Том 1

сон

(Посвята Александрі С-вІй)

Був сон мені колись: богиню ясну Фантазії вбачали мої очі,

І друга любого подобу красну Богиня прийняла тієї ночі.

Той самий вираз і усмішка мила,

Той самий погляд довгий, розумливий,

На плечах лиш барвисті мала крила,

Вінець над чолом з лавру святобливий.

Вона іде! Непереможна сила

Мене примушує за нею простувати По темних, тісних хідниках. Вступила Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?

Високеє і темнее склепіння,

Одно віконце вузьке, мов стрільниця,—

Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний

Орган стоїть там, наче скеля дика,

Де був прикований Титан страшенний,

Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку

Взяла мене, і словом говорила:

«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:

То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,

Страшний той гук, потужний і величний, По всіх країнах має залунати

І перекинути світовий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.

І з громом упадуть міцні будови.

Великий буде жах, велике й визволення!

Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає.

І згине зло, укриване віками.

В честь волі нової хвалу співець заграє На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш Не дужою, та смілою рукою,

Всесвітнє зло тим гуком переможеш,

Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,

Як блискавка, що перед громом свіне:

Не для тебе те світло правди ясне,

Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть Ні твого ймення, ані твого діла,

Щасливії нещасную забудуть,

Не буде вкрита лаврами могила!»

Промовила і зникла. В самотині Я зостаюся розважать-гадати,

Як визволить той гук, що замкнутий в скелині, Що має гучно в світі залунати?

І я стою, неначе скам’яніла.

Знебула думка вже не розважає...

Що се? немовби пісня забриніла Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга Вникає в серце, каменем лягає;

Ридає хор, мов дикий вітер з луга,

А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;

Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.

Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія! Зважливо простягаю руку, сміло —

І прокидаюсь... Так! то сон був... мрія!

Сон літньої ночі колись мені снився, Коротка та літняя нічка була,

І сон був короткий,— він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,

Кохано в ту ніч обгорнула мене,

Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне.

Була я щаслива, безмірно щаслива;

Приснилось мені... та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано Вже зникла рожевая мрія моя,—

Туди полинула, де грала кохано Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала,—

І душу мою обгорнула печаль;

І тихо-тихесенько я промовляла:

«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;

Коли я часами журюся і плачу,—

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя,—

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, Йому вже до щастя нема вороття!

Натура гине — вся в оздобах, в злоті,— Останній усміх ясний носила І краскою непевною пала,

Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,

Жила і працею щасливая була;

Тепер останнії дарунки роздала І тихо умира... кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває Росинки білії, ті сльози самотні Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні Того, що хутко ляже в смертнім сні,

В холодній, білій сніговій труні.

[4—20 листопада 1890]

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Колись нашу рідну хату Тёмрява вкривала,

А чужа сусідська хата Світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю, Чужії пороги,

Орав свою вбогу ниву,

Рідні перелоги.

Гомоніла твоя кобза Гучною струною,

В кожнім серці одбивалась Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в домовині,

Та збудила твоя пісня Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок Поміж нами сяє,

«Огню іскра великого»

Повік не згасає!

Щоб між нами не вгасало Проміння величне,

Ти поставив «на сторожі» Слово твоє вічне.

Ми, як ти, минати будем Чужії пороги,

Орать будем свої ниви, Рідні перелоги.

* *

*

Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!

[1890]

ДО НАТУРИ

Натуро-матінко! я на твоєму лоні Дитячі радощі і горе виливала,

І матір’ю тебе я щиро звала,

З подякою складаючи долоні.

Ти іскру божую збудила в моїх грудях; Надія,— їй же першу пісню я співала,— Мені провідною зорею стала,

І з нею буду я добра шукати в людях.

Коли ж почую я, що промінь погасає Надії милої,— тоді, Натуро-ненько, Прийми моє знебулеє серденько,

І проміння нове нехай йому засяє!

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

(Коханій мамі)

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю,

При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише.

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину, Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась: Темно-червовее світло, неначе той одблиск пожежі,

Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.

В світлі з’явилася генія темная постать.

Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала І хвилювала в повітрі, як море в негоду,

Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;

Кучері чорні та довгі спадали на плечі.

В темних та гострих очах його погляд непевний

світився,—

Сумно дивився в простор, і палкії лилися з пих сльози. Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:

Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом, В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий, Що у тім погляді жевріє,— і безнадійність,

Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.

Скована жахом, я погляд спустила додолу.

Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.

Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.

Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;

Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом Легким крильцем повівав — і далеко, далеко Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона. Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва В хаті моїй,— надто ясно вже світач рогатиіі Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з'явилась,

Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.

Геній то був, але геній не той, що з’являвся Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.

Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;

Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,

Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,

Яснії очі були, і погляд їх був, паче промінь;

Любо всміхався, від усміху того у серці Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.

Людська недоля будила пе розпач в мені, а бажання Кращої долі, яснішої,— той ідеал мені сяяв В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.

Він подивився на мене журливо — і серцем я вчула, Що у небесні простори несила моя ще полинуть...

Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.

Зоря на небі рожева уже починала займатись,

Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона..,

НА ДАВНІЙ МОТИВ

— На добридень, ти моя голубко!

«На добридень, мій коханий друже!»

— Що ж сьогодні снилось тобі, любко? «Сон приснився, та дивненький дуже».

— Що ж за диво снилось тобі, мила? «Мені снились білії лелії...»

— Тішся, мила, бо лелія біла —

Квітка чистої та любої надії!

«Мені снились білії лелії,

Що хитались в місячному світлі,

Мов гадали чарівнії мрії,

І пишались гордії, розквітлі.

І сіяли дивною красою,

Мов непевні, чарівничі квіти,

І блищали ясною росою,

Що горіла, наче самоцвіти.

Приступила я до квітів ближче,—

Всі лелії раптом затремтіли,

Почали хилитись нижче, нижче Та й пожовкли, далі почорніли.

І з лелій тих чорних поспадали Всі блискучі самоцвітні роси,

На травиці схиленій лежали,

Наче дрібні та ряснії сльози...»

— Дивний сон твій, любко моя гожа... А мені червоні снились рожі.

«Тішся, милий, бо червона рожа —

То кохання квітка та розкоші!»

— Мені снилося: червоні рожі Пломеніли в промені злотистім І були на райські квіти схожі,

Запашнії, з листячком барвистим.

Так чудово рожі паленіли Від кохання й радості ясної І цвіли, тремтіли та горіли Від жаги палкої, таємної.

Приступив я до одної рожі, Пригорнуть хотів я до серденька. Зблідли раптом рожі прехороші І найкраща роженька ясненька.

Та й умилась буйною росою Та моя найкраща рожа мила,

Мов підтята гострою косою, Полягла мені до ніг, змарніла...

Засмутилась пара молоденька, Зрозуміти снів своїх не може І додому поверта смутненька.

Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

[20 марта 90 p.]

ПІСНЯ

Чи є кращі між квітками Та над веснянії?

Чиє в житті кращі літа Та над молодії?

Не всихайте, пишні квіти, Цвітіть хоч до літа!

