Тарас Бульба

Вечір проти Йвана Купайла

Билиця, дяком ***ської церкви оповідана

Хома Григорович мав особливу примху: він тяжко не любив переказувати знов те саме. Бувало, часом, як допросишся в нього ще раз щось розказати, то, дивись, щось і викине новеньке або переіначить так, що й познати ніяк. Раз один з тих панів, — нам, простим людям, трудно й назвати їх — писаки вони не писаки, а от те саме, що перекупники по наших ярмарках: нахапають, напросять, накрадуть усякої всячини, та й випускають книжечки не товстіші за буквар щомісяця чи щотижня, — так один із тих панів і вициганив у Хоми Григоровича цю саме історію, а той зовсім і забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одно оповідання ви, гадаю, вже прочитали, — привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович готовий уже був осідлати носа свого окулярами, та, згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, мені передав. А я, як грамоту сяк-так розумію й не ношу окулярів, узявся читати. Та не перегорнув і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку.

— Стривайте! Спершу скажіть мені, що це ви читаєте?

Правду сказати, я був трохи збитий з пантелйку таким запитанням.

— Як то, що читаю, Хомо Григоровичу! Та вашу ж билицю, ваші ж таки слова.

— Хто вам сказав, що це мої слова?

— Та як же! Тут і видрюковано: дяком таким-то оповідана.

— Плюйте ж на голову тому, хто це надрюкував! Бреше, сучий москаль. Чи таке ж я говорив? Що то вже, як у кого чорт-ма клепки в голові! Слухайте, я вам зараз її розкажу.

Ми поприсувалися до столу, а він почав.

Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі самі буханці пшеничні та маківники на меду!) знав гарно оповідати. Заведе, бувало, — цілий день не ворухнувся б з місця та все слухав би. Вже ж не рівня якому-небудь теперішньому балясникові, що як почне москаля везти¹, та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч берись за шапку та з хати. Як тепер пам’ятаю, — небіжка стара, мати моя, була ще жива, — як довгими зимовими вечорами, коли на дворі тріщав мороз і геть замуровував вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед гребенем, виво-дячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісню, котра й тепер наче чується мені. Каганець, миготячи й спалахуючи, немов чогось лякаючись, світив нам у хаті; веретено дзижчало, а ми всі, діти, у купку зібравшись, слухали діда, що за старістю не злазив уже більше п’яти років з печі. Та дивні речі про давню давнину, про наїзди запорозькі, про ляхів, про молодецькі діла Підковині, Півтора Кожухові й Сагайдачного, не брали нас за серце так, як оповідання про яку-небудь давню чудну подію, од яких завжди дрижаки йшли по тілу, а чуб ставав їжака на голові. Іншого разу так, бувало, настрахаєшся од них, що звечора все здається бозна-яким страховищем. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на ліжку твоєму вклався спатй виходень з того світу. І от щоб мені не діждати розказувати це вдруге, коли не здавалася мені часто зоддалік рідна моя покладена в головах свитка за скорченого чортяку. Та головне в оповіданнях дідових було те, що він зроду ніколи не брехав, і що, бувало, розкаже, то саме так воно й було.

Одно з чудних його оповідань перекажу тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумничків, що пописують по судах і навіть гражданської грамоти вчитають, які, коли б дав їм у руки простого Часослова, не розібрали б ні аза в ньому, а вискаляти на глум свої зуби — уміють. їм усе, що не розкажеш, — смішки. Отака невіра розійшлась по світу! Та чого, — от не люби мене Бог і Пречистая Діва! ви, може, навіть не повірите: раз якось заїкнувся про відьом — що ж? Знайшовся шибайголова, — у відьом не вірить! Еге, слава Богові, от я скільки вже живу на світі, бачив таких недовірків, що їм провозити попа в решетГ було легше, аніж нашому братові табаки понюхати; а й ті одхрещувались од відьом. Та приснись їм... не хочеться тільки вимовити, що такеє, нема чого про них і розводитися.

