Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Петрик повіз мене звивистою дорогою - повз паперову фабрику, крізь тубільне селище - і вгору, до Гнізда Буревісника. Я ще ніколи не бувала в колишній індіанській резервації, і зараз мене найперше вразив контраст. Ми виїхали за місто, і я мовби перемістилась у просторі й потрапила додому, в Україну: на дорозі ями й латки, машина скаче на них і сердито чмихає, а обабіч дороги стоять темні мовчазні дерев’яні хати. Миттєва мана розвіялась - і я уздріла, що деякі хати не мають вікон. Зовсім.

- Як це так? - здивувалась я.- Де вікна?

- А,- Петрик махнув рукою,- то старі будинки. Ми раніше так будували - без вікон. Знаєш, як добре спати в темній-темнющій кімнаті? Ні світло, ні шум за вікном тебе не тривожать, думки впорядковуються, і тобі сняться фантастичні кольорові сни… У моєї тітки такий дім, без вікон. Я дуже любив вилізти на другий поверх і мріяти в цілковитій темряві.

Лишивши тубільне селище по ліву руч, розбита дорога заглибилась у ліс, і нас зусібіч обступили дикі нетрі. У Буремній Затоці навколишні хащі не звуть лісами, тільки чагарем, і справді: невисокі дерева, переважно сосни, ростуть неймовірно щільно, а поміж ними пре з землі густе підшерстя чагарників, і навіть узимку через безлисте віття не видно вже й на два метри уперед.

Завиваючи роздроченим звіром, Петрикова червона машина видерлася на гору і різко загальмувала. Сніг здійнявся хмаркою і майже зразу влігся, і щойно розвіялись останні сніжинки, очі засліпило неймовірне видовище: біле озеро, кругле як таріль, спало в улоговині. До весни, до перших громовиць, покинуте гніздо Буревісника чекає свого господаря, а щойно він прилетить, тріпне крилами, жбурне в землю кілька блискавиць - як озеро розмерзне, і з його синьої води питиме чарівний птах…

Якщо я гадала, що Петрик навмисне зупинився, аби ми могли вдосталь намилуватися на природний феномен, то я глибоко помилялася. Насправді дорога тут закінчувалась, і далі можна було пробиратися тільки пішки. Ми обійшли насосну станцію (Буремна Затока живиться питною водою саме з Гнізда Буревісника), а тоді Петрик кілька разів зробив спробу заглибитись у чагарі - і щоразу вертався.

- Тут була стежка,- сердито пояснив він після енної спроби.- Влітку я б її швидко знайшов. Чекай, здається, тут.

Він помацав ногою сніг - і вперше не провалився, натомість підошва вперлась у тверде. Я ступила у його слід і все одно трошки загребла снігу низькими чобітками. О, тут би мені придалися армійські ґумові бахіли, тільки ж де їм узятися?

Мабуть, стежку Петрик винюхував, як звір: нічого навіть віддалеки схожого на просвіт у чагарниках я не бачила. Але просувалися ми досить жваво, і хоч я добряче подряпала куртку об гілляччя, від швидкої ходи тіло розігрілося, щоки пашіли, і доброго гумору прибувало з кожною хвилиною. Таємниця Смарагдового озера манила, крізь верхівки сосон пробивалося яскраве північноамериканське сонце, і праглося жити.

- Років сорок тому в цих хащах було людно,- розповідав Петрик дещо захекано, адже навряд чи професор Аніт був аж таким звичним тропити стежки в гірських снігах.- Тут валили ліс, неподалік Смарагдового озера стояв великий табір…

- Я знаю. Мій господар, пан Йосип, по війні працював пару років на лісоповалі. Він із переміщених осіб, іншої роботи не було, а тут платили дев’яносто п’ять центів на годину.

- На той час - пристойні гроші,- підтвердив Петрик,- якщо зважити, що мій батько тоді мав тільки «чвертку» на годину.