Пождіть літа, доля прийде, Не тікайте з світа!

Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають;

В житті літа найкращії Двічі не бувають.

Та ше ж квіти не посохли, Рута зелененька,—

Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька!

У ПУТЬ

Хвилини йдуть,

Пора у путь!

Прощай, рідний краю!

Вже хутко я піду.

Тут долі не маю,—

На чужині знайду.

Шукатиму долі в далекій стороні! Вперед! прагну волі, у світ пора мені!

Бо літа не ждуть...

Пора мені в путь!

Прощай, товариство, родино-рідна! Прощай, моя люба дружино смутна!

Я, може, навіки іду в чужий край... Прощай,— добрим словом мене спогадай!

Я йду, тверда звага Веде мене на шлях,

У серці одвага,

Хоч сльози на очах...

В далекій чужині Я сили наберусь Служити країні Або — не вернусь...

Я все покидаю: садочки рясні,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Пора у путь,

Хвилини йдуть!

Шумлять на прощання Зеленії луги,

Летять розставання Хвилини дорогі!..

Хоч тяжко країну Рідную покидать,

Я йду на чужину, Я мушу поспішать.

Далекая путь, Хвилини не ждуть!

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, h€las!..¹⁷

Що я тепер, о боже! жить мені для чого? Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема, Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,

Самої смерті прагну, більше вже нічого.

Не будьте, вороги, ненависні до того,

Хто в серці замірів владарних не здійма,

Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,

Не довго втримувать вам лютість серця свого!

Згадайте, друзі,— ви, котрі мене любили,— Що я без щастя-долі у житті сьому Нічого доброго зробить не мала сили;

Кінця бажайте безталанню мойому,

Бо вже коли я тут недолі досить маю,

Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сім'ї Михайла Ф. Комарова) І

Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок! Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок...

І мчить залізний велетень мене.

Передо мною килими чудові Натура стеле — темнії луги,

Славути красної бори соснові І Случі рідної веселі береги.

Снується краєвидів плетениця,

Розтопленим сріблом блищать річки,—

То ж матінка-натура чарівниця Розмотує свої стобарвнії нитки.

II

Далі, все далі! он латані ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потім укрили все хмари ті сиві Душного диму, з очей скрився ліс,

Гори веселі й зелені долини Згинули раптом, як любії сни;

Ще за годину, і ще за хвилину Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилі злотисті Час так швидкий пожира, мов огонь,—

Гинуть ті хвилі, мов квіти барвисті,

Тільки й згадаєш: «Ох, милий був сон!..»

Онде балочка весёла,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здасться, без краю,— аж знову Бори величезні, густії Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі...

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

В небі блакитнім ніде ні хмаринки,— Тихо, і вітер не віє.

Де не погляну, ніде ні билинки,

Тиха травиця леліє...

V

Великеє місто. Будинки високі, Людей тих — без ліку!

Веселую чутно музику. Розходяться людськії лави широкі, Скрізь видно ту юрбу велику.

І все чужина! ох, біда самотному У місті широкім!

Себе почувать одиноким!

І добре, хто має к багаттю чийому Склонитися слухом і оком.

То ж добрії люди мене привітали В далекій країні,

Там друга в прихильній дівчині Знайшла я. І моря красу споглядали Не раз ми при тихій годині.

На тихому небі заблиснули зорі,

Огні запалали У місті. Ми тихо стояли, Дивились, як ясно на темному морі Незлічені світла сіяли.

VI

Далі, далі від душного міста! Серце прагне буять на просторі! Бачу здалека, — хвиля іскриста Грає вільно по синьому морі.

А у тую неділеньку рано Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано, Красним-ясним промінням вітає.

Що біліє отам на роздоллі?

Чи хмариночка легкая, біла Геть по небі гуляє по волі?

Чи на човні то білі вітрила?

В морі хвиля за хвилею рине,

Море наче здіймається вгору,

А склепіння небеснеє синє Край свій ясний купає у морю.

Світло там простяглося від сходу,— Очі вабить стяга та іскриста; Корабель наш розрізує воду —

І дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилі,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами огирі білі.

А здалека, отам на заході, Срібнокудрії хвилі кивають,— Нереїди при сонячнім сході Промінь ранній таночком стрівають...

І танцюють химерно та легко,—

Ось близенько вже видно ту зграю, Аж і знов одкотилась далеко,

Геть біліє в туманному краю...

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне і разом спокою!

Забуваю і щастя, і горе —

Все наземне,— з’єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нічого на світі,

Тільки бачить осяйну долину І губитись в прозорій блакиті!..

Ой високо сонце в яснім небі стало,

Гаряче проміння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко. От і берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межі, Освітило акерманські турецькії вежі.

Сі круглії вежі й високії мури —

Страшні та суворі, непевні, понурі,

І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,

При вежах тих сумні «темнії темниці».

В сих темницях колись наші та приймали горе, Слали думки крилатії через синє море...

У темних темницях нема ні віконця,

Не видко з них світла ні ясного сонця!

А світ такий красний, хороший, розкішний! Під ясним промінням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синіє,

А дедалі ледве-ледве, мов туман, леліє...

Глянуть на лиман той,— втішається око! Колись його хвилі вкривались широко Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бік та за козаками:

Швидко рідних визволяти козаки летіли...

За мурами високими вороги тремтіли...

Славо, наша згубо! славо, наша мати! Тяжко зажуритись, як тебе згадати! Кров’ю обкипіла вся наша давнина!

Кров’ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де поділась наша воля, слава наша смутна?

Все мина!.. Від слави давньої давнини Лиш зостались вежі та німії стіни!

Лариса Косач. Фото. 1878—1879

Де ходили люті турки-яничари, Там пасуться мирні овечок отари.

Де полягла козацькая голова думлива,

Виріс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квітка у темниці, в ямі,

Ми її зірвали,— нехай буде з нами!

Квітка тая, може, виросла з якого Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цілому замку немає ні духа,

Коло брами тільки мінарет тоненький,

Там курінь приладив вівчар молоденький.

Та в курені-мінареті вівчаря немає,—

Он він з вежі високої на діл поглядає.

З високої вежі вівчарику видко,

Як котяться хвилі лиманові швидко,

А далі зникають у синьому морі... Вівчарика погляд блукає в просторі.

Має він простор широкий для думок та гадок, Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?..

VIII

Вже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє; Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленіє.

На хвилях зелених тремтять Червонії іскри блискучі І ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель ваш пробіг,

Дорога там довга й широка Біліє, як мармур, як сніг,

І ледве примітно для ока.

Рожевіє пінистий край;

То іскра заблисне, то згасне... Ось промінь остатній!.. Прощай, Веселеє сопечко ясне!

IX

Кінець подорожі,—

Вже зіроньки гожі Сіяють на небі ясному,

І ВЖЄ височенько Ясний місяченько,—

Вже хутко прибудем додому!

Огні незліченні,

Мов стрічки огненні,

До моря спускаються з міста, А в пристані грає,

Огнями сіяє Корабликів зграя барвиста.

