Тарас Бульба

Запропаща грамота

Бувальщина, яку розповів дячок ***ської церкви

Так ви хочете, щоб я вам ще розповів про діда? Добре, чому ж не потішити оповідкою! Ох, старовина, старовина! Що за радість, що за втіха впаде на серце, як почуєш про те, що давно, давно, і року йому і місяця нема, діялось на світі! А як вплутається ще який-небудь родич, дід або прадід, — ну, тоді і рукою махни: бодай я похлинувся за акафістом великомучениці Варварі, коли не привиджується, мовби сам усе те робиш, - неначе вліз в прадідівську душу або прадідівська душа гуляє в тобі... Ну, мені нема гірш, як оті наші дівчата та молодиці: з’явись тільки їм на очі,- зараз: «Хомо Григоровичу, Хомо Григоровичу! а нуте, яку-небудь страховинну казочку! ось нуте-бо, нуте!» тара-та-та, та-та-та, — і почнуть, і почнуть... Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться з ними потім у постелі. Адже ж я знаю, що кожна тремтить під укривачкою, мовби її пропасниця трясе, і рада б з головою влізти в кожух свій. Дряпне об горщик миш, сама як-не-будь зачепить ногою кочергу — крий боже! — і душа в п’ятах. А на другий день, як нічого не було, чіпляється знову: розкажи їй страшну казку, та й годі!

— Що ж би таке розказать вам? Одразу і не навер-

'Переклали Михайло Обачний [Косач) і Леся Українка. Вперше надруковано: Вечерниці (Оповідання М. Гоголя). — Львів, 1885. Друкується за виданням: Огнений змій. — К., 1990.

зеться на думку... Так, розкажу я вам, як відьми грали з покійним дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, люди добрі, не збивайте з пантелику, а то такий кисіль вийде, що сором буде в рот взяти! — Покійний дід, треба вам сказати, був не з простих за свого часу козаків. Знав і твердо-он-то³ і словотитлу⁴ поставити. У свято одчеше, було, апостола так, що тепер і попович інший нехай сховається! Ну, самі знаєте, що в тодішні часи, коли зібрати зо всього Батурина письменних, то нічого було б і шапки підставлять, — в одну жменю можна було б усіх убгати. Тож-то нічого і дивуватись, що всякий, хто, було, зустрінеться, вклонявся дідові мало не в пояс.

Одного ж разу здумав вельможний гетьман послати за чимось до цариці грамоту; тодішній полковий писар - от, лиха година його знає, прозвища не згадаю... Вискряк не Вискряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцьок не Голопуцьок... знаю тільки, що якось чудно починається те мудроване прозвище, — покликав до себе діда і сказав йому, що от виряджає його сам гетьман посланцем з грамотою до цариці. Дід не любив довго збиратися: зашив грамоту в шапку, вивів коня, почоломкався з жінкою та з двома своїми, як він їх звав, поросятами, з котрих один був рідний батько хоч би й вашому оповідачу; і зняв за собою таку куряву, неначе п’ятнадцять хлопців заходились гратись посеред вулиці в «кашу». На другий день, ще четверті півні не співали, дід уже був у Конотопі. На ту пору там був ярмарок: люду по вулицях такого, що аж в очу миготіло. Оскільки ж була рання пора, то все дрімало, простягшись на землі. Коло корови лежав гульвіса-парубок з почервонілим, як отой снігур, носом; оддалік хропла, сидячи, перекупка, з кремінями, з синькою, дробом та бу-

бликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самісінькій дорозі простяг свої ноги бородатий москаль з поясами та з рукавицями... Ну, всякого зброду, звичайно, як на ярмарку. Дід спинився, щоб роздивитись гаразд. Тим часом по ятках почало потроху ворушиться: жидівки почали бряжчати пляшками; дим покотив то там, то сям кружальцями, і дух від гарячих сластьон розійшовся по всьому ярмарку. Дідові спало на думку, що в нього нема ні кресала, ні тютюну напоготові: от він і пішов вештатися по ярмарку. Не вспів же він ступити і двадцяти кроків — як назустріч йому запорожець. Гульвіса, по виду знати! Червоні, як жар, шаровари, ясний барвистий пояс, при боку шабля і люлька з мідяним цепком по самі п’яти, — запорожець, та й годі! Ех, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — та й ушкварить! та ще як ушкварить: ноги витинають, мов те веретено в баб’ячих руках; мов той вихор; торкне рукою по всіх струнах бандури та враз, узявшись у боки, і летить навприсяди: утне пісні — гуляй душа!.. Ні, минули вже тії часи: не бачити вже більше запорожців!.. От так зустрілись. Слово по слову, чи довго пізнатися? Почали балакати, калякати, так що дід був уже зовсім і забув про своє подоріжжя. Пиятика почалась, як на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, наостанку надокучило бити горшки та шпурляти в людей грошима. Та й ярмаркові ж не вік стояти!

От умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле. Сонце пішло на спочинок, де-не-де горіли замість нього червоні пасма; наоколо миготіли ниви, як празникові плахти чорнобривих молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені напали. Дід та ще другий приплентач-гульвіса подумали вже, чи не біс засів у нього. Звідкіля що й бралось! Приведенції та пригоди розказував такі чудні, що дід разів скілька хапався за боки та мало живота не надірвав од сміху. Тільки ж у полі дедалі все більше сутеніло, а разом з тим ставала безладніш молодецька мова. Далі оповідач наш зовсім замовк і здригався при найменшому шелесті!

— Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почав сов лічити. Вже думаєш, як би додому, та на піч!

— Перед вами нічого таїться, — сказав запорожець, одразу повернувшись, і звів на них нерухомий погляд. — Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!

— Ото яка дивовижа! Хто ж на своєму віку не знався з нечистим? Тепер-то й треба гулять, як то кажуть, на прах!

— Гей, хлопці! гуляв би я, та сеї ночі остатній час молодцеві! Гей, братця! - сказав він, ударивши їх по руках. — Гей, не видайте! не поспіте однієї ночі! Вік не забуду вашої дружби!

Чому ж не помогти чоловікові в такій біді? Дід сказав прямо, що скоріш він дасть одрізати оселедця зі своєї голови, ніж попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнської душі.

Козаки наші їхали б, може, й далі, коли б не обгорнула всього неба ніч, мов чорне рядно; в полі стало так темно, як під овечим кожухом. Здалека тільки блищав огник, і коні, чуючи близько стійло, поспі-шались, настороживши вуха та уковавши очі в темряву. Огник неначе линув назустріч, і перед козаками з’явилась корчма, похилена набік, мов тая баба на дорозі, ідучи з веселих хрестин. У ті часи корчми були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки розійтися, вдарити горлиці або тропака, — лягти навіть ніде було, коли в голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати покуй-он-пу. Двір увесь був заставлений чумацькими возами; під повітками, в яслах, у сінях, — інший зігнувшись, інший простягшись, — хропли, як ті коти, чумаки. Шинкар сам собі перед каганцем карбував на ломачці, скільки кварт та восьмушок висушили чумацькі голови. Дід, купивши третину відра на трьох, пішов під повітку. Усі троє полягали поруч. Але не встиг дід повернутися, аж бачить, його земляки сплять уже, як убиті. Розбудивши третього козака, що ото пристав до них, дід натякнув йому про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протер очі та й знов заснув. Нічого робить, прийшлось самому стерегти. Щоб чим-небудь розігнати сон, дід оглядів усі вози, навідався до коней, запалив люльку, прийшов назад і сів знову коло своїх. Всюди було тихо, так що, здавалось, і муха не пролетить. Аж ось, здається дідові, ніби з-за близького воза щось сіре витикає роги... Тут очі йому почали злипатись, і він мусив щохвилини протирати їх кулаком та промивати позосталою горілкою. Як тільки ставало в очах трохи ясніше, — все зникало. Далі, трохи згодом, знов витикається з-під воза страшидло... Дід витріщив баньки, скільки мога; так проклята дрімота все туманить його; руки його окостеніли, голова схилилась, і міцний сон знеміг його так, що він покотився як убитий. Довго спав дід, і, як уже сонце таки добре припекло йому виголене тім’я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягшись разів зо два та почухавши спину, примітив він, що возів стояло уже не так багацько, як звечора. Чумаки, либонь, поїхали ще до світу. До своїх — козак спить, а запорожця нема... Питається — ніхто не знає; сама тільки свитка лежить на тому місці. Страх і думки обхопили діда. Пішов до коней - ні свого, ні запорож-цевого! Що б то за знак був? Нехай запорожця взяла нечиста сила; хто ж коней? Розміркувавши все, дід збагнув, що, мабуть, чорт приходив пішки, а як до пекла світ не близький, то він і вкрав коня. Гірко було дідові на душі, що не здержав козацького слова. «Ну, -думає, — нічого робить, піду пішки: може, якраз спіткаю дорогою якого купця, що їхатиме з ярмарку, — як-небудь куплю вже в нього коня». Тільки ж кинувся до шапки — і шапки нема! Сплеснув покійний дід руками, бо згадав, що вчора ще вони з запорожцем помінялись на якийсь час шапками. Кому ж більше вкрасти, як не нечистому! От тобі й гетьманський гонець! От і привіз грамоту цариці! Тут почав дід вітати чортяку такими прізвищами, що, мабуть, не раз чхну-лось йому тоді в пеклі. Одначе ж лайкою нічого не поможеш, а потилиці дід скільки не чухав, — нічого не міг придумать. Що його робить? Кинувся дістати чужого розуму: зібрав усіх добрих людей, що були тоді в шинку, чумаків і просто заїжджих, і розказав, що так і так, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами підборіддя свої, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на хрещеному світі, щоб гетьманську грамоту вкрав чорт. Інші додали, що коли чорт або москаль украдуть що-небудь, то вже поминай як звали. Один тільки шинкар сидів мовчки в кутку. Дід і підступив до нього. Уже коли чоловік мовчить, то, мабуть, у нього натоптано розуму. Тільки шинкар не так-то був щедрий на слова; і коли б дід не поліз у кишеню за п’ятьма злотими, то був би дурно простояв перед ним.

— Я навчу тебе, як знайти грамоту, — мовив він, одвівши діда далі. У діда на серці одлягло. — Я бачу по очах, що ти козак — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворуч у ліс. Тільки почне у полі сутеніти, щоб ти був уже готовий. В лісі живуть цигани і виходять зі своїх нір кувати залізо в таку ніч, в яку тільки самі відьми їздять на своїх кочергах. Чим ті цигани промишляють навсправжки - знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будеш чути стукотняву; а буде перед тобою маленька стежка, побік обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди та й іди... Почне тебе терен дряпати, густа орішина дорогу заслоняти — ти все йди; і як прийдеш до невеличкої річки, тоді тільки можеш зупинитися. Там і побачиш, кого треба. Та не забудь набрати в кишені того, для чого й кишені зроблені... Ти знаєш, се добро і чорти й люди люблять. — Сказавши те, шинкар пішов у свій закамарок і не хотів більш говорить ні слова.

Покійний дід був чоловік не з лякливих: бувало, зустріне вовка, та зараз і зцупить його прямо за хвіст;

