Тарас Бульба

то

то чого для спостережень: смішило її вельми, як циган і дядько били один одного по руках, аж самі скрикуючи від болю; як п’яний жид давав бабі киселю; як перекупки у сварці кидалися лайкою й раками; як москаль, пригладжуючи одною рукою свою цапину бороду, другою... Та ось почула вона, що хтось шарпнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулась — аж парубок у білій свитці з іскристими очима стояв перед нею. Жилки їй здригнулися, і серце забилось так, як ще ніколи, ні з великої радости, ні з якого горя: і дивно й любо їй здалося, і сама не могла змислити, що це сталося з нею.

— Не бійся, серденько, не бійся!—говорив він до неї стиха, взявши її за руку, — я нічого не скажу тобі лихого!

«Може, й правда, що ти нічого не скажеш лихого, — подумала собі красуня, — але чудно мені... мабуть, це лукавий! І сама, здається, знаєш, що не годиться так... а сили немає забрати від нього руку».

Чоловік обернувся і хотів щось промовити, та нездалека добулося слово «пшениця». Це чарівне слово змусило його тієї ж хвилини приєднатися до двох негоціантів, що голосно розмовляли, і його прикутої до них уваги вже ніщо не в змозі було від-волікти. От що говорили негоціанти про пшеницю.

Чи бачиш, він який парпище?

На світі трохи єсть таких.

Сивуху так, мов брагу, хлище!

Котляревський, Енеїда

— То ти гадаєш, земляче, що погано піде наша пшениця? — говорив чоловік, що скидався на заїжджого міщанина, мешканця якогось містечка, в пістрьових замащених дьогтем і засмальцьованих шароварах, до другого, в синій, подекуди вже й з латками, свитці і з величезною ґулею на лобі.

— Та й думати тут нічого; я ладен накинути зашморг на себе та й гойдатись на цім дереві, як та ковбаса перед Різдвом на хаті, коли ми продамо хоч одну мірку.

— Кого це ти, земляче, морочиш? Привозу ж, окрім нашого, немає зовсім, — сперечався чоловік в пістрьових шароварах.

«Ото говоріть собі, що хочете, — думав собі батько нашої красуні, не пропускаючи жодного слова з розмови двох негоціантів, — а в мене десять мішків таки є в запасі».

— То ж то й воно, що де вже встряне нечиста сила, то й буде стільки того діла, як від голодного москаля, — значущо промовив чоловік з ґулею на лобі.

— Яка нечиста сила? — підхопив чоловік у пістрьових шароварах.

— Ти чув, що подейкують люди? — казав той з ґулею на лобі, зіскоса дивлячись на нього хмурими очима.

-Ну!

— От тобі й ну! Засідатель, щоб він не діждав більше втертись після панської слив’янки, одвів для ярмарку прокляте місце, де ти, хоч лусни, ні зерна не продаси. Ти бачиш оту стару зруйновану повітку, що ген-ген стоїть під горою? (Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ще ближче і весь перетворився, здавалося, на слух). У тій повітці завелися чортячі штуки; і ні один ярмарок на цьому місці не минався без біди. Учора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк — аж із слухового віконця висунулось свиняче рило та й хрюкнуло так, що йому мороз продрав попід шкірою; чого доброго, дивись, ізнов об’явиться червона свиткаї

— Що ж то за червона свитка?

Тут у нашого пильного підслухувача аж чуб став дибом; злякано оглянувся він позад себе і вгледів, що дочка його з парубком гарненько собі стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі існуючі на світі свитки. Це розвіяло його переляк і повернуло йому звичну безжурність.

— Еге-ге-ге, земляче! та ти мастак, я бачу, пригортатись! Щоб мені крізь землю провалитись, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився пригортати небіжку свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружкою, він і напоумив.

Парубок одразу ж завважив, що батько його коханої не дуже великого розуму, і почав собі ізмишляти, як би то привернути його до себе.

— Ти, мабуть, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе одразу впізнав.

— Може, і впізнав.

— Коли хочеш, то й як звати, й на прізвище і всяку всячину розкажу: звуть тебе Солопій Черевик.

— Ай справді, Солопій Черевик.

— А придивись-но гарненько, чи не впізнаєш мене?

— Ні, не познаю. Не в гнів сказати, на віку стільки доводилось бачити личин усяких, що чорт їх і пригадає всіх!

— Як шкода, що ти не пригадаєш Голопупенково-го сина!

— А ти наче Охрімів син?

— А хто ж? Хіба що тільки лисий дідько, як не він.

Тут приятелі за шапки взялися, і почалося чоломкання, та все ж наш Голопупенків син, не гаявши часу, наважився одразу ж напосістись на свого нового знакомця.

— От що, Солопію, ото як бачиш, я й дочка твоя та й покохали одне одного так, що хоч би й довіку жити вкупі.

— Що ж, Параско, — мовив Черевик, обертаючись і сміючись, до дочки своєї, — може, й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі і теє... щоб і паслись на одній траві! Га? по руках? А ну ж бо, новобраний зятю, став могорича!

