Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Що вона сказала? - запитала я пошепки, щойно ми з Петриком опинилися надворі.

- Ти гадаєш, я так добре знаю мову оджибве?

Я викотила очі. Абориген, який виріс у резервації - перепрошую, в тубільному селищі,- не розуміє мови своїх пращурів?!

Петрик дещо засоромився.

- Ну, у мене тільки тітка балакає на анішинабе-моўін… А ще я рік вивчав мову в Університеті…

- Хоч щось же ти маєш пам’ятати?

- Якщо я добре розчув, вона пробурмотіла три слова: «міст», «старигань» і «тепло»…

- Та-а-ак… «Тепло» нам ні до чого,- замислилась я.- Звісна річ, що після лісу в лікарні вона нарешті зігрілася… А от «міст» і «старигань» можуть дещо означати… щось важливе! Які у вас тут є мости?

Петрик потер пальцями цілком червоний від морозу ніс. Пічка в машині шпарила на повну, холод і нервове збудження потроху виходили з нас, у мене теж свербіло в носі, і кілька разів я поривалася чхнути - але останньої миті вдержувалася. Я дістала карту Буремної Затоки, з якою не розлучалася. На згинах папір уже потерся, місцями навіть довелося підклеїти скотчем, але зручнішої мапи міста й околиць годі було шукати.

Петрик увімкнув ліхтарик у стелі салону й нахилився над картою.

- Один міст є на водоспаді Какабека…

- Так, пам’ятаю, дерев’яний… Може, вона мала на увазі його?

- Навряд чи. Той хлопець упав далеченько від мосту через Какабеку… Є кілька мостів через Кам’янисту річку: бачиш, отут, біля Великого озера; потім трошки далі,- Петрик вів нігтем по карті,- це старий залізничний, зараз потяги уже не ходять… Є місток через Росомаху - це рукав Кам’янистої ріки…

- Добрий день у вашій хаті! - образилась я.- Та я щодня перетинаю цей місток, коли йду на автобус! Я ж тут мешкаю! Минулої весни, на Вербну неділю, я навіть посадила на березі Росомахи свячену вербу…

- Навіщо? - вилупився Петрик.

- Довго пояснювати… Український звичай… Верба - це оберіг. Ну, як у вас тютюн - чи майже так…

- Ага. А от є ще один міст - через Смарагдовий потік. Це теж рукав Кам’янистої річки, він петляє через весь Оджибве-парк і впадає в Смарагдове озерце.

- Це де?

- На протилежному боці від аметистової копальні,- пояснив Петрик.- Гніздо Буревісника якраз поміж аметистовою копальнею і Смарагдовим озером. По цей бік гори, ближче до копальні - наша резервація.

- Ну, дівчина ледве чи могла від Смарагдового озера довго плутати лісом по коліно в снігу, потім здолати Гніздо Буревісника й зрештою опинитися аж біля копальні, де ми її знайшли…

- Хтозна,- знизав плечима Петрик,- всяке буває.

- Добре, а «старигань»?

Замість відповіді Петрик увімкнув першу швидкість і рушив із місця.

- Звідки мені відати,- кинув він, вирулюючи зі стоянки біля лікарні,- який старигань привидівся Ожавашко, поки вона лежала у безпам’ятстві?

- Ожавашко? То ти її знаєш?!

Петрик різко натиснув на газ, і машина рвонула по заметеній трасі, тільки сніг із-під коліс порснув.

- Звісна річ, я її знаю! Ми виросли в одному селищі!

- Чому ж ти раніше і словом не обмовився?! Петрик навіть не глянув у мій бік. Мені зробилося трохи ніяково, що я так на нього напосілася. Справді, коли ми читали газетну замітку, звідки Петрикові було знати, що саме Ожавашко супроводжувала загиблого Романа Данильця? А потім якось і мова не заходила про той жахливий випадок…

- Дивне ім’я - Ожавашко,- мовила я примирливо,- щось означає на анішинабемоўін?

- Ожавашко - зелена. Вона вродилася з зеленими очима. Очі згодом потемніли, та ім’я лишилося… Тебе додому?

- Мабуть,- зронила я.- До речі, пів на десяту, я щойно з’явилася на світ.

- Мої вітання.

Петрик повернув на Вікторію - найдовшу вулицю у Буремній Затоці. Вікторія-Схід відлягала од Вікторії-Захід на кілька кілометрів, і у вересні, коли я регулярно влаштовувала собі піші ознайомчі екскурсії містом, мені знадобилося дибати годину сорок хвилин, щоб із дому добитися до Інтернаціонального скверу, де всі народи, котрі проживають у Буремній Затоці, встановили пам’ятники своїм покинутим батьківщинам.

Був там і український тризуб, аякже.

