Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Вперше в житті на власний день народження не я скликала гостину, а її влаштували мені. Що тут скажеш! Ініціатива приємна і вельми доречна, особливо для людини, яка тиняється в чужій країні по найманих кімнатах.

Зима ще не вступила у свої права, але сніг випав і влігся надійно, надовго. Щоранку заповзятливі мешканці Буремної Затоки прокидалися на півгодини рані- ше, щоб устигнути - хто широкими шуфлями, а хто й у механізований спосіб - розгребти виїзд із гаражів. Трошки пізніше на деркотливих машинах приїжджали муніципальні працівники й розчищали вузенькі стежки для пішоходів. Найпізніше вставали трактористи, які мали відкидати снігові замети з шосе. Надвечір уздовж доріг виростали височенні горбовини, і коли я нипала поміж них, не бачачи попереду мети своєї подорожі, мені здавалося, що я заблукала у нескінченному сніговому лабіринті.

Петрикова червона машина чекала на мене під хатою; я продерлася крізь дві снігові кучугури, мною власноруч накидані зранку, набрала трохи снігу в низькі чобітки - купуючи в Києві зимове взуття, хіба могла я передбачити цей сніжний шал заокеанської Буремної

Затоки? - і зручно вмостилася на передньому сидінні.

- У Кав’ярню?

- Чудова місцина! Згода.

Машина розігнала колесами перший пухкий сніг, що вже встиг нападати, тільки-но смеркло: хуга зазвичай починалася надвечір, і цілу ніч до ранку кружляло й мело,- проїхала темними безлюдними вулицями, що тьмяно освітлювалися тільки вікнами низьких хаток, і зупинилася під двоповерховим старовинним будинком. Зелена вивіска ґотичними літерами сповіщала, що ми не помилились і це - відома на все місто Кав’ярня.

У Буремній Затоці без коминка не обходиться жоден будинок. Навіть якщо це газове ерзац-полум’я з фальшивими дровами, навіть якщо це електричний вогонь, котрий здатен обманути око тільки здалеку… Та збереглися ще й справжні цегляні коминки, чорні зсередини від сажі, з чорним шаром кіптяви над роззявленою своєю утробою, бо навіть вона, така велика, не вміщає всього вогню, коли по-справжньому розгоряться дубові дрова…

У Кав’ярні газовий коминок посідав центральне місце - просто навпроти входу. Коло нього - низенький овальний столик і м’який диванчик. Праворуч - цілісінька стіна книжок на будь-який смак, здебільшого вже добряче потертих, а на нижній поличці - на висілках - ігри. Звісна річ, столик біля коминка зайнятий щасливчиками, що приїхали раніше.

Та в Кав’ярні не одне є вигідне місце для тих, хто прагне затишно усамітнитися. Посеред зали - дерев’яні сходи на другий поверх, який балконом нависає над першим. Балкон розділений на кабінки, у кожній - круглий столик і чотири стільці; ми видираємося рипучими сходами нагору і займаємо місце під вікном із краєвидом на засніжену вулицю й одинокий ліхтар, що ледь-ледь її освітлює.

За хвилину переді мною - широка низька філіжанка і маленький чайник з окропом. На тарілці кружальцями нарізана цитрина. У пакетику - ройбуш. Він запарюється до червоного кольору. Гарбузовий сирник - брунатно-прозорий, як гречаний мед,- незмінна страва до кожного справжнього свята.

- Зіграємо? - питає Петрик. У руках має колоду карт. Але не картярський азарт насправді володіє ним: він знімає першу картку і зачитує: - «Англійський письменник, автор поем «Втрачений рай» і «Віднайдений рай».

- Джон Мільтон,- автоматично відповідаю я. Петрик перевертає картку, і там ми читаємо підтвердження правильної відповіді: Джон Мільтон.

- «Літературознавець і письменник Девід Лодж уславився своїм романом…»

- «Світ малий»[6].

- А оце,- Петрик знімає третю картку,- нелітературне питання: «У якому місті легендарний Сплячий Велетень охороняє затоплену срібну копальню?»

