Том 1

хвиля

Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне...

Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже пе біла, відпливає посумніла, мов до гробу.

Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу.

І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне...

Чи вона йде до дна?

Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане?

Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, энову сили набереться, потім зрине

і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?

[Євпаторія, 8/VIІ 1908]

МУЗИНІ ХИМЕРИ

{Гумореска)

Поет

(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)

Ой музо-чарівнице, ти, вірна помічнице, прилинь до мене з неба!

Муза

(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здасться, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)

Чого тобі ще треба?

Поет Ох люба, не питай...

Муза Як так, то прощавай!

Поет

(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)

Спитай, чого не треба нещасним слугам Феба!

От працювати мушу, щоб підживити душу, на вбраннячко дружині, на забавки дитині, собі ж хоч би на хліб...

Муза (з понурим сарказмом)

Мені ж на що? на гріб?

Поет

Не химеруй, кохана, бо мусимо до рана списати сей папір.

Муза

Ти, наче землемір, призначуєш границі для «музи-чарівпиці»...

Поет ( радісно )

Тісні тобі границі?

Достанем ще з полиці 1

(Хоче достати ще паперу)

Муза (спиняв його)

Не поспішай, ще час!

Дозволь тебе спитати:

Який «сюжет» у нас?

Поет

(не завважав іронії в питанні музи. Заклопотано)

Тобі се ліпше знати...

Муза

Ах, так? Се кепська справа.

(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх — серцем)

Поет

Не будь така лукава!

Ні, музо, будь гречденька, дотепна, чепурненька, а про сюжет дарма, не треба нам ярма!

Нам треба лиш настрою, ми очаруєм грою відтінків, барв і слів.

Муза Так всякий би воліві

Поет

Нам треба трохи злості, і ніжності, і млості, жорстокості, й любові, і сміху, й сліз, і крові, і святості, й розпусти...

Муза (сердито)

Гороху і капусти!

А ще чого? Скажи!

Поет Єдина, поможи.

(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.)

Та доки ще благати?

Ти мусиш помагати!

Се слово тямиш — «мус»?

Муза ( байдужо)

До нього рима — «дзус», нічого я не мушу і пальцем, знай, не рушу.

Не я тобі служу, а ти мій раб, ще й вірний, ти мусиш буть покірний всьому, що накажу.

Звелю писати оди...

Поет

(роздратовано перебиває)

Сто літ як вийшли з моди!

(Ущипливо.)

Осмілюсь довести — тепер не в моді й ти.

Якби дізнались друзі, що я молюся музі, то був би й сміх і жаль, попав би я в шпиталь, неначе божевільний...

Муза ( ображена)

Прощай. Тепер ти вільний.

Живи собі по модії (Зникає.)

Поет (з одвагою розпачу)

Ґ

Давно б так!., я в пригоді поможу й сам собі, не пропаду в журбі.

(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.)

Нехай вже завтра докінчу...

Чи ще багато — полічу...

(Лічить листки.)

Перечитати б... Страшно щось...

Ну що, як знову «не вдалось»?

Та ні, читати не потрібно,

Воно написано так дрібно, а тут і світло гасне...

Все до ладу...

(Задумується.)

Прекрасне убрання справлю їй — муар,— дадуть чималий гонорар.

Се буде свято їй тепера...

А тая муза, то химера!

То стародавня байка, міт...

(Задумується глибше.)

Чого се на душі, мов гніт?

Так якось... мов оскома...

От, просто перевтома!

Ще й сам собі я заважав, чогось у думці розважав про речі давнії, забуті, хто зна коли й від кого чуті, і так мене кортіло їм дати душу й тіло.

Але даремна та жага, ніхто ж не дасть мені й шага за ті немодні хрії.

(З болем.)

Та гарні тії мрії.

Такі хороші та здатні, аж тане серденько в мені!

(Нестямився, як узяв до рук перо і став писати на яких попало клаптиках, шпарко, ретельна, в радісним блиском

в очах.)

Муза

(некликана з’являється і ніжно обіймає поета) Прости! хоч я не в моді!..

Поет (палко стискає її)

Без тебе жити годі!!!

І. ХАМСІН

Рудий Хамсін в пустині розгулявся, Жагою палений, мчить у повітрі, Черкаючи пісок сухими крильми,

І дише густим полум’ям пекучим.

Якесь весілля дике! Мов сопілка —

Співа пісок, зірвавшися зненацька З важкої нерухомості своєї,

А камінці на бубнах приграють.

Хто ж там у жовтій та сліпучій млі На честь Хамсінові таночки водить?

Щось віє покривалами тонкими,

Так прудко-прудко крутячись у танці... Якісь таємні вітряні дівчата,

Веселі діти смутної пустині?

«Чужинко, не дивись! Засиплю очі!»

І заздро загорнув Хамсін полою Киреї жовтої своїх танечниць.

Ніхто не сміє бачить їх. Араб Серед пустині падає додолу,

Як на молитві. «Вже ж! Молись! Молись! Я давній бог, я той могутній Сет,

Що тіло Озірісове нетлінне Розшматував і кинув у пустиню.

Ох, як тоді Ізіда заридала».

І звеселився спогадом Хамсін,

І вся пустиня мов знялася вгору І в небо ринула. На жовтім небі Померкло сонце — око Озіріса —

І стало так, мов цілий світ осліп...