Літ — куди! — більше як сто тому, казав небіжчик дід мій, нашого села й не познав би ніхто: хутір — найбідніший хутір! Хаток із десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало то тут, то там посеред поля. Ні тину, ні повітки путящої, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а подивились би на нашу братію, на голоту: викопано в землі яму — от вам і хата! Тільки по димові й можна було познати, що живе там людина Божа. Спитаєте, чого вони жили так? Бідність не бідність: тому що тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях немало добра; а більше через те, що не було й чого заводити путящу хату. Якого народу тоді не вешталося по всіх місцях: кримці, ляхи, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й луплять своїх таки. Всякого бувало.

У цьому-то хуторі з’являвся частенько чоловік, чи, краще, нечиста сила в образі людському. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить і враз зникає, як у воду, і чутки немає. Там, дивись — знову неначе з неба впав, швендяє по вулицях села, якого тепер і сліду немає і яке було, може, не далі, як сто ступінів од Диканьки. Назбирає стрічних козаків: сміх, пісні, гроші сипляться, горілка — як вода... Причепиться, бувало, до гарних дівчат: обдарує стрічками, сережками, намистом — аж дівати нема куди! Щоправда, гарні дівчата трохи вагалися, подарунки приймаючи: Бог знає, може, й справді вони через нечисті руки перейшли. Рідна дідова тітка, що держала в той час шинок при теперішній Опішнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк — так звали цю бісову людину, — саме й казала, що нізащо в світі не взяла б од нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: всякого страх опадав, коли насупить він, бувало, свої щетинуваті брови і так блимне з-під лоба, що, здається, забіг би бозна-куди; а візьмеш, то другої ж ночі й волочиться в гості який-небудь приятель з болота, з рогами на голові, і давай душити за шию, як на шиї намисто, кусати за палець, коли на йому пер-стінь, чи там тягти за косу, коли вплетено в неї стріч-ку. Бог з ними тоді, й з подарунками тими. Та от біда — і одмовитися не можна: кинеш у воду — пливе чортячий перстінь або намисто поверх води, та й простісінько до тебе ж у руки.

У селі була церква, трохи, як пригадую, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаже-ної пам’яті отець Опанасій. Примітивши, що Баса-врюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було покарати його, накласти церковну покуту. Так куди там! Насилу сам утік. «Слухай, панотчеі — гримнув той йому в одвіт, — знай краще своє діло, ніж маєш устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею!» Що робити з таким окаянним? Отець Опанас об’явив тільки, що всякого, хто спізнається з Басаврюком, матиме за кателика, ворога Христової церкви і роду всього людського.

