... Козаче, на смерть ідеш!.. Гримить мушкет — і чаклун ізгинув за горою. Тільки вірний Стецько бачив, як майнула червона одежа та чудернацька шапка. Похитнувся козак та й упав на землю. Кинувся вірний Стецько до свого пана — лежить же пан його, на землі простягшись та ясні очі закривши. Кров червона скипілася на грудях. Та, знати, почув пан вірного слугу свого. Помалу звів повіки; блиснув очима:

— Прощавай же, Стецьку! Катерині скажи, щоб доглядала сина! Доглядайте й ви його, слуги мої вірнії! — та й затих.

Вилетіла козацька душа з білого тіла; посиніли уста. Спить козак, не прокинеться. Заплакав слуга вірний та й Катерину кличе:

— Ходи, моя пані, ходи: твій пан загулявся та й лежить він п’янесенький на сирій землі; коли ж то йому прокинутися!

Сплеснула руками Катерина і, як сніп, на мертве тіло повалилась. «Мужу ж мій, чи це ти лежиш тут, очі склепивши? Устань, мій соколе милий, дай свою рученьку! підведися! Та хоч раз подивися на твою Катерину, промов хоч одно словечко до мене... Мовчиш, мовчиш ти, мій ясний пане! Посинів ти, як те Чорнеє море. Серце твоє не б’ється! Та чого ж ти холодний такий, мій пане? Не горючі ж десь мої сльози, що тебе не загріють! Десь-то не вголос плач мій, що тебе не збудить! Хто ж поведе тепер твоє військо? Хто заграє на твоєму конику вороному, та голосно вигукне, та блисне шаблею перед козаками? Ой, козаки, козаченьки! де честь і слава ваша? Лежить же честь і слава ваша, очі склепивши та на сирій землі. Поховайте ж мене, разом з ним поховайте! засипте мені очі землею! щоб налягли мені кленові дошки на білії груди! Нащо здалася мені тепер краса моя!

Плаче та б’ється Катерина; а здалеку геть курява встає: поспішає старий осавула Горобець на підмогу.

X

расен Дніпро під ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси і гори повнії води свої. Не сколихнеться; ні прогримить. Дивишся й не знаєш, стала чи плине його величава ширина, і ввижається, наче весь вилитий він з кришталю, і наче голубий блискучий шлях, без міри в ширину, без краю в далину, лине і в’ється по зеленому світу. Любо тоді і гарячому сонцю поглянути з високості і скупати проміння в холодних кришталевих водах, і надбережним лісам ясно змалюватись у воді. Зеленокудрі! Вони тиснуться разом з польовими квітами до води, і нахилившись, милуються в ній і не намилуються, і не відірвуться від ясної своєї подоби, і всміхаються до неї, і вітають її, гойдаючи гілками. На середину ж Дніпра вони бояться глянуть: ніхто, крім сонця та голубого неба, не загляне туди. Рідко яка й птиця долетить до середини Дніпра! Пишний! Йому нема рівної ріки у світі. Красен Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає, — і людина, і звір, і птиця, а Бог один велично оглядає небо і землю і велично стрясає ризу. Із ризи сіються зорі. Зорі світять і горять над світом і всі разом одби-ваються в Дніпрі. Всіх полонив їх Дніпро в темнім лоні своїм. Ні одна не втече від нього: хіба що загасне на небі. Чорний ліс, обсипаний сонним гайворонням, і споконвіку розламані гори, звисаючи, намагаються вкрити його хоч би довгою тінню своєю. Марно! Нічого нема в світі, що б могло укрити Дніпро. Синій, синій, плине він рівним потоком і серед ночі, як серед дня, мріє в таку далину, скільки сягнути може людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від холоду нічного, він засвічується срібним струменем; струмінь зблискує, як клинок дамаської шаблі, а він, синій, ізнов заснув. Красен тоді Дніпро, і рівної йому нема ріки на світі. Коли ж посунуть по небу горами сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, зламавшися у хмарі, враз освітить увесь світ — гнівен тоді Дніпро! Водяні кручі гримлять, об гори вдаряючись, і з блиском і зойком відбігають назад, і плачуть, і голосять в далині. Так побивається стара козакова мати, виряджаючи сина свого до війська. Свавільний та дужий, їде він на воронім коні, у боки взявшись і заломивши шапку, а вона, ридаючи, біжить за ним, хапається за стремена, ловить удила, і ламає над ним руки, і вмивається гарячими сльозами.

Моторошно чорніють серед бойовища хвиль обгорілі пні й каміння на виступах берега. І б’ється об берег, здіймаючись угору і падаючи вниз, хотячи пристати, човен. Хто ж то з козаків наважився їздити човном у таку годину, коли розсердився старий Дніпро? Десь-то не знає він, що той людей, як мух, ковтає.

Човен пристав, і вийшов з нього чаклун. Невеселий він: гірка йому тризна, що справили козаки над убитим своїм паном. Дорого заплатили ляхи: сорок ще й чотири пани з усією зброєю й жупанами, та тридцять і три хлопи порубано на шматки; а всіх інших разом з кіньми погнали в полон, продавати татарам.