І всі троє опинились у знакомитій ярмарковій ресторації — під яткою в жидівки, засіяною незліченною флотилією сулій, бутлів, пляшок всякого штибу й віку.

— От, молодець! за це люблю! — говорив Черевик, трохи підпивши і бачивши, як найменований зять його налив кухоль завбільшки з півкварти і, навіть нітрохи не скривившись, вихилив до дна, хрьопнувши потім його вдрузки. — А що скажеш, Параско? Якого я жениха тобі дістав! Глянь, глянь, як він хвацько тягне пінисту!..

І, всміхаючись та заточуючись, поплентався він з нею до свого воза, а наш парубок пішов до рядів з дорогим крамом, де були купці аж із Гадяча і Миргорода — двох преславних городів Полтавської губернії, наглядіти яку кращу дерев’яну люльку в мося-нжовій хвацькій оправі, барвисту по червоному полю хустку ще й шапку — на весільні дарунки тестеві і всім, кому годиться.

IV

Хоть чоловікам і не онеє,

Та коли жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити...

Котляревський

— Ну, жінко! а я оце дочці жениха знайшов!

— От саме якраз тепер до того, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! Тобі десь то й на роду написано зостатися таким. Де ж таки ти бачив, та й де ж таки ти чув, щоб статечний чоловік та бігав тепер за женихами? Ти краще подумав би, як пшеницю тую збути з рук. Гарний, мабуть, і жених той! Мабуть, над голодранцями голодранець.

— Ге, чом би не так, подивилась би ти, що то за парубок! Сама вже свитка дорожча, як твоя зелена кохта і червоні чоботи. А як сивуху важно хлище!.. Чорти б мене взяли з тобою разом, коли я бачив на своїм віку, щоб парубок одним духом вихилив півкварти не скривившися.

— Отож так: йому як п’яниця та волоцюга, то вже й його масті. Б’юся об заклад, як це не той самий шибеник, що вчепився до нас на мості. Шкода, що й досі він не попався мені: вже б я йому далася взнаки.

—То що, Хівре хоч би й той самий; чим же він шибеник?

— Га! чого шибеник! Ой, ти ж, голово безмозка! чи чули! чим шибеник! Куди ж ти дивився дурними очима своїми, як проїздили ми млини; та йому нехай би отут, перед самим його замараним у тютюнище носом, збезчестили його жінку, йому б те байдужісінько.

—А все ж я не сказав би, щоб він був лихий: хлопець хоч куди! Ото тільки, що заліпив був на який час твою личину кізяком.

— Еге, та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! Що ж це воно таке? Коли це таке було з тобою? Мабуть, устиг уже сьорбнути, не продавши нічого...

Тут Черевик наш і сам побачив, що розпатякався занадто, і закрив в одну мить голову своїми руками, гадаючи, звичайно, що розгнівана половина його так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями.

«Туди до біса! Оце тобі й весілля!» — думав він про себе, одступаючи під потужним сильним натиском дружини. «Доведеться відмову дати чоловікові статечному отак з доброго дива. Господи, Боже ти мій, за що це така напасть на нас, грішних! і так багато всякої нечисті на світі, — а ти ще й жінок наплодив!»

V

Не хилися, явороньку,

Ще ти зелененький;

Не журися, козаченьку,

Ще ти молоденький!

Українська пісня

Замислено поглядав парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на людей, що глухо гомоніли довкола нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропливши і полудень і ранок; і згасаючий день чарівно і яскраво рум’янів. Сліпуче блищали вершечки білих шатрів і яток, осяяні якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки складених купами віконниць аж горіли; зелені пляшки й чарки на столах у шинкарок перетворилися на огненні; гори динь, кавунів і гарбузів здавалися вилитими із золота й темної міді. Гомін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики перекупок, селян та циган лінивіше й повільніше повертались. Подекуди почав блищати вогонь, і запашний дух од варених галушок стелився притишеними вуличками.

— Чого, Грицю, зажурився? — крикнув високий, засмаглий циган, ударивши по плечі нашого парубка. Що ж, віддавай воли за двадцять!

— Тобі все воли на думці. Вашому племені все бариші в голові. Підчепити та обдурити доброго чоловіка.

— Пху, до нечистого! та тебе не в жарт замаруди-ло. Чи не з досади, що сам себе засватав?

— Ні, я не такий; я держу свого слова; що вже зробив, потому й довіку бути. Та от у старого шкарбана Черевика, бачу, нема совісти й на півшеляга: сказав,

та й назад... Ну, та він і не винен, він що пень, та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її з хлопцями на мосту на всі боки вилаяли. Ех, щоб був я цар або пан великий, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що попускають бабі осідлати себе...

— А продаси воли за двадцять, як ми присилуємо Черевика віддати нам Параску?

