Том 1

ЛЕГЕНДИ

СФІНКС

Колись давно, під сонцем полудневим, Серед мовчазної розлогої пустині І розпачливо-мертвого простору В душі раба, що зріс в тяжкій неволі, Вродилась мрія і запанувала Над ним, своїм творцем, потужно й міцно, Міцніш від влади сильних фараонів.

І наказала мрія взяти камінь З гарячих скель лівійської пустині І з нього витесать дивну подобу На вічну загадку вікам потомним.

І став тесати раб гарячий камінь,

І все було палким в годину творчу:

І небо, і земля, і камінь, і різець,

І серце майстра; мов гарячий присок, Летіли з-під різця уламки дрібні.

І згодом на розпеченім піску З’явився твір, немов жива потвора:

Ліниве тіло лева простяглося,

Мов спекою пригнічене в полуднє,

Та загадкова людська голова Здіймалась гордо і дивилась просто Камінним поглядом поперед себе,

А на устах був усміх зловорожий.

Той погляд і той усміх був страшніший, Аніж убійче сонце у пустині.

І та потвора стала в людях богом, їй будувалися просторі храми З важкими колонадами; а барки,

Убрані лотосом, несли їй жертви.

Легенди почали складать про неї, Закрашені у густу барву крові;

Співали їй свої пісні поети,

А вчені будували піраміди

З книжок, що мали загадку вгадати Очей таємних і ворожих уст.

Там списані були усі імення Тої потвори: Сонце, Правда, Доля, Життя, Кохання і багато інших.

Та краще всіх пристало слово: Сфінкс Воно таємне, як сама потвора.

24/VI І 1900

РА-МЕНЕЇС

Ра-Мепеїс була горда цариця, дочка фараоніп,

Гарна й страшна, мов Урея, змія эолотая,

Що обвивала подвійний вінець двох Єгиптів,

Мала чоло діамантове й темні рубінові очі.

Вдача в цариці була, мов Нілу підступнії води,

ІЦо випливають з таємних джерел, не відомих нікому; Влада цариці була, немов африканськеє сонце,

Мов потужний самум, що пе хоче й руїни лишити. Весь Єгипет стогнав, мов співучий колос у пустині, Владу важку песучи гордої Ра-Менеїс;

Часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий, Глухо порикував, наче підземний вогонь,

Тяжко придавлений гнітом гори кам’яної.

Але як тільки з’являлась до люду цариця З гордим, немов діамантовим, чолом, як тільки В темних, карих очах прокидались рубінові іскри, Миттю лев той народний під ноги цариці лягав,

З усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию.

Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами. Всі камінні богині робились до неї подібні;

Руки майстрів заселили пустиню навколо Єгипту Людом колосів з обличчям гордої Ра-Менеїс.

І не було ні одної струни на єгипетських арфах,

Щоб не співала хвали повновладній цариці Єгипту.

Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині,— Більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем. Але не встигла вгорі загостритися царська могила,

Як над Єгиптом було вже одне тільки сонце — небесне. Ра-Менеїс на пурпурове лоя«е злягла — і не встала.

Тихо лежала цариця в сповивачах, повних бальзаму, З блідо-злотистим обличчям, неначе з слонової кості, А над чолом, як і перше, сіяла корона —

Двох Єгиптів вінець — і змія золотая Урея.

Ра-Менеїс положили у барку червону,

І поніс її, тихо колишучи, далі, все далі Ніл жовтоводий, свята непрозорая річка.

В білих убранпях жерці в срібнії сістри ²² дзвонили,

Плачем великим ридали невільниці чорні,

Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові, Густо-червонії краплі падали в жовтую воду;

Арфи сумні голосили, квилпли єгиптяпок співи; Лотоса квіти блакитні, в’янучи, гнулись додолу.

І плила так червоная барка, мов сонце, на захід. Ледве ж на берег пісковатий, де вже виднілись

високі

Гори-могили царські, винесли тіло цариці,—

Люд заступив йому путь. Бачив лев, що розбиті

кайдани!

Білпх жерців розігнав, потопив усіх чорних

невільниць,

Вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав, Лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі,

Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.

Там їй вихри щороку могилу рухому робили.

Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою

вмерлу.

Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні. Вже й могили царські почали западати в руїну,

Вже й імення царські почали западати в непам’ять, Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми,

І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались Тисячолітнього трупа — він розпадався на порох,

І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків

не вічні...

Раз на північ ішов караван, щоб одправить за море Награбовані скарби з руїн фараонів забутих.

Попереду везли саркофаг величезний порожній, Чорний камінь на сонці блищав, мов розпечена бронза, Ледве сунули десять верблюдів тягар тон пекучий.

Раптом передній погонич, ідучи, спіткнувся.

Глянув додолу й відскочив, ужалений страхом,—

Під ногами у нього лежала гадюча голівка,

І палали-, мов іскри, на сонці червонії очі.

«Ля Ілляга! — сказав йому шейх каравапу.—

Ся гадюка не з тих, що збавляють життя

правовірним,— Гляньте, вона золота, в неї очі — коштовні рубіни».

І власноручно почав підводить з піску ту гадюку,

Але слідом за змією з піску підвелося зненацька

Мертве обличчя в подвійній короні Єгипту,

Ра-Менеїс підвелася, дивно-нетлінна цариця,

І здавалось, мов погляд таємний ховають закриті

повіки,

А блідії уста ледве стримують усміх ворожий.

Скам’яніли погоничі, вгледівши мертву царицю. Тільки шейх правовірний не втратив святого спокою, Він не лякався жінок, ні живих, ані мертвих,

Звик тільки ціну складать їм на гучних базарах.

Він подумав: «Ся жінка ціни в нашім краю не мав, Але безумнії джаври заплатять безумнії гроші» —

І наказав обережно забрати з піску ту царицю І покласти її в саркофаг, не грабуючи злота.

Царським ложем здавалася чорна важка домовина, Як заблищала пад нею змія золотая Урея.

Але закрилося гучно каміннеє віко,

Ра-Менеїс заховалась назавжди від ясного сонця.

Далі пісками сипкими до моря подавсь караван,

Без перешкоди дійшов до приморського людного міста. Не помилився розсудливий шейх: справді, джавря

безумні

Гроші безумні йому заплатили за мертву царицю І повезли її геть через море на північ.

Там на півночі, далеко, в тім місті, що вкрите

туманом,

Де так шумує життя, мов холодний потік верховини, Люди північні поставили храм для богів всього світу, Він же й гробницею був для всього, що колись

панувало.

Тільки боги не були вже богами, а все неживеє Там навіки втеряло надію воскреснути знову.

Отже, в тім храмі покласти хотіли гордую Ра-Менеїс.

Плив корабель, роздираючи хвилі, не день,

не годину,

Витримав бурі, не збився з дороги в тумані,

Тишу морську переждав, минув усі скелі підводні, Далі і далі все мчав, пронизаний вітром холодним.

І чим далі на північ плила неживая цариця,

Тим холодніша ставала пекуча колись домовина,

І виступали па чорному камені сльози солоні.

Як привезли саркофаг вже до брами новітнього

храму,

Був він холодний, важкий, мов крижина з північного

моря,

Як підняли його білі раби, щоб понести й поставити

в храмі,

Руки не здержали, впав саркофаг, і земля застогнала. Десять рабів він скалічив і сам розколовся надвоє. Леле! розбилося ложе гордої Ра-Менеїс!

1 сказали один до другого нові фараони,

Ті, що платили за неї безумнії гроші арабам:

«Хай там розбилась труна, але наша цариця зосталась, Тисячоліття минали, вона ж не змінилася й досі.

Наша цариця коштовна, владарка Ра-Менеїс».

І відхилили розколене віко того саркофага...

Що ж там було? Жмут сповивачів тонких, твердих

від бальзаму,

Жовтії кості, покритії порохом вогким,

Чорні пасма волосся, між пасмами тими Матовим блиском ясніла подвійна корона Єгипту І сіяли рубінові очі змії золотої Уреї.

Холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну

царицю,

Що пролежала віки під єгипетським сонцем жарущим, Дивну нетлінність і вроду черпаючи з хвиль

променистих.

Ра, бог південного сонця, в північній країні не правив, Правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману. Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс.

Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми. Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили. Зготували вечерю для нього апостоли вірні: хто приніс йому хліба, хто риби, вина та олії; всі злягли за столами і вкупі з учителем їли, і незчулись, як більше від нього взяли, ніж для нього

принесли.

Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи жінка якась «одержима» — їй дав колись поміч

Месія —

і принесла для Месії олії пахучої міру,

що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла.

Правду казали апостоли: жертва була непотрібна, їх Месія не звик до царської розкоті,— нащо йому та олія, що тільки царі уживали?

.Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене?

Він же до рідної матері так обізватись одваживсь,— нащо приймав він олію і тії гарячії сльози, що застилали розширений погляд отій одержимій, Еащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?..

1/V1II 1900

ЛЕГЕНДИ

У легендах стародавніх справедливості немас, все там річ іде про жертви та кривавії події.