Кам’яними сходами зійшов він між обгорілими пнями додолу, де глибоко в землі викопана була в нього землянка. Тихо зайшов він, не рипнувши дверима, поставив на стіл, застелений обрусом, горщик і кидав довгими руками своїми якесь чудне зілля; взяв кухоль, видовбаний з якогось дивного дерева, зачерпнув ним води й почав лити, пошептом проказуючи, якісь-то чарівні примови. І явилося рожеве світло в хаті; і страшно було б тоді глянуть йому в лице. Воно видавалося криваве, глибокі зморшки лиш чорніли на йому, очі горіли, як полум’я. Грішник нечестивий! вже й борода давно посивіла, і лице зморшками пооране, і висох увесь, а все ще не кидає богопротивного намислу. Серед хати завіялася біла хмара, і щось схоже на радість сяйнуло на лиці його. Та чого ж це враз він остовпів, розкривши рота, боячись поворухнутись, і від чого волосся наїжилось йому на голові? У хмарі перед ним світилося чиєсь-то дивне лице. Непрохане, некликане, прийшло воно до нього в гості; що далі, виразнішало і видивлялося недвижними очима. Обриси його, брови, очі, губи — все недовідоме йому. Ніколи зроду він його не бачив. І що, здавалось би, в йому страшного, а непереможний страх напав на нього. А дивна невідома голова крізь хмару все, не схитнувшись, видивлялася на нього. Хмара вже й розвіялася; а незнані обриси ще виразніше різьбились, і гострі очі не відривалися від нього. Чаклун від страху пополотнів. Диким, не своїм голосом скрикнув, перекинув горшка... Усе зникло.

XI

аспокойся, моя люба сестро! — говорив старий осавула Горобець. — Сни мало коли правду кажуть.

— Приляж, сестрице! — говорила молода його невістка. — Я покличу бабу-ворожку, проти неї ніяка сила не вистоїть. Вона викачає переполох тобі.

— Нічого не бійся! — говорив син його, хватаючись за шаблю. — Ніхто тебе не скривдить.

Хмурно, темними очима дивилася на всіх Катерина і не могла здобутися на слово. «Сама ж заподіяла погибель собі: я випустила його!» Нарешті промовила вона:

— Я не маю від нього спокою! Ось уже десять день у вас я в Києві, а горя ні на краплю не сплило. Гадала, хоч буду потиху ростити сина до помсти... Страшний, страшний приснився мені сон! Не дай Боже й вам бачити таке! Серце моє ще й досі як не вискочить. «Я зарубаю твоє дитя, Катерино, — кричав він, — як не підеш за мене заміж!..» — і, заридавши, кинулась вона до колиски; а злякане дитя простягло рученята і кричало.

Кипів, аж іскри кресав, осавули син від гніву, чувши таку мову. Розходився й сам осавула Горобець:

— Та нехай він лише наважиться, клятий антихрист, прийти сюди; побачить, чи є ще сила в руках старого козака. Бог свідок, — говорив він, звівши

вгору мудрі свої очі, — чи не летів же я подати руку братові Данилові? Його свята воля! Застав уже на холодній постелі, де багато, багато полягло козацького люду. Зате хіба не бучна була тризна по ньому? Чи випустили хоч одного ляха живого? Заспокойся ж, моя дитино! ніхто не насміє тебе скривдити, хіба що мене не буде, ні мого сина.

Скінчивши мову свою, старий осавула підійшов до колиски, і дитя, побачивши на очкурі його в срібній оправі красну люльку і гаман з блискучим кресалом, простягло до нього ручки й засміялось.

— У батька вдалося! — сказав старий осавула, знімаючи з себе люльку й віддаючи йому, — ще з колиски не виліз, а вже береться люльку курити!

Стиха зітхнула Катерина і стала колихати колиску. Пристали на те, щоб проспати ніч укупі; і незабаром поснули всі. Заснула й Катерина.

У хаті й надворі скрізь було тихо; не спали тільки козаки, стоячи при сторожі. Коли врав Катерина, скрикнувши, схопилась, і за нею попрокидалися всі. «Його вбито, зарізано!» — кричала вона й метнулась до колиски. Всі обступили колиску і покам’яніли від страху, побачивши, що в ній лежала нежива дитина. Ні слова не вимовив ні один, не знаючи, що й думать про нечуваний злочин.

XII

алеко від землі Української, проїхавши Польщу, минувши і велелюдний город Ільчів, розляглися рядами гостроверхі гори. Гора за горою, як кам’яними заковами, засновують вони вправо і вліво землю і обковують її кам’яною товщизною, щоб не просочилося

359

шумливе та буйне море. Залягли кам’яні пасма до Волощини і до Семиградського краю, і громадищем стали, наче та підкова, між народом галицьким та угорським. Немає таких гір у наших краях. Очам неосяжні вони; а на вершини декотрих не ступала й нога людська. Дивно вони показують: чи не свавільне то море вирвалося в бурю з широких берегів, підкинуло вихором потворні хвилі, і вони, скам’янівши, зостались незрушимі на обвітрі? Чи не зірвались то з неба важенні хмари та й завалили собою землю? Бо й вони такі самі сірі, а біла верховина світиться й іскриться проти сонця. Ще до Карпатських гір почуєш руську мову, та й за горами ще десь-не-десь обізветься якби рідне слово; а там уже й віра не та, і мова інша. Живе там велелюдний народ угорський, їздить на конях, рубається і п’є незгірше від козака; а за кінську збрую та дорогі жупани не скупиться добувати з кишені червінці. Широкі й великі є між горами озера. Як кришталь, недвижні вони і, мов дзеркало, відбивають у собі голі верховини гір і зелене їх підгір’я.