Подивовано глянув на нього Гриць. На смуглявім цигановім лиці відбивалось щось злостиве, уїдливе, нице і разом загонисте: людина, тільки глянувши на нього, вже ладна була признати, що в цій чудній душі киплять достойності великі, та їм одна лиш нагорода на землі — шибениця. Зовсім провалений між носом та гострим підборіддям рот, що безперестан-ня в’їдливо всміхався, маленькі та гарячі, як огонь, очі і безупинне мигтіння на обличчі блискавки задумів і намірів, все це начеб вимагало особливого, такого достоту чудного вбрання, яке й було на ньому. Цей темно-рудий каптан, що ладен був, здавалось, от-от розсипатись порохом; довге, що падало безладно на плечі, чорне волосся; черевики на босих засмаглих ногах, — все воно наче приросло до нього і становило його природу.

— Не за двадцять, а й за п’ятнадцять продам, як тільки не збрешеш!— мовив парубок, не зводячи з нього допитливих очей.

— За п’ятнадцять? добре! Гляди ж — не забудь: за п’ятнадцять! Ось тобі й синиця на завдаток.

— Ну, а як збрешеш?

— Збрешу — завдаток твій!

— Добре! то вдарили по руках?

— Вдарили!

От біда, Роман іде,

отепер якраз надсадить мені бебехів,

да й вам, пане Хомо,

не без лиха буде.

З української комедії

— Сюди, Опанасе Йвановичу! Ось тут нижчий тин, перелазьте, та не бійтесь: моє дурило пішло на всю ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не потягли чого.

Так грізне подружжя Черевикове ласкаво заохочувало зляканого, що тулився під тином, поповича, а той хоч і швидко виліз на тин, та довго стояв вагаючись на ньому, як та висока страшна примара, приділяючись оком, куди б краще стрибнути, і, на-послідок, з шумом гупнув у бур’ян.

— Ото лишенько! чи не забилися ви часом, чи не скрутили ще, боронь Боже, в’язів? — лебеділа турботлива Хівря.

— Цс! менше з тим, найлюбезніша Хавроніє Ни-кифбровно! — прошепотів болісно попович, стаючи на рівні ноги, — як не зважати на уязвленіє від кропиви, цього змієподобного зілля, як мовляв небіжчик отець наш протопоп.

— Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я вже думала собі, Опанасе Йвановичу, що на вас болячки чи соняшниці напали. Нема та й нема. Як же ви ся маєте? Чула я, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини!

— Чистії злидні, Хавроніє Никифбровно! панотець зібрав за весь піст хіба що мішків з п’ятнадцять ярового, проса мішків чотири, книшів із сотню, а курей, як полічити, то не буде й півсотні, а яйця все більше тухлі. Та воістину сладосні приношення, до прикладу мовивши, єдино від вас сподіваємося мати, Хавроніє Никифоровно! — продовжував попович, солодко поглядаючи на неї та присуваючись ближче.

— Ось вам і приношеніє, Опанасе Ивановичу!— мовила вона, ставляючи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою, що наче ненароком розстібну-лася, кофту, — варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!

— Голову даю в заставу, як це зготували не най-штукарнішії руки серед усього роду Євиного, — мовив попович, беручись до товчеників і присовуючи другою рукою варенички.—Та все ж, Хавроніє Ни-кифоровно, серце моє жаждає від вас поживи над усі пампушечки й галушечки солодшої.

— Оце вже я й не знаю, якої ще ви поживи хочете, Опанасе Йвановичу! — говорила огрядна зальот-ниця, начебто й не розуміючи.

— Та любови ж вашої, незрівнянна Хавроніє Ни-кифоровно! — пошепки мовив попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи дебелий та широкий стан її.

— Бозна-що й вигадуєте ви, Опанасе Йвановичу! — сказала Хівря, соромливо спустивши очі свої.— Чого доброго, ви ще почнете й цілуватись!

— Щодо цього, я вам скажу, хоч би й про себе,— говорив далі попович, — за битности моєї, до прикладу мовивши, ще в бурсі, ось як зараз пригадую...

Тут почулось знадвору гавкання й гуркіт у ворота. Хівря прожогом вискочила і вернулась, уся пополотнівши.

— Ну, Опанасе Йвановичу, попались ми з вами; народу стукається сила, і я почула наче кумів голос...

Вареник застряг поповичеві в горлі... Очі йому полізли на лоба, наче б то якась примара з того світу оце прийшла та й стала перед ним.

— Лізьте сюди! — кричала перелякана Хівря, показуючи на покладені під самою стелею на двох сво-

6 Тарас Бульба локах дошки, де лежала купа всякого хатнього манаття.

161

Небезпека збадьорила нашого героя. Опам’ятавшись трохи, скочив він на лежанку і поліз відтіль обережно на дошки; а Хівря без пам’яті побігла до воріт, бо стукати почали знову сильніше та нетерпеливіше.

VII

Да тут чудасія, мосьпане!