За час, за годину Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

І знов мене прийме, Огорне, обійме Щоденщина й лихо наземне.

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

(Посвята братові Михайлові)

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко Лежиш від мене ти! за горами крутими, За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими Укрилося, бурливе. Та не страшно Моїм думкам осінньої негоди На Чорнім морі. Швидше тої чайки Вони перелетять за темні води.

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де виноград в долині зеленів,

Де грав сонця проміння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко І привітають ту ясну країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину...

Та я за те докірливого слова Тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

[1891]

1

ТИША МОРСЬКА

ІЗ час гарячий полудневий Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Тиша в морі... ледве-ледве Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем,— В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем, Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла У мале човенце сісти І далеко на схід сонця Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило Ясне сонце через воду.

Не страшні для мепе вітри,

Ні підводнії каміння,—

Я про них би й не згадала В краю вічного проміппя.

Євпаторія,

1890, 16 серпня

2

ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа, Пісня по волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пісне, у світ погуляти,

Розправити крильця, пошарпані горем,

Час, моя пісне, по волі буяти,

Послухать, як вітер заграв понад морем.

Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая,—

Вона не питає, куди вона плине;

Линь, моя пісне, як чайка прудкая,—

Вона не боїться, що в морі загине.

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!

Шуми, як той шум, що круг човна вирує!

Дарма, що відгуку вітер не має,

А шум па хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня

З

БЕЗСОННА НІЧ

Цілу ніч до зорі я не спала,

Прислухалась, як море шуміло,

Як таємная хвиля зітхала —

І як серце моє стукотіло.

Ночі темної дивні почвари Заглядали в безсоннії очі,

І страшніші, ніж сонні кошмари,

Ті привиддя безсонної ночі.

Думки-гадки, мов птахи нічнії,

Налетіли, тяжкі та суворі,

Ох, непевні ті думи страшнії,

Наче хвилі у північ на морі!

Хто одважиться в північ на море Своє хибке човенце зіпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Світовеє серденьком збагнути?

Той у північ на море поплине,

Хто не думає ранку діждати...

Хай же думка моя вільно лине,—

Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурі-негоди

Цілу ніч буде човен блукати;

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

4

НА ЧОВНІ

Нічко дивна! тобі я корюся.

Геть всі темнії думи сумні!

Не змагаюся вже, не борюся,

Потопаю в сріблястому сні.

Люди сплять, спить і людськеє лихо,— Лихо сили не має в сю ніч.

Тихо скрізь, і на серденьку тихо,

Десь журба з нього згинула пріч.

Може, тільки сховалась глибоко?

Може, зараз прокинеться знов?

Та дарма! поки ясне ще око,

Не здіймаймо журливих розмов!

Гляпь, як хвилі від срібла блищаться!

Глянь, як небо синіє вгорі!

Вабить хвиля на море податься,

Кличе промінь ясної зорі.

Плине білий човник, хвилечка колише, Хвилечка гойдає;

Плине білий човник, вітер ледве дише, Ледве повіває.

Білії хмаринки, лебедині крила Угорі гуляють,

Довгою стягою, що зорю покрила, Місяця сягають.

Місяченько світло і рожеве, й срібне Кида-розсипае,

І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,

Як вогонь палає.

Геть далеко в морі кораблі видніють.

Бачу здалеченька,

Як виразно щогли тонкії чорніють Проти місяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне місто, Там, де нам прекрасна Доріженька сяє, де пала огнисто Stella maris ¹⁸ ясна.

На човні нас було тільки двоє.

Хвилі скрізь вколо нас коливались, І такі ми самотні обоє

Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате;

Що гадала,— не вимовлю зроду; Чим було тоді серце багате,

Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобі розказала

Все, що думала я в тую мить?

Ні! вона те глибоко сховала...

Хай же там моя думонька снить!

Думка спить, і серденько спочило;

Я дивлюсь на обличчя твоє;

Тихе море спокою навчило Невгамовнев серце моє...

Євпаторія, 189І р. 8 липня

5

НЕГОДА

В темний вечір сиджу я в хатині;

Буря грає на Чорному морі...

Гомін, стогін, квиління пташині,

Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками

Морський човен, розбитий, нужденний,

Наче звір, що в пустині пісками Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають Ті останки сумні, нещасливі,

А з туману на них набігають Грізні, люті вали білогриві.

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,

Скрізь по березі гук залунає;

Хоче море човна розламати,

Трощить, ломить, піском засипає.

Як розбитий човен безталанпий Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданпнй У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,

Що в пісках у пустині вмирає:

Захопив його вихор великий,

Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б’ється,

В ньому кров не застигла живая,

А над ним вже кружляє та в’ється Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують При пажёрнім та лютім ячанні,

І кривавеє тіло батують,

Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!

Ти потужне, нема тобі впину,— Розжени свої буйнії хвилі,

Затопи сю нещасну країну!

[Євпаторія, 1891]

6

МЕРДВЕН

Бескиди сиві, червонії скелі,

Дикі, непевні, нависли над нами.

Се, кажуть люди, злих духів оселі Стали під хмари стінами.

З гір аж до моря уступи сягають,

Люди прозвали їх Чортові сходи; Ходять злі духи по них та збігають Гучні веснянії води.

Люди ж не сміють зійти по тих сходах Геть на верхів’я, туманом повиті,— Духи поклали по всіх переходах Скелі, від кручі відбиті;

Хто тільки йтиме по сходах,— задушать, Кинувши скелею в нього тяжкою,

І подоланого стогін заглушать Духи луною гірською.

7

БАЙДАРИ

Дорога довга. Чагарі, долини,

На небі палкому ніде ні хмари.

Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

Коли зненацька чую: «Ось Байдари!» Дивлюся: брама, сиві дві скелини...

О, що се? Чудо чи потужні чари?

Немов заслона впала і відкрила Натури дивпі, краснії дари,

Що досі від людських очей ховались.

Щоб тута жити, треба маги крила!

Вже люди, певне, від тії пори

Тут не живуть, як з раєм попрощались.

Мов невидимая рука тут положила Границею отсії дві гори,

Що високо до неба поздіймались.

Один зелений бескид, другий — темний. Здалека море хвилі золотії Шле, наче провість волі і надії...

Чи се той світ, загублений, таємний, Забутий незабутній рай наземний,

Що так давно шукають наші мрії?..

8

ТАТАРОЧКА

Там, за містом, понад шляхом битим,

По гарячім каменистім полі Йде дівча татарськеє вродливе, Молоденьке, ще гуля по волі.

На чорнявій сміливій голівці Червоніє шапочка маленька,

Вид смуглявий ледве прикриває Шовком шитая чадра біленька.

То закриє личко, то відкриє,—

А очиці, наче блискавиці,

Так і грають з-попід брівок темних!

Що за погляд в сеї чарівниці!

БАХЧИСАРАЙ

Мов зачарований, стоїть Бахчисарай. Шле місяць з неба промені злотисті, Блищать, мов срібні, білі стіни в місті, Спить ціле місто, мов заклятий край.

