Тридцять дев’ять сходин

Глава 10 Побачення край моря

Рожево-блакитний червневий ранок застав мене, коли я дивився з вікна брадгейтського готелю «Гріффін» на безтурботне море і плавучий маяк біля Кокської обмілини, який звідси, здалеку, здавався не більший за річковий бакен. Однією-двома милями південніше і набагато ближче до берега стояв на якорі невеликий есмінець. Скейф, який колись служив на флоті, упізнав корабель і повідомив мені його назву та ім я капітана, а я відправив ці відомості серу Волтеру телеграмою.

Після сніданку місцевий управитель вручив Скейфу ключ, що підходив до хвіртки всіх сходів на мисі Рафф. Ми прогулялися уздовж кромки мілини, після чого я сів перепочити в затишному куточку серед скель, а Скейф заходився обстежувати скелі, яких тут, на березі, виявилося не менше півдюжини. Я не хотів, щоб мене бачили сторонні, але тепер на пляжі було зовсім порожньо, і за весь час я не помітив нікого, крім чайок.

Огляд і підрахунки зайняли у Скейфа понад годину, і коли він нарешті повернувся до мене, зосереджено заглядаючи в клаптик паперу і з записами, серце у мене мало не вистрибувало з грудей. Ви й самі розумієте: усе залежало від того, чи виявиться моя інтуїтивна здогадка правильною.

Присівши поруч на пісок, агент назвав уголос кількість сходин на всіх тутешніх сходах: тридцять чотири, тридцять п’ять, тридцять дев’ять, сорок дві, сорок сім і двадцять одна — у тому місці, де скелі були трохи нижчі. Я схопився, ледь стримавши радісний крик.

Ми помчали назад у місто і негайно відіслали телеграму Магіллврі. Я зажадав у своє розпорядження півдюжину помічників і велів їм після прибуття оселитися в різних готелях, назви яких були вказані в телеграмі. Після цього Скейф вирушив вивчати віллу, до якої належали сходи з тридцятьма дев’ятьма сходинами, і підступи до неї.

Він повернувся зі звісткою, яка одночасно спантеличувала і вселяла впевненість. Вілла мала назву Трафальгар-Лодж і належала літньому джентльмену на ім’я Епплтон, колишньому біржовому маклеру. Містер Епплтон проводив там більшу частину літа. Перебував він на віллі і зараз, як і майже весь минулий тиждень. Скейфу нічого не вдалося про нього дізнатися, крім того, що Епплтон справляє враження цілком пристойної людини, регулярно платить за рахунками і ніколи не шкодує п’яти фунтів на місцеву благодійність.

Потім Скейф проник у будинок через задній вхід під виглядом комівояжера з продажу швейних машин. На віллі були кухарка, покоївка та економка, які нічим не відрізнялися від прислуги в будь-якому іншому респектабельному домоволодінні середнього класу. Кухарка виявилася не з балакучих і незабаром зачинила двері перед настирним комівояжером; Скейф, утім, був упевнений, що вона все одно нічого не знає. Поряд розташовувався новий, ще не добудований будинок, цілком придатний для спостереження за територією Трафальгар-Лодж, а вілла на протилежному боці вулиці здавалася в оренду, і сад навколо неї мав дикий і занедбаний вигляд.

Я запозичив у Скейфа бінокль і до обіду прогулювався по мису. Зайшовши за ряд вілл, я виявив там відмінний оглядовий майданчик на краю поля для гольфу. Звідти відкривався вид на смужку дерну біля вершини скелі з лавками, розставленими через рівні проміжки, і маленькими прямокутними ділянками, обнесеними огорожею та обсадженими кущами. Саме звідти приватні сходи спускалися на пляж. Я чітко бачив і Трафальгар-Лодж — віллу з червоної цегли із заскленою галереєю, галявиною для тенісу на задньому дворі і квітником, засадженим маргаритками і хирлявою геранню. Перед віллою стирчав флагшток, з якого мляво звисав у нерухомому повітрі британський прапор.

Не минуло й кількох хвилин, як хтось вийшов із будинку і неквапливо рушив уздовж скелі. Придивившись, я переконався, що це старий у світлих штанах, синьому фланелевому піджаку і солом’яному капелюсі. У руках він тримав польовий бінокль і газету. Діставшись однієї з лавок, він сів і почав читати, однак час від часу відкладав газету, направляв бінокль на море і довго розглядав есмінець, що стояв на якорі. Я спостерігав за старим близько півгодини, поки він не встав і не вирушив додому, тому що покоївка покликала його обідати. Тоді я теж повернувся до готелю — з тією самою метою.

