Тарас Бульба

ГАННА

Голосна пісня лилася річкою на вулицях села***. Була саме та пора, коли потомлені денною працею та клопотами парубки й дівчата гамірно збиралися в коло, в сяєві чистого вечора, виливати свої веселощі в звуки, що повсякчас нерозлучні зі смутком. І задумливий вечір мрійно обіймав синє небо, все обертаючи на неясність і далину. Уже й смеркло, а пісні все не вщухали. З бандурою в руках пробирався, нишком од співунів вихопившись, молодий козак Левко, сільського голови син. На козакові решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бринькає у струни і підтанцьовує. Ось він тихо зупинився перед дверима хати, оточеної невисокими вишнями. Чия ж це хата? Та чиї ці двері? Помовчавши трохи, заграв він і заспівав:

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько.

— Ні, знати, добре заснула моя ясноока красуня, — сказав козак, пісню доспівавши і стаючи ближче до вікна. — Галю, Галю! Ти спиш чи не хочеш до мене вийти? Ти боїшся, може, щоб ніхто нас не побачив, чи, може, не хочеш біле своє личко на холод показати? Не бійся: нікого нема. Вечір теплий. Та коли б і нагодився хто, я прикрию тебе свитою, підпережу своїм поясом, загорну руками тебе — і ніхто нас не побачить. А якби й повіяло холодом, я притисну тебе до серця, поцілунками розігрію, шапку свою надіну на білі твої ніженьки. Серце моє, рибко моя, коралю мій дорогий! Виглянь на мить! Просунь крізь віконце хоч білую ручку свою... Ні, ти не спиш, горда дівчино! — вимовив він голосніше і так, неначе той, що засоромився раптової зневаги. — Тобі любо знущатися з мене, прощай!

Тут він одвернувся, зсунув набакир свою шапку і гордовито одійшов од вікна, тихо перебираючи струни на бандурі. Дерев’яна закрутка у дверях саме в цей час повернулася: двері зарипіли й одчинились, і дівчина на порі сімнадцятої весни, оповита сутінками, несміливо оглядаючись і не випускаючи закрутки, переступила поріг. У півпрозорій імлі горіли привітно, мов зірочки, ясні очі; блищали червоні коралі, — і від орлиних парубкових очей не сховалося навіть те, як сором’язливо запаленіло їй обличчя.

— Який же ти нетерплячий! — промовила вона до нього півголосом. — Уже й розсердився! А нащо вибрав такий час: люди купами сновигають саме по улицях? Я вся тремчу...

— Ой, не тремти, моя червона калиночко! Пригорнись до мене близько-близько, — говорив парубок, обіймаючи її; він одкинув бандуру, що на довгому ремінці висіла в нього на шиї, і сів разом із дівчиною біля хатніх дверей. — Ти знаєш, мені ж і годину тяжко тебе не бачити.

— А знаєш, що я подумала? — перехопила вона, задумливо втопивши в нього свої очі. — Мені все щось ніби на вухо шепче, що тепер уже нам не бачитись часто. Недобрі у нас люди; дівчата все поглядають так заздро, а парубки... Я примічаю навіть, що мати моя з якого часу пильніше наглядає за мною. •По правді сказати, мені веселіше в чужих було.

Туга якась перебігла їй на обличчі, як вона це вимовила.

— Два місяці тільки в рідній стороні і вже знудьгувалася? Може, й я надокучив тобі?

— О, ти мені не надокучив, — проказала вона, усміхнувшись. — Кохаю тебе, чорнобривий козаче. За те кохаю, що в тебе очі карі, і як глянеш ти — у мене наче на душі всміхнеться: і весело й хороше їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що йдеш улицею, співаєш і граєш на бандурі, і весело слухати тебе.

— О моя Галю! — скрикнув парубок, цілуючи й притискаючи її дужче до грудей своїх.

— Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?

— Що? — сказав він, немов прокинувшись. — Говорив, що я хочу женитись, а ти за мене вийти, — говорив! — Та якось смутно озвалося в його устах те слово: «говорив».

— Та й що ж?

— А що ти з ним ізробиш? Удав старий хрін, як звичайно, глухого: нічого не чує, та ще й лається, що волочуся бозна-де, гульки справляю і пустую з хлопцями на вулицях. Та не тужи, моя Галю! Ось тобі слово козацьке, що таки умовлю його.

— Та тобі тільки аби слово сказати, Левку, — і все вийде на твоє. Я це по собі знаю: часом і не послухала б тебе, а скажеш слово — і несамохіть роблю, чого тобі хочеться. Глянь, глянь! — вела вона далі, поклавши голову на плече йому й звівши очі вгору, де синіло без кінця, без краю тепле українське небо, зап’яте знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. — Глянь, он-он далеко мигнула зірочка: одна, друга, третя, четверта, п’ята... Правда ж, то янголи Божі повідчиняли віконця у своїх ясних хатках на небі та й дивляться на нас? Так, Левку? Адже це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей та були крила, як у птахів, — туди б полетіти високо, високо... Ой, страшно! Жоден дуб у нас не достане до неба. А кажуть, одначе, що є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить по ньому на землю вночі саме проти Великодня.

— Ні, Галю: у Бога є довга драбина од неба аж до землі. Її становлять проти Великодня святі архангели, і скоро Бог ступить на перший щабель, всі нечисті духи полетять стрімголов і купами попадають у пекло, і тим-то на Христове свято ні жодного злого духа не буває на землі.

— Як тихо колишеться вода, мов тая дитина в колисці, — казала далі Ганна, показуючи на став, похмуро темним кленовим лісом обставлений; верби оплакували його, потопивши в ньому жалібні свої віти. Мов нездужий дід, держав він у холодних обіймах своїх далеке, темне небо, обсипаючи крижаними поцілунками огняні зорі, які тьмяно миготіли серед теплого нічного повітря, немов прочуваючи, що незабаром з’явиться пишновеличний цар ночі. Біля лісу, на горі, дрімав із зачиненими віконницями старий дерев’яний дім; мох та дике зілля вкривали його дах; кучеряві яблуні розрослись перед його вікнами; ліс, обіймаючи своєю тінню, додавав йому дикої понурости; зарості ліщини стелились попід ним і скочувались до ставу.

— Я пам’ятаю, мов крізь сон, — сказала Ганна, не одводячи очей од нього, — давно, давно, як я ще була маленька й жила у матері, страшне щось розказували про дім цей. Левку, ти, певне, знаєш, розкажи!

— Бог із ним, зоре моя! Мало чого не наплетуть баби та люди нерозумні! Ти себе тільки розтривожиш, і не заснеться тобі спокійно.

— Розкажи, розкажи, любий, чорнобривий парубче, — казала вона, личком своїм притуляючись до щоки Левкової й обіймаючи його. — Ні, певне, не любиш мене, у тебе є інша дівчина. Я не боятимусь; я спокійно спатиму ніч. А тепер от не засну, коли не розкажеш. Буду мучитися, думати та гадати. Розкажи, Левку!

