Тридцять дев’ять сходин

Глава 8 Поява «Чорного Каменя»

Наступного ранку я спустився до сніданку після восьми годин безтурботного сну без сновидінь і застав сера Волтера за розшифруванням телеграми, що лежала на столі між кексами і джемом. Його вчорашній бадьорий рум’янець здавався злегка побляклим.

— Після того як ви пішли спати, я ще цілу годину розмовляв по телефону, — сказав він. — Я домігся, щоб мій начальник поговорив з першим лордом[48] і військовим міністром — вони привезуть першого заступника начальника французького генерального штабу Ройє на день раніше. Телеграма ця якраз доводить до відома про те, що все владнано. Ройє буде в Лондоні о п’ятій вечора. Це ж треба: кодове слово для настільки поважної персони — «кабанчик»! — Він указав мені на страви, що стояли на столі, і продовжував: — Щоправда, я не надто впевнений, що з цього вийде якась особлива користь… Якщо вашим «друзям» вистачило розуму, аби розкрити первісний план, їм цілком вистачить його, аби виявити зміни в цьому плані. Дорого би я дав за те, щоби з’ясувати, де саме відбувається витік інформації… Ми вважали, що крім нас п’ятьох у всій Англії немає нікого, хто знав би про візит Ройє — і можу вас запевнити, що у Франції таких людей ще менше, оскільки вони стежать за цими речами навіть ретельніше, ніж ми.

Поки я їв, він продовжував говорити — і не встиг я закінчити трапезу, як став, на власний подив, повноцінною довіреною особою.

— Хіба диспозиції кораблів не можна змінити? — нарешті запитав я.

— Можна, — сказав він. — Але ми хочемо цього уникнути, якщо знайдеться якась можливість. Диспозиції — результат колосальної інтелектуальної роботи штабів, і будь-яка зміна їх тільки погіршить. Крім того, неможливо просто змінити один або два пункти диспозицій. Хоча дещо — у разі потреби — гадаю, усе-таки можна зробити. Але ви бачите, як це важко, Ганнею. Наші вороги не настільки дурні, щоб залізти в кишеню або портфель до Ройє або затіяти ще якусь дитячу гру в тому ж дусі. Вони знають, що це спровокує конфлікт і змусить нас насторожитися. Їхня мета — отримати цю інформацію так, щоб ніхто з нас ні про що не здогадався, а Ройє повернувся в Париж, будучи цілком певним, що його місія абсолютно конфіденційна. У будь-якому іншому разі вони зазнають фіаско, оскільки добре розуміють: як тільки ми що-небудь запідозримо, усю диспозицію буде докорінно змінено.

— Тоді ми мусимо ні на крок не відходити від француза, поки він не повернеться додому, — сказав я. — Адже вони можуть перехопити інформацію вже в Парижі, і, швидше за все, так і зроблять. Це означає, що просто зараз вони плетуть у Лондоні якусь хитромудру інтригу, що, як вони сподіваються, дозволить їм зірвати банк.

— Ройє пообідає з моїм шефом, після чого нанесе мені візит і зустрінеться тут із Віттакером з Адміралтейства, сером Артуром Дрю і генералом Вінстенлі. Перший лорд із нагоди хвороби відбув до Шерінгема.[49] У моєму будинку Ройє отримає від Віттакера деякий документ, потім буде доставлений автомобілем у Портсмут, а звідти есмінець переправить його до Гавру. Його поїздка занадто важлива, щоб зафрахтувати для неї звичайний пасажирський пароплав. Ройє ні на мить не залишать без догляду, поки він не ступить, цілий і неушкоджений, на французьку землю. Це ж стосується і Віттакера — до тих пір, поки він не зустрінеться з Ройє. Ми уживаємо всіх мислимих заходів, і важко уявити, що десь буде допущений прорахунок. І все ж я, зізнатися, нервую. Убивство Каролідеса здійме переполох у дипломатичних колах усієї Європи.

Після сніданку він запитав мене, чи вмію я водити машину. Я відповів ствердно.

— Що ж, тоді на сьогодні ви станете моїм шофером. Одягніть екіпіровку Гадсона: вона вам саме в міру. Вам не звикати, а ризикувати зайвий раз нам ні до чого.

Уперше приїхавши до Лондона, я купив автомобіль і здійснив кілька поїздок півднем Англії, оскільки дещо знав про його географію. Тому ми з сером Волтером вирушили до Лондона по Бат-Роуд,[50] розвинувши досить пристойну швидкість. Стояв м’який, абсолютно безвітряний червневий ранок, що обіцяв спекотний день, і стрімка поїздка по свіжовимитих вулицях провінційних містечок у долині Темзи надавала ні з чим не порівнянне задоволення. Я висадив сера Волтера біля його будинку на Куїн-Еннс-Гейт[51] рівно о пів на дванадцяту. Дворецький з його багажем мав незабаром прибути слідом — але потягом.

Насамперед сер Волтер повів мене у Скотланд-Ярд. Там нас зустрів манірний джентльмен з гладко виголеним адвокатським обличчям.

— Я привів вам убивцю з Портленд-Плейс, — відрекомендував мене сер Волтер.

Відповіддю була досить кисла посмішка.

— Раніше це був би бажаний подарунок, Булліванте. Гадаю, переді мною той самий містер Річард Ганней, який кілька днів поспіль так цікавив мій відділ.

— Містер Ганней зацікавить його знову. Він зможе вам чимало розповісти, але не сьогодні. З огляду на деякі досить вагомі причини його розповідь доведеться відкласти на чотири години. Після цього, обіцяю, ви почуєте історію, яка вас розважить — а можливо, і послужить вам уроком. Я хочу, щоб ви запевнили містера Ганнея в тому, що в подальшому він не буде відчувати жодних незручностей з боку влади.