А був у тому селі в одного козака, Коржа на прізвище, наймит, звали його люди Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не зазнав ні батька його, ні матері. Титар казав, правда, що вони другого ж року померли з чуми; дідова ж тітка й слухати про це не хотіла і з усієї сили намагалася наділити його ріднею, хоч бідному Петрові була вона така цікава, як нам сніг торішній. Вона казала, що батько його ще й тепер на Запорожжі, був у неволі турецькій, натерпівся там мук і не сказати яких, і якимось уже чудом, перебравшись за євнуха, накивав п’ятами звідти. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони казали тільки, що якби убрати його в новий жупан, та підперезати червоним поясом, та на голову шапку з чорних смушків з добрим синім верхом, та вчепити при боці шаблю турецьку, та дати в одну руку малахая, в другу — люльку цяцьковану, то заткнув би він за пояс усіх парубків тодішніх. Та от лихо, що в бідного Петруся тільки й було, що сіра свитка, а в ній більше дірок, як в іншого жида в кишені золотих. Та й це ще не таке велике лихо, а от лихо: у старого Коржа була дочка красуня, якої, я думаю, навряд чи доводилося вам бачити. Небіж-чикова дідова тітка розповідала, — а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, не в гнів будь сказано, як назвати кого красунею, - що повненькі щічки в козачки були свіжі та гарячі, як мак найтон-шого рожевого кольору, коли, умившись Божою росою, горить він, випростує пелюстки й хорошиться перед щойно явленим вранішнім сонечком; що брови, мов чорні шнурочки, яких купують тепер для хрестів та дукачів дівчата наші в захожих москалів з луб’яними коробами, рівненько зігнувшись, немов заглядали в ясні очі; що вустонька, на які глядючи облизувалася тодішня молодь, здається, на те тільки й створені були, щоб виводити солов’їних пісень; що коси її, чорні, як крило воронове, і м’які, як молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали їх у дрібушки, перевиваючи чудовими, барвистих кольорів, киндячками), падали хвилястими кучерями на шитий золотом кунтуш. Ох, щоб не сподобив мене Господь виголошувати більше алілуя на криласі, коли б отут же не вицілував її, на те не зважаючи, що сідь закрадається до всього старого лісу, що покриває моє тім’я, і ось під боком моя стара, як більмо в оці. Ну, де вже парубок та дівка живуть близько одно від одного... сами знаєте, що виходить. Бувало, не дніло й не зоріло, а підківки червоних чобіт знати на тому місці, де розмовляла Педорка зі своїм Петрусем. Та все ж таки Коржеві й на думку пе спало щось недобре, аж одного разу — ну, це вже й видно, що не хто інший, як лихий попутав, — заманулося Петрусеві, не огледівшись гарненько в сінях, уліпити поцілунок, як то кажуть, од щирого серця, в рожеві вустонька козачці, і той самий нечистий, — щоб йому, сучому синові, приснився хрест святий! — під’юдив з дурного розуму старого хріна двері хатні одчинити. Остовпів Корж, роззявивши рота й узявшись рукою за двері. Проклятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Йому здався він голосніший, як грюк макогоном об стіну, яким звичайно в наші часи дядько проганяє кутю, не маючи фузії та пороху.

Опам’ятавшись, зняв він із стіни дідівську нагайку і вже хотів був покропити нею спину бідному Петрусеві, як де не взявся шестилітній брат Педорчин, Івась, прибіг і переляканий ухопив рученятами за ногу, закричавши: «Тату, тату! Не бий Петруся!» Що його робити? У батька серце не кам’яне: повісивши нагайку на стіну, вивів того потихеньку з хати: «Якщо ти мені коли-небудь покажешся в хаті або хоч тільки під вікнами, то слухай, Петре, їй-богу, пропадуть чорні вуси та й оселедець твій, дарма що він уже двічі обмотується коло вуха, не будь я Корж Терен-тій, коли не розпрощається з твоїм тім’ям». Сказавши це, дав він йому легенького рукою стусана в потилицю, так що Петрусь, землі не чуючи, полетів стрімголов. От тобі й доцілувались! Опала журба наших голуб’ят; а тут і чутка по селу, що до Коржа почав стежку топтати якийсь лях, увесь у золоті, з вусами, з шаблею, з острогами, з кишенями, що бряжчали, як дзвоник од карнавки, що з ним паламар наш Тарас похожає щодня по церкві. Ну, звісно, чого ходять до батька, коли в нього чорнобрива дочка. От одного разу Педорка вхопила, заливаючись сльозами, на руки Йвася свого: «Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моє золоте дитя, як стріла з лука; розкажи йому все: любила б його карії очі, цілувала б його білеє личенько, та не хоче доля моя. Не один рушник змочила сльозами гарячими. Тоскно мені, на серденьку важко. І рідний батько — ворог мені: неволить іти за нелюбого ляха. Скажи ж йому, що й весілля готують, тільки не буде музик на нашому весіллі: а будуть дяки, замість кобзи та сопілки, співати. Не піду я танцювати з молодим своїм: понесуть мене. Темная, темная моя буде хата! з кленового дерева, — та замість бовдура хрест буде стояти на покрівлі!»

Наче закам’янівши, з місця не рухнувшись, слухав Петро, як невинне дитя щебетало йому слова Педорчині. «А я думав, нещасний, іти в Крим та Туреччину здобувати злота і з добром приїхати до тебе, моя крале. Та не бувати тому. Лихе око глянуло на нас. Буде ж, моя дорога рибко, буде й у мене весілля. Тільки й дяків не буде на тому весіллі: ворон чорний закряче, замість попа, наді мною; чисте поле буде моя хата: сиза хмара — покрівля моя; орел виклює мої карі очі: вимиють дощі козацькі кісточки, і вітер висушить їх. Та що я? На кого, кому жалітися? Така вже, видно, Божа воля, — пропадати так пропадати!» — та прямісінько й побрів до шинку.

