Том 1

дим

«Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий...» Без упину Я думала собі оці слова,

Простуючи в країну італьянську.

І мріялись мені далекі села:

Дівчата йдуть, співаючи, э ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку,

Господарі вертаються з роботи,

Не прискоряючи ходи, поважно,

А нишком поглядають на димок,

Що в’ється понад комином низеньким,

І думають: «Оце ж воно й вечеря...»

І мріялись мені росисті луки Волинські: здалека чорніє ліс Зубчастим муром, а туман на нього Безгучним, тихим морем напливає,—

Хто в лісі, хто у полі, стережися!

То котиться пропасниця лукава.

Але ночліжники собі співають, Простуючи до лісу, на димок,—

Се ж там товариші багаття розпалили, Там тепло, сухо, грають роєм іскри,

Мов бджоли золоті, вогонь танцює... «Простуймо на димок!..»

І я дивилась На ті бездимні села італьянські (Вогню й малого для «поленти» досить), На рижові поля, страшні «різайї».

Де невидимкою малярія літає,

Не боячись ні диму, ні вогню,—

І слово «чужина» бриніло в думці За кожним стуком поїзда прудкого. ...Тунель! І дим влетів мені в вікно Гіркою хмарою — поганий дим,

Либонь, погане вугля італьянське —

Так не душив і дим в курній хатині Там, на Поліссі, тож було співали Дружки весільні, аж дзвеніла хата,

Не хриплим, чистим голосом, дарма

Що голови немов у хмарі мріли;

Той дим гриз очі, але все ж не так,

Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний... ...«Sampierdarena». Слава ж тобі, боже!

Се — хутко Генуя, там і спочинок,

Там буде море, і веселе небо,

І давнє місто гордої краси Одважного і вільного народу...

...«Он наша Генуя»,— панок старенький Показує мені удалину.

Дивлюся — і не бачу — мла закрила. «Добродію, чи се тут часто з моря Такий туман встає?» — питаю пана.

«Туман? Се не туман, се тільки дим,

Се завжди так. Воно й не диво — гляньте!»

Я глянула: немов високі щогли У пристані великій, бовваніли Крізь сиву млу тонкії комини.

Та скільки! цілий ліс! «Багатство наше Отут росте!» — сказав панок поважно.

У фабриках не кришталеві стіни,

А з вікон те багатство не світилось,

За вікнами щось темне маячіло...

Мені згадалось теж приморське місто,

Не італьянське, потім друге, трете,

Четверте — все над рідними морями —

І знову місто, те вже над рікою Великою, гучною від порогів,

Мов рейнська круча, де якісь колеса І день, і ніч глушать гук водопаду...

А потім села з полем, кучерявим Від бурячиння... а над тим усім Скрізь комини високі непомірно,

Мов сосни в горах — тільки що без гілля... Ми в’їхали у передмістя. Чорні,

Закурені стояли там будинки,

Суворі та непишні. По будинках До вікон хустя прип’ялось, мов злидні,

Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,

А з вікон визирали, мов привиддя,

Якісь бліді, невільницькі обличчя.

А над усім той дим, той легкий дим,

Що не гризе очей, притьмом не душить,

А тільки небо ясне застилає,

1 краде людям сонечко веселе,

П’є кров з лиця, і гасить людський погляд, І барви всі рівняє сивизною.

Ніхто його не чує, але завжди,

І день, і ніч, і кожную хвилину

Безгучно і таємно, та виразно

Він промовля: «Я тут, я завжди тут».

Той дим проник мені у саме серце,

І стиснулось воно, і заніміло,

І вже не говорило: чужина.

San-Remo, 1903, 21/1

Угорі так яро сяють эорі, ні одна не криється за хмари, наче світлом хочуть напоїти небо й море, землю й світ надземний, але небо темне, наче розпач, у хаосі невиразнім море, а земля вся тугою чорніє, таємниця криє світ надземний, невидимі, але гучні крила вихра-велета і б’ються, й плещуть, море плаче, й темрява тремтить...

Море плаче голосом великим, дужі хвилі ринуть, і ридають, і здіймаються все вгору, вгору, вище все, аж поки дальнє світло тих зірок голов їх доторкнеться, тільки ледве чиста біль заблисне на потужних головах, як раптом наче темна сила їх підкосить, і поляжуть голови, і люто море кине подолані хвилі в чорну ніч... не видно, тільки чутно, як вони розіб’ються об землю...

А за ними вже нова фаланга гомонить і світла досягає...

Море плаче, Ё темрява тремтить...

Нащо те великеє змагання?

Адже завтра зійде сонце ясне і само освітить гори-хвилі або навіть і найменшу хвильку, і найменшу рисочку біленьку тої піни, що покине буря.

І чи буде море вигравати, чи розстелиться безкраїм плесом, повним тиші й любого спокою, сонце дасть йому своє проміння і прихилить неба гойним світлом.

Ніч мине, як вже не раз минала,— тож недарма темрява тремтить.

Нащо те великеє ридання?

Чи то мало в морі хвиль потужних, чи то сі, що полягли тепера, вже найкращі з усього братерства? Адже стільки бачили їх зорі, адже стільки пестило їх сонце, адже стільки розкотив їх вітер.

І чому не плакало так море, коли тихі та лагідні хвилі марнували силу й вік недовгий, поливаючи пісок неплідний,— море тільки усміхалось сонцю, і велике світло не тремтіло.

А тепер чого так серед ночі море плаче й темрява тремтить?

І чого так жалує се море?

Чи того, що кращі хвилі будуть, але сі не вернуться ніколи?

Чи того, що біль ота пречиста мусить чорній темряві коритись?

Чи того, що й завтра день скінчиться, що і завтра ніч настане знову, і подвійно боротьба даремна, і подвійно розпачлива туга?

Чи не тим так рвуться вгору хвилі, щоб хоч промінь зоряний вхопити, що не вірять в перемогу сонця?

Чи не тим вони отак ридають, що не досить їм розбиту воду в спадок іншим хвилям полишити, але шкода й власної краси?

Хоч тремтить ся темрява безмежна, але хто збагне її тремтіння?

Чи то жах їй лоно протинає за невічну і недовгу владу?

Чи то тільки заздрощі неситі на життя, на рух, на силу моря?

Чи то лютість нею б’є запекла на ту біль, на зорі, на проміння?

Чи то радість хижа, эловорожа, за свої всі темні перемоги?

Так ідуть оці питання марні, як оті сумні, невидні хвилі:

блиск непевний дальнього сіяння упаде і зникне, й розіб’ються думи-хвилі в темному просторі... Ніч темніє, і ясніють зорі, море плаче, й темрява тремтить...

БРАНЕЦЬ (Середньовічний мотив)

На країну Італьянську сильне військо наступило,— за французькими полками з різних сторін кондотьєри.

Всі злетілись, наче галич, наче теє хиже птаство на порубаного трупа, щоб розшарпати до краю.