— Правду, видать, кажуть люди, що в дівчатах сам дідько сидить, їхню цікавість підбурюючи. Ну, то слухай же. Давно, моє серденько, жив у цьому домі сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже вмерла, і задумав сотник побратися з другою. «Чи будеш же ти голубити мене, як перше, батьку, коли візьмеш другу жінку?» — «Буду, доню моя; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, доню моя; ще гарніші даруватиму тобі сережки та намиста». — Привіз сотник молоду жінку у новий дім свій. Красна була молода жінка. Рум’яна та білолиця була молода жінка; тільки так же страшно глянула на свою пасербицю, що та аж скрикнула, її побачивши. І хоч би тобі слово за цілий день сказала сувора мачуха. Зайшла ніч; пішов сотник із молодою жінкою до своєї спочивальні; замкнулася й ясна панночка у себе в світлиці. Гірко їй зробилося; заплакала вона. Аж бачить: скрадається до неї страшна чорна кішка; шерсть на ній горить, і залізні пазурі цокають по помості. Перелякана панночка вискочила на лаву, — кішка за нею. Перестрибнула на лежанку, — кішка й собі, та як кинеться їй на шию та й ну душити. З криком одірвавши її од себе, кинула додолу; знов прикрадається страшна кішка. Стислося серце панночці. На стіні висіла батькова шабля. Схопила її та брязь по помосту — лапа з залізними лазурями відскочила, і кішка, заверещавши, зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молода жінка; на третій день вийшла з зав’язаною рукою. Вгадала тоді бідолашна панночка, що мачуха її відьма і що вона їй врубала руку. Четвертого дня звелів сотник своїй дочці по воду ходити, хату мести, як простій мужичці, і заказав до панських покоїв заходити. Тяжко було сердешній; та нічого не вдієш, мусила чинити батькову волю. П’ятого дня вигнав сотник свою дочку босу з хати і скибки хліба не дав на дорогу. Аж тоді заридала панночка, руками біле лице своє закривши: «Занапастив ти, батьку, рідну дочку свою! Занапастила відьма й грішну душу твою! Хай тебе Бог простить; а мені безталанній, мабуть, не велить він жити на білому світі!..» І от глянь-но... Тут повернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на будинок: — Дивися сюди: он там, далі від дому, найкрутіший берег? З того берега кинулася панночка в воду, і не стало її на світі...

— А відьма? — боязко перебила Ганна, пильно дивлячись на нього стуманілими від сліз очима.

— Відьма? Баби старі вигадали, буцімто з того часу всі потопельниці виходили місячними ночами від панського саду грітися проти місяця; і сотникова дочка стала в них за найстаршу. Якоїсь ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, кинулася на неї і з криком затягла у воду. Проте відьма й тут примудрилася: перевернулась під водою в которусь із потопельниць та через те й утікла від нагая із зеленого рогозу, которим хотіли втоплениці її бити. Ет, вір бабам! Кажуть іще, немов панночка щоночі збирає втоплених і заглядає поодинці кожній в обличчя, щоб ото пізнати, котра з-поміж них відьма; та досі не пізнала, і коли трапляється з людей хто, зараз силує його вгадувати, страхаючи, що як не вчинить по її, то вона його в воді втопить. Ось як, моя Галю, оповідають старі люди. Теперешній пан хоче ставити на тому місці винницю і навмисне задля того прислав винокура. Та стривай, чути гомін. Це наші повертаються з вулиці. Прощай, Галю! Спи супокійно й не думай про ті бабські вигадки!

По тій мові пригорнув її міцно, поцілував та й пішов.

— Прощай, Левку! — казала Ганна, задумано вдивляючись у темний ліс.

Величезний, огняний місяць почав саме пишно вирізуватись із землі. Ще половина його була під землею, а вже весь світ Божий виповнився якимсь урочим сяєвом. Став узявся іскрами. Тінь од дерев ясно стала вирізнятися на темній зелені.

— Прощай, Ганно! — пролунали позад неї слова з поцілунком разом.

— Ти вернувся? — сказала вона, оглядаючись; та побачила перед себе незнайомого парубка і одвернулася вбік.

— Прощай, Ганно! — почулося знову, і знов поцілував її хтось у щоку.

— От принесла лиха година ще й другого! — промовила вона сердито.

— Прощай, мила Ганно!

— Ще й третій!

— Прощай! Прощай! Прощай, Ганно! — і поцілунки засипали її з усіх боків.

— Та тут їх ціла ватага! — кричала Ганна, вириваючись із гурту парубків, що один поперед одного хапалися обіймати її. — І як їм не набридне безперестанку цілуватися! Скоро, далебі, не можна буде вийти на вулицю!

По цій мові двері з грюкотом зачинились, і тільки чути було, як вереснув у них залізний засув.

ГОЛОВА

Чи знаете ви українську ніч? Ой, не знаєте ви української ночі! Пригляньтесь до неї: з-посеред неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розгорнулось, розсунулось іще безмежніше. Горить і дише воно. Земля вся у срібному світлі; і дивне повітря віє і теплом і прохолодою, і млостю дише, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали ліси, сповнені мороку, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок їхніх вод похмуро оточені тем-но-зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черемхи та черешень боязко простягли своє коріння в студені джерела і зрідка шепочуть листям, немов сердячись та гніваючись, коли прекрасний зальотник — нічний вітер, підкравшися зненацька, цілує їх. Увесь краєвид спить. А вгорі все дише, все все дивне, все урочисте. А на душі й безмірно й чудно, і рої срібних видив граційно виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Аж раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи. Лунає величний грім українського солов’я, і здається, наче й місяць заслухався його посеред неба... Як зачароване, дрімає на пагорбі село. Ще більше, ще краще блищать проти місяця гуртами хаткй; ще сліпучіше вимальовуються з темряви низькі їх стіни. Пісні замовкли. Усе тихо. Статечні люди вже сплять. Де-не-де тільки світяться вузенькі вікна. Перед порогами лише декотрих хат запізніла сім’я сидить за пізньою вечерею.

— Та гопак же не так танцюється! Отож-то я дивлюсь, усе воно щось не теє. Що ж це розказує кум?.. Ану: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп!

Так міркував сам із собою підпилий дядько середнього віку, танцюючи вулицею... — їй-богу, не так

танцюється гопак! Чого мені брехати? От, їй-богу, не так! Ану, гоп трала! Гоп трала! Гоп трала! гоп, гоп, гоп!

— Ото здурів чоловік! Хоч би ж іще хлопець який, а то старий кабан, дітям на сміх, витанцьовує вночі серед вулиці, — скрикнула перехожа літня жінка, несучи в руці солому. — Ступай мерщій до своєї хати! Пора спати давно!

— Я й піду, — сказав, зупинившись, дядько. — Я піду! Я не подивлюсь на якогось там голову! Що він собі думає, дідько бутисся його батькові, що він голова, що він обливає людей на морозі холодною водою, то й кирпу дере? Ну, голова, голова! Я сам собі голова! От убий мене сила Божа! Хай мене сила Божа поб’є! Я сам собі голова! От що, а не то що... — провадив він, підходячи до першої ближчої хати і спинившися перед вікном, мацкуючи пальцями по шклі і силкуючись налапати дерев’яну закрутку. Стара, одчиняй! Стара, мерщій, казано тобі, одчиняй! Козакові спати пора!