пройде з кулаками поміж козаків — всі так, як груші, покотяться на землю. Одначе щось подирало йому поза шкурою, як увійшов він у таку глупу ніч в ліс. Хоч би тобі зориночка на небі. Темно та глухо, як у пивниці; тільки чутно було, що далеко-далеко угорі, над головою, холодний вітер гуляв по верховітті, і дерева, мов захмелені козацькі голови, розгульно хитались, шепчучи листям п’яну мову. Аж ось повіяло таким холодом, що дід згадав і про кожух, і зненацька немов сто молотів загриміло по лісі таким гримотом, що у нього задзвеніло у голові. І, мов блискавкою, освітило на хвилинку увесь ліс. Дід одразу ж побачив стежку, котра пробивалась між чагарником. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Так, все так, як було йому казано; ні, не піддурив шинкар. Одначе не зовсім було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачив дід, щоб прокляті шпички та сучки так боляче дряпались: мало не за кожним ступінем його поривало скрикнуть. Помаленьку вибився він на просторіше місце, і, скільки міг примітить, дерева рідшали і ставали дедалі такі товсті, яких дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, мов воро-нована криця. Довго стояв дід над берегом, роздивляючись наоколо. По тім березі горить вогонь і, здається, от-от має погаснути, та й знов відбивається в річці, що тремтіла, мов шляхтич у козацьких лапах. Ось і місток! «Ну, тут сама тільки диявольська чор-типхайка хіба проїде». Дід одначе ступив сміливо і скоріше, ніж би інший встиг добути ріжок, щоб понюхати табаки, був уже по тім боці. Тепер тільки роздивився він, що коло вогню сиділи люди, — та такі мармизи, що іншим часом дорого б дав, аби б улизнути від такого знайомства. Але тепер нічого робить, треба спізнатись. От дід і виважив їм поклон, мало не в пояс: «Помагай Бог вам, добрії люди!» Хоч би тобі одно кивнуло головою; сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнім, дід без довгих заходів сів і собі. Мармизи — нічого; нічого й дід. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити в кишені, вийняв люльку, подивився кругом — ні одно не дивиться на нього. «Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: як би так, щоб, наприклад, сказать, теє...» (дід жив на світі немало, знав уже, як підпускать баляси, а при оказії, може, і перед царем не вчинив би собі сорому), щоб, наприклад, сказати, і себе не забуть, та й вам збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чим би запалить її, чортма». І на сю річ хоч би слово; тільки одна мармиза сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так що коли б був трохи не одхилився, то могло б статися, що попрощався навіки з одним оком. Бачивши далі, що час даремне плине, одважився — чи буде слухати нечисте кодло, чи ні — розказувати про діло. Мармизи і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дід догадався: забрав у жменю всі гроші, що були у нього, та й кинув мов собакам, туди, проміж їх. Як тільки кинув він гроші, все перед ним перемішалось, земля задрижала, і, як уже, — він і сам не міг того розказати, — опинився мало не в самому пеклі. «Батеньку мій!» — охнув дід, роздивившись добре. Що за страшидла! мармизи на мармизі, як то говориться, не видно. Відьом така пропасня, як лучається іноді на Різдво випаде снігу: та вбрані, та розмальовані, мов панночки на ярмарку. І всі, скільки їх там було, як п’яні, вибивали якогось чортівського гопака. Куряву збили, Боже спаси, яку! Дрижаки пройняли б хрещеного чоловіка, якби тільки побачив, як високо скаче бісовське кодло. На діда ж, незважаючи на всю страхотняву, сміх напав, коли побачив, як чорти, з собачими мордами, на німецьких ніжках, крутячи хвостами, звивались коло відьом, мов хлопці коло дівчат, а музики товкли себе в щоки кулаками, мов у бубни, та свистали носами, як у сопілки. Тільки ж побачили діда — так і потурили до його ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди — всі попростягались та отак і лізуть цілуваться. Дід тільки плюнув, така погань його напала! Далі схопили його та й посадили за стіл, завдовжки, може, з дорогу від Конотопа до Батурина. «Ну, се ще не зовсім погано, — подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю з капустою і багацько різних ласощів, — мабуть, диявольська сволоч не держить посту». Дід таки, не завадить вам теє знати, не гребав принагідно перехопити сього-того на зуби: їв небіжчик добре, а через те, не пускаючись у розмову, присунув до себе миску з накраяним салом та окіст, взяв видельце, трохи менше від тих вил, котрими господар бере сіно, захопив тим видельцем найбільший шмат, підставив скоринку хліба, аж зирк, досталося у чужий рот! Ось-ось над самим вухом — чутно навіть на весь стіл; як чиясь морда жує та плямкає. Дід нічого; схопив другий шматок і ось, здається, вже й по губах мазнув, тільки знов не в свою пельку пішло. В третій раз — знову у чужу. Розсердився дід, забув і страх, і в чиїх він лапах сидить. Прискочив до відьом:

— Що ви, іродяче кодло, задумали глузувати з мене? Коли не оддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я католиком, коли не переверну вам свинячих ваших рил на потилицю! Не встиг він вимовить останніх слів, як всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регіт, що у діда аж у душі похолонуло.

— Добре, — проверещала одна відьма, котру дід мав за найстаршу над усіма через те, що личина у неї була ледь не краща од всіх, — шапку ми тобі дамо, тільки хіба тоді, як виграєш тричі в дурня!

Що поробиш? Козакові сісти з бабами в дурня грати! Дід одмовлявся, одмовлявся, далі сів. Принесли карти — такі засмальцьовані, якими тільки в нас попівни ворожать на женихів.

— Слухай же! — заскавучала відьма вдруге. — Коли хоч один раз виграєш — твоя шапка; коли ж всі три рази зостанешся дурнем, то, не прогнівайся, не тільки шапки, а може, й світу більше не побачиш.

— Та здавай, здавай, чортова карго! що буде, то й буде!

Вже ж і карти роздано. Взяв дід свої карти в руки — дивиться не хочеться, така погань: хоч би тобі на сміх один козир. Із мастей десятка сама старша, пари навіть ні одної нема; а відьма все суне п’ятериками. Прийшлось остатись дурнем! Тілько-но вспів же остатись дід дурнем, як з усіх боків заіржали, загавкали, захрюкали всякі морди: «Дурень! Дурень! Дурень!»

— А, щоб ти перелопалось, диявольське кодло! — скрикнув дід, заткнувши собі пальцями вуха.

«Ну, — думає, — відьма підтасувала, тепер я буду сам здавать». Здав, засвітив козиря; подивився на карти: масть хоч куди, і козир є. Перше діло йшло як не треба краще; тільки ж відьма суне — п’ятерик з королями! У діда на руках самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнув королів козирями!

— Еге-ге! се вже не по-козацьки! А чим ти б’єш, земляче?

— Як чим? Козирями!

— Егеж, може, по-вашому се й козирі, тільки по-нашому - ні!

Зирк — справді проста масть. Що за дідько! Прийшлось удруге бути дурнем, і диявольське кодло почало знов драти пельку: «Дурень! Дурень!», так що аж стіл ходором ходив, і карти стрибали по столу. Дід розпалився, здав уостатне. Знов іде добре. Далі відьма знов п’ятерика; дід побив його і набрав з колоди повну руку козирів.

— Козир! — крикнув він, ударивши по столу картою так, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простої масті.

— А чим се ти, стара чортяко, б’єш?

Відьма підняла карту: під картою була проста шостака.

— Ач, диявольська мана! — мовив дід і з досади вдарив по столу кулаками щосили.

На щастя, у відьми була погана масть; а у діда, як на той час, трапились пари. Почав набирати карти з колоди, тільки — ані способу: дрантя таке лізе, що дід і руки опустив. А в колоді більше ні одної карти. Походив уже так, не дивлячись, простою шостакою;

відьма прийняла. «От тобі й на! се що? Еге-ге! мабуть, щось воно та не так!» От дід карти нишком під стіл, та й перехрестив; зирк — аж у нього на руках туз, король, валет козирьовий, а він замість шостаки пустив кралю.

— Ну, дурень же й я був!.. Король козирьовий! Що — потягла? Га? Кошача мордо!.. А туза не хочеш? Туз! валет!..»

Грім пішов по пеклу; відьму напали корчі, і — звідки не взялась шапка — бух дідові прямісінько в очі!

— Ні, сього мало! — крикнув дід, підбадьорившись та надівши шапку. — Коли зараз не стане передо мною мій козацький кінь, то от побий мене грім на сьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом вас усіх! — та вже був і руку звів, коли се зненацька загуркотіли перед ним кінські кістки.

— От тобі твій кінь!

Заплакав бідолаха дід, як мала дитина, дивлячись на ті кості. Шкода старого товариша!..

— Дайте ж мені хоть якого-небудь коня вибратися з вашого кубла!

Чорт ляснув гарапником — огир, як огонь, заграв перед дідом, і він, як птиця, вилетів наверх.

Одначе страх обняв діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гукання, ні поводів, скакав через провалля та болота. В яких тільки місцях він не був — просто аж дрижаки проймали при самій розповіді!

Глянув дід якось собі під ноги — і ще гірше злякався: провалля! круча страшенна! А диявольській скотині ні гадки: просто через те провалля! Дід — держатись; коли де тобі! Через пеньки, через купини полетів сторч головою в провалля і так гепнувся на дні об землю, що здалось, мовби й дух вибило. Принаймні, що тоді з ним діялось, нічого не пам’ятав і як прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднілось зовсім; перед ним мріли знайомі місця, і він лежав на стрісі своєї хати.

Перехрестився дід, як зліз додолу. Що за чортів батько! Які тільки з чоловіком чудасії діються! Зирк на руки — всі в крові, подививсь у бочку, що стояла стромко з водою — аж і обличчя теж у крові. Умившись гаразд, щоб не перелякать дітей, увіходить дід нишком у хату; коли дивиться — діти оступаються од нього, точаться назад та, жахаючись, показують йому пальцями, мовлячи: «Дивіться, дивіться, тату, мати, мов дурна, скаче!» І справді, сидить жінка, заснувши перед гребенем, держить в руках веретено і сонна підскакує на лавці. Дід, взявши її потихеньку за руку, розбудив: «Здорова була, жінко! чи ти здорова?» Вона довго дивилась, витріщивши очі, далі пізнала діда і почала розказувати, що їй снилось, ніби піч їздила по хаті і виганяла лопатою горшки, цебри, — і ще чортзна-що таке далі! «Ну, — каже дід, — тобі снилось, а я навсправжки бачив. Треба буде, як я бачу, освятити хату. Тепера ж мені ніколи». Сказавши се та одпочивши трохи, дід добув собі коня і вже не ставав ні вдень ні вночі, аж поки не доїхав до місця та не віддав грамоти самій цариці. Там дід набачив усяких див, що стало йому розказувать надовго після того: як повели його в палати, такі високі, що якби хат десять поставити одна на одну, і тоді, може, вистачило б. Як він був заглянув у одну кімнату — нема, у другу — нема, в третю — ще нема, в четвертій навіть нема, та аж у п’ятій уже, зирк — сидить сама, в золотій короні, в сивій новіській свитці, в червоних чоботях і золоті галушки їсть. Як звеліла насипать йому повну шапку «синицями», як... та всього й згадати не можна! Про ту ж мороку свою з чортами дід і думати забув, і коли траплялось, що хто-небудь згадував про се, то дід мовчав, ніби то не до нього приходилось, і великої труднації стоїло впросити його розказати про все, як було. І вже, мабуть, за покуту, що не похопився зараз після того посвятить хати, з старою кожнісінького ранку, якраз в той самий час, диво робилось, та й годі. За що не візьметься, ноги починають своє, і от так і тягне піти навприсяди.

Лі инувся останній день перед Різдвом. Настала 1VX зимова, ясная ніч. Виглянули зірки. Місяць величаво виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб весело було всім колядувати та Христа славити'.

Ніч проти Різдва

Підморожувало дужче, як ізрання; але зате кругом було так тихо, що скрип морозу під чобітьми за півверстви чувся. Ще ні один гурт парубоцький не з’являвся попід вікнами хат; тільки місяць зазирав крадькома до них, ніби дівчат виманював, що прибиралися та чепурилися, хутчій повибігати на рипучий сніг. Аж ось в одній хаті з комина посунув дим і хмарою пішов по небі, і з димом разом вилетіла відьма верхи на мітлі.

Якби був на той час проїздив сорочинський засідатель трійкою обивательських коней, в шапці з баранячим обводом, на кшталт уланській зробленій, в синім кожусі, підбитім чорним смушком, з нагаєм, з-диявола мудро заплетеним, що ним має за звичай підганяти свого кучера, то він би, запевне, помітив її, бо ж від сорочинського засідателя жодна тобі в світі відьма не вислизне. Він же достеменно знає, скільки в якої молодиці свиня водить поросят, і скільки лежить полотна у скрині, та що саме з своєї одежини і добра заставить добрий чоловік святої неділі у шинку. Та сорочинський засідатель не проїздив, та і яке йому діло до чужих, у нього своя волость. А відьма між тим знялася так високо, що однією тільки чор-ною цяткою мигтіла вгорі. І де тільки з’являлася цятка, там зорі одна по одній щезали на небі. Скоро відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блимало. Раптом з протилежного боку з’явилася інша цятка, побільшала, почала розтягатись, і була то вже не цятка. Короткозорий, хай би він надяг на ніс замість окулярів хоч би й колеса з комісарової брички, та й то не розпізнав би, що воно за проява. Спереду достоту німець⁵: вузенька мордочка, що безнастанно вертілася на всі боки та нюшкувала все, що тільки траплялося, закінчувалася, як і в наших свиней, кругленьким п’ятачком, ніжки були такі тонкі, що коли б такі мав яресківський голова, то переламав би він їх за першим козачком. Зате ж іззаду було воно справжній губернський стряпчий у мундирі, бо теліпався в нього хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні фалди в мундирах; хіба тільки по козлиній борідці під мордою, по невеличких ріжках, що стирчали на голові, та що був увесь не біліший од сажотруса, можна було догадатись, що не німець то й не губернський стряпчий, а просто чорт, якому остання ніч зосталася блукати на білім світі та під’юджувати на гріхи добрих людей. Взавтра ж, тільки-но вдарять перші дзвони до заутрені, помчить він неоглядки, хвоста пі-добгавши, до свого барлогу.

Тим часом чорт скрадався потихеньку до місяця і вже простяг був руку схопити його, але враз одсмик-нув її назад, мов обпікшись, поссав пальці, подригав ногою і забіг з другого боку, та знову ж таки відскочив і відсмикнув руку. Але ж, незважаючи на всі невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Прискочивши, раптом схопив він місяця вобіруч, кривлячись та дмухаючи, перекидав його з руки в руку, мов той дядько, що добув голими руками жарину для своєї люльки; аж тоді сховав похапцем до кишені та й побіг собі далі, мов і не він.

У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда, волосний писар, рачкуючи з коршми, бачив, як місяць ні з сього ні з того танцював на небі, і божився й запевняв з божбою у тому все село; та миряни хитали на те головами і навіть підіймали його на сміх. Але яка ж то була причина чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба покликав дяк до себе на кутю, де мають бути: голова; приїжджий з архирейської півчої дяків родич у синьому сурдуті, що брав щонайнижчого баса; козак Свербигуз і ще дехто; де, опріч куті, мала бути варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А між тим, його дочка, на все село красуня, зостанеться вдома, а до дочки запевне прийде коваль, силач і молодець хоч куди, котрий осоружніший був чортові, ніж проповіді панотця Кіндрата. На дозвіллі коваль займався малюванням і вважався за найкращого живописця на всю околицю. Сам ще тоді живий сотник J1...ко закликав його умисне до Полтави фарбувати дерев’яного паркана коло свого дому. Коваль порозмальовував і всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ. Коваль був богобоязливим чоловіком і малював часто образи святих: та й зараз ще можете знайти в Т... церкві його євангеліста Луку. Та все перевершив він, як змалював у церкві на стіні, в правому притворі, святого Петра в день Страшного суду, з ключами в руках, що виганяє з пекла злого духа; переляканий чорт метався на всі боки, прочуваючи свою загибель, а ув’язнені раніш грішники били та ганяли його батогами, поліняччям та чим запопадя. У той час, коли майстер працював над цією картиною і малював її на великій дерев’яній дошці, чорт усіма силами намагався завадити йому: штовхав невидимо під руку, здіймав із горна в кузні попіл та засипав ним картину; а проте роботу було закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено у стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мстити ковалеві.

