Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Шестикутна вітальня. На вікнах запнуті портьєри.

- Який паскудний настрій…- Оксана посмикала себе за мочку вуха. Ця звичка з’явилась у неї з недавнього часу - щойно вона згадувала про Семена, від котрого не було жодної звістки з самого дня наглої мобілізації, то починала нервово стенати плечима й терти вухо.

- А на що ти сподівалася? - зло й рішуче відтяла молодша сестра.- Згадай оті довоєнні паради й демонстрації, оте фальшиве єднання й братерство. Хіба військові френчі не дратували тебе самою своєю присутністю на вулицях твого міста? Хіба ти не бридилася щораз від їхнього панібратства і зверхності? - Орися несамовито жестикулювала.- То чого ж ти вважала, що інші військові… формою хіба відрізняються… що інші впишуться в інтер’єр?

- Який паскудний настрій… - за інерцією повторила Оксана, й Орися, стріпнувши віями, спробувала зазирнути їй у вічі, зацокотіла:

- Ну-ну, не переймайся… Це ж не кінець… Дасть

Бог, гарну новину отримаєш…

Облудні слова, котрим уже ніхто не вірив. Котрі вимовлялися, тільки аби говорити. Котрі нічого не важили. Сипалися - довгі, короткі, дзвінкі, погідні,- бо така звичка людська: у словесну форму одягати не залежні від волі людини явища, щоб змогти їх осягнути. Насправді ж Орисі хотілося так само опустити плечі й, хилитаючись із боку в бік, зітхати. Кривити обличчя, як від болю.

Знадвору по-хазяйському постукали, за мить двері прочинились, і крізь щілину зазирнула весела пика Леоніда Дуніна. Здмухнувши чорне пасмо з чола, він без привітання поцікавився:

- Гостей не чекали?

Сміливо відчинив двері навстіж, і тоді виявилося, що за спиною в Льончика стоять іще двоє: один у чорному елегантному костюмі, з дещо збентеженим виразом пташиного обличчя - Орися впізнала в ньому Льончикового колишнього однокурсника Левка Данильця.

Другий же був незнайомий. Високий, стрункий, лице трикутне, відкрите, а погляд блукає, і ніяк не вдається спіймати вираз його карих очей під запаленими, хворими повіками.

Поманивши за собою товаришів, Дунін першим ступив у сіни, скинув черевики, прилаштував їх під сходами, що вели на горище, та сміливо повернув праворуч, до кухні. Там він, насвистуючи урочистий марш, запалив вогонь і налив повний чайник води.

А гості так і тупцяли в сінях, незграбно роззуваючись.

Орися застигла в дверях, не певна, чи до вітальні їх запрошувати, чи краще відпровадити на кухню до Льончика, заки старша сестра не оговтається.

Тим часом Леонід випірнув із кухні; легко взяв кругленьку Орисю за талію й відсторонив із проходу, а тоді підштовхнув своїх товаришів до вітальні. Слідком за приятелями Льончик прослизнув у кімнату, зауважив посмучену Оксану. Нахилившись над нею, шепнув щось на вухо, від чого та стиснула губи, але невільно почервоніла й заховала усмішку, а потім піднесено промовив:

- Пані та панове, дозвольте відрекомендуватися: Перелесник,- він по-військовому хитнув підборіддям і клацнув закаблуками.- А ще маю познайомити вас. Сокіл,- він указав на Левка Данильця.

Левко простягнув Орисі руку, скоромовкою буркнув:

- Сокіл… е-е-е… то… то…

Орися подумки продовжила: «…псевдо»,- але вголос нічого не сказала, тільки кивнула приязно, з розумінням. Вдала, що вперше парубка бачить. Оксана теж кивнула, та руки не дала: душею була ще далеко. Левко-Сокіл зніяковів.

Льончик Дунін вказав на високого чорнявого й мовив:

- А це Буревісник.

Чорнявий запобігливо усміхався, цілував жінкам руки.

- Роман Шолуденко,- представився сміливо. Зачув, що на кухні закипає чайник, і дістав з кишені пляшку: - За знайомство, еге ж?

- Хлопці,- заметушилася Орися, перенесла з круглого столу вазу на етажерку і відставила до стіни два крайні стільці,- допоможіть мені стіл посунути на середину.