Я був злегка збентежений. Я очікував чого завгодно, але тільки не розміреного і нудного проведення часу. Можливо, чоловік із біноклем і був тим самим лисим археологом з ферми посеред вересових пустищ. Однак стверджувати це я б не взявся. Він надзвичайно нагадував задоволеного життям старого птаха — такий тип людей можна зустріти в будь-якому передмісті, на будь-якому курорті. І якби вам знадобився для прикладу зразок абсолютно нешкідливої людської особини, то ви, швидше за все, зупинилися б саме на ньому.

Утім, після обіду, покурюючи на балконі готелю, я піднісся духом, бо побачив саме те, що сподівався побачити і відчайдушно боявся пропустити. З півдня до берега підійшла яхта і кинула якір майже точно навпроти краю мису Рафф. Водотоннажність цього судна становила близько півтораста тонн, військово-морський прапор свідчив про його приналежність до «Ескадри».[55] Ми зі Скейфом спустилися до гавані і найняли човен для риболовлі.

Вечір видався теплий і тихий. Ми наловили фунтів тридцять тріски і сайди на двох, і в штильовому морі мій настрій різко покращився. Над білими скелями Раффа бовваніли червоно-зелені вілли і флагшток Трафальгар-Лодж. Близько четвертої години, досхочу порибаливши, я попросив човняра провезти нас навколо яхти, що покоїлася на воді, немов білий птах, готова у будь-який момент злетіти. Скейф зауважив, що ця яхта, судячи з обводів, мусить розвивати пристойну швидкість — на ній явно встановлено потужний двигун.

Назви на борту не було, але з напису на безкозирці матроса, який драїв на палубі латунні деталі, я зрозумів, що яхта називалася «Аріадна». Заговоривши з ним, я отримав відповідь на м’якому ессекському діалекті. Інший матрос, що проходив повз, повідомив мені час чистою англійською. Наш човняр побився об заклад із кимось із матросів про погоду, і ми кілька хвилин сушили весла, тримаючись біля правого борту судна.

Раптом матроси перестали нас помічати і старанно взялися до справи — на палубу вийшов офіцер. Це був елегантний, підтягнутий молодий чоловік; він поцікавився нашою риболовлею, розмовляючи бездоганною англійською. І все-таки при погляді на нього у мене разом відпали всі сумніви. Коротка стрижка, форма комірця і спосіб зав’язувати вузол краватки походили звідки завгодно, тільки не з Англії.

Моя впевненість зміцніла, але ненадовго: поки ми пливли назад до Брадгейта, мене знову почали долати сумніви. Наші противники знали, що Скаддер поділився зі мною всією відомою йому інформацією, і саме він дав мені ключ до цього місця. Але якщо вони знали, що Скаддер мав цей ключ, хіба не подбали би про те, щоби змінити свої плани? Занадто багато стояло на кону, аби допустити бодай найменший ризик. Учора ввечері я з упевненістю говорив про те, що німці завжди чітко дотримуються розробленої схеми, але якщо у них виникнуть хоч найменші підозри, що я йду по їхньому сліду, буде нерозумно з їхнього боку не спробувати мене зупинити.

Я запитав себе: чи міг чоловік, якого я бачив учора ввечері в холі будинку сера Волтера, здогадатися, що я його впізнав? Чуття підказувало мені, що ні, і я твердо вирішив виходити із цього. Ще ніколи вся ця справа не здавалася мені такою заплутаною, як у той момент, коли, за всіма розрахунками, я мав би радіти майже гарантованому успіху…

У готелі Скейф відрекомендував мене капітану есмінця. Коротко з ним переговоривши, я вирішив, що варто витратити ще годину-другу й уважніше постежити за Трафальгар-Лодж.

Я знайшов місцинку вище по схилу пагорба, у саду покинутої вілли. Звідти відкривався чудовий вид на галявину, де двоє гравців якраз почали партію в теніс. Одним із них був старий, якого я вже бачив, іншим — чоловік трохи молодший, із шарфом клубних кольорів, зав’язаним навколо талії замість пояса. Грали вони з великим завзяттям, як справжні городяни, які вирішили якомога сильніше навантажити свої м’язи і провітрити легені на чистому повітрі.

Нічого більш невинного, ніж це видовище, не можна було й уявити. Досхочу накричавшись і нареготавшись, вони зробили перерву, щоб осушити по високому келиху, які на металевому підносі подала їм покоївка.