— Куди ти, Каленику? Ти ж до чужої хати потрапив, — закричали, сміючись, позад нього дівчата, що верталися з веселої вулиці. — Показать тобі твою хату?

— Покажіть, любі молодички!

— Молодички! А чуєте? — підхопила одна, — що за ґречний цей Каленик! За це треба йому показати хату... та ні, перше потанцюй!

— Потанцювать? Ой ви ж, химерні дівчата! — протяжно мовив Каленик, сміючись та киваючи пальцем і заточуючись, бо ноги його не могли вдержатись на однім місці. — А дастеся перецілувати себе? Всіх перецілую, всіх! — І він, бокуючи, пустився за ними.

Дівчата зчинили крик, перемішались; та потім, посмілівши, перебігли на другий бік, побачивши, що Каленик не з-як швидку ходу має.

— Онде твоя хата! — закричали вони йому, ідучи далі й показуючи на хату, що була значно більша за сусідні і належала сільському голові. Каленик слухняно поплентався в той бік, знову взявшись лаяти голову.

Але хто ж цей голова, котрий збурив такі невигідні про себе думки й балачки? О, цей голова поважна на селі особа. Доки Каленик дійде, куди прямує, ми, певна річ, устигнемо дещо сказати про нього. Все село, побачивши його, береться за шапки; а дівчата, щонаймолодші, віддають добридень. Хто б із парубків не захотів бути головою! Голові вільно навідуватися до всіх тавлинок; і кремезний дядько поштиво стоїть, знявши шапку, увесь час, поки голова порпається своїми грубими та зашкарублими пучками в його луб’яній табакерці. На громадському сході, чи громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова щоразу бере гору і мало не з власної волі висилає, кого йому схочеться, справляти та рівняти шляхи чи рови копати. Голова понурий, суворий з виду й не любить багато говорити. Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам’яті велика цариця Катерина їздила до Криму, був він обраний за провожатого; цілих два дні служив він на цій службі і навіть сподобився сидіти на передку поруч із царициним машталіром. І ще з того самого часу голова вивчився роздумливо та поважно понурювати голову, розгладжувати довгі вуси, що позакручувались униз, і зиркати соколиним поглядом з-під лоба. І з того часу голова, про що б тільки хто з ним не заговорив, завжди уміє звернути на те, як він ото віз царицю і сидів на передку в царській кареті. Голова любить інколи вдати глухого, а надто як почує те, чого б йому не хотілося чути. Голова терпіти не може франтівства: ходить завжди у свитці з чорного домашнього сукна, підперізується шерстяним кольоровим поясом, і ніхто ніколи не бачив його по-іншому вдягненого, опріч хіба того часу, як переїздила цариця до Криму, коли був на ньому синій козацький жупан. Але навряд чи вже хто на селі той час пам’ятає, а жупан лежить у нього в скрині під замком. Голова вдівець; та коло нього живе зовиця, котра варить йому обідати й вечеряти, змиває лави, підмащує хату, пряде йому на сорочки і всією господою заправляє. На селі подейкують, буцімто вона зовсім йому не родичка; але ми вже бачили, що є в голови багато недоброзичливців, радих про нього розпускати всякий поговір. Утім, може, це вийшло звідти, що зовиці завжди не подобалось, як голова заходив у поле, вкрите жницями, або до козака, в якого була молода дочка. Голова сліпий на одно око: зате друге око в нього враже і здалека може примітити гожу селяночку. Одначе він тоді тільки спрямує його на гарненьке личко, як розгляне добре, чи не дивиться звідкілясь зовиця. Але ми, мабуть, усе вже розповіли, що треба, про голову; а п’яний Каленик не дочвалав іще й до половини дороги і довго ще частував голову всіма добірними словами, які тільки могли спасти на лінивий та неповороткий язик його.

III

НЕСПОДІВАНИЙ СУПЕРНИК. ЗМОВА

— Ні, хлопці, ні, таки не хочу! Що за гульня така без упину? Як вам не набридне дуріти? Уже й так ославлено нас, буцімто ми бозна-які паливоди. Лягайте лучче спати! — Так казав Левко до розгульних товаришів своїх, які підбивали його на нові витівки. — Прощайте, братове! Добраніч! — і швидко пішов від них вулицею.

«Чи спить же моя ясноока Ганна?» — думав він, підходячи до знайомої нам хати з вишневим садком.

Серед тиші почулась тиха розмова. Левко спинився. Поміж деревами забіліла сорочка... «Що б це означало?» — подумав він і, скравшися ближче, сховався за дерево. Проти місяця висвічувалося перед ним дівоче обличчя... Це Ганна! Але хто ж отой високий чоловік, що стояв до нього спиною? Даремне придивлявся він: тінь огортала його з ніг до голови. Тільки спереду він був освітлений трохи; та одначе найменший крок Левка вперед загрожував неприємністю його викриття. Тихо припавши до дерева, намислив він зоставатися на місці. Дівчина виразно промовила його ім’я.

— Левко? Левко ще шмаркач! — говорив хрипко й неголосно високий чоловік... — Як я застану його коли в тебе, то добре намну йому чуба!

— Хотілося б мені знати, що це за шельма нахваляється нам’яти мені чуба! — стиха промовив Левко і витяг шию, щоб не пропустити жодного слова. Але незнайомець говорив далі так тихо, що нічого не можна було розібрати.

— Як тобі не сором? — сказала Ганна, коли він докінчив своє. — Ти неправду кажеш; ти обманюєш мене; я ніколи не повірю, щоб ти мене кохав!

— Знаю, — провадив високий чоловік, — Левко багато наговорив тобі дурниць і закрутив твою голову (тут здалося парубкові, що голос того чужого не зовсім йому й незнайомий і начебто він колись його чув). — Та я дамся взнаки Левкові! — вів далі усе так же незнайомець. — Він думає, що я не бачу всіх його фіглів. Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!

На цім слові Левко не міг уже більше стримати свого гніву. Підійшовши на три кроки до нього, замахнувся він з усієї сили, щоб одважити доброго ляща, від котрого незнайомець, хоч, бачилось, і дужий, не встояв би, певне, на місці; але тут саме світло впало на лице йому, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв батько його. Мимовільне похитування головою і легкий крізь зуби посвист тільки й засвідчили його цілковите здивування. Десь ізбо-ку щось шелеснуло; Ганна прудко влетіла в хату, хряпнувши за собою двері.

— Прощай, Ганно! — закричав тут один із парубків, підкравшись і обнявши голову; і з переляком од-скочив назад, зустрівши шорсткі вуса.

— Прощай, крале, — скрикнув другий; та цього разу полетів сторчака від важкого поштовху голови.

— Прощай, прощай, Ганно, — закричало декілька парубків, почепившися йому на шию.

— Згиньте ви, урвителі трикляті! — кричав голова, одбиваючись і тупаючи ногами. — Що я вам за Ганна! Гетьте слідом за батьками на шибеницю, бісові діти! Поприлипали, як ті мухи до меду. Ось я вам дам Ганни!..