В тих легендах ми читаєм, як дитяча кров рожева рани гоїла на тілі жебрака, старого діда;

як раз дівчина убога хрестоносця врятувала від прокази сарацинів, свого серця кров віддавши;

як людей лихії чари в мертвий камінь обертали, але кров невинна знову оживляла те каміння.

Ті легенди червоніють, наче пишна багряниця, наче пурпур благородний, від крові людей невинних.

Та горить у мене серце, коли я їх пригадаю,— проти сих легенд червоних білий світ блідим здається.

1/VIII 1900

САУЛ

(Монолог)

«...І дух господній відступив від Саула і гнітив його дуі лукавий від господа.

...І бувало, як тільки дух лукавий находив на, Саула, брав Давид гусла і грав рукою с/оєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий.

...Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем... вийшли жінки, радіючи і промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми...

І почав Саул підозрівати Давида від того дня і потім.

І нападав дух лукавий від бога на Саула і пророкував він посеред дому свого; Давид взявся рукою за гусла, як і щодня, а спис був у руці Сауловій. І взяв Саул списа і сказав: приб’ю Давида до стіни!

І вхилився Давид від лиця його двічі...»

(Книга Царств І, гол. 16, стрічка 14—1S; гол. 18, стрічка 6—7, 9—11).

Грай, хлопче, грай, нехай голосить арфа, хай плачуть струни, як жінки над гробом.

Я сам себе оплакати не можу, бо сліз нема. Нехай ридає арфа, нехай я неоплаканим не згину.

Грай, хлопче, грай! нехай той голос арфи ваглушить голоси в моєму серці, ті голоси пророчі, неспокійні...

О! не на щастя став Саул пророком, господь його карає віщим духом!

Саул не знає страху серед бою — хто бачив, щоб його рука тремтіла?

Хто бачив, як він блідне й одступає?

Прийди ж, поглянь на мене серед ночі, як я блукаю по своїх хоромах, безлюдних, темних, і здіймаю руки і ними голову безумну закриваю,

і блідну, і тремчу, і падаю додолу, і перед власними думками одступаю, і власних слів жахаюся пророчих...

То не мої слова — то дух лукавий мені через мої уста віщує, що мушу я... Не слухай, хлопче, грай, пе допусти, щоб знов я був пророком.

Грай, хлопче, грай і не дивись на мене. Вони лагідні, тії чорні очі, але на дні я бачу щось вороже...

За віщо ти ненавидиш мене?

Що завинив тобі Саул безумний?

Не говори, не говори нічого!

]Не я питав тебе, то дух лукавий.

ТЗГ^ачаруй його, заворожи!

Безсильні проти його всі закляття, але музика має божу силу.

’ Не голосно, лагідно, ніжно грай, хай спів твій має силу, як струмочок, що тихо й ніжно точить твердий камінь.

На серці в мене кремінь — хай же спів твій його підточить і в безодню скине, в безодню забуття...

Мій любий хлопче, в той час, коли так солодко говорить до мене срібний бренькіт струн тонких, не вірю я ні голосам пророчим, ні тим ворожим поглядам твоїм.

Хто грає так, ненавидіть не може.

Та й за що б ти ненавидів мене?

Що значать всі славутні перемоги против одного руху твоїх рук?

Я тільки вмів людей перемагати, а ти самого духа переміг.

Чи заздрісно тобі на сю корону, сю багряницю, сеє берло? Хлопче, повір мені, без них я щасливішим і кращим був в той час, як пас отари на батьківських зелених полонинах.

Не гнулася моя висока постать, і пе тьмарився мій веселий погляд,

я простий був і думкою, і серцем.

Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать, що і Саул колись пророком етапе?

Отак, так грай! Нехай брипить легенько, лагідно арфа. Се ж немов дзвіночки моїх отар... Се мов гірські потоки... .

Я вже було й забув їх любий гомін.

Тут у дворці я чую інші гуки, а в гори я виходжу лиш на бій: тоді не чутно гомону потоків — їх заглушає лютий брязкіт зброї і сурми військові...

Ой, що за гук?

Навіщо ти ударив військової?

Не хочу! Годі! Не вражай! Я знаю, за віщо ти ненавидиш мене.

Тн згадуєш, що я був пастухом і став царем, а ти вівчар і досі.

Ти згадуєш про свій славутний вчинок, як ти звалив пращею філістинця.

Дитино ти, дитяча в тебе й зброя!

Ти, може, хтів улучить горобця, а дав господь, що влучив Голіафа.

Ох, що за погляд! Мов з праїці камінчик!

Ти от за що ненавидиш мене: що ти мені не зброєю сподобавсь, а тільки арфою, що я тебе тримаю не тільки по неволі, бо ти сам займаєшся святим огнем, як граєш перед царем безумним. Жаль тобі того, кого за ворога вважаєш.

Я так тебе музикою твоєю

скував, зв’язав, немов залізним путом.

Я цар пе тільки тіла, а й душі, дуті твоєї, ти, хлоп’я чорняве.

І ти повстать пе можеш проти мене!

Чого ти знов так дивишся на мене? Підступний погляд твій, немов отрута. Отрутою боротись проти мене, отрутою, гадаєш? О, не діждеш!

Гей, де мій спис? Приб’ю тебе до муру, єхидно клята!..

О моя дитино, чи се ж я вбив тебе? Ні, ні, мій спис не зачепив тебе... О боже правий, який же я нещасний і безумний!

Гей, ви, раби, візьміть сього співця, надгородіть його, нехай іде додому.

Bin більш не буде вже ніколи грати!

Він буде грати, але тут ніколи! Хіба тоді, як сяде тут на троні.

Адонаї! За що мене караєш пророчим духом і остатню пільгу, остатню оборону відбираєш?

Адопаї!

Моя дитино люба!

Мій хлопчику лагідний! Де ти, де ти? Невже мене ніхто не порятує?

І8/ХІ 1900

ТРАГЕДІЯ

Чує лицар серед бою, що смертельна рана в грудях, стиснув панцира міцніше, аби кров затамувати.

Бачить з вежі гарна дама, що поблід її коханий, що рукою стиснув груди,— посила до нього джуру.

— Пане лицарю, вас просять залишити бій кривавий

хоч на ту малу часину, поки рану перев’яжуть.

6 у нас м’які завої і бальзам на рану гойний, там на вежі біла постіль вже давно для вас готова.

«Любий джуро! щира дяка тій, що шле тебе до мене, але я прийти не можу на запросини лагідні.

Якби я хоч на хвилину скинув сей залізний панцир, кров би ринулась потоком і життя моє порвала б.

Бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, що нема на них завоїв, окрім панцира твердого».

— Ох, мій пане, ся відповідь 8ранить серце ніжній дамії — «Може, має дама панцир,

Хай його міцніше стисне».

ПОЗА

ЗБІРКАМИ

ЛЮБКА

Була в мами доня, Любка чорнобрива, Розумная, гарна та нетерпелива.

Було, часом мама в місто виїжджає,— Там-то вже пильненько доня виглядає!

От підросла Любка, віддали в науку.

Не зле було вчитись,— одну мала муку: Хотіла дізнатись, життя яке буде,

Як в світі широкім живуть тії люди... Скінчила науку, вже весілля мали Справлять — аж коханця у військо забрали. Любка дожидала, потім захворіла, Розважила Любку ранняя могила.

1885

* * * '

Я блукав колись по ріднім краю

Раю.

І шукав на сім земнім падолі

Долі.

Приблудився під стріхату Хату.

Там дівчину стрів я винозірку :

Зірку.

Промінь ясний ті дівочі Очі.

Подала мені пом’яту

М’яту.

І па тій моїй пригоді

Годі.

ЖАЛІБНИЙ МАРШ

Вмер батько наш!

Та й покинув нас!

Ох, і смутний настав час!

Сиротою наша мати зосталась!

Звідки ж тебе виглядати?

Чи по степах, чи по лугах тукати?

Чи сокола послати?

Батечку ж наш!

Та вернись до нас!

Та порадь же ти, батьку, нас,

Як без тебе в світі жити Україні При лихій годині?

Вирядили ми свого батенька в далеку дорогу, А за його Україна-ненька помолиться богу. Наш Кобзар в могилі буде тихо спочивати,

Ми ж по йому будем плакати-ридати!

Гей! браття милі!

Батько наш в могилі,

Та на Україні Слава його не загине!

Бо зостались вічні Думки ті величні,

Думки його праві На сторожі його слави!

Слава його, браття,

Наче те багаття,

Сіятиме ясне,

Повік не загасне.

Пісня не вмирає,

На весь мир лунає,

Щиро та правдиво,

Ворогам на диво!

Вмер батько наш!

Та й покинув нас!

Ох і смутний настав час,

Мов на небі місяць ясний згас!

В небі один місяць ясненький,

В світі один батенько рідненький,

Наш голубонько сивенький.

Жалю ж наш! Туга нас дійма —

Кобзаря нема!

То ж по йому плаче-тужить

Україна-ненька

Жалібненько!