Де не зможе збройна сила, там доступить зрада потай і вужем тонким пролізе від меча й вогню зручніше.

А чого не може й зрада, лютий розбрат доконає; що зосталось від чужинців, те свої брати сплюндрують.

Горе тим, що йдуть одважно у нерівний бій на згубу, гірше тим, що від отрути на безслав’ї погибають.

А найгірше тим, що марне світом нудять у полоні, як отой бездольний лицар Габрієль ді Кастельнеро.

Сам Баяр, найкращий лицар, взяв його в полон у полі, і тепер сидить він бранцем у французькім таборищі.

Не закутий у кайдани і не замкнений на вежі, без сторожі пробував у Баяровім наметі.

Здався він на слово честі, у нерівнім бою впавши, а Баяр, цнотливий лицар, вірить лицарському слову:

дав 8Лотисту шаблю бранцю, і коня, і свого джуру і просив усе лицарство мати гостем італьянця.

І «гостює» по неволі Габрієль ді Кастельнеро, жде, як бога, того часу, що підуть на розмін бранці.

Сумно дивиться з намету ва околицю препишну: край веселий Італьянський і в біді красою сяє.

В темнім листі померанці світять золотом червоним, а оливи кучеряві сріблом криють всі левади,

гори наче линуть в небо чистим, легким візерунком — але що то там біліє по узгір’ю темно-синім?

Чи сніги то залягають?

Чи то хмари притаїлись?

Чи цвітуть каштани в гаю?

Чи потоки грають шумом?

Не сніги то, і не хмари, і не цвіт, і не потоки — охі то куряться димовеї то французи палять села...

Габрієль ді Кастельнеро стиснув шабельку злотисту;

«Гей, коня!» — гукнув на джуру, — До послуги, ясний пане!

Як почув слова французькі бідний лицар італьянський, шаблю випустив і тихо:

«Ні, не треба» — мовив джурі.

І закрив рукою очі — темно стало їм і чорно, наче в’язням безталанним у «колодязях» венецьких.

Габріель ді Кастельнеро заздрив тим безщасним бранцям, що Венеція держала у своїх страшних темницях.

Бо невільники не мали ані зброї, ані джури, ні лицарських обов’язків, тільки мури та кайдани.

♦ *

*

Я знала те, що будуть сльози, мука, багато праці марної, дрібної, невидної і часто, дуже часто даремне вжитої. Не тільки надгороди 8а все те я не жду, а ледве-ледве від власного картання вахищаюсь і ледве стримую докори свого серця 8а те, що завинила без вини.

Коли часами в сутіні щоденній яскрава квітка щастя процвіте, її приймаю не як надгороду,— як дар, як диво, як нежданий рай, відкритий на хвилину з ласки неба, як легендарний з папороті цвіт.

А потім, коли 8нов наплине сутінь, я думаю: я знала се, я знала, мовчи, душе, спини свій стогін, серце, так мусить бути...

Може, хутко прийде година та, коли в сльозах побачу, що я навік зів’яла, помарніла, і квітка щастя раз назавжди зникла, як легендарний з папороті цвіт.

Заплачу я кривавими сльозами,— так, певне, плакали вигнанці 8 раю,— але й тоді скажу: я знала се, я знала, мовчи, душе, спини свій стогін, серце, так мусить бути...

Хоч би вже не сутінь, а тьма сувора залягла кругом, я ще не здамся, буду прислухатись, чи не заглух в душі мій давній грім, тривожно думкою загляну в саме серце, чи в ньому ще спалахують часами колишні блискавиці,— а як ні, якщо мене зима пройме до серця, мою весну таємну переможе, мої дивниці-квіти поморозить, то я скажу: ні, я сього не ждала! Умри, душе, розбийсь, холодне серце, так жить не варт!

Тифліс, 3/П 1904

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

Де ряст весняний золотом жарів,

Де вітер цвіт 8 мигдалів обсипає,—

Хай він мене дощем рожевим скропить, Оплаче цвітом молодість мою.

Там, кажуть, з гір усю країну видко,— Нехай востаннє я побачу більше,

Ніж бачила за все життя коротке,

Хай стану ближче до ясного сонця,

Скажу йому: веселеє, прощай!

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

Я ще ніколи так їх не любила,

Як от тепер востаннє, перед смертю.

Ми не слізьми заплачемо,— піснями Веселе дівування пом’янем.

Я золотим квіткам віддам всі мрії,

А вітрові свою дівочу волю,

Мов пелюстки, осиплються бажання,

У світ пущу з піснями всі думки.

Хай я сама сирій землі належу,—

Віддай мене тому, кому обрік,—

А те, що я на горах заспіваю,

Належить сонцю, вітрові й весні;

Кров кане в землю, а воно полине...

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Не бійся ти, що з гір я не вернуся,

Що вже несила буде покидати Хорошого весняного життя.

Ні! 8 гір прийду мовчазна і покірна,

Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь, Бо внатиму: хоч би сто літ жила,

Такої пісні вже б не заспівала,

Життя такого більше не вазнала б,

Як в час прощання на горі високій.

Даруй мені, мій батеньку, той час!

Пусти мене, мій батеньку, на гори, Коли ти хочеш, щоб твоя дитина Одважно йшла на передчасну страту, Очей в сльозах до гір не обертала І з сонцем не прощалася риданням, Тебе, людей і бога не кляла!

[4.11 1904. Тифліс]

СПОГАД З ЄВПАТОРІЇ

Море стелиться чорним, важким оксамитом, небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,

тільки де-не-де, мов передсмертним останнім привітом, промовляє зоря до зорі.

Невидимками крадуться чорні ворожії хвилі, тихо, тихо, мов хитрих злочинців гурти, і причаїли гомін, і скрили всі гребені білі, ледве дишуть... підкрались і вдарили зразу в борти,

потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились... Знову тиша і знов темна сила таємно чига...

Від вогнів вартових дві дороги на морі зустрілись: смуга мертво-зелена й криваво-червона стяга.

Ледве мріє, мов привид, далекеє соннеє місто, ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле.

Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто, тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле.

Чи се ж та «країна світла і прозорої блакиті», де колись я забувала, що десь є негода в світі?

Світло зникло, небо змеркло, і блакить укрили хмари, від минулого зостались невиразні, смутні мари.

Де ж ти, наша люба Stella Maris ²⁶ ясна?

Ти колись нам слала доріженьку світла, вабила нас красна, долю віщувала.

Де той білий човник, що по тій дорозі з нами плив «на чисте»?

Де те все поділось, що тоді нам мрілось,— ясне, урочисте?

Білий човник, може, десь тут на причалі тихо спочиває,

Stella Maris, може, эавтра без печалі цілий світ осяє, тільки те, що мрілось, не питай, де ділось, не питай... немає...

А тоді: «Нас було тільки двоє, хвилі скрізь коло нас коливались, і такі ми самотні обоє серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате, що гадала, не вимовлю вроду, чим було тоді серце багате, поховала я в тихую воду».