Феллах працює мовчки, тихий, пильний,

Будує дім,— там житиме пустий,

Летючий рій мандрівців, і густий Зросте навколо сад. Феллах — всесильний.

Оази робить він серед пустині,

Лиш не для себе... Он уже він пише Бігунчик по піддашші... Поколише

Гарячий вітер одіж на людині,

Обсушить піт... і далі по рівнині Пролине... знов і знов... Пустиня дише.

III. АФРА ²⁹

Тихо. Повітря стоїть нерухоме, як води стоячі. Закам’янів на бананах широкий порепаний лист.

Ніжні мімози — і ті розгорнули листочки гарячі, Мліють без мрії...

Ой, звідки се вирвався свист? Сурмлять у сурми і гатять в різкі тарабани!

Гей, схаменіться! Хто сеї муки хотів? їм байдуже! Гучно силу свою англічани Берегом Ніла несуть, щоб Єгипет почув і тремтів.

Ледве пройшли, як замкнулася тиша за ними,

Наче в таємному храмі велика запона важка.

Пальми поникли покірно гілками сухими, смутними, Наче на їх налягла невидимого бога рука.

Небо, збіліле від спеки, вже сивіє, мов попеліє,

День до останку згорів і лишилася нічка бліда;

Світла немає, а темрява наче не сміє В тишу пекучу вступити. Не видно зірок ні сліда;

Так, наче світ спорожнів. Не співа на добраніч

пташина.

Тільки безгучно літають великі, чудні кажани,

Гасла неначе розносять, щоб стишилась ціла країна. Летом своїм оксамитним ще збільшують тишу вони...

IV. ВІТРЯНА НІЧ

Чорна-чорна та глибока ніч —

(Є такі тут погляди жіночі) —

Вітер мчить шалено із півночі,

Мов тікає від погоні пріч.

Розігрівся щось вітрець мій рідний, Став палкий, неначе той Хамсін, Запальний, рвачкий Сахари син,—

Чи давно ж покинув край мій бідиий?

Там він по конаючих снігах Волочив важкі та вогкі шати, Забирався холодом до хати І стогнав, мов пугач по лугах.

Чи його коханням запалила Раптом ця пустиня золота,

Що над нею він огнем літа,

Мов його й не північ породила?

Він влетів до мене у вікно,

Наче приском в темну хату кинув Тим дзвінким піском... і геть полинув! Що ж, лети, про мене все одно.

Ти чужий тут став у сій країні,

Не приніс для мене ні луни Здалека, з моєї сторони,—

Тільки спів кохання для пустині.

Чи пе сподобались пустині Його зальоти? Чи згадав Далеку милу й заридав Дрібними слізьии на чужині?

Шепоче вітер в мокрім листі:

«Се ж я з твоєї сторони Приніс оці плакучі вісті,—

Якої ще тобі луни?..»

VI. ТАЄМНИЙ ДАР

Плакати довго Єгипет не вміє. Умив свої пальми,

Руно зелене та буйне ланів понаднільських скропив І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині,

Та й усміхається знову,— таємнії радощі Сфінкса!

Бачу: єгиптянок очі сміються з-під чорних серпанків,— Жінку Іслам пригнобив, але очі зосталися вільні!..

Співом свій крам вихваляють жінки й чоловіки,

Гордо важенную ношу несучи на головах гарних,

Так, мов на їх спочивають подвійні Єгипту вінці.

Весь у червонім іде водонос,— мов жартуючи, дзвонить Ясним начинням і швидко жадібному люду Воду холодну, солодку з важкої баклажки вділяє,

Жартом її приправляє, 8 усміхом плату бере.

Вбогі феллахові діти пустують безжурно на сонці; — Жваві маленькі головки! Цікаві очиці зорять...

Мов для забави дитячої просять «бакшиш» у мандрівця. Дав чи не дав,— аасміються, неначебто їм і дарма.

От, аби був очерету солодкого дрібний уламок; —

Смокчуть і раді-веселі, мов панство-багатство посіли. «Звідки ся радість?» — гадаю... І мариться щось мені

в думці,

Так, наче голос таємний забутую править легенду:

«В давню давнину, як Ніл народився в пустині,

Мати його положила в розкішну зелену колиску,

Батько я високого неба промінням утішним дивився,

Як його син виростав не по днях — по годинах,

В силу вбирався і ніс тую силу до моря...

Отже, при тім народженні зібрались премудрі Гатори,

Сім їх було і несли вони всі для дитини дари.

Перша сказала: «Даю тобі ситую землю в обладу». Зважила друга: «Три жнява нехай тобі буде на рік».

Третя промовила: «Ра буде вічно ласкавий до тебе».

Руку четверта простерла: «Ось пальмовий щит проти

Сета».

П’ята мовчазно папірус, і лотос, і камінь поклала.

Шоста шепнула: «Ніхто не вгадав твоїх таємниць».

Сьома всміхнулась крізь сльози і мовила щиро:

«З заздрощів вічну неволю судили боги твоїм дітям,

Я ж у незламную радість озброю народную душу,—

Гніт фараонів, кормига чужинців її не здолає».

Так на початку віків обіцяли премудрі Гатори...

Вірю: до скону віків не порушиться слово богинь!

Єгипет, Гелуан.

23—30 марця, 1910 р.