Я протер очі та запитав себе: чи не є я останнім дурнем у цьому всесвіті? Людей, які полювали за мною в шотландських пустищах на аероплані та в автомобілі — і особливо цього диявольського археолога, — оточували таємниця і морок. Їх неважко було асоціювати з ножем, який приштрикнув Скаддера до підлоги, і з жахливими замірами, прихованими під маскою миролюбності. Але переді мною були двоє простодушних городян, зайнятих нешкідливими фізичними вправами, що збиралися ось-ось повернутися в будинок до звичайної вечері, а за столом вони будуть обговорювати ціни на ринках, останні крикетні матчі і плітки їхнього рідного Сербітона.[56] Я готував пастку для стерв’ятників, але в сильце зненацька потрапили зо два жирних дроздів.

Незабаром з’явився ще один персонаж — молодий чоловік на велосипеді з мішком ключок для гольфу. Він неквапливо пройшов до тенісного корту, де був зустрінутий перебільшено бурхливими привітаннями. Двоє гравців явно над ним кепкували, і це кепкування звучало зовсім по-англійськи. Потім товстун, витерши чоло шовковою хустиною, оголосив, що має прийняти душ. Я навіть розчув його слова: «Еге ж, змусив ти мене попотіти, Бобе! Але тепер, коли я скинув пару-трійку фунтів, кінець твоїй перевазі. Завтра я всерйоз візьмуся за тебе, і тоді попуску точно не чекай!»

У всьому світі не було нічого більш англійського, ніж остання фраза!

Уся ця компанія попрямувала до будинку, а я залишився на місці, відчуваючи себе повним ідіотом. Схоже, я таки взяв помилковий слід. Припустимо, ці люди прикидаються. Але якщо це так — на кого розраховано їхнє удавання? Вони й гадки не мали, що я сиджу в заростях рододендронів за якихось п’ятдесят ярдів від них. Просто неможливо повірити, що ці троє добродушних джентльменів є чимось більшим, ніж звичайними мешканцями лондонського передмістя, які обожнюють ігри на свіжому повітрі. Нудні, тупуваті, обмежені, але явно такі, що не мають жодного відношення до шпигунського ремесла.

І все-таки їх було троє: старий, товстун і третій — смаглявий і худорлявий. Їхня вілла за багатьма ознаками збігалася з указівками у нотатках Скаддера, а за півмилі від неї стояла на якорі моторна яхта щонайменше з одним офіцером-німцем на борту. Я згадав про вбитого Каролідеса, про Європу, що вже здригалася від перших поштовхів майбутнього світового землетрусу, і про тих, кого я залишив у Лондоні,— людей, які з тривогою чекали розвитку подій у найближчі години. Прямо зараз сили пекла готувалися вирватися на волю. Так, «Чорний Камінь» переграв нас усіх, і якщо йому вдасться пережити цю червневу ніч, він безперешкодно покладе свій приз у банк.

Отже, залишався єдиний варіант: продовжувати робити свою справу так, ніби в мене немає і не було ніяких сумнівів — і якщо вже мені судилося виставити себе метушливим дурнем, зробити це слід ефектно і красиво.

Ніколи в житті я не брався за справу з більшою неохотою, ніж тієї хвилини. Я радше увірвався б у лігво анархістів із браунінгом на взводі або виступив з мухобійкою проти розлюченого лева, ніж удерся до затишної вілли трьох життєрадісних англійців із заявою, що їхня гра програна. О, як би вони наді мною посміялися!

Але тут я несподівано згадав про людину, яку одного разу вже споминав на цих сторінках. Мій приятель, старина Пітер Пієнаар, був найкращим слідопитом і розвідником із тих, кого я знав у Родезії,— але перш ніж стати респектабельним професіоналом, йому не раз доводилося вступати в конфлікти із законом і перебувати в розшуку. Якось ми з Пітером розговорилися про методи маскування, і він виклав мені свою теорію, яка мене вразила. Він сказав, що звичайні прикмети — крім абсолютно незаперечних, на кшталт відбитків пальців — майже не допомагають упізнанню, якщо втікач знає свою справу. Він висміяв фарбоване волосся, накладні бороди та інший дешевий маскарад. Насправді важливе тільки те, що Пітер назвав «атмосферою».