Я дивлюсь на сю чорну безодню.

Де то спить моя думонька, де?

Де б не спала, навіки пропала, так, як любе життя молоде!..

Мої любі, до мене ходіть! я сама. Поговоримо думами тихо.

Межи мною і вами нікого нема — не розлучить ні щастя, ні лихо, я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю ваші образи любі та милі, ви живі, бо я живо тепер вас люблю, ви для мене тепер не в могилі.

Знаю добре — вже виросли квіти й трава на могилах, що стали над вами, але там тільки смуток і жах спочива, вас нема там, ви й досі між нами.

Тільки смутно вам жити: зітханням, слізьми рідну тінь рідні люди вітають, ви — непрошені гості між тими людьми, що найбільше з усіх вас кохають.

Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз заборонено спогад про нього, образ ваш, мов упир, що з могили приліз, кров зганяє з обличчя рідного.

Як осиковим кіллям отих упирів, так хотять забуттям вас прибити, обсіваються маком дрібниць, марних слів, аби ви не могли доступити.

Як прибитий упир, ваша вражена тінь блідне, блідне, і смерть її криє, мія{ живими і вами росте просторінь,— рідне серце могилу вам риє...

Не дивіться докірливо, любі мої, я не винна в сьому перед вами, вам давала я думи і мрії свої в час, як бавила інших словами.

Не спиняла я сліз, хоч потоком лились, поки порох не змила могильний 8 ваших образів чистих, і знов, як колись, тривок 8 вами живий став і сильний.

Кров з лиця, блиск очей я давала для вас без жалю, не боронячись, вільно, аж наблизивсь для всіх нас відродження час, і життя знов поплинуло спільно.

Хоч дрібниці, клопоти і злидні життя пас надовго, бува, розлучають — так і перше було — в тім нема вабуття,— рідні рідну таки зустрічають.

Зустрічають вненацька на тих стежечках, де ми вкупі, бувало, ходили, в пісні голос озветься і слово в думках, все живе — і зникають могили.

Жах і смерть, все, що прикре й нечисте, зника, і ніщо не стоїть межи нами...

От і знову настала хвилина така, я сама, мої любі,— я з вами!

І немає вже сліз в тій жаданій порі, коли ми стоїмо на розмові,— ви ж для мене не мертві, страшні упирі, ви — створіння живої любові.

14/ѴШ 1904

Люди бояться вночі кладовища, жаских казок і непевних примар, страшно і вдень їм сумних катафалків, чорної ризи, і ладану, й мар.

Я не боюся того, тільки смутно поглядом поїзд сумний проведу; любії тіні мене проводжають в час, коли я з кладовища іду...

Спогад живий до живої говорить, мертва могила над смертю мовчить, і про страшну таємницю під нею голос похованих в ній не кричить.

Я не боюся — мовчазна могила нам не з'ясує, що діється в ній.

Вас я боюся, ви, труни живії мрій наших спільних, любові, надій.

Вас я боюся — ви, зрадники-друзі. Тільки пе ваших ворожих речей, я не боюся погроз і докорів, ні, я боюсь ваших любих очей,

голосу вашого милого страшно, рухів, обличчів, таких чарівних, все, що в душі вашій діється скрито, вчую я вмить, прочитаю по них.

Раптом побачу спотворені мрії, мертві надії, зотлілу любов, мертва душа гляне в очі марою, в жилах мені заморозить всю кров.

Мертва душа буде жаско мовчати, а заговорить могила жива...

Я не боюся вночі кладовища, але страшні мені й вдень ті слова...

Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися, поле і гай у серпанки тонкі повилися, марево біле покрило і річку, й сагу, вітер 8 полудня несе без кінця ту югу.

Світло сліпить, та не грає веселе проміння, вітер гуде, та задуха гнітить, мов каміння. Так у розлуці з тобою кохання мов світить і смутить, буяє й життя пе дає.

15/VIII [1904], Зелений Гай

«Я, цар царів, я, сонця син могутній,

Собі оцю гробницю збудував,

Щоб славили народи незчисленні,

Щоб тямили на всі віки потомні Імення»... Далі круг і збитий напис.

І вже ніхто з нащадків наймудріших Дарського ймення прочитать не може.

Хто збив той напис,— чи сперечник-владар, Чи просто час потужною рукою,—

То невідомо. Дивним візерунком Багато слів написано край нього Про славу безіменного владаря,

Змальовано царя славетні вчинки:

Он цар сидить високо на престолі,

Народи подолані йдуть з дарами Коштовними й додолу клонять чола,

А він сидить, немов камінний ідол Під опахалами з барвистих пер.

Лице його подібне до Тутмеса,

І до Рамзеса, і до всіх тиранів.

Он далі він, схопивши за волосся Одразу цілий гурт якихсь повстанців, Кривим мечем над ними замахнув.

Лице його подібне до Тарака,

До Менефта, як і до всіх тиранів.

З лицем тим самим він левів полює, Левіафанів ловить, б’є пташок І їде полем через людські трупи,

І бенкетує по своїх гаремах,

І на війну жене своїх підданих,

І посилає на роботу люд,—

На ту страшну єгипетську роботу,

Що має вславити царське імення.

Іде той люд, мов хвилі в океані,

Без ліку, без числа на бойовисько І стелиться під ноги коням царським,

А хто живим зостався з того люду,

Той гине на єгипетській роботі:

З його могили хоче цар зробити

Для себе пам’ятник — хай гине рабі І раб копає землю, теше камінь, Приносить мул з ріки і робить цеглу, Виводить мури, статуї великі,

Запрігшись, возить самотужки й ставить І щось будує вічне і величне,

Щось незрівнянне і потужно гарне, Мальоване, мережане, різьблене,

І кожна статуя, колона, малювання, Мережечка, різьба і навіть цегла Незримими устами промовляє:

«Мене створив єгипетський народі»

Умер давно той цар з лицем тирана, Зоставсь по ньому — круг і збитий напис. Співці! не марте, вчені! не шукайте,

Хто був той цар і як йому наймення:

З його могили утворила доля Народу пам’ятник,— хай гине цар!

Коли дивлюсь глибоко в любі очі, в душі цвітуть якісь квітки урочі, в душі квітки і зорі золотії, а на устах слова, але не тії, усе не ті, що мріються мені, коли вночі лежу я у півсні. Либонь, тих слів немає в жодній мові, та цілий світ живе у кожнім слові, і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, та вголос слів тих вимовить не вмію...

Якби мені достати струн живих, якби той хист мені, щоб грать на них, потужну пісню я б на струнах грала, нехай би скарби всі вона зібрала, ті скарби, що лежать в душі на дні, ті скарби, що й для мене таємні, та мріється, що так вони коштовні, як ті слова, що вголос невимовні.

О, не кори мене, любий, за мрії про славу, не дорікай за жадобу тернів волотих, сам ти в мені розбудив ту гадюку лукаву, голос її засичав... а здавалось, навіки затих!