Трошки пройтися зимовим лісом - і я впріла, як миша. Не уявляю, як ми вертатимемося тим самим шляхом: зараз ми сунули вниз, а от коли доведеться пертися вгору!…

- Дивись,- Петрик зупинився,- ось він, колишній табір.

Сосни розступились, і я угледіла три однакові дерев’яні хижі. (Чи не такі курені ставили козаки на Січі?) На двох із них дахи світили гнилими кроквами, третя ще трималася. За сорок років ліс підступив зовсім близько, одне деревце пробилося посеред хижі, вилізло поміж кроков і розкинуло навсібіч могутню крону - йому не заважали сестри-сосни, що тіснилися навкруги.

Петрик ступив кілька нерішучих кроків, і я рушила за ним.

- Це хіба те місце,- спитала я чомусь пошепки,- яке обведене на карті?

- Ще ні,- так само пошепки відказав мій супутник,- але ми вже неподалік.

Ми наблизилися до першої хижі. Двері давно зірвалися з завіс, і всередині велика прямокутна кімната була заметена снігом. Жодних ліжок, та навряд чи їх свого часу вивезли запасливі господарі, радше працівники лісоповалу звикли спати долі. Схоже, ми перші люди, які навідались у цю глушину за десятки років…

- Ми не перші,- мовби всупереч моїм думкам пробурмотів Петрик, який заглядав у другу хижу. Я наздогнала його.

Старі гнилі двері міцно трималися на завісах - так ніби їх хтось нещодавно укріпив. Я зазирнула всередину - і не побачила снігу. Натомість уздріла чорну залізну скриньку з трубою, що вела у стелю,- у ній я шостим чуттям упізнала саморобну пічку,- а ще гору соснових лап на землі і брудний спальний мішок. На столику стояли казанок і декілька консервних бляшанок. Я взяла бляшанку в руки: дата виробництва була зовсім свіжою.

- Ми не перші,- з запізненням підтвердила я Петрикове одкровення.

Тим часом мій супутник розгорнув карту, яку ми привласнили з шафки Романа Данильця, та розклав на столі. Звіряючись із сонцем і годинником, він кілька разів повертав карту, щоб зорієнтувати по сторонах світу, а тоді застиг над нею. Чорні пасма довгого волосся торкалися паперу, а Петрик водив по карті пальцем.

Нарешті він зупинився в точці, де стикалися початок і кінець червоного кола, нашвидкуруч намальованого фломастером. Кінчики ліній перехрещувались, і Петрик мовив:

- Ми десь тут. Смарагдовий потік тече зовсім поруч, на північ від нас, а Смарагдове озерце осьдечки, на захід.

Поки професор Аніт мудрував над картою, я пройшлася хижею, зазирнула по закутках, посвітила ліхтариком. Хто ж міг мешкати тут пізно восени, коли вночі температура опускається вже до мінус десятьох, пічка навряд чи опалить здоровезне приміщення, а зі щілин немилосердно дме? Я нахилилася над лежанкою з соснових лап. Промінь ліхтарика метнувся й ковзнув по світлій стрічці, чужорідній і в той сам час органічній тут, у глухому лісі, де колись водилися буйволи, а кочовий народ оджибве блукав услід за їхніми отарами - за дичиною - і переходив ці неймовірні чагарі зі сходу на захід. Я простягла руку й підняла шкіряну прикрасу.

- Петрику! - покликала я.

- Це браслет з оленячої шкіри і кісток,- сказав він, забираючи у мене знахідку.- Такі речі наші жінки зазвичай плетуть для туристів, їх можна непогано продати, але й наші дівчата їх часом одягають…

Химерне плетення зі шкіряних стрічок, довгастих відполірованих кісток і різнобарвних намистин, а посередині - перламутровий ґудзик, з якого звисають два «вусики». На зап’ястку браслет мав зав’язуватися на такі ж тоненькі шкіряні мотузочки.

- А це не браслет Ожавашко? - стрельнуло мені в голову прозріння.

