Тридцять дев’ять сходин

Глава 9 Тридцять дев’ять сходин

— Дурниці! — пирхнув чиновник Адміралтейства.

Сер Волтер підвівся і вийшов із кімнати, а ми залишилися сидіти, безглуздо втупившись у стіл. Він повернувся за кілька хвилин з витягнутим лицем.

— Я поговорив із сером Аллоа, — сказав він. — Висмикнув його просто з ліжка — він був надзвичайно незадоволений. Виявляється, після вечері у Малросса він відразу ж повернувся додому.

— Але ж це чисте безумство! — втрутився генерал Вінстенлі.— Ви хочете сказати, що цей невідомий запросто з’явився сюди і просидів поруч зі мною мало не півгодини, а я не розпізнав обман? Мабуть, Аллоа просто з’їхав з глузду!

— Невже ви не бачите, як тонко вони все прорахували? — сказав я. — Ви були настільки захоплені важливими питаннями, що просто не помічали того, що відбувається прямо у вас під носом. Ви прийняли уявного першого морського лорда за щось само собою зрозуміле. Якби це був хто завгодно інший, ви, можливо, придивилися б уважніше, але присутність Аллоа була для вас абсолютно природною, і це приспало вашу пильність.

Тоді заговорив француз — дуже повільно, але гарною англійською.

— Молодий чоловік має рацію. Він неабияк знається на психології. Наші вороги нас переграли!

Він насупився й обвів поглядом присутніх.

— Я розповім вам одну історію, — сказав він. — Це сталося багато років тому в Сенегалі. Я квартирував в одній віддаленій факторії і, аби згаяти час, ходив на місцеву річку вудити великого вусача. Кошик з моїм обідом возила малоросла арабська кобилка мишастої масті. Одного ранку я захоплено рибалив, а кобилка виявляла дивний неспокій. Я чув, як вона іржала, повискувала і тупотіла, і час від часу заспокоював її голосом, поки всі мої думки були зайняті риболовлею. Мені здавалося, що краєм ока я постійно спостерігаю за конем, якого залишив на прив’язі за двадцять ярдів. Через годину-другу я став подумувати про їжу; зібрав улов у брезентовий мішок і пішов униз за течією річки — туди, де стояла кобила, — на ходу змотуючи волосінь. Коли я підійшов до кобили, збираючись закинути брезент їй на спину… — Він завагався й озирнувся. — Мене насторожив запах. Я підняв голову і побачив за три фути перед собою лева. Старого людожера, який наводив жах на село. За спиною у лева лежало те, що залишилося від кобили, — місиво з крові, кісток і шкури.

— І що ж далі? — запитав я. Мого мисливського досвіду цілком вистачало, щоб зрозуміти: француз каже правду.

— Я встромив йому в пащу вудилище, а ще в мене був пістолет. Крім того, незабаром наспіли мої слуги з рушницями. Але лев усе-таки залишив мені мітку на пам’ять. — Він підняв руку, на якій бракувало трьох пальців. — Вдумайтеся, — сказав він. — Кобила була мертва понад годину, і весь цей час тварюка терпляче стежила за мною. Я не помітив моменту вбивства, тому що звик до занепокоєння кобили, і не звернув уваги на її зникнення, тому що сприймав її тільки як неясний сірувато-коричневий силует на краю поля зору, і цю частину заповнив собою лев. Якщо я, джентльмени, міг так помилитися в краю, де всі людські почуття гранично загострені, що могло перешкодити нам, поглинутим справами і думками, припуститися подібної помилки?

Сер Волтер кивнув. Заперечень ні в кого не знайшлося.

— І все-таки я не розумію, — заперечив Вінстенлі.— Їхньою метою було роздобути диспозиції без нашого відома. Але варто було кому-небудь із нас згадати про нашу сьогоднішню зустріч у розмові з Аллоа, як увесь обман розкрився б.

Сер Волтер сухо розсміявся.

— Вибір Аллоа свідчить про їхню кмітливість. Хіба хтось із нас збирався говорити з ним про сьогоднішній вечір? Наскільки ймовірно, що він сам порушив би цю тему?

Я згадав, що перший морський лорд мав репутацію похмурого мовчуна із запальним характером.

— Але одного я не можу зрозуміти, — сказав генерал. — Яку користь міг здобути шпигун із візиту сюди? Не міг же він винести в голові кілька сторінок цифр і зовсім незнайомих імен!