Чи ж не казав ти мені, що злетіла корона

злотиста

з мого чола з того часу, як я до роботи взялась тихої, смирної. Зникла поезія чиста з тої хвилини, як спільна нудьга почалась.

Ти се сказав. І спалахнуло соромом чоло так, наче ганьби тавро ти па ньому поклав.

Погляд блука неспокійний, шукає навколо:

де ж він, той терен злотистий, щоб знов ореол мені

дав?

2/ХІ 1904, Тифліс

Ой не зникли золотії терни, тільки почорніли, ой не всохли кривавії квіти, тільки помарніли.

Зійди, сонце, під моє віконце та й засвіти ясно, позолоти мої чорні терни, нехай буде красно.

Загорися ти, моє серденько, запалай пожаром.

Коли ношу кривавії квіти, нехай же недаром!

2/ХІ 1904

Було сѳ за часів святої Германдади: кати-чепці взяли єретика і повели його до Торквемади на інквізицію. І чутка є така:

Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози текли ио непорушному лиці, мовчав на допити, мовчав на всі погрози, раз застогнав — і мук ще додали ченці.

Раз крикнув. «Є на каяття надія,— сказав великий серцевідець-кат: —

Залізом і вогнем ми виженемо змія з його душі — і вигоїться браті

Завдайте ще йому!» І завдали тортури несвітської, нема на неї слів, здавалося, впадуть від жаху мури, моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.

Він не зомлів. І сталось дивне диво: всміхнулися поблідлії уста, погаслі очі спломеніли живо, і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,

Давайте ще вогню! Вогонь моя відрада.

О, дайте ще, благаю вас, кати!»

«Спаліть його зовсім,— дав вирок

Торквемада,—

Надії вже нема. Перемогли чорти!»

EPPUR ТІ TRADIRO ²⁷

Тебе я, може, зраджу. В ту годину, як таємницею весь світ укриє мла, нриникне геній з поглядом огнистим і з поцілунком до мого чола.

І я тоді бліда й тремтяча встану, покину ліжко і піду за ним.

Крізь темряву піду за гордим і величним таємним генієм моїм.

Моїм устам свої слова надасть він, одкриє всі дива, що знає сам.

Із серця глибини тоді полинуть к широким, неозорим небесам нестримані, одважні, вільні співи.

♦ *

*

Я на старім кладовищі лежала, тиша могильна круг мене співала, тиша могильна співала: «Засни!

Щастя — то сни!»

Спати? Ох, спить у колисці дитина, спить у могилі померла людина, хто ж непомерлий в могилі лежить, той хіба спить?..

30/IV 1905

* *

*

На кладовищі ми про щастя говорили, і падали слова, і душу крили, мов палим цвітом, щирії слова...

І смутно колихалася трава, здавалось, мов усі старі могили ховають те, що ми про щастя говорили...

30/IV 1905

І

Ось вони йдуть. Корогва у них має, наче вогонь. Наче дим наступає, сива юрба. Сунуть лави тісні, чутно — співають «про волю пісні».

«Смело, друзья!» Але пісня ридає,

«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає. Страшно, який безнадійний той спів, хто ж би під нього боротися вмів?

Ні, не про волю сей спів! Про неволю плаче, й голосить, і тужить до болю голос сумний, не вважа на слова, плач погребовий слова покрива.

«Смело, друзья!» Се в тюрму чи на страту хоче додати одваги брат брату?

Плаче беззбройний над братом-борцем так, наче в землю ховає живцем.

Вроджені в злу розпачливу хвилину, йшли ми в життя в передсвітню годину, чули ми спів сей у кожній порі, він нам казав: не діждеш до аорі!

Що вам до того, ви, вроджені зрапня? Личить співати вам пісню кохання волі своїй, молодій та буйній, рано співать панахиди по ній.

Хай процвіта ваша воля, як рута!

Нащо вдалась вам та пісня-отрута?

Вже досхочу зажили її ми, ви ж собі пісню створіте сами.

Пісню нову, щоб сіяла, як промінь, щоб гомоніла й буяла, як пломінь, так, щоб червона ясна корогва з піспею вкупі творила дива!

Чого марсельську пісню чути? Хіба день слави вже настав? Хіба розірвані всі пути?

Хіба тиран вже а трону впав?

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Се ж пісня того батальйоне, що збройно в поле виступав, під прапор свого легіона незламну силу вакликав.

А наша де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Чи вже розбито каземати в царській твердині віковій? Загомоніли раз гармати — чи се вже йде останній, бій?

А де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Чи се на нас ідуть чужинці здобуту волю руйнувать?

Чи за ту волю всі вкраїнці готові одностайно стать?

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Чи серед вражої батави не мають давні бунчуки?

Перед царем свої булави хіба не клонять козаки?

Погляньте ж, де зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

Ген від Москви аж до Варшави зачервоніли жупанй, козацтво «здобуває слави», спис і нагайки скрізь пани.

На кого ж та зброя і військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю политий нам шлях?

А в нас тух «Марсельєзу» чути, немов тепера «Славний день», немов розірвапі всі пути і вороги розбиті впень.

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чи ж крів’ю не досить политий нам шлях?

III

«Нагаєчка, нагаєчка!» — співають накінець, присвистують, притупують, ще пустяться в тапець, чого ж се так утішилась, громадонько моя?

По кім же се гуляла так «нагаєчка твоя»?

Се ж по тобі, громадонько, нагаєчка гуля, тобі ж вона й взнаки далась «восьмого февраля»! Навіщо ж їй пагадувать такі веселі дні, щоб знову розгулялася ще по твоїй спині?

Над власного наругою жартуєш ти сама, невже ж бо ти, громадонько, зовсім беа сором а? Ще пісня не вродилася, щоб волі эаспівать, а ти мов заходилася знічев’я танцювать.

1/VII 1905, Колодлжне

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, Стільки безрадісних днів, стільки безсонних почей. А тепера я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мрів, пе зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття.

Тільки — життя за життя! Мрів, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра.

Мрів, колись ти літала орлом надо мною,— дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твовю весною, а як прийдеться згинуть за теє — дарма!

3/ѴШ 1905

Уповні на бенкетах кривавих, невільники-народи спали довго у спільній віковій своїй темниці, і снились їм гніткі та дикі сни.

Ті сни літали, наче хижі птахи, у темряві крилами гучно били, лякаючи незрячі сонні душі, то знов ширяли, мов нічнії сови, безгучно, тихо звужували круги і налягали зморою на груди, безформною марою без обличчя, що кров пила із невидимих ран.

1 кидались невільники-народи, стогнали глухо, скрикували з болю, безладно шарпались і побивались, та один одного кривавили крізь сон, одурені примарами важкими, і прокидалися на мить у чорній тьмі, підводили повіки обважнілі і голосами, хрипкими від змори, питали в темряви: чи хутко день?

А темрява відповідала сміхом, роззявивши беззубу, чорну пащу, і знову їх давила сном важким.