Я обернула голову, вдивляючись у темряву. Ось він - за колючим дротом величезний тризуб, ледве-ледве освітлений тьмяним ліхтарем… З нутра піднялося бентежне відчуття, яке щораз викликав у мене цей поневолений тризуб.

Ми саме проминали одноповерховий шоколадний будиночок, коли Петрик трохи пригальмував.

- Отут,- кивнув він,- мешкав загиблий хлопець.

- Роман Данилець?

- Роман Да… я не можу вимовити його прізвища.

- Звідки ти знаєш? Ти був із ним знайомий? Спершу Ожавашко, тепер будинок Романа Данильця… Петрикова обізнаність лякала. Ні, стривай, я не можу думати на людину, з якою їду в одній машині! Але, згодьтеся, історія темна…

- Я розпитував про Ожавашко і цього хлопця. Знаєш, як нестерпно жити з відчуттям, що нас, корінних жителів, білі зайди підозрюють у всіх гріхах?!

- Ану, зупини машину.

Петрик знехотя скорився. Він завернув за ріг і притулив машину у вузькому завулку з поетичною назвою Вільшанка. Двигуна Петрик не вимикав, і пічка жаром пахтіла мені в обличчя.

- Зараз я тобі щось запропоную,- мовила я, дивлячись просто перед собою у чорне провалля нічного завулка,- але ти не поспішай оголошувати мене божевільною…

У відповідь Петрик шморгнув носом.

- Роман Данилець мешкав у цьому будинку не сам? - спитала я.

- Сам,- відповів Петрик.- Цей будиночок розрахований на двох студентів, але, наскільки я зрозумів, тут місце не надто вигідне, тож другого пожильця поки що не знаходилося…

- Чудово. Бо в мене виникла одна геніальна ідея.

- Незаконне проникнення? - здогадався професор Аніт і ще раз шморгнув носом.

- А звідки ще починати розслідування, як не з перевірки помешкання? - знизала я плечима.- Ти хіба детективів не читав?

- А ти знаєш, що нам за це світить?

- Здогадуюся. У вас тут закони про приватну власність суворі.

Петрик вимкнув двигун і відчинив бардачок. Я підтягла до себе коліна, щоб не заважати. Серед купи запорошеного мотлоху професор Аніт знайшов ліхтарик і складаний ніж, тоді подумав іще, дістав засмальцьовані нитяні рукавички й запхнув усе добро собі в кишеню пальта. У мене рукавички були теплі, шкіряні.

Ми вилізли з машини, і Петрик обережно причинив дверцята, щоб голосно не брязкати. У завулку Вільшанки не світилося жодного ліхтаря, і червона Петрикова машина видавалась у темряві чорним силуетом великого звіра.

Ми ступили кілька кроків у бік Вікторії. Серце моє шалено калатало. Вчинити незаконне проникнення в чужій країні, та ще й коли в кишені не лежить навіть паспорта, та ще й у компанії червоношкірого аборигена, а на них, як відомо, білі полюбляють вішати нерозкриті справи…

Світло блимнуло так нагло, що я остовпіла. Майнула химерна думка, що тут - засідка, і поліція нас знімає на камеру. Я ще здивувалася, навіщо знімати тут, надворі, коли ми не встигли здійснити протиправних дій,- і нарешті побачила, що то спалахнув ліхтар над ґанком. У Буремній Затоці люблять економити на сірниках: вішати над дверима ліхтарі на фотоелементах, а в хаті цілодобово палити світло в усіх кімнатах.

Я вистрибнула з кола світла.

- Боже, як я налякалася!

Петрик зловтішно підсміювався.

Ми повернули за ріг і зупинилися, зачувши слабке торохтіння автомобільного двигуна. З сусіднього провулка виїхав зелений пікап. У Майкла така машина, зринуло в пам’яті, а нам зараз зовсім не потрібна зайва компанія… Та, зрештою, в Буремній Затоці мужчини полюбляють напіввантажні джипи: і на полювання зручно їздити, і влітку вибратися відпочити - є де намети поскладати, а раптом забагнеться втекти від дружини, можна навіть прихопити улюблений диванчик… Ні, то не може бути Майкл - що йому робити тут поночі!

Перетнувши вулицю, ми підійшли до шоколадного будиночка.

Парадні двері були заклеєні жовтою стрічкою з загрозливим написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. НЕ ПЕРЕТИНАТИ», і хоча я точно знала, що жодного злочину тут не трапилося, бо Роман Данилець загинув на водоспаді, я мерзлякувато стенула плечима. Незаконне проникнення в опечатаний будинок, бігме, ще гірше, ніж просто незаконне проникнення.

Петрик поманив мене, і ми обійшли хату із правого боку, лишаючи чіткі відбитки ніг на свіжому снігу. Гараж, який врізався в праву стіну будинку, крім автоматичних ролетів, мав іще збоку двері, які Петрик із надією посмикав. Звісна річ, вони були замкнені.