Якщо людина володіє умінням створити навколо себе обстановку, абсолютно не схожу на ту, в якій її бачили вперше, і — саме в цьому вся суть — злитися з цією обстановкою і вести себе так, ніби вона ніколи її не залишала, вона може загнати в глухий кут найпроникливіших детективів на світі. Пітер розповів мені, як одного разу запозичив у когось чорне пальто, вирушив до церкви і почав співати псалми і гімни, дивлячись в одну книгу з тим чоловіком, який його розшукував. Якби цей чоловік коли-небудь зустрічав Пітера у пристойній компанії, він неодмінно впізнав би його; але він бачив його тільки раз — коли Пітер погасив світло в пабі, палячи по лампам відразу з двох револьверів.

Цей спогад приніс мені першу розраду за весь день. Пітер був стріляним горобцем, а ті, за ким я стежив, — елітою у своїй справі. Що, як вони грали в гру Пітера? Тільки новачок намагається змінитися зовні. Розумний має звичайний вигляд, але спритно змінюється зсередини.

Пам’ятав я й інше правило Пітера — те, що стало мені в пригоді, коли я був «дорожнім робочим». «Ти не зможеш зіграти свою роль переконливо, якщо не вселиш собі, що ти і вона — одне ціле». Мої підопічні не мали потреби акторствувати — досить було просто «повернути вимикач» і найприроднішим чином перетворитися на завзятих тенісистів з усіма їхніми звичними манерами і слівцями. Звучить банально, але Пітер постійно підкреслював, що саме в цьому і полягає головний секрет усіх знаменитих злочинців.

Час наближався до восьмої вечора, і я повернувся до готелю, щоб зустрітися зі Скейфом і проінструктувати його. Ми домовилися, як розставити наших людей, після чого я вирішив прогулятися, бо геть утратив апетит. Обійшовши пустельне поле для гольфу, я попрямував до однієї місцинки на скелях на північ від вілл.

На вузьких охайних доріжках назустріч мені траплялися відпочивальники в білих фланелевих брюках, які поверталися з кортів і приватних пляжів. У морській далині, оповитій синіми сутінками, я помітив вогні «Аріадни» й есмінця, що стояв далеко на півдні, а за Кокською обмілиною — ходові вогні пароплавів, що прямували до гирла Темзи. Усе навколо було таким мирним і звичним, що мій ентузіазм розсіювався з кожною хвилиною. Мені знадобилася вся моя рішучість, аби близько половини десятої завернути до Трафальгар-Лодж.

Дорогою я відчув непідробну радість, зустрівши породистого хорта, який трусив підтюпцем поруч із нянею з дитячою коляскою. Побачивши його, я пригадав пса, який був у мене в Родезії,— я частенько брав його з собою на полювання в горах Палі. Ми вистежували невеличких антилоп сірувато-брунастої масті, й одного разу, погнавшись за дорослим самцем, обидва його упустили. Хорт переслідує дичину, покладаючись на свій гострий зір, мої очі теж рідко мене підводять, але того разу наша жертва зникла просто у нас під носом. Пізніше я з’ясував, як їй це вдалося. На тлі сірих кам’янистих пагорбів антилопу так само неможливо розрізнити, як сіру ворону на тлі дощової хмари. Їй не треба було втікати — досить було просто застигнути на місці, злившись із пейзажем.

Щойно ці спогади пронеслися у мене в голові, я подумав про свою ситуацію і дійшов висновку: «Чорному Каменю» не було потреби тікати. Він просто розчинився в навколишньому ландшафті, а значить, я на правдивому шляху. Я міцно, як цвях, уколотив цю думку собі в голову і поклявся ні на мить не забувати про це. Отже, останнє слово знову залишилося за Пітером Пієнааром.

До цього часу люди Скейфа мали зайняти свої пости, але я ніде не помітив жодного з них. Вілла стояла, доступна всім поглядам, немов ринкова площа. Трифутова огорожа відділяла її від дороги, висіченої у скелях. Усі вікна на першому поверсі були розчинені; приглушене світло і звуки голосів указували на їдальню, де мешканці будинку якраз закінчували вечерю. Усе було відкрито й чесно, як на благодійних зборах у церкві. І все-таки я відчинив хвіртку і подзвонив у дзвіночок.