З української комедії

На ярмарку трапилась чудна пригода: скрізь розповзлися чутки, що десь там між крамом об’явилася червона свитка. Бабі-бублейниці привидівся сатана у вигляді свині, що безперестань нахилялась над возами, наче шукаючи чогось. Це одразу облетіло всі кутки вже притихлого табору; і всі мали за злочин не вірити, незважаючи на те, що продавщиця бубликів, чия мандрівна лавка стояла поруч із яткою шинкарки, вклонялася цілий день без потреби і виписувала ногами щось цілковито сласний її крам. До цього доточилися ще перебільшені чутки про чудо, що його волосний писар бачив у зруйнованій повітці, і вже під ніч всі щільніше тулилися одне до одного; спокій розвіявся, і страх не давав нікому навіть стулити очей; а ті, що були зроду полохливі і запаслися пристановищем у хатах, побралися додому. До таких належав і Черевик із кумом та дочкою, а до них напросилися ще гості в хату, і вони зчинили той гуркіт, що так перелякав нашу Хіврю. Кума вже трохи розібрало. Це помітно було по тому, що він двічі проїхав своїм возом по подвір’ю, поки знайшов хату. Гості так само були під мухою і без церемоній увійшли раніш самого хазяїна. Дружина нашого Черевика сиділа наче на голках, як почали вони нишпорити по всіх кутках у хаті.

— А що, кумо, — крикнув увійшовши кум: — тебе ще й досі трясе пропасниця?..

— Та щось занедужалося, — говорила Хівря, неспокійно поглядаючи на покладені під стелею дошки.

— Ану, жінко, достань-но там у возі баклажку!— мовив кум До жінки, що приїхала з ним разом, — ми посушимо її з добрими людьми; а то проклятущі баби так налякали нас, що й признатися сором. Та ми ж, їй-богу, браття, не знати чого й приїхали сюди! — продовжував він, перехиляючи з глиняного кухля. — Я тут ось закладаюсь на нову шапку, коли баби не намислили покепкувати з нас. А хоч би й справді сатана! Що нам сатана? Плюйте йому на голову. Нехай би оце зараз заманулось йому стати ось тут, приміром, передо мною: собачий син буду, як не дав би йому дулю аж під самий ніс!

— Чого ж ти оце аж побілів? — крикнув один з-ме-жи гостей, вищий від усіх на голову, що вдавав завжди із себе сміливця.

— Я?.. Господь із вами! Приснилось?

Гості посміхнулись. Задоволена усмішка заграла на обличчі балакучого сміливця.

— Куди там йому побіліти! — підхопив другий, — щоки йому розцвіли, як той мак; тепер він не Цибуля, а буряк — або краще, як та червона свитка, котра так наполохала людей.

Баклажка прокотилася по столу і звеселила гостей ще більше. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка і не давала ні хвильки спокою сповненому цікавості духові, підступився до кума.

— Скажи, будь ласка, куме! Кого не допитую, та ніяк не допитаюсь, що то за чудасія з тією проклятою свиткою.

— Е, куме, воно б то й не годилось говорити проти ночі; та хіба вже щоб догодити тобі ще й добрим людям (тут він звернувся до гостей), а вони, я бачу, так само не від того, щоб послухати про цю дивовижу. Ну, добре. Отож слухайте.

Тут він почухав плечі, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:

— Одного разу, за якусь провину, а за яку, їй-богу не знаю, тільки вигнали одного чорта з пекла.

— Як же воно так, куме? — перебив Черевик, — як же могло це статись, щоб чорта та вигнали з пекла?

— Що ж поробиш, куме, вигнали та й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулось вчинити якесь добре діло, ну й показали йому на двері. От бідному чортові так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пиячити. Отаборився в отій повітці, що, як ти бачив, зруйнована стоїть під горою і що проз неї ні один хрещений чоловік тепер не пройде, не захистивши наперед себе хрестом святим, і став той чорт такий гуляка, що такого не знайдеш і між парубками. Од ранку до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!..

Тут знову доскіпливий Черевик перебив нашого повідача.

— Бозна-що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта хтось-то впустив у шинок: та в нього ж єсть, хвалити Бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові.

— Отож-бо й є, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — урешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго боргував, та вже й перестав. Довелося чортові дати в заставу червону свитку свою, ледь не за третину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинсь-кому ярмарку; заставив та й каже йому: «Гляди-но, жиде, я прийду до тебе за свиткою якраз за рік, — зберігай її!» — і згинув, як у воду впав. Той роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й в Миргороді не знайдеш! а червоний колір горить, як огонь, аж надивитись не можна. От жидові й надокучило дожидатись строку. Почухав собі пейсики, та й злупив з якогось проїжджого пана щось чи не п’ять червінців. Про строк жид зовсім і забув. Коли це одного разу, отак під вечір, приходить якийсь чоловік: ну, жиде, давай свитку мою!» Жид спочатку і не впізнав був, а потім, як доглянувся, почав удавати, наче і в вічі не бачив. «Яку свитку? в мене нема ніякої свитки! я й знати не знаю твоєї свитки!» Той, дивись, і пішов; та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою конуру і перелічивши в скринях гроші, накинув на себе напинало і став по-жи-дівському молитися Богу — чує шарудіння... зирк — зо всіх вікон повиставлялися свинячі рила...