Петрик рвучко розкидав соснові лапи, розрив лежанку, мов пес, який занюхав слід. Я присвічувала ліхтариком, але не встигала за Петриковим скаженим темпом. Він носився по хижі, як учаділий, змів зі столу бляшанки консервів, обнишпорив кожну щілину між дошками стін. Я позбирала бляшанки, що розкотилися по земляній долівці, присіла біля столу, тягнучись до останньої, яка закотилася найдалі.

І вдруге пощастило мені - мабуть, тому, що я зовсім цього не сподівалася. На ніжці столу, згори вниз, чимось гострим були видряпані два слова латинкою. Я вивернула голову й прикипіла до напису очима.

Мій супутник, помітивши це, відштовхнув мене.

- «Ваабішкізі маяґі»,- прочитав він.

- Що це означає?

- По-моєму, «білий іноземець».

- Роман Данилець?

Петрик гахнув кулаком об край столу.

- Вона була тут! Її тримали саме тут! Але за що? Їм і досі не дає спокою наша земля! Спершу - оті безкраї родючі рівнини, потім ліси, а тепер, коли витіснили нас на північ, що далі вже просто нікуди, їм потрібні копалини й нафта з наших надр!

- Професоре Аніт, заспокойтеся, до чого тут земля? Чому ти в усьому вбачаєш протистояння білих і червоних? Ну, написала вона «білий чужинець». Може, вона за ним навпаки побивалася! Адже вони, здається, дружили, їх часто бачили разом…

- Це все земля, земля…- Петрикові очі хворобливо блищали.

- Це сутичка двох культур, це природно. Завойовники мусять пригнічувати завойованих, втовкмачувати їм, що ті нижчі за розвитком, в іншому разі як себе виправдати? Ця божевільна місіонерська ідея вищої цивілізації… Як у Кіплінга: «The White Man’s Burden» - тягар білої людини. Хоча якщо згадати рік відкриття Америки - 1492, то чи була на той час відмінність у поступі білої та червоної цивілізацій аж такою разючою?…

- Це все земля, земля… Їм потрібна наша земля…

- Ну так, імперія завжди прагне розширення кордонів. Але до чого тут Ожавашко? До чого тут Роман Данилець?

- О, ти не розумієш! Це все земля, земля!…

Я знов починала мерзнути. У курінь не проникали сонячні промені, а морозець відчутно давався взнаки. Руки задубіли в рукавичках, і я сховала їх у рукави. Петрик не відривав очей від напису. У мене майнула неймовірна думка, що мій супутник приховує більше, ніж каже. Що його зрив - оті марення стосовно землі - не просто так. Він, либонь, знав Ожавашко досить близько і принаймні здогадується, чому вона могла опинитись у цій занедбаній халупі на краю світу, посеред предвічних лісових нетрів.

- Петрику, ходімо до машини. Я змерзла і страх як зголодніла. І вже починаю задивлятися на чужі консерви… Слухай, може, відкупоримо бляшаночку? Свіженька, цілком придатна до споживання. Я не їла з самого ранку! Тільки чаю попила, коли Джеклін пригостила.

Що то переваги цивілізації: бляшанки мали з торця металеве кільце, тож нам не треба було дбати навіть про консервний ніж. Чудова шинка всередині, щоправда, хліба немає, та й виделок також, але раз у житті в екстремальних умовах можна поїсти і зі складаного ножика…

Першу бляшанку я простягнула Петрикові. Вигляд він при цьому мав цілком приголомшений. Каюся, треба було негайно відвернути його увагу від белькотіння про землю й волю, от і спала на думку безглузда й водночас рятівна ідея з консервами. Я вікупорила другу бляшанку.

Віддалене ревіння захопило мене зненацька. Петрик на нього спершу взагалі не прореагував. Ревіння, яке згодом перетворилося на ображене мугикання, наближалося.

- Що це? - спитала я обережно.

- Ведмідь,- повідомив Петрик цілком байдуже.- Вони ще не повкладалися спати, тож шастають час від часу околицями.