Та хто серед ночі, світять чи не світять зорі, їде на воронім коні-велетні? Який богатир нелюдської постави біжить попід горами, понад озерами, відсвічується з велетенним конем в застиглих водах, і неосяжна тінь його страшно стелеться по горах? Сяють карбовані лати; за плечем спис; брязкає при сідлі шабля; шолом на голові; чорніють вуса; очі заплющені; вії спустилися — він спить. І, сонний, тримає поводи, і за ним сидить на тім коні малий джура і так само спить, і сонний держиться за богатиря. Хто він, куди, чого їде? Хто ж відає. Не день та й не два вже він переїздить горами. Засвітить день, зійде сонце, його не видно; часом лиш примічали

верховинці, що по горах стелеться чиясь-то довга тінь, а небо ясне, і на йому ні хмаринки. Тільки ж ніч приведе темряву, знов його видно, і відбивається в озерах, і за ним, граючи, біжить тінь його. Вже проїхав багато він гір і виїхав на Кривани. Над цю гору нема вищої серед Карпату: як цар, здіймається вона над іншими. Тут спинився кінь і вершник, і ще дужче сон його облягає, і хмари насунувши, оповили його.

XIII

ить... тихо, бабо! не стукай так, дитя моє заснуло. Довго кричав син мій, тепер спить. Я піду в ліс, бабо! Та що ти так дивишся на мене? ти страшна: в тебе з очей тягнуться залізні кліщі... ух, які довжезні! і горять як огонь! Ти, мабуть, таки відьма! А як ти відьма, то згинь відціля! Ти вкрадеш мого сина. Який же непутящий, цей осавула: думав, що мені весело живеться в Києві; ні, тут і муж мій, і син; хто ж буде доглядати вдома? Я втекла так тихо, що ні кіт, ні собака не почули. Ти хочеш, бабо, стати молодою? - це зовсім не важко; треба тільки танцювати; от дивись, як я танцюю... — і по такій недоладній мові пішла в танець Катерина, безумно позираючи навколо і взявшись у боки. Верещала і притупувала вона ногами; без ладу, без такту дзвеніли срібні підківки. Незаплетені чорні коси метлялись по білій шиї. Мов птиця, не спиняючись, летіла вона, тріпаючи руками й киваючи головою, і здавалось, що, знесилівши, або в землю брязнеться, або зійде зі світу.

Сумна стояла стара няня, і сльозами виповнились її глибокі зморшки; важкий камінь лежав на серці

вірним козакам, що дивились на свою пані. Вже зовсім знесиліла вона і помалу тупала ногами на одному місці, гадаючи, що танцює горлиці. «А я намисто маю, парубки! — промовила вона, ставши, - а в вас нема!.. Де муж мій? — скрикнула вона враз, вихопивши з-за пояса турецький кинджал. — Ой, це ж не такий ніж, як треба! — Тут і сльози й туга прокинулися на її лиці. — В мого батька глибоко серце, він не достане до нього. У нього серце з заліза коване. Йому скувала одна відьма на пекельнім огні. Чом не йде батько мій? Невже він не знає, що вже час заколоти його? Десь-то він хоче, щоб я сама прийшла... - і, не докінчивши, чудно засміялась. - Яке смішне я пригадала: я згадала, як ховали мого мужа. Його ж живого поховали!.. Такий сміх опадав мене... слухайте! ось слухайте!» І замість слів почала вона співати пісню:

Біжить візок кривавенький;

У тім візку козак лежить,

Постреляний, порубаний,

В правій ручці дротик держить,

З того дроту крівця біжить;

Біжить ріка кривавая.

Над річкою явір стоїть,

Над явором ворон кряче.

За козаком мати плаче.

Не плач, мати, не журися!

Бо вже твій син оженився.

Та взяв жінку паняночку,

В чистім полі земляночку,

І без дверець, без оконець,

Та вже пісні вийшов конець.

Танцювала риба з раком...

А хто мене не полюбить, трясця його матір!

Так плуталися в неї всі пісні. Вже день і другий живе вона в своїй хаті і не хоче й чути про Київ, і не

молиться, й тікає від людей; від ранку до пізнього вечора блукає темними дібровами. Гострі шпички покололи біле лице й плечі: вітер тіпає розпущені коси; осіннє листя шелестить під ногами в неї — ні на віщо не гляне вона. В час, коли вечірня зірка погасає, ще не сходять зорі, ні місяць не світить, а вже страшно ходити в лісі: по деревах деруться й хапаються за гілки нехрещені діти, ридають, регочуться, котяться клубком по стежках і в лапатій кропиві; із дніпрових хвиль вибігають гуртами ті, що стратили свої душі, дівчата; коси ллються з зеленої голови на плечі, вода, дзюркочучи, збігає з довгих кіс на землю, і дівчина світиться крізь воду, як крізь шкляну сорочку; уста дивно всміхаються, щоки палають, очі виманюють душу... вона згоріла б від кохання, вона б зацілувала... Тікай, хрещений чоловіче! Уста її — лід, постеля — холодна вода; вона залоскоче тебе і затягне в річку. Катерина не гляне ні на кого, не боїться, безумна, русалок, бігає пізно з ножем своїм і батька шукає.

Рано-вранці приїхав якийсь-то гість, показний із себе, в червонім жупані, і про пана Данила розпитує, слухає про все, втирає рукавом заплакані очі і плечима ниже. Він, бач, воював разом з покійником Бу-рульбашем; разом рубались вони з кримцями й турками; чи сподівався ж він, щоб таке сталося з паном Данилом. Розповідає ще гість і про всякі інші пригоди і пані Катерину хоче бачити.

