Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Третю річницю весілля Орися Байда святкувала з Осипком у таборі для переміщених осіб. Документ

із міської управи, який засвідчував, що вони офіційно побралися тридцятого травня 1945 року, лежав на видноті, і до нього раз у раз тягнувся дворічний хлопчак, з обличчя - викапана Орися.

Святкували чим було - на кухні щодня готувалися практично одні й ті самі страви з тих харчів, що їх постачала організація УНРА, але сьогодні Осипкові пощастило запопасти кілька пляшок шнапсу, тож настрій був особливо піднесений.

Часом Орисі не вірилося, що може бути така неймовірна свобода - де ні НКВД, ні СС, ні щоденних дзвоників на роботу о сьомій ранку, ні нашивки «OST» на одязі і заборони сідати в трамвай. Вона могла хоч щодня їздити трамваєм уздовж бульвару, де рядочком росли яблуні. У серпні простягни у вікно руку - і зірвеш наливне яблучко. Але плоди ніхто ніколи не рвав - у Німеччині городянам таке просто б не спало на думку!

А ще Орисі не вірилося, що вся ця воля, все це щастя - для неї одної. Що Оксани немає поруч і вже ніколи не буде. За двадцять два роки життя Орися жодного разу не лишалася сама, завжди була вдвох із сестрою, тож перший рік по смерті Оксани минув мов у тумані. Якби не Осипко, вона, либонь, наклала б на себе руки, бо життя на фабриці стало цілком нестерпним: щоденні й щонічні нальоти виснажували так, що дівчата спали на ходу; шкарпетки, які безнастанно плели в’язальні верстати, вже ніхто не вивозив, і ними склад був завалений попід стелю; одного разу бомба поцілила в бомбосховище - загинуло кілька дівчат і німкеня-майстриня…

Та найбільше Орисі муляла клятва, яку вона дала сестрі в лікарні: розшукати сестриного безвісти зниклого нареченого Семена та передати йому Оксанині листи й щоденники. Як, як зможе вона шукати Семена в цьому жахливому гармидері, коли не знаєш, чи ще будеш завтра жива? Господи, скільки ж триватиме це пекло?!.

Пекло закінчилось у квітні 1945-го. Кілька днів Орися з Осипком просиділи в бомбосховищі, бо нагорі велися вуличні бої; одна з дівчат із фабрики, яка наважилася поткнутись нагору, загинула під перехресним вогнем. Пайку хліба, котру видав остарбайтерам комендант табору, перш ніж завести у бомбосховище, вдалося розтягнути на три дні. На четвертий уже не мали що їсти. Лишалося ще відро питної води, й Орися з жахом думала, що буде, коли й води не стане.

О четвертій ранку до бомбосховища спустився комендант.

«Американці взяли місто. Ви можете повертатися до табору».

Першої миті Орися розгубилася, та вже за хвилю вона щасливо плакала, обнімаючи Осипка за шию: вони вільні! Вільні!

Й одразу на колишніх остарбайтерів посипалися дарунки, мов із рогу достатку: харчові набори Червоного Хреста, чорний житній хліб, рибні консерви, сякий-такий одяг. Хотілося думати про майбутнє. Саме в один із таких днів Орися й Осипко розписались у міській управі - прокотилися чутки, що всім колишнім громадянам Радянського Союзу доведеться повернутися додому. На вулицях з’явилися червоні офіцери.

«До тридцять дев’ятого року я був під Польщйю,- твердо сказав Осипко,- і не полечу до совіцького «раю». Моя дружина теж не мусить туди ся вертати. Розпружся».

Виконання обіцянки Оксані знову відкладалося на невизначений термін. А тут іще Орися відчула, що вагітна,- треба було шукати надійнішого притулку. Зго- дом вона завжди відганяла згадки про кочове життя, яке довелося їм з Осипком витримати, поки вони не осіли нарешті в одному з таборів для переміщених осіб. Тут вона прожила два, мабуть, найщасливіші роки - і не могла розділити цього щастя з Оксаною…

Орися перехилила чарку шнапсу, щоб повернутися до реальності, і скривилася від його міцного та різкого смаку. Подружня пара, що мешкала з Орисею й Осипком в одній кімнаті, жваво обговорювала свій недалекий від’їзд за океан.