Скрізь мінарети й дерева сріблисті Мов стережуть сей тихий сонний рай; У темряві та в винограднім листі Таємно плеще тихий водограй.

Повітря дише чарівним спокоєм,

Над сонним містом легкокрилим роєм Витають красні мрії, давні сни.

1 верховіттям тонкії тополі Кивають стиха, шепотять поволі, Про давні часи згадують вони...

40

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ДВОРЕЦЬ

Хоч не зруйнована — руїна ся будова,

З усіх кутків тут пустка вигляда. Здається, тільки що промчалась тут біда, Мов хуртовина грізная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова,— Журливо, тихо гомонить вода,—

Немов сльозами, краплями спада;

Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумні,

Садок і башта; тут в колишні дні Вродливі брапки вроду марнували.

Колись тут сила і неволя панували,

Та сила зникла, все лежить в руїні,— Неволя й досі править в сій країні!

БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ

Палкого сонця промені ворожі На кладовище сиплються, мов стріли, На те каміння, що вкрива могили,

Де правовірні сплять, піддані божі.

Ні квітів, ні дерев, ні огорожі...

І серед пустки, наче на сторожі,

Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили, Навіки в ній своє імення скрили.

З чужого краю тут співці бували І тіні бранки любої шукали,—

Витає ж тута інша тінь, кривава:

Ні, тута не лежить краса гарема,

Марія смутна чи палка Зарема,—

Тут спочива бахчисарайська слава!

12

НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ

Смутна оселя!.. В веселій країні,

В горах зелених, в розкішній долині Місця веселого ти не знайшов, Смутний співець! умирать в самотині В смутну оселю прийшов.

Звідси не видно ні моря ясного,

Гомону з міста не чутно гучного,

З бору соспового шум тут іде;

Гори лунають од вітру буйного,

Часом де дзвін загуде...

Стали в саду кипариси стіною Оберігати в оселі спокою,

Лаври — неначе зсушила журба,

Тихо, журливо кива головою,

Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеї хати,— Та найсмутпіші отії кімнати,

До безталанний поет умирав:

Все тут забрали, що можна забрати, Смутку ж піхто по забрав.

Вікна тьмянії, мов очі слабого,

В хаті порожній самотньо, убого, Висить свічадо на голій стіні,

Млою повите,— дивитись на нього Сумно здавалось мені...

Тута остатні «огні догоріли»,

Тута остатні «квітки облетіли», Тільки зосталася муза одна,

Що не лишила співця до могили, Тута витає сумна.

Тіло поета в далекій чужині,—

Там, у тій самій холодній країні, Серце па смерть отруїли його! Смутная муза літа в самотині,

Кличе поета свого.

* *

*

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку, Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки, Вийшло сонце, засвітило І хатинку звеселило.

[1885]

* *

*

Літо краснеє минуло,

Сніг лежить на полі;

Діти з хати виглядають В вікна... шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:

«І пащо зима та люта? —

Все вони питають.—

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив Всі на полі квіти...

Десь зима та не скінчиться!» — Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мила годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє,—

Знов його весна прекрасна Квіточками вкриє.

[1884]

* *

*

«Мамо, іде вже зима,

Спігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема... Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає?» —

В неньки спитала дитина.

«Ні, не кожна,— одказує мати,— Онде, бачиш, пташина сивенька Скаче швидко отам біля хати,—

Ще зосталась пташина маленька».

«Чом же вона пе втіка?

Нащо морозу чека?»

«Не боїться морозу вона,

Не покине країни, рідної,

Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна».

«Мамо, ті сиві пташки Сміливі, певно, ще й дуже,

Чи то безпечні такі,—

Чуєш, цвірінькають так,

Мов їм про зиму байдуже!

Бач — розспівалися як!»

«Не байдуже тій пташці, мій синку, Мусить пташка малесенька дбати, Де б водиці дістати краплинку,

Де під снігом поживку шукати».

«Нащо ж співає? Чудпа! Краще шукала б зерна!»

«Спів пташині потіха одна,— Хоч голодна, співа веселенько, Розважає пташине серденько, Жде, що зпову прилине весна»

[1891]

* *

*

Тішся, дитино, поки ще маленька.

Ти ж бо живеш навесні,

Ще твоя думка літає легенька,

Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці Геть у далекі світа,—

Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,

Як то колись принесла Тую цілющу-живущу водицю Дрібна пташина мала?

їй не страшні були дикі простори, Скелі і хвилі морські, Перелітала найвищії гори,—

Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине, Тільки їй волю даси,

І принесе з чарівної країни Краплю живої роси.

І як приступить журба певсипуща Та до серденька твого,—

Тая росиця цілюща-живуща Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці Лине в незнані світа,—

Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа!

ВЕСНЯНКА

(Сестрі Олесі)

Як яснее СОНЦѲ Закине свій промінь ясний До тебе в віконце,— Озвись на привіт весняний. Олесю, серденько,

Співай веселенько! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку, Дочасну, морози поб’ють.

І кущик любистку Холоднії роси поллють,—

Не плач, моя роже,

Весна переможе! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі Заслонять нам світ навесні, Як нам молодощі Пов’ються у хмари сумні,— Не тратьмо надії В літа молодії!

Весняного ранку Співаймо, сестрице, веснянку!

На літо зелене Поїду я геть в чужий край, Згадай же про мене,

Як підеш по квіти у гай. Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю! Весняного ранку Даю тобі сюю веснянку!

ДУМИ

I

МРІЇ

МЕЛОДІЇ

* *

*

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була...

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,

Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду...

Спалахнула далека зірниця.

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла... Спалахнула далека зірниця...

# *

*

Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте серденька мого!

Легким сном спить мій жаль у серденьку, Нащо співом будити його?

Ви не знаете, що я гадаю,

Як сиджу я мовчазна, бліда.

То ж тоді в мене в серці глибоко Сяя пісня сумная рида!

* *

*

Горить моє серце, його запалила Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

* *

*

Знов весна і знов надії В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають.

Весна красна! любі мрії!

Спи мої щасливі!

Я люблю вас, хоч і знаю,

Що ви всі зрадливі...

* *

*

Дивлюсь я на яснії зорі,

Смутні мої думи, смутні. Сміються байдужії зорі

Холодним промінням мені.

Ви, зорі, байдужії зорі!

Колись ви інакші були,

В той час, коли ви мені в серце Солодку отруту лили.

* *

*

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну То знов тасмно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

* *

*

Хотіла б я піснею стати У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі Полинути співом дзвінким, Упасти на хвилі прозорі, Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії І щастя моє таємне, Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне.

ПЕРЕМОГА

Довго я не хотіла коритись весні,

Не хотіла її вислухати,

Тії речі лагідні, знадні, чарівні Я боялась до серця приймати.

«Ні, не клич мене, весно,— казала я їй,—

Не чаруй і не ваб надаремне.

Що мені по красі тій веселій, ясній?

В мене серце і смутне, і темне».

А весна гомоніла: «Послухай мене!