Небіжчикова дідова тітка трохи здивувалась, побачивши Петруся в шинку, та ще об такій порі, коли добрі люди йдуть до церкви, і вирячила на нього очі, немов спросоння, як загадав він дати йому кухоль сивухи, трохи не з піввідра. Тільки даремне думав неборак залити своє горе. Горілка щипала його за язик, немов кропива, і здавалася йому гіркішою за полин. Та й кинув од себе кухлем об землю. «Годі тужити тобі, козаче!» — гримнуло щось басом над ним. Оглянувся: Басаврюк! От яка мармиза! Волосся — щетина, очі — як у вола. «Знаю, чого тобі бракує: ось чого!» Тут брязнув він з бісівською усмішкою шкуратяним, що висів при поясі, гаманом. Здригнувся Петро.

«Ге-ге-ге! Та як горить! — заревів він, пересипаючи на руку червінці. — Ге-ге-ге! Та як дзвенить! Але ж і роботу тільки одну загадаю за цілу гору таких

цяцьок». «Сатано! — закричав Петро. — Давай її! На все пристану!» Ударили по руках. «Дивись, Петре, ти наспів саме в час: завтра Йвана Купайла. Тільки цієї ночі раз на рік і цвіте папороть. Не взівай! Я тебе буду виглядати опівночі у Ведмежому байраці».

Я думаю, кури так не виглядають того часу, коли баба винесе їм пшеничного зерна, як дожидався Петрусь вечора. Те й робив, що дивився, чи не довшають тіні від дерев, чи не червоніє навзаходнє сонечко, — і що далі, то нетерплячіше. Ну, та й довго ж! Видно, день Божий загубив десь кінець свій. Ось уже й сонця нема. Небо тільки червоніє з одного боку. І воно вже мерхне. В полі холоднішає. Сутеніє, сутеніє та й осмеркло. Насилу! Із серцем, що тільки-но не вискакувало з грудей, зібрався він у дорогу й потихеньку спустився густим лісом у глибокий яр, що звався Ведмежим байраком. Басаврюк уже чекав там. Темно, хоч в око стрель. Плече до плеча продерлись вони грузьким багнищем, чіпляючись за густо порослий терен та спотикаючись мало не на кожному кроці. Ось і рівне місце. Огледівся Петро — ніколи ще не доводилось йому заходити сюди. Тут спинився й Басаврюк.

— Бачиш, перед тобою три горбки. Багато буде на них квітів усяких, та боронь тебе нетутешня сила зірвати хоч одну. Тільки ж розквітне папороть, хватай її й не оглядайся, хоч би що тобі позаду здавалося.

Петро хотів був спитати... дивись — і нема вже того. Підійшов до трьох горбків - де ж квіти? Нічого не видати. Дикий бур’ян чорнів кругом і глушив усе своєю гущиною. Та ось замигтіла в небі зірниця і перед ним показалася ціла грядка квітів, усе чудових, усе невиданих; тут же й простеньке листя папороті. Засумнівався Петро і в роздумі став перед ним, підпершись обома руками в боки.

— Що ж тут за дивовижа? Десять раз на день, трапляється, бачиш це зілля, — яке ж тут чудо? Чи не заманулося бісовій личині посміятися?

Зирк - червоніє маленький квітковий пуп’янок і, наче живий, ворушиться. Справді дивно! Ворушиться, все більшає, більшає, і червоніє, як жарина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало — і квітка розпустилася перед його очима, мов пломінь, освітивши й інші довкруг себе.