Катерина спершу не слухала нічого того, що говорив гість; перегодя ж стала, ніби й при своєму розумі, наслухати його мови. Він завів про те, як вони жили разом з Данилом, наче брат з братом; як одного разу під греблею від кримців заховались... Катерина слухала і з нього очей не зводила.

«Вона одійде! - думали хлопці, дивлячись на неї. — Цей гість поможе їй! Вона вже слухає, якби й при розумі!»

Гість почав оповідати вже про те, як пан Данило, розкривши одного разу перед ним серце, сказав йому: «Дивися ж, брате Копряне, коли з Божої волі не стане мене на світі, візьми до себе дружину, і нехай тобі вона дружиною буде...»

Страшно втопила в нього очі Катерина. «А! — скрикнула вона. — Це він! батько!» — і кинулась на нього з ножем.

Довго боровся той, вириваючи в неї ножа. Та таки вирвав, замахнувся — і стався страшний злочин: батько убив безумну дочку свою.

Вражені козаки кинулись були на нього; та чаклун вже устиг скочити на коня і зник з очей.

а Киевом проявилось нечуване диво. Всі пани й гетьмани збирались на це диво подивитись: враз стало видно далеко на всі кінці світу. Здалеку засинів Лиман, за Лиманом розливалось Чорне море. Бувалі люди впізнали й Крим, що горою здіймався з моря, і болотяний Сиваш. З лівої руки видно було землю Галицьку.

— А ото що таке? — допитувались зібрані люди у старих дідів, показуючи, як далеко мріють під небом, більше скидаючись на хмари, сірі та білі верховини.

— То гори Карпатські! — проказували старі люди, -серед них є такі, де звіку сніг не тане; а хмари пристають і ночують там.

Тут із’явилось нове диво: хмари позлітали з найвищої гори, і на верховині її появився у всій лицарській зброї вершник на коні з заплющеними очима, і його так видно, якби стояв зблизька.

Тут, серед здивованого і зляканого люду, один скочив на коня і, моторошно озираючись навкруги, буцім шукаючи очима, чи не женеться хто за ним, хапаючись з усієї сили, погнав коня свого. То був чаклун. Чого ж то так перелякався він? Із страхом приглянувшися чудному лицареві, побачив він, що в нього те саме лице, що стало було перед ним, як він чаклував. Сам не стямився, чого в йому все знітилося, таке уздрівши, і, боязко оглядаючись, мчав він конем, аж поки застав його вечір і виглянули зорі. Тут завернув він додому, може, мав допитатися в нечистої сили, що означає таке диво. Вже він намірився перескочити конем через вузьку

річку, що рукавом перелягла дорогу, коли це кінь зо всього розгону зупинився, обернув до нього морду, і — диво — засміявся! Білі зуби страшно блиснули двома рядами в темряві. Здибилось волосся на голові чаклунові. Дико закричав він і заплакав від нестями, і погнав коня просто до Києва. Ввижалося йому, що з усіх боків усе бігло ловити його: дерева, обступивши темним лісом, мов живі, киваючи чорними бородами і витягаючи довге віття, намагалися задушити його; зорі, здавалось, бігли поперед нього, всім на грішника показуючи; сама дорога, ввижалося, мчала слідом за ним. Неприкаяний чаклун летів у Київ до святих печер.

XV

ідлюдний сидів у своїй печері перед лампадою схимник і очей не одводив від Святого Письма. Вже багато літ, як він замкнувся у своїй печері. Вже зробив собі з дощок труну, де лягав спати замість постелі. Закрив святий старець свою книгу і став молитися...

Коли це вбіг чоловік, чудний і страшний із себе. Остовпів святий схимник вперше і назад відсахнувся, побачивши такого чоловіка. Увесь дрижав той, як осиковий лист; очі дико косили; страшний огонь моторошно сипався з очей; морозом дихнуло на душу потворне його лице.

— Молися, отче, молися! — закричав несамовито, — Молися за душу пропащу! — і звалився на землю.

Святий схимник перехрестився, узяв книгу, розгорнув — і з жахом відступив назад і впустив книгу:

— Ні, нечуваний грішнику! нема тобі милосердя! тікай звідціль! не можу я молитися за тебе!

— Ні? — закричав, мов безумний, грішник.

— Глянь-но: святі букви в Писанії кров’ю налилися. Світ ще не бачив такого грішника!

— Отче, ти глузуєш з мене!

— Геть, грішнику окаянний! Не глузую з тебе. Страх мене опадає. Недобре бути людині з тобою вкупі!

— Ні, ні, ти глузуєш, не кажи... я бачу, як розкривається рот твій: онде біліють у ряд старі твої зуби...

І, мов скажений, кинувся він — і забив святого схимника.

Тяжко щось застогнало, і стогін пролетів через поле й ліс. Із-за лісу звелися худі, сухії руки з довгими кігтями: затремтіли й зникли.