* *

*

Чого то часами, як сяду за діло Або як вже працю кінчаю я сміло,

Не раз се на мене, мов хмара яка, Спадає сумная задума тяжка?

Така то задума спиня мою руку,

Що людськую бачу кругом себе муку, Недолю та сльози — і думка зрина: Нащо тут здалася ся праця дрібна?..

Недолі й дотепніші люди не вбили,

Що ж з нею подіють слабі мої сили?

І кидаю пращо, бере мене жаль —

Та друга вже думка розважить печаль:

Все ж, може, ся пісня якую людину Розважить успіє хоч би на хвилину,

І щиро промовленим словом моїм Збуджу огонь я у серці чиїм.

А може, й пожиток який а того буде,

І з праці моєї скористають люде...

І знов мені зваги в душі прибуло,

І знов я за діло, підвівши чоло!

♦ *

*

Шлю до тебе малий сей листочок, Може, ним я тобі пригадаю,

Сею тріскою а нашого гаю,

Наш далекий волинський куточок.

Озовися, мій друже, до мене,

Твого слова не чула я з літа,

Бо я прагну від тебе привіта,

Як дощу деревце те зелене.

Єсть у мене ще просьба і друга; Сюю просьбу я шлю твоїй музі,— Хай вона, як зозуленька в лузі, Звеселить твого смутного друга.

Так, я смутна тепер, моя люба, Засмутила мене моя доля,

Вона мріям найкращим неволя, Вона всім моїм замірам згуба.

Мої мрії найкращії в’януть,

Мов розквітлії восени квіти,

Що розквітли, щоб зараз змарніти, Щоб на сонечко раз тільки глянуть.

Та чи е нерозважная туга?

Се питання я шлю твоїй музі,— Хай вона, як зозуленька в лузі, Звеселить твого смутного друга.

* *

*

За правду, браття, єднаймось щиро, Єдиний маєм правий шлях,

Єдину, браття, всі маєм віру,

Єдине серце у грудях.

Нема в нас, браття, ні зради лихої, Ні кривди ми не боїмось,

Знамена держімо правди святої,

На зраду ми пе піддамось.

До нас ходіте усі, хто за прапду Не жалує життя оддать,

Ми приймемо того, мов брата рідпого, Хто правду любить, той наш брат.

* *

*

Дивлюся я на смерть натури, і благання Я посилаю доленьці своїй,

Щоб і мені дала кінець такий,

Щоб я була спокійна в час конання.

Ніхто щоб не почув тоді мого рпдання.

Та й по мені не мають сльози лить,—

Сама в собі я буду жаль носить.

О доленько моя, сповни мос бажання!

І так наш світ повитий горем та журбото, Нехай ніхто не плаче по мені,

Нехай не засмучу нікого я собою.

Нехай побачу я в смутні для мене дні Утіху щирую та усміхп ясні.

Темноти й смутку досить і в труні!

[1890]

Поблискують черешеньки В листі зелененькім, Черешеньки ваблять очі Діточкам маленьким. Дівчаточко й хлоп’яточко Під деревцем скачуть, Простягають рученята Та мало не плачуть: Раді б вишню з’їсти,

Та впсоко лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишенькя-черешеньки, Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо Виросли на гіллі,— Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Що ти говориш, любко моя мила?

Се наче грім з ясного неба виав!

Чи я тебе не щиро покохав?

Ні! Певне, ти мене ніколи не любила!

Журливо ти хитаєш головою

І кажеш: «В нас дороги розійшлись».

О ні, я вірю — зійдуться колись, З’єднаємось навіки ми з тобою.

Я поборю найтяжчі перешкоди,

Я маю силу, я мов дуб міцний,

Я дам тобі притулок затишний, Обороню від лютої негоди.

Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш... Твоя душа за мною не жалкує,

А тільки серце вражене сумує,

І жаль тобі, що ти мене кохаєш.

ВІДПОВІДЬ

Не жаль мені, що я тебе кохаю,

Та в нас дороги різно розійшлись.

Ні, не кажи, що зійдуться колись!

Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

Моє кохання — то для тебе згуба:

Ти наче дуб високий та міцний,

Я ж наче плющ похилий та смутний,—

Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в’яне,

Я не зав’яну, я знайду руїни,

Я одягну обдерті, вбогі стіни,

Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине І принесе мені луну розмовп Від мого дуба любого з діброви,—

І спогад любих літ повік пе згиие.

НА МОТИВ З МІЦКЕВИЧА

...I znowu sobie zatlaj? pytanic:

Czy to jest przyjazn, czy to jest kochanie?

Mickiewicz ²³

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? — Одказую: ніі

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця

заб’ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,

[ хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні...

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,—

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» — чи я б тобі мовила:

ні?..

Коли вже зачепили сі питання

Про бога й про посмертне проживанпя,

То й я вам думку висловлю свою,

Куди не так, як німець ваш, поважно,

Але, я думаю, не менш одважно.

Не буду я тепера говорить Про Зевса, Одіпа, про Браму і Єгову,—

Вони вже вмерли, їх не оживить,—

Тепер уже пора змінити мову,

Тепер сказати треба: бог деїстів,

Бог скептиків і бог детерміністів.

Що скаже бог деїстів мому серцю?

Я юшки не люблю без солі і без перцю.

Імення бога скептиків: «Не знаю»,

Щось я такого й богом не вважаю.

13 детерміністів світ наладжений так стало,

Що там для бога місця вже не стало.

Всі три боги невлад, створить нового трудно, Та й віршувать па сюю тему нудно.

До того ж на землі у нас так мало волі,

І без богів начальства в нас доволі...

Тепер питання друге. Далебі,

Повірте слову, мій шановний друже, Посмертного життя не хочу я собі,

Мені про нього гірше ніж байдуже.

Туманне «там» подобатись не може,

«Загробний світ» спіритський — боронь божої Попасти в пекло, може, се й цікаво,

Але воно занадто вже яскраво Описано у Данта. І, здається,

Я знаю трошки, що то пеклом зветься.

Піти у рай (хто має цю надію!),—

Немає там ні горя, ні зітхання,

Але нема ні дружби, ні кохання,—

Такого раю я не розумію.

Там, крім набожної, нема літератури.

Я ж артистичної, як знаєте, натури,

Поезія виключно релігійна,

Як всяка річ, занадто тенденційна,

Чогось мене не радує зовсім,

Отак, як ці німецькі мудрі вірші

(Мої здадуться вам далеко гірші), Здасться, можна покінчить на сім.

(Присвята редакторові «Буковини»)

Що за диво, що за пове чудо!..

Перед світом у святу неділю Вельми дивний сон мені приснився,

Що немов я опинився в Римі,

Там я бачив Колізей і Форум,

Капітолій і Тарпейську скелю,

Звідки давні римляни невдячні В діл спихали чесних патріотів.

Та те все мене не вдовольнило,

Бо хто бачив Святоюрські вежі, Староруські Золоті Ворота,—

Що для нього Колізей і Форум, Капітолій і Тарпейська круча?

Що нам римські цезарі й герої?

Таж прецінь у нас князі бували!

Але далі: Ватікан я бачив І отця святого в Ватікапі.

Але й то, панове, ще не диво.

То ж би навіть і у спі був сором —

Бути в Римі та пе бачить папи!

Вище всіх червоних кардиналів Він сидів у ясних, білих шатах.

На подушці оксамитній долі Спочивала золота пантофля.

Різних націй вірні католики На колінах лізли до престолу,

Цілували золоту пантофлю,

Отже, й я поліз услід за ними —

Най же й русин буде так, як люди!

Річ святу поцілувавши тричі (Один раз тому, що батько в плахті),

Я поглянув на святе обличчя І зненацька скам’янів від дива —

Хоч у сні ніщо нас не дивує,

Але ж то було всім дивам диво:

Я побачив руськеє обличчя,

Римською тіарою вінчанеї Боже мій! та я його так часто

Зустрічав у львівськім семінару!

Він пізпав мене і так промовив: «Повернися у свою країну,

Понеси їй звістку благодатну,

Що віднині кожний вірнпй русин З ласки бога стапеться безгрішним, Тільки мав всім властям коритись. «Нѣсть бо власті, єже пе от бога».

(Тут я нишком усміхнувсь, панове: Вже цього він міг би пас не вчити!).

А хто хоче просто йти до раю І в вінці, як мученик, СІЯТИ,

Той повинен прочитати пильно Цілий річпик «Руського Сіона».

(Тут, пе знаю, чи й признатись, браття, Защеміло трошки в мене серце).

Окрім того, я заповідаю Вірним всім піти в похід хрестовий Проти всіх плюгавих, одчайдушних Сіячів ворожих, бридких впливів, їх пам треба нищить без пардону!

Буде вам за сеє рай на небі,

На землі ж то поки що ще тайна...»

Тут я крижем впав перед престолом, Хтів промовить щось, але прокинувсь І покликнув голосом великим:

«Гей, па бога, милі руські браття,

Хоч би всім нам згинути судилось, Мусим мати свого кардинала!