«Тепер уже час!» — подумав Петро й простягнув руку. Дивиться, тягнуться з-за нього сотні волохатих рук та теж до квітки, а позад нього щось з місця на місце перебігає. Заплющивши очі, смикнув він за стебельце, і квітка опинилася в його руках. Все затихло. Показався сидячий на пні Басаврюк, весь синій, як мертвяк. Хоч би ворухнувся однією пучкою. Очі недвижно втупив у щось, що тільки сам він бачить; рота роззявив, і ні чичирк. Навколо не шелесне. Ух, страшно!.. Та ось почувся свист, од якого в Петра захолонуло всередині, і здалося йому, наче трава зашуміла, квіти почали між собою розмовляти голоском тоненьким, мов срібні дзвіночки, од дерев загурчало прокльонами... Обличчя Басаврюкове раптом ожило, очі блиснули. «Насилу вернулася, яга, — пробурчав він крізь зуби. — Дивись, Петре, стане перед тобою зараз красуня: роби все, що звелить, не то — пропав навіки!» Тут розділив він сучкуватим ціпком кущ тернини, і перед ним постала хатка, що ото кажуть, на курячих ніжках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталась. Велика чорна сучка вибігла назустріч, заскавучала, перевернулася на кішку й кинулась в очі їм. «Не казись, не казись, стара чортице!» - промовив Басаврюк, приправивши таким слівцем, що добрий чоловік і вуха позатуляв би. Зирк, замість кішки, стара баба з обличчям у зморшках, як печене яблуко, вся зігнулася, як дуга;

ніс із підборіддям — немов лускач на оріхи. «Добряча красуня!» — подумав Петро, і мурашки полізли по спині в нього. Відьма вирвала в нього квітку з рук, схилилась і щось довго шептала над нею, порскаючи якоюсь водою. Іскри посипалися в неї з рота, піна виступила на губах. «Кидай!» — сказала вона, оддаючи квітку йому. Петро підкинув, і — що за диво? квітка не впала прямо, а довго здавалася вогненною кулькою посеред темряви і, наче човник, плавала над землею; тоді стала потихеньку спускатися нижче і впала так далеко, що ледве помітно було зірку, не більшу за макове зернятко. «Тут!» — глухо прохарчала стара, а Басаврюк, подаючи йому заступа, промовив: «Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, скільки ні тобі, ні Коржеві не снилося». Петро, поплювавши в руки, вхопив заступа, надавив ногою й вивернув землю, удруге, утретє, ще раз... Щось тверде!.. Заступ дзвенить і не йде далі. Тут очі його ясно почали вбачати невелику, окуту залізом, скриню. Вже хотів він був достати її рукою, та скриня почала входити в землю, і все, що далі, то глибше, глибше; а позад себе чув він регіт, що скидався більш на гадюче сичання. «Ні, не бачити тобі золота, доки не достанеш крові людської!» — сказала відьма й підвела до нього дитину років шести, накриту білим об-русом, показуючи знаком, щоб він одрубав їй голову. Остовпів Петро. Де ж таки, одтяти ні за що ні про що людині голову, та ще й безвинній дитині! З серцем зірвав він простирадло, що накривало її голову, і що ж? Перед ним стояв Івась. І рученята згорнула бідна дитина навхрест, і голівку повісила... Як скажений підскочив з ножем до відьми Петро і вже замахнувся був...

— А що ти обіцяв за дівчину? — гримнув Басаврюк і наче кулю вгородив йому в спину. Відьма тупнула ногою: синє полум’я вихопилося з землі; середина її вся засвітилася і стала неначе з кришталю вилита, і все, що тільки було під землею, стало видне як на долоні. Червінці, дороге каміння в скринях, у казанах, купами було насипано під тим самим місцем, де вони стояли. Очі йому запалали... розум запаморочився... Як несамовитий, ухопився він за ножа, і безвинна кров чвиркнула йому в вічі. Диявольський регіт загримів з усіх боків. Бридкі страховища зграями стрибали перед ним. Відьма, вп’явшись руками в безголовий труп, як вовк пила з нього кров... Все пішло обертом у голові його. Зібравши всі сили, кинувся він тікати. Все крилося перед ним червоним світлом. Дерева всі в крові, здавалося, палали й стогнали. Розпечене небо мерехтіло... Вогненні смуги, як блискавки, снувалися в його очах. Останньою силою ускочив він у свою хижку й як сніп повалився на долівку. Мертвий сон обійняв його.