Людина на зразок мене, що чимало побродила по світу, як не дивно, чудово розуміється з представниками двох прямо протилежних класів — назвемо їх умовно верхнім і нижнім. Вона розуміє їх, вони розуміють її. Я легко знаходив спільну мову з пастухами, волоцюгами і дорожніми робочими і в той же час міг невимушено спілкуватися з такими людьми, як сер Волтер та інші представники військового істеблішменту, з якими я бачився вчора ввечері. Не знаю чому, але це так. А ось світ ситого й самовдоволеного середнього класу — мешканців комфортабельних вілл і передмість — для мене закритий. Я не знаю, як усі ці люди дивляться на речі, не розумію умовностей і звичаїв, прийнятих у їхньому колі, і тому поводжуся з ними обережно, як з африканською чорною мамбою, що переповзає стежину. Ось чому, коли охайна і бездоганно ввічлива покоївка відчинила мені двері, я не відразу знайшов, що сказати.

Прочистивши горло, я все ж запитав, чи вдома містер Епплтон, і покоївка проводила мене в будинок. Я розраховував несподівано увійти прямо в їдальню, викликавши своєю раптовою появою шок, який ясно вкаже, що мешканці будинку мене впізнали, і підтвердить усе інше. Натомість я опинився у скромному холі, обстава якого відразу заволоділа моєю увагою. Там усюди були розкидані ключки для гольфу й тенісні ракетки, солом’яні капелюхи й кепі, кілька пар рукавичок і з півдюжини тростин, подібних до тих, які можна бачити в тисячах британських будинків. На кришці старовинної дубової скрині лежала купа акуратно складених пальт і непромокальних плащів; на столі цокав дідівський годинник; на стінах висіли кілька старовинних латунних грілок, барометр і естамп із зображенням перегонів… Усе було чинно і благопристойно, як в англіканській церкві.

Повернувшись, покоївка спитала, як про мене доповісти, я машинально назвав своє справжнє ім’я, і вона пішла до їдальні через курильню, що прилягала до правої частини холу. Я не мав часу як слід її розглянути, але встиг помітити над каміном кілька групових світлин у рамках і ладний був заприсягтися, що зроблені вони в одній з англійських приватних шкіл або коледжів. Я встиг кинути на них побіжний погляд, після чого поквапом наздогнав покоївку, але все одно запізнився: вона вже увійшла в їдальню і голосно назвала моє ім’я. Можливість побачити, як на нього відреагує ця трійця, була прогаяна.

Щойно я увійшов, старий, який сидів на чолі столу, підвівся і повернувся обличчям до мене, щоб привітати відвідувача. Він був у вечірньому костюмі — короткому піджаку і чорній краватці; так само був одягнений і той, кого я про себе називав «товстуном». На третьому, смаглявому, були синій костюм і сорочка з відкладним комірцем. На кишені піджака красувалася емблема якогось клубу або школи.

Манери старого були бездоганні.

— Містере Ганней? — ніби трохи вагаючись, промовив він. — Ви хотіли мене побачити? Одну хвилинку, друзі, і я знову до вас приєднаюся… Давайте перейдемо до курильні! — звернувся він до мене.

Не відчуваючи в глибині душі ані найменшої впевненості, я все-таки змусив себе продовжити розпочату гру. Кімната для куріння мені не підходила, тому я мовчки підсунув стілець і сів біля стіни.

— Гадаю, ми вже зустрічалися раніше, — сказав я, — і, здається, ви знаєте, чого я хочу.

Світло в кімнаті було неяскраве, але, наскільки я міг бачити їхні обличчя, вони чудово грали свої ролі.

— Можливо, можливо, — промовив старий. — У мене погана пам’ять, але, боюся, вам так чи інакше доведеться викласти мені вашу справу, сер, бо я, правду кажучи, не маю уявлення, чого ви хочете.

— Що ж, у такому разі,— сказав я, не в змозі позбутися думки, що верзу повну нісенітницю, — я прийшов сказати вам, що гру закінчено. Я маю ордер на ваш арешт, джентльмени.

— Арешт? — перепитав старий з абсолютно враженим виглядом. — Арешт! Боже правий! І в чому ж нас звинувачують?

— У вбивстві Франкліна Скаддера, яке сталося в Лондоні двадцять третього травня цього року.

— Ніколи ні про що подібне не чув, — ошелешено пробурмотів старий.

Тут утрутився «товстун»:

— Це вбивство на Портленд-Плейс, я читав про нього в газетах. Боже праведний, ви, напевно, спали з розуму, сер! Кого ви представляєте?

— Скотланд-Ярд, — незворушно повідомив я.

Після цього на хвилину запанувала мовчанка.

Старий дивився у свою тарілку, машинально катаючи по столу горіх. Він здавався втіленням цілковитого нерозуміння.

Тоді знову заговорив «товстун» — злегка затинаючись, як людина, що насилу добирає слова.