Ми пройшли ще кілька метрів і опинились у дворі. Доріжка, що нею ми простували, впиралась у невеличку підсобну будівлю. Петрик підійшов і покрутив ручку. Теж замкнено.

- Якщо зламаємо замок у цей сарай,- пошепки мовив Петрик,- це ж не так страшно, як ламати замок на парадному вході в хату?

Поважний професор Аніт дістав складаний ножик, вивільнив лезо й застромив його у замкову шпарину на круглій ручці. Мене завжди приголомшували замки на хатах Буремної Затоки: у нас такий хирлявий запор поставлять хіба на туалет… Петрик обережно повернув лезо і штовхнув двері. Вони знехотя піддались, і зловмисник прослизнув усередину.

Він засвітив ліхтарик, жмуток світла затанцював по стінах. Над одвірком, на симпатичному гачку, висів одинокий ключик. Петрик потягнувся до гачка.

- Як ми й очікували,- промуркотів він.

- Господарі теж вважали,- прошепотіла я зачудовано,- якщо загублять ключі, краще зламати сарай, ніж хату? Добре, хоч під килимком на порозі ключі не лишають…

- Чому не лишають? - образився Петрик за своїх співвітчизників.- Батьки все моє дитинство під килимком ховали ключ для мене, аж поки до нас не вломились злодії та не вкрали телевізор і новеньку валізу - більше красти було нічого.

Петрик причинив по собі двері, повернувся до гаража й відімкнув замок. Пахло всередині неймовірно гидко.

- Що це за сморід? - не втерпіла я.- Тут не розкладається ще один труп?

Мій супутник зупинився у кутку біля сходів, що вели до хати, і зазирнув у сміттєвий бак. Коли він зняв покришку, сморід ошелешив мене.

- Повнісінький,- повідомив Петрик.- Скільки він уже тут стоїть отак? Місяць? Якби не зима, сусіди б уже самі зламали двері, не витримавши сопуха.

Професор Аніт піднявся по сходах і тим самим ключем відімкнув бічні двері до будинку.

- Як ти це зробив? Хіба ключ пасує до всіх замків?

Петрик здивовано озирнувся.

- Звісно, пасує. А як інакше? Не тягатимеш же десяток ключів у кишені!

- На всіх дверях - однакові замки? - уточнила я.

- Так.

У Буремній Затоці мешкають справді довірливі люди, які не бояться злодіїв! Не уявляю, що б подумали вони про моє психічне здоров’я, якби дізналися, що вдома, в Україні, моя квартира має подвійні двері (зовнішні - залізні), й обладнані вони чотирма різними запорами…

Шоколадний будиночок мав дві спальні, один санвузол і вітальню, яка водночас правила за кухню і їдальню. Петрик у темряві пройшовся кімнатами, навпомацки поопускав усі жалюзі, тоді зважився запалити світло у коридорчику біля дверей, крізь які ми сюди потрапили.

Оселя мала занедбаний вигляд, і не тільки тому, що вже місяць сюди не з’являвся господар і все поприпадало порохами. Старі меблі дихали на ладан, замість книжкової шафи - відкриті полиці з неструганих дощок, залізні ліжка пережили, мабуть, не одне покоління мешканців будинку, дерев’яні шафки в кухні родом із п’ятдесятих років, і хіба санвузол обладнаний сучасною душовою кабіною і новеньким унітазом.

Петрик зазирнув ув одну зі спалень, посвітив ліхтариком. Ця кімната, вочевидь, давно не мала пожильця.

У другій спальні було веселіше - трохи накидано книжок на письмовому столі, у комоді - чоловіча білизна, у вбудованій шафі на вішаках чекають господаря піджаки, светри і сорочки. Тільки господар уже не прийде…

Поки мій супутник перевіряв уміст шухлядок письмового столу, я увімкнула настільну лампу - й побачила газету, складену так, що одна замітка впадала в око. Кричущий заголовок через усю сторінку - «СПРАВУ ІВАНА «ГРІЗНОГО» ДЕМ’ЯНЮКА ПОНОВЛЕНО». Я пробігла очима кілька перших рядків, тоді вчиталася.

«Джон (Іван) Дем’янюк (нар. 3 квітня 1920 р. в Київській обл.) іммігрував до США з Європи у 1951 р. і працював механіком на заводі «Форд» в Огайо. Батько трьох дітей, одружений із жінкою, що з нею познайомився в таборі для переміщених осіб. У 1958 р. отримав громадянство США. У серпні 1977 р. Міністерство юстиції США подало до суду заяву про відмову Дем’янюку в американському громадянстві, оскільки з’явилися свідчення, що він служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці і збрехав, подаючи документи на імміграцію. У червні 1981 р. Ізраїль надіслав вимогу про екстрадицію Дем’янюка, і в лютому 1986 р. його депортували до Ізраїлю, де він постав перед судом.