Але крізь сон пронизувались мрії, мов промені з далеких тих світів, що з нами тільки світлом розмовляють і погляд наш привчають вірить в світло без плям, без тіней... Мрії передсвітні, які ви чарівні! Чи є весна, яка б могла квітками дорівнятись урочим барвам вашим? Де веселка така ясна, щоб пе здалась блідою супроти вас? Хто бачив блискавицю, яскравішу над полиск ваших крил? Коли бува, щоб заграва червона своєю кров’ю залила й втопила препишні, ярі багряниці ваші і ваш вогонь пожаром пойняла?

І марилось невільникам-народам, що вже вони прокинулись навесні, і голосно вони вітали ранок, і руки простягали, і до неба зверталися засклеплені їх очі, аж тут повіяв зимний вітерець, обвіяв змучені палкі обличчя, умив холодною росою очі, розкрились очі, в’язні пробудились і бачать: побіліла їх темниця, виразно видко і склепіння, й стіни, і всю її ширінь, і всю тісноту, весь бруд, всю цвіль, всю нечисть, і всіх гадів, і всю страшну трагедію обличчів певільницьких... А де ж багрянець мрій?

Як довго сон тривав? Чи се весна?

Так де ж її раптові ранні зорі?

З якого краю тута сонце сходить?

Чи, може, се й пе день, а біла ніч, та хвора тьма, та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною?..

Ось уночі пробудились думки: «Спиш?» — мені крикнули і залюбки кров мою пить почали, як вампіри... П’ють без ваги, без жалю і без міри... Ось налетіла одна промениста, як метеор, безпричальна, вогниста і пролетіла... її не спинить...

Чую, що погляд мій гостро яорить, пильно пронизує темряву чорну,— не подолати її необорну!

Думка пролинула, зсунулась тьма, ось уже ясної й сліду нема...

Тільки даремно горять мої очі: тьму освітити немає в них мочі... Темно... Ох, мучать як думи-вампіриї Годі, лишіть! всею силою віри я узброяюсь тепер проти вас, слушний, бажаний настав тепер час. Вірю я в правду свого ідеалу, і коли б я тую віру яламала, віра б зламалась у власне життя, в вічність розвитку і в світу буття, власним очам я б не вірила й слуху, я б не впевнялась ні тілу, ні духу.

Се ж бо для віри найвищая міра! Думка питає: «І віра та щира?»

3/X11 1905

Чого в пишнім замку ні в однім вікні Всю ніч аж до ранку не гаснуть огні?

Чи граф фон Ейнзідель гуляє?

Так чом же ні співів не чуть, ні музик,

А зрідка чувати приглушений крик?

Чи граф фон Ейнзідель вмирав?

Ні, граф фон Ейнзідель і жив, і здоров, Йому тільки в жилах бентежиться кров, Думки не дають йому спати.

І вдень він даремно розваги шука,

А потім по ночах марою блука,

Обходить всі зали й кімнати.

Що гляне в вікно, то зустріне пітьму І марища в вічі заглянуть йому;

Він мусить заплющити очі,

Та з думки не гинуть обличчя бліді І постаті згорблені, тонкі, худі,

Старечі,, дитячі, жіночі...

Ті самі, що бачить він вдень навспражки: Усе то піддані його й двораки,

Все слуги «від бога надані».

Чого ж вони хочуть? Що винен він їм? Що він заподіяв підданим своїм?

За що його мучать піддані?

Він з божої волі, не з власної, пан І катом ніколи не був для селян,

І панщина в нього лагідна,

Малії відбутки і легкі чинші,

Він з світу не звів нічиєї душі,—

За що ж сяя кара негідна?

Чому ж як він ступить на замковий двір, У кождих очах зустрічає докір,

Мов Каїн, що вбив свого брата?

Як піде на лан, де женці його жнуть,

Здасться, женці його мовчки кленуть: «Бодай тобі наглая страта!

Ми тут, мов у пеклі, за душу твою,

А ти розкошуєш, неначе в раю!

За що тобі тії розкоші?

Така хіба воля небесна була,

Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола, А ти їв і дарма й за гроші?..»

Бринять день і ніч ті мовчазні слова, Болить від них серце, болить голова, Немає потіхи нізвідки.

Граф пити покинув червоне вино — Підданською кров’ю відгонить воно —

Не милі напитки й наїдки.

І ворогом стала графиня-жона,

Турбот свого пана не тямить вона,—

Для неї то марні розмови,

Спокійно живе серед панських вигод, їй тільки на думці пишнота клейнод, Забави, турніри та влови.

У неї працюють в покоях дівки,

Все шати гаптують, мережать хустки, Нанизують перли дрібненькі.

А графові страшно тих гарних речей: «Жона бере світло дівочих очей,

Щоб з нього робить витребеньки...»

Був син-одиночок, мале пахоля,

Тепер він за пажа в дворі в короля,

Бо так забажалось графині.

Відколи в столицю подавсь його сип, Зостався Ейнзідель, як палець, одии У замку свому, як в пустиш.

З кімнати в кімнату, з палат до палат Як тінь сновигає нещасний магнат.

За ним мов слідкують очима Суворі портрети з золочених рам,

Аж граф затремтить і зупиниться сам,

Бо холод пройде за плечима,

І руки тремтячі до їх простяга,

І так серед тиші уголос блага:

«Скажіть мені, предки велебні,

Хто дав мені папства непрошений дар?

І як мені скинуть сей прикрий тягар,

Сі пута, для духу ганебні?»

Мальовані очі, мов справді живі,

Йому відмовляють: «Ми всі вартові Твого предковічного права,

Ми лицарі всі без догани й страху,

Ми в серці ховали не марну пиху,

А цноти, що зрощує слава.

Глянь, всі ми — закуті в залізо борці,

Або посивілі в науках ченці,

Ми світочі свого народу.

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень і вночі Плоху гречкосійську породу.

Лицарські повинності — гірше ярма,

Ти скинуть їх прагнеш тепер, та дарма!

У кров переходить лицарство! Поглянь у свічадо, чий погляд зорить З очей твоїх чорних та гострих в сю мить? Чи є ж проти спадку лікарство?

Якби ж ти той спадок в собі поборов,—

На тебе повстане вся предківська кров І буде змагатись запекло.

З твоїх пориваннів не буде пуття:

Хто так на розпутті прожив все життя,

Не піде ні в рай, ані в пекло...»

КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ

В тридев’ятім славнім царстві, де колись був цар Горох, б тепер на господарстві мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край і вдовж і вширшки, і кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох,— всіх приймає пан ласкавий, тільки треба мовить: «Ох!»

На зеленому горбочку спершу він людей приймав, потім сів у холодочку, звідти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,

Ох зробив собі землянку,

Оха більше не видать.

Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох, той приходить і волає або й тихо каже: «Ох!»

Хоч би навіть ненароком теє «ох!» промовив ти, знай, що вилізе те боком,— воріття вже не знайти!

