Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Поцуплена в помешканні Романа Данильця книжка - грубенький томик, де на палітурці на ясно-синьому тлі бавиться й чеберяє ніжками жовтогарячий койот-веселун.

У міфології північноамериканських автохтонів койот - посланець могутнього Нанабожо, штукар і жартівник, якому вільно переміщатися між цим і тим світами, кепкувати зі звірів і людей - та через витівки й дотеп висловлювати національну філософію.

Запаривши чаю, я залізла під ковдру й розгорнула книжку. Автор її був очевидячки з місцевих - мав незвичне ім’я Адизукан. Перший розділ - про те, як трикстер-койот сотворив землю: на початку світу куди не кинь оком перекочувала хвилі неозора вода, у небі ширяв орел, на хвилях гойдалася черепаха, а на спині у неї примостився койот. Орлу та койоту набридло, що наокруж - сама вода, й вони відправили черепаху на дно океанське - дістати трошки землі. Черепаха пірнула глибоко-глибоко, хапнула жменю землі - й випливла назовні. Але поки вона виборсувалася з води, земля майже цілком вимилася з її лапи. Проте хитрий койот добре роздививсь і знайшов трошки землі, що приклеїлася під кігтями,- та створив із цього велику землю…

Кіт Ярко, мов блакитна хмарина, скрутився у мене на подушці. Коли він лишався ночувати в моїй кімнаті, звечора мостився нібито збоку на великому ліжку, та зазвичай до ранку це вже я тулилася на самому краєчку матраца, а він лежав випростаний рівно посередині постелі, вільготно поклавши велику голову на подушку…

Другий розділ книжки мав символічну назву: «До добра не доведе». І справді, хай де б з’явився веселун-койот, там чекайте прикрощів, бешкетів і розгардіяшу. А що вже казати про койотові амурні походеньки! Та іноді й койоту непереливки: то його перемудрить кролик, то обведе круг пальця лисиця…

Чимало з цих оповідок про невтомного сміхотуна я вже знала, а от третій розділ книжки мене зацікавив: тут були зібрані легенди й перекази про Буремну Затоку та її околиці. Були легенди і про Сплячого Велетня та срібну копальню, і про Гніздо Буревісника. Коли Птах Буревісник кружляє над своїм гніздом і б’є крилами, то гримить грім, а коли він розплющує очі, то в землю вдаряють блискавки: так він полює на китів. Коли ж Птах Буревісник воює з гримучою змією, на землі здіймається жахливий буревій…

Перегорнувши сторінку, я помітила жовтий самоклейний папірець, який хтось зоставив у книжці замість закладки. Тонким, ледь помітним олівчиком на полях сторінки були зроблені помітки: стрілочки, знаки питання й один знак оклику. Невже ці ремарки лишив Роман Данилець? Я прочитала відзначену легенду двічі - й мені страшенно закортіло побалакати з Петриком.

Спершу я набрала телефонний номер - і аж тоді зиркнула на годинник. Було пів на третю. Перший гудок, другий… Покласти слухавку? Петрик, певно, уже десятий сон бачить. Третій гудок, четвертий… Чого ж я зволікаю, не хочу ж я людину отак нечемно розбудити? П’ятий гудок…

- Алло! - заспаний голос.

- Професоре Аніт, це вас турбує ваша асистентка… На тому кінці дроту - глибока тиша.

- Петрику, у книжці, яку я позичила в хаті Романа Данильця, є одна незвичайна легенда. Тут на сторінці - купа позначок. На цілу книжку - тільки одна легенда відмічена…

Напружена пауза.

- Петрику, я тобі точно кажу, це якось пов’язано зі смертю Романа і зникненням Ожавашко!

- Завтра по дев’ятій я заїду по тебе,- мовив Петрик і поклав трубку.

Червона машина з’явилася коло мого будинку о чверть на десяту. Я стояла під порогом вже повністю зібрана, а під пахвою мала охайно загорнуту в поліетиленову торбинку дорогоцінну книжку. Щойно Петрик підніс смагляву руку до керма, щоб посигналити мені, як я прочинила вхідні двері й помахала йому.

- Шапку вдягни! - крикнула мені навздогін пані Ірина, моя господиня.- Сьогодні на вечір обіцяють мінус десять!

Яро кулею викотився мені поміж ніг і зник за рогом будинку. Я всілась у машину, і Петрик буркнув:

- Мені ще треба в школу заїхати.

Школою, як ви пам’ятаєте, у Буремній Затоці кличуть Університет.

Ми перетнули місток через Росомаху, обігнали автобус, у якого на боці сірими величезними літерами було написано «Хорт» (саме на такому автобусі я вперше примандрувала в містечко на Великому озері) і виїхали на проспект, який з’єднував дві частини міста - колишні Форт і Порт - та вів на північ до Університету. З лівого боку від нас темнів густий праліс. Крізь нього вилась річечка Росомаха, вздовж якої була прокладена доріжка для велосипедистів. Зараз тут хіба можна було пройти на лижвах, а от навесні, десь так у травні, коли природа Буремної Затоки починає розквітати під пекучим сонцем, тут неймовірно гарно.