Тут справді таки почувся якийсь невиразний звук, вельми схожий на свиняче рохкання; всі пополотніли. Піт виступив на чолі оповідача.

— Що? — мовив злякано Черевик.

— Нічого!.. — відказує кум, тремтячи всім тілом.

— Га! — обізвався хтось між гостей.

— Ти сказав?..

— Та ні!

— Що ж воно хрюкнуло?

— Бозна-чого ми переполошилися! Нікого нема!

Всі лякливо стали озиратися довкола і заходилися

нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва.

—Ох ви ж, баби! баби! — мовила вона голосно. — Чи вам козакувати і чоловіками зватися! Вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь! Один хтось, прости Господи, мабуть, угрішився... Під кимось ото ослін заскрипів, а всі й зірвались як навіжені!

Така мова засоромила наших сміливців і примусила їх підбадьоритись, кум сьорбнув із кухля і став оповідати далі:

— Жид завмер; однак же свині на довгих, як ходулі, ногах повлазили у вікна і миттю збадьорили жида плетеними трійчатками, примусивши його танцювати вище цього сволока. Той — у ноги їм, покаявся у всьому... Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана в дорозі обікрав якийсь циган і продав свитку перекупці; вона привезла її знов на Соро-чинський ярмарок, та з того часу ніхто вже нічого в неї не став купувати. Перекупка дивувалась, дивувалась, та напослідок здогадалась: мабуть, це через червону свитку. Недарма ж ото, коли вона часом одягала її, то все здавалось, ніби щось її душить. Не довго думавши, вкинула її в огонь — не горить бісівська одежа! Еге, та це чортів дарунок! Перекупка примудрувалась та й підсунула у віз одному хазяїнові, що вивіз продавати масло. Дурень зрадів був; та тільки масла ніхто вже більше не питав. «Гай, недобрі руки підкинули свитку!» Схопив сокиру й порубав на шматки; зирк, аж злазиться один шматок до другого, та й знов свитка ціла. Перехристившись, знов порубав, шматки розкидав по всьому ярмарку та й поїхав. І з того часу, кожного року, і саме під час ярмарку, чорт зі свинячою личиною ходить по всьому майдану, рохкає і збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, самого лише лівого рукава не вистачає йому. Люди з того часу одхрещуються од того місця, і ось уже буде тому років з десять, як не збирався на ньому ярмарок. Та чорт надав оце засідателеві от...

Друга половина слова завмерла на вустах оповідача...

Вікно з гуркотом брязкнуло; шибки з дзенькотом повилітали, і страшна свиняча морда впхнулася, поводячи очима, наче питалася: «А що ви тут робите, люди добрі?»

...Піджав хвіст, мов собака,

Мов Каїн затрусивсь увесь;

Із носа потекла табака.

Котляревський, Енеїда

Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум з роззявленим ротом перетворився на камінь. Очі йому витріщились, наче хотіли вистрільнути; розчепірені пальці нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від непоборного страху підскочив аж під стелю і вгрівся головою об сволок; дошки посунулись, і попович з громом і тріском полетів на землю. «Ай! яй! яй!— кричав один, упавши на лаву і з переляку дриґаючи на ній руками й ногами. — Рятуйте! — горлав другий, укрившись кожухом. Кум, виведений зі своєї скам’янілості повторним переляком, поповз судомно під спідницю своїй жінці. Високий сміливець заліз у піч, хоч яке було вузьке те вустя, і сам затулив себе заслонкою. А Черевик, наче обварений окропом, схопивши на голову горшка замість шапки, кинувся до дверей і як несамовитий біг улицями, землі не чуючи під собою; сама лише втома примусила його трохи стишити швидкість бігу. Серце його калаталось, як ступа в млині, піт котився градом. Знемігши, він уже ладен був упасти на землю, коли це здалося йому, що ззаду хтось біжить за ним... Дух йому забило... «Чорт! чорт!» — кричав він нестямно, надаючи сили, та за хвилину звалився на землю. «Чорт! чорт!» — кричало слідом за ним, і він чув тільки, як щось із шумом гупнуло на нього. Тоді вже він знепритомнів і, мов страшний той мрець у домовині, залишився німий і нез-рушний посеред дороги.

Що спереду і так, і сяк;

А ззаду, єй-же-єй, на чорта!

З народної казки

— Чуєш, Власе, — говорив, підвівшись уночі, один хтось із юрми народу, що спав на вулиці, — біля нас хтось спом’янув чорта!

— Що мені до того?—пробубонів, потягаючись, циган, що лежав біля нього, — нехай би і всіх своїх родичів спом’янув.

—Але ж так закричав, ніби хтось душить його!

—Та чого лиш людина не верзе спросоння!

— Воля твоя, а хоч глянути треба; а викреши-но вогню!

Другий циган, бурмочучи собі під ніс, звівся на ноги; два рази обсипав себе іскрами, як блискавками, роздмухав губку і, з каганцем в руках, звичним малоросійським світником, що складався з розбитого черепка, налитого баранячим лоєм, рушив, освітлюючи дорогу.