Бо затягне з головою трясовиця мохова

і з душею, ще живою, під землею похова.

Під землею ж там — палати, де вельможний Ох сидить, гарні, пишнії кімнати, срібло-злото скрізь ряхтить;

дорогії самоцвіти, наче зорі, миготять, скрізь заморські дивні квіти, по клітках пташки сидять;

золотії грають рибки в кришталевих скриньочках; і ведмеді ходять дибки в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать блиск і пахощі міцні, попугаї заторочать приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить в тебе рибка, мов чига...

Тут ведмедів гурт обступить, кожен лапу простяга,—

той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! — кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички враз проб’ються пазурі гачкуваті, мов гаплички,— так і вп’ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався,— наче в пастку бідна миш,— то сиди, мов прикувався, ве рушай, мовчи та диш!

Вийде Ох: «Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, нині головою наложить?»

Скажеш: «Я служить не згоден»,— зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.

Стань на службу — подарують рукавички й жупанець, привітають, пошанують,— тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати у підземному дворі, більш тобі вже не видати ані сонця, ні зорі.

Де торкнешся — всюди брами, під замком та під ключем...

Десь далеко хтось часами озивається плачем.

Спів на плач відповідає, плач на спів, так без кінця... Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця;

коло неї там Жар-птиця співом душу потіша, та сумна міцна темниця, смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати хто з хоробрих юнаків, мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридав? Що ж! хто мав кладенець, хай вамки ті розрубає,— буде казочці кінець!

[7,III 1906]

Далебі не стане мочі,— подуріли мужики!

Лізуть в очі поторочі, пащекують про страйки.,.

Чи дадуть мені ті хами хоч годину чисту?

Гей, підіте приведіте музику троїсту!

Кажуть, голод в їх почався,— якщо правда, дуже жаль.

Я б зібрався, розпитався, але ж нині маю баль...

Що? прийшли оті голодні? — Добре, почекайте!

Гей, цимбали! швидко, шпарко враз, музики,

грайте.

Що там? бунт?., не бійся, Валю,— зараз будуть козаки...

Прошу в залю всіх до балю...

Гей, шампана, двораки!

О, вже там дають їм хльосту... що за дикі крики?! Гей, цимбали! швидше! шпарче! голосніш,

музики!!!

[7/ІІІ 1906]

Я не боюсь бунтівників, у мене а ними згода, я не покличу козаків, мені то невигода.

Як прийде збіжжя розбирать із хуторів голота, я вийду сам її стрічать і розчиню ворота.

Беріть, везіть хоч на возах, я й сам ще навантажу, я лиш на власних терезах мішечок кожний зважу.

Що ж, се товар якраз про вас, шановні «продуценти», я певен, ви мені в свій час заплатите проценти.

Сам грошей править не піду, Я ж не лихвар-жидюга!

Вже я собі таких знайду,

Що зроблять се для друга.

Ба, що робить? скінчився вік лицарства, доводиться не списом, а пером боротися з Іваном та Петром...

Пишу статтю «Про кризис господарства».

Я знаю сам, що я не Ціцерон, а все ж таки, коли я добре схочу, то хоч кого словами обморочу...

Скажу промову в «партії ворон».

Тепер всяк хам показує натуру, а нам мовчать? Се був би чистий страм!

Та я готов піддержать сім програм!..

Я становлю свою кандидатуру!

Ось послухайте, Іванцю, я ж добра вам жичу, я надумав видавати часопись мужичу...

Нащо вам здалася тая мудра політика, тільки часу марнування — сварка, біятйка.

Хай пани ідуть до Думи голову сушити, я вам справи господарські поможу рішити.

Я навчу вас, як гноїти землю для пшениці.

Кажете, землі немає?

То пусте, дрібниці!

Розкажу вам, як де в світі сіно косять люде...

В вас немає сіножаті?

Ет, якось-то буде!

Розкажу вам, як худобу треба випасати...

Вам не стало пасовиська? Чи ж на те вважати?

Ну, навчу вас, як належить пильнувати ліса...

Ви не маєте вже ліса?

Отуди до біса!

То хіба навчу сушити вікове болото...

Як? Не маєте й болота?

No, to mniejsza о to ‘I

¹ Ну, це не так важливо (польськ.).— Рев. 337

Але ж слухайте, коханку, я ж добра вам жичуі Хоч спаліте, а купіте часопись мужичу.

КАЗОЧКА ПРО КРАЙ ЦАРЯ ГОРОХА

Ви чули казочку про край царя Гороха?

Чи зпаєге, чому людей там стало «троха»?

Хтось з люльки іскру здув, а эагасить не зміг, і знявсь пожар такий, аж загорівся сніг.

У ратуші пан війт зліз на високу вежу і радив притлумить соломою пожежу.

Тут райці всі до стирт,— хто скільки зміг, загріб, та й жбурнули в вогонь з соломою ввесь хліб. Горіли городи, зникали цілі села, країна вся була червона та весела.

А потім стало враз так сумно, як вночі,— де ділись цехові, лицарство, орачі?

Хоч хто й живий зоставсь, то ледве совав ноги... Тоді пішли в похід проти людей безроги.

[7/ІІІ 1Э06]

з;ю

ЛЕГЕНДА

Було колись в одній країні: сумний поет в сумній хатині рядами думи шикував;

вони й «рівнялись», мов піхота, аж тут спііщя взяла охота — і він їм крила подавав.

Крилами думоньки тріпочуть, порядку слухати не хочуть, розбили всі шеренги вмить!

І врозсип те крилате військо на життьовее бойовисько 8 тісної хати в світ летить.

Одна полинула високо, друга поринула глибоко, а третя вже гніздечко в’є;

т£ — мов орлиця славу кличе, а друга чайкою кигиче або зозулею кує.

Буйна шукає сходу сонця, лагідна в’ється край віконця, мов ластівка все припада, закохана — співа дівчині, мов соловейко на калині сльозами-співами рпда...

Тим часом люди працьовиті розкинули майстерні сіті, сильця поставили, пастки, по кущиках позасідали, принадоньки понакладали та й пу ловить думки-пташкп.

Так люди, думок наловивши, по кліточках розсадовившн, їх заходились чепурить:

всіх чорнокрилих побілили, а білих трошки почорнили і всіх дали позолотить.

А щоб котра не полетіла, приборкали усім їм крила — тепер буянню їх кінець! —

Ніжки докупи пов’язавши, у кошик гарно повкладавши, несуть співцеві на ралець.

Співець тоді вже не в хатині і навіть вже не в домовині, а в Вічній Славі пробував (се є така країна гарна, хоч дехто каже — легендарна), то ж там поет гостей приймав.

Бо то ж якраз тієї днини були співцеві роковини — рождення й смерті заразом. Віншують гості, подарунки виймають, розв’язавши клунки: «Твоїм добром — тобі ж чолом!»

Пташки тоненько щось пищали та позолотою бряжчали...

Поет звернувся до гостей:

«Громадонько моя поштива, де ти набрала сього дива?..»