Одна тільки ніч залишалася йому тинятися по білім світі; але й цієї ночі він метикував, як би то зігнати на ковалеві свою злість. Отож для цього він і наважився вкрасти місяця, надіючись, що старий Чуб ледачий та неповороткий, а від хати до дяка не так і близько: дорога йшла поза селом, проз вітряки, проз цвинтар, огинала яр. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могла б заманити Чуба, але такої темряви хай би хто спробував стягти його з печі та виманить із хати. А коваль, що здавна був з ним у незлагоді, при ньому не насмів би нізащо прийти до дочки, хоч і який був дужий.

Таким-от побитом, як тільки-но чортяка сховав до кишені своєї місяця, враз по всьому світу зробилося так темно, що не всяк знайшов би дорогу й до шинку, не те що до дяка. Відьма, опинившися зненацька в темряві, скрикнула. Тут чорт, підсипавшись до неї, підхопив її під руку і заходився нашіптувати над ухо те саме, про що звичайно нашіптують усій жіноцькій породі. Дивно влаштовано на нашому світі! Все, що тільки живе на ньому, все те силкується перехоплювати та перекривляти одне одного. Колись, бувало, в Миргороді один тільки суддя та городничий походжали взимку у критих сукном кожухах, а все мале чиновництво носило просто непокриті; тепер же і засідатель, і підкоморий одсмалили собі нові кожухи з решетилівських смушків, сукном криті. Канцелярист та волосний писар позаторік понабирали синьої китайки по шість гривень за аршин. Паламар зробив собі нанкові на літо шаровари та камізельку із смугастого гарусу. Одно слово, все пнеться в люди! Коли ці люди не будуть марнотні! Можна побитись об заклад, що багатьом видасться вдивовижу бачити чорта, котрий і собі туди ж таки пнеться. Найсердитіше те, що він, певне, красунчиком себе уявляє, дарма що вся постава — глянути совісно. Пика, як говорить Хома Григорович, мерзота мерзотою, а проте й він не від того, щоб у гречку скакати. Але на небі й під небом так потемніло, що нічого не можна було вже побачити, що там коїлось далі між ними.

- То ти, куме, кажеш, що не був іще у дяка в новій хаті? — говорив козак Чуб, виходячи з дверей своїх, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині чоловіка, оброслого бородою; видно було, що вже тижнів зо два чи й більше не доторкався до неї уламок коси, якими звичайно дядьки голять свою бороду, не маючи бритви. — Там тепер буде славна пияти-ка! - провадив Чуб далі, ошкіряючись при цьому задоволено. — Аби-но тільки нам не спізнитись!

При цьому Чуб поправив свого пояса, що тісно оперезував кожуха, глибше насунув свою шапку, стис у кулаці батога — страх та кару для в’їдливих собак; але, поглянувши вгору, зупинився...

— Що за дідько! Глянь! глянь-но, Панасе!..

— А що? - мовив кум і підвів свою голову теж догори.

— Як-то що? Таж місяця нема!

— Що за напасть! Таки й справді нема місяця.

— То-то й воно, що нема! — мовив Чуб, трохи сердитий на кумову завсідню байдужість: — Тобі, бачиться, й за ухом не свербить.

— А що маю робити?

— І треба ж було, — провадив Чуб, утираючи рукавом уса, — якомусь чортяці, бодай йому, собаці, зранку не привелося чарчини горілки випити, втрутитися!.. Далебі, наче на сміх... Навмисне, сидячи в хаті, виглядав у вікно: ніч — диво! Ясно, сніг виблискує проти місяця. Все було видно, наче вдень. Не встиг вийти за двері — і на тобі, хоч в око стрель!

Чуб довго ще буркотів та лаявся, а тим часом роздумував, на що б його зважитись. Йому до смерті хотілось попатякати про всякі дурниці в дяка, де, певне діло, сиділи вже й голова, і заїжджий бас, і дігтяр Микита, який їздив що два тижні до Полтави на торг та викроював такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися зо сміху. Уже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Все це, правда, було дуже принадне; але нічна темрява нагадала йому про ті лінощі, в яких так щиро кохаються всі козаки. Як то було б хороше тепер лежати, підобгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та слухати крізь п’янку дрімоту колядок і пісень веселого парубоцтва та дівчат, що гуртами товклися попід вікнами! Він би, напевне, зважився на теє, коли б був сам, але тепер удвох не так нудно і страшно йти серед темної ночі, та й не хотілося таки виказати себе перед іншими ледарем чи боягузом. Скінчивши лайку, звернувся він знову до кума:

— Так-таки й нема, куме, місяця?

— Нема.

— Чудасія, далебі! А дай-но понюхати табаки. У тебе, куме, добряча табака! Де береш?

— Та де вона в біса добряча! — відповів кум, зачиняючи березову табакерку, цяцьковану везерунками. — Стара курка не чхне!

— Пам’ятаю, — провадив Чуб своєї, — мені покійний шинкар Зозуля привіз якось табаки з Ніжина. Ото була табака! Добра табака була! Так що, куме, як нам бути? Темно ж бо надворі.

— Так, напевне, лишаймося вдома, — мовив кум, беручись за ручку дверей.

Коли б кум був не сказав цього, то Чуб, мабуть, зважився б зостатись, але тепер його ніби щось під’юджувало йти наперекір:

— Ні, куме, ходім! Не можна, треба йти!

Сказавши це, він уже й гнівався на себе, нащо

сказав. Йому було дуже неприємно плентатись такої ночі; та його втішало те, що він сам умисне цього захотів і вчинив-таки не так, як йому радили.

Кум, не виявивши на обличчі своєму ані знаку досади, як людина, котрій геть байдужісінько, чи то вдома сидіти, а чи з дому подаватися, оглянувся кругом, почухав собі пужалном плечі, і двоє кумів вирушили в дорогу.

Тепер погляньмо, що робить, сама зоставшися, дочка-красуня. Оксані не минуло ще й сімнадцяти, а вже мало не по всьому світі, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки тільки й мови, що про неї.

Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорилося, і вередлива була, як вродливиця. Коли б вона ходила не в плахті та запасці, а в якомусь капоті, то порозганяла б усіх своїх прислужниць. Парубки вганялися за нею табунами, але, стративши терпець, кидали помалу й лицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був упертий і не кидав своїх зальотів, хоч і з ним поводились анітрохи не краще, як з іншими.

По тому, як батько вийшов з хати, вона довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олов’яній оправі дзеркальцем і не могла намилуватися з себе. «І чого це людям надумалося славити про мене, буцімто я гарна? — говорила вона, ніби знічев’я, для того тільки, щоб хоч про що-небудь побазікати з собою. — Брешуть люди, я й зовсім негарна!» Але дитинно-юне личко, що майнуло в дзеркалі, свіже, жваве, з блискучими чорними очима та невимовно приємною усмішкою, яка пропікала душу, вмить довело протилежне. — «Хіба чорні брови та очі мої, — провадила красуня, не випускаючи дзеркальця, — такі гарні, що вже інших таких і на світі немає? Що тут хорошого в цьому кирпатенькому носі? і в щоках? і в губах? Буцімто гарні мої чорні коси? Ой! їх можна злякатися увечері: вони, мов довгі змії, переплелись та обвились довкруг моєї голови. Я бачу тепер, що я й зовсім не гарна! — і, помалу відсуваючи далі від себе дзеркало, скрикнула: — Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку ж радість принесу я тому, чия буду жінка? Як же милуватиметься мною мій чоловік! Він і пам’ять стратить! Він зацілує мене до смерті.

— Чудова дівчина, — прошепотів, увійшовши тихо, коваль, — і чванства в неї мало!.. Може, з годину яку стоїть, видивляючися в дзеркало, і не надивиться, і ще вихваляє себе вголос!

9 Тарас Бульба

257

«Таке-то, парубки, чи я ж вам пара? Ви погляньте на мене, - продовжувала гарненька кокетка, — як я плавно виступаю; в мене сорочка шита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам і довіку не бачити багатшого галуна. Цього всього накупив мені батько, щоб посватав мене найкращий молодець у світі!» І, усміхнувшись, обернулась вона в другий бік та й побачила коваля...

Скрикнула й суворо постала перед ним.

Коваль і руки опустив.

Тяжко розказати, що відобразилося на смаглявому личку чудової дівчини: і суворість у ньому була видна, і крізь суворість якесь глузування над зніяковілим ковалем, і ледь помітна барва досади тонко розлилася по обличчю; і все це так перемішалося й таке було неймовірно хороше, що обцілувати її мільйон разів — ото все, що тоді можна було вчинити найліпшого.

— Ти чого прийшов сюди? — так почала говорити Оксана. — Може, хочеться, щоб вигнала за поріг лопатою? Ви всі майстрі підсипатися до нас. Миттю пронюхаете, коли батьків нема вдома. О! я знаю вас! Що, скриня моя готова?

— Буде готова, моє серденько, таки по святах буде готова. Коли б ти знала, скільки навовтузився я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате ж у жодної попівни не буде такої скрині. Залізо на оковку поклав таке, що не клав на сотникову тарадайку, як ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована! Всю околицю біленькими своїми ніжками сходи, не знайдеш такої! По всьому полі будуть розкидані червоні й сині квіти. Як жар, горітиме. Не гнівайся ж на мене! Дозволь хоч поговорити, хоч подивитися на тебе!

— Хто ж тобі боронить, говори й дивись!

Тут сіла вона на лаву і знову заглянула в дзеркало та заходилася поправляти на голові свої коси. Гляну-ла на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке відчуття самозамилування проглянуло на устах, на свіжих щоках і в очах відсвітилося.

— Дозволь же й мені сісти коло тебе! — мовив коваль.

— Сідай, — відповіла Оксана, зберігаючи на устах та в задоволених очах ще те ж саме відчуття.

— Чудова, ненаглядна Оксано, дозволь поцілувати тебе, — сказав заохочений коваль і пригорнув її до себе з наміром відхопити поцілунка; та Оксана відхилила свої щоки, що перебували вже на непомітній відстані від губ коваля, і відіпхнула його.

— Ще чого тобі захотілось? Йому як мед, то й ложкою! Геть від мене, в тебе руки шорсткіші од заліза. Та й сам ти пахнеш димом. Мабуть, мене всю замарав сажею.

На цім слові піднесла дзеркало і взяла знову перед ним чепуритися.

«Не любить вона мене, — думав собі, голову звісивши коваль. — їй усе забавки; а я стою перед нею, мов дурень, і очей не зводжу з неї. І все б стояв перед нею, і вік би не зводив з неї очей! Чудна дівчина! Чого б тільки я не дав, щоб дознатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, їй і діла нема ні до кого. Вона любується тільки сама собою; мучить мене, бідолашного; а я за журбою не бачу й світа; а я її так люблю, як ніхто на світі не любив і не любитиме ніколи».

— Чи це правда, що твоя мати відьма? — промовила Оксана й засміялася; і коваль почув, як у ньому все засміялося всередині. Сміх цей наче враз відлу-нився в серці і в жилах, що тихо стрепенулися, і водночас досада запала в його душу, що не вправі обцілувати це так приємно осяяне сміхом личко.

— Що мені до матері? Ти в мене і мати, й батько, і все, що тільки є дорогого в світі. Коли б мене прикликав цар і сказав: «Ковалю Вакуло, проси у мене всього, що тільки є найкращого у мене в царстві, все віддам тобі. Звелю для тебе зробити золоту кузню, і куватимеш ти срібними молотами». — «Не хочу, — сказав би я цареві, — ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства: дай мені краще мою Оксану!»

— Бач, який ти! Тільки ж і батько в мене такий, що не дасть маху. Ось побачиш, коли він не ожениться на твоїй матері,- — мовила, лукаво всміхнувшись, Оксана. - Однак дівчата щось не приходять... Що б це значило? Давно вже пора колядувати. Мені вже скучно стає.

— Господь із ними, моя красуне!

— Чи й не так? З ними, певно, прийдуть і парубки. Ото піде гульня! Уівляю, яких нарозказують смішних пригод!

— То тобі весело з ними?

— Та вже ж веселіше, як із тобою. Ага! хтось стукнув, певне, дівчата з парубками?

«Чого мені більше сподіватись? — казав коваль сам до себе. — Вона знущається з мене. Я їй так само дорогий, як проіржавлена підкова. Та коли так, то не діжде ж і інший посміятися з мене. Нехай-но тільки помічу запевне, хто їй більше до вподоби за мене; я одучу...»

Стукіт у двері та голос, що лунко пролунав на морозі: «Відчини!» — урвали його роздуми.

— Стривай, я сам відчиню, — сказав коваль і вийшов у сіни з наміром нам’яти з досади боки першому, хто нагодиться під руку.