Все кориться міцній моїй владі:

Темний гай вже забув зимування сумне І красує в зеленім наряді;

Темна хмара озвалася громом гучним, Освітилась огнем блискавиці;

Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним; Все кориться мені, мов цариці;

Хай же й темнеє серце твоє оживе І на спів мій веселий озветься,

Бо на нього озвалося все, що живе,

В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!»

Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!»

Та даремна вже та осторога,—

Вже прокинулись мрії і співи в мені... Весно, весно,— твоя перемога!

14/V 1893

ДО МУЗИ

Прилинь до мене, чарівнице мила,

І запалай зорею надо мною,

Нехай на мене промінь твій впаде,

Бо знов перемогла мене ворожа сила, Знов подолана я, не маю сил до бою,— Я не журюсь, я знала — се прийде. Спокійна я, боротися не хочу.

В душі у мене іншії бажання:

Я тільки думкою на світі буду жить,

Я хочу слухать річ твою урочу І на своїм чолі твоє сіяння Почуть бажаю хоч єдину мить.

13/1 1894

* *

*

То була тиха ніч чарівниця, Покривалом спокійним, широким Простелилась вона над селом, Прокидалась край неба зірниця,

Мов над озером тихим, глибоким Лебідь сплескував білим крилом.

І за кожним тим сплеском яскравим Серце кидалось, розпачем билось, Замирало в тяжкій боротьбі.

Я змаганням втомилась кривавим,

І мені заспівати хотілось Лебединую пісню собі.

Була весна весела, щедра, мила, Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло —

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала, Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

1894 року.

* *

*

У чорную хмару зібралася туга моя, Огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився, Ударив перуном у серце,

І рясним дощем полились мої сльози. Промчалась та буря-негода палка надо мною, Але не зломила мене, до землі не прибила.,

Я гордо чоло підвела,

І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше, І в серці моїм переможнії співи лунають. Весняная сила в душі моїй грає,

Її не ЗЛОМИЛИ зимові морози міцні, її до землі не прибили тумани важкі, її не розбила і ся перелітная буря весняна.

Я вийду сама проти бурі І стану,— поміряєм силу!

НЕВІЛЬНИЧІ ПІСНІ

Eternal spirit of the chainless mind!

Brightest in dungeons, Liberty, thou art,

For there thy habitation is the heart,

The heart, which love of thee alone can bind I Byron. Sonnet on Chillon.

(Ти, вічний дух розкутого ума,

О Воля І иайясніша ти в темниці,

Бо там в людських серцях твої світлиці,

В серцях, що полонила ти сама).

Байрон. Шілі.йонський сонет.

МАТИ-НЕВІЛЬНИЦЯ

Був ясний день, веселий, провесняний, До нас у хату крізь вікно одкрите Вривався гомін голосних потоків,

Що бігли вниз по вулиці нагірній, Вітрець влітав і, мов пуста дитина, Скидав додолу від стола папери,

За ним влітала ціла зграя гуків,

Все та давно знайома пісня міста,

Але і в ній нові лунали ноти,

Весняні... Та вони лунали не для нас,

Бо не було весни у нашім серці.

Ота весна, що за вікном сміялась,

Нам принесла новини невеселі,

Тюремні вісті: той сидпть в неволі, Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів, А той недавно вийшов, але хворий Душею й тілом, він же був забраний Якраз в розцвіті мрій, надій і праці.

Над нами теж, мов туча громовая, Нависли влади темної погрози.

Така була для нас в той рік весна.

Удвох сиділи ми і розмовляли,

Я сумно слухала товаришки розповідь 1 безуважно торочки сплітала На обрусі (товаришці той обрус В тюрмі покійна мати вишивала); Розповідь та була уривчаста і тиха,

Бо голос був приглушений від туги,

І хутко він урвався, мов струпа;

У хаті стало тихо, тільки чутпо,

Як гралася товаришки дитина І ляскала маленьким батіжком,

На стільчику рушаючи в дорогу.

Я, дивлячись на неї, проказала:

«Ба, що робити? Не журіться, друже! Хоч, може, ми і не побачим волі,

Але дитипка ся побачить, певне!

Що скажеш ти на се, малий філософ?» Дитинка ясно глянула на мене Розумпимп, цікавими очима,

А мати шпарко мовила до мене: «Мовчіть, нехай вопо сього не чує!

Ви знаєте, дитиною я часто Від матері покійної се чула:

Як виростеш, то будеш вільна, доню. Вона казала се так весело і твердо,

Що я повірила в свою щасливу долю.

І вірила, аж поки не зросла...

Тепер моїй дитині се говорять...

Іди, іди, моє маленьке, грайся!» Дитина знов до забавок вернулась, Товаришка взяла шиттЯ) я книжку, Розмова наша більше не велася...

1895

* *

*

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжкого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало,— Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись,—

Що сльози там, де навіть крові мало!

1895

ВОРОГАМ (Уривок)

...Вже очі ті, що так було привикли Спускати погляд, тихі сльози лити, Тепер метають іскри, блискавиці,— їх дикий блиск невже вас не лякає?

І руки ті, не учені до зброї,

Що досі так довірливо одкриті Шукали тільки дружньої руки,

Тепер зводяться від судороги злості,— Чи вам байдуже про такі погрози?

Уста, що солодко співали й вимовляли Солодкі речі або тихі жалі,

Тепера шиплять від лютості, і голос Спотворився, неначе свист гадючий,— Що, як для вас жалом язик їх буде?..

1895

ПІВНІЧНІ ДУМИ

Годі тепера! ні скарг, ані плачу,

Ні нарікання на долю,— кінець!

Навіть і хвилю ридання гарячу Стримать спроможусь. Нестиму вінець, Той, що сама положила на себе.

Доле сліпая, вже згинула влада твоя, Повід життя свого я одбираю від тебе, Буду шукати сама, де дорога моя!

Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами, Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій. Довго проводити буду сумними очами Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.

Згинули мрії, і темрява слід їх закрила...

Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом Полум’ям віють огненні широкії крила,

Мрія новая літа надо мною орлом.

Мов зачарована, слухаю голос надземний:

«Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,

Поки зорею рожевою край твій освітиться темний, Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі. Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці, Скажуть: «Сѳ в нашій країні настала весна,—■ Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,

Темна ще піч, та вже хутко минеться вона».

Мріє новая! твій голос і крила огнисті Ваблять мене, я піду за тим світлом яспим Через простори і дикі дороги тернисті,

Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним.

Зпаю, куди ти мене поведеш за собою:

Там без упину лютує страшна, невсипуща війна, Люди там гинуть у тяжкому лютому бою,

Кров там не ллється, панує там смерть потайна. Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину,

Знов повернуся у той занапащений край,

Де, може, волі не буде мені до загину,

Мріє новая, з тобою і там буде рай!

1895

ДО ТОВАРИШІВ

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось мені

Пекучу, гірку правду вислухати.

Уперше там мені суворії питання Перед очима стали без покрас;

Ті люди, що весь вік песли тяжке завдання,

Казали: «Годі нам, тепер черга па вас,

На вас, робітники незнані, молодії...

Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

Квиління немовлят — належать справді вам? Невже на всі великії події,

На все у вас одна відповідь с —

Мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

Невже се так?..» Я мовчки все приймала;

Чим мала я розбить докори ці?

Мов на позорищі прикута я стояла,

І краска сорому горіла на лиці...

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою, Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь? Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу — Сказать старим бойцям: не ждіть,

не прийдем миі

1895

ПОЕТ ПІД ЧАС ОБЛОГИ

У місті панує велика тривога.

Туманом окутала вража облога,

І голод грозиться страшною рукою,

Від шпигів ворожих немає спокою.

Збирається в місті за радою рада,

Та згоди немає, панує розрада,

Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!

Мов тяжка хвороба, так час там пливе,

Та місто не вмерло, воно ще живе.

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,

Он мати колише дитиноньку любу.

«Ходімо,— говорить дружина дружині,— З’єднаємо руки і долю свою,

Як згинуть прийдеться,— в останній годині Побачу край себе дружину мою».

«Спи,— мати співає,— моє немовлятко, Уроджене в люту годину дитятко!

Не будеш ти лиха і голоду знати,

Поки ще на світі живе твоя мати».

Іде на стрівання хороший вояк,

Віта його мила щаслива.

«Чого зажурився, мій любий козак?» — Питає дівчина вродлива.

«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,

От зараз піду з товариством до бою.

Несила терпіти лихої напасти,

Волю я в широкому полі пропасти,

Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!

Тебе тільки, зіронько, жаль покидати...»

Вопа подає йому стрільбу грімку,

Чіпляє сама ясну шаблю важку,

Цілує, і пестить, і щастя бажає,

І, мов на музики, на бій виряджає:

«Хай наша зоря тебе, милий, веде!»

І милий иа смерть без вагання іде.

А опде нещасний коханець край брами У розпачі голову стиснув руками:

«Найгірша для мене ся люта година!

Не любить мене чарівпиця-дівчина. Подвійний мій розпач, подвійпий мій жаль, Моя нерозважна печаль!..»

Он пісня з високого муру лупає.

По мурах одважний співець походжає.

Поет не боїться від ворога смерти,

Бо вільная пісня не може умерти.

Тож він з ворогами і з лихом жартує І вірші, мов легкії стрілки, гартує,

І кидає пісню в широкий простор;

Скрізь чутно її, на майдані і в полі,

Юрба перейма тую пісню, мов хор.

Все бачить співець у широкім роздоллі —

І небо, і море, красу світову,

І людям співає він пісню нову.

Усе одбивається в пісні, як в морі:

Рожевая зоря, й червоная кров,

І темна ненависть, і ясна любов,

І пломінь пожару, і місяць, і зорі.

Та пісня, як море, і стогпе, й рида,

І барвами грає,

І скелі зриває,

Як чиста прозора вода.

Всі слухають пісню: нещасний коханець, Щасливая пара, і мати, й дитина,

Співа тую пісню дружині дружина,—

Те знає і тішиться музин обранець,

Бо вдень, серед люду, поети мов діти,

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото. 1880—1881

їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,

І вабить їм очі великая слава,

Якої не дасть перемога кривава,—

В надії на неї терновий вінець Прийма молоденький співець.

Ось день проминув, зник і вечір погожий, Ніч криє і місто, і табір ворожий,

І дивляться любо небеснії очі;

Поснули усі, до спочинку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа,

Скрізь тихо... Міцна чарівниченька божа, Кориться їй все під кінець;

Але не кориться співець.

Ті промені горді, ясні, золотії,

В ньому розбудили і речі, і мрії, їх стримати — груди тісні!

І прудко, мов іскри з багаття огнисті,

Мов хвилі гірського потоку сріблисті, Летять голоснії пісні.

І ллються, і ллються без примусу, вільно, Недбалі про славу й вінки,

І линуть з північними вітрами спільно Високо під ясні зірки.

Бринить у них радість, лунає і горе, Шумить у них спогадів, мрій ціле море, Навколо них розпач хаосом чорніє,

Над ними веселка надій променіє.

Не знає поет, чи хто слуха його,

Не стримує серця і співу свого,

Співа серенаду ясній своїй зірці,

Та ночі, та музі своїй винозірці,

Що з ним була в кожній порі...

І пісня чарує облогу ворожу І будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі!

12/1V 1896

ТОВАРИШЦІ НА СПОМИН

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться Провадить знов розмови запальні,

Нехай, поки від них ще серце б’ється,

Я вам на пезабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись,— часами се буває,— Розглянути старі шпаргали прийде хіть,

Ваш погляд сі іцілки, блукаючи, спіткає І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ганок, Летючі зорі, тиха літня піч,

Розмови наші, співи й па останок Уривчаста, палка, завзята річ.

Не жаль мені, що се вам нагадає Запеклої ненависті порив.

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Згадати тільки всі тяжкії муки,

Що завдали борцям за правду вороги,—

Кому ж не стиснуться раптово руки Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне, Як згасне все в душі невільничій у нас.

Ох, може б не було життя таке нещасне, Якби вогонь ненависті не гас!

Лагідність голубина, погляд ясний,

Патриція спокій — пе личить нам.

Що вдіє раб принижений, нещасний,

Як буде проповідь читать своїм папам?

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Феллахи, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще пе згас.

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлппі крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним клгочарам:

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дом — мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводарів оддав.

Одвага наша — меч, политий кров’ю, Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, порушена любов’ю,

Той меч із піхви видобуть здола?

Нехай же ми раби, невільники продажні, Без сорому, без честі,— хай же й так!

А хто ж були ті вояки одважні,

Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

17/VII 1896

ГРІШНИЦЯ

Колись давно в далекій стороні Була війна страшна і незвичайна:

Те лихо звалось білою війною.

Без гасел бойових, без гучної музики, Без грімких вистрілів, без ясних корогов. Вона була немов лихе повітря,

Що прилітає на совиних крилах.

І полягав вояк за вояком,

Полки зникали, як вали на морі;

На поєдинки там виходили вночі, Ховаючи під пахву короговку.

У темряві густій ніхто не бачив,

Як блискала й щербилась ясна зброя,

Як падав і конав один з борців,

Як ворог загрібав його у темну яму,

Не раз іще живого. Старшина Лічила ранком військо, і багато Найкращих вояків у ньому бракувало:

Ніхто не знав, де й як вони лягли.

В той час найбільше воювали шнуром, Кайданами, отрутою, підкопом,

А зрада гаслом військовим була.

Часами тільки бомба огнева Могильну тишу розбивала гучно І всіх навколо ранила скалками.

Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла (Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,

І навіть діти не сиділи дома).

Вона була при зброї: у руках

Був заступ гострий, а в кишені куля,

Набитая знадобом розривним.

Дівчина йдучи тихо шепотіла,

А на устах був усміх зловорожий:

«Ой, підкопаю вражеє гніздо!

Злетять вони угору, мов ті птахи!»

От підійшла вона під темний мур Високої будови. Притаїлась,

Перечекала сторожкий патруль І почала копать завзято, швидко...

До половини підкопала стіну,

Підклала кулю розривну під неї.