Два дні й дві ночі спав Петро без просипу. Опам’ятавшись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та даремне намагався що-небудь згадати: пам’ять його була, як кишеня старого скнари, з якої півшага не видуриш. Потягнувшись трохи, почув він, що в ногах брязнуло. Дивиться — два мішки з золотом. Тут тільки, наче крізь сон, пригадав він, що шукав якогось скарбу, що було йому самому страшно в лісі... Та за яку ціну, як дістався він, цього ніяким способом не міг зрозуміти.

Побачив Корж мішки і — розманіжився. «Сякий-такий Петрусь, немазаний! Та чи я ж не любив його? Та чи не був він у мене, як син рідний?» І поніс стариган небувальщину, так що того до сліз дошкулило. Педорка почала розповідати йому, як перехожі цигани украли Йвася; та Петро не міг і пригадати його, — так обморочило кляте чортовиння! Баритися не було чого. Ляхові дулю дали під ніс та й заварили весілля: напекли шишок, нашили рушників і хусток, ви-котили барило горілки, посадили за стіл молодих, поділили коровай, ударили в бандури, цимбали, сопілки, кобзи — і пішла гульня...

Як колись було весілля — не можна до нашого рівняти. Тітка дідова було розкаже — слухай тільки! Як дівчата в пишних головних уборах з жовтих, синіх і рожевих стрічок, наверх яких нав’язувався золотий галун, в тонких сорочках, гаптованих через усе шво червоним шовком і обнизаних дрібними срібними квіточками, у сап’янцях на високих залізних підковах, легко, наче пави, і з шумом, як вихор, скакали в горлиці. Як молодиці, з корабликом на голові, якого верх зроблено було весь із сухозлотної парчі, з невеличким вирізом на потилиці, звідки виглядав золотий очіпок, з двома ріжками з найдрібнішого чорного смушку — один наперед, а другий — назад; у синіх, з найкращого полутабенеку, з червоними клапанами кунтушах, пишно у боки взявшись, виступали поодинці й статечно вибивали гопака. Як парубки, у високих козацьких шапках, у тонких сукняних свитках, підперезаних шитими сріблом поясами, з люльками в зубах, підпускали їм бісиків і гнули баляндраси. Сам Корж не втерпів, глядячи на молодих, щоб не згадати давнього. З бандурою в руках, потягуючи люльку й разом приспівуючи, з чаркою на голові, пішов стариган під голосний гамір гульвіс навприсядки. Чого тільки не вигадають під чаркою? Почнуть, бувало, виряджати в машкари, — Боже ти мій, нелюдська подоба! Вже не під пару теперішнім передя-ганням, що бувають по весіллях наших. Що тепер? — Тільки що корчать із себе циганок та москалів. Ні, от, бувало, один убереться жидом, а другий чортом, почнуть спершу цілуваться, а потім вхопляться за чуби... Бог з вами! Сміх нападе такий, що за живіт берешся. Одягнуться в турецьке й татарське вбрання: все на них, як жар, горить... А як почнуть дуріти та штук удавати... ну, тоді хоч святих винось. З тіткою діда небіжчика, що сама була на цьому весіллі, трапилась кумедна пригода: була вона одягнена тоді в татарське широке вбрання і, з чаркою в руках, частувала зборище. От одного піддрочив нечистий облити її ззаду горілкою; другий, теж, видно, штукар, викресав у ту ж хвилину вогню та й підпалив... Полум’я спахнуло; бідна тітка, перелякавшись, давай скидати з себе при всіх одежу... Гомін, регіт, розгардіяш завівся, як на ярмарку. Одно слово, старі не пригадували ще такого бучного весілля.