— Не засмучуйтеся, дядьку, — сказав він. — Усе це якась безглузда помилка; такі речі іноді трапляються, і ми можемо легко все виправити. Нам не стане жодних зусиль довести свою невинність. Мене двадцять третього травня взагалі не було в Англії, Боб перебував у приватній клініці, а ви, хоч і були в Лондоні, напевно можете розповісти, чим ви там займалися, а свідки, щоб підтвердити це, знайдуться.

— Правильно, Персі! Це досить просто. Двадцять третє! Це був наступний день після весілля Аґати. Дайте подумати… Чим я займався? Уранці я повернувся з Вокінга[57] і поснідав у клубі з Чарлі Саймонсом. Потім… Еге ж, обідав я з Фішмонгерами. Пам’ятаю, пунш не пішов мені на користь і наступного ранку мені було не по собі. Чорт забирай, та ось же сигарна коробка, яка залишилася у мене після того обіду!.. — Він указав на коробку, що стояла на столі, і нервово засміявся.

— Я гадаю, сер, — сказав молодий чоловік, шанобливо звертаючись до мене, — ви незабаром самі переконаєтеся, що помилилися. Ми, як і всі англійці, готові співпрацювати з представниками закону і не хочемо, щоб Скотланд-Ярд опинився в безглуздому становищі. Правильно, дядьку?

— Звичайно, Боб! — До старого, схоже, знову повернулася впевненість. — Зрозуміло, ми зробимо все, що в наших силах, щоб допомогти владі. Але це… Це вже занадто. З цим я не можу змиритися…

— Уявляю, як буде хихикати Неллі,— зауважив «товстун». — Вона вічно твердить, що можна померти з нудьги, коли з тобою ніколи нічого не трапляється. А тепер трапилося — та таке, що тільки знай ухиляйся! — І він весело розсміявся.

Сміх цей був майже задоволеним.

— Саме так! Буде про що розповісти в клубі. Справді, містере Ганней: я, напевно, повинен обурюватися, щоб підтвердити свою невинність, але все це вже занадто смішно! Я готовий навіть вибачити вас за те, що ви мало не змусили мене злякатися! Ви мали такий похмурий і зосереджений вигляд, що я вже був злякався: чи не страждаю я на лунатизм і не блукаю ночами містом, убиваючи людей?

Це не могло бути акторською грою — усе мало абсолютно природний вигляд. Моїм першим поривом було вибачитися і забратися з Трафальгар-Лодж геть. Але я сказав собі, що мушу довести справу до кінця, навіть якщо мені судилося стати посміховиськом для всієї Британії. При світлі свічок, що горіли на обідньому столі, мало що можна було розгледіти, і я, аби приховати розгубленість, підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув електричні лампи. Потік світла, що несподівано ринув у вічі, змусив усіх трьох примружитися. Я застиг навпроти, пильно вивчаючи їхні обличчя.

Що ж, і це мені нічого не дало. Один із них був старий і лисий, другий огрядний, третій смаглявий і худорлявий. Ніщо не завадило б цим людям полювати на мене в Шотландії, хоча прикмет, за якими їх можна було розпізнати, я також не виявив. Досі не розумію, чому я, людина пам’ятлива і вельми спостережлива, був так упевнений у власних висновках. Ці люди здавалися рівно тими, ким себе називали, — а я не міг сказати про жодного з них нічого певного.

Тут, у цій затишній їдальні з гравюрами на стінах і портретом літньої леді у плоєному комірці над каміном, я ніяк не міг знайти нічого спільного між ними й тими горлорізами, що ганялися за мною по вересовим пустищам Шотландії. На столі прямо переді мною лежав срібний портсигар з гравіюванням, і прочитавши написане, я дізнався, що це приз, присуджений містеру Персівалю Епплтону, есквайру і члену клубу Беди Преподобного, за участь у турнірі з гольфу. Мені доводилося щосили чіплятися за слова Пітера Пієнаара, аби просто не втекти з цього будинку.

— Отже, — ввічливо сказав старий, — вас переконали результати вашого огляду, сер?

Я промовчав.

— Сподіваюся, — продовжував він, — ваші уявлення про обов’язок не постраждають від того, що вам доведеться облишити цю безглузду витівку? Я не маю наміру скаржитися вашому начальству, але ви самі бачите, які незручності завдають поважним людям ваші непродумані дії.

Я похитав головою.

— О Боже! — вигукнув худорлявий молодик. — Це вже дійсно занадто!