— Голова! Голова! Голова це! — загукали хлопці та й кинулись урозтіч.

— От так батько! — казав Левко, отямившись од такого дива і поглядаючи вслід батькові, що лаючись відходив. — От які за тобою витівки водяться! Славно! А я ж то дивлюсь та мізкую, що то воно за знак, що він усе вдає глухого, коли з ним про діло заговориш. Стривай же, старигане, будеш ти в мене знать, як тинятися попід вікнами молодих дівчат, будеш знати, як одбивати чужих наречених! Гей, хлопці, сюди, сюди! — гукав він, махаючи рукою до парубків, що знову сходились до гурту. — А йдіть-но сюди! Я вмовляв вас іти спати, а тепер передумав і ладен хоч цілу ніч гуляти з вами.

— Оце до діла! — сказав плечистий і дорідний парубок, що мали його за найпершого в селі гуляку. — Мені все якось нудно, коли не вдасться гаразд погуляти та штук натворити. Усе наче бракує чогось. Так немовби загубив шапку чи люльку; одно слово, не козак, та й годі.

— Чи згода ваша подратувати сьогодні як слід голову?

— Голову?

— Еге, голову! Що він собі справді вигадав! Він верховодить у нас, наче гетьман який. Мало йому, що коверзує, наче над своїми кріпаками, ні, — він ще й підкочується до дівчат наших. Адже, я гадаю, нема на всім селі гарненької дівчини, за котрою б не волочився голова.

— А так, а так! — гуртом закричали всі хлопці.

— Що ж ми, хлопці, за кріпаки! Хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава Богу, вольні козаки! Покажім йому, братця, що ми вільні козаки!

— Ай покажемо! — загукало парубоцтво. — Та як голову, то вже й писаря не минути!

— Не минемо й писаря! А в мене, як на те, склалася славна пісня про голову. Ходім-но, я вас її навчу, — казав Левко, бринькнувши по струнах на бандурі. -Та слухайте: попередягайтеся, хто в що попало.

— Гуляй, козацька голово! — казав кремезний гультяй, вдаривши ногою об ногу й ляснувши руками. — Що за розкіш! Що за воля! Як почнеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вільно на серці; а душа наче в раю. Гей, хлопці! Гей, гуляй!

І ватага галасливо помчала вулицями. І не одна побожна бабуся, розбуджена криком, одчиняла віконце і христилась сонною рукою, приказуючи: «Ну, гуляють тепер парубки!»

IV

ПАРУБКИ ГУЛЯЮТЬ

В одній тільки хаті ще світилося кінець улиці. То господа голови. Голова давно вже свою вечерю скінчив і, запевне, давно б уже й заснув, та в нього був гість, винник: його прислав будувати винницю поміщик, що мав невеликий шматок землі між вільними козаками. На самому покуті, на почесному місці сидів гість - низенький, товстенький чоловічок, з маленькими, завше сміхотливими оченятками, де, здавалося, написано було, як то йому мило курити свою коротеньку люльку, щохвилини спльовуючи і притоптуючи пальцем вигорілий уже на попіл тютюн, що з неї вилазив. Димові хмари швидко розку-блювалися над ним, оповиваючи його в сизий туман. Здавалося, наче широкому коминові з якоїсь винниці набридло сидіти на своєму даху і він надумав прогулятися та й засів собі поважно в хаті в голови. Під носом стирчали в нього коротенькі й густі вуса; але вони так невиразно мигтіли крізь тютюнову атмосферу, що здавалися мишою, яку винник упіймав та й держав у роті в себе, підриваючи монополію комірного кота. Голова, господар бувши, сидів у самій сорочці та полотняних шароварах. Орлине око його, як вечірнє сонце, почало помаленьку мружитись і пригасати. Кінець столу курив люльку один із сільських десяцьких, що складали головину команду, із пошани до хазяїна сидів у свитці.

— Чи скоро ж ви думаєте, — сказав голова, обертаючись до винника й кладучи хреста на рот, бо саме позіхнув, — поставити вашу винницю?

— Як Бог поможе, то цієї осени, може, й закуримо. На Покрову, на що хочете поб’юся об заклад, таки буде пан голова писати ногами німецькі кренделі по дорозі.

На цім слові оченята винникові зникли; замість них пролягли риски до самих ушей; увесь тулуб заколивався од сміху, і веселі губи випустили на хвильку димучу люльку.

— Дай то, Боже, — сказав голова, вдавши на обличчі своєму щось на кшталт усмішки. — Тепер іще, слава Богу, винниць розвелося небагато. А от у старі часи, коли проводжав я царицю по Переяславській дорозі, ще небіжчик Безбородько...

— Ну, свате, згадав часи! Тоді од Кременчука аж до Ромен і двох винниць не налічив би. А тепер... Чи чув ти, пак, що повигадували кляті німці? Незабаром, кажуть, будуть гнати не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою. — Теє кажучи, винник роздумливо дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. — Як це парою, — їй-богу, не второпаю!

— Що за дурні, прости Господи, оті німці! — сказав голова. — Я б їх батогом, сучих дітей. Чи чувана річ, щоб парою та можна було кип’ятити що? Виходить, ложку борщу не можна піднести до рота, не засмаживши губ, замість молодого поросяти...

— І ти, свате, — обізвалася, сидячи з підкорчени-ми ногами на лежанці, зовиця, — увесь цей час житимеш у нас без жінки?

— А навіщо вона мені? Коли б іще хоч що добре було!

— Начебто не гарна? — спитав голова, навівши на нього оком своїм.

— Де тобі гарна! Стара як біс! Пика вся в зморшках, немов порожній гаманець. — І низенька статура винникова захиталася знову од реготу.

Тут саме щось почало шарудіти за дверима; двері одчинились, і чоловік, не скидаючи шапки, ступив на поріг і став, начеб у роздумі, посеред хати, роззявивши рота й оглядаючи стелю. Це був знайомий нам Каленик.

— Ось я й додому прийшов, — заговорив він, сідаючи на лаву біля дверей і не звертаючи ніякої уваги на присутніх. — Ач, як розтяг вражий син, сатана, дорогу! Ідеш, ідеш, і кінця-краю нема! Ноги наче попереламував хто. Достань-но там, стара, кожуха, підстелити мені. На піч до тебе не прийду, їй-богу, не прийду: ноги болять! Достань його, там він лежить, коло покутя; гляди тільки не перекинь горшка з тертою табакою. Чи ні, не займай, не займай. Ти, може, п’яна сьогодні... Хай уже я сам достану...

Каленик підвівся трохи, але непоборна сила прикувала його до лави.

— От за це люблю, — сказав голова, — прийшов до чужої хати та й порядкує, як удома. Випровадити його, доки живий та цілий!

— Облиш, свате, одпочити, — сказав винник, спиняючи його за руку. — Це людина корисна; коли б побільшенько такого народу — і винниця наша славно б пішла...

Проте ж не добродушність зумовила ті слова. Винник вірив у всі прикмети, і враз вигнати людину, що сіла вже на лаву, означало в нього прикликати біду.