— Це якраз неважко, — відповів француз. — Гарний агент натренований і має фотографічну пам’ять. Ви помітили, що він не вимовив ні слова, але постійно перебирав документи? Думаю, в голові у нього зафіксовані всі подробиці. Коли я був молодший, я теж міг виконати подібний трюк.

— Що ж, гадаю, нам залишається тільки одне: змінити плани, — сумно промовив сер Волтер.

Віттакер мав вигляд похмурішого за хмару.

— Ви розповіли лорду Аллоа про те, що сталося? — запитав він. — Ні? Ну, не буду стверджувати з абсолютною впевненістю, але майже переконаний, що ми не зможемо внести ніяких серйозних змін. Хіба тільки нам удасться змінити географію Англії.

— Є іще дещо, — вставив Ройє.— Поки ця людина перебувала тут, я говорив зовсім вільно, нічого не приховуючи. Я частково розкрив військові плани свого уряду. Рівно настільки, наскільки мені було дозволено — але для наших ворогів ця інформація безцінна. Ні, друзі мої, я не бачу іншого виходу. Чоловіка, який сюди приходив, і його спільників необхідно затримати, і зробити це негайно!

— Боже праведний, — вигукнув я, — але ж нам навіть зачепитися нема за що!

— Крім того, — підхопив Віттакер, — існує ж пошта. Вважаю, що зараз усі ці відомості уже в дорозі.

— Ні,— заперечив француз. — Ви, як я розумію, мало знаєте про звичаї секретних агентів. Шпигун особисто доставляє здобуті ним дані й особисто отримує винагороду. Ми, французи, дещо знаємо про цю породу. Ще є шанс, друзі мої. Цим людям необхідно перетнути Ла-Манш — отже, є кораблі, які слід обшукати, і порти, за якими слід установити спостереження. Гадаю, цього відчайдушно потребують і Франція, і Британія.

Тверезий і розважливий тон Ройє дещо заспокоїв нас. Він здавався єдиною тут людиною дії. І все ж я не бачив і проблиску надії на їхніх обличчях, та й сам її не відчував. Де, на якому із сотні узбереж, маючи в запасі якихось дванадцять годин, ми зможемо знайти і схопити трійцю найвитонченіших негідників у Європі?

І тут мене осяяло.

— Де записи Скаддера? — крикнув я серу Волтеру. — Заради Бога, швидше, я дещо згадав!

Сер Волтер відімкнув дверцята бюро і простягнув мені записник.

Я квапливо відшукав потрібне місце.

— Тридцять дев’ять сходин, — прочитав я і повторив іще раз: — Тридцять дев’ять сходин, я порахував їх, — приплив 10:17 веч.

Адміралтейський чиновник утупився в мене так, ніби я прямо у нього на очах збожеволів.

— Хіба ви не розумієте, що це ключ? — закричав я. — Скаддер знав, де у цих негідників лігво! Він знав, де саме вони збираються покинути країну, хоч і тримав назву цього місця при собі. Завтра — вирішальний день, і все станеться там, де найвища точка припливу буде о десятій сімнадцять вечора.

— Вони могли втекти вже сьогодні,— спробував заперечити хтось.

— Будь-хто, але не вони. У них є власний таємний маршрут, і вони ні за що не стануть поспішати. Я знаю німців: робочий розпорядок і дотримання плану для них понад усе. Де, чорт забирай, можна роздобути таблиці припливів?

Віттакер раптово підбадьорився.

— Який не є, але це шанс, — сказав він. — Їдьмо в Адміралтейство!

Ми повантажилися в обидва автомобілі, що чекали нас унизу — усі, крім сера Волтера, який вирушив до Скотланд-Ярду, щоб, як він висловився, «мобілізувати Магіллврі». Проминувши пустельні адміралтейські коридори і величезні голі зали, де працювали нічні прибиральниці, ми опинилися в невеликій кімнаті, заставленій книжками і картами. З найдальших закутків військово-морського відомства був витягнутий клерк-черговий, який незабаром доставив з бібліотеки товстий том «Таблиць припливів». Я сів за стіл, інші скупчилися навколо: чомусь вийшло так, що я, невідомо з якої причини, став ніби відповідальним за цю справу.

Однак усе виявилося набагато гіршим, ніж я очікував. У таблицях значилися сотні місць на східному узбережжі країни, і зазначений час верхньої точки припливу підходив щонайменше до п’ятдесяти з них. Потрібно було якимось чином звузити область пошуків.