Сокіл-Данилець занюхав борщ і простодушно спитав:

- А що це у вас так смачно пахне? Борщ? Справжній борщ? Не може бути!…

Льончик ущипливо продекламував:

Сокіл пригрозив йому кулаком.

…Відпарувала на столі каструля з борщем, відбрязкали ложки, віддзвеніли келишки з оковитою. Напруження, яке ледь помітною тінню ковзало по обличчях присутніх перед обідом, тепер залягло нетерплячими зморшками на чолах. Орися поглядала на Дуніна спідлоба, хотіла поквапити: «Льончику, говори вже! Не зволікай!…» - але натомість мовчала, бо не вирішила для себе, чи хоче вона почути те, що той має сказати. О, відчувала всією шкірою, що саме хоче сказати невиправний бабій-перелесник, пустун і відчайдух. І була певна: старша сестра притьмом на все погодиться. А от чи готова погодитися вона?…

І коли тягнути далі було вже просто непристойно, Леонід розправив вилоги елегантного піджака й промовив:

- Чудовий обід, чудовий… Давно вже я не мав нагоди так добре попоїсти… Еге ж,- він потарабанив пальцями по столу; крізь скатертину звук вийшов глухим і тривожним,- але я не про те… Оксано,- звернувся він до своєї візаві, яка після горілки дещо розімліла, на щоках заграв рум’янець, а важкий погляд повеселів,- ти працюєш, правда ж? Маєш Ausweis?

- Маю,- відповіла старша сестра.

- А ти, Орисенько?

- Я теж маю,- підтвердила молодша і наструнчилася.

Льончик Дунін покректав.

- Ми хотіли… Ми… цей…- він нетерпляче повернувся до Левка: - Сокіл краще розповість.

Той настовбурчився змерзлим пташком.

- Завжди я! Еге ж!… Тільки зразу домовимося: по-перше, нікому, ніколи! Навіть між собою не обговорювати!… По-друге, якщо ви зараз відмовитеся, ми просто забудемо про цю балачку - і баста. Ми зрозуміємо, правда…

- Говори,- підохотила його Оксана.

- Всього не скажу. Просто у вас іще й досі ніхто не квартирується… Отже, спитаю так: чи погодитеся ви раз на тиждень, може, рідше, часом частіше, перейтися на другий кінець міста і передати інформацію?… Не розпитуючи - що, як і навіщо…

- До нас навідуватимуться незнайомці? - запитала Оксана, ніби відповідь «так» уже прозвучала.- Як ми знатимемо, що їм можна довіряти?

- Ні-ні,- Левко-Сокіл нетерпляче помахав рукою,- це хіба що у виняткових випадках… Та ні, такого не буде, про вас знатимуть, крім нас, тільки… Ну, може, форс-мажор… хоча ми такого не маємо допустити!

Орися набундючилась.

- А чого ж це мене ніхто не питає? Чи моя думка нічого не важить? Старші вирішили між собою, а ти, дівчинко, лишень кивай на згоду?

- Та ні… Та ми…- забурмотів Сокіл.

- Та як ти могла!…- задихнулася від обурення

Оксана.

Орися сердито відвернулася.

Льончик Дунін підхопив зі столу пляшку, метнув до серванта, виставив на стіл чисті келишки замість тих, що перекочували на кухню.

- Не йде розмова, а ми її закропимо!

Розлив хвацько, кілька крапель впало на скатертину: на білій тканині розбіглися сіруваті мокрі плями. Орисі майнуло в голові: попсує поліровку!… Та Леонід рішуче ляснув долонею по столу:

- Ну, вип’ємо за злагоду та мир у родині? Потяглися чарками одне до одного, забобонно справляючи ритуал: голосно цокнулися спершу дівчата між собою, тоді вже й хлопці долучилися.