А потім добула вогню і запалила У кулі трут і подалась додому

З надією страшною. Коли раптом Мов грім ударив,— куля розірвала Завчасно стіну, і каміння гостре Посипалось навколо, наче град.

І ось один важкий та гострий камінь Улучив дівчину, і полягла вона,

Немов прибита градом ніжна квітка.

Тут незабаром прилетів патруль,

Знялася заметня, тривога, шуканина,

І дівчину знайшли. «Чи мертва, чи зомліла?» Питали вояки. «Несіть її в шпиталь!» — Сказав старший. «Нехай її черниці Там одволодають, а потім буде суд».

І віднесли в шпиталь зомлілую дівчину.

І прийняли її там сестри милосердні,— Вони приймали всіх,— приставили до неї Черницю молоденьку, щоб гляділа.

Лежала цілий день без пам’яті слаба, Але надвечір їй вернувся тямок,

Одкрила очі, глянула навколо:

Склепіння біле, образ і лампада І біля ліжка, наче другий образ,

Бліда дівчина в чорному убранні.

Хвора

Де я і хто ти?

Черниця

Сестро, мир тобі!

Се божая оселя, ти в шпиталі,

А я твоя сестра, тебе гляджу.

Хвала найвищому, що ти опам’яталась.

Хвора

А чула ти, що сталось сеї ночі?

Черниця Хай бог простить тому, хто се вчинив...

Хвора

Се я!

Черниця

О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне!

Хвора

Ні, каяться вважала б я за гріх!

Скажи,— ти певне знаєш,— адже в замку Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?

Ч ерниця

Ні, милував господь. Одна лиш вежа Упала, на той час там не було нікого.

Хвора

0, що ти кажеш?! (Хвора заридала).

Черниця

Вгамуйся, бідна сестро, помолися Зо мною вкупі богові святому,

Подякуй, що не дав тобі вчинити зла,

Проси, щоб мир твоїй душі послав він І в серце повернув забутую любов.'

Сльозами змий оту лихую пляму,

Що положив гидкий, ворожий замір.

Аби простив тебе суддя небесний,

А суд земний для праведних — ніщо.

Хвора

Гадаєш ти, що я боюся суду?

Запевне, бридко між гадюк попасти,

Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене,— Небесний чи земний, для мене все одно,— Однакові для мене рай і пекло,

Бо я не вірю в них.

Черниця

О господи, рятуй Оцю заблукану, нещасну душу!

Послухай, сестро, ти ще молода,

1, може, прийдеться загинути...

Хвора

Дарма!

Не жаль мені, що молодою згину,

А жаль — о лютий жаль, що пропаду даремне.

Черниця

Ніхто даремне в господа не гине,

Без волі божої і волос не спаде.

Хвора

Не хтіла б я тебе вразити, сестро,

Та, бачу, прийдеться розмову залишити,

Бо ми говоримо на різних мовах.

У всіх людей одна є спільна мова — Братерськая любов.

Хвора

Любов, ти кажеш? А я б сказала — щирість...

Черниця

Прожени Ненависті дракопа геть із серця,

Нехай в ньому зостанеться любов,

І ми одна одну запевне зрозумієм,

Як розумів розбійника Христос.

Хвора

Пожди, кохана сестро, я те бачу,

Що ти мене і жалуєш, і любиш,

Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла,

Щоб знала ти, кого і за що любиш,

І як осудиш, то щоб знала за що.

Сядь ближче біля мене, нахили Лагідне личенько до мене ближче, Забудь про те, що звете ви гріхом Чи праведністю, слухай тільки пильно.

Черниця Боюся я, що втомишся,— ти ж хвора.

Хвора

Дарма! нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить. Адже і в вас є сповідь перед смертю... Мене жде шибениця — я те знаю.

Так слухай. Ти все згадуєш любов,

Вона й моя наставниця єдина.

Мене любов ненависті навчила,

Колись і я була, як ти, лагідна, тиха І вірила в братерськую любов,

Бо при мені були брати кохані,

Родина й ніжні подруги мої.

Образу я сльозами зустрічала І перед кривдою схиляла я чоло,

Коли вона на мене наступала.

Я матері і батькові корилась,

Вони ж були до мене завжди добрі.

Я думала, що лад такий можливий Між ворогом і бранцем... Коли се Розпочалося біле лихоліття І наше місто зайняла облога;

Боролося воно, змагалось, як уміло,

А потім мусило відперти браму,

І вороги ввійшли з тріумфом в неї.

Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче, Того найбільш топтали люди й коні.

Мій батько й мати ворогам корились,

А добрості не бачили ніколи.

У мене розум наче потьмарився,

Не знала я, де правда і де кривда,

Я знала тільки, що мені так жаль,

Так жаль на ворогів і жаль па подоланих. Сумний був час; товариші мої Пішли у військо, кликали й мене.

Та я в собі не чула сили.

Ті, що зостались, я їх одцуралась Або вони мене, пропала наша згода.

Брати і сестри смутнії ходили,

Той самий жаль гнітив їх, що й мене.

Та що казати? В подоланім місті Немає щастя і не може бути!

Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці,

У сестри милосердні, та для сього Потрібна віра,— я її не мала...

Отак життя минало день за днем.

Я бачила, як гинуло найкраще,

Як родичі мої гнили по тюрмах І як високе низько упадало.

Тоді в мені спалахнула ненависть До тих, що нищили мою любов.

Ненависть розгоралась більше й більше,

Та я не знала, де її подіти.

Так, може б, я себе вогнем спалила власним, Та іншеє судилося мені.

Прийшов один товариш і промовив: «Ходи; ми знову на війну зібрались!

Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;

Ми мусим боронитись, поможи нам! Невже ти будеш осторонь сидіти І споглядать, як ллється братня кров? Ні, сором се терпіти. Наша смерть Научить інших, як їм треба жити.

Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».

І я пішла...

Черниця А мати? а родина?

Хвора

У ту хвилину я про них забула,

Та, може б, не згадала і тепер,

Якби вдалось моє велике діло.

Я б упилася щастям перемоги,—

Не спогадом, надією жила б.

Але ж тепера я даремне гину І думаю про той даремний жаль,

Що може вбить мою кохану матір.

Своїх сестер я бачу у жалобі,

Братів у смутку — і даремне все!..

Коли б могла я ще хоч раз побачить Моїх коханих!..

Черниця

Сестро, не журись!

Якби ти тільки вірила у те,

В що вірим ми, потішилась би певне.

Ми віримо, що в іншім, кращім світі Побачимо усіх, кого любили.

Хвора

Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло, Що люди й «там» не можуть рівні бути. Моя лагідна мати не злочинна,

Не вбила і не хтіла вбить нікого, їй мусить райська брама відчинитись,

А для таких, як я, в раю немає місця.

Все переможе щире каяття,

І гріх, і пекло перед ним зникають,

І райська брама навстежи одкрита. Згадай же, сестро, любую родину, Пожалуй душу бідну, молоденьку,

За віщо ж має гинути вона?