— Стій! тут щось лежить; а посвіти-но сюди!

Тут пристало до них ще кілька чоловік.

— Що там лежить, Власе?

— Та начебто двоє людей; одно зверху, друге знизу; котре з них чорт, я вже й не розберу!

— А хто зверху?

— Баба!

— То це ж і є чорт!

Веселий регіт розбуркав чи не всю вулицю.

— Баба вилізла на чоловіка; вже десь-то ця баба вміє їздити! — говорив один серед довколишнього натовпу.

— Дивіться, хлопці! — говорив другий, підіймаючи черепок від горшка, бо друга ціла половина його трималася на Черевиковій голові. — Яку шапку надів на себе цей козарлюга!

Усе більші гамір та регіт змусили опам’ятатися наших мерців, Солопія і його подружжя, що й досі, охоплені недавнім переляком, довго й з жахом вдивлялися непорушними очима в смагляві обличчя циган: від химерного й тремтливого світла вони здавались моторошним збіговищем гномів, оточених важкою підземною парою у мороці непробудної ночі.

X

Цур тобі, пек тобі, сатанинське навождениє!

З української комедії

Ранкова свіжість стелилася над пробудженими Сорочинцями. Хмари диму з усіх коминів летіли назустріч сходу сонця. Ярмарок загомонів. Овечки мекали, коні іржали; крики гусей і перекупок розляглися знову по всьому табору — і моторошні поголоски про червону свитку, що такого страху навіяли на людей в таємничі години присмерку, зникли зовсім, разом з настанням ранку.

Позіхаючи й потягаючись, дрімав Черевик під укритою соломою кумовою повіткою, межи волів й мішків борошна та пшениці, і, здається, не хотілось йому розлучитися зі своїми снами, коли це раптом почув голос, такий же знайомий, як притулок лінощів — благословенна піч в його хаті чи шинок далекої родички, що стояв не далі десяти кроків од його порога.

— Вставай, вставай! — деренчала над вухом ніжна його дружина, шарпаючи його скільки сили за руку.

Черевик, замість відповідати, надув щоки і почав виробляти щось руками, наче в барабан б’ючи.

— Навіжений! — крикнула вона, ухиляючись від його вимахів, бо він за малим не зачепив був її по обличчі.

Черевик підвівся, протер сяк-так очі і подивився навколо себе.

— Враг мене побий, коли мені, голубко, не приверзлося, що твоя твар — то барабан і що на ньому мене, як того москаля, присилували барабанити зорю оті свинячі рила, що від них, як казав кум...

— Та годі-бо, годі верзти казна-що! Збирайся, веди швидше кобилу на продаж! Сміх людський: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо конопель продали...

— Що ж, жінко, — перебив Солопій, — з нас же тепер сміятись будуть.

— Збирайся! збирайся! з тебе вже й так сміються!

— Ти ж бачиш, я ще й не вмивався, — говорив Черевик, позіхаючи й чухаючи спину, щоб протягти час для своїх лінощів.

— Ото не в час заманулося йому чепуритись! Од-коли це ти такий став? Ось рушник, утри свою личину...

Вона схопила щось зібгане в жмут — і з жахом кинула його від себе... це був червоний обшлаг свитки!

— Ступай роби своє діло, — повторила вона, опам’ятавшись, своєму чоловікові, бачивши, що в того одібрало ноги з ляку і зуби цокотіли одні об одні.

— Буде тепер продаж! — бубонів він сам до себе, одв’язуючи шкапу й ведучи її на торг. — Недурно ж, як лаштувався я на цей проклятий ярмарок, на душі було так важко, наче хтось навалив на тебе дохлу корову, а воли аж двічі сами повертали додому. Та ще, здається, як я оце згадав, чи не в понеділок ми й виїхали. Від цього й таке лихо!.. Непосидюща ж і чортяка проклята: носив би вже свитку без одного рукава; так де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, скажімо, чортом, — від чого боронь, Боже, — чи став би я тинятися вночі за проклятущими шматками?

Тут розмисли нашого Черевика перебив товстий і пронизливий голос. Коло нього стояв високий циган:

— Що продаєш, чоловіче добрий?

Продавець помовчав, оглянув його з ніг до голови

і мовив байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:

— Хіба сам не бачиш, що продаю?

— Ремінці? — спитав циган, дивлячись на вуздечку в його руках.

— Може, й ремінці, коли вже кобила видається за ремінці.

— Я бачу, хай йому біс, земляче, що ти її, вочевидь, соломою годував.

— Соломою?

Тут Черевик хотів був потягти за вуздечку, щоб провести свою кобилу і спростувати брехню невсти-дливого потріпувача, та рука його з несподіваною легкістю вдарилась об підборіддя. Глянув, — а в ній одрізана вуздечка, а до вуздечки прив’язаний — ой, жах! чуб йому поліз догори! — шматок червоного рукава свиткиї Плюнувши, перехристившись і махаючи руками, побіг він від нежданого дарунку і швидше молодого парубка, зник серед натовпу.

