Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Мої господарі, літня пара Ірини та Йосипа Бачинських, опинилися за океаном не з власної волі:

1948-го року вони, переміщені особи в одному з німецьких таборів, стали перед вибором - повернутися назад в Україну чи податися за океан, доки є такий шанс. Йосип Бачинський, як колишній польський громадянин, він-бо до війни мешкав у Стрию, мав привілеї: не підлягав негайному інтернуванню в Радянський Союз. Киянка пані Ірина висіла на волосині, але вдалий шлюб урятував її.

На заокеанській землі Бачинські так і не прижилися - пан Йосип чужої мови не опанував, довчитися не зміг, навіть неповну свою вищу освіту не підтвердив, а пані Ірина знала мову хіба настільки, щоб перекинутися кількома словами з власними онуками. Зате українські традиції Бачинські берегли ревно. Щойно пан Йосип вийшов на пенсію, як пішов служити паламарем в українську греко-католицьку церкву, їхня молодша дочка співала в церковному хорі, а пані Ірина щодень ходила до церкви, як на роботу - ліпити вареники, що їх продавали, знову ж таки, щоб забезпечити церкві сяку-таку копійчину.

Церква в Буремній Затоці була центром українського життя. Сюди стікалися всі новини й плітки, тут люди дізнавалися про найближчі українські концерти, тут святкувалися дні народження й співалися величні «Многая літа», при церкві працювала недільна українська школа і збирався ансамбль народного танцю, тут навіть ходили найкращі українські гроші - вареники; можна сказати, це був яскравий приклад будівництва національної держави в окремо взятій церкві.

Тож саме з церкви одного чудового дня пані Ірина принесла радісну звістку, що в п’ятницю в Буремну Затоку приїжджає український балет, який представлятиме «Синдерелу». З такої нагоди в театрі була заброньована ложа, і весь тиждень велися розмови тільки про майбутнє видовище. Тричі мені переповіли (двічі сама пані Ірина і ще раз її дочка), що український балет, який ставитиме «Синдерелу»,- то найвідоміша трупа на заокеанській землі, котра збирає аншлаги в будь-якому місті й усякім театрі. Працюють вони в національному стилі, несуть, так би мовити, українську культуру в маси.

Як шановний читач уже здогадався, я була готова до того, що Синдерела вийде на сцену у вишиванці й віночку. Проте балет перевершив усі мої найсміливіші сподівання.

Я повинна була насторожитися вже тоді, коли ми щойно під’їхали до театру. На найвищій вежі псевдо-ґотичного замку, збудованого з червоної цегли, маяв синьо-жовтий прапор. Тільки-но пані Ірина вистромила ніжку з автомобіля, як до неї підскочив жвавий дідок - послужливо допоміг вийти.

- Ви теж на балет,- торохтів він без упину,- я й не сумнівався, що ви обов’язково будете. Як можна проґавити таку нагоду! Цього року трупа дала по всій країні тридцять вісім вистав, а навесні запрошена в Україну!

Говірливого дідка я упізнала одразу - містер Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки.

Пані Ірина та пан Йосип праворуч і ліворуч здоровкалися зі знайомими. Всі розмовляли українською; у мене крутилось у голові від химерного відчуття, що я якимсь дивом подолала кілька тисяч миль і опинилася, скажімо, у Львівській опері у день прем’єри «Боярині»…

Лео Дан довго й радісно трусив мою долоню і кліпав червонястими повіками та принагідно запросив відвідати свій серпентарій - після десятьох років у політиці він відчув нестримний потяг до змій і, щойно вийшов на пенсію, одразу кинувся збирати колекцію особливо рідкісних порід отруйних плазунів.

Тут продзвенів третій дзвоник, і ми попрощалися з паном Лео. В ложу ми заходили, коли вже згасало світло. Саме тому я й не зауважила одразу, що на кріслі моєму лежить програмка сьогоднішньої вистави. Тільки плюхнувшись на оксамитове сидіння, я почула шелест і витягнула з-під заду цілком пом’ятий буклет.