Мороз подужчав, і вгорі так стало холодно, що чорт перестрибував з однієї ратички на другу та хукав у кулак, аби хоч як-небудь розігріти закоцюблі руки. Не штука, правда, й змерзнути тому, хто товкся з ранку до ранку в пеклі, де, звісна річ, не такий холод, як у нас зимою, і де, надягнувши ковпака та ставши проти огнища, немовби справжній кухмістер, підсмажував він грішників із такою насолодою, як ото зазвичай господиня смажить об Різдві ковбасу.

Відьма й сама почула холод, дарма що тепло було одягнена; і тому, піднявши руки вгору, одставила ногу та, прибравши такої постави, як людина, що мчить на ковзанах, жодним суглобом не зворухнувшись, спустилась по воздусях, як по льодяній пологій горі, і прямісінько в комин.

Чорт таким самим чином подався слідом за нею. Але оскільки ця тварина прудкіша за всякого джигуна в панчохах, то й не дивно, що він наїхав при самім вході в димар на шию своїй коханці, та й опинилися обоє в просторій печі, поміж горшками.

Мандрівниця відхилила потихеньку заслонку, щоб глянути, чи не наскликав син її Вакула до хати гостей, та, побачивши, що нікого не було, за винятком тільки мішків, що лежали серед хати, вилізла з печі, зняла теплого кожуха, причепурилась, і ніхто б не здогадався, що вона хвилину тому їздила на мітлі.

Мати коваля Вакули мала не більше літ сорока. Вона була ні гарна, ні погана із себе. Важко й бути гарною в такі літа. Одначе ж вона так уміла причаровувати до себе найстатечніших козаків (а їм, не завадить, між іншим, до слова зауважити, байдуже до красоти), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звичайно, як дячихи не було вдома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз. І, до честі казати, вона вміла таки вправно обходитися з ними. Жодному з них і на думку не спадало, що в нього є суперник. Чи йде богобоязливий дядько, чи дворянин, як називають себе козаки, одягнений у кобеняк з відлогою, в неділю до церкви або ж, як бу-ва негода, до шинку, — як же не зайти до Солохи, не поїсти масних зі сметаною вареників, та не побалакати в теплій хаті з балакучою та запопадливою господинею? Отож дворянин нарошне для того загинав доброго гаку, перш ніж досягав шинку, і називав це — заходити по дорозі. А піде, бува, Солоха у свято до церкви, надівши яскраву плахту з китайчатою запаскою, а поверх неї синю юбку з понашиваними ззаду золотими вусиками, та й стане просто біля правого криласа, то дяк уже, далебі, закашлювався і примружував мимохіть у той бік очі; голова гладив вуса, закладав за вухо оселедця й говорив до сусіда поруч: «Ех, добряча молодиця ж! Чорт-молодиця!»

Солоха вклонялася кожному, і кожен думав, що вона кланяється йому одному. Проте, хто охоч у чужі діла встрявати, одразу ж і спостеріг би, що Солоха найпривітніша була до козака Чуба. Чуб удовець був, вісім скирт хліба завсіди стояли перед його хатою. Дві пари дужих волів усяк раз висовували свої голови з плетеного лісою хліва й ревли на вулицю, коли бачили куму — корову чи дядька — товстого бика. Бородатий цап дерся аж на покрівлю та деренчав звідти різким голосом, мов городничий, дражнячи індичок, що походжали по подвір’ї, та обертався задом, як помічав своїх ворогів, хлопчиків, що знущалися з його бороди. По скринях у Чуба лежало багато полотна, жупанів та стародавніх кунтушів з золотими галунами: покійна дружина його була чепуруха. У городі, опріч маку, капусти, соняшників, засівалось щороку дві грядки тютюну. Усе це Солоха не від того була, щоб приєднати до свого хазяйства, наперед міркуючи, який вона дасть йому лад, коли воно перейде до її рук, і подвоювала прихильність до старого Чуба. А щоб якимсь-то чином син її Вакула не підсипався до дочки його та не встиг прибрати всього собі, а тоді вже й, певна річ, не підпустив би її ні до чого мішатися, вдалася вона до відомого засобу усіх сорокарічних кумась: розсварювати якомога частіше Чуба з ковалем. Може, якраз ці її хитрощі та мудрування й призвели до того, що аж де-не-де почали подейкувати старі баби, особливо як випивали десь на веселій беседі зайву чарку, що Солоха достеменно відьма; що парубок Кізяколупенко бачив у неї ззаду хвіст, величиною не більший за звичайне веретено; що вона ще у позаминулий четвер чорною кішкою перебігла дорогу; що до попаді якось прибігла свиня, закукурікала півнем, нап’яла на голову шапку отця Кіндрата і побігла назад.

Сталося так, що саме тоді, як баби про це розводилися, прийшов такий собі чередник Тиміш Коростявий. Він не пропустив нагоди оповісти, як літом, перед самою Петрівкою, коли він ліг у хліву спати, підмостивши під голови соломи, бачив на власні очі, що відьма, простоволоса, в одній сорочці, почала доїти корів, а він не міг зворухнутися — таке вона йому наслала; подоївши корів, вона прийшла до нього і помазала йому губи чимсь таким бридким, що він плював після того цілісінький день. Та все це щось сумнівне, бо самий тільки сорочинський засідатель може побачити відьму. Того ж то всі значні козаки тільки рукою махали, коли чули таке. «Брешуть, сучі баби!» — була зазвичай їхня відповідь.

Вилізши з печі та обсмикавшись, Солоха, як добра хазяйка, заходилася прибирати та все до свого місця ставити; але мішків не чіпала: «Це Вакула приніс, нехай же сам і виносить!» Чорт тим часом, коли ще влітав у димар та якось-то ненароком обернувшися уздрів Чуба, об руку з кумом, уже від хати далеченько. Умить вилетів він із печі, перебіг їм дорогу й почав розкидати з усіх боків кучугури примерзлого снігу. Знялася метелиця. У повітрі забіліло. Сніг крутився туди й сюди мереживом і загрожував позаліплювати очі, рота й вуха перехожим. А чорт подався знову до димаря, твердо впевнений, що Чуб повернеться разом з кумом назад, заскочить коваля та й так уже почастує, що той довгенько буде не в змозі взяти пензля в руки та малювати образливі карикатури.

Справді, тільки-но здійнялася хурделиця, а вітер почав різати просто в очі, як Чуб уже почав каятись і, насуваючи дужче на голову відлогу, заходився частувати лайкою себе, чорта й кума. Втім, ця досада була вдавана. Чуб дуже радий був з того, що здійнялася заметіль. До дяка було ще у вісім раз далі, ніж вони пройшли. Мандрівники повернули назад. Вітер віяв у потилицю; але крізь хуртовину нічого не було видно.

— Стривай-но, куме! Ми, здається, не туди йдемо, -сказав, трохи одійшовши, Чуб. — Я не бачу ні одної хати. Оце так метелиця! Зверни-но ти, куме, трохи вбік, чи не знайдеш дороги; а я тим часом тут пошукаю. Понесла ж нечиста сила тинятися в таку хугу! Не забудь гукнути, як найдеш дорогу. Ото яку купу снігу напустив у вічі сатана!

Дороги, проте, не було видно. Кум, одійшовши вбік, плентався в халявистих чоботях взад і вперед і врешті набрів прямо на шинок. Ця знахідка так його порадувала, що він забув про все, обтрусившись від снігу, увійшов до сіней, анітрохи не турбуючись про кума, що зостався на вулиці. Чубові здалося тим часом, буцім він знайшов дорогу; зупинившись, заходився він був кричати з усієї сили, але, бачачи, що кум не з’являється, вирішив іти сам. Пройшовши трохи, побачив він свою хату. Кучугури снігу лежали круг неї і на покрівлі. Б’ючи одна об другу закоцюблими на морозі руками, давай грюкати в двері та гукати вимогливо на дочку, щоб відчинила.

— Чого тобі тут треба? — суворо крикнув по виході коваль.

Чуб, впізнавши голос коваля, відступив трохи назад. «Е, ні, це не моя хата, — бубонів він сам до себе, до моєї хати не забреде коваль. Знов же, як добре придивитись, то й не ковалева. Чия б же то була хата? От тобі й на! Не розшолопав! Та це ж кривоногого Левченка, що недавно жінку молоду взяв. То ж тільки в нього хата схожа на мою. Отож-то мені ще й зразу трохи дивно здалося, що так скоро прийшов додому. Але ж Левченко сидить тепер у дяка, це я добре знаю; чому ж тоді коваль?.. Е-ге-ге! він учащає до його молодої жінки. Ось як! Гаразд!., тепер я все зрозумів».

— Хто такий і чого тиняєшся під дверима? — промовив коваль ще суворіше, підійшовши ближче.

«Ні, не скажу йому, хто я такий, — подумав Чуб, — чого доброго, ще відлупцює, клятий виродок!» — і, змінивши голос, відповів:

— Це я, чоловіче добрий! прийшов вам на забаву поколядувати трохи під вікнами.

— Забирайся до біса зі своїми колядками! — сердито крикнув Вакула. — Чого ж ти стоїш там? Чуєш, забирайся зараз же мені геть!

Чуб і сам уже мав цей розумний намір, але йому було досадно, що змушений слухати ковалевих наказів. Здавалось, якась нечиста сила штовхала його щось сказати наперекір.

— Що це ти, справді, розкричався? — мовив він тим самим голосом, — я хочу колядувати, та й годі!

— Еге! Та тебе словами не вгамуєш... — Слідом по цій мові Чуб відчув дошкульний удар у плече.

— Ага, то це ти, як бачу, заводишся уже й битись! — промовив він, трохи відступаючи.

— Пішов звідси! Пішов! — гукав коваль, даючи Чубові другого стусана.

— Та що ж це ти? — мовив Чуб таким голосом, в якому відображалися і біль, і досада, і несмілість. — Ти, бачу, не на жарти б’єшся, ще й таки боляче б’єшся!

— Пішов, пішов! — гукнув коваль і грюкнув дверима.

— Чи ти ба, як розхрабрувався! — казав Чуб, зоставишся на вулиці самотою. — Спробуй підійти! Ач, який! Ото велика цяця! Думаєш, я на тебе суда не знайду? Ні, голубчику, я піду, і піду прямо до коми-сара. Ти в мене будеш знати! Не подивлюсь, що ти коваль та маляр. Подивитися, одначе, на спину та плечі: запевне, синці є. Мабуть, добре таки побив вражий син! Шкода, що холодно й не хочеться кожуха скидати. Стривай же, бісів ковалю, чорт би тебе лупив і твою кузню, ти в мене ще натанцюєшся! Ну, клятий же шибеник! Одначе ж його тепер нема вдома. Солоха, певне, сидить сама. Гм... воно й недалечко звідси; піти б! Час тепер якраз такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє, буде можна... Бач, як боляче побив, клятий коваль!

Тут Чуб, почухавши собі спину, рушив у другий бік. Приємність, яка на нього чекала попереду від побачення із Солохою, дещо поменшувала біль і навіть мороз, що тріщав по всіх вулицях, що й висвисти завірюхи його не заглушали. Часами на обличчі його, де бороду та вуса метелиця намилила снігом, вправніше од всякого цирульника, що ото, мов кат, хапає свою жертву за носа, проступала півсолодка міна. Одначе коли б сніг не хрестив з усіх боків перед очима, то довго можна було б іще бачити, як Чуб зупинявся, чухмарив спину, промовляв: «Боляче набив клятий коваль!» — і знову рушав далі.

У той час, коли проворний джиґун з хвостом та з цапиною борідкою літав з комина і потім знову в комин, ладівниця з украденим місяцем, що висіла в нього при боці на черезплічнику, якось ненароком зачепилась у печі та й розкрилася, і місяць, скориставшись цією нагодою, випурхнув через димар Со-л опійної хати і плавно здійнявся на небо. Все освітилося. Завірюхи наче й не було. Сніг засяяв, мов широке срібне поле, і засіявся весь кришталевими зорями. Мороз начеб пересівся. Гурти парубків і дівчат повиходили з мішками. Пісні залунали, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Чудово сяє місяць! Трудно розказати, як любо поштовхатися такої ночі у юрбі дівчат, що сміються й співають, чи між парубками, охочими на всякі жарти та витівки, які тільки може навіяти ця сповнена веселого сміху ніч. У добрім кожусі тепло; від морозу ще дужче горять щоки; а на пустощі сам дідько підбиває ззаду.

Дівочі гуртки з мішками вломилися до Чубової хати, обступили Оксану; галас, регіт, балаканина приголомшили коваля. Всі наввипередки хапалися оповісти красуні якусь новину, викладали з мішків та хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, котрих встигли уже чимало наколядувати. Оксана, здавалось, була в цілковитому задоволенні та радісна, щебетала то з тією, то з тією і реготалась не вгаваючи. У якійсь досаді та заздрості дивився коваль на ті веселощі і цього разу кляв колядки, хоча й сам кохавсь у них без міри.

— Еге, Одарко! — мовила весела красуня, обернувшись до якоїсь із дівчат, — у тебе нові черевики. Ой, які ж бо хороші! й із золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе такий чоловік, який тобі купує; а от мені нема кому дістати таких славних черевичків.

— Не тужи, люба моя Оксано! — похопився коваль, — я тобі дістану такі черевички, котрі мало яка й панночка носить.

— Ти? — сказала, скоро та згорда глянувши на нього, Оксана. — Побачу я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.