— Нема гірше, як старість прийде... — бурмотів Каленик, лягаючи на лаві. — Хай би вже, сказать, був п’яний; так ні ж таки, не п’яний. їй-богу, не п’яний! Чого б я брехав? Я ладен сказати це хоч і самому голові. Що мені голова? Бодай він здох, сучий син! Плював я на нього! Бодай його, чорта одноокого, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі...

— Еге! Влізла свиня в хату та ще й з ногами преться на стіл, — сказав голова, гнівно підводячись зі свого місця; але тут якраз тяжкенький камінь, вдруз-ки розбивши вікно, полетів йому під ноги. Голова спинився. — Коли б я знав, — повів він, підіймаючи каменя, — що це за шибеник шпурнув, я б навчив його, як кидатись. Що за витівки! — провадив він далі, розглядаючи його на руці пекучим поглядом. - А щоб він удавився цією каменюкою...

— Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате, — підхопив, побілівши, винник. — Боже борони тебе і на тім, і на цім світі поблагословити кого такою лайкою!

— Ото заступник найшовся! Хай він пропаде!..

— І не думай, свате! Ти не знаєш, певне, що сталося з покійною тещею моєю?

— З тещею?

— Еге, з тещею. Увечері, може, трохи раніше, як оце, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок із великого казана до миски, щоб не такі були гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев’яні шпички тії галушки та й почали їсти. Аж тут хтозна відкіля взявся якийсь чоловік, - якого він роду, Бог його знає, -проситься і його допустити до вечері. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість пакує галушки, як та корова сіно. Доки ті з’їли по одній і опустили шпички по другій узяти, аж дно вже було гладеньке, як панський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся та й буде лигати менше. Куди там! Ще краще взявся мегелити! І другу спорожнив! «А бодай ти вдавився цими галушками», — подумала голодна теща, як той враз заглитнувся і впав. Усі до нього — а вже й дух одлетів. Удавився.

— Так йому, ненажері клятому, й треба! — сказав голова.

— Так то так, та не те вийшло; з того часу спокою не було тещі. Що тільки ніч зайде, мрець і тарга-ниться. Сяде верхи на димарі, клятий, і галушку держить у зубах. Удень все спокійно, і чутки нема про нього; а лиш почне смеркати, глянь на дах, а він уже й осідлав, собачий син, димаря...

— І галушка в зубах?

— І галушка в зубах.

— Чудасія, свате! Я чув щось похоже ще за покійниці цариці...

Тут голова спинився. Під вікном почувся гамір і тупіт танцювальників. Спершу тихо дзенькнули струни бандури, до неї прилучився голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла, як вихор:

Гей, чи чули, хлопці, ви?

Чи голів ми позбувались?

У старого голови Клепки всі порозсипались.

Треба голову набить Та міцними обручами.

Треба голову скропить Батогами! Батогами!

Одноокий голова

Вже старий, як біс, — а дурень:

До дівчат усе кива Та моргає... Дурень, дурень!

І куди вже пнешся ти?

Та тебе б у домовину,

Сивий дурню, одвести За чуприну! За чуприну!

— Ловка пісня, свате! — сказав винник, нахиливши трохи набік голову і повернувшись до голови, що остовпів на таке грубіянство. — Ловка! Негаразд тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами... — І знову поклав руки на стіл з солодкою якоюсь втіхою в очах, лаштуючись слухати іще, бо під вікном розлягався регіт і крики: «Знову! Знову!» Одначе гостре око вкмітило б одразу, що то не з подиву великого голова так довго зостається на одному місці. Так тільки старий, бувалий кіт дає часом нев-ченій іще миші бігати коло свого хвоста; а тим часом швидко укладає план, як перетяти їй дорогу до її нори. Ще єдине око голови пильно дивилося на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому, держалась за дерев’яну в дверях ручку, і раптом на вулиці зчинився крик... Винник, мавши серед багатьох своїх достоїнств іще й цікавість, похапцем набив тютюном свою люльку й вибіг на вулицю; та штукарі вже розбіглись.

«Ні, ти не вислизнеш од мене!» — кричав голова, тягнучи за руку когось у вивернутому вовною догори чорному кожусі. Винник, улучивши хвилину, підбіг заглянути в обличчя цьому порушникові спокою; та злякано відступив назад, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику. «Ні, не вислизнеш ти од мене!» — кричав голова, продовжуючи тягти просто в сіни свого бранця, котрий, аж нітрохи не опираючись, спокійно йшов за ним, наче до себе в хату.

— Карпе, одчиняй комору! — сказав голова до десяцького. — Ми його в темну комору! А там розбудимо писаря, скличемо десяцьких, переловимо всіх оцих розбишак та сьогодні ж і резолюцію всім їм учинимо.

Десяцький забрязкав невеликим висячим замком у сінях і відчинив комору. Але саме в цей час бранець, скориставшись темрявою у сінях, раптом з надзвичайною силою вирвався йому з рук.

— Куди? - закричав голова, схопивши його ще міцніш за комір.

— Пусти, це я! — чувся тоненький голос.

— Не поможеться! Не поможеться, брате! Пищи собі хоч по-чортячому, не то що по-бабському, мене не одуриш! — і штовхнув його в темну комору так, аж бідний бранець застогнав, упавши на долівку, а сам голова у супроводі десяцького рушив до писаревої хати, і слідом за ними, як паровик, задимів винник.

Задумавшись, похнюпивши голови, ішли вони всі троє, — аж раптом, на повороті в темний заулок, разом скрикнули від сильного удару по лобах, і такий же крик одлунив у відповідь їм. Голова, примруживши око своє, побачив, вельми здивований, писаря з двома десяцькими.

— А я до тебе йду, пане писарю.

— А я до твоєї милости, пане голово.

— Чудеса завелися, пане писарю!

— Чудні діла, пане голово.

— А що?

— Хлопці казяться! Бешкетують цілими юрмами по вулицях. Твою милость величають такими словами... одно слово, сказати сором; п’яний москаль побоїться вимовити їх нечестивим своїм язиком. (Усе це худорлявий писар, у пістрових шароварах і в ка-мізельці дріжджаного кольору, супроводжував витягуванням шиї вперед і поверненням її тут же до попереднього стану). Саме був задрімав трохи, так трикляті волоцюги розбудили сороміцькими своїми піснями та грюкотом! Хотів я хорошенько приструнчити їх, та поки надів шаровари й камізельку, всі розбіглися врозтіч. Найголовніший їхній, проте, не викрутився. Виспівує він тепер у мене в тій хаті, куди колодників садовлять. Душа мені горіла пізнати, що воно за птиця, та пика замащена сажею, як у того чорта, що кує цвяхи для грішників.

— А як він убраний, пане писарю?

— У чорнім вивернутім кожусі, сучий син, пане голово.

— А чи не брешеш ти часом, пане писарю? Що, коли цей пройдисвіт сидить тепер у мене в коморі?

— Ні, пане голово! Ти сам, даруй на цім слові, обмилився трохи.

— Давайте світла! ми подивимося на нього!

Принесли світло, двері одчинили, і голова аж охнув здивовано, перед себе побачивши зовицю.