«Синдерела лишається без матері, а батько одружується вдруге. Зла мачуха всіляко знущається з бідної дівчини, а названі сестри дражнять її. Одного дня родина Синдерели отримує запрошення на королівський бал - принц Іван збирає в палаці всіх дівчат королівства, бо хоче обрати собі дружину…»

Дочитавши лібрето до «принца Івана», я потихеньку склала програмку й ненароком впустила її під сусіднє крісло. Тим часом закінчилась увертюра і на сцені розвиднілось, і ми побачили бідну Синдерелу, яка спала сном праведника, натомлена від знущань злої мачухи і вредних сестер. Зазвучала музика, Синдерела прокинулася.

Про вишиванку й віночок я вже згадувала - та це, як виявилося, була тільки прелюдія. Музика - от кульмінація! Мотив «Гей, наливайте повнії чари», що раз у раз виринав на музичних хвилях і викликав бурхливу реакцію зали, доконав справу українізації «Синдерели», і коли головна героїня випадково загубила червоний чобіток (для чого одній із балерин довелося «непомітно» стягнути його з ноги Синдерели), зала вибухнула нестримними оплесками.

Але казка має щасливий кінець, і нарешті Синдерела та принц Іван стали на рушничок, і батько підніс їм хліб-сіль, а зла мачуха та заздрісні сестри впіймали облизня. Зала чотири рази викликала танцюристів кланятись і гукала «Браво! Біс!» Із театру українська громада виходила ще згуртованішою, якщо це взагалі можливо. Синдерела примирила бандерівців і мельниківців, Синдерела примирила навіть першу та другу хвилі еміграції.

Пані Ірина в норковій шубі до п’ят любенько прощалася зі знайомими. Завтра в церкві вихідний, тож вони не побачаться аж до неділі! Хіба що підемо зранку у фінський ресторанчик на млинці? Де ж іще можна поїсти в Буремній Затоці справжніх українських млинців, як не у фінському ресторанчику!

- Пані Ірино, чи ви бачили сьогодні пана Ореста? - дзвінким голосом звернулася до моєї господині мініатюрна жіночка, в якої з-під фасонистого капелюшка визирали сиві кучерики.- Він не прийшов на балет!

Дійсно, нечувана справа - якийсь там пан Орест не прийшов на балет!

Інша жіночка (повна протилежність першій: хрипкий низький голос, жодної косметики, потерті джинси на дебелих ногах) втрутилась у розмову:

- А ви не знаєте? У пана Ореста велике горе! Вночі хтось вдерся у «Просвіту» й поцупив старі папери…

- Ніхто нічого не поцупив! - перебив жінку суворий мужчина в окулярах.- Розгардіяш учинили, це правда. Не схоже, щоб шибеники побавилися,- наче шукали щось, але нічого не зникло…

- Правду кажучи,- долучилася до розмови руда красуня з нафарбованими вустами,- у «Просвіті» давно вже немає ладу. Пан Орест застарий, щоб самотуж- ки вести справи. Тож я не дивуюся, що злодії нічого не знайшли…

Я стала як укопана. Морозець щипав щоки і підкусував ніс, але я цього не відчувала. Тільки-но я зібралася ще раз навідатись у «Просвіту», як хтось випередив мене. Яке щастя, що в пана Ореста давно немає порядку! Але що саме шукали в «Просвіті»? Невже відомості про загадкову О. Байду? «У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Не пхай, шепотів мені розважливо внутрішній голос, не встромляй свого цікавого носа в цю справу, якщо не хочеш висіти за ребро на гаку…

Після святкової вечері у моїх господарів, до якої подавався червоний борщ, голубці з бурякової гички та незмінні вареники з картоплею навпіл із сиром, мене нестримно потягло в Україну - до сказу закортіло салату «Олів’є», пельменів і кабачкової ікри. Я кинула все і побігла до комп’ютера - писати слізного листа до Ліни Оверченко.

Однак коли я відкрила свою поштову скриньку, в неї упав нерозпечатаний конвертик - Ліна вже прокинулась, відпровадила чоловіка на роботу й одразу подумала про мене. Що то є друзі!

Я нетерпляче клацнула мишкою. Комп’ютер розгорнув довжезний білий сувій, списаний дрібненькими чорними літерами. Спершу мені здалося, що журналістка Ліна Оверченко переплутала адресатів і замість редакції газети випадково надіслала політичну статтю на чотири смуги мені. Та очі вихопили перші рядки листа, адресованого мені-таки, і я завмерла перед екраном.