— Бач, яких захотіла! - закричала зі сміхом дівоча юрба.

— Так, — продовжила гордо красуня згорда, — будьте ви всі за свідків: якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, що носить цариця, то от моє слово, що вийду одразу ж за нього заміж.

Дівчата забрали з собою примхливу красуню.

— Смійся, смійся! — промовляв коваль, виходячи слідом за ними. — Я сам сміюся з себе! Думаю, і ніяк не збагну, куди дівся розум мій? Вона мене не любить — ну, Бог з нею! Ніби на всьому світі одна Оксана. Слава Богу, дівчат багато хороших і без неї на селі. Та й що Оксана? З неї ніколи не буде доброї хазяйки; вона тільки чепуритися майстриня. Ні, годі, пора покинути ці дурощі.

Але саме тоді, як коваль готувався бути рішучим, якийсь злий дух проносив перед ним веселий образ Оксани, що насмішкувато проказувала: «Добудь, ковалю, царицині черевички, вийду за тебе заміж!» Все в ньому нуртувало, і він тільки й думав, що про Оксану.

Гурти колядників, парубоцтво окремо, дівоцтво окремо, поспішали з одного кутка на другий. Але коваль ішов і нічого не бачив, і не брав участі у тих веселощах, котрі колись любив більше за всіх.

Чорт тим часом не на жарт розніжився у Солохи: цілував їй руку з такими вихилясами, як засідатель у попівни, хапався за серце, охкав і сказав навпрямки, що коли вона не погодиться задовольнити його жаги та не винагородить як слід, то він ладен на все: кинеться у воду, а душу запроторить прямісінько до пекла. Солоха була не так і жорстока, до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Вона таки любила бачити, як за нею волочиться натовп, і рідко коли бувала без компанії; цей же вечір, одначе, збиралася перебути самотою, бо всіх значних обивателів села закликано було на кутю до дяка. Але все обернулося по-іншому: чортяка тільки-но виставив свою вимогу, як зненацька зачувся голос дебелого голови. Солоха побігла відчиняти, а проворний чорт поліз у мішок, що лежав долі.

Голова, обтрусивши сніг зі своєї капелюхи та випивши із Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася завірюха, а побачив світло в її хаті та й завітав до неї, з наміром провести вечір з нею.

Не встиг голова це договорить, як у двері почувся стук і голос дяка.

— Сховай мене куди-небудь, — шепотів голова. — Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком.

Солоха думала довго, куди б заховати такого дебелого гостя; нарешті вибрала найбільшого мішка з вугіллям; вугілля висипала в бодню, і дебелий голова вліз з вусами, з головою та з капелюхою в мішок.

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і оповів, що в нього не було нікого і що він сердечно радий нагоді погуляти трохи в неї та і не злякався заметілі. Тут він приступив до неї, кашлянув, усміхнувся, доторкнувсь своїми довгими пальцями до її заголеної, повненької руки і промовив, з таким видом, в якому вчувалися й лукавство і самовдоволеність.

— А що це у вас, велеліпная Солохо? — І, сказавши це, одскочив він трохи назад.

— Як що? Рука, Йосипе Никихворовичу! — відповідає Солоха.

— Гм! Рука! Хе! хе! хе! — промовив сердечно задоволений з такого свого почину дяк і пройшовся по кімнаті.

— А це що у вас, дражайшая Солохо? — запитав він з таким самим виглядом, підступивши до неї знову і схопивши її злегка рукою за шию, і таким же чином відскочивши назад.

— Буцім не бачите, Йосипе Никихворовичу! — відповіла Солоха. — Шия, а на шиї намисто.

Гм! на шиї намисто! Хе! хе! хе! — і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.

— А це що у вас, незрівнянная Солохо?.. — не знати, до чого б тепер доторкнувся дяк своїми довжезними пальцями, як раптом почувся у двері стукіт і голос козака Чуба.

— О, Боже мій, сторонняя особа! — скрикнув перелякано дяк. — Що ж тепер, як застануть особу мого стану?.. Дійде до отця Кіндрата...

Та занепокоєння дяка мало іншу причину: він боявся більше того, щоб не дізналася його половина, що й без того страшною рукою своєю зробила з його товстої коси щонаймізерненьку.

— Ради Бога, доброчесная Солохо, — говорив він, тремтячи всім тілом. — Ваша добрість, як сказано в писанії Луки, глава тринад... трин... Стукають, їй-богу, стукають! Ой, сховайте ж мене куди-небудь!

Солоха висипала вугілля в бодню з другого мішка, і не дуже тілистий дяк вліз у нього та й примостився на самому дні так, що поверх нього можна б насипати іще якого півмішка вугілля.

— Здрастуй, Солохо! — сказав, увіходячи до хати, Чуб. — Ти, може, не сподівалась мене, га? А правда ж, не чекала? Може, я перешкодив?.. — провадив Чуб, удавши на лиці своєму жартівливу та значущу міну, котра наперед давала знати, що неповоротка голова його моцувалася й готувалася видати ущіпливу та вигадливу штуку. — Може, ви тут і розважалися з ким!., може, ти кого-небудь сховала вже, га? — І, захоплений таким своїм дотепом, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він сам-один користується прихильністю Солохи. — Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. Я думаю, у мене горло замерзло од клятого морозу. Послав же Бог таку ніч проти Різдва! Як заходилося, чуєш, Солохо, як заходилося... Як задубли руки: не розстебну кожуха! Як заходилася хурделиця.

— Відчини! — пролунав знадвору голос, супроводжуваний поштовхом у двері.

— Стукає хтось? — сказав, урвавши мову, Чуб.

— Відчини! — закричало ще дужче.

— Це коваль! — мовив, хапаючись за капелюху, Чуб. — Слухай, Солохо, куди хоч дівай мене; я нізащо в світі не хочу навертатись на очі цьому виродкові триклятому, бодай йому, чортовому синові, під обома очима повискакували пухирі, як копиці завбільшки!

Солоха, і собі злякавшись, метушилась по хаті, мов очамріла, і, стративши тяму, дала знак Чубові лізти в той самий лантух, де вже сидів дяк. Бідолашний дячина не смів виказати ані кашлем, ані кректанням болю, коли тяжкий чолов’яга сів йому трохи не на голову та розіклав свої намерзлі на морозі чоботи по обидва боки його висків.

Коваль увійшов, не кажучи ні слова, не здіймаючи шапки, і майже повалився на лаву. Видно, що він був вельми не в гуморі.

Тоді, як Солоха саме зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Цього вже аж ніяк не можна було заховати в мішку, бо й мішка такого не можна було знайти. Він був огрядніший за самого голову і вищий на зріст од Чубового кума. То ж Солоха вивела його на город, щоб вислухати од нього все, що він мав їй сказати.

Коваль неуважливо блукав поглядом по кутах своєї хати, прислухаючись часом до співу колядників, що долинав зусюди; нарешті зупинив очі на мішках: «Навіщо тут лежать оці мішки? їх давно б час прибрати звідси. Через оте дурне кохання я одурів зовсім. Взавтра свято, а в хаті й досі лежить всякий мотлох. Однесу їх до кузні!»

Тут коваль присів до величезних мішків, позав’язував їх міцніше і намірився завдати собі на плечі. Але, бачилось, що його думки гуляли Бог знає де, інакше б він почув, як зашипів Чуб, коли волосся на голові йому прикрутила зав’язка, а дебелий голова почав було гикати доволі виразно.

— Невже ж не виб’ється з голови моєї ця негідна Оксана? — говорив коваль, — не хочу й думати про неї; а все думається, та, як на злість, все лиш про неї одну. Чого це так, що думка проти волі лізе в голову? Що за чортівня, мішки ніби стали важчі, ніж були! Сюди, мабуть, накладено ще чогось, крім вугілля. Дурень я! Я й забув, що тепер мені все здається тяжчим. Колись, бувало, я міг зігнути й розігнути в одній руці мідний п’ятак і кінську підкову; а тепер мішків з вугіллям не підійму. Скоро од вітру валитимусь. Ні! — гукнув він, помовчавши і підбадьорившись, — що я за баба! Не дам нікому сміятися наді мною! Хоч десять таких мішків, усе підійму! — І бадьоро завдав собі на плечі мішки, що їх не донесли б і двоє дужих чоловіків. — Візьму й цього, — додав він, підіймаючи невеличкого, на дні котрого лежав, скоцюрбившись, чорт. — В цей, здається, я поскладав свій інструмент. — Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісню:

Мені з жінкой не возиться.

Голосніше й голосніше розлягалися вулицями пісні та крики. Юрби товкущого народу збільшилися ще прийшлими із сусідніх сіл. Парубки пустували й казилися досхочу. Часто поміж колядок чулася якась весела пісня, що тут таки встиг скласти котрийсь із молодих козаків. А то раптом один із юрби замість колядки заводив щедрівку й ревів на всю горлянку:

Щедрик, ведрик!

Дайте, вареник!

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски!

Сміх винагороджував витівника. Маленькі вікна відчинялися, і сухорлява ручка бабусі, котрі самі тільки з поважними батьками зоставалися в хатах, висовувалася з вікна з ковбасою чи шматком пирога. Парубки та дівчата навперейми наставляли мішки й ловили свою здобич. В одному місці парубки, зайшовши з усіх боків, оточили гурт дівчат: шум, крик, той кидає грудкою снігу, той вириває мішка з усякою всячиною. А в іншому місці дівчата переймали парубка, підставляли йому ногу, і він сторч головою летів з мішком на землю. Здавалося, геть усю ніч готові були веселитися. А ніч, як на те, так розкішно сяяла! Та ще білішим здавалося світло місяця від блиску снігу.

Коваль став зі своїми мішками. Йому почувся в гурті дівчат голос і тоненький сміх Оксани. Всі жилки в ньому стрепенулися; скинувши мішки на землю, аж дяк, що на самому дні пробував, заохкав, забившися, а голова гикнув на все горло, побрів він з малим мішком за плечима разом з гуртом парубків, які йшли слідом за дівочим гуртом, звідки зачувся йому голос Оксани.

«Іак, це вона! Стоїть, як цариця, блискає чорними очима! їй розповідає щось показний парубок; мабуть, утішне, бо вона сміється. Але вона завжди сміється». Начебто мимохіть, і сам не знаючи як, протерся коваль крізь натовп та й став коло неї.

— А, Вакуло, ти тут! здрастуй! - промовила красуня з тією ж самою усмішкою, що трохи не зводила з ума-розуму Вакулу. — Ну, багато наколядував? Е, який маленький мішок! А черевики, що цариця носить, добув? Добудь черевики, вийду за тебе! — І засміявшись, утекла з гуртом.

Як укопаний, стояв коваль на одному місці. «Ні, не можу; не сила моя більше... - промовив він нарешті. — Але, Боже ж ти мій, чому вона така з біса гарна? Очі її, її мова, і все, ну от так і пече, так і пече... Ні, не змога вже й пересилити себе. Пора вже покласти край усьому: пропадай, душе, піду втоплюся в ополонці, та й поминай, як звали!

Тут рішучим кроком пішов він уперед, догнав гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом: — Прощай, Оксано! Шукай собі якого хочеш жениха, вари воду з кого хочеш; а мене не побачиш уже більше на цім світі.

Красуня здавалася здивованою, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою та й утік.

— Куди, Вакуло? — кричали парубки, бачачи, що коваль біжить.

— Прощавайте, браття! — кричав у відповідь коваль. — Дасть Бог побачимось на тому світі; а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте, не згадуйте лихом. Перекажіть там отцеві Кіндратові, щоб од-служив панахиду за мою грішну душу. Свічок перед іконами чудотворця та Матері Божої, грішний, не обмалював через суєту мирську. Все добро, що найдеться в моїй скрині, на церкву! Прощайте!

Цеє мовивши, коваль припустився бігти знову з мішком за плечима.

— Він схибнувся розумом! — говорили парубки.

— Пропаща душа! — побожно прожебоніла бабуся, що якраз проходила поряд: — Піду-но розкажу, як коваль повісився!

Вакула тим часом, пробігши кілька вулиць, став одвести дух. «Куди це я, справді, біжу? — подумав собі, — буцімто все вже пропало! Спробую ще такого способу: піду до запорожця Череватого Пацюка. Він, кажуть, знає усіх чортів і зробить усе, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково прийдеться пропадати!»

На цім слові чорт, що довго лежав, ані зворухнувшися, заскакав у мішку з радості; та коваль, подумавши, що сам він якось зачепив мішка рукою і спричинив сам цей рух, ударив по мішку дужим кулаком і, струснувши його на плечах, попростував до Череватого Пацюка.

Цей Череватий Пацюк таки був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, літ із десять, а може й п’ятнадцять, як жив він у Диканьці. Спершу він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів та випивав за одним духом мало не ціле відро; правда, було куди й улізти, тому що Пацюк,незважаючи на невисокий зріст, завширшки був таки добре уважи-стий. При цьому шаровари, які він носив, були такі просторі, що як би широко він не ступив, ніг зовсім не було видно, і здавалося чи не винницький кадуб суне вулицею. Мабуть, саме це дало привід прозвати його Череватим. Не минуло кількох днів після прибуття його до села, як всяке вже знало, що він знахар. Як бував хто хворий чимось, зараз кликав Пацюка; а Пацюку варто було тільки пошептати слів кілька, і недугу наче рукою хто здійме. Було, зголоднілий дворянин удавиться кісткою з риби, Пацюк умів так до діла вдарити кулаком у спину, що кістка втрапляла куди їй слід, не завдавши ніякої шкоди дворянському горлу. Останніми часами його рідко коли бачили де-небудь. Причиною цього, може, були лінощі, а може, ще й те, що пролазити в двері щорік ставало йому тяжче. Тоді миряни, як кому чого треба було, самі вже мусили приходити до нього.