І тріснула скляна завіса неспокою, неправильної форми шестикутна кімната виповнилася схвильованими смішками. Орися підхопилась і зникла на кухні, а повернулась уже з чайником. Чаю не було, запарила вишневі й смородинові гілочки, і кімнатою поплив лісовий запах. Печива теж не було, зрештою, нічого не було, та то дурниці; головне, що сьогодні Орися зважилася на щось таке, про яке не шкодуватиме. Правда, ніколи не шкодуватиме!…

Так, Орисю, випростуйся на весь свій невеличкий зріст, відкопуй у закапелках пам’яті, як перед війною налякано дивилася з-за фіранки у вікно, коли сусідів через дорогу виводили з хати; як кинула грудкою вслід машині, що забрала від тебе сусідських хлопчаків-близнят до притулку, як мовчки проклинала чорні безжальні колеса, а хлопчаки не плакали, ні, зачаїлися, тільки зморгували часто, як потайки хрестила їх невмілою рукою ти, комсомолка й найкраща студентка курсу; пригадуй, як Оксана в пику німцям повісила над ліжком Семенову світлину - ту, де її зниклий наречений у військовій формі,- а ти зірвала й кинула світлину в піч - сестра потім три тижні з тобою не розмовляла; воскрешай свої недавні думки: он і відозви всі - українською мовою, і газети виходять українські, й офіцер той німецький, коли постукав у хату, поговорив чемно - та й лишив вас у спокої, і ти доводила, що гірше, ніж було, все одно не може бути, а потім…

- Ти де заблукала? - Дунін уже обіймав її за плечі, й Орися з награним невдоволенням скинула його руку.

- …Та ну,- розповідала Оксана щось своє,- цілий день тарабаниш на машинці, аж у вухах - дзвін і виляск, а потім іще прийдеш додому, а тут сестра шастає сновидою по хаті й переказує: пам’ятаєш Шурку з п’ятнадцятого дому, так сьогодні на базарі чула, що її вчора забрали; прийшов папір на старшу, а мати каже: тобі шістнадцять, ти їдь, а ця мені з меншими поможе… І ото щодня, щодня звістку про нову халепу приносить…

- А ти пам’ятаєш,- прохопився Леонід, й Орися завважила, як зненацька посіріло його обличчя,- Віру Приткіну з нашого курсу? Вона ж мені якось зізналася, що з народження була Цилею, а потім, як родина до Києва перебралася, батьки сказали їй Вірою записатися, коли паспорт одержувала… Так її… її… вже нема. Ще в сорок першому. Розстріляли.

- Там? - спитала Оксана глухо.

- Там.

За вікном швидко потемніло: набігли хмари, бризнув дощик, зашелестів по бляшаному даху. Орися ще раз поставила чайник, бо горілка давно скінчилась, і крім борщу, запропонувати гостям не було чого, а вони сиділи у вигідній шестикутній кімнаті, умлівали від оманливого почуття затишку й не збиралися розходитися по тимчасових, переповнених сусідами, непривітних домівках.

- А ти на роботу,- поцікавився в Оксани Буревісник і закліпав запаленими повіками,- через Arbeitsamt Kiew влаштувалася?

- Ага. Приперлася на біржу праці - не знала ж, що й повістку в Райх можуть втулити,- але, Богу дякувати, пощастило. А моїх пара дівчат попалася на гачок.

- Хоч пишуть? - спитав Сокіл.

- Та пишуть. Тільки хто його знає, яка там цензура… Досі іноді сиджу на роботі, думаю: невже це правда? Невже війна? Невже таке з нами могло статися? Відчуваю втому. Глупство, правда? Кругом смерть, і я знаю, що треба щось робити, а натомість іду додому спати.

Льончик Дунін підморгнув, зробив рух, наче розтягує баян, і заспівав:

Орися з серцем пхнула гульвісу в плече, аж той заточився і мало не злетів із крісла.

- А пам’ятаєте,- раптом пристрасно заговорив Шолуденко-Буревісник,- як у перші дні війни по базарах ходили плітки, буцім «іде український уряд на чолі з Винниченком»? А мені саме повістка прийшла. Я тобі ніколи не казав? - обернувся він до Леоніда.- Я не з’явився. Уявляю, що було б, якби я тоді попався. Ні, все-таки правду кажуть: дурень думкою багатіє… Нічого ми не домоглися тим, що лишилися. «Нове українське слово» я вже читати не можу…