Він не пізнав своїх дітей!

Тиху задуму вечірнюю напрасна буря розвіяла.

Білу чуприну розтріпавши, сивії брови насупивши,

8 чорних очей розсипаючи то блискавиці палючії, то градовиння холоднеє, гналась вона навісна.

Перешуміла. Та досі ще сльози важкі ронить дерево, бережно-тихо спускаючи з віття на віття і в діл...

Сумно по гаю осиковім тіні блукають похилії, тіні від хмар дощових.

Місячним світлом переткані, Наче серпанки жалобнії, між деревами спиняються, стовбури білі, тоненькії в тузі німій обіймаючи, стовбури тихо тремтять.

Страшно дивитись, як сунуться тії серпанки без постатів, сліпо непевними рухами, наче тіла без душі.

Сунуться марища й журяться тою журбою нелюдською, що як людину оплутає, то заморозить всю кров.

Сумно в гаю заспокоєнім, вогкою ніччю придавленім, жаско не так перед бурею, як після бурі з нудьги.

(З біблійних мотивів)

Я духові серцем сказав:

«Навіщо ти будиш мене серед ночі? Навіщо сі тихі уста розв’язав І речі надав їм пророчі?

Оспалі тут люди, в них в’ялі серця, Народ сей не вдавсь на борця».

Мій дух промовляє мені:

«Ставай, вартовий, без вагання на чати! Хоч люди замлілі в рідній стороні На голос твій будуть мовчати,

Та слава про них загримить до зірок, Що є з їх народу пророк».

Київ. 11/ХІ 1906

Ти чесна жінка, ти не продаєш своєї вроди й пестощів за гроші, нещирих поцілунків не даєш ва лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла в кубельце, звите дружніми руками, найтяжчу працю ти собі взяла, несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема у тебе для таких, що «впали низько», хоч злидні перетерпіла й сама, хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло ти хилиш низько, про таких згадавши, що продаються; знаєш, як було їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло і не за ласощі, не за дарунки, але за те пестливеє тепло, за любі речі та за поцілунки...

Се ж голод серця гнав тебе за тим, у кого в очах діаманти ясні, чий сміх тобі здавався золотим, а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала, свій хист і розум віддала в неволю, у каторгу довічну завдала,— і гірко й солодко тобі до болю.

Не хутко те буде... Чи й буде, чи пі? Не знаю. Та видиться все те мені, так ясно — виразно стає перед очі, як часом в яскравії, місячні почі малюються тіні на білій стіні — виразні та прості, хоча й таємні, різкі, хоч тремтячі. Враз хмарка налине і тіні змішає, і сутінь поплине, мов сивий серпанок... хвилина одна — і знову показує тіні стіна різкі, хоч непевні. Невже се тополя відбилась ота, що стоїть серед поля? Вона тут подібна до вежі. А се невже той листочок, що вітер несе? Зовсім він подібний до хижої птиці... Отак в моїх мріях ідуть плетениці, непевнії тіні далеких речей, і раптом зникають від пильних очей, і знов виступають. І теє, що буде, здається мені вже минулим: ті люде, їх речі й події знайомі мені, мов чула їх в казці, мов бачила в сні ще здавна, ще змалку... Так, наче сі тіні жили десь зо мною в незнаній країні.

І я до їх рвуся у ту далечінь, де спогад про мене вже буде, мов тіпь від того листка, що зірвався до ранку і в сутіні зник, мов у сивім серпанку...

2/ХІІ 1903

Ой в раю, в раю, близько Дунаю виросло зело, всім нам весело.

В нього стебельце — з коп’я деревце, на ньому гілки — золоті стрілки.

А на вершечку квіточка сяє, квіточка сяє, рай звеселяє.

Десь узялася лютая змія, розп’яла крило та понад зело, ясна квіточка потьмарилася, райськая земля засмутилася.

Ой надбіг, надбіг білий молодець, білий молодець, всім переборець, вирізав сучок та зробив лучок, вломив гілочку, ясну стрілочку, устрелив змію попід реберце, попід реберце в самеє серце.

А де кров кане, там пожар стане та запалають гори-долини ясним пожаром без пожарини. Райськая птиця вся сполошиться, замахне крилом та понад зелом, ярая квітка злотом васяє, нехай же сяє та й не згасав.

В холодну ніч самотній мандрівець в глухім бору знайшов старе кострище; при місяці білів холодний попілець, чорніло вколо нього пожарище, стриміло скілька цілих ще дровець, були сирі ті, що лежали вище, либонь, отой, хто сей вогонь палив, не допаливши, кинув і залив.

І мандрівець тремтячими руками почав багаття згасле ворушить, знайшов десь іскорку межи трісками, і втішився, і став її живить.

Затлівся присок дрібними зірками, та вогник не спалахнув ні на мить, і мандрівець, прогаявши годину, подався геть, проклявши пожарину.

А іскра тліла в попелі важкім і ятрилась, мов незагойна рана, все не могла ожить в огні яркім, і хворий пал той чеврів аж до рана.

На сході сонця у димку тонкім вогню блиснула смужечка багряна.

А поки сонце осіяло бір,

вогонь вже лютував, мов дикий звір.

LEGENDE DES SIECLES ²⁸

Здавен, було, марю: коли б мені сила, то я б у той храм таємничий вступила, де світять крізь пітьму науки дива, де людська не хилиться вділ голова, а гордо здіймається чоло думливе, знаття свого певне, і ясне, й щасливе, де ллється у душу величний спокій, немов легендарний цілющий напій.

Гадала: замкнуся у тиху кімнату, на скарби всесвітньої думки багату, сховаю в книжки всі чуття, мов у труни, замовкнуть у серці моєму всі струни, сама тільки думка, холодна, ясна, жива в мені буде, вона лиш одна.

Мій розум тоді розів’ється так вільно і буде зорити без гніву, а пильно на давні віки, на колишні події, на трупи світів, на померлі надії, на марища віри, на кості людей, на зародки звірів, ростин та ідей.

Все злучиться в цілість — природа і люди, що є, що минуло, що сталось, що буде, і рідне й чуже поєднається щільно і житиме в д>мці моїй нероздільно, затихнуть навік ворожнеча і болі, не буде діймати вже й ганьба неволі, усім моїм мукам настане кінець — і се буде пильної нраці вінець.

* * *

Так марила... аж надійшла під браму — не храму, пі, а тільки огорожі, що там стоїть, неначе на сторожі, і заступа профанам вхід до храму.

Високий був у брамі тій поріг, його переступить не кожен міг.

Не перейшла і я,— жадібний зір промкнувся тільки за поріг до двору,

хотів пробігти по всьому простору і потьмарився — то страшний був дпір, між трупами світів, ідей, народів вились, як змії, звої хороводів.

Якісь чужі, незнані племена людей чи звірів виринали дикі із сутіні віків, страшні, великі, зникали з ними враз їх імена...