— Ви збираєтеся відправити нас до поліцейської дільниці? — поцікавився «товстун». — Це могло би бути найкращим виходом із положення, але вас, як я розумію, не влаштує місцеве відділення. Я маю право поглянути на ваш ордер, але не хочу кидати на вас тінь. Ви лише виконуєте свій обов’язок. Хоча все це, погодьтеся, зовсім безглуздо. Що ви маєте намір зробити?

У мене не залишалося вибору: або покликати моїх людей і наказати їм заарештувати всіх трьох, або визнати свою помилку і забратися геть. Мене буквально загіпнотизував цей будинок з його атмосферою кричущої невинності — і не просто невинності, а чесного, глибоко щирого здивування і занепокоєння, виразно написаного на трьох обличчях.

«Ох, Пітере, Пітере!..» — подумки звернувся я, майже вже зважившись проклясти свою самовпевненість і принести всій трійці вибачення.

— Поки те та се, давайте зіграємо партію в бридж, — раптом запропонував «товстун». — Це дасть містеру Ганнею час усе обміркувати як слід — а нам, знаєте, якраз бракує четвертого гравця. Ви граєте, сер?

Несподівано для себе я погодився — так, ніби йшлося про рядову пропозицію зіграти в якомусь клубі. Мабуть, я і справді перебував під гіпнозом. Ми пройшли до курильні, де містився ломберний столик, мені запропонували закурити й випити. Я, немов уві сні, зайняв своє місце за столом. Вікно було відчинене, усе навколо — і скелі, і море — потопало в повені місячного світла, і у мене в голові також не було нічого, крім рівного місячного сяйва. До моїх партнерів повернулася колишня самовпевненість, і вони почали невимушено теревенити, пересипаючи жарти жаргонними слівцями, які можна почути в будь-якому гольф-клубі. Я сидів похнюплений, з безцільно блукаючим поглядом, — і, мабуть, мав украй безглуздий вигляд.

Я опинився в парі зі смаглявим молодиком. Узагалі-то я непогано граю в бридж, але в той вечір грав на рідкість кепсько. Вони бачили, що я глибоко стурбований, і це дозволило їм розслабитися ще більше. Час від часу я дивився на їхні незворушні обличчя, але нічого не міг на них прочитати. Справа була не в тому, що ці люди мали інакший вигляд — вони й були іншими. Я відчайдушно, як за останню соломинку, чіплявся за слова Пітера Пієнаара.

І тут сталося те, що змусило мене подолати тупе заціпеніння.

Старий простягнув руку, щоб запалити сигару. Але не відразу підніс її до губ, а на мить відкинувся у кріслі і побарабанив пальцями по колінах.

Я запам’ятав цей жест із тієї самої хвилини, коли стояв перед власником маєтку, розташованого в серці вересового пустища, а його підручні цілилися мені в потилицю.

Усе це зайняло не більше секунди, і шанси на те, що цієї секунди я буду дивитися в карти і нічого не помічу, становили тисячу до одного. Але я не дивився в карти, і тієї ж миті каламутна пелена розсіялася, і я наново побачив своїх партнерів — з абсолютною ясністю усвідомивши, хто вони такі.

Годинник на каміні пробив десять.

Троє облич змінилися буквально на очах, відразу розкривши свої таємниці. Смаглявий молодик був убивцею. Тепер я виразно бачив жорстокість і нещадність там, де раніше помічав тільки добродушність і гумор. Саме його ніж — я був абсолютно впевнений у цьому — пришпилив бідолаху Скаддера до мостини. Тільки такий негідник, як він або подібний до нього, міг всадити кулю в Каролідеса.

Я перевів погляд на «товстуна»: риси його обличчя ніби розпливлися на мить і знову здобули різкість. По суті, обличчя в нього не було — натомість використовувалася дюжина масок, які він міг надягати, коли йому заманеться. Цей агент напевно був першокласним актором. Можливо, саме він зіграв лорда Аллоа минулої ночі, хоча зараз це не мало значення. Я подумки запитав себе, чи не був «товстун» тим чоловіком на вулиці, який вистежив Скаддера і сунув йому свою візитівку. Скаддер стверджував, що той шепелявить, і я легко міг уявити, якого жаху ця вдавана шепелявість нагонила на мого лондонського гостя.