І вже ні страху, нічого не чув він. Все бачить він якось неясно. В ушах шумить, в голові гуде, як від хмелю, і все, що не є перед очима, немов павутинням укривається. Скочивши на коня, поїхав він просто до Канева, збираючись звідти через Черкаси повернути до татар, аж до Криму, сам не знаючи чого. Іде вже він день і другий, а Канева нема. Дорога та сама; час би вже йому давно бути, та Канева не знати. Здаля заясніли бані на церквах. Та це ж не Канів, а Шумськ. Здивувався чарівник, бачивши, що заїхав він зовсім в інший край. Назад до Києва погнав коня і за день видно стало город; та не Київ, а Галич, город ще далі від Києва, як Шумськ, і вже від угорців недалеко. Не знавши, що чинити, повернув він коня знов назад, та бачить знову, що їде в противну сторону і все вперед. Не потрапив би ніхто в світі розказати, що було на душі чаклуновій; а коли б хто заглянув і побачив, що там діялось, то вже не досипав би ночі і не засміявся б ніколи. То була не злість, і не страх, і не люта досада. Нема такого слова на світі, щоб можна було його назвати. Його палило, пекло, він хотів би весь світ витоптати конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з людьми, з усім, і потопити її в Чорнім морі. Та не зі злості хотілось йому це вчинити; ні, сам він не знав з чого. Весь іздригнувся він, коли вже завиднілись близько перед ним Карпатські гори і високий Криван, що накрив своє тім’я, як шапкою, сірою хмарою; а кінь усе мчав і вже гасав по горах. Хмари враз розійшлися, і перед ним із’явився в страхітній величі той вершник. Він намагається спинитись; сильно натягує вудила; дико іржав кінь,

здіймаючи гриву, і мчав до лицаря. Тут здається чаклунові, що все в йому завмерло, що незрушний вершник ворушиться і враз одкрив свої очі: угледів, як біжить до нього чаклун, і засміявся. Громом розлігся моторошний сміх по горах і задзвенів у серці чаклуновім, його всього струсивши. Здавалося, хтось-то дужий вліз у нього і ходив у нутрі його і мо-лотами бив у серце, у жили... так страшно вдарив у його цей сміх.

Ухопив вершник страшною рукою чаклуна і підняв його догори. Враз умер чаклун і після смерті розплющив очі. Та вже був мертвий і дивився, як мертвий. Так страшно не дивиться ні живий, ні вос-креслий. Водив він у всі боки мертвими очима і угледів, як позводилися мерці від Києва і від землі Галицької, і від Карпату, що, як викапані, скидалися лицем на нього.

Бліді, бліді, один одного вищі, один одного кощавіші, поставали вони круг вершника, що держав у руці страшну здобич. Ще раз лицар засміявся і кинув її в безодню. І всі мерці скочили в безодню, підхопили того мерця і зубами його розривали. Та й ще один, найвищий, найстрашніший, хотів підвестися з землі; та не міг, не сила була — такий великий виріс він в землі; а коли б підвівся, то перекинув би й Карпат, і Семиградську землю, і землю Турецьку. Тільки трохи зрушився він, і пішов від того струс по всій землі. І багато поперекидалося скрізь хатів, і багато задавило людей.

Часто чути по Карпату свист, як тисяча млинів шумить колесами в воді. То в безодні неприторенній, котрої не бачила ще жодна людина, жахаючись проходити поблизу, мерці гризуть мерця. Траплялось зчаста по всьому світі, що земля трусилась від одного кінця та й до другого; то від того буває, кажуть письменні люди, що стоїть десь-то коло моря гора, і з неї вихоплюється полум’я, і течуть огненнії ріки. Та старі діди, що живуть і в Угорщині, і в землі Галицькій, краще знають це і кажуть, що то хоче звестися, в землі вирісши, великий, великий мертвяк і землю трусить.

городі у Глухові зібрались люди коло старця бандуриста, і вже довгенько слухали, що сліпий грав на бандурі. Ще таких прегарних пісень і так хороше не співав жоден бандурист. Спершу почав він про Гетьманщину давню, за Сагайдачного та Хмельницького гетьманів. Інші то були часи: козацтво було в славі; топтало вороги під ноги, та й ніхто б не зважився з його насміхатись. Співав старий і веселих пісень і кивав на

людей, як зрячий; а пальці, з прив’язаними шпичками, літали, як мухи, по струнах, і струни, здавалося, самі гомоніли; а кругом люди, старі, голови посхилявши, а молоді, та й позводивши очі на старця, не насмілялися й слова шепнути одне до одного.

— А ще, — сказав старець, — я вам проспіваю про одну давезну справу.

Люди поставали ще тісніше, і сліпий заспівав:

«За пана Степана, князя Семиградського (був князь Семиградський і в ляхів), жили були Іван та Петро козаки. Жили вони так, як брат з братом. — Пам’ятай, Іване, що добудеш — всім ділитися: коли кому радість — радість і другому; коли кому горе — горе і обом; коли кому що здобути, нарівно ділити; коли хто в полон попаде — другий продай усе і давай викуп, а то й сам іди в полон. — І правда, що здобували козаки, усім ділилися: чи заганяли чужу худобу, чи коней, усім ділилися, усе було нарівно.

Воював король Степан з турчином. Уже три тижні воює він з турчином, а все не може його вигнати. А в турчина був паша такий, що сам з десятьма яничарами міг порубати хоч би й полк. Ось оповістив король Степан, що якби знайшовся лицар та привів до нього того пашу живого чи мертвого, дасть йому одному стільки грошей, скільки на все військо дає.

«Ходімо, брате, та й зловимо пашу!» — сказав брат Іван Петрові. І поїхали козаки, один в один бік, а той у другий.