«Бубочко,- писала Ліна,- можеш уже готувати пляшку кленового сиропу - я виконала й перевиконала твоє завдання. Вчора я ходила в гості до старшої сестри Ромчика Данильця. Ми з нею, як то водиться, поплакали й перехилили чарку за упокій його душі, а потім сестра показала мені альбом родинних світлин…»

У власній уяві я миттєво реконструювала картину, змальовану Ліною. Звичайна кухня у звичайній трикімнатній квартирі в панельному будинку на околиці міста. Горілка і два кришталеві келишки, двоє тонко-сльозих жінок, повна недопалків попільничка - все як завжди. Та вирізняється на тлі вбогої кухні грубезний альбом у шкіряній шабатурці.

Жінка з довгим тьмяним волоссям однією рукою струшує попіл із цигарки, а другою гортає альбом, вказує пальцем на світлини:

«Троє їх було - наш дідо Левко Данилець, його однокурсник Леонід Дунін і товариш їхній Роман Шолуденко».

Зі світлини просто на Ліну дивляться троє вояків. Той, що посередині, шкіриться в об’єктив і мружить насмішкуваті очі. У цьому хлопцеві в потертому однострої безпомильно вгадується нащадок давнього шляхетного роду - чи то панського, чи то козацького. Знаний, либонь, жіночий спокусник був цей Леонід Дунін на псевдо Перелесник!

Ліворуч од нього товариш із автоматом, завданим на плече. Лице трикутне, глибокі темні очі - запалені, невиспані. Погляд тривожний. Це Роман Шолуденко на псевдо Буревісник.

Третій на світлині - сам Левко Данилець на псевдо Сокіл. Суворо зіперся обома долонями на автомат, який висить йому упоперек грудей. Та щось дитяче, наївне прозирає в тонких рисах обличчя сіроокого юнака - начеб це наполоханий пташок завмер на гілці на мить.

«Вони протримались до сорок дев’ятого року. Потім хотіли вибиратися за кордон, але «всипалися». Діда взяли, і він довший час нічого не знав про товаришів. Коли повернувся в Україну, почав їх розшукувати. Про Ромка Шолуденка дізнався швидко - як виявилося, загинув у той самий день, коли взяли мого діда. А Леонід Дунін щез, мов під землю запався…»

Жінка з тьмяним волоссям підводиться і йде до кімнати. Повертається з книжкою в руках. «Спогади» називається книжка, автор - Левко Данилець.

«Дідо хотів, щоб хоч якась пам’ять лишилася по його побратимах, і вирішив написати спомини. Видав цю книжку він у дев’яносто другому, і зразу потому на нього посипалися жахливі листи. Його звинувачували, буцімто він зрадив товаришів! Наш дідо, який майже двадцять років відсидів у таборі! А потім іще й на поселенні… Пішов поголос, що Роман Шолуденко перед смертю написав на землі ініціали - «Л. Д.» Але ж Дунін теж був «Л. Д.»! А подумали саме на мого діда! Чому? Бо він посмів вижити?»

Ліна Оверченко слухає з розтуленим ротом, але не забуває в кишені поправляти цифровий диктофон, щоб на ньому добре все закарбувалося. Доведеться-бо звіт писати аж у далеку Буремну Затоку!

«Як вони взагалі наважилися думати на мого діда? - кривиться жінка - от-от знову заплаче.- Це ж він назвав мого брата Ромчиком на честь Романа Шолуденка! Я можу тобі показати, скільки листів він написав у різні інстанції - домагався посмертної реабілітації Буревісника!»

Жінка знову вибігає з кухні й повертається зі жмутом пом’ятих паперів.

«Бачиш,- майже кричить вона,- дідо всі копії собі залишав. І всі відповіді, які отримував. І домігся! Романа Шолуденка реабілітували у вересні дев’яностого року «за відсутністю складу злочину». А Леоніда Дуніна він так і не знайшов…»

Ліна напружено слухає - тільки б не переповнилася пам’ять у диктофоні!