А вже сам він дійде до престолу».

Вже ж бо сон мій не зовсім даремний,

Бо казала так моя бабуся

(То ж була сама народна мудрість):

Соп, що спиться у неділю рано, Зроду-звіку не минав здарма.

Тепер прощай! Хто знає, чи надовго.

Міт, може, хутко будем походжати По горах київських та по гаях волинських, А може, поки зійдемося знову,

Води багато утече з річок І сліз з людських очей. Хто теє знає? Колись я думала для тебе на прощанпя Увити гарне ропдо чи сонет І рифмамп уквітчати навколо,

Немов гільце весільне,— та шкода!

Тепер посох садочок мого серця,

Не знаю, чи коли й одмолодіє.

Торік бувало тут, над сим потоком,

Звивала я тобі вінки барвисті,

Тоді ж у мепе і квітчасті вірші,

Жартуючи, лилися з-під пера,—

Але тепер нема квіток для мене Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.

Колись я мала той дівочий звичай,

Як покидала край який надовго,

Збирати квітки з паймиліших міст І брати їх на пам’ятку з собою,

Тепер взяла я грудочку землі,

Колись її положать надо мною...

Сестрице люба, я тобі бажаю Ясного щастя (колп се пе мрія!),

Щоб «радого» і радістю ти стала Усім, кого ти любиш. Я бажаю,

Щоб сеє перше і безмірне горе Було остатнім у твоїм житті.

Колп ж яка смутна година прийде І сльози самохіть поллються із очей,

Тоді поглянь, кохана, па схід сонця (В ту сторону, де паша Україпа)

І пригадай, що десь є хата й серце,

Тобі одкриті завжди. Може, думна На схід полине, а печаль па захід.

Для мене, сестро, щастя не бажай (Ми з пим чогось пе можемо ужитись!),

Тп побажай мені одваги й сили більше

Сповняти той великий заповіт,

Що я несу з собою на Вкраїну...

Хай спогад мій між вами буде краще, Ніж я сама була,— адже здалека Тумани навіть золотом сіяють,—

Тож «споминайте добрими словами»!

Для мене спогад про те щастя й горе,

Що всі ми вкупі тут переживали,

Тим буде, чим молитва для набожних.

А вас усіх... ні, годі вже! ПрощайІ

Вороги:

Геть їх, поетів! навіщо їх співи?

Хто тепер слухать їх рад? і Нас оглушили вже «тихі мотиви» «Снів» тих, «фантазій», «балад»!

Чули ми й тую «громадськую тугу», Все то слова голоспі,

Хату нагріти в зимовую фугу,—

Навіть на те не судні!

Годі тих співів! і так уже сумно. Поспіхом спів ваш бринить...

Слова не тямите мовить розумно,

А віршувать — аж горить!

Прихильні:

Ні, не стихайте, солодкії співи,

Всяк з нас їх слухати рад,

Любо колишуть нас тихі мотиви «Снів» ваших, «мрій» та «балад».

Тільки навіщо той смуток і туга,

Вже ж бо і так ми сумпі.

Хай нас колишуть, як пестощі друга, Ваші лагідні пісні!

Ніч налягла безпросвітпим склепінням, Очі й серця нам тьмарить,

Хай же привітним і тихим промінням Божая іскра горить.

Поет:

Годі вам, гурт ворогів і прихильних, Марні слова промовлять.

Краще ідіть научіть божевільних,

Як їм прнтомними стать.

Бачили ви, як велике багаття Кида вогонь аж до хмар?

«Божая іскра» — то тяжке прокляття, Дикий і лютий пожар.

Вогнища того не може людина Ні запалить, ні вгасить,

В кого ж запала хоч іскра єдина,— Вік її буде носить!

SLAVUS - SCLAVUS ²⁴

Слов’янщина! — який величний гук,

Який широкий і містично темнпіі.

І скільки літ і як багато рук Для неї будували храм таємний.

Посеред храму п’єдестал звели,

І статую поставили на ньому,

І вид, пемов Ізіді, зап’яли Покровом щільним ідолові свому.

Стоїть таємна статуя давно,

Час тихо упливає рік за роком,

І досі ще нікому пе дано В лице їй глянути одважним оком.

А що ж величної Слов’янщини СИПИ,

Німої матері проречпстії діти,

Між людьми чим прославились вони?

Чим похвалитись їм, з чого радіти? Дивітеся: з них кожний як один,

Що світ би здержав па плечах здорових, Міцний, як дуб кремезний, слов’янин Покірно руки склав в кайданах паперових Та раз у раз поклони низькі б’є Перед стовпом, короною вінчанним, Порфірою укритим; стовп той є По праву спадщини царем названий.

І кожний весь в крові, в сльозах його лице, Троїстая нагайка тіло крає,

А він, ховаючись, плете сильце І братові під ноги простирає.

Колись, бувало, сильний чуженип Слов’ян-рабів виводив па майдани,—

Тепер, куди пе глянь, усюди слов’янин На себе самохіть кладе кайдани,

І кажуть всі: варт віл свого ярма,

Дивіться, як покірно тягне рало!

Ні, ймення слов’янина недарма Сішопімом раба між людьми стало!

Мені в сю ніч приснився ясний місяць, високе небо, вільний винокол.

Блакитне світло сяло і тремтіло, немов огонь таємний чарівниці, а над тополею зоря світила, моя зоря, що скрізь мені сіяла, поки мене не замкнуто від неї в камінній клітці в чотирьох стінах.

Мені приснилась, друзі мої рідні, безсонна ніч одна, що так давно минула, та не забудеться вона повік.

В той час була для мене скрізь весна, вона була і в серці, і в природі, блакитні й білі проліски цвіли, і я втішалася весняними квітками так, мовби всі вони росли для мене...

І я тоді жила. Безсонні ночі минали швидше, ніж у сні коханім, снувались думи, пролітали мрії, а спогади з надіями сплітались в один вінок, були там лаври, квіти... були й терни, я потім те дізпала, тоді ж пе чула — ніч зачарувала.

Ти зпаеиі, сестро, як блакитна нічка бентежить серце, думку порива?

«Не спи, пе спи! — говорить ясний місяць,— бо як заснеш, я ироміпь наведу, пемов стрілу, і встрелю в сонне око,— присняться марища бліді і невиразні, жах стпспе серце і розбудить вмить.

Не спи, пе спи, тебе я очарую, і паяву побачиш дивпий соп».

Чи знаєш, брате, як лагідна зірка говорить: «Погаси робочу лампу, покинь книжки, забудь свою роботу, поглянь на мене і згадай ті зорі, що десь далеко, там, у парі сяють, я завпеди в них дивлюсь, мов у свічада, в таку блакитну нічку, як оця».

Мої кохані, я б сказала вам:

не слухайте отих речей підступних, та знаю, що даремне згине рада, бо я сама собі її давала і власна рада марне загубилась.

У тую нічку, що давно минула, що я тепер побачила у сні, я довго слухала розмову чарівну ясного місяця й лагідної зорі, а серце стукотіло так раптово, а думи ткали безконечну тканку, мережану при сяєві блакитнім, аж поки сяєво зробилося рожевим, тоді у серці якось обізвалось, мов жайворонка спів, виблиснуло, мов промінь.., Коли яспе весняне раде сопце малу кімпату рясно освітило, то па столі па білому папері виразно рівні щілочки чорніли...

Про що були мої думки й писанпя, не буду вам казати, друзі рідні,— бо в вас, наперекір сумним очам, прорветься гама непокірна сміху, і буде жаль мені на сльози, вам на сміх.

Тож не питайте, що мепі іще примріялось в блакитному сіянні.

Мені в сю ніч приснився місяць ясний, високе небо, вільний винокол...

* 4с

*

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок...

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок. Тепер мені не жаль ні мук, ні крові, Готова я приймать і раоп, і терни За марні мрії, за святії сни Пречистого братерства і любові.

2/II 1897

Motto: Дурак — красному рад.

«Кров твоя — рубін коштовний,

Кров твоя — зоря світання,

Кров із серця для поета Надгорода і придбання».

Так поету люди кажуть.

Звик він вірить у дурниці.

І радіє крові з серця,

Наче царській багряниці.

Люди всьому знають ціну.

В них ніщо не гине марне,

А поету, як і дурню,

Що червоне, те і гарне!

2/11 1897

...Так прожила я цілу довгу зиму.

Зима минула, і весна настала,—

Для мене все однакова пора.

Мій час пливе собі так тихо-тихо,

Як по ставку пливе листок сухий.

Чудне життя... якби часами серце Живим жалем і болем не проймалось,

Не знала б я, чи справді я живу,

Чи тільки мріється мені життя крізь соп.

Стіни чотири тісно оточили Мене навколо: се ж увесь мій світ.

Там, за вікном, я чую, світ інакший Шумить-гуде, веде свою розмову.

І туркіт повозів, і людські голоси, Дзвінки трамваїв, гомін паровозів Зливаються в одну тремтячу ноту,

Мов тремоло великої оркестри.