Джону Дем’янюку висунули обвинувачення, що у 1942 році він, колишній солдат червоної армії, зголосився співпрацювати з нацистською Німеччиною та служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці, де обслуговував газові камери й отримав прізвисько Іван Грізний. Звинувачення висунули на підставі посвідчення з його тогочасною світлиною та справжніми підписами вищих офіцерських чинів СС. У квітні 1988 р. ізраїльський суд засудив Дем’янюка до страти через повішення.

Захист подав апеляцію, і в серпні 1993 р. Верховний суд Ізраїлю виправдав Дем’янюка, оскільки вважав, що посвідчення могло бути сфальшованим радянською владою для дискредитації Дем’янюка, тобто існує достатньо підстав для сумнівів у провині підсудного. Дем’янюка випустили з-під варти, і він повернувся до США. У лютому 1998 р. Федеральний окружний суд постановив відновити його громадянство.

Однак уже в травні 1999 р. Міністерство юстиції знову подало позов проти Дем’янюка. На цей раз його звинуватили в тому, що він служив у таборах смерті Собібур і Майданек у Польщі, а також у таборі Флоссенбург у Німеччині. Дем’янюк постав перед судом у 2001 р., і вже в лютому 2002 р. суд постановив, що Дем’янюк не надав достатньо доказів своєї невинуватості. Провадження у справі Дем’янюка ведеться далі».

Що це нам дає? Хтозна. Щось ця інформація зовсім не в’яжеться до зниклої червоношкірої дівчини… Відклавши газету, я погортала кілька книжок. «Філософія автохтонів. Підручник»,- так називалася одна з них. В іншої на титулі значилося: «Легенди койота». Ще одна книжка - «Племена аборигенів і кордони їхнього природного розселення».

- Глянь,- я потягла Петрика за рукав,- глянь, які книжки! На якому факультеті вчився Роман Данилець?

- Спершу втупив у магістратуру на політологію, потім перевівся на філософію автохтонів…

Знов мене насторожила Петрикова неймовірна обізнаність, але зараз я не мала часу довго над цим міркувати. Поряд із книжкою «Земельні угоди. 1808-1867» лежав стос чистого паперу для нотаток. Я спрямувала на нього світло настільної лампи, тоді нахилилася ближче. Мені привиділося, що на верхньому аркуші проступили сліди від запису, що робився на попередній сторінці.

Покрутивши аркуш і так і сяк, я нарешті роздивилася нечіткі літери - «Л. Д.»?… Написано було не латинкою, а кирилицею. Тобто писав Роман Данилець.

- Що там у тебе? - потягнувся Петрик до аркуша.

- Та… не можу розібрати… Запис якийсь робили на верхньому папірці, тут трошки проступило.

Петрик довго розглядав аркуш.

- Знаки питання - аж три штуки. І якісь літери…

- Давай сюди,- я відібрала у нього знахідку.- Оця літера - ніби українське «Л». Друга, мабуть, «Д»… Удома при нормальному світлі добре роздивлюся. А ти щось надибав?

- Нічого цікавого.

- Тоді забираймося, доки нас не застукали.

Я загасила світло настільної лампи і рушила до дверей. В останню мить мені в око впала книжка «Легенди койота».

- Слухай,- я запопадливо зазирнула Петрикові в очі,- можна я цю книжечку на пару днів позичу? У нас же є ключ, я потім обов’язково поверну її на місце! Ну будь ласка.

Петрик покрутив пальцем біля скроні, і я сприйняла це як знак, що він не схвалює, але й не заперечує. Заховавши книжку під куртку, я виповзла з будинку, і Петрик позачиняв за нами усі двері.

Свіжий сніжок уже притрусив відбитки наших ніг, і я мала надію, що до ранку нападає ще, тож від незаконного проникнення лишиться тільки один слід: зламаний замок на сараї. Але про це господарі дізнаються не раніш весни - коли ще їм знадобиться городній реманент!

Червона Петрикова машина тихо чекала у темному провулку. Обминаючи підступний ліхтар на фото-елементах, ми наблизились - і з-під машини просто мені під ноги чкурнула метка тінь.

«Ой!» - скрикнула я і затулила собі рот обома долонями.

«Чого репетуєш? - невдоволено відізвалася тінь.- Давно койота не бачила?»

Переді мною, піднявши передню лапу, стояв знайомий рудий силует і усміхався гострим писком. Нашорошені вуха ловили звуки ночі.

«Що ти тут робиш?» - пошепки спитала я.

«Що-що! На тебе чекаю! Маю для тебе ще одну пізнавальну історію - подарунок, так би мовити, до дня народження. Не могла ж ти подумати, що я тебе не привітаю? Дивись: шестикутна вітальня. Портьєри запнуті…»