Почали жити Педорка та Петрусь, наче пан з панею. Всього вдоволі, все блищить... Одначе добрі люди хитали потиху головами, дивлячись на життя їхнє. «Од чорта не буде добра, — промовляли всі в один голос. — Звідки, як не од спокусника роду православного, прийшло до нього багатство? Де йому було взяти таку силу золота? Чого раптом того самого дня, як забагатів він, Басаврюк зник, як у воду впав?» Кажете ж, що люди вигадують? Отож і справді, не минуло й місяця, Петруся ніхто пізнати не міг. Чого, що йому сталося, Бог знає. Сидить на одному місці і хоч би слово до кого; все думає і наче хоче щось пригадати. Коли Педорці пощастить розговорити його як-небудь, мов би й забудеться, і поведе річ, і завеселиться навіть; та ненароком погляне на мішки: «Постривай, постривай, забув!» — кричить, і знову задумається, і знову силується про щось ізгадати. Іншим разом, як довго сидить на одному місці, здається йому, що ось-ось все навернеться на думку... і знову все пропало. Привижається: сидить у шинку; несуть йому горілку; пече його горілка; гидка йому горілка. Хтось підходить, б’є по плечі його... та далі все наче туман покриває перед ним. Піт котиться, мов горох, по обличчю його, і він знесилено сідає на своє місце.

7 Тарас Бульба

193

Чого не робила Педорка: і радилася з знахарами, і переполох виливали, і соняшицю запарювали² - ніщо не помагало. Так минуло й літо. Багато хто з козаків обкосилося й обжалось; багато козаків, з гуль-вісніших, і в похід потяглося. Зграї качок ще товклися по болотах наших; а що кропив’янок, то вже й сліду їх не було. У степах зачервоніло. Скирди хліба то тут, то там, мов козацькі шапки, рябіли по полю. Траплялися по дорозі й вози з хмизом та дровами. Земля стала твердіша, і місцями став її пробирати мороз. Уже й сніг пішов сіятися з неба, і гілля дерев причепурилося памороззю, мов заячим хутром. Ось уже ясного морозного дня червоногрудий снігур, мов чепуристий польський шляхтич, шпацірував по снігових купах, вишукуючи зерно, і діти величезними кийками ганяли по льоду дерев’яні дзиґи, між тим як батьки їхні спокійно вилежувались на печі, виходячи часом, з запаленою люлькою в зубах, вилаяти добре православний морозець чи там провітритися та промолотити в сінях злежаний хліб.

Нарешті сніги почали танути, і щука хвостом лід розбила; а Петро все такий самий, і що далі, то ще похмурніший. Немов прикутий, сидить посеред хати, поставивши собі в ноги мішки з золотом. Здичавів, обріс волоссям, став страшний і все думає про одно, все намагається пригадати щось і сердиться, і лютує, що не може згадати. Часто дико підводиться зі свого місця, розводить руками, втуплює в щось очі свої, наче хоче вловити його; губи ворушаться, мов хочуть вимовити якесь давно забуте слово, і знов застигають... Сказ опадає його; як причинний, гризе й кусає собі руки і з досади рве жмутами волосся, поки, затихши, не впаде, мов непритомний, і потім знову береться пригадувати, і знову несамовитість і знову мука... Що це за напасть Божа! Життя не в життя стало Педорці. Страшно їй було зоставатися спершу самій у хаті, та напослідок звиклася, сердечна, зі своїм горем. Тільки колишньої Педорки вже не пізнати було. Ні рум’янцю, ні усмішки; заниділа, змарніла, виплакала ясні очі. Раз хтось уже, знати, зглянувся на неї, порадив іти до ворожки, що жила в Ведмежому байраці: ходила про неї слава, що вміє лікувати всі на світі хвороби. На останнє вже зважилася; слово по слову, підмовила стару йти з собою. Це було ввечері, якраз проти Йвана Купайла. Петро непритомний лежав на лавці й не примічав зовсім нової гості. Як ось помалу почав підводитися й придивлятися. Ураз весь задрижав, мов перед карою; волосся стало горою... і він засміявся таким сміхом, що страх врізався в серце Педорчине. «Згадав, згадав!» — закричав він із скаженою радістю і, розмахнувши сокиру, кинув її з усієї сили в стару. Сокира на два вершки ввігналася в дубові двері. Стара зникла, і дитина років семи, в білій сорочці, з накритою головою, стала посеред хати... Простирадло злетіло. «Івась!» — закричала Педорка й кинулася до нього; та привид весь з ніг до голови вкрився кров’ю й осяяв хату червоним світлом... З переляку вибігла Педорка до сіней; та схаменувшись трохи, хотіла була помогти йому; даремне. Двері прибилися за нею так міцно, що не під силу було відчинити. Збіглися люди, заходились стукати, висадили двері: хоч би душа одна. Вся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, що місцями ще парував. Поткнулися до мішків: сами биті черепки лежали