І день і ніч гуде ота музика.

Який шумливий світ там за вікном!

Та я його не бачу. Тільки й видко Мені з вікна шматок різьби на брамі Та ще тополю із міського саду,

Крізь неї часом зіронька світила.

Ще видко неба стільки, що в вікні.

Тепер я знаю, що весна надворі,

Бо соловейки здалека щебечуть,

Лунає гомін листя молодого,

І крізь тополю вже зорі пе ВІІДКО.

Раніш я знала, що була зима,

Бо миготіли за вікном сніжинки Та срібні візерунки на шибках.

Оце мені уся пори признака...

І жаль мені, і думаю я з жалю:

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання, й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

Ти, дівчино, життям розбита, грай! Грай на оцих людьми розбитих струнах, Ачей же так гармонії осягнеш,

Її ж було в твоїм житті так мало...

О, не вважай, що криком, а не співом, Акорди перші залунають. Грай!

Адже й твоє життя так починалось.

Де ж потім ти взяла ті ніжні тони,

Що навіть злих людей до тебе привертали? Ти їх знайшла в своїм розбитім серці, Невже не знайдеш їх в розбитих струнах? Грай. Ось оця струна зовсім порвалась,

Ти не торкай її, ся так ослабла,

Мов тятива в дитячім самострілі,

Торкнись її злегенька, ледве-ледве,

Вона озветься тихо, мов луна Себе самої. Як рука натрапить На ту струну, що ствердла від мовчання, Шарппи струну безжалісно, потужно І брязни в неї, наче на пожежу.

(Апокриф)

«Чутно крик в Рамі, великий плач і скарги, Рахіль плаче по дітях своїх і но може потішитись, бо їх немає».

(6в. Мате. 11, 18)

З’явилося новеє світло в світі,

У Віфлеємі, в тихому селі,

І засвітилася у темному блакиті Нова зоря, щоб і старі, й малі Дорогу знали до свого месії,

Малого сина вбогої Марії.

Пішли усі поклон йому віддати —

Волхви, царі і вбогі пастухи,

Втішалася обрдна богом мати,

Сповнялась материнської пихи,

Святої гордості, що кожна мати мав,

Як на руках своє дитя тримає,

Бо кожній матері дитя її месія,

Давно сподівана і справджена надія.

О матері! щасливі тричі ви,

Коли про вашу любую дитину Не дбають ні царі, ні мудрії волхвп,

Коли нова зоря очей не вабить сипу,

Тоді не треба кидати господи І йтп на безвість у далекий край,

Щоб рятувать від лютої пригоди Свою дитину, свій єдиний рай,

Так, як Марія сипа рятувала,

Свій скарб єдпппй, скарб той світовий,

Що сила темная на страту роковала,

Бажаючи вгасить вогонь новпи.

Вночі зібралася мала родппа І подалась в пустиню крадькома,

В пустиню їх зоря провадила сама,

Оберігала їх сторожа япголииа,

Безлюднії шляхи пісковаті білілп,

По них впгнапці йшлп замислені, самі,

Як мрії, крила янголів летіли,

Л випокол був схований у тьмі...

Шука месію Ірод в Палестипі,

І ллється кров, як навесні вода,

Так падає дитина по дитині,

Як з дерева роса тремтячая спада.

Скрізь голосіння, плач і крик великий, Риданням Іудея пойнялась,

В ІІІеолі темному озвався гомін дикий,

І давняя Рахіль із гроба підвелась,

По дітях страчених вона ридає,

Марою білою до трупів припадає, Прокляття, скарги, мов пожежі дим, Знялись до неба. Вчув їх Елогім І посланця свого послав він до Рахілі.

Із неба злинув Серафим зорею,

Наметом засіяли крила білі,

Як, потішаючи, схилився віп над нею.

Серафим:

Вгамуйся, бідна мати, не ридай!

Нехай тобі сіяє так надія,

Як та зоря нова. Рахіль, згадай:

«З Єгипту має вам прийти месія».

Радій, Рахіль, Ізраїль оживе,

Месія дасть йому життя нове!

Рахіль:

Радіти, кажеш ти? мені радіти?

О Серафим! у вас на небесах Не плачуть матері і не вмирають діти, Вам невідомий смерті страх.

Месія! що йому до нагної недолі?

Bin пап землі, безсмертний божий син. Мої сини в понурому ІІІеолі,

Не верпеться вже звідти ні один.

Ніхто їх звідти визволить не-може,— Важкий, холодний сон наліг на груди їм... Ягвё, страшний Ягвё! Таємний Елогім! Адонаї-Шаддаї, грізний боже!

До тебе я за помстою вдаюсь,

Тобі я, тінь ображена, молюсь!

Ніхто пе може літери змінити Твоїх міцних одвічних установ, Чотирнадцять колін заледве може змити Пролитую безвинно людську кров,— Дивись, тепер її пролито ціле море Для того, щоб живим зоставсь один!

За кров дітей моїх, за материне горе Нехай заплатить сей, Марії син!

Бо коли ні, то в день страшного суду На йосафатовій долині стану я І перед зборищем мерців волати буду: Себе суди, неправий судія!..

Поблід від жалю ясний Серафим І тихо знявся мовчазний угору, Закривши вид крилом сіяючим своїм. Рахіль стояла посеред простору,

Неначе стовп могильний... Чорна мла Тремтіла й никла під зорею Сходу,

Що ясне й тихе проміння лпла,

Немов живущу і цілющу воду.

На зірку глянула з ненавистю Рахіль, Блідії руки здійняла з грізьбою:

«Гори, проклята зірко! на сто миль Марії й синові освічуй путь собою.

Маріє, радуйся! твій син, твоя любов, Живий, у захисті, та прийде та година, Даремне згине так твоя дитина,

Як сі мої нащадки. Кров за кров!»

Якби я знав, що їм пема рятунку, що близько смерть і згуба неминуча, то я благав би марева в пустині: хто мусить погибати на безвідді, нехай же бачЬть хоч надію марну, і поки згаснуть очі, хай блищить їм, леліючи, далека срібна хвиля, нехай кивають пальми їм привітно, мов прохолоду й спокій обіцяють.

Нехай копаючий собі шепоче: вже близько рай... земля обітована...

І я б сказав: так, брате, се твій рай!

І не було б неправдою те слово, але я знаю, що хоч нема рятунку, та ще останній час не зараз прийде, і марева того для їх боюся.

Я їм кажу: «Не вірте, то омана»,— почесніше їм гинуть без надії, одважно дивлячись суворій долі в очі, як людям загартованим юдпгься, ніж пережити марева омапу, і знов побачити пустиню мертву, і плакати безсило, як дитина, розпещена й одурепа. О сором!

Якби я знав, що є надія справжня, що сила е пустипю перейти, я б не боявся пі того безвіддя, ні марева, аби воно вело вперед, а пе назад, нехай би навіть пережили вони яку оману па півдороги, вже ж би до мети стояли ближче, все ж би їм скрасило те марево хоч втому подорожню.

Я б їм сказав: як марево хороше, такий вам буде справді той оазис, куди ми йдем, збирайтеся ж на силі.

Якби я знав, що тая сила є...

А що ж я зпаю? Те, що ми в пустині, що на безвідді, що па пас чигають

шакали, барси, тигри, хиже птаство, і зпаго я, що те, за чим народ мій очима стежить,— марево зрадливе.

X.— Як можеш ти се знати?

L.— Бо я знаю, що лев з ягням не може мирпо жити, хіба що змінять так свою натуру, аж прийдеться їм дати інші назви, як житимуть ті і н ш і, я де знаю і можу все повірити про них, а поки ще ягня ягпям, лев левом, то для ягнят один можливий рай: той, де зовсім нема левів. Хто хоче пасти і берегти свою отару, пехай її боронить, хай прпставить собак і пастухів, сам взявши збрсю, а пе навчає тих ягнят покори, бо й так вони були покірні зроду і будуть аж довіку, хоч би всіх мав лев пожерти. І довіку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з’їв учора, з’їсть сьогодиі, помилує сьогодні, завтра з’їсть, аби його пустити до кошари.

А ваша віра: не протився злому!

Бодай той лев сьогодні вас пожер одразу всіх, як маєте ви скніти в покірності ягнячій! Що за радість із вашого життя? Нащо живете?

Щоб вовну віддавать синедріону?

Лій напасати для царя-екзарха?

А потім все-таки лев-цезар прийде і щонайкращих візьме на обід, а може, й всіх!

X.— То буде божа воля.

(Легенда про Як[ова] Ізраїля).

L.— Як бридко ти промовив сі слова! Душа моя од їх перевернулась.

Мов з людських уст овечий голос чую. Ізраїля нащадок так говорить!

Не дивно, що з пащадками такими пе може бути вже Єгова в спілці, як був з їх славпим прадідом колись.

X.— Нам невідомі всі шляхи господні, тепер господь нових обранців мас.

Обранець божий той, хто вбогий духом, а вірою багатий, хто найбільше боїться господа.

L.— Ні, власне, той, хто не боїться!