- Ведмідь? Справжній бурий ведмідь гризлі?! Настирливе ревіння повторилось уже зовсім поруч, і я чекала, що зараз гігантська почвара зазирне у вікно. У той момент я не усвідомлювала, що вікно забите дошками - певно, щоб зберегти тепло.

Я штовхнула ногою двері, досі затискаючи в руці відкупорену бляшанку.

Просто переді мною, підпираючи кошлатою спиною стовбур невідомого дерева, стояв ведмідь. Чорний ніс, великий і вологий, стріпував ніздрями. Маленьких очиць ведмедевих я не бачила, але була певна, що в них зблискують хтиві іскорки. Ведмеді гризлі хоч і підсліпуваті, але ж нас він не зможе не помітити. Дичина сама приблукала йому в пащеку, навіть дві нерозважливі дичини!

З переляку ноги мої підігнулись, і я попливла вниз по одвірку, чіпляючись курткою за трухле дерево. Шкарубкий звук захиркотів у тиші. Дзеркально повторюючи мій рух, ведмідь теж присів на задніх лапах і сердито загарчав - поки що зовсім тихо, але загрозливо.

Ухопившись рукою за перехняблені двері, я сяктак випросталася. Ведмідь також поволеньки звівся на задні ноги та зробив очевидний рух назустріч мені. Я інстинктивно відступила ліворуч, наче можна було у зимовому лісі розминутися з ведмедем гризлі, котрий ніяк не вляжеться у сплячку! Звір притупнув і теж ступив убік, перетинаючи мені шлях до втечі.

Крок ліворуч - і ведмідь туди ж. Крок праворуч - і ведмідь за мною. Мовчазний божевільний танок. Здавалося, звір захопився грою і навіть припинив ревти.

- Що це ти робиш?

Ой! Я ж цілковито забула про Петрикове існування! Щось пробурмотівши, професор Аніт, який також тримав у руці відкупорену бляшанку, кинув ведмедю. Бляшанка не долетіла до чорного велетня якийсь метр і впала у сніг. Вміст її вивалився, і на снігу намалювалася червоняста пляма, наче розлетілися розпатрані тельбухи. Наслідуючи Петриків рух, я також шпурнула свою бляшанку ведмедеві - запізно помітивши, що він нахиляється до рожевої плями на снігу й принюхується.

Бляшанка влучила хижакові просто в чорний чутливий ніс.

Ведмідь ревнув так, що з сосон посипалася глиця. Смикнувши мене за собою, Петрик рвонув нашими старими слідами. У вухах відлунював ображений рик і хрускіт поламаного віття, а ще стугоніння крові. Мої чобітки були повні снігу, я не бачила стежки у призахідних косих променях сонця, бо в потилицю дихав страшний звір.

Не відаю, як ми подолали кілька кілометрів бездоріжжя - вгору, вгору, до Гнізда Буревісника. Петрик зупинився щойно на вершечку коло насосної станції. Я ледве переводила подих і весь час несамохіть озиралася назад.

- Чого ти весь час озираєшся? - не витримав нарешті Петрик, витрушуючи з-за коміра сніг.- Ніякого ведмедя не було. Бо якби був, ми б від нього зроду не втекли.

- А хто ж тоді?… - роззявила я рота.

- Ґічімаква - Великий Ведмідь. Дух. Я показала Петрику кулак.

Ми застрибнули в машину, і не встиг водій іще повернути ключ у замку запалювання та врубати пічку, як я розстебнула куртку і стягнула шапку. Тіло пашіло, але я не відчувала ні задубілих рук, ні щік - так наче позбулася тіла та зробилася невагомою й ефемерною.

Темна хмарка зненацька набігла на сонце, яке нестримно котилося на захід - от-от провалиться у незмірні глибини озера. Вчулося легке ляпання крил, я повернула голову й побачила, як великий птах робить коло над своїм гніздом, знижуючись, стає на крило, кліпає одним оком, ніби підморгуючи мені. Густа тінь його накрила машину, накрила ліс і дорогу, і тоді над Гніздом Буревісника запали осінні мрячні сутінки.