Хвора

Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі: «Ніхто не має більшої любові,

Як той, хто душу покладе за друзів».

Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш І як осудиш, то вже знаєш за що.

Умовкла хвора, і черниця тихо Сиділа, очі в землю опустивши...

15/ІХ 1896

ХВИЛИНА РОЗПАЧУ

О горе тим, що вроджені в темниці!

Що глянули на світ в тюремнеє вікно.

Тюрма — се коло злої чарівниці,

Ніколи не розіб’ється воно.

О горе тим очам, що звикли бачить зроду Каміння сіре, вогкий мур цвілий! їм сірим здасться все, як небо у негоду,

І світ, немов тюремний двір малий.

О горе тим рукам, що звикли у неволі Носить кайдани ржаві та важкі,

На волю вирвуться, і там бридкі мозолі їм нагадають, хто вони такі.

О горе тим, що мають душу чесну!

Коли вони ще вірять у богів,

Благати мусять силу ту небесну:

«Пошли нам, боже, чесних ворогів!»

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, Аби упала ся тюремная стіна!

Нехай вона впаде, і зрушене каміння Покриє нас і наші імена!

16/ІХ 1896

* *

*

0, знаю я, багато ще промчить Злих хуртовин над головою в мене,

Багато ще надій із серця облетить,

Немов од вихру листячко зелене.

Не раз мене обгорне, мов туман, Страшного розпачу отрутнеє дихання, Тяжке безвір’я в себе, в свій талан І в те, що у людей на світі є призвання.

Не раз в душі наступить перелом,

І очі глянуть у бездонну яму,

І вгледжу я в кохання над чолом Строкату шапку блазня або пляму.

Не раз мій голос дико залуна,

Немов серед безлюдної пустині,

І я подумаю, що в світі все мана І на землі нігде нема святині.

1, може, приведуть не раз прокляті дні Лихої смерті грізную примару,

І знову прийдеться покинутій мені Не жити, а нести життя своє, мов кару.

Я знаю се і жду страшних ночей,

І жду, що серед них вогонь той загориться, Де жевріє залізо для мечей,

Гартується ясна і тверда криця.

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, Скажіть тоді: нова людина народилась; А як зломлюсь, не плачте по менії Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

16/ІХ 1896

АНГЕЛ ПОМСТИ

У темряві таємній серед ночі

До мене часто гість непевний приліта,

Він поглядом жахає і віта,

Мов зірка Марс кривава, сяють очі.

Всміхається мені страшний посланець,

Я бачу в усміху ненависть і любов,

На білих крилах червоніє кров,

Мов на снігу зорі вечірньої багрянець.

Він промовля мені слова страшні й великі,

В руках палає меч осяйний, огневий,

І в серці, наче поклик бойовий,

Здіймаються у мене співи дикі.

«Слова, слова, слова! — на них мій гість мовляє,— Я ангел помсти, вчинків, а не слів,

Не думай же, що твій одважний спів Других, а не тебе до бою закликає.

Даю тобі сей меч, дарма що ти не сильна,

Мій меч не тяжкий для одважних рук.

Чи ти боїшся смерті, кари, мук,

Ти, що була душею завжди вільна?»

Він подає свій меч, я хочу взяти зброю,

Але не слухає мене моя рука,

І лютість огнева із серця геть зника:

«Іди,— кажу йому,— я не піду з тобою.

Не жаль мені життя, а жаль тії людини,

Що у мені живе, що бачу я в других,

Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх,

Не схочу пережить ганебної години.

Твоя слуга Корде, одважная нормандка,

В тиранах бачила тиранів цілий вік,

Але й в тирані їй з’явився чоловік,

Як над убитим крикнула коханка...»

Зника північний гість, та погляд той і мова ■ Лишають в серці слід кривавий і страшний, І вдень мені в очах стоїть той гість дивний, А душу рве й гнітить нескінчена розмова...

FIAT NOX!«

«Хай буде тьма!» — сказав наш бог земний. І стала тьма, запанував хаос,

Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше Був той хаос, бо у ньому були Живі створіння, їх давила тьма.

Скрізь марища з хаосу виринали,

Лиха зараза, голод, злидні, жах — Несвітський жах усім морозив душу:

І найодважнішим ставало жаско,

Голодні крики слухаючи й стогін,

Що виринали, наче зо дна моря,

З юрби великої і темної. Здавалась Ота юрба частиною хаосу І голосом його. Часами розлягалось У темряві гукання: «Світла! Світла!»

І на відповідь чувся голос дужий Земного бога з високості трону:

«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.

О, не один нащадок Прометея Блискучу іскру з неба здобував,

І безліч рук до неї простягалось,

Мов до зорі, що вказує дорогу.

І розсипалась та велика іскра На іскорки малесенькі, незначні,

І кожний іскорку ховав, неначе скарб,

¹ Латинський вираз, в перекладі Лесі Українки: «Хай буде тьма!» — Ред.

У попелі холодному віддавна;

Вона не гасла, тліла в тій могилі,

Та не давала ні тепла, ні світла,

А сміливий нащадок Прометея Знаходив смутну долю свого предка: Вигнання, муки, нерозривні пута,

Дочасну смерть у дикій самотині...

І досі так, о браття! й досі тьма.

Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.

Я чула голоси одважні, вільні,

Вони лунали, мов гукання в лісі,—

Тепер замовкли, і страшніше тиша Мені здається, ніж була раніш.

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді,— Бридкі гадюки в серце уп’ялись.

Ви не приковані на тій кавказькій кручі, Що здалека сіяє сніжним чолом,

Про в’язня звістку людям даючи!

Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні пепокірних слів...

Гей, царю тьми!

Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся Кайданів тих залізної музики!

Боїшся ти, що грізні, смутні гуки Пройняти можуть і камінне серце.

А чим же ти заглушиш дикий голос Хаосу темного, крик голоду й біди І розпачливого гукання «світла, світла»?

На нього завжди, як луна у горах,

Одважні, вільні голоси озвуться.

«Хай буде тьма!» — сказав ти,— сього мало, Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.

Коли твоя така безмірна сила,

Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ ЛИСТОЧКОВІ, СПАЛЕНОМУ ПРИЯТЕЛЬСЬКОЮ РУКОЮ В НЕПЕВНІ ЧАСИ

Ой палка ти була, моя пісне!

Як тебе почала я співати,

В мене очі горіли, мов жар,

І зайнявся у грудях пожар.

Хтіла я тебе в серці сховати,

Та було моє серденько тісне,

Ой палка ти була, моя пісне!

Так, була моя пісня палка. Вислухала товаришка спів,

Мов троянда, уся паленіла,

І сльоза в неї в очах бриніла Від гарячих, невтримливих слів,

І тремтіла подана рука...

Так, була моя пісня палка.

Ти занадто палка, моя пісне!

Як настала тривожна година, Запалилося слово вкінець І спалило тонкий папірець... Замість пісні лежить пожарина. Ой, глядіть, знову іскорка блисне! Ти занадто палка, моя пісне!

26/ХІ 1896

* *

*

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб’єш..,

Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоєї Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою... Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25/ХІ 1896