X. (мов громом поражений).— ІЦо се тп

сказав?

Як ти одважився таке промовить?

L.— Я те кажу, що вичитав в законі.

Там сказано, як предок наш Ізраїль до бою став одважно проти бога, і а ним боровся цілу ніч до світа,

і, бачивши його одвагу й силу, став спільником Ізраїлю сам бог.

Обранець той, хто бога не боїться, бо йдуть до спілки тільки рівний з рівпим.

Когда цветет никотиана И точно светит из тумана,

Как будто падшая звезда,

Вся бледная от тайной страсти,

Все вкруг становится тогда Покорно непонятной власти.

И если вы тогда вдвоем И возле вас сияют очи,

Горя таинственным огнем,

Как отраженье звездной ночи,

И голос милый вам звучит, Как будто в тишине журчит Струя волшебного фонтана,

Бегите прочь от этих чар, Они зажгут в душе пожар, Когда цветет никотиана.

Когда цветет никотиана,

Все, все тогда полно обмана,

Опаспа ночи тишина,

Как то затишье роковое,

Когда коварная волна Хранит молчанье гробовое.

Вот-вот нахлынет звуков рой И встрепенется мысль, как птица,

И вспыхпет в темноте порой Воспоминания зарпица,

Как будто неизвестный друг Страницы развернет вам вдруг Давно забитого романа,—

О, если дорог вам покой,

Не припасайтесь к пим рукой, Когда цветет никотиана,

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна Врочистую одправу починаю Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини — я не прислухаюсь.

Ось північ вдарила — найкращий праці час,— Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть — куди воші спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсония довге не страшне мені,

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода.

І любо так, і серце щастям б’ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки.

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум’ям займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки.

Передсвітом чорніє ніч надворі,

І час гасити світло, щоб його Не засоромив день своїм сіянням,

Погасне світло; та палають очі,

Аж поки досвітки в вікно тихенько Заглянуть сивими очима і всі речі Почнуть із темряви помалу виступати,

Тоді мене перемагає соп.

А ранком бачу я в своїм свічаді Бліде обличчя і блискучі очі,

А в думці, мов тривога, промайнуть В дитячих літах чутії легепдп Про перелесника. Розказує, бувало,

Стара бабуся нам, маленьким дітям:

«Була собі колись дівчина пеобачиа...»

Про необачну дівчину, що довго За кужелем сиділа проти свята,

І не молилася, й на дзвони не вважала,

І спати пе лягала, от за те До неї упочі з’являвся перелеспик,

Не дьяволом з’являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав, Облесливим — речами і очами.

Bin їй приносив дорогі дарунки,

Стрічки коштовні й золоті квітки.

Він дівчину квітчав, і молодою Своєю називав, і коси розплітав їй,

Речами любими затроював їй серце І поцілунками виймав із неї душу.

На рапок, як співали треті піїші,

Зникав той перелесник, а дівчина Уквітчана, убрана засипала Камінним сном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида,

І тільки ждала, щоб настала піч,

Щоб з перелесником стояти на розмові,

А тим розмовам був лихий кінець...

«А хто ж був перелесник той, бабусю?» — Питала я в старої, та вона Хрестилась тільки завжди і казала:

«Та не при хаті і не при малих дітях,

Не при святому хлібові казати.

Не згадуй проти ночі, бо приснитьсяі» Так, я тебе послухала, бабусю,

Не згадую ніколи проти ночі Про перелесника, мов свічадо тільки Нагадує мені про нього вдень.

Дивилась я па тебе і в ту мить нестямилась, як рукп самохіть для тебе почали вінок сплітати,— була твоя краса, як ті граната...

Часто кажуть: «ясні зорі, То найкраще в цілім світі», Чи гадає хто при тому,

Що за світом е ще кращі?

Упочі у сонних мріях Летимо ми геть од світу,

Хто летить в безодню чорну, Хто в сріблясті емпіреї,

Хто хаос непевний бачить, Хто з зірками водить коло,

А як тільки сонце гляне,

І хаос, і зорі зникнуть.

І хаос, і зорі зникнуть,

Стане рівно, ясно, біло,

Мов у зшиточку чистенькім Школяра, що добре вчиться.

Але єсть на світі люди Необачні, безпорадні,

Що й при світлі сопця бачать І хаос, і ясні зорі,

Кращі зорі, ніж псбесні,

І хаос, темп і ший пекла.

Лгоди ті не знають світла,

Як там рівно, ясно, біло.

В тих людей життя буває, Мов порізнепі листочки,

Де написані поеми Божевільного поета.

18/V1I 1900

Обкладинка збірки «На крилах пісень» (1893)

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражав тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, певідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я энаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути 8 сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від най-солодших поцілунків! Тільки а тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою,— вона тремтить, як струна,— все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей,— ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мін друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мепе з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і во-скресла. Візьми мепе з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене s собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любийі

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7/ХІ 1900

Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій злаианий квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирав.

[16.ХІ 1900]

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає, Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримав Товариша, аби не впав додолу.

їм добре так удвох,— як нам з тобою,— А прийде час розсипатись руїні,— Нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на тополі І статися для неї гірш могили?

[16.ХІ 1900]

Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?

Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?

Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані І висять тепер надо мною, мов хмари важкі,

нерухмані?

16.ХІ 1900

Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений своїм важким хрестом,

Ти говорив: «Я втомлений... так, справді...

Я дуже втомлений... Боротися? Навіщо?

Я одинокий і... нема вже сили...»

Ти говорив так просто і спокійно,

Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,

Та полиском сухим світились очі,—

Як завжди... Я стояла біля тебе,

Не зважилась ані за руку взяти,

Ані схилитися до твого чола,

Ані тебе підвести... Я дивилась,

Як ти хилився під своїм хрестом...

...І потім довго я дивилася на тебе,

Тоді, як ми з тобою розлучились.

Тоді, як тільки образ твій, мій друже* Привиджувавсь мені в безсонні ночі,

Все голос твій бринів: «Я втомлений... так,

справді...»

І брала я тоді паперу картку білу,

Хотілося мені зібрати тії сльози,

Що в голосі бриніли невидимо.

Колись отак,— розказує легенда,—

Хустиною святая Вероніка Зібрать хотіла сльози й піт Христа.

Та на хустині замість поту й сліз Зостався образ у вінці терновім Того, хто впав знебулий під хрестом.

О, кожний раз, як я збирала сльози Твої, мій друже, на папір біленький,

Я бачила те чудо Вероніки...

То, може, станеться і друге диво Євангельське? Прийду, як Магдалина, Тобі віддать остатнюю послугу,

І саме в ту хвилину, як у тузі Я буду гірко плакать, що навіки Тебе втеряла,— раптом я побачу,

Що ти воскрес і просіяв від слави Життя нового і нових надій.

І я впаду в нестямі на коліна,

І руки простягну до тебе, і на ймення Тебе покличу вголос... Але ти?

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти Пошлеш мене веселу звістку дати Твоїм забутливим і потайним друзям, Що тричі одрікалися від тебе?

І поки я, не тямлячись від щастя, Носитиму по людях любу провість,

Ти підеш панувать в нову країну слави І на землі збудуєш рай новий Для себе і для тих, кого покличеш.

Чи буде ж місце там для Магдалини? Однаково, аби вчинилось дивої

18/ХІ 1900

id *

*

Чи пам’ятаєте, коли я говорила Оті слова: «Якби мені знаття,

Коли я вмру, я б заповіт зробила,

Аби з музикою, що люба за життя,

Мене ховали». Тільки що злетіли Слова ті з уст, як вже здались на сміх:

«Ви б, може, й танцювать примусити хотіли На ваших поминках приятелів своїх?»

І почалась балачка погребова...

Її спогадувать, здавалось би, не варт,

Та я її спогадую до слова,

Бо розбудив в душі поважне щось той жарт.

Моя душа не буде «со святими»,

Не буде «вічна пам’ять» по мені,

Чужі мені пісні з словами тими І дзвони сі, потвори мідяні.

Коли вже треба голосить по трупі,

Нехай музика плаче, та без слів,—

І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі —

То буде так, мов лебединий спів.

А та юрба, що посумує вранці,

Увечері нехай іде в танець.

Се дивно вам — після погребу танці? Звичайний то смутним пісням кінець!

Та що ж, нехай не зрушу я нічого, Зірвавшися в безодню забуття,

Аби не ранила так смерть моя нікого,

Як ранило мене моє життя.

[30.ХІ 1900]

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку, Чи хто мені стискав дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я эавжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я»все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

КОРОЛІВНА

— Королівно, ясна панно, ви себе навік згубили І Що з’єднало вас зо мною, вбогим лицарем без спадку?

— Мій лицарю, любий пане, се мені гірка образа,—

я ж не звикла продавати свого серця за червінці!

— Королівно, ясна панно, стану вашому належить багряниця і корона,

а не ся буденна одіж.

— Мій лицарю, любий пане, та невже я вам миліша

в багряниці та короні, ніж у простих темних шатах?