- Мені батько зробив виклик,- пояснювала Ганька, яка колись разом із сестрами Байдами працювала на фабриці.- Він іще в тридцяті роки виїхав туди на заробітки, до війни повернутися не встиг. Їдемо за півтора тижні - маємо вже квитки на корабель.

- А довго плисти кораблем? - запитав Осипко.

- Два тижні.

- Ох, нічогенька дорога!

- Може, літаком хочеш? - загоготіли гості.- Американці візьмуть до себе на літак хіба твою симпатичну дружину!

Орися теж не стримала сміху, але думка про заокеанську далеку країну, куди вже за півтора тижні поїдуть сусіди, скабкою засіла в голові. Скільки можна валандатися по таборах для переміщених осіб? Додому вже не вернутися - отже, треба починати будувати нове життя. З нуля.

- А коли ви облаштуєтеся на новому місці,- зопалу спитала вона Ганьку,- не згодитеся розвідати, чи не можна й нам до вас перебратися?

Бовкнувши це, Орися затулила долонею рот,- як посміла вона набиватися зі своїми проханнями до цілком чужих людей, які й самі не відають, куди їдуть і що їх там чекає? Та Ганька по-дружньому всміхнулася до Орисі й просто сказала:

- Гадаю, якщо там знайдеться для Осипка робота, виїхати буде не проблема. Тільки вам треба якось заплатити за квиток… Нам за квиток заплатив батько, а ви… Може,- швидко додала вона,- вам удасться виїхати так, як колись мій татусьо: за його квиток, як він іще за Польщі їхав, заплатила компанія, котра наймала робітників…

- Дякую! - сплеснула руками Орися.- Вибач, що ми на тебе навішуємо свої турботи, просто…

- Припини перепрошувати! - відмахнулась Ганька.- Хіба ми не з тобою і твоєю сестрою їли потовчені крашанки, які мені з дому прислала мама?

Орисі на очі навернулися сльози.

Далі розмова крутилася тільки навколо довгої дороги морем: ніхто з присутніх моря ніколи не бачив, деякі за все життя далі свого села не виїжджали, і шлях у зачинених вагонах до Німеччини на роботу - то була їхня єдина подорож. Орися не наважилася розповісти про море, куди їх з Оксаною двічі возила в дитинстві мама. То було цілком інше море і цілком інше життя - те життя незворотно померло…

- співали до Осипка гості, коли в склянках закінчувався шнапс, і Орися разом з усіма пила міцний напій і швидко хмеліла. Брала на руки сина й шукала в його обличчі риси старшої сестри - так хотіла, щоб він був схожий на Оксану! - таж ні: малий вдався в матір, такий самий маленький, кругленький і меткий, навіть від батька нічого не взяв.

Дивлячись на малого, Орися згадувала Льончика Дуніна, відчувала його важку руку в себе на плечі, гадала: як було б, якби замість Осипка її чоловіком став Льончик? Але про Льончика Дуніна вона не мала жодної вістки від того самого дня, як виїхала в Німеччину; під час війни боялася писати, по війні надіслала йому на стару адресу в Києві кілька листів, але відповіді так і не дочекалася.

Щоразу, як згадувала про Льончика, Орися відчувала дивний трем у серці, мовби на мить поверталась у дитинство. Хай там як, але ті передвоєнні роки залишилися найяснішими в її пам’яті,- чи то просто людська пам’ять так влаштована, що вона зберігає тільки найприємніше, найрадісніше? В Орисиних спогадах Льончик Дунін був найтеплішою згадкою - такою рідною, як і пам’ять про Оксану. Навіть усі його витівки й вихватки набули тепер зовсім іншого відтінку - як-от історія з фальшивою печаткою Василя Дуніна- Борковського.

Орися вже не пригадувала, скільки їм тоді виповнилося років - чотирнадцять чи п’ятнадцять,- але яскравий червневий день пам’ятала чудово. Жодне свято в родині Байд, особливо ж день народження молодшої дочки, не обходилося без Льончика Дуніна. Прийшов він, як завжди, першим із гостей, подзвонив у двері і, коли йому відчинили, напустив на себе такої таємничості, що Орисю аж дрижаки брали з цікавості.