Але головним із них був, звичайно, старий. Досконалий мозок — крижаний, розважливий, точний і безжальний, як паровий молот. Тепер, коли моїм очам відкрилася істина, я вже не розумів, як міг бачити в ньому доброзичливість. Його щелепи були тверді, як загартована сталь, а очі світилися нелюдським вогнем, немов у хижого птаха. Я продовжував гру, але з кожною секундою в моєму серці росла ненависть. Вона буквально душила мене: коли до мене звернувся партнер, я не зміг відповісти. Терпіти цю компанію ставало все складніше.

Тут старий присвиснув:

— Гей, Бобе! Глянь-но на годинник! Як би тобі не запізнитися на потяг. Сьогодні Бобу необхідно з’їздити в місто, — додав він, звертаючись до мене. У його голосі бринів жахливий фальш. Я теж глянув на циферблат настільного годинника: було близько пів на одинадцяту.

— Боюся, йому доведеться відкласти свою поїздку, — холодно промовив я.

— О чорт! — нервово вигукнув молодий чоловік. — Я думав, ви вже награлися в цю нісенітницю. Зрозумійте, я мушу їхати! Я повідомлю вам мою лондонську адресу і, якщо це необхідно, залишу яку завгодно заставу.

— Ні,— сказав я. — Ви повинні залишитися тут.

Гадаю, у цей момент вони зрозуміли, що гра близька до кінця. Їхнім єдиним шансом було переконати мене, що я помилився, і це не спрацювало.

Тоді знову заговорив старий:

— Я готовий поручитися за мого племінника. Це мусить вас задовольнити, містере Ганней!

Мені здалося, чи я справді почув запинку в його гладкій мові? Напевно, так воно і було, тому що коли я знову глянув на нього, його яструбині очі затяглися тією плівкою, моторошний спогад про яку назавжди засів у моїй пам’яті.

Я засвистів у свисток.

Тієї ж миті всі вогні в будинку погасли. Пара міцних рук обхопила мене за талію, блокуючи кишені, у яких могла виявитися зброя.

— Schnell, Франц! — прокричав чийсь голос. — Das Boot, das Boot![58]

У той же момент на залитій місячним світлом галявині зовні з’явилися силуети агентів Магіллврі. Смаглявий молодик, перш ніж я встиг дістати до нього кулаком, метнувся до вікна, вистрибнув у сад і буквально перелетів через невисоку огорожу. Я вчепився у старого, а кімнату, як мені здалося, відразу ж заповнила безліч темних постатей. Краєм ока я встиг помітити, як «товстуна» тягнуть за воріт, але в той же час продовжував стежити за тим, що діялося зовні.

Той, кого назвали Францем, мчав по рінявій доріжці до хвіртки, що відкривала доступ до сходів, які спускалися на пляж. Один із наших людей спробував був його переслідувати, але розрив був занадто великий. Хвіртка з гуркотом зачинилася за втікачем, а я, міцно стискаючи обома руками глотку старого, продовжував стояти і дивитися. Це тривало рівно стільки, скільки було потрібно, щоб подолати тридцять дев’ять сходин, що ведуть до моря.

Зненацька мій бранець вирвався і кинувся до стіни. Почулося клацання, як від звичайного кімнатного вимикача, після чого десь глибоко, немов у надрах землі, прокотився глухий рокіт, а в вікно я побачив хмару крейдяного пилу, що зметнулася над урвищем і сходами, від яких напевно залишилися одні уламки.

Нарешті хтось здогадався ввімкнути світло.

Старий спрямував на мене скажений погляд.

— Франц у безпеці! — хрипко вигукнув він. — Вам його не догнати… Ми перемогли!.. Der Schwarze Stein ist in der Siegeskrone![59]

У цих очах було щось більше, ніж звичайне торжество. Раніше затягнуті плівкою, як у хижого птаха, тепер вони палали шаленою гордістю. У них горів той білястий жар, який мені доводилося бачити тільки у фанатиків, і я вперше усвідомив, яка могутня сила мені протистояла. Цей чоловік був не просто шпигуном — він був патріотом своєї батьківщини, але в найспотворенішому розумінні цього слова.

Коли наручники зі дзвоном клацнули на його зап’ястях, я звернувся до нього:

— Сподіваюся, Франц гідно прийме свій тріумф. Хоча мушу застерегти: яхта «Аріадна» захоплена нашими людьми приблизно годину тому.

Через три тижні, як тепер усім відомо, почалася війна. Незабаром після початку бойових дій я вступив до Нової армії[60] і, завдяки досвіду, отриманому в Південній Африці під час війни з матабеле, відразу отримав звання капітана. Але, гадаю, для перемоги я зробив набагато більше ще до того, як одягнувся в хакі.