— Скажи, будь ласкав, — з такими словами вона приступила до нього, — чи не з’їхав ти ще з останнього глузду? Чи була в одноокій довбні твоїй хоч крихта мозку, як штовхнув ти мене до темної комори? Щастя ще, що не вдарилась я головою об залізний гак. Хіба ж я не кричала тобі, що це я? Схопив, клятий ведмідь, своїми залізними лапами, та й штовхає! А, бодай тебе на тім світі штовхали чорти!..

Останні слова винесла вона вже за двері, на вулицю, куди вийшла задля своєї якоїсь причини.

— Еге, я бачу, що це ти! — сказав голова, отямившись. — Що скажеш, пане писарю, чи не шельма ж той клятий шибеник?

— Шельма, пане голово.

— А чи не пора нам усіх тих збиточників прошко-лити гарненько та до чесного діла їх навернути?

— Давно пора, давно пора, пане голово.

— Вони, дурні, взяли собі... Що за нечиста сила! Мені здалося, що ніби зовиця кричить чогось на вулиці; вони, дурні, взяли собі в голову, буцімто я їм рівня. Вони думають, що я якийсь їхній брат, простий козак! — Тут голова відкашлявся і поглянув навколо з-під лоба, — бачилось, що лагодиться зняти мову об речах поважних. — Тисяча... отих клятих років, хоч убий, не вимовлю... ну, ще й якогось-то року, комисарові тодішньому, Ледачому, наказано було вибрати з-між козаків такого, котрий був би тямко-витіший од усіх. О! — це «о!» голова вимовив, піднявши пальця догори, — тямковитіший од усіх! цариці за провожатого. Я тоді....

— Що й казати! Це кожне вже знає, пане голово. Всі знають, як вислужив царської ласки. Признайся тепер, моя правда вийшла; таки узяв ти трохи на душу гріха, сказавши, що піймав того харцизяку у вивернутім кожусі?

— А щодо того диявола в вивернутім кожусі, то його, на науку іншим, забити в кайдани і покарати пам’ятково. Хай знає, що значить власть. Від кого ж голова й наставлений, як не від царя! А там доберемось і до інших хлопців; я не забув, як трикляті збиточники загнали в город стадо свиней, котрі поїли мені всю капусту та огірки; я не забув, як бісової пари діти відмовилися змолотить мені жито, я не забув... Та хай вони згинуть, мені треба доконче взнати, що то за шельма у вивернутім кожусі.

— Це проворна, видко, птиця! — сказав винник, котрого щоки впродовж усієї цієї розмови безперервно заряжалися димом, як облогова гармата, і губи, облишивши коротеньку люльку, викинули цілий хмаровий фонтан. - Такого чоловічка, про всяк случай, не зле б і при винниці тримати. А ще краще повісити на вершку дуба замість панікадила.

Такий дотеп здався не зовсім дурним винникові, і він тут таки намислив, не чекаючи схвалення від інших, винагородити себе хрипким сміхом.

На цей час підходили вони до невеликої, майже геть ік землі похиленої хати; цікавість у наших подорожан зросла. Всі стовпилися біля дверей. Писар добув ключа, забряжчав ним коло замка; та це був ключ од скрині його. Засунувши руку, почав він довбатися і сипати лайкою, не знаходячи його. «Тут!» — сказав він нарешті, нагнувшись і витягаючи ключа десь із глибини просторої кишені, припасованої до пістрових його шароварів. На цім слові серця в наших героїв, здавалося, злились в одно, і це величезне серце забилось так сильно, що нерівний стукіт його не був заглушений навіть брязкотом замка. Двері одчинились, і... голова зробився блідий як полотно; винникові зробилося холодно, і волосся його, здавалось, хотіло полетіти на небо; жах зобразився на писаревім обличчі; десяцькі поприростали до землі і не в змозі були стулити дружно роззявлених ротів своїх: перед ними стояла зовиця.

Вражена не менше за них, вона, проте, схаменулась і зробила порух, щоб підійти до них.

- Стій! — закричав нестямним голосом голова і захряпнув за нею двері. — Панове! Це сатана! — продовжував він. — Огню! Мерщій огню! Не пошкодую казенної хати! Пали її, пали, щоб і костей чортових не зосталось на землі.

Зовиця криком кричала, чуючи за дверима грізний той вирок.

— Що це ви, братця! — сказав винник. — Слава Богу, волосся у вас мало не в снігу, а й досі розуму не нажили: од простого вогню відьма не загориться! Тільки огонь з люльки може запалити перевертня. Стривайте, я зараз усе владнаю.

Та теє мовивши, висипав жар із люльки у віхоть соломи і заходився роздмухувати її. Розпач додав тим часом духу бідолашній зовиці, і вона почала голосно благати та переконувати їх.

— Стривайте, братця! Навіщо даремно гріха набиратись; може, це й не сатана! — сказав писар. — Коли воно, тобто теє саме, що сидить там, згодиться перехреститись, так буде нам певний знак, що не чорт.

На це пристали.

— Цур, сатано, — казав далі писар, притулившись губами до щілини в дверях. — Як не поворухнешся з місця, то ми відчинимо двері.

Двері відчинили.

— Перехрестись! — сказав голова, оглядаючись позад себе, начеб вибирав безпечне місце на випадок ретиради.

Зовиця перехрестилась.

— Що за чортовиння? Справді, це зовиця!

— Яка нечиста сила затягла тебе, кумо, до цієї конури?

І зовиця, схлипуючи, розказала, як серед улиці схопили її хлопці на оберемок і, хоч вона й вельми пручалась, увіпхнули в широке вікно хати й віконницю за нею забили. Писар глянув: завіси од широкої віконниці одірвано, і тільки зверху прибита вона дерев’яним брусом.

— Начувайся ж, сатано одноокий! — скрикнула вона, підступивши до голови, що подався трохи назад і все ще продовжував вимірювати її своїм оком. — Я знаю твою задумку: ти хотів, ти радий був нагоді спалити мене, щоб вольніше було волочитись за дівчатами, щоб не було кому бачити, як дуріє сивий дід. Думаєш, я не знаю, про що ти цього вечора говорив із Ганною? О! я знаю все! Мене трудно ошукати й не такій дурноверхій головешці, як твоя. Я довго терплю, та потім не прогнівайся...

Сказавши це, вона показала кулака і швидко пішла, зоставивши в остовпінні голову. «Ні, тут не на жарт сатана вплутався», — думав він, шкребучи собі тім’я.

— Спіймали! — гукнули, заходячи в цей час, десяцькі.

— Кого спіймали? — спитав голова.

— Чорта у вивернутім кожусі!

— Давайте його сюди! — закричав голова, схопивши за руки приведеного бранця. — Ви показились: та це п’яний Каленик!

— Що за напасть! в руках наших був, пане голово! — відповідали десяцькі. У приулку обступили нас кляті хлопці, та ну танцювати, шарпати, висолоплювать язики, виривати з рук... дідько з вами!.. І як ми схопили цю ворону замість нього, Бог святий знає!

— Властю моєю і всіх мирян дається повеління, — сказав голова, — зловити зараз же цього розбійника, а оним способом і всіх, кого найдете на вулиці, і привести на розправу до мене.