З-за пазухи, мов неймовірну цінність, Льончик дістав загорнений у папір пакунок. Орися хотіла тут-таки його розвинути, проте Льончик квапливо приклав палець до вуст і потяг іменинницю в кімнату сестер Байд, затулив портьєри на вікнах і аж тоді дозволив розгорнути пакунок.

Перстень-печатка з сірого металу (на Орисин подив Льончик твердо кивнув: срібна, навіть не сумнівайся) із зображенням шаблі й хреста. Пояснив пошепки: особиста печатка генерального обозного Дуніна-Борковського, зберігалась у родинному архіві Дуніних, вони-бо є майже прямими нащадками… Нізащо не хотів признатися, як це Льончик так розкидається фамільними цінностями; натякнув туманно - мовляв, печатка обов’язково в родині й залишиться. Орися спаленіла, але вдала, що натяку не допетрала.

«Але ж ти сам розповідав,- пригадала йому Орися,- що на гербі Дуніних-Борковських зображений був лебідь! А тут - шабля та хрест».

«То на гербі,- відмовив Льончик.- А печатка - це зовсім інше. Герб належав іще католицькій родині польських шляхтичів Дуніних-Борковських, а печатку собі робив козацький полковник, вихрещений у православ’я».

Орися вірити не хотіла, знала-бо Льончикову підступну натуру, але - повірила.

І тільки декілька років згодом Льончик зізнався, що вичитав десь опис печатки генерального обозного і сам вирізав її з дерева. А щоб на вигляд була як срібна, опустив у розплавлене олово… Орися довго зберігала дорогоцінний подарунок, але війна переколотила все, і печатка, може, десь і є ще - в Києві, у старій хаті Байд, де, вочевидь, уже оселилися чужі люди…

- Орисю, про що ти так замислилась? - поторсала Ганька її за плече.- Роздумуєш, як усі свої папери спакувати, щоб за океан перевезти?

Орися усміхнулась.

- А що ж мені ще везти, крім паперів? Лахи - ті, що на нас. Дитячий візочок комусь подаруємо - якщо дасть Бог іще дітлахів, уже якось розживемося новим, і не таким одоробалом,- вона глузливо хитнула головою в бік старезного дитячого візка, який займав чи не половину кімнати. Походження він мав досить темне - Орися підозрювала, що Осипко поцупив його в чиїйсь старій клуні, але ніколи не розпитувала.

- А де ти там працюватимеш? - Осипко звернувся до Ганьчиного чоловіка.- До речі, як місто називається?

- Містечко - Буремна Затока. Переселенці жартують, що то - справжнісінький Сибір…

- Одного Сибіру уник, то сам лізеш до чорта в зуби?

- Еге ж! - вищирився Ганьчин чоловік.- І буду я там, як у Сибіру, ліс валити. До речі, добре платять. Багато більше, ніж де-небудь на фермі…

- А мова? Ти ж не знаєш мови?

- З пилкою якось домовлюся!

- Мова - то не клопіт,- махнула рукою Ганька.- Тато писав, що для переселенців є безплатні мовні школи. А за рік треба складати іспит - не тільки з мови, а й з історії країни. І якщо складеш, то можеш отримати громадянство.

Згадка про громадянство аж мовби штрикнула Орисю: досі вона просто боялася замислюватися над тим, що вже ніколи - ніколи! - не повернеться в Україну. Не побачить старої хати, де вони з Оксаною саме в той день хотіли поміняти шибку, не пройдеться крутими брукованими вуличками, не поставить свічку на цвинтарі, не розпалить самовар, не побачить шкільних подруг, не зустрінеться з Льончиком Дуніним…

- А нас із малим на корабель візьмуть? - не вгавав Осипко.

- Авжеж.

- А їсти дають? Чи треба з собою пакувати?

- Годують дуже добре,- упевнено відповіла Ганька.- Щодня дають білого хліба стільки, що й з’їсти не можна, і тоді пасажири кришать його мартинам.

- Маю сумнів, що мартини аж так далеко від берега літають…- гмикнув Осипко і знову підкинув питання: - А якщо морська хвороба?

На це вже відповіді не знайшла навіть всезнайка-Ганька, тож тільки знизала плечима і, щоб нарешті перевести розмову, заспівала:

- А ось і він! - Осипко переставив ближче склянки й плюснув залишки шнапсу.- Ну, за нове життя - щоб у Буремній Затоці і ви, і ми знайшли тиху гавань.