Коваль не без остраху відчинив двері і побачив Пацюка, що по-турецьки сидів на долівці перед не-великою діжечкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска, як нарошне, стояла урівні з його ротом. Не ворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часу, від часу губами галушки.

«Ні, цей, — подумав собі Вакула, — ще ледачіший од Чуба: той принаймні хоч їсть ложкою; а цей не хоче й руки підняти».

Пацюк, певне, дуже був зайнятий галушками, бо, здавалось, зовсім не помітив, що прийшов коваль, котрий, ледве поріг переступивши, низенько йому вклонився.

— Я до твоєї милості прийшов, Пацюче! — сказав Вакула, кланяючися знову.

Товстий Пацюк підвів голову та й знову заходився коло галушок.

— Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові... — сказав, набираючись духу, коваль, — я завів про це мову не для того, щоб тобі завдати якоїсь образи, — буцімто ти доводишся трохи свояком чортові.

Промовивши теє, Вакула злякався, подумавши, що висловився все ще надто навпростець та мало пом’якшив міцні слова, і, очікуючи, що Пацюк, схопивши діжечку разом з мискою, шпурне йому просто в голову, відсахнувся трохи і затуливсь рукавом, щоб, бува, гаряча юшка з галушок не забризкала йому обличчя.

Але Пацюк глипнув очима і знову заходився сьорбати галушки.

Обсмілілий коваль одважився далі провадити:

-До тебе прийшов, Пацюче, дай Боже тобі всього, добра всякого досхочу, хліба в пропорції! — Коваль умів інколи вкинути модне слівце; наламався в цьому, бувши ще в Полтаві, як розмальовував сотникові дерев’яного паркана. — Пропадати доводиться мені, грішному! Ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а мушу просити помочі у самого чорта. То що, Пацюче? — мовив коваль, бачачи його незмінне мовчання, — що маю робити?

— Коли треба чорта, то й ступай к чорту, — відказав Пацюк, не підводячи на нього навіть очей та наминаючи далі свої галушки.

— Для цього ж то саме я й прийшов до тебе, — відповів коваль кланяючися, — опріч тебе, гадаю, ніхто на світі не знає до нього дороги.

Пацюк ні слова і доїдав решту галушок.

— Зроби ж ласку, чоловіче добрий, не відмовляй! — напосідав коваль, — чи свинини, чи ковбас, муки гречаної, ну, скажімо, полотна, пшона чи ще чого іншого, коли там треба буде... як це звичайно поміж добрими людьми водиться... не пожалкую... Розкажи хоч, як, приміром сказати, натрапити до нього на дорогу?

— Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима, — промовив байдуже Пацюк, не міняючи пози.

Вакула витріщив на нього очі, буцім тому на лобі було написано, що ці слова означають. «Що він говорить?» — безмовно запитував його вираз; а роззявлений рот був напоготові проглинути, як галушку, перше слово. Та Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжечки перед ним не було; але замість них стояло на долівці дві дерев’яні миски; одна була повна вареників, друга сметани. Думки та очі йому мимохіть навернулися до цієї страви. «Подивимося, - говорив він сам до себе, — як їстиме Пацюк вареники. Нахилятись, щоб сьорбать, як галушки, він певно не захоче, та й не можна: треба вареника перше вмочити в сметану».

Тільки що встиг він це подумати, як Пацюк роззявив рота, подивився на вареники і ще дужче роззявив рота. У цей час вареник виплюснувся з миски, шубовснув у сметану, перевернувся на другий бік,

підскочив догори та якраз потрапив йому в рот. Пацюк з’їв і знову роззявив рота, і вареник тим самим ладом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувать та ковтати.

«Бач, яка чудасія!» — подумав коваль, роззявивши з того дива рота, і зараз же помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже вимастив губи сметаною. Відштовхнувши вареника та обтерши губи, коваль почав роздумувати про те, які то чудеса бувають на світі та до яких тільки мудрацій доводить людину нечиста сила, зауваживши при цьому, що один тільки Пацюк і може помогти йому. — Поклонюсь йому ще, хай розтлумачить як слід... Одначе, що це за чорт! Та же сьогодні голодна кутя, а він їсть вареники, вареники скоромні! Який же я, справді, дурень, стою отут та гріха набираюся! Назад!» — і побожний коваль прожогом кинувся з хати.

Однак чорт, що сидів у мішку та заздалегідь уже тішився, не міг витерпіти, щоб із рук йому вислизнула така славна здобич. Як тільки коваль опустив мішка, він вискочив звідти і сів верхи йому на шию.

Мороз продер по шкірі ковалеві; перелякавшися та зблідши, не тямив він, що робити; уже намірився був перехреститись... Але чорт, схилившися своїм собачим писком йому на праве вухо, сказав:

— Це я — твій друг, все зроблю для товариша і друга!.. Грошей дам, скільки схочеш, — писнув йому на ліве вухо. — Оксана буде сьогодні ж наша, — прошепотів він, нахиливши свою морду знову над правим ухом.

Коваль стояв, роздумуючи.

— Згода, — мовив він нарешті, — за таку ціну готовий бути твоїм.

Чорт сплеснув у долоні і почав з тієї радості галопувати на ковалевій шиї. «Тепер-то попався, ковалю, — думав він сам собі, — тепер-то я, голубчику, віддячу тобі за всі твої малювання та небилиці, що зводив на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, дізнавшися, що найбогобоязливіший на все село чоловік у моїх руках?» Тут чорт засміявся з радості, подумавши, як буде дражнити в пеклі все хвостате кодло, як казитиметься кривий чорт, котрого вважали з-поміж них найспритнішим до вигадок.

— Ну, Вакуло! — пропищав чорт, все так же не злазячи з шиї, ніби боявся, щоб той не втік, — ти знаєш, що без контракту нічого не робиться.

— Я готовий, — відповів коваль. — У вас, чував я, розписуються кров’ю; стривай-но, я дістану цвяха в кишені! — Тут він заклав назад руку — та й хіп чортяку за хвіст.

— Ото який жартун! — писнув, сміючись, чорт. — Ну, годі, буде вже пустувати!

— Стривай, голубчику! — закричав коваль, — а ось це як тобі сподобається? — При цім слові, він сотворив хреста, і чорт зробився такий тихий, як ягнятко. — Стривай же, — сказав він, стягаючи його за хвіст на землю, — знатимеш ти в мене, як то підбивати на гріхи добрих людей та чесних християн! — Тут коваль, не випускаючи хвоста, скочив на чорта верхи і підняв руку, щоб перехрестити.

— Змилуйся, Вакуло, — жалібно простогнав чорт, -усе, чого тобі тільки треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!

— Ага, ось яким голосом заспівав, німота триклята! Тепер знаю, що робити. Вези мене зараз же на собі, чуєш, неси, як птиця!

— Куди? — промовив смутний чорт.

— У Петембург, просто до цариці!

І коваль отерп зо страху, бачачи, що підіймається над землею.

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в серці їй щось казало, що вона над-

то немилосердно обійшлася з ним. Що, коли він справді наважиться на щось страшне? «Чого доброго! Може, з горя він надумається покохати іншу і з злості почне взивати її першою красунею на селі? Та ні, він мене любить. Я така гарна! Він мене ні за що не проміняє; він жартує, прикидається. Й десяти хвилин не мине, як він, точно, прийде глянути на мене. Я й справді сувора. Треба йому дати, буцімто знехотя, себе поцілувати. Ото зрадіє!» І легковажна красуня вже жартувала зі своїми подругами.

— Стривайте, — сказала которась із них, - коваль забув мішки свої; гляньте, які страшенні мішки. Він не те, що ми, наколядував: певне, сюди по цілій чверті барана кидали; а ковбасам та хлібинам, певне, й ліку нема. Розкіш! Цілісінькі свята можна об’їда-тись.

— Це ковалеві мішки? — підхопила Оксана. — Тягнімо їх мерщій до мене в хату та подивимось гарненько, чого він сюди понакладав.

Усі зі сміхом пристали на таку вигадку.

— Але ми не підіймемо їх! - закричали гуртом усі, силкуючися зрушити лантухи.

— Стривайте, - озвалась Оксана, - збігаймо хутенько по санчата та одвеземо санчатами!

Та й подалися гуртом по сани.

Полоненикам сильно набридло сидіти в мішках, хоча дяк і розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б ще не було народу, то, може б, він і знайшов спосіб якось вилізти; але вилазити з мішка привселюдно, показати себе на сміх... це стримувало його, і він поклав собі чекати, злегка тільки покректуючи під Чубовими неввічливими чобітьми. Чуб сам не менш прагнув на волю, почуваючи, що під ним лежить щось таке, на чому сидіти страх було незручно. Але зачувши доччин рішенець, заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи, що до хати своєї треба було пройти щонайменше ступінів з сотню, а то ще й другу. А як вилізе, то треба буде опорядитись, застебнути кожуха, підперезатись, — скільки роботи! Та й капелюха зосталася в Солохи. Нехай же краще дівчата довезуть на санях. Одначе, сталося зовсім не те, чого сподівався Чуб. У той час, коли дівчата побігли по сани, сухорлявий кум виходив із шинку, сприкрений і не в гуморі. Шинкарка аж ніяк не зважувалася йому вірити в борг; він думав дочекатись, чи не прийде часом який побожний дворянин та почастує його; але всі дворяни сиділи вдома і, як чесні християни, їли кутю зі своїми домашніми. Роздумуючи про розбещення звичаїв і про дерев’яне серце жидівки, що торгує горілкою, кум набрів на мішки і зупинився подивований.

— Бач, які лантухи хтось покинув на дорозі! — сказав вів, оглядаючися на всі боки: — тут, мабуть, і свинина є. Пощастило ж комусь наколядувати стільки всякої всячини! Які здоровецькі мішки! Понабивано їх, скажімо, самими гречаниками та коржами, і то добре. Хоча б були тут тільки паляниці, і то в смак: жидівка за кожну паляницю дає осьмуху горілки. Треба швидше поцупити, щоб хто не побачив. — Тут завдав він собі на плечі мішка з Чубом та з дяком, одначе відчув, що був він надто тяжкий. — Ні, важко буде самому нести, — промовив він, - а ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!

— Здрастуй, — одказав, зупинившись, ткач.

— Куди йдеш?

— А так. Іду, куди ноги несуть.

— Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! Колядував хтось, видко, та й покинув серед дороги. Добром поділимось пополам.

— Мішки? а з чим мішки, з книшами чи з паляницями?

— Та, думаю, всього доволі.

Тут висмикнули вони похапцем із ліси по кілку, поклали на них мішок та й понесли на плечах.

— Куди ж понесем його? до шинку? — запитав ткач по дорозі.

— Воно б і я так думав, щоб до шинку; але ж не повірить клята жидівка, подумає ще, що десь украли; до того ж я тільки що із шинку. Ми однесемо його до мене в хату. Ніхто нам не стане на заваді: жінки немає вдома.

— Таки справді нема вдома? - запитав обережний ткач.

— Слава Богу, ми не зовсім ще з глузду зсунулись, -мовив кум — чорт хіба поніс би мене туди, де вона. Вона, певно, проваландрається з бабами аж до світанку.

— Хто там? — закричала кумова жінка, зачувши в сінях гармидер, зчинений приходом двох приятелів з мішком, та відчиняючи двері.

Кум остовпів.

— От тобі й на! — мовив ткач, опускаючи руки.

Кумова жінка була такого роду скарб, яких чимало по білому світі. Як і чоловік її, вона майже ніколи не сиділа вдома, а трохи не цілісінькими днями сновигала по всяких кумасях та заможних бабцях, підхвалювала й їла з великим апетитом та билася тільки ранками зі своїм чоловіком, бо тільки в цю пору й бачилась з ним іноді. їхня хата була удвоє старіша за шаровари волосного писаря, стріха подекуди світила дірами. З плоту тільки рештки бовваніли, бо то ж усяке, як рушало з дому, ніколи не брало дрючка од собак, надіючися, що буде проходити побіля кумового города і висмиче собі якогось з його плоту. В печі не топилося днів по три. Все, що не напрошувала мила дружина у добрих людей, ховала якомога подалі од свого мужа і часто самоправно відбирала у нього здобич, коли той не встигав пропити її в шин-ку. Кум, незважаючи на свою холоднокровність, не любив поступатися перед нею, а через те мало не завсіди виходив із дому з ліхтарями під обома очима, а дорога його жіночка, охкаючи, пленталась розказувати бабам про безчинства свого чоловіка та про те, яких він їй завдав побоїв.

Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач з кумом такою несподіваною з’явою. Опустивши мішка, вони заступили його собою і прикрили полами; та було вже пізно: кумова жінка хоча й погано бачила старими очима, проте ж мішка помітила.

— Оце добре! — сказала вона з таким виглядом, в якому помітна була радість яструба. — Це добре, що наколядували стільки! Ось так завжди роблять добрі люди. Тільки ні, я думаю, десь підчепили. Покажіть мені зараз, чуєте, покажіть зараз же мішка свого!

— Лисий дідько тобі покаже, а не ми, — мовив, од-ваги прибадьорившись, кум.

— Яке тобі діло? — сказав ткач, — ми наколядували, а не ти.