— Змилуйся, пане голово! — закричав дехто, кланяючись у ноги. — Коли б ти бачив, що то за пики: нехай нас Бог поб’є, і родились ми й хрестились — не бачили таких бридких мармиз. Чи далеко до гріха, пане голово, перелякають добру людину так, що опісля жодна баба не візьметься виливати переполох.

— Дам я вам переполоху! Що ви? не хочете слухатись? Ви, певне, за ними руку тягнете! Ви бунтарі? Це що?.. Та що це?.. Ви розбишацтво тут заводите!.. Ви... Я донесу комисарові! Зараз же! чуєте, зараз же. Біжіть, летіть птицею! Щоб я вас... Щоб ви мені...

Усі розбіглись.

V

УТОПЛЕНА

Ні про що не турбуючись, без уваги на розіслані погоні, призвідник усієї тієї колотнечі помалу підходив до старого будинку та ставу. Не треба, певне, й казати, що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстебнутий. Шапку держав він у руці. Піт котився з нього градом. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс проти місяця. Нерухомий став повіяв холодком на стомленого пішоходця і звабив його відпочити на березі. Скрізь було тихо; в глибокій лісовій гущавині тільки чути було солов’їне щебетання. Нездоланний сон почав швидко склепляти йому зіниці; стомлене тіло от-от ладне було впасти в забуття й заніміти; голова обважніла... «Ні, так я, бува, ще засну тут!» — казав він, стаючи на рівні ноги й протираючи очі. Оглянувся: ніч здавалася перед ним ще осяйнішою. Якесь дивне, п’янке сяєво домішалося до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому такого бачити. Срібний туман повив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі. Зачудовано дивився він у непорушні води ставу; старовинний панський дім, униз дахом перекинутий, видно було в ньому виразно, в якійсь осяйній величі. Замість похмурих віконниць визирали веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шиби мигтіла позолота. І враз здалося, ніби вікно одчинилось.

Затамувавши дух, ані ворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він, здавалося, переселився в глибочінь його і бачить: спершу білий лікоть виткнувся у вікно, потім виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь темно-русі хвилі во-лоссся, і обперлась на лікоть. І бачить: вона киває злегенька головою, вона махає, вона усміхається... Серце його вмить забилось... Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він од ставу і поглянув на будинок: похмурі віконниці були одчинені; шиби сяяли проти місяця. «От як мало слід покладатися на людський поголос, — подумав він сам собі. — Дім новісінький; фарби, наче сьогодні його пофарбовано. Тут живе хтось!», — і мовчки підійшов він ближче, але все було в ньому тихо. Потужно й дзвінко перегукувалися величні солов’їні співи, і коли вони, здавалось, умирали в солодкій знемозі, чути було шелест і сюрчання коників чи гудіння болотяного птаха, що б’є слизьким носом своїм у широке водне дзеркало. Солодку якусь тишу й роздолля відчув Левко у своєму серці. Настроївши бандуру, заграв він і заспівав:

Ой ти, місяцю, мій місяченьку!

І ти, зоре ясна!

Ой, світіть там по подвір’ї,

Де дівчина красна.

Вікно тихо одчинилось, і та сама голівка, котрої відображення бачив він у ставу, виглянула, уважно дослухаючись пісні. Довгі вії її були півопущені на очі. Вся вона була бліда, як полотно, як сяйво місячне; та яка ж чудна, яка прекрасна! Вона засміялась... Левко здригнувся.

— Заспівай мені, молодий козаче, якої-небудь пісні! — тихо мовила вона, схиливши свою голову набік і опустивши зовсім густі вії.

— Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко?

Сльози тихо покотились по блідому виду її.

— Парубче, — казала вона, і щось незбагненно зворушливе вчувалося в її мові. — Парубче, знайди мені мою мачуху. Я нічого не пошкодую для тебе. Я оддячу тобі. Я тобе щедро й розкішно винагороджу. У мене є зарукавники, шовком мережані, є й коралі й намисто дороге. Я подарую тобі пояса, перлами внизаного. У мене золото є... Парубче, знайди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силувала працювати, як просту наймичку. Глянь на обличчя: вона вибавила рум’янці своїми нечистими чарами зі щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не змиються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили, не по килимах тільки — по піску гарячому, по землі сирій, по колючому терні вони ходили; на очі мої, глянь на очі: вони світа не бачать за сльозами... Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!..

Голос її, що залунав був гучніше, затих. Ручаї сліз покотились по блідому виду. Якесь тяжке, сповнене жалощів і туги почуття стислося в грудях парубка.

— З дорогою душею зробив би я для тебе все, моя панночко, - сказав він, серцем умліваючи, — та як мені, де її найти?

— Глянь, глянь, — швидко промовила вона, — вона тут! вона на березі водить танок із моїми дівчатами і гріється проти місяця. Та вона лукава й хитра. Вона прийняла подобу втоплениці; проте я знаю, проте я чую, що вона тут. Мені тяжко, мені душно від неї. Я не можу через неї плавати легко та вільно, як риба. Я тону й падаю на дно, мов ключ. Відшукай її, парубче!

Левко поглянув на берег: у тонкім срібнім тумані миготіли легкі, мов тіні, дівчата в білих, як уквітчана конваліями лука, сорочках; разки золотого намиста, коралі, дукачі полискували їм на шиях; та вони були

бліді; тіло їхнє наче було вирізьблене з прозорих хмарок і ніби світилося наскрізь при срібному місяці. Коло дівоче наблизилося до нього. Почулись голоси.

— Нумо у ворона, нумо гратися у ворона! — зашуміли всі, наче очерет прибережний, коли торкнути його під тихий час присмерку легкими устами вітру.

— Кому ж бути за ворона?

Кинули жеребок - і одна дівчина вийшла з кола. Левко взявся придивлятись до неї. Обличчя, одіж, все на ній таке саме, як і на тих. Помітно тільки було, що вона неохоче грала цю роль. Дівочий гурт витяг-ся довгою ниткою і прудко втікав од хижого ворога.

— Ні, я не хочу бути вороном, — сказала дівчина, знеможена від утоми. — Мені шкода одбирати курчат у бідної матері!

«Ти не відьма», — подумав Левко.

— Хто ж буде за ворона?

Дівчата знову зібралися, хотіли кинути жеребка.

— Я буду вороном, — заохотилась одна із середини.

Левко почав пильно-пильно вдивлятися в обличчя їй. Прудко й сміливо гналася вона за ключем дівочим і кидалась на всі боки, щоб упіймати свою жертву. Тут Левко став примічати, що тіло її не так світилось, як в інших: всередині його виднілося щось чорне. Зненацька пролунав крик: ворон кинувся на одну з гурту, схопив її, і Левкові привиділось, ніби в неї випустилися кігті і на обличчі зблиснула люта радість.

— Відьма! — сказав він, раптом показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.

Панночка засміялась, і дівчата, кричачи, повели за собою ту, що вдавала ворона.

— Чим же винагородити тебе, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти кохаєш Ганну; та суворий батько твій заважає тобі побратися з нею. Він тепер не стане на заваді; візьми, одцай йому цю записку...