XI

За моє жито та мене й побито.

Прислів'я

— Хапай, хапай його! — кричало кілька хлопців у тісному кінці вулиці, і Черевик почув, як його схопив хтось у дужі руки.

— Зв’язати його! це той самий, що вкрав у доброго чоловіка кобилу!

— Господь із вами! за що ви мене в’яжете?

— Він ще й питає! а нащо ти вкрав кобилу у приїжджого хазяїна, у Черевика?

— Та ви подуріли, хлопці! Хто ж це бачив, щоб чоловік сам у себе крав би щось!

— Старі жарти! старі жарти! Чого ж ти летів скільки духу, наче сам сатана за тобою слідом гнався?

— Та й не хотячи побіжиш, коли сатанинська одежа...

— Е, голубе! дури цим когось іншого; буде тобі ще й від засідателя, щоб не лякав людей чортівщиною.

— Хапай, хапай його! — почувся крик з другого кінця вулиці. — Осьде він, ось утікач!

І перед очима нашого Черевика постав кум у самому жалюгідному стані,- із заломленими назад руками, що його вело кілька хлопців.

— Чудеса завелись! — говорив один із них. — Послухали б ви, що розказує оцей шахрай, котрому досить лише заглянути в обличчя, щоб побачити, що то злодій; як почали питати, чого втікав ти, як навіже-ний, — поліз, каже, до кешені понюхати табаки, та замість тавлинки витяг шматок чортової свитки, що з неї спалахнув червоний огонь, а він — дай, Боже, ноги!

— Еге-ге! та це обидві пташки з одного гнізда! Зв’язати їх обох разом!

XII

Чим, люди добрі, так оце я провинився? За що глузуєте? — сказав наш неборак. За що знущаєтесь ви надо мною так?

За що, за що? — сказав та й попустив патьоки, Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.

Артемовський-Гулак, Пан та собака

— А може, й справді, куме, ти потяг що-небудь?— спитав Черевик, лежачи зв’язаний, разом з кумом, під солом’яною яткою.

— І ти туди ж, куме! Щоб мені одсохли руки й ноги, як я щось колись украв, хіба що вареника зі сметаною в матері, та й то ще коли мені було років десять віку.

— За що ж це, куме, на нас така напасть? Тобі ще нічого: на тебе кажуть, що ти в когось іншого вкрав; за що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: ніби в самого себе вкрав кобилу? Видно нам, куме, на роду написано щастя не мати!

— Горенько нам, сиротам бідним!

Тут обидва куми заплакали аж схлипуючи.

— Що це з тобою, Солопію!—спитав увійшовши в цей час Грицько. — Хто це зв’язав тебе?

— А! Голопупенко, Голопупенко!—загаласував, зрадівши, Солопій. — Ось, оце той самий, куме, що я казав тобі. От молодець! побий мене Бог на цьому місці, коли не висушив при мені кухля, завбільшки як твоя голова, і хоч би раз скривився.

— Що ж ти, куме, так знехтував такого гарного парубка?

— Отак, як бачиш, — продовжував Черевик, обернувшись до Грицька, — покарав Бог, мабуть, за те, що провинуватився перед тобою. Прости мені, чоловіче добрий! їй-богу, радий би все що завгодно зробити для тебе. Та що ж поробиш — у старій моїй чорти сидять.

— Я не злопомний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе. — Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що й вартували його, кинулись розв’язувати. — А за це і ти зроби, як годиться: справляй весілля! та побенкетуємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака.

— Добре! От добре! — сказав Солопій, ляснувши руками. — Та мені тепер стало так весело, наче мою стару москалі вкрали. Та що там довго думати, годиться воно так, чи не годиться — сьогодні ж весілля, та й по всьому!

— Гляди ж, Солопію, за яку годину я буду в тебе; а тепер іди додому, там виглядають тебе купці на твою кобилу і пшеницю!

— Як! невже кобила знайшлася?

— Знайшлась!

Черевик від радости остовпів, дивлячись услід Грицькові, що пішов кудись.

— А що, Грицю, чи погано ми зробили своє діло?— спитав високий циган, перепиняючи парубка. — Воли вже тепер мої?

— Та твої, твої!

XIII

Ні бійся, матінко, не бійся,

В червонії чобітки обуйся. Топчи вороги Під ноги;

Щоб твої підківки Бряжчали!

Щоб твої вороги Мовчали!