— Ні, ти мені покажеш таки, негідний п’янюго! — вереснула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя та продираючися до мішка.

Але ткач та кум мужньо захистили мішка і присилували її відступитися назад. Не встигли вони опам’ятатись, а дружина вже вискочила в сіни з кочергою в руках. Проворно звезла кочергою чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла коло мішка.

— Як же це ми допустили її? — сказав ткач, прочумавшись.

— Еге, як ми допустили! а чом ти допустив? — відповів холоднокровно кум.

— У вас кочерга, видко, залізна! — зауважив по недовгій мовчанці ткач, чухаючи спину. — Моя жінка купила минулого року на ярмарку кочергу, дала півкопи, — та нічого... не боляче.

Тим часом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганця, розв’язала лантуха і заглянула в нього. Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили були мішка, цього разу обманились.

— Е, та тут лежить цілий кабан! — скрикнула вона, плеснувши з радощів у долоні.

— Кабан! чуєш, цілий кабан! — штовхнув ткач кума. — А все ти винен!

— Що ж робити!.. — знизав плечима кум.

— Як що? Чого ми стоїмо? Відберімо мішка! Ну, починай!

— Пішла геть! Пішла! Це наш кабан! — кричав, підступаючи, ткач.

— Ступай, ступай, чортяча бабо! Це не твоє добро! — казав, наближаючись, кум.

Жінка взялася знову за кочергу, але Чуб саме тут виліз із мішка та й став серед сіней, потягаючись, як чоловік, що тільки-но прочумався після довгого сну.

Кумова жінка скрикнула, вдаривши об поли руками, і всі несамохіть пороззявляли роти. — Що це вона, дурна, каже: кабан! Це не кабан! — сказав кум, вирячивши очі.

— Ти ба, якого чоловіка вкинуло в мішок! — сказав ткач, задкуючи з ляку. — Що хоч кажи, хоч лусни, а тут не обійшлося без нечистої сили. Та він же і в вікно не пролізе!

— Це ж кум! — скрикнув, придивившись, кум.

— А ти ж думав хто! — мовив Чуб, усміхаючись. Правда, славну я утнув з вами штуку, а ви вже, бач-ця, збиралися мене з’їсти замість свинини? Стри-вайте-но, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, — якщо не кабан, то, запевне, порося чи інша яка живність. Підо мною весь час щось ворушилося.

Ткач та кум метнулись до мішка, хазяйка хати вчепилася собі з протилежного боку, бійка зчинилася б знову, якби дяк, побачивши тепер, що йому нема куди дітись, не видряпався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з руки ногу, за яку взялася була тягнути дяка з мішка.

— Ось і другий ще! — промовив зі страхом ткач, — чорт знає як настало на світі... аж голова паморо-читься... Не ковбаси й не паляниці, а людей кидають у мішки!

— Це дяк! — мовив більше за всіх здивований Чуб. — От тобі й на! Оце так Солоха! Посадовити в мішок... То ж то я бачу, у неї повна хата мішків... Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки. А я ж думав, що вона тільки-но мені одному... От тобі й Солоха!

Дівчата трохи здивувалися, не знайшовши одного мішка. «Нічого робити, буде з нас і цього», — щебетала Оксана.

Всі гуртом узялися до мішка й поклали на сани.

Голова надумався мовчати, так собі міркуючи: коли він закричить, щоб його випустили та розв’язали мішка, — дурні дівчата порозбігаються, подумають, що в мішку сидить диявол, і він зостанеться на вулиці, може, й до завтрого.

Дівчата тим часом, дружно взявшись за руки, помчали, як вихор, санками по скрипучому снігу. Багато з них, пустуючи, сідали на санки; декотрі вилазили на самого голову. Голова поклав перетерпіти все. Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішка.

— Побачимо, що то лежить тут! — закричали всі, кинувшися розв’язувати.

Тут гикавка, що не переставала мучити голову весь час сидіння його в мішку, до того розходилася, що він почав гикати та кашляти на все горло.

— Ой, та тут сидить хтось! — закричали всі і з переляку кинулись геть у двері.

— Що за чорт! Куди це вас несе, як очманілих? — запитав, увіходячи в двері, Чуб.

— Ой, тату! — промовила Оксана, — в мішку сидить хтось!

— В мішку? Де ви взяли цього мішка?

— Коваль покинув його посеред дороги, — відповіли всі гуртом.

«Ну, чи не казав же я?..» — подумав собі Чуб.

— Чого ж ви полякалися? Подивимось. Ану , чоловіче, прошу не прогніватися, що не називаємо на ймення та по батькові, вилазь-но з мішка!

Голова виліз.

— Ой! — скрикнули дівчата.

«І голова вліз туди само, — говорив сам до себе вражений Чуб, здивовано міряючи його з голови до п’ят, — бач воно як!.. EL» — більше він нічого не міг сказати.

Голові й самому було не менш ніяково, і він не знав, що почати.

Мабуть, надворі холодно? - сказав він, звертаючись до Чуба.

— Морозець є, — одказав Чуб. — А дозволь спитати тебе, чим ти мастиш свої чоботи, смальцем чи дьогтем?

Він хотів не те сказати, він хотів поспитати: «Як ти, голово, заліз у цей мішок?» — але сам не розумів, як вимовив зовсім інше.

— Дьогтем краще! — сказав голова. — Ну, прощай, Чубе! — І, насунувши капелюху, вийшов з хати,

— Ну й навіщо це я запитав, з дурного розуму, чим він мастить чоботи? — промовив Чуб, поглядаючи на двері, в які вийшов голова. — Ну й Солоха! Такого чоловіка засадила в мішок!.. Бач, чортова баба! А я, дурень... та де ж це той проклятий мішок?

— Я його закинула в куток, нічого більше там уже немає, — відповіла Оксана.

— Знаю я ці штуки, нічого немає! Подайте-но його сюди: там ще один сидить! Струсніть його гарненько... Що, нема?.. Бач, проклята баба! а поглянути на неї — як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот.

Та покиньмо Чуба виказувати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі чи не дев’ята година.

Спершу страшно здалося Вакулі, особливо як здійнявся він од землі на таку височінь, що нічого вже не міг бачити внизу, і пролетів, як муха, під самим місяцем так, що коли б не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Незабаром, одначе, він підбадьорився і вже почав підіймати чорта на кпини. Йому було вкрай смішно, як чорт чхав та кашляв, коли він скидав із шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисне він підіймав руку почухати голову, а чорт, думаючи, що хочуть його перехрестити, мчав іще швидше. Усе було світло вгорі. Повітря в легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видко, і навіть можна було примітити, як вихром промчав проз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися докупи, гралися в піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, забачивши коваля, що скакав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, очевидячки, щойно їздила, куди треба, відьма... Багато ще погані зустрічали вони. Все те, коваля побачивши, на хвилину зупинялося подивитись на нього, а опісля знову шугало далі і продовжувало далі своє; коваль все летів; і враз заблищав перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді якраз чогось-то була ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся в коня, і коваль побачив себе на баскому скакуні серед вулиці.

Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стук копит коня, торохтіння колеса відгукувалися громом та відлунюва-лися з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймались із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети летіли; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; перехожі тулились та товпилися попід домами, винизаними каганцями, і величезні тіні їхні мигтіли по стінах, сягаючи головами до димарів та дахів. Із зачудуванням оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми уп’ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів у критих сукном шубах він побачив так багато, що не знав, перед котрим шапку скидати. «Боже ти мій, боже, скільки тут панства! — подумав коваль. — Я гадаю, кожен, хто тільки-но пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що катаються в таких прегарних бричках із віконцями, ті як не городничі, то, певно, комисари, а може, іще й більше». Його думки було перервано запитанням чорта: — Просто їхати до цариці, чи як? — «Ні, боязько, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, котрі проїздили восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; все б таки порадиться з ними».

— Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!

Чорт миттю схуд і став такий маленький, що легко вліз йому до кишені. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, ступив, сам не тямлячи як, на сходи, відчинив двері та аж поточився трохи назад від блиску, побачивши пишно прибрану кімнату: та осмілів трохи, впізнавши тих самих запорожців, котрі проїздили через Диканьку; сиділи вони на шовкових канапах, підобгав-ши під себе вимазані дьогтем чоботи, і курили що-найміцніший тютюн, званий зазвичай корінцями.

— Здоровенькі, панове! Помагай вам Боже! Ось де побачились! — сказав коваль, підійшовши близько та земно кланяючись.

— Що то там за чоловік? — запитався той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів подалік.

— А ви не познали? — сказав коваль, — це ж я, Вакула, коваль! Як проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай, Боже, вам здоров’ячка та многії літа, без малого два дні. Я ще й нову шипу натяг тоді на переднє колесо в вашої кибитки.

— А! — промовив той самий запорожець; — це той коваль, що малює славно. Здрастуй, земляче, чого тебе Бог приніс?

— Та так собі, захотілось подивитись, кажуть...

— Що ж, земляче, — сказав запорожець, прибравши поважного вигляду і бажаючи показати, що він може говорити і по-московському, — што, балшой город?

Коваль і собі не хотів осоромитись та виказати себе новачком, до того ж, як уже мали нагоду бачити вище, він знав і сам грамотну мову.

— Губернія знатная! — відповів він байдужим голосом. — Що й казати, доми балшущіє, картини висять скрозь важниє. Многії доми ісписані буквами із сухозлітки до чрезвичайності. Нічого казати, розчу-десна пропорція!

Запорожці, почувши коваля, що так вільно промовляв, склали висновок дуже для нього вигідний.

— Потім якось побалакаємо з тобою, земляче, докладніше, а тепер же ми їдемо зараз до цариці.

— До цариці? А будьте ласкаві, панове, возьміте й мене з собою!

— Тебе? — промовив запорожець з таким виразом, з яким говорить вихователь до чотирирічного свойого вихованця, що проситься посадовити його на справжню, на велику коняку. — Що ж ти там робитимеш? Ні, не можна. — На цій мові лице йому споважніло. — Ми, голубе, будемо з царицею раду радити про своє.

— Візьміть, будь ласка! — наполягав коваль. — Проси! — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, а вже другий запорожець мовить:

— Візьмім його справді, братця!

— А що ж, візьмемо! — мовили інші.

— Надівай же одежу таку, як і ми.

Коваль спохопився надягти на себе зелений жупан, коли враз відчинилися двері, увійшов чоловік з позументами і сказав, що пора їхати.

Чудно знову видалося ковалеві, коли він помчав у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз його бігли назад чотириповерхові будинки і бруківка сама, здавалося, з громом котилася під ноги коням.

«Боже ж ти мій, якого світла! — думав собі коваль. — У нас і вдень не буває так ясно».

Карета спинилася перед палацом. Запорожці позлазили, увійшли в розкішні сіни й побралися по сліпучо освітлених сходах.

— Що за сходи! — шепотів коваль сам до себе, — шкода й ногами топтати. А які оздоби! А ще кажуть, брешуть казки! де в біса брешуть! Боже ти мій, що за поруччя! яка робота! тут самого заліза карбованців на п’ятдесят пішло!

Уже піднявшися на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміло йшов за ними коваль, боячися на кожному кроці послизнутись на паркеті. Пройшли три зали, коваль усе ще не переставав дивуватись. Увійшовши в четверту, він підійшов, мимоволі, до картини, що висіла на стіні. Була то Пречиста Діва з дитятком на руках.

«Що за картина! Що за красне малювання! - міркував він. — От, здається, говорить! Здається, жива! А дитя святеє! і рученята притисло! і всміхається, бідненьке! А фарби! Боже ти мій, які фарби! Тут вохри, запевне, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан; а голуба так і горить! важна робота! ґрунт, напевне, наводили блейвасом. Та хоч і яке предивне тут малювання, але ця мідна ручка, — провадив далі, підходячи до дверей та обмацуючи замка, — ще більше гідна подивування. Та як же то чисто вироблено! все це, я думаю, німецькі ковалі за найдорожчі ціни робили...»

Може б, довго ще міркував коваль, коли б лакей з галунами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відставав од інших.

Запорожці пройшли ще дві зали і зупинились. Тут звелено їм було дожидати. У залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці уклонилися на всі боки та й поставали собі купкою.

За яку хвилину ввійшов у супроводі цілого почту величної постави, доволі кремезний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, на одне око трохи сліпий, на обличчі вимальовувалась якась погордлива велич, у всіх рухах знати було звичку наказувати. Всі генерали, що досі виступали досить бундючно в золотих мундирах, заметушились та з низькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово і навіть щонайменший рух, щоб у цю ж мить летіти виконувать його. Але гетьман не звернув навіть уваги, ледь кивнув головою і підійшов до запорожців.

Всі запорожці до ніг йому вклонилися.

— Чи всі ви тут? — запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.

— Та всі, батьку! — відповіли запорожці, кланяючись знову.

Не забудете казати так, як я вас учив?

— Ні, батьку, не забудемо.

— Це цар? — запитав коваль в одного із запорожців.

— Який тобі цар! Це сам Потьомкін, — відповів той.

У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, від безлічі паній, що увійшли, у єдвабних, з довгими хвостами вбраннях та придворних у золотом гаптованих каптанах та з пучками ззаді. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом попадали на землю і, як один, закричали:

— Помилуй, мамо, помилуй!

Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі з великою щирістю на підлозі.

— Встаньте! — пролунав над ними владний і водночас приємний голос. Декотрі з придворних заметушились і штовхали запорожців.