- У Буремній Затоці!

- А гайнемо?

Крихти гарбузового сирника зібрані по тарілках, гарячий коминок лишається позаду, а надворі чекає змерзла машина. Поїхали!

Легенда оповідає, що колись уся земля в околиці Буремної Затоки належала червоношкірому народу оджибве, себто анішинабе. Славний народ провадив мирне і тихе життя, і дух глибоководдя Нанабіжу[7] схотів нагородити його. Він запросив вождя у свій Буремний палац і розповів секрет срібної копальні, а взамін узяв слово, що анішинабеґ ніколи не видадуть таємниці білим людям, бо прокляті будуть не вони, а Нанабіжу. З тої пори анішинабеґ убирались у вишукані срібні прикраси, а сусідній народ заздрісно прагнув дізнатися секрет срібної копальні. Скільки тортур довелося знести людям оджибве, які потрапляли до рук заздрісників-сусідів! Та навіть загроза смерті не примусила їх видати таємницю. І тоді сусіди заслали до оджибве хитромудрого шпигуна. Довірливі анішинабеґ не крилися перед шпигуном, адже вважали його другом, і показали вхід до срібної копальні. Шпигун набрав срібла, скільки зміг, і подався додому. Дорогою він зголоднів, а що не мав при собі хутра, яке можна було б обміняти на їжу в білих приходьків, то купив хліба за срібло оджибве. Двоє білих торговців побачили велетенський зливок срібла, й очі їм загорілися в передчуванні швидкого збагачення. Вони підпоїли шпигуна й переконали показати їм вхід до срібної копальні. Трійця шукачів скарбів уже підходила до Срібного острова, коли страшний буревій сколихнув води Великого озера, височенна хвиля хлюпнула в Срібний острів, дух глибоководдя Нанабіжу вихопився з-під товщі води - і впав назад в озеро, щоб навіки застигнути кам’яною постаттю Сплячого Велетня, поховавши білих торговців і секрет срібної копальні. А збожеволілого шпигуна наступного дня анішинабеґ знайшли в каное, яке безцільно розтинало хвилі Великого озера…

Машина вгризалась у снігові замети на дорозі, розкидала сніг, у світлі фар той сліпуче зблискував, видавався незайманим, первісним, як на початку світу, а сосни чорніли непробивними стінами по два боки дороги. Та щойно ми виїхали на берег Великого озера, щойно Сплячий Велетень постав зовсім близько - всюдисущий у Буремній Затоці ліс відступив, а натомість насунувся шир води, де владарює дух глибоководдя Нанабіжу.

Коли я вперше - був це вересень - прилетіла до Буремної Затоки, то не проминала жодної екскурсії містом і його околицями. Водоспад Какабека, поїздка на Велике озеро - навіть теплої осені холодне, темно-синє, вітряне, гора Буревісника, півострів Сплячого Велетня… Але сьогодні Сплячий Велетень був зовсім не таким, як завжди. У темряві, де тільки сніг відсвічував тьмяним сяйвом: перевернутий гарбузовий окраєць місяця висів зовсім низько,- велична фігура Велетня, що спить зі складеними на грудях руками, здавалася живою - от-от зітхне Нанабіжу на повні груди, стрепенеться: «Виспався!» Ми постояли кілька хвилин на березі, спостерігаючи за темними хвилями Великого озера, що, здається, не замерзає навіть у сорокаградусний мороз…

Ми застрибнули до машини, і вже за хвилю поверталися до містечка - але іншою дорогою: Петрик об’їжджав Буремну Затоку уздовж Кам’янистої річки. Десь там, праворуч і попереду, тубільне селище, про яке він мені розповідав…

Дорога петляла Оджибве-парком, який насправді більше скидався на ліс. Так, тут де-не-де уздовж шляху стояли телефонні буди, а дорога була заасфальтована, але те, що в Буремній Затоці називалося парком, в Україні б уважалося густим-густющим, чорним-чорнющим, старим-старезним дрімучим пралісом. Крок із дороги в гущавину - і ти вже ніколи не виблукаєш із хащ.