— Королівно, ясна панно, я зовсім безславний лицар, бо від зрадницької зброї умираю вдома, в ліжку.

— Мій лицарю, любий пане, хай впаде за зраду сором, слави ж маєте доволі:

ви обранець королівни.

— Королівно, ясна панно, чує серце, що загину,— хто ж вас буде боронити від неслави, поговору?

— Мій лицарю, любий пане, не боюсь я поговору,—

все чиню по власній волі, бо па те я королівна.

— Королівно, ясна панно, тяжко буде вам дивитись, як мене ховати будуть простим звичаєм, непишно.

— Ой лицарю, любий пане!

Не вражайте мого серця!

Що мені по всіх пишнотах, якби мала вас ховати?

— Королівно, ясна панно, заклинаю вас коханням, майте гідність і в жалобі, як належить королівні.

— Мій лицарю, любий пане, нащо сі страшні закляття?

Се ж найгірше в світі лихо — непрозора, горда туга...

* * *

У сільській убогій церкві грають Requiem органи, хор голосить Miserere, люд 8Ітхае De profundis.

В домовині труп лицарський, біля нього королівна стала тихо та поважно, мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний, що вкрива її обличчя, і горить спокійним світлом у руці воскова свічка.

По кутках дівчата плачуть, а в юрбі йдуть поговори:

«Он ота його кохала...»

«Он ота вінка втеряла...»

«Он ота босоніж бігла і ловила ва стремена...»

«Хто ж ота, що стала поруч коло гробу?» — «Королівна».

* * *

У палаті королівській темний смуток і тривога серед челяді двірської,— щось король сьогодні гнівний:

очі мечуть стріли гострі, гучно брязкають остроги, руки стиснулися міцно на хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький став наляканий, несмілий і промовив ледве чутно:

«Ясна панна там чекав...»

Твердим голосом відмовив гнівний владар: «Що ж, хай прийде, хай почув привселюдно від отця свого прокляття».

Ще не встиг король скінчити слів безжалісних, недобрих, як в юрмі загомоніло:

«Гей, дорогу королівні!»

Поміж лицарів блискучих, поміж дам препишно вбраних королівна йде поволі у буденних чорних шатах,

без серпанку й покривала, з непокритою косою; не спуска очей журливих, не схиля блідого чола.

Затаїло дух лицарство, пишні дами всі поблідли, ждуть, мов грому серед бурі, королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно вабринів старечий голос:

«Ти прийшла, кохана доню? Сядь, спочинь, моя дитиіго...»

Ледве вчула королівна ту лагідну, тиху мову, затремтіла вся і впала, мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна та бліда трималась довго, цілу ніч на верховітті, поки сонце не пригріло...

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторона, Ти мені заповідав скрасити могилу твою В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,

Ти мені заповідав носити жалобу мою

Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.

Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій, Ще немає на чому повитись плющу жалібному,

Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній,

Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному, Не вдаюсь я царівною людям в жалобі моїй.

Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,

Сниться все, що я голову радо на страту несу,

Але то тільки сни,— я повинна стоять на сторожі,

Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,

Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі...

7/VI 1901, Kimp [olung]

*

«Квіток, квіток, як можна більше квітів І білого серпанку на обличчя,

Того, що звуть ілюзією...» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже, Я принесла тобі всі квіти, що дала Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Ти спиш в землі між мертвими квітками, І страшно думати мені про них І про твій сон, я краще знов укрию Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті;

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,

І заблищать еони, немов рубіни,—

Не так, як ті бліді, убогі квіти Весни лихої,— і не будуть в’януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

7/VI 1901

Козак умирає, дівчинонька плаче:

«Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»

— Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

«Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,

Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти — німа деревина?»

— Як упадуть роси на ранні покоси,

То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька...

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця, Як вже стала калиною мила-жалібниця. Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

«Чия то могила в полі при дорозі,

Що над нею калинонька^цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві». Шуміла калина листом зелененьким:

«Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким? Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову стрілку».

20/VI [1901]

В інші гори я полину, але спогад не покину , по зеленій Буковині, по привітній господині.

21/VII 1901

Мрія далекая, мрія минулая стала сю ніч надо мною, мов якась постать похила, знебулая над дорогою труною.

Мріє! та ж ми вже навік попрощалися, гострим ножем розрізнились, в сні тільки часом на мить зустрічалися, але і в сні не мирились.

В нас не було ні розмови ворожої, ні голосної образи, та не було тії хвильки погожої, щоб не принесла урази.

Крапля до краплі — гіркою отрутою вщерть переповнилась чара...

Нащо те згадувать? Тінню забутою хай промине тая хмара.

Мріє, не стій при мені жалібницею, мов наряджаєш до гробу, нащо ти встала з труни упирицею, вдягнена в чорну жалобу?

За що мені ти журбою великою очі і серце покрила?

Чи то за те, що гіркою осикою мертвої я не прибила?

Чи то за те, що пісні найщирішії я на прощання співала?

Чи то за те, що квітки найчистішії на домовину поклала?

Чи то за те, що ніколи зневагою я не тривожила тіні?

Може, за те, що з сумною одвагою я не лягла в домовині?

Не докоряй мені, мріє загублена, і не хились надо мною І Мертва й похована ти, моя люблена, он уже й хрест над тобою.

Кожна ураза тобі подарована, мир нехай буде між нами.

Спи ж ти, піснями журби зачарована, спи під моїми квітками.

Буркут, 10/VIII 1901

Ой я постреляна, порубана словами, душа моя на рани знемагає, неначе стрілами і гострими мечами, мене його рука здалека досягає.

Ой ви, слова, страшна, двусічна зброє, спиніться, дайте спокій на хвилинку, уже ж ми в серце ранені обоє, хоч я не стала з ним до поєдинку.

Не стала я, ой ні, додолу впала, мої слова не зброя, а ридання, я вилила усе, що в серці мала, стлумила тільки се одно благання:

«Добий мене, дай згинути одразу!»

Ох, як сей поклик з серця поривався, та знала я, що тим завдам уразу, і змовкла я, і голос мій порвався,

і заніміло серце. Краща доля була тим лицарям, 8 сідельця збитим,— по праву давньому була їм щира воля гукнути: «Вбий мене!»... і — бути вбитим.

S.-Remo, 17/ХІІ 1901

Ти хотів би квіток на дорозі моїй?

Нащо сипати їх попід ноги?

Хай живуть вони в ніжній красі чарівній,— я сама їх знайду край дороги.

До маленьких, низеньких сама нахилюсь, до високих очима докину, обережно та ніжно лицем притулюсь, стрівши в білім убранні тернину.

Будуть шарпати одіж суворі гілки і скривавлять колючками руки, та гілкам не поможуть лагідні квітки, ні, вони надгородять за муки.

Та й за віщо б ті квіти карали мене, я ж не буду їх рвати руками, ні під ноги топтати, мов зілля дрібне, тільки злегка торкнуся уста'ми.

Не плямив поцілунок мій зроду квіток, чи то пишні були туберози, чи квітки, що зродив найпростіший садок, чи до краю вразливі мімози.

23/11 1902

Де тії струни, де голос потужний, де теє слово крилате, щоб заспівали про се лихоліття, щастям і горем багате?

Щоб понесли все приховане в мурах геть на просторі майдани, щоб переклали на людськую мову пісню, що дзвонять кайдани?

Єрусалим мав свого Єремію, що голосив серед поля; чом же свого Єремії не мав наша вруйнована воля?

Полум’ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палає;, пекло страшніше горить в нашім краю,— чом же в нас Данта немає?

Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Ровбий 8лії чаїрві Хай ми хоч раз заговоримо громом так, як. весиялії хкариї

24/V 1902

ОСІННІ СНІВИ

1

ДО LADY L. W.²⁵

Ти, як осінь, умреш, розіллєшся слізьми

над квітками, багрянцем і злотом,

передсмертний твій спів пролетить над людьми —

вітер лине отак над болотом,

де й вода вся важка, мов свічадо тьмяне,

вбрана в ряску й слизьке баговиння;

очерет тільки мертвий свій шелест почне,

обізвавшись на те голосіння,

та й замовкне... і вітер замовкне сумний,

об різку осоку розітнеться...

Так нехай хоч тепер спів бринить голосний!

Може, що на той спів відгукнеться.

Може, щастя, що ходить по ясній луці, геть за річкою, там, на схід сонця, хоч один квіт червоний, що мав в руці, перемінить в твого оборонця.

І від нього ще раз, хоч на мить на одну, спалахнуть злото, квіти й багрянець, і красу небувалу, дивну, чарівну дасть обличчю остатній рум’янець,

і, мов крик бойовий, обізветься в речах безнадійне і марне бажання; і тріумфом остатнім ваблисне в очах розпачливе осіннє кохання.

О, тоді не картайся, що сміло береш, без вагання, палкими руками небезпечний той дар. Ти, як осінь, умреш, розіллєшся над щастям сльозами...

2

ОСІНЬ

Рветься осінь руками кривавими до далекого сонечка любого; кров на шатах препишних шаріється, оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася, мов цариця у свято врочистее, все, що е на сім світі найкращого, все зібрала на пишний убір.