Біла рученька простяглась, обличчя її дивно якось засвітилось і засяяло. З незбагненним трепетом і млосним серцебиттям схопив він записку і... прокинувся.

VI

ПРОБУДЖЕННЯ

— Невже ж це я спав? — сказав сам собі Левко, встаючи з невеликого горбка. — А так усе, наче живе, увіч бачилося. Дивно, дивно!.. — двічі промовив він, озираючись. Місяць, спинившись йому над головою, засвідчував північ; усюди тиша; од ставу дихало холодом; над ним сумно стояв ветхий будинок із зачиненими віконницями; мох та дикий бур’ян показували, що давно з нього пішли люди. Тут парубок розтулив жменю, що міцно була стиснута, коли він спав, і скрикнув від здивування, відчувши в ній записку. «Ех, коли б я та знав грамоти!» — подумав він, сяк і так її перед собою повертаючи. Тут іззаду щось зашуміло.

— Не бійтесь, просто й хапайте його! Чого поторопіли? Нас десятеро. Б’юсь об заклад, що це людина, а не чорт! — Так кричав голова до своїх, і Левко почув, що його вхопило враз кілька рук, із котрих деякі дрижали з ляку. — А скидай-но, приятелю, свою страшну личину! Годі тобі морочити людей! — промовив голова, вхопивши його за комір, і отетерів, вирячивши на нього око своє. — Левко, син! — скрикнув він здивовано, поточившись назад і опускаючи руки. — Це ти, собачий сину? Ач, чортяче насіння! Я думаю, що це за шельма, що за диявол вивернутий витіває штуки! Аж це, виходить, ти, неваре-ний кисіль твоєму батькові в горло, зволиш заводити по вулиці розбій, складаєш пісні! Еге-ге-ге, Левку! А що це? Видко, свербить тобі спина. В’яжіть його!

— Стривай, батьку! Велено тобі оддати цю от цидулу, — промовив Левко.

— Не до цидул тепер, голубчику! В’яжіть його!

— Стривай, пане голово, — сказав писар, розгорнувши записку, — комисарова рука!

— Комисарова?

— Комисарова? — проказали машинально десяцькі.

«Комисарова? Дивина! Ще чудніше!» — подумав

сам собі Левко.

— Читай, читай, — сказав голова, - що там пише комисар?

— Послухаємо, що пише комисар, — промовив винник, держачи в зубах люльку і добуваючи огню.

Писар одкашлявся й почав читати:

— «Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дойшло до нас, що ти, старий дурню, замість ізбирати старі недоїмки та пильнувати ладу на селі, одурів і твориш капості...»

— От, їй-богу, — перебив голова, — нічого не чую!

Писар почав ізнову:

— «Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дойшло до нас, що ти, старий дур...»

— Стій, стій! не треба! — закричав голова. - Я хоч і не чув, а проте знаю, що головного діла тут іще нема. Читай далі!

— «А з тої причини наказую тобі негайно женити твойого сина, Левка Макогоненка, на козачці з вашого таки села Ганні Петриченковій, а також полагодити мости по верстовім шляху і не давать обивательських коней без відома мого судовим паничам, хоч би вони їхали просто з казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я цей мій наказ не виконаний, то тебе одного візьму мені одвіт держати. Комисар, відставний поручник Козьма Деркач-Дришпановський».

— Ось воно! - сказав голова, роззявивши рота. — А чуєте, чуєте: за все голова має одвіт держати, отож слухатись! безперечно слухатись! А як ні, то вже зви-няйте... А тебе, — провадив він, повертаючись до Левка, — як такий є наказ від комисара, — хоч і чудно мені, яким побитом дойшло воно до нього, — я женю. Тільки спершу скуштуєш ти нагая. Знаєш, того, що висить на стіні біля покутя. Я обновлю її взавтра... Де ти взяв цю цидулу?

Левко, хоч і як зчудований, що так воно все несподівано повернулося, мав проте досить розуму вигадати в голові своїй іншу відповідь і втаїти справжню істину, яким чином дісталася записка.

— Я навідувався, — сказав він, — іще вчора звечора до міста й зустрів комисара; він саме вилізав з брички. Дізнавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку і звелів на словах сказати тобі, батьку, що заїде, як буде вертатись, до нас пообідати.

— Він це казав?

— Казав.

— А чуєте, — казав голова поважно та пишно, повернувшись до своїх супутників, — комисар сам своєю особою приїде до нашого брата, тобто до мене, на обід! О! — Тут голова підняв пальця догори і так наставив свою голову, мовби вона до чогось прислухалася. — Комисар, чуєте, комисар приїде до мене обідати! Як думаєш, пане писарю, і ти, свате, це ж не абияка честь? Чи не так?

— Іще, от скільки можу приглядати, — підхопив писар, — жоден голова не пригощав комисара обідом.

— Не всякий голова голові рівня, — проказав само-вдоволено голова. Рот йому скривився, і щось, наче тяжкий, хриплий сміх, схожий більше на гудіння далекого грому, зазвучало в його устах. — Як гадаєш, пане писарю, треба б для такого значного гостя дати наказ, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, ну, полотна, ще там чого... Га?

— А треба б, треба, пане голово!

— А коли ж весілля, батьку? — спитав Левко.

— Весілля? Дав би я тобі весілля! Ну, та для такого гостя... Взавтра вас піп і звінчає. Дідько з вами. Хай комисар побачить, що то значить справність. Ну, хлопці, тепер спать! Ступайте по домівках... Сьогод-няшній випадок нагадав мені той час, коли я... — При сих словах голова поглянув отим своїм поважним та значущим поглядом із-під лоба.

— Ну, тепер голова зачне вже розповідати, як віз царицю! — сказав Левко і швидким кроком та радісно поспішив до знайомої хати, оточеної низенькими вишнями. «Хай дасть тобі Бог Царство Небесне, добра та прекрасна панночко, — думав він про себе. — Хай тобі на тім світі вічно усміхається поміж янголами святими! Нікому не розкажу про диво, що сталося цієї ночі; тобі одній тільки, Галю, передам його. Ти одна тільки й повіриш мені і разом зі мною помолишся за упокій душі бідолашної втоплениці».

Тут підійшов він до хати: вікно було відчинене, проміння місяця проходило крізь нього і падало на сплячу перед ним Ганну; голова її сперлася на руку; щоки тихо полуменіли: уста ворушились, невиразно промовляючи його ймення. «Спи, моя красуне! Нехай присниться тобі все, що є луччого на світі; та й те не буде краще за наше пробудження!» Перехрестивши її, зачинив він віконце та й пішов тихенько. Незабаром усе поснуло на селі; один тільки місяць так само осяйно та чудово плив у безкраїх просторищах розкішного українського неба. Так само торжественно дихало у високостях, і ніч, божественна ніч, велично догорала. Така сама прекрасна була земля в дивовижнім срібнім сяєві; та ніхто вже не милувався з того, не пив тієї розкоші: все огорнув сон. Інколи тільки переривалося мовчання гавкотом собак, і довго ще п’яний Каленик вештався поснулими вулицями, шукаючи своєї хати.