- Тут недалечко аметистова копальня, я тобі покажу,- мовив Петрик і заглибивсь у якісь зовсім уже несосвітенні сніги. Машина миттю забуксувала. Пет- рик вилаявся і виліз із салону.

Я теж скочила в глибокий сніг, ступила кілька кроків. Чумацький Віз, чи то пак сузір’я Великої Ведмедиці, висів у незвичному місці: у Буремній Затоці небо зовсім не таке, як в Україні. А під сузір’ям - ведмежі сліди: я вже навчилася їх розрізняти, бо вночі лісові гості часом забрідають зовсім близько до людських осель. Під кленом слідів густо натоптано, наче ведмідь бабравсь у снігу, знайшовши поживу, а далі вервечка вилась поміж дерев і губилась у темряві.

Чому я звернула на це увагу? Світло фар вихоплювало з темряви тільки шматок пралісу, і саме в цей круг потрапив стовбур клена, а попід ним, серед ведмежих лап,- відбиток, який око не очікувало уздріти в нічному лісі. Невже людський? Так, невеличка підошва, чітка прим’ятина від каблука, трохи ближче до дерева - глибокий навскісний слід: може, там впиралися носаком, аби видертися на дерево? Тікаючи від ведмедя?!

Петрик захряснув дверцята машини, щоб не випускати з кабіни тепло. Мотор дирчав загрозливо. Я смикнула супутника за рукав куртки і вказала на дерево.

Ближче ми підходили сторожко, мов очікували, що з наступним кроком земля під ногами може розверзтись і поглинути нас. Голе віття клена здавалося чорною хмарою, нічого не можна було розрізнити в суцільній темряві, яка починалась одразу за колом світла від фар. Петрик зупинив мене, швидко повернувся до машини, відчинив дверцята й клацнув важільцем біля керма. Спалахнуло дальнє освітлення, сяйливий сніп стрибнув уперед і вгору, й тоді я побачила, що між віттям клена біліють скрючені пальці.

Петрик тільки встигнув підставити руки. Істота з дерева впала просто на нього, наче вона чекала одного: щоб ми нарешті з’явилися. І ми прийшли.

- Допоможи мені,- здушено покликав Петрик, тож я невпевнено тицьнулася йому в спину. Він повернувся, і світло роз’яснило вилицювате обличчя й чорне волосся дівчини-аборигенки. Майнула божевільна думка, що це - саме та дівчина, яка зникла, коли на водоспаді Какабека загинув Роман Данилець. Невже ми знайшли її запізно? Точно як у Переддень усіх святих - комендантську дочку… Я незграбно підставила плече, Петрик закинув мені на шию ліву руку дівчини.

Шлях до машини видався неприродно довгим. Наче снігу нападало вдвічі більше, і ноги зашпортувались у ньому, черпали його черевиками, сніг не пускав нас, чіплявся з усіх сил.

Петрик штовхнув машину - і вона несподівано легко покотилася назад. Дівчину-аборигенку ми вмостили на заднє крісло. Я скоцюбилася поряд, підтримуючи її, бо вона весь час сповзала з сидіння. Стіна пралісу чорніла у вікні. Петрик обернувся від керма:

- До найближчого телефону і викликаємо поліцію?

- Ні, краще просто зразу до лікарні. Я розумію, у вас поліція, може, й швидше ворушиться, ніж в Україні, але поки нас розшукають серед снігових заметів… я не певна, що ця дівчина взагалі ще жива… вона така холодна…

Петрик мовчки вивернув кермо, і машина, долаючи сніг, помчала до міста. Чумацький Віз, який випадково забрів у цю заокеанську країну, перемістився і тепер рухався проти нас, віддаляючись на південь, щоб спочити у теплих краях…