— Не встанемо, мамо! не встанемо! помремо, а не встанемо! — кричали запорожці.

Потьомкін кусав собі губи, нарешті підійшов сам і пошепки наказав щось одному із запорожців. Запорожці підвелися.

Тоді одважився й коваль підвести голову і побачив перед собою невисокого зросту жінку, трохи навіть дорідну, напудрену, з блакитними очима і водночас з тим велично усміхненим виглядом, який так умів підкоряти собі все й міг належать лише цар-ственній жінці.

— Світлійший обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я досі ще не бачила, — казала пані з блакитними очима, з цікавістю розглядаючи запорожців. — Чи добре вас тут утримують? — провадила далі, підходячи ближче.

— Та спасибі, мамо! Провіянт дають добрий, хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі, чом би не жити якось?..

Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх навчав.

Один із запорожців, прибравши поважної постави, виступив наперед:

— Змилуйся, мамо: навіщо губиш вірний народ? чим прогнівили? Хіба ми держали руку поганого татарина; хіба укладали які угоди з турчином; хіба зрадили тебе ділом чи помислом? За що ж така немилість? Спершу чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; опісля чули, що хочеш нас перевести на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. У чому ж винувате запорозьке військо? В тому хіба, що перепровадило твою армію через Перекоп та допомогло твоїм єнералам вирубати кримців?..

Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діяманти, якими були повнизувані його руки.

— Чого ж хочете ви? — уважливо запитала Катерина.

Запорожці поглянули один на одного значущим

поглядом.

«Тепер час! Цариця запитує, чого хочете?» — сказав сам до себе коваль і раптом повалився на землю.

— Ваша царська величносте, не звеліть карати, звеліть помилувати! З чого, не в гнів будь сказано вашій царській милості, зроблено черевики, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець, ні в якому на світі царстві, не зуміє так зробити. Боже ти мій, що, коли б моя жінка та взула такі черевики!

Цариця засміялася. Придворні засміялися також. Потьомкін і супився і усміхався водночас. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з’їхав він з глузду.

— Встань! — мовила ласкаво цариця. — Коли так тобі хочеться мати такі башмаки, то це неважко зробити. Принесіть йому зараз же черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Оце вам, — провадила цариця, звертаючи погляд на середніх літ чоловіка, з повним, але дещо блідим обличчям, що стояв осторонь, котрого простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками засвідчував, що він не належить до придворних, — річ, гідна дотепного пера вашого!

— Ви, ваша імператорська величність, надто милостиві. Тут треба принаймні Лафонтена, — відповів, по-клонившися, чоловік із перламутровими ґудзиками.

—. Щиро скажу вам: я й досі без пам’яті од вашого «Бригадира». Ви напрочуд гарно читаєте! Одначе ж, — казала далі цариця, звертаючися знову до запорожців, — я чула, що у вас на Січі ніколи не женяться.

— Як же, мамо! Таж чоловікові, сама знаєш, без жінки ніяк не прожити, — одказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і ковалеві дивно стало, почувши, що той запорожець, так добре знавши грамотну мову, балакає з царицею, ніби навмисне, найгрубшою, яка зазвичай зветься мужичою, говіркою. «Хитрий народ! — подумав собі, — певне, недаремно він це робить».

— Ми не ченці, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скороминки. Є у нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є такі, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні, є, знову, й такі, що мають жінок й у Туреччині.

У цей час ковалеві принесли черевики.

— Боже ти мій, що за оздоба! — скрикнув він радісно, ухопивши черевики. — Ваша царська величносте! Що ж, коли на ногах такі от черевики, та, либонь, ви в них, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, то які ж то мають бути самі ніжки? Думаю, що вже не інакше, як із чистого сахару.

Цариця, яка й справді мала вельми стрункі та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент з вуст простодушного коваля, що в своєму запорозькому вбранні міг сприйматися кра-сенем, незважаючи на смагляве лице.

Радий з такої прихильності й уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько в цариці про все: чи правда, що царі їдять тільки мед та сало, і тому подібне, але відчувши, що запорожці штовхають його попід боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшися до дідів, почала розпитувать, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, — він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, промовив стиха: «Винось мене звідси хутчій!» — та й опинився враз за шлагбаумом.

— Утопився! їй-богу, втопився! От щоб я не зійшла з цього місця, коли не втопився! — цокотіла гладка ткачиха, стоячи між диканськими молодицями посеред вулиці.

— Що ж, хіба я брехуха яка? Хіба я в кого корову украла? Хіба я кому наврочила, що мені не ймуть віри? — верещала баба в козацькій свиті, із фіолетовим носом, розмахуючи руками. — От щоб мені води не захотілось пити, коли стара Переперчиха не бачила сама на власні очі, як повісився коваль!

— Коваль повісився? От тобі й на! — сказав голова, що виходив од Чуба, — спинився й протисся ближче до гурту, де йшла ця розмова.

— Скажи лучче, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п’янюго! — відповіла ткачиха. — Треба бути такій дурноверхій, як ти, щоб повіситися! Він утопився! утопився в ополонці! Це я так само добре знаю, як те, що ти була допіру в шинкарки.

— Соромітнице! Бач, вона чим стала дорікати? — гнівно заперечила баба з фіолетовим носом. — Мовчала б, негіднице! Хіба я не знаю, що до тебе дяк ходить щовечора?

Ткачиха спалахнула.

— Що дяк? до кого дяк? що ти брешеш?

— Дяк? — заспівала, протискуючись до них, дячиха у заячому кожусі, критому синьою китайкою. — Я дам знати дяка! Котра це каже — дяк?

— Та ось до кого ходить дяк! — сказала баба з фіолетовим носом, показуючи на ткачиху.

— То це ти, сучко, — сказала дячиха, до ткачихи підступаючи, — то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та напуваєш нечистим зіллям, щоб ходив до тебе?

— Відчепись од мене, сатано! — говорила, задкуючи, ткачиха.

— Ач, триклята відьма! Бодай же ти не діждала своїх діток бачити, негідна! Тьху!.. — і дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.

Ткачиха хотіла й собі зробити так само, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який, щоб краще все почути, протисся був аж до самих супротивниць.

— Ах, паскудна баба! — закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Цей порух змусив усіх розійтися з лайкою в різні боки.

— Яка, бридота! — повторював він, усе ще обтираючись. — То коваль утопився. Боже ти мій, а який гарний живописець був, які ножі міцні, серпи, плуги умів виконувати! Яка сила була! Еге, — провадив далі замислений, — таких людей мало в нас на селі. То ж то я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що бідолаха був дуже сильно не в дусі. Оце тобі й коваль! Був, а тепер і нема! А я ще збирався підкувати свою рябу кобилу!..

І, перейнятий такими християнськими думками, голова тихо поплентався до своєї хати.

Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Мало йняла вона віри Переперчишиним очам та бабським теревеням; вона знала, що коваль доволі набожний, щоб зважиться занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов з наміром ніколи більше не вертатись у село? А навряд чи й деінде знайдеться такий молодець, як коваль! Він же так кохав її! Він найдовше од усіх перетерплював її вередування! Красуня цілу ніч під своїм одіялом переверталася з правого боку на лівий, а з лівого на правий — і не могла заснути. То, розкидавшись у чарівній наготі, яку нічна пітьма ховала навіть од неї самої, вона мало не вголос лаяла себе. То, принишкнувши, вирішувала ні про що не думати — і все думала. І вся горіла; а на ранок закохалася в коваля аж по самі вуха.

Чуб не виявив ні радості, ні печалі з приводу Ва-кулиної долі. Його думки були зайняті одним: він ніяк не міг забути Солошиної зрадливості і сонний не переставав лаяти її.

Настав ранок. У церкві ще до схід сонця було повно людей. Літні жінки в білих намітках, в білих суконних свитках побожно хрестились біля самого входу церковного. Дворянки, в зелених та жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із золотими іззаду вусами, стояли перед них. Дівчата, у яких на головах намотана була ціла крамниця стрічок, а на шиях намиста, хрестів та дукачів, намагалися протовпитись ще ближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли дворяни і прості селяни, з вусами, з чубами, з товстими потилицями і щойно повиголюваними підборіддями, переважно в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди не глянь, видно було свято: голова облизувався, уявляючи, як він розговлятиметься ковбасою; дівчата помишляли про те, як будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж будь-коли, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони. Одна тільки Оксана стояла як сама не своя: молилася й не молилася. На серці в неї стовпилося стільки всяких почуттів, одно від одного досадніших, одно від одного сумніших, що обличчя її виявляло тільки велике сум’яття, сльози бриніли в очах. Дівчата не могли зрозуміти причини цього і не підозрювали, що виною був коваль. Однак же не сама тільки Оксана переймалася ковалем. Усі миряни помітили, що свято — наче не свято; що нібито все чогось бракує. Як на лихо, дяк після подорожі в мішку охрип та деренчав ледь чутним голосом; щоправда, заїжджий півчий славно брав баса, але куди краще б, якби ще й коваль був, котрий завше, бувало, як тільки співали «Отче наш» або «Іже херувими», піднімався на крил ос і виводив відтіль на той самий глас, яким співають і в Полтаві. До того ж він один був у церкві за титаря. Уже відійшла заутреня; по заутрені одійшла обідня... Куди ж це й справді запропастився коваль?

Ще швидше решту ночі мчав чорт із ковалем назад. І миттю опинився Вакула біля своєї хати. У цей час заспівав півень. «Куди? — закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що намірявся дременути: — чекай-но, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі». Тут, схопивши лозину, вперіщив його тричі, і бідолашний чорт пустився навтьоки, як мужик, котрого одпарив засідатель. Так, замість одурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог роду людського сам був пошитий у дурні. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно та й проспав аж до обіда. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже височенько: «Я ж проспав заутреню і обідню!» Тут благочестивий коваль удався в тугу, міркуючи собі, що це, певне, Бог навмисне, караючи його за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть в церкві побувати такого урочистого свята. Та, одначе ж, заспокоївши себе тим, що в наступну неділю висповідається у всьому перед попом і від сьогодняшнього ж дня почне бити по п’ятдесят поклонів упродовж цілого року, заглянув він до хати; але там не було нікого. Солоха, як видно, ще не повернулась. Обережно витяг він із-за пазухи черевики і знову зачудувався з дорогої роботи та згадуючи дивну пригоду минулої ночі; умився, одягся якнайкраще, надяг те саме вбрання, що достав від запорожців, вийняв із скрині нову шапку з решетил івських смушків з синім верхом, якої не надівав ще й разу, одколи купив її, ще в Полтаві бувши; витяг також нового барвистого пояса; поскладав усе це разом з нагаєм у хустку та й вирушив прямо до Чуба.

Чуб витріщив очі, коли увійшов до нього коваль, і не знав, з чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном та запорожцем. Але ще більше він вражений був, коли Вакула розв’язав хустку і поклав перед ним новісіньку шапку та пояс, якого ще не видано було на селі, а сам упав йому в ноги і промовив благальним голосом:

— Змилуйся, батьку! не гнівись! Ось тобі нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з покійним батьком, хліб-сіль разом їли та могорич пили.

Чуб не без прихованого задоволення дивився, як коваль, котрий ні перед ким на селі не схилявся, згинав у руці п’ятаки та підкови, як гречані млинці, той самий коваль валявся в ногах у нього. Щоб ще більше себе піднести, Чуб узяв нагая і вдарив його тричі по спині:

— Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завсіди слухай! Забудьмо все, що було поміж нами. Ну, а тепер кажи, чого тобі хочеться?

— Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб подумав трохи, поглянув на шапку та пояса: шапка була чудесна, пояс теж не поступався їй, — згадав віроломну Солоху і сказав рішуче:

— Добре! присилай сватів!

— Ой! — скрикнула Оксана, ступивши на поріг та побачивши коваля, і вп’яла із подивуванням та радістю в нього очі.

— Поглянь, які я тобі приніс черевики, — промовив Вакула, — ті самі, що носить цариця.

— Ні! ні! Не треба мені черевиків, — говорила вона, відмахуючись руками та не зводячи з нього очей. — Я й без черевиків... — Далі вона не договорила й за-шарілася.

Коваль підступив ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ніколи не була вона така навдивовижу гарна.

Зчарований коваль тихо поцілував її, і лице її ще дужче спалахнуло, і вона стала ще гарніша.

Проїздив, якось, через Диканьку блаженної пам’яті архієрей, хвалив місце, на якому стоїть село, та, їдучи вулицею, став перед новою хатою.

— А чия це така розмальована хата? — запитав преосвященний у гарної молодиці з дитятком на руках, що стояла коло дверей.

— Коваля Вакули! — відказала йому, кланяючись, Оксана, бо то ж була саме вона.

— Славно! славна робота! — мовив преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені червоною фарбою; скрізь же по дверях були козаки на конях, із люльками в зубах.

Та ще дужче похвалив преосвященний Вакулу, як дізнався, що він видержав церковне покаяння ; покрасив без грошей весь лівий крилос зеленою фарбою з червоними квітками. Це, однак, ще не все: на стіні збоку, як увійдеш у церкву, змалював Вакула чорта в пеклі, та такого ж тобі мерзенного, що всі плювали, побіля нього проходячи; а молодиці, тіль-ки-но розплачеться у котрої на руках дитина, підносили її до картини і казали: «Он бач, яка кака намальована! — і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину і тулилося до материних грудей.

Билиця, ДЯЧКОМ N-СЬКОЇ церкви розповідана.