Весільна пісня

Підперши ліктем гарненьке личко своє, замислилась Параска, сама, сидячи в хаті коло столу. Багато мрій снувалося навколо русявої голівки. Часом легенька усмішка враз тріпотіла на червоних устах, і якесь радісне почуття підіймало темні її брови, а іноді знову хмарина задуми насувала їх на карі ясні очі. «А що, як не справдиться те, що говорив він?— шепотіла вона з якимось виразом сумніву. — А що, як мене не віддадуть? а що... Та ні, ні; не буде цього! Мачуха моя робить все, що схоче; то хіба й я не зроблю так, як мені хочеться? Затятися і я вмію. Який же він гарний! Як чарівно світять його чорні очі! як любо промовляє він: Парасю, голубко', як пасує йому біла свитка! якби ще пояс гарячіший! та нехай уже я йому витчу, як перейдемо жити в нову хату. Не помислю без радості, — говорила вона собі, достаючи з-за пазухи маленьке дзеркальце, обліплене червоним папером, що купила на ярмарку, і видивляючись в нього із зачаєною втіхою, — що зустрівшись тоді де-небудь з нею, — я нізащо не вклонюся їй, нехай собі хоч лусне. Ні, мачухо моя, годі вже тобі шарпати свою пасербицю! Швидше зійде пісок на камені і дуб, як та верба, у воду похилиться, ніж я схилюсь перед тобою! Та я й забула, ану, приміряю очіпка, хоч і мачушиного, чи прийдеться на мене!» Тут вона встала, держачи в руках дзеркальце, і, нахилившись до нього головою, трепетно йшла по хаті, наче боялася впасти, бачивши під ногами, замість долівки, стелю з накладеними під нею дошками, відкіль недавно полетів попович, та полиці, заставлені горшками. «Та що це я, справді, мов дитина, — скрикнула вона, сміючись, — боюся й ногою ступити!» І почала притупувати ногами, чим далі сміливіше; дивись і ліва рука її спустилася і вперлася в бік, і вона пішла в танець, побрязкуючи підківками, держачи перед собою дзеркало і наспівуючи улюблену свою пісню:

Зелененький барвіночку,

Стелися низенько!

А ти, милий, чорнобривий,

Присунься близенько!

Зелененький барвіночку,

Стелися ще нижче!

А ти, милий, чорнобривий,

Присунься ще ближче!

Черевик заглянув у цей час у хату і, побачивши, як його дочка витанцьовує перед дзеркалом, спинився. Довго дивився він, сміючися з цієї витівки своєї дочки, а та, замислившись, не бачила, здавалося, нічого; та коли почув знайому пісню — жижки йому затрусились; бундючно взявшись у боки, вийшов він наперед і пішов навприсідки, забувши про всі свої клопоти. Гучний кумів регіт примусив їх обох здригнутись.

— Ото хороше!^батько з дочкою завели вже тут са-мгі собі весілля! Йдіть-бо швидше: заручений прийшов!

При останньому слові Параска спалахнула яскравіше червоної стрічки на її голові, а безжурний батько її згадав, за чим прийшов він.

— Ну, дочко! ходімо мерщій. Хівря на радощах, що я продав кобилу, повіялась, — говорив він, боязко оглядаючись на всі боки, — повіялась купувати собі плахти та всякі рядюги, то поки не вернулась, треба все кінчати!

Не встигла Парася переступити за поріг хати, як почула себе в обіймах парубка в білій свитці, що з цілим натовпом люду дожидався її на вулиці.

— Боже, благослови! — сказав Черевик, єднаючи їм руки. — Нехай собі живуть, як вінки в’ють!

Тут почувся галас серед народу.

— Та нехай я лусну, як допущу до цього! — кричало подружжя Солопієве, та її з реготом одпихав натовп людей.

— Не казись, не казися, жінко! — говорив розважно Черевик, бачивши, що пара дужих циган тримає її за руки, — що зроблено, те зроблено; а переміняти я не люблю!

— Ні, ні! Цього не буде!.. — кричала Хівря, та ніхто не слухав її; декілька пар обступило нову пару і утворило навколо неї непробивну танцюючу стіну.

Дивне, невимовне почуття охопило б глядача, бачивши, як від одного змаху смичка музики, в семи-ряжній свитці, з довгими підкрученими вусами, все навернулось, по волі і з неволі, до одностайності і перетворилось в одну злагоду. Люди, що на похмурих їхніх обличчях, здається, вік не зринала усмішка, притупували ногами і посмикували плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нероз-гаданіше почуття зродилось би в глибині душі від погляду на старих отих бабів, від древніх облич котрих віяло байдужістю могили і котрі вештались серед молодого, веселого, радісного народу. Безжурні! навіть без дитячої радості, без іскри притомності, що лише хміль, як механік свого бездушного автомата, примушує їх чинити щось подібне до людського, — вони тихо гойдали захмелілими головами, пританцьовуючи разом із звеселілим людом, не звертаючи навіть очей на молоду пару.

Гамір, регіт, пісня лунали тихіше й тихіше. Смичок завмирав, слабнучи і розгублюючи невиразні звуки в порожнечі повітря. Ще долинало відкілясь тупання, щось схоже на клекіт далекого моря, а невдовзі все спорожніло й заглухло.

Отак і радість, чарівна й зрадлива гостя, одлітає від нас, і марно самотній звук гадає висловити радість. У своїм відгомоні вже чує він сум і пустелю і дико прислухається до нього. Отак і веселі друзі буйної і вільної юності, поодинці, один за одним, губляться по світу і залишають, врешті, самотою старовинного брата свого. Сумно покинутому! І важко і журно тоді на серці, і нічим зарадити йому.