Чи вловив би ще, чи не вловив Петро, а вже Іван веде пашу на аркані за шию та до самого короля. «Бравий лицар!» — каже король Степан і наказує видати йому одному стільки грошей, скільки на ціле військо; і наказує одрізати йому землі там, де він собі схоче, і худоби дати, скільки намислить. Як узяв

Іван гроші від короля, того ж дня розділив усе по половині, собі й Петрові. Взяв Петро половину грошей королівських, та не міг того знести, що Іванові така честь випала від короля, і затаїв помсту на душі глибоко.

От їхали обидва лицарі на подаровану королем землю, за Карпат. Посадовив козак Іван на коня сина свого, прив’язавши його до себе. Вже впали присмерки, — а вони все їдуть. Хлопчик заснув, і сам Іван почав дрімати.

Гей, не дрімай, козаче, бо по горах дорога непевна!.. Та в козака такий кінь, що сам скрізь дорогу знає, не спіткнеться та й не обвалиться. Є там між горами провалля, в проваллі дна ніхто не бачив; скільки від землі до неба, стільки ж до дна того провалля. Понад самим проваллям дорога — двоє людей ще проїхали б, а троє вже ніяк. Почав обережно ступати кінь з сонним козаком. Поруч їхав Петро, увесь трусився і духа затаїв від радощів. Оглянувся та й штовхнув побратима в провалля. І кінь з козаком і з дитиною полетів у те провалля.

Ухопився ж таки козак за корінь, і сам кінь полетів у безодню. Став він видиратися, з сином за плечима, нагору; трохи вже не виліз, ізвів очі та й побачив, що Петро наставив списа, щоб назад його ізштовхнути. «Боже ж ти мій праведний, краще б мені очей не зводити, як бачити, що рідний брат списа наставляє назад мене ізштовхнути! Брате мій милий! Коли ж мене списом, якщо вже мені так на роду написано; та візьми сина; чим же безневинна дитина винна, щоб їй загинути такою лютою смертю?» Засміявся Петро та й штовхнув списом його, і козак з дитиною упав на дно. Забрав собі Петро добро усе і жив, як паша. Табунів ні в кого не було та-ких, як у Петра; овець і баранів нігде стільки не було. І помер Петро.

Коли ж помер Петро, покликав Бог душі обох братів, Петра й Івана, на суд. «Великий є грішник цей чоловік!» — сказав Бог. «Іване, не доберу я йому швидко кари; вибери ж ти сам йому кару!» Довго думав Іван, кари добираючи, і сказав: «Велику кривду мені вчинив цей чоловік: зрадив брата свого, як той Юда, і звів мій чесний рід і потомство на землі. А чоловік без роду чесного і без потомства, як хлібне зерно, в землю вкинуте, що марно загинуло в землі. Сходу нема - ніхто й не знатиме, що було зерно посіяне.

Вчини ж, Боже, так, щоб усе потомство його не мало на землі щастя, щоб останній в роду був такий злочинець, якого й світ не бачив. І від кожного його злочину щоб діди й прадіди його не мали б спокою в гробах і, зносячи муку тяжку, що такої й світ не знав, вставали б із гробів. А Юда Петро щоб не мав сили підвестись, і від того терпів би муку ще страшнішу, і щоб їв, мов скажений, землю, і щоб під землею корчився!

І в той час, як сповниться міра злочинів того чоловіка, ізведи мене, Боже, з того провалля на коні на гору круту, і щоб прийшов він до мене, і я кину його з тої гори в найглибше провалля, і всі мерці, його діди ще й прадіди, де б вони не були за життя, щоб усі потяглись з усіх земель гризти його за ті муки, що він завдавав їм, і щоб вічно його гризли, і втішився б я, на його муки глядячи! А Юда Петро щоб не міг ізвестися з землі, щоб поривався гризти й собі, та гриз би сам себе, а кості його щоб росли що далі, то більше, щоб через те ще більші ставали його болі. Та мука для нього буде найстрашніша: бо для чоловіка немає муки більшої, як хотіти помсти та й не могти помститись».

«Страшної кари ти ізмислив, чоловіче! — Бог каже. — Нехай же буде все так, як ти сказав, та й ти сиди вічно там на коні своїм, і не буде тобі царства небесного, поки сидітимеш ти там на коні своїм!» І то все так збулося, як було сказало: і понині стоїть на Карпаті на коні чарівний лицар, і бачить, як в безоднім проваллі мерці гризуть мерця, і чує, як, лежачи під землею, мертвяк росте, глидає в страшних муках свої кості і страшно стрясає всю землю...»

Вже старий закінчив свою пісню; вже знов почав перебирати струни; вже завів смішних приспівок про Хому та Ярему, про Шкляра Стокозу... та старе й мале ще не опам’яталися і довго стояли, голови похиливши та роздумуючи над страшним, з тих старих часів, ділом.

УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК МИКОЛА ГОГОЛЬ

Дослідження науковця

Час народження світочів української літератури — Миколи Гоголя, 1809 року в Сорочинцях на Полтавщині і Тараса Шевченка, 1814 року на Звенигородщині — і територіально, й хронологічно припав на перше пробудження українства після погрому Гетьманщини. Вони обоє народилися на руїнах Старшинсько-гетьманської державності.

Як моє покоління чуло розповіді старших про Крути, так і в час Гоголевого й Шевченкового дитинства збереглися розповіді про Меншикову різанину в Батурині.