- Цьому лісу,- мовила я, підкручуючи пічку в

Петриковій машині,- мабуть, років двісті…

- Не більш як п’ятнадцять. Це вже другий засів на моїй пам’яті. Не бачиш хіба, що ліс однорідний, не мішаний?

Що називається, вік живи - вік учись, а дурнем помреш.

В Університеті, поки Петрик залагоджував власні справи на кафедрі, я попила чаю в кабінеті студентів-магістрів. Султана перевіряла пошту на єдиному тут комп’ютері, а Джеклін готувалася до семінару. Я не втрималась і розповіла колежанкам про вчорашню пригоду з Ожавашко. Джеклін слухала мене дуже уважно.

- А знаєш,- мовила вона по паузі,- я знала того хлопця, Романа Да…

- Данильця,- допомогла я.

- Так-так. У мене шафка в медичному корпусі, номер 356. Так у нього була шафка номер 357, поряд із моєю. Ми якось зіткнулися біля шафок, він сказав, що з України, і я ще подумала, що тепер знаю аж двох людей з України…

Петрик зазирнув крізь скляні двері, я зробила останній ковток чаю, і Джеклін кивнула на горнятко:

- Лиши, я помию.

Я помахала колежанкам рукою і вискочила в коридор.

- У Романа Данильця була шафка в медичному корпусі,- одразу повідомила я.- Число 357.

Професор Аніт глянув на мене підозріливо, але не спитав, звідки така обізнаність.

- Це точно?

- Абсолютно.

Ми спустилися на підвальний поверх, довгим коридором перейшли з гуманітарного корпусу в медичний і опинилися саме там - перед рядом металевих боксів, які орендують собі ліниві студенти, щоб не тягатися щодня з підручниками. Шафка 357 нічим не вирізнялася поміж іншими.

Петрик поторгав ручку, але замок, звісна річ, був замкнений.

Тоді Петрик рішуче розвернувся, пройшов крізь двері в коридор і подався до центрального корпусу. Я ледве за ним встигала. У центральному корпусі, на першому поверсі, містилася охорона, і я з подивом зауважила, що Петрик прямує туди.

Юний білявий охоронець ліниво дивився у телевізор - камера була встановлена над центральним входом, і на екрані раз по раз ляскали двері, хто-небудь заходив і виходив.

- Доброго дня,- ввічливо привітався професор Аніт, який на вигляд анітрохи не відрізнявся від студента молодшого курсу.

Охоронець відірвався від телевізора й поглянув на нас. Я про всяк випадок заховалася за спиною свого супутника.

- Справа в тому,- пояснив Петрик,- що я загубив ключ од шафки.

- Який номер?

- 357.

Охоронець висунув шухляду, де складені були запасні ключі. Дістав потрібний, підписав якийсь папірець, поставив на ньому штампик і мовив:

- Двадцять доларів.

Петрик простягнув йому зелену двадцятку. Навзамін він отримав ключ, але не рушив одразу до шафок, а натомість знову спустився на підвальний поверх, знайшов там майстерню виготовлення ключів, пред’явив папірець і ключ - і за десять хвилин мав новесенький дублікат. Повернувши ключ охоронцю (двадцятка, я так розумію, лишилася як плата за дублікат), він попрямував у медичний корпус.

Я не могла повірити в те, що відбувається. Охоронець не тільки не вимагав у Петрика посвідчення особи - навіть не спитав, як його прізвище!

- У вас завжди так? - не витримала я.- Ну, ключ від хати під килимком на порозі - то ще півбіди. Але ж так будь-хто може отримати ключ від чужої шафки! Хіба можна бути такими довірливими?

Професор Аніт тільки гмикнув у відповідь.

Коли ми вдруге опинились у підвалі медичного корпусу, я ще здалеку помітила, що в присмерковому коридорі хтось є. Петрик притримав мене; ми спостерігали, як людина дістала з боксу якісь підручники, а на місце сховала щойно зняті кросівки. Коли вона заклацнула дверцята, майнула грива рудого волосся - і я впізнала Джеклін. Боса, в самих шкарпетках, Джеклін попрямувала на семінар. Я вже не дивувалася вибрикам місцевих студентів.

Тільки-но Джеклін щезла за рогом, як Петрик у два скоки опинився перед шафкою номер 357 і відімкнув замок. Звідти війнуло затхлим запахом задавненого поту. Схоже, як і Джеклін, Роман Данилець також зберігав тут взуття. Крім черевиків, у шафці висів піджак, а на поличці лежав товстий підручник та карта Буремної Затоки й околиць. Точно така сама карта, як у мене.

Петрик перевірив кишені піджака. Не було нічого, крім круглої срібної монетки у двадцять п’ять центів із портретом королеви Єлизавети на аверсі й оленем на реверсі - у Буремній Затоці монетку називають «чверткою»; до ювілеїв випускають «чвертки» з різними малюнками на реверсі, тільки королева лишається незмінною, і я зібрала для колекції вже з дюжину різних «чверток».

Петрик розгорнув карту.