замість червінців. Витріщивши очі й роззявивши рота, не сміючи вусом ворухнути, стояли козаки, мов укопані в землю. Такого холоду нагнало на них це диво.

Що було далі, не пригадаю. Педорка обріклася йти на прощу, зібрала все добро, що зосталося по батькові, і через кілька день її справді вже не було на селі. Куди пішла вона, ніхто не сказав би. Догадливі старі баби запровадили були її вже туди, куди й Петро помандрував; та один козак, приїхавши з Києва, розповів, що бачив у Лаврі черницю; вона вся всох-лася, як кістяк, і безперестану молилася; в ній земляки з усіх признаків пізнали Педорку; що начебто ще ніхто не чув од неї жодного слова; що прийшла вона пішки й принесла шати на образ Божої Матері, поцяцьковані такими самоцвітами, що всі заплющувались, на них дивлячись.

Та сількісь, на цьому ще не кінець. Того ж самого дня, як нечистий приховав до себе Петруся, з’явився знову Басаврюк; тільки всі навтьоки од нього. Розібрали, що це за птах: не хто інший, як сатана, що прийняв на себе людський образ на те, щоб викопувати скарби, а що скарби не даються до нечистих рук, так от він і принаджує до себе молодиків. Того ж року всі покидали землянки свої й перебралися на село; одначе й там не було спокою від проклятого Басаврюка. Небіжчикова дідова тітка говорила, що лютував він саме на неї за те, що покинула колишній шинок при Опішнянській дорозі, і з усієї сили намагався помститися їй за все. Одного разу старшина сільська зібралася в шинок і, як то кажуть, бесідувала пристойно за столом, а на столі стояв, гріх сказати, щоб малий, смажений баран. Балакали про се, про те, було й про чудасії всякі, і про дива. От і приверзлося, — ще б нічого, якби одному, а то ж якраз усім, — що баран голову підвів, блудящі очі його ожи-ли й засвітилися, і чорні щетинуваті вуса, що вмить з’явилися, значущо заморгали на всіх у хаті. Всі одразу й познали на баранячій голові Басаврюкову пику; дідова тітка так думала вже, що от-от попросить горілки... Шановна старшина за шапки та швидше додому. Іншим разом сам титар, що любив часом побалакати віч-на-віч із дідівською чаркою, не встиг ще разів зо два дістати дна, як бачить, що чарка кланяється йому в пояс. Чортяка з тобою! давай христитись... А тут з половиною його теж диво: тільки що почала вона замішувати тісто у величезній діжі, як раптом діжа скочила. «Стривай, стривай!» Куди там! Узявшись у боки поважно, пустилася навприсядки по всій хаті... Смійтесь; одначе не смішки було нашим дідам. І дарма, що отець Опанас ходив по всьому селу зі святою водою й ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, а все ще небіжчикова дідова тітка довго нарікала, що хтось, як тільки вечір, стукає на горі й шкребеться в стіну.

Та чого! От тепер на цьому самому місці, де стоїть наше село, здається, все тихо; а ще не так давно, — ще небіжчик батько мій та й я пригадую, — як повз розвалену корчму, що її нечиста сила довго після того підлагоджувала своїм коштом, доброму чоловікові пройти не можна було. Із задимленого бовдура стовпом валив дим і, знявшись угору, так що глянути — шапка спадала, розлітався гарячим приском по всьому степу, і чортяка, — не слід би й згадувати його, собачого сина, — так хлипав жалібно у своїй конурі, що перелякане гайвороння зграями здіймалося з ближнього дубового гаю і з диким криком шугало по небу.