Славною сторінкою історії української культури були народні думи. Вони творились упродовж століть, і ця епічна традиція обірвалася у XVIII ст., саме на думах про гетьмана Івана Мазепу. У той час на колишній Гетьманщині надзвичайну цікавість викликала постать Мазепи. До наших днів збереглося багато його портретів, іноді не подібних між собою. Це пов’язано з тим, що в Україні перервався зв’язок часів і до наступних поколінь не дійшло жодного правдоподібного портрета. Про це подбав російський цар Петро І, а Катерина II продовжила його українофобську політику. Згодом нею було ліквідовано Запорозьку Січ, а самі козаки опинились — хто у Сибіру, хто на Кубані, а хто й за Дунаєм.

Гоголь і Шевченко жили, якщо можна так висловитися, ніби у передісторичній стихії. Ще був час до появи історичних праць Михайла Максимовича й Миколи Маркевича (обидва народились у 1804 р.), Осипа Бодянського (народився у 1808 р.), який вперше видав «Історію Русів», списки якої ходили тільки у самвидаві. Тож не дивно, що Гоголь хотів докласти зусиль до загальнонаціональної потреби, сподіваючись видати історію України в шести малих або в чотирьох великих томах.

Цікава деталь. Бодянський видав свою «Історію Русів» 1846 року, але не в Україні, а у Москві. Зрозуміла річ, й інші українські видання виходили поза Україною — «Тарас Бульба» 1835 року і «Кобзар» 1840 року з’явилися у Петербурзі.

Полтавський рід Гоголів-Яновських, за даними генеалога Вадима Модзалевського, мав духовне походження. Іван

Якович Гоголь і його син Дем’ян Іванович (прадід і дід рідного батька письменника) були священиками Успенської церкви с. Кононівки Лубенського повіту⁶. Опанас Дем’яно-вич Гоголь здобув інший фах. Він був надзвичайно обдарованою людиною. Одержав освіту в Київській академії, знав п’ять мов. Його особисті якості проклали шлях до найвищої державної установи Гетьманщини, Генеральної Військової Канцелярії. Опанас Дем’янович одружився, правда, доволі пізно, з донькою знатного й багатого бунчукового товариша Семена Лизогуба.

Це був неабиякий шлюб. Історик Олександр Оглоблин, який спеціально займався предками Миколи Гоголя, з’ясував, що через бабусю письменник став «нащадком старих і заслужених українських родів»⁷. Річ у тім, що Семен Лизо-губ був правнуком гетьмана Петра Дорошенка й онуком гетьмана Івана Скоропадського. Тільки ж от знатне походження не давало Гоголеві жодних переваг, а може, спочатку й шкодило.

Гоголь здкінчив Ніжинську гімназію вищих наук улітку 1828 року. Як видно з його ранніх листів, він мріяв поїхати до Петербурга, де його приваблювала державна служба, театр і поїздки за кордон. Його родич, відставний сановник Дмитро Трощинський, написав рекомендаційного листа своєму товаришеві. Товариш відповів, що чекає на «молодого родича», але нічим не допоміг.

Стосунки Гоголя з людьми, які його оточували, були досить своєрідними. З-поміж усіх він виділяв земляків-укра-їнців. З викладачем історії Житомирської гімназії Василем Тарновським (1810—1866), який вступив до Ніжинської гімназії на рік раніше за нього самого, він був на «ти», а наприкінці 1833 року перейшов на «ти» з М. Максимовичем. Товариш М. Максимовича, історик М.Поґодін, філолог-сла-віст І.Срезневський — таким було оточення Миколи Гоголя в Петербурзі.

Учасник вечорів слов’янського гуртка М. Берґ розповідав, що Гоголь «изменял обыкновенным своим порядкам, если в числе приглашенных вместе с ним оказывался один малороссиянин, член того же славянофильского кружка [Осип Бодянський]. Каким-то таинственным магнитом тянуло их тотчас друг к другу; они усаживались в угол и говорили между собой целый вечер горячо и одушевленно, как Гоголь (при мне, по крайней мере) ни разу не говорил с кем-нибудь из великороссов». Цікаве, зізнаймося, спостереження. І це не поодинокий випадок.

Перші петербурзькі роки Гоголя — намагання виявити себе в різних сферах суспільного життя і суцільний ланцюг невдач. Він спробував познайомитися з Пушкіним. Згодом вони таки заприятелювали, але тоді, на початку 1829 року, знайомства не вийшло. Пізніше під псевдонімом він видає слабенький твір «Ганц Кюхельгартен», літературний критик Полевой його вилаяв, тоді Гоголь зібрав увесь тираж і спалив. У серпні—вересні вперше й ненадовго виїхав за кордон, перебував у Любеку, Травемюнде й Гамбургу, ніби хтозна й навіщо. Невдачею закінчилась і спроба потрапити на сцену. Спроба надрукувати в «Северном архиве» переклад статті «О торговле русских в конце XVI и начале XVII века» не принесла успіху. Переклад не надрукували. 3 листопада 1829-го по лютий 1830-го Гоголь служив в одному з департаментів, але робота не йшла, і він звільнився. Кілька місяців був живописцем в Академії мистецтв — безрезультатно. На початку 1831 року написав статтю «Борис Годунов», яку також не надрукували. Служив в іншому департаменті з квітня 1830-го по березень 1831-го року. І знову не склалося. Наче це був і не Гоголь, не нащадок двох гетьманів, а провінціал-невдаха.

Нарешті у вересні 1831 року з’явилася перша частина безсмертних «Вечорів на хуторі під Диканькою». Далі кількарічна робота над історичним романом «Гетьман». Розділ з нього читачі побачили в альманасі «Северные цветы на 1831 год» під криптонімом «оооо». У жовтні 1833 року Пушкін відмовив Гоголеві й Одоєвському в роботі над альманахом. Вони мали робити його втрьох. У лютому 1834 року цензура заборонила його «Кривавого бандуриста», а в березні 1835 року редакція «Московского наблюдателя» відхилила повість «Ніс». Серйозні речі, передусім україніку, не друкували.