Я обхопив голову долонями і глибоко замислився. Має існувати якийсь спосіб вирішити цю загадку. Що Скаддер мав на увазі під «сходинами»? Сходини причалу? Але якби йшлося про них, він не став би згадувати їхню кількість. Може, це місце з кількома сходами, що ведуть до моря, одні з яких відрізняються від інших тим, що налічують тридцять дев’ять сходин?

Тут мені майнула нова думка, і я відшукав розклад усіх пароплавних рейсів на континент. Жодне судно не відходило о 10:17.

Чому так важлива найвища точка припливу? Якщо малася на увазі гавань, то зовсім невелика — настільки, що для неї мав значення рівень припливу. Або мова йшла про судно великої водотоннажності. Але в цей час на регулярних лініях не було жодного пароплава, і щось підказувало мені, що шпигуни не стануть переправлятися на континент на пасажирському лайнері, який вирушає з багатолюдного порту. Отже, йдеться про невелику гавань, для якої важливий приплив — або, можливо, ніякої гавані в цьому місці немає зовсім.

Але якщо це невеликий порт, то до чого тут кількість сходин? У жодній з гаваней Англії, які мені довелося побачити, я не зустрічав нічого схожого на сходові марші, що спускаються до причалів. Скаддер безумовно мав на увазі місце з одними-єдиними, але вельми примітними сходами, при цьому приплив там досягає найвищої точки о 10:17. Зрештою я визнав найвірогіднішим розташування цього місця на відкритому узбережжі, але кляті сходини, як і раніше, залишалися для мене загадкою.

Тоді я повернувся до міркувань загального порядку. Звідки від’їхала б до Німеччини людина, яка прагне залишити Англію якомога швидше і непримітніше? Жоден із великих портів для цього не годиться. Ла-Манш і західне узбережжя Шотландії також відпадають: адже ця людина рухається з Лондона. Я виміряв відстань по карті та спробував подумки поставити себе на місце ворогів. Франція їм не підходить, отже, вони спробують дістатися до Остенде, Антверпена або Роттердама, вирушивши зі східного узбережжя — з якогось порту між Кромером і Дувром.

Усе це були вкрай туманні міркування, і я не намагаюся стверджувати, що їх вирізняла якась особлива геніальність. Я аж ніяк не уявляв себе Шерлоком Холмсом. Але я знав, що маю щось на зразок інстинктивної здатності до вирішення подібних проблем. Не знаю, як це пояснити, але я звик використовувати свої мізки на повну потужність доти, поки не впирався в глуху стіну, а після цього покладався на інтуїтивні здогади, і вони майже завжди виявлялися правильними.

Я виклав свої міркування на клаптику адміралтейського паперу. Вони мали такий вигляд.

МАЙЖЕ ТОЧНО:

1) Місце, де є кілька сходів або сходових маршів; потрібні нам сходи відрізняються наявністю тридцяти дев'яти сходин;

2) Верхня відмітка припливу о 10:17 вечора. Відчалити від берега можна тільки при повному припливі;

3) Сходини ці не є сходинами причалу, тому саме місце — швидше за все, не порт;

4) Не існує рейсового нічного пароплава, що відходить о 10:17. Транспортний засіб — трапове [54] судно (навряд), яхта або човен.

На цьому мої логічні висновки закінчувалися. Я склав іще один список, назвавши його «Можливо» — хоча й був упевнений у ньому не більше й не менше, ніж у першому.

МОЖЛИВО:

1) Це місце — не порт, а відкрите узбережжя;

2) Судно невелике — траулер, шхуна, яхта або катер;

3) Розташування — на східному узбережжі між Кромером і Дувром.

Чи не дивно: ось я сиджу за столом під пильними поглядами міністра, фельдмаршала, двох високопоставлених урядовців і французького генерала та намагаюся витягти з карлючок мерця розгадку таємниці, яка для всіх нас — питання мало не життя та смерті.

Тим часом до нас приєднався сер Волтер, потім прибув Магіллврі. Він уже встиг розіслати службовцям портів і залізничних станцій орієнтування з прикметами трьох чоловіків, яких я описав серу Волтеру. Втім, ні він сам, ні інші не сподівалися, що від цього буде якась користь.