Запевнення було негайно дано.

— Ви можете продовжувати своє звичайне життя з того місця, на якому його вимушено перервали, — оголосив голений джентльмен. — Ваша квартира, у якій ви, ймовірно, не захочете залишатися після того, що сталося, чекає на вас; за нею доглядає ваш помічник. Оскільки вам не було пред’явлено офіційних звинувачень, ми вирішили, що в публічному відновленні вашої репутації немає потреби. Але тут, звичайно, останнє слово залишається за вами.

— Можливо, нам іще знадобиться ваша допомога, Магіллврі,— сказав сер Волтер, прощаючись.

Потім він відпустив мене.

— Приходьте до мене завтра, Ганнею. Не буду нагадувати, що вам слід тримати язик за зубами. На вашому місці я б раніше пішов спати — вам напевно потрібно надолужити не одну безсонну ніч. Зараз вам узагалі краще залягти на дно — якщо вас побачить який-небудь ваш «друг» із «Чорного Каменя», ви можете мати серйозні неприємності.

Утішно було знову відчути себе ледарем. Спочатку, звичайно, мені було приємно усвідомлювати, що я вільна людина і можу йти куди завгодно без усякого побоювання. Я прожив поза законом усього місяць, але й цього мені цілком вистачило.

Насамперед я подався в «Савой» і, ретельно вивчивши меню, з’їв відмінний ланч, після чого викурив найкращу сигару, яка тільки знайшлася в цьому закладі. Однак нервова напруга не покидала мене. Коли я ловив на собі погляд кого-небудь із відвідувачів, на мене відразу ж накочувався напад підозрілості, і я починав ламати голову — чи не замишляє він убивство.

Після цього я вирішив прогулятися, зловив таксі і, проїхавши кілька миль, виявився в Північному Лондоні. Назад я повертався через поля і шеренги заміських вілл із терасами і садами, потім через нетрі та квартали злачних місць. Шлях зайняв не менше двох годин, і весь цей час моє занепокоєння неухильно зростало. Я відчував, що відбуваються або ось-ось відбудуться величезні, страшні події, а я, той, хто зіграв у всій цій історії роль шестірні в передавальному механізмі, залишився не при ділі. Ройє зійде на причал у Дуврі, сер Волтер буде обговорювати секретні плани з ліченими утаємниченими людьми в Англії, а десь у темряві почне діяти «Чорний Камінь». Мене не залишало відчуття небезпеки, навислої біди — а разом з тим і дивна впевненість, що тільки я зможу запобігти цьому лиху, тільки я зумію впоратися із цим завданням.

Але ж я вийшов із гри. Та й як могло бути інакше? З якого дива міністри, лорди Адміралтейства і генерали мають допускати мене до обговорення державних таємниць?

Я гостро жалкував, що не можу зустрітися з одним із моїх ворогів. Це підстьобнуло би події. Найбільше на світі мені хотілося банальної бійки з цими добродіями, у якій я міг би звернути чиюсь щелепу або розбити чийсь ніс. Настрій мій при цьому псувався з жахливою швидкістю.

Мені не хотілося повертатися до себе. Рано чи пізно це доведеться зробити, але оскільки в мене ще й досі було достатньо грошей, я вирішив відкласти повернення до ранку наступного дня і провести ніч у готелі.

Обід у ресторані на Джермін-стріт[52] не погасив мого роздратування. Апетит пропав, і я залишив частину страв неторканими. Я випив майже цілу пляшку бургундського, але це анітрохи мене не підбадьорило. Мною, як і раніше, володіло жахливе занепокоєння. Так, я простий смертний, не бозна-якого розуму, і все-таки я був упевнений, що без моєї допомоги нічого не вирішиться. Та що там — просто полетить у пекло. Я переконував себе, що це дурна самовпевненість, що четверо або п’ятеро найрозумніших людей, які мають у своєму розпорядженні всю міць Британської імперії, міцно тримають усі нитки у своїх руках — але так і не зумів придушити це почуття. На вухо мені безупинно нашіптував якийсь голос, що наказував триматися напоготові і діяти, інакше я остаточно втрачу сон і спокій.

Скінчилося тим, що близько о пів на десяту я вирішив відправитися на Куїн-Еннс-Гейт. Цілком можливо, що мене не допустять до сера Волтера, але навіть спроба хоч щось зробити має полегшити мою совість.

Я рушив по Джермін-стріт і на розі Дьюк-стріт минув купку молодих людей. Усі вони були у вечірніх костюмах — явно побували на якійсь модній вечірці і тепер прямували до мюзик-холу. Одним із них виявився містер Мармадьюк Джоплі.

Побачивши мене, він остовпів, а потім заревів, як пароплавна сирена.

— Клянуся богом, убивця! Ось він, хлопці, тримайте його! Це Ганней, людина, яка скоїла вбивство на Портленд-Плейс!

Він схопив мене за рукав, інші оточили нас. Я не шукав неприємностей, але поганий настрій усе-таки штовхнув мене склеїти дурня. До нас попрямував полісмен. Мені слід було розповісти йому всю правду — а якби він мені не повірив, вимагати доправити мене у Скотланд-Ярд або, у найгіршому разі, до найближчого відділка. Але будь-яка затримка здавалася мені тієї миті нестерпною, а бачити ідіотську пику Мармі було над мої сили. Я врізав йому з лівої і з задоволенням побачив, як він розтягнувся у придорожній канаві.

Тієї ж секунди здійнялася бійка. На мене накинулися всі одночасно, і полісмен затулив мене