А що ж з «Тарасом Бульбою». Вивчивши рукописи, листування й спогади, російський літературознавець М.Тіхон-равов дійшов висновку, що робота над «Тарасом Бульбою» тривала майже три роки — з серпня 1839 по травень 1842 року⁸. Робота складна і вимагала значних зусиль, так само як і робота над історичним романом «Гетьман».

Гоголь, як ніхто інший, переробляв, переписував, дописував власні твори. Найбільших переробок зазнав «Тарас Бульба». З редакції 1842 року вилучено текст: «Грубый XV век... во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций — все это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа».

Властиво, перебуваючи ще під впливом написання повісті, Микола Гоголь у листі до свого друга М. Максимовича пише: «Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! В Киев...»

В іншому листі до М. Максимовича читаємо: «Туда, туда, в Киев! В древний, в прекрасный Киев/Он наш, он не их — не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей...» Душа його була тут, в Україні. Витиснути Україну з душі Гоголь нё міг. Його життєвий досвід був, по суті, вкорінений в український ґрунт.

У рік заснування у Києві Університету Св. Володимира (1834), надзвичайно своєчасно, в офіційному «Журнале Министерства народного просвещения» Микола Гоголь надрукував програмні статті-заявки «Взгляд на составление Малороссии» та «О малороссийских песнях». Він сподівався отримати кафедру в університеті. Та кафедри в Києві йому не дали, з відчаю він почав клопотатися про місце професора в Петербурзькому університеті.

Що нуртувало у його душі, можна здогадуватись, читаючи українські тексти Гоголя. Ось один із них, ревно приховуваний, доки не з’явився в повному академічному зібранні творів письменника, якого вже не заборониш.

«Размышления Мазепы.

Такая власть, такая гигантская сила и могущество навеяли уныние на самобытное государство [Українську гетьманську державу], бывшее только под покровительством

России. Народ, собственно принадлежавший Петру, издавна униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя и с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные.

Но чего можно было ожидать народу так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожали утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Все это занимало «преступного» гетмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч.

Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация и притом нация свободная, которая не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда мог действовать, не давая никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения.

Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираемый запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демократы к государю. И потому Польша действовать решительно не могла. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое, хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию...»

Видання, пропоноване читачеві, має трагічну історію. Наприкінці 20-х років минулого століття «Книгоспілка» започаткувала видання творів Миколи Гоголя українською мовою. 1930 року вийшло два томи - «Вечори на хуторі під Диканькою» (том перший) та «Миргород» (том другий). Загальну редакцію першого тому здійснили Іван Лакиза та Павло Филипович, а стилістичну редакцію Андрій Ніков-ський. 23 липня 1929 року А.Ніковський був ув’язнений у справі «Спілки визволення України».

Рятуючи видання, стилістичну редакцію другого тому здійснили Микола Зеров (у процесі СВУ проходив як свідок) та Антон Харченко. Третій том не вийшов. Вийшов четвертий — «Повісті».

Це видання проіснувало зовсім недовго — усього кілька років. 1935 року були ув’язнені М. Зеров та П. Филипович. їх розстріляли 3 листопада 1937 року у Сандормоху, в Карелії.

Доки твори Миколи Гоголя «продиралися» через совєць-ку цензуру, з’явився цензурний указ:

«До н-д установ та окрлітів

18/ХІІ — 29 р. № ур 15

715. Про вилучення з сучасної літературної мови слів «жид», «кацап», «хохол».

Вважаючи вживання слів «жид», «кацап», «хохол» за неприпустиме в літературі — Наркомосвіти пропонує Вам ужити заходів, щоб ці слова виключити з сучасної літературної мови, за винятком творів клясичних письменників, історичних документів фолькльорних, етнографічних і т. інш. матеріялів (де це походить з потреб науки).

Заст. Наркома Освіти Полоцький

Заст. Упрнауки Коник

Зав. Упрліту Фалькевич»⁹ .

Тож можна уявити, наскільки спотвореними були твори одного з найскладніших письменників світу — українця Миколи Гоголя.

Сергій Білокінь Лауреат Національної премії

України ім. Т. Г. Шевченка, доктор історичних наук

Зміст

Видавництво

«ШКОЛА»

Літературно-художнє видання

Серія «Шкільна хрестоматія» заснована 2002 року

Микола Гоголь ТАРАС БУЛЬБА

Дія середнього та старшого шкільного віку

Редактори М. М. Ілляш, Н. В. Сойко Художній редактор Н. В. Задорожна Технічний редактор Н. Ю. Якушко Коректор С. В. Гордіюк Комп’ютерна верстка С. А. Поспішної

Підписано до друку 22.10.08. Формат 84x1081/32- Папір друкар. Гарнітура Ньютон. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 20,16. Обл.-вид. арк. 19,744. Тираж 2500 прим. Зам. № 8-1073.

Видавництво TOB «Школа». 03148, м. Київ, вул. Сім’ї Сосніних, 3. Свідоцтво про внесення суб’єктів до Державного реєстру видавничої справи ДК № 6 від 15.02.2000.

Видано за участю ЗАТ «Національний книжковий проект»

Віддруковано ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”» 61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11