— Ось усе, що я зміг із цього вичавити, — нарешті промовив я. — Нам необхідно знайти місце зі сходами, що спускаються до берега, одні з яких складаються з тридцяти дев’яти сходин. Я вважаю, що це ділянка відкритого морського узбережжя з великими скелями десь між затокою Уош і Ла-Маншем. Крім того, приплив у цьому місці завтра ввечері досягне верхньої точки о десятій годині сімнадцять хвилин.

Тут мені спала на думку одна ідея.

— А чи немає у когось із присутніх на прикметі інспектора берегової охорони або кого-небудь у тому ж роді, хто знає східне узбережжя?

Віттакер сказав, що такий чоловік є — він живе у Клепхемі, на південному заході Лондона. Він негайно вирушив за ним на автомобілі, після чого інші розсілися абиде і почали обговорювати ситуацію. Я запалив люльку і ще раз обміркував усе від самого початку — і з таким запалом, що врешті-решт мої мізки остаточно перейшли на холостий хід.

Близько першої години ночі доправили чоловіка з берегової охорони. Він виявився славним стариганом із виправкою морського офіцера, але стосовно до всієї нашої компанії тримався з неймовірною шанобливістю. Я залишив військовому міністру допитати його, оскільки побоювався, що сер Артур визнає зухвалістю з мого боку, якщо я почну ставити йому питання.

— Ми хотіли б, щоб ви розповіли нам про всі відомі вам місця на східному узбережжі, де є великі скелі і до берега спускаються кілька сходів.

Старий замислився і запитав:

— Які сходи ви маєте на увазі, сер? Є чимало місць, де дороги і стежки, що ведуть до моря, прорубані в скелях, і на більшості цих стежок є деяка кількість сходин. Або ви маєте на увазі, так би мовити, справжні сходи — дерев’яні або складені з цегли?

Сер Артур глянув на мене.

— Ми маємо на увазі звичайні сходи, — сказав я.

Старий замовк на кілька хвилин.

— Щось нічого до голови не йде… — нарешті пробурмотів він. — Стривайте-но… Є одне містечко в Норфолку — Братлшем, поряд із полем для гольфу. Там є декілька сходів, аби джентльмени могли діставати втрачені м’ячі.

— Не те, — сказав я.

— Є ще багато пляжних променадів, якщо ви їх маєте на увазі. При кожному морському курорті.

Я мовчки похитав головою.

— Місце має бути більш відлюдним.

— Прошу вибачення, джентльмени, але я нічого більше не можу згадати. Звичайно, є ще й Рафф, але…

— Що це таке? — швидко запитав я.

— Великий крейдяний мис у графстві Кент, неподалік від Брадгейта. На його вершині понабудовано безліч вілл, а від деяких будинків до закритого приватного пляжу спускаються сходи. Це аристократичне містечко, і тамтешні мешканці не надто балакучі.

Я миттю розкрив «Таблиці припливів» і відшукав Брадгейт. П’ятнадцятого червня найвища точка припливу очікувалася там о 10:17 вечора.

— Здається, ми натрапили на слід, — схвильовано вигукнув я. — Як мені дізнатися, коли там буде приплив?

— Можу вам підказати, сер, — сказав береговий охоронець. — Якось я винаймав там будинок — у тому ж місяці, що й тепер, а ночами рибалив у відкритому морі. Приплив там на десять хвилин раніше, ніж у Брадгейті.

Я закрив книгу й обвів поглядом присутніх.

— Якщо в одних із цих сходів виявиться тридцять дев’ять сходин, ми розгадали загадку, джентльмени, — сказав я. — Я хочу попросити вас, сере Волтер, позичити мені ваш автомобіль і дорожню карту. Якщо містер Магіллврі приділить мені десять хвилин, гадаю, ми зможемо дещо приготувати до завтрашнього дня.

Те, що я самовільно взяв на себе відповідальність за всю справу, мало, мабуть, комічний вигляд. Але ніхто з присутніх не став заперечувати: врешті-решт, я брав участь у цій справі від самого початку. Крім того, я звик братися за важкі завдання, а всі ці високопоставлені персони були досить розумні, щоб цього не помітити. А генерал Ройє навіть наділив мене формальними повноваженнями, заявивши: «Щодо мене, то я цілком задоволений тим, що ми довірили цю справу містеру Ганнею».

У результаті о пів на третю ночі я мчав повз залиті місячним світлом живоплоти і поля графства Кент, а поруч зі мною смирно сидів один із найнадійніших агентів Магіллврі — непримітної зовнішності чоловік на ім’я Скейф.