Од їх лишились тільки дивні рупи.

І затремтіли мого серця струпи.

Колись так, може, й паша рідна мова зостанеться на загадку вікам

німим, холодним, дивним трупом слова

Стогнав він під напасницьким бичем, тиранам груди пробивав мечем, укупі з бранцями ридав він у полоні, пророкував у гордім Вавілоні, горів пожаром, в небо линув з димом, і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом, і гартувався серед бучних чвар, від різновірних мучився примар, на міліон часток він поділився, і все ж він ні на йоту не змінився. Коли стрічав гурти рабів німих, свій голос гучно подавав за mix, і в їх гіркій, давно минулій долі все бачив образ рідної неволі.

Насунула важка червона хмара, гула в ній громом братобійпа чвара, вона покрила цілую країну і повернула всю її в руїну.

Замерк мій дух, і серце заніміло, і слово з уст озватися не сміло, бо та країна — то була моя...

• *

*

За горою блискавиці, а в долині нашій темно.

У затоці чорні води плещуться таємно.

Блискавиця в небі лине, а в затоці потопає, в чорний гріб вода понура ясную ховає.

Аж тоді скориться світлу темноводная затока, як звоює небо ціле буря ясноока,

як прониже блискавиця води срібними мечами і на саме дно загляне бистрими очами.

Аж тоді на світло світлом відповість оця затока, як висока блискавиця стане ще й глибока.

Бадаклава, 28/ѴШ 1907

Ти прокляв нас прокльоном важким За жорстокість, упертість і зраду.

Сам судив нас, і вирок дав сам,

І ніколи не клвкав на раду.

Скорпіоном язик твій був нам,

Ти нас мучив і жалпв невпинно,

А тепер ще й стоїш проти нас,

Мов ображений ти безневинно.

Так, тепера здається тобі,

Що вже й світ не видав стільки муки, Скільки ти від народу прийняв За свої велемудрі науки.

Ох, який же це з тебе пророк,

Що твоє випозореє око Тільки власную бачить біду,

Та й тієї не бачить глибоко?

Ти ще скарги заводиш та жаль,

Ти, єдиний безсмертний в сім тлумі! Адже вічно твій житиме дух Вкупі з словом в прокльонах та глумі.

Хоч побити ми можем тебе,

Каміняччя навергавши силу,

Але ж тим тільки вищу тобі Та міцнішу насиплем могилу.

Хоч блиснеш, мов летюча зоря,

Се для твого безсмертя доволі,

Ми ж, неначе Молочная путь,

Мусим довго світити поволі...

А на кожного з нас темна ніч Наче ворог у схові чигає,

Зимні руки — важке забуття Із простору віків простягає.

Де е камінь такий на шляху,

Щоб на нього не збили ми ноги?

Чи бував нам проводар коли,

Що не вів манівцем без дороги?

Так, зачерствіли наші серця,

Мов рілля через довгу посуху,

Та за тее не нас ти клени,

Проклинай своє браття по духу.

Чи один же такий, як і ти,

Нам казав: «Так говорить найвищий». Інший тому брехню завдавав:

«Я від бога»,— казав. Хто щиріший?

Адже тільки не хутко діла Виявляють нещирість у слові,

Як же маєм одразу, без діл,

Пізнавать вашу душу по мові?

О, якби ж ми побачить могли Власним оком хоч раз того бога,

Що до нього ви кличете нас!

Як стріла була б рівна дорога.

Ох, якби ж він і нам уділив Світла мудрості з свого проміння,

Ти б не кидав прокльонів на нас,

Ми б пе кидали в тебе каміння.

Та чи був би ти радий, щоб ми Раптом стали, як ти, всевидющі?

Ох, либонь, ти б сконати волів,

Як вигнанець-пророк серед пущі...

ПОЛЯРНА НІЧ

(Фантазія)

Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом,— а гурт нас був чималий,— дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали, як між вуглям вилися прудко золоті гадючки і чезли, а за ними чорний вугіль сивизною вкривався, наче старів.

Нам хата все тіснішою здавалась, бо темрява з кутків давно вже вийшла та й обступила нас, немов облога.

Остатня свічка наша догоріла, і вже не видно стало ні стола, ні плям з вина червоного на ньому, ні чарочок порожніх та побитих, ніяких решток з бенкету... той бенкет немов останній був на сьому світі, так сумно нам було тепер по ньому.

Один з нас обізвався: «Як погасне се вугля — буде чорно, як у гробі».

«То принеси ще топлива»,— хтось мовив. «Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш, як хуртовина грає? Коли хочеш позбутися життя, то вийди з хати»,— понуро перший відказав і змовк.

«Та що, посидьмо в темряві, братове,— озвався наймолодший веселенько,— припас для їжі є, живитись будем навпомацки, а там настане день...»

«День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» — на його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець: «Відомо всім, що ніч бува по дневі,

А день по ночі!» Ще й зареготався.

«Ото сказав! — промовив злісно дід,— Раденький, що дурненький! Ще й сміється. «Відомо всім!» Либонь же, й те відомо, що смерть, бува, і поночі приходить, і до схід сонця»...— «Ба! Коли вмирати,

то день чи ніч надворі — все одно,— для мертвого і сонце в небі чорне,— перечився хлопчина невгамовний,— ви б краще те подумали, дідусю: як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» — «Ніщо не вічне!» — пробовкнув дід,— ніхто його не слухав, бо хлопець розбудив надію нашу, і всі його питали, мов пророка:

«Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч?»

«Недовго, ні!» — «А ти ж по чому знаєш?..» «Передсвітом буває найтемніше, а темряви, як ся, ще не бувало!»

І в голосі озвалась перемога

у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!»,

а хто почав пригадувати вголос,

чи вже давно ся ніч нас обгорнула,

один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!»,

ще інший: «Де! давніше!» — «Ні, недавно!» —

змагався ще якийсь. «Одно відомо,—

знов дід проворкотів понурим гласом,—

що всі ми й доби, й тижні погубили

в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!

Про найтемнішу ніч — ніхто не знає, чи се вона остатня... Може, перша з тих, що без просвіту».— «Та ну вже, діду, хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач, віщуєте лихе»...— Жіночий голос бринів сльозами, теє промовлявши, зате дитячий, мов злотиста стрілка, з уст вирвався, аж темрява схитнулась:

«А я вже бачив день!» — «Коли?!» — «Не знаю». «Який же він?» — «Хороший! Дуже славний! Червоний, золотий — який ще, мамо?

Ти знаєш, ти тоді мепі казала».

«Ет,— байдуже озвалася матуся,— то був не день, то сполох був, та й годі».

«А ти ж казала!» — «То я помилилась».

Дитина вже заплакати збиралась, коли замріли в хаті стіни й лави і наш юнак покликнув: «Сонце сходить!

Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.

За сніжною пустинею далеко

Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! — сказала жінка,— се ж був знову сполох». «У сніжні ночі сполохи не сяють,— промовив дід.— Се просто місяць сходить».