«А твій дідо не здогадувався, від кого саме пішли чутки, що зрадник - Л. Д.?»

«Не знаю точно,- знизує плечима Ромчикова сестра,- але дідо колись обмовився, що його на закритому суді «захищав»,- вона жестом додала лапки,- один адвокат, який усе зробив, щоб дідо отримав максимальний строк. На виході з зали суду дідо плюнув йому в обличчя. А через багато років вони випадково здибались у Києві…»

«А для чого твій брат поїхав у Буремну Затоку?» - переводить Ліна мову на інше.

«Коли діда звинуватили у зраді й почали зусібіч цькувати, він дуже захворів. Років зо п’ять прохворів і помер. Ромчик так побивався! Ти ж знаєш, ми без батьків росли, нам дідо був і за тата, і за маму. І Ромчик дав слово - розкопаю справу з цією зрадою і виправдаю діда!»

Жінка перебирає папери, знаходить два однакові конверти.

«Ось тут запити, які дідо посилав у довідкове бюро. У тій боївці, що в ній він служив, були дівчата-зв’язкові - Оксана й Орися Байди. Перед війною вони всі разом училися в університеті. У сорок четвертому році сестри Байди зникли безвісти. Спершу дідо думав, що вони потрапили в облаву і їх вивезли в Німеччину на роботу, але зазвичай усі, кого так вивозили, потім якось давали про себе знати. А Байди просто щезли! І ти не повіриш: коли почалося це жахливе цькування, діда звинуватили, буцімто він і сестер Байд видав. А він же все життя був закоханий в Оксану! Навіть бабуся до неї ревнувала, сама мені казала, хоча до кого там було ревнувати - до безтілесної тіні?…»

«Ой! - вигукує Ліна Оверченко.- Оксана й Орися Байди? Обидві на «О». А хто з них двох писав вірші і друкувався перед війною в «Радянській літературі»? В універі сказали, що Ромчик розшукував якусь О. Байду…»

«Гадки не маю, котра з них поетка, але Ромчик дещо про них розкопав-таки. Щось там було пов’язане з переміщеними особами, здається, одна з них по війні емігрувала за океан. Я нічого не знаю - Ромчик дзвонив із тої Буремної Затоки раз на тиждень і на п’ять хвилин! - заплакала сестра.- Я навіть не знаю, зу- стрівся він із тою жінкою чи ні!»

Ліна Оверченко наливає ще по чарці, жінки не цокаючись випивають, Ромчикова сестра сякається в серветку й витирає сльози.

«А Леоніда Дуніна,- питає Ліна,- Ромчик зміг розшукати?»

«Ні,- хитає головою жінка з тьмяним волоссям.- Скільки я знаю, ні».

Я сиджу перед комп’ютером, і думки плутаються мені в голові. Припустімо, що Ромчик Данилець вийшов-таки на слід справжнього зрадника. Хіба за це б його убивали? Понад п’ятдесят років минуло! Яке звинувачення можна висунути тому зрадникові? І де - в Буремній Затоці? Ну, відвернеться від нього українська громада - то він завтра ж переїде в інше місто й матиме усіх десь.

Уява жваво намалювала старезного діда, який уже й думати забув, що трапилося п’ятдесят років тому. Навіть якщо зрадник - не хворобливий витвір колективного підсвідомого, яке вичитало якісь там ініціали «Л. Д.» бозна-де й бозна-коли, зараз він уже напевне обріс онуками та правнуками й веде порядне життя. Якщо не помер до цих пір. І він убиватиме Ромчика, боячись викриття? Маячня.

І де в цю схему вписується Ожавашко? І Петрик, разом із яким вона зникла з лікарні та який останнім часом так майстерно мене уникає, що мій намір спитати його про Ожавашко в лоб можна повісити в туалеті на гвіздочку. Хіба що… На гостину до Боба Торні він же не зможе не приїхати? Як мені дочекатися тої «вечері при свічках»?…

Я повернулася до комп’ютера.

«Бубочко,- закінчувала Ліна свого листа,- за всі мої труди мені належиться велика пляшка кленового сиропу, а не той шкалик, що ти привезла минулого разу. І чекаю нових доручень - бо мені ще хочеться мати сувенірну ляльку-індіанку».