Червоне нерівне коло - відмітка фломастером - одразу впадало в око. У центр його потрапив шмат лісу та два написи: Смарагдовий потік і Смарагдове озеро.

- Так і є! - вигукнула я.

Розвинувши поліетиленову торбинку, я обережно дістала книжку «Легенди койота», знайшла потрібну сторінку й простягнула Петрику. Легенда мала назву «ЯК З’ЯВИЛИСЯ СОНЦЕ І МІСЯЦЬ». Петрик заглибивсь у читання. Я ж уже знала зміст легенди чи не напам’ять.

«Обабіч гори, на вершечку якої Буревісник звив своє гніздо, люди збудували два селища. Койот мешкав у Темному селищі. Коли людям у Темному селищі треба було виходити на полювання або на риболовлю, вони відсували великий камінь, який затуляв прохід до аметистової копальні, й тоді все навкруги освітлювалося мерехтливим срібним сяєвом. Від людей койот не раз чував, що з того боку гори розташоване Світле селище, у якому набагато ясніше, ніж навіть всередині аметистової копальні, але койот не міг повірити, що таке буває. Одного разу він вирішив навідатись у Світле селище. Він видерся на гору аж до гнізда Буревісника, а потім спустився з того боку. Опинився він у людському поселенні майже такому самому, як і його власне. Тут було зовсім темно, і койот розчаровано впевнився, що люди надурили його і ніякого Світлого селища не існує.

І раптом він побачив, як із-під землі випірнув яскравий промінь - і все навкруги заясніло нечуваним світлом. Койоту стало неймовірно цікаво, і він попрямував на світло. Що ближче він підходив, то нестерпнішим ставало сяйво. Коли він наблизився до першого людського житла - вігвама, то побачив, що люди вийшли на полювання. Дочекавшись, заки люди повернуться з полювання, койот підгледів, як вождь затулив великою брилою вхід у печеру, з котрої сяяло світло, а кожній родині роздав по маленькому зеленкуватому камінцю, і вони забрали їх додому, щоб освітлювати свої вігвами. Койот підслухав, що люди називають печеру смарагдовою копальнею. Наступного ранку вождь знову відчинив смарагдову копальню - і люди пішли на риболовлю. Тоді койот, замружившись, прокрався в печеру і навпомацки схопив найбільший камінь, який трапився йому під лапу, й заховав його у мішок. Коли він тікав із печери, то хвостом зачепив брилу, котра затуляла отвір, каміння посипалося - й за мить і сліду не лишилося від входу в печеру.

Перелякавшись, койот стрімголов помчав додому,

у Темне селище. Захеканий, він підбіг до вігвама вождя і нічого не міг пояснити, тільки розв’язав мішок - і раптом яскравий камінь випурхнув на небо. Так над землею постало сонце. Коли надвечір сонце змучилось і закотилося на захід відпочивати, мудрий вождь відчинив аметистову копальню і викинув на небо найбільший камінь - і так постав місяць. І тепер сонце і місяць змінюють одне одного, освітлюючи землю. З тої пори люди не раз шукали вхід до смарагдової копальні, але досі не змогли його знайти».

Петрик закінчив читати і віддав мені книжку.

- Стривай,- він заправив за вухо чорне з червоним відливом пасмо.- Я чув таку легенду. Але там було трошки не так. Аметистова копальня - діюча, ми з тобою, згадай, зовсім трошки до неї не доїхали, вона неподалік нашої резервації…

«Темного селища»,- подумки виправила я.

- Але в тій легенді,- продовжив Петрик,- не смарагдова копальня, а срібна! Котра коло Сплячого Велетня. І вхід до неї закритий, бо копальню заливає вода, і добитися туди неможливо. Білі вже неодноразово намагалися відкачати воду, тільки марно.

- Але ж срібна копальня не з другого боку Гнізда Буревісника! З тамтого боку якраз Смарагдовий потік і Смарагдове озеро! Звідкись же вони взялися? Гніздо Буревісника - рівно посередині між паперовою фабрикою і Смарагдовим озером, якщо дивитися по карті…

Петрик довго роздивлявся карту, тоді звів на мене очі:

- Ти шукаєш зв’язку там, де його немає і бути не може. Я добре знаю місцевість, туди їздять полювати на лося. Дикі нетрі, де ніхто не живе…

- Але це ж не значить, що там не могли мешкати люди колись давно - або що туди зовсім не можна продертися.

- Ну, знаючи звірині стежки, продертися можна куди завгодно.

- Професоре Аніт, ви хотіли допомогти Ожавашко? Зняти з неї підозри? Треба з чогось починати. На- приклад, із Гнізда Буревісника. Хіба туди важко дістатися? А з місциною точно пов’язана таємниця! Не може бути, щоб Роман Данилець просто так відзначив легенду і поставив червоне коло на карті.

- До Смарагдового озера під’їхати можна тільки в об’їзд, через Оджибве-парк,- суворо попередив Петрик.- Якщо ж через Гніздо Буревісника - то хіба що звіриними стежками. Ти готова пару кілометрів лізти навпростець крізь хащі по коліно в снігу?

- Завжди готова,- відсалютувала я.