За два роки в Буремній Затоці я так і не змогла второпати, як тут працює служба швидкої допомоги. Теоретично будь-хто може подзвонити за всесвітньо відомим номером «911», але мої місцеві друзі чомусь не радили мені того робити. Туманно вони натякали: не дай Боже виклик визнають фальшивим, доведеться платити таку компенсацію, що краще… оно лісу навкруги, як у давні часи в Дикому Степу,- хоч повісься, та й води у Великому озері - хоч втопися… поминаю- чи вже землю, котрої - хоч вдавися…

Передпокій зустрів тишею. Черга мовчазна, зосереджена. До віконця підходять хворі, декого заносять родичі, і сувора сестричка швидко визначає, кому потрібна нагальна допомога, а хто може зачекати півгодини, і чіпляє на зап’ястя папірець із номером.

Але наш приїзд зчинив бучу. Медсестри й медбрати заметушилися, з коридору миттєво викотили ліжко на колесах, дівчину-аборигенку вклали набік. Її одразу знудило, і медбрат у зеленій піжамі метнувся до туалету, виніс відро з водою, замив підлогу. Окрема палата вся в електроніці. З-за Петрикового плеча я зазирнула всередину, ще встигла побачити, як дівчину приєднують до апарата, що постійно рахує пульс, потім готують крапельницю, а вже наступної миті ми опинилися віч-на-віч із немолодою блондинкою у темно-синьому поліційному строї.

На блондинці було забагато косметики - з обличчя ледь тиньк не сипався. В руках вона мала планшет, на ньому - блокнот для записів. Поліціянтка у широкому кашкеті завчено усміхалася, та очі були серйозні. У мене вона навіть паспорта не попросила, але, зрештою, я все одно його при собі не мала: у Буремній Затоці мені ще ні разу не доводилося пред’являти жодного документа, крім студентської картки у бібліотеці.

- Детектив Коен,- представилася блондинка.- Зможете показати, де саме ви знайшли дівчину?

- Приблизно,- невпевнено промимрив Петрик.- Але мали залишитися сліди від коліс. Їх не могло так швидко снігом замести.

- А там, між іншим,- конфіденційно додала я,- ще й ведмежі лаписька зосталися. Їх теж, мабуть, ви зможете розшукати…

Збудження потроху влягалося, натомість ноги поважчали, у плечі стрельнуло, очі почали злипатися. Захотілося гарячого вина й смаженини, але вдома не було ні рісочки.

- А нам можна ще раз до неї зазирнути?

Детектив Коен кивнула і відсторонилася. Муркнула щось на кшталт: подзвонимо, коли виникне потреба,- і ми пройшли вузьким коридором до палати.

Дівчина лежала з заплющеними очима. Чорне волосся злипле й скуйовджене, на обличчі білі плями відмороженої шкіри. Вуха великі, як вареники, і ясно-червоні. Але екзотична краса дівчини не поблякла навіть після перенесених випробувань - дівчата-аборигенки в Буремній Затоці напрочуд хороші з лиця. Подейкують, коли етнос загрожений, він зачинає продукувати багато вродливих людей, особливо жінок.

Хвору вже перевдягнули у зелений лікарняний халат, вкрили простирадлом; у палаті без вікон було так гаряче, що я плавилася під пуховою курткою. Одна вена дівчини була проштрикнута голкою крапельниці, на другій руці - наліпка пластиру. Тільки зараз я розгледіла, що аборигенці - не більш як двадцять років, миле личко з високими вилицями і чорними бровами-шнурочками, але поміж брів залягла болісна зморшка.

- А вона,- спитала я пошепки,- так і не приходила до тями?

Медсестра, яка чергувала в палаті, похитала головою.

- А хто вона? Ви ж її роздягали… Були якісь документи?

Сестричка поглянула на мене здивовано, але відповіла:

- Нічого не було. Але її фото друкували в «Бортовому журналі»…

Це число місцевої газети мені, либонь, не потрапило до рук. Виходить, що ця дівчина… ця аборигенка… та сама аборигенка… та сама…

Дівчина поворушилася на ліжку і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

- …аазгоґан… акіўетзііўі… аабава…