Але дні все коротшають, міняться, гляне сонечко й знову захмариться... Журить осінь-сухітниця сонечко, бо нема в ній весняних надій.

Рветься осінь. Терни невидимії їй все тіло поранили, змучили, а вона розпачливо всміхається: «Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!»

Заховалось за горами сонечко, з гір повіяло холодом, вогкістю, сиві хмари на небо насунули,

«Ось я йду!» — обізвалась зима.

Осінь шарпнула шати кривавії, аж до ніг їй упали, розсипавшись, непокрита, нічим не захищена, застогнала: «Іди, бо вже час...»

З

ОСТАННІ КВІТКИ

Ох, розкрились троянди червоні, наче рани палкі, восени, так жалібно тремтять і палають — прагнуть щастя чи смерті вони?

Не осиплються тихо ті квіти, не настане життя в них нове, ні, ударить мороз до схід сонця і приб’є поривання живе.

ПЛАЧ ЄРЕМІЇ

«Як злото стемніло,— змінилося срібло пречисте!»

Ще листя сухе так недавно ясніло...

«Як 8ЛОТО стемніло!..»

Мов око сліпе, мрів озеро млисте...

«Змінилося срібло пречисте...»

Щось давне так смутно в душі забриніло... «Як 8ЛОТО стемніло!..»

На серце лягло щось страшне, урочисте... «Змінилося срібло пречисте...»

1902, Зелений Гай

« *

*

Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш під білим покривом несправджених надій, кришталі сліз над ним порозсипаєш, убрані в іскри любих, марних мрій;

І буде спати щастя, мов царівна, що на скляній горі знайшла труну, життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна, протягнеться кудись удалину.

І часто ти безсонними ночами до любої труни шукатимеш стежок

і сльози литимеш старечими очами,— від них сріблом горітиме сніжок.

Коли ж, утомлена блуканням одиноким, на сніговій постелі ляжеш ти, щоб більш не встати, перед сном глибоким останню мрію вгледиш:

Ось іти

зібрався лицар молодий в дорогу, на гору ту скляну, де щастя спить, в душі несе і віру, і тривогу, пустеля перед ним, як жар, горить.

Він без дороги йде все цілиною, з усмішкою твої стежки мина,

і бачиш ти, що він вже під горою, де спить твоя царівна чарівна.

Він на горі єдиним поцілунком розбив труну і щастя оживив, отим єдиним, легким подарунком навік царівну горду покорив,

і взяв її на руки, мов дитину,

і весело у замок свій поніс, за ними йшла весна, і всю долину покрив квіток весняних цілий ліс.

Квітки цвітуть, і золотом багряним, немов огнем, долина пойнялась, співає щастя над своїм коханим, і ні одна сльоза не пролилась.

А ти лежиш, і тіло одиноке смертельний сон і холод обійма, і мрія та про щастя яснооке іде в туман, мов загадка німа...

27/VI [1902]

Осінній плач, осінній спів посеред літа золотого непереможно забринів із серця мого.

Ох, то ж за те, що восени, сумного, млистого поранку, я раз невчасно завела собі веснянку.

30/VI 1902

НІОБЕЯ

Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?

За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась на дітей моїх любих, на їх чарівную красу і на славний мій рід, що я з Прометея походжу?

Що ж, богине страшна, хіба діти мої, що ти вбила, пе найкращі були серед людських і божих дітей?

Вбити їх ти могла, а сплямити красу не здолала, і, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея — і милосердя для себе не буду я в тебе благати!

Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати, вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мною. Ось я стою, мармурова, в камінних кайданах, тільки очі мої ллють потоки палющії сліз.

Сліз моїх зупинити не можеш ти, люта богине, бо й прометеївська гордість безсила була проти них. ...Діти, діти мої! Мов живими я бачу усіх вас, тільки постаті ваші в сльозах, мов проміння тремтять... Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна, наче постать богині, була ти подібна до мене, тільки тепера ніхто б не пізнав, що я мати твоя.

Мармур оцей не такою мене одягає тепера, як була я тоді, коли поруч з тобою стояла.

Люба сестричка твоя, голубка, моя жалібниця, гірко б заплакала, вгледівши бідну матусю, впала б до третьої доні моєї у рідні обійми, тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята, завжди готова^усіх захистити одним своїм серцем, тим-то до неї горнулись мої всі малятка, сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх.

Любі мої! Ви і в горі, і в радощах все були вкупі,

паче троянди рожеві на кущику спільнім,

а брати коло вас, наче гілля троянди колюче,

всякому рану готові були заподіять,

хто б зневажив сестричок. Мій старший, найперший,

він був мов кедр на верхів’ї гори, негнучкий перед

вітром,

Ох, чому і за віщо так марне загинула сила, що братам додавала одваги і певності в бою?

Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним

та смутним, третій, молодший, мов плющ, його щільно руками

обняв,

а наймолодший — мій вогник, багаття моє найдороя«че, як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров

обізвалась!

Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!.. Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились, он вони між покрасами донь, між ляльками маляток, марні, зайві, хіба що на тее потрібні, щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові, якби часом ті сльози спинились в камінних очах.

Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину, а як вихор зненацька або землетрус мене скине, камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок

розпорошить,

то джерела гірські понесуть мене в море з риданням, потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною,— і не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі...

...Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною

зосталось,

те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!

Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись до грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці, і гарячая кров поборола б холодний сей мармур, і камінні сі руки, простягнені марне у безвість, знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка, і камінні уста, що поблідли й склепилися в горі, знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні.

Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала, та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі. Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози...

Хто дасть моїм очам потоки слів?

Ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний, а туга щонайглибша мав литись гіркими хвилями. Нагірний сніг ще може розтати від проміння весняного, в долину вбігти джерелом раптовим, а на верхів'ї, що біліло снігом, віночок зацвіте рясних квіток.

А туга... се, як море: перекотить всі хвилі, в краю в край, по цілім світі, остатня хвиля пробіжить по сліду найпершої, а перша дожене остатню, і таким невпинним колом, без краю, без мети ітимуть хвилі моєї туги... краще їх спинити...

Нагірний сніг, се жалощі твої.

Як тільки щастя сонечко пригрів оті сніги, вбіжать вони раптово і принесуть остатній дар мені, поринуть в течії моєї туги, доллють її, повніше стане море, і голосніше заридають хвилі...

А в серденьку твоєму цвіт весняний, то білий, то рожевий, то червоний, віночком еацвіте, і той віночок заквітчає те щастя молоде, що поцілунком визволяв серце.

...Чи тільки справді то сніги біліють?

А може, то розжеврілася туга, як те залізо, що біліє біллю, вмінивши на страшнім вогні три барви?

І що, коли не вагартує серця, а спалить і спотворить пал страшний?

І що, коли замість віночка щастя покриють серце плями від огню?

Ой, що ж тоді моє все море туги проти сього несвітського нещастя?

І чим мені валити той вогонь,

щоб не палив того серденька,— слізьми?

Чи, може, крів’ю? Так, вона гвоя... бо я готова сльози й кров віддати, щонайчистішу кров, 8 самого серця, щоб тільки пал вгасити і не дати йому сплямити серця дорогого.

Ой, де ж воно, оте новее щастя, нехай эасвітить, хай мені покаже, чи то сніги, чи туги лютий пал. Нехай тоді або доллється море, або вже висохне. Тоді й пустиня холодна й нерухома буде там, де грала туга бурею живою, і не стривожить жаль спокою смерті.

...Ні, мало і сліз тих, і слів, і думок, і серця стискання, і болю, й ламання у розпачі рук, і стогнання, і мук... Одно зостається — мовчання.

Обкладинка збірки «Думи і мрії» (1899)

Обкладинка збірки «Відгуки» (1902)

Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист в’яне, жовкне...

Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист — хутко вмовкне...

Гострим полиском хвилі спалахують після бурі у місячну віч, наче військо мечами двусічними хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий — се неначе повстання гуде, наче сила народна узброєна без упину на приступ іде.

Кожний меч — проміпь світла небесного — впав згори й знов угору зроста; кожний гук — відгук сили одвічної, що руйнує й будує світа.

Людське море, ти, сило народная, з чого ж ти собі зброю скуєш?

Що повстане на місці порожньому того світа, що ти розіб’єш?.,

8/ХІ 1902, San-Remo

НА ЗЕММЕРІНГУ

Кучері темні уквітчала хмарка цвітом з гранати огнистим, лине туди, де эдалека біліє

шпиль своїм чолом пречистим.

Лине і щедро квітки розсипає геть по всім небі навколо, хоче зогріти палкими квітками тее холоднеє чоло.

Квітка торкнула, і сніг эагорівся, мов золотеє багаття, шпиль усміхнувся новою красою, наче по слову закляття.

Пташкою хмарка летить до шпилечка...

Ось вони, ось вони в парі!

Як же вони поєдналися щільно в спільнім великім пожарі!

1902