Орися підвела на Буревісника очі. Одкровення спантеличило її. Оцей чорнявий, скромний знехтував повісткою заради примарного «уряду Винниченка»? Тю, чи дурний, чи скажений! Але думка поскакала далі: але ж і Леонід, і Данилець одного з ним віку, вчилися разом, либонь, і повістки одночасно отримали, але ж і вони тут… Чому тут? Теж на призовний пункт не з’явилися? Ну, Льончик-Перелесник - знаний халамидник. А Левко Данилець такий чемний, законослухняний… Вона перевела погляд на худорлявого пташка, який сьогодні назвався гордим псевдо Сокіл, і Льончик, мов прочитав її думки, пояснив:

- А цього, не повірите, якась молодиця з полону забрала. Птичка, цяця-молодичка…- проспівав він, а Левко почервонів.- Ви ж в оточення на другий день потрапили, правда?… Стоять ото вони за дротяним парканом, і підходить якась місцева до офіцера німецького, каже: то мій чоловік. І забрала…

- А потім? - зацікавилась Оксана.

- Ой, що було потім! - вишкірився Леонід.

- А потім,- гримнув Сокіл,- нічого не було! Каже мені: «Йди. Може, мого теж хтось визволить». І плакала. А я не знав, якими словами розраджувати… Чорт,- розхвилювався Левко-Сокіл, аж руки затрусилися,- якого біса ти це згадував? Чорт!

- А мене,- озвалася Оксана,- начальник пару днів тому в оперу запросив. На «Тараса Бульбу». І знаєте, де ми сиділи? У партері, де самі німці. Всі офіцери в строях - і тут я у сукні в горошок. Ідіотський, певно, вигляд мала…

- А чого ж погодилася?

- А за штампик в Arbeitskarte,- нелукаво пояснила сестра.

Сокіл двічі змигнув. Неозброєним оком видно було, що Оксана нестримно хвилює парубка, але старша сестра того навіть не помічала - думками була десь далеко, зі зниклим безвісти Семеном.

- А я з вашого дозволу покурю,- зняв мимовільне напруження Буревісник і вийшов у передпокій.

Орися вибігла навздогін, відімкнула двері. Роман Шолуденко вже вибив із пачки угорських цигарок «Екстра» одну, лапав по кишенях за сірниками. Запалив, уклонився церемонно та причинив двері.

Орися розвернулась і без слова зникла в хаті. Дивне відчуття стисло їй серце, коли вона захопила у вітальні шмат некрасивої розмови.

- …А який він,- казала Оксана з дитинною безпосередністю,- каправий!

Орися спаленіла.

- Сестро, тобі не соромно? Він же почути може… Дунін загоготів у відповідь.

- Ви знаєте, що я - нащадок шляхетного польського роду Дуніних-Борковських? А Василь Борковський, чернігівський полковник за гетьмана Івана Самойловича, потім - генеральний обозний за гетьмана Івана Мазепи, був справдешнім… опирем! Ще й досі,- він підпустив містичності в голос,- у міському архіві Чернігова збереглися свідчення, як у маєтку Василя Борковського щезали люди, ночами з панського будинку чулися моторошні крики, а згодом зниклих знаходили де-небудь у лісі цілком знекровленими… Тож я брата-опиря за версту чую! Не каправий він, а очі червоні, бо всю ніч шастає, живої крові шукає…

- Наговорив,- відмахнулась Орися,- набалакав уже сім мішків гречаної вовни!

Дунін-Перелесник шкірив зуби:

- Усі неповні… Зараз би ще по п’ятдесят… за невмирущих українських опирів, які віками стоять на службі національній справі!

- А краще по сто,- мовив Левко Данилець на псевдо Сокіл, змінюючи тему розмови,- і пирогів із горохом.

- Може, ліпше з м’ясом?

- Хто б відмовився!

Буревісник тихо зайшов до вітальні, але його видав тютюновий запах, і всі на мент примовкли, наче він піймав їх на гарячому, тільки Оксана сиділа з байдужим виразом обличчя.

- То ми вже, мабуть, підемо? - першим схопився Левко-Сокіл.- Сьогодні мені аж ніяк не хочеться засвітитися.

Льончик хвацько підморгнув, ляснув себе по коліну:

- Тьху на тебе,- незлостиво висварилась Орися. Ще не встигла вона опустити войовничо наставлений палець, як троє парубків розтанули в сутінковій імлі, і примарним доказом того, що сьогодні у хаті побували-таки гості, лишився тільки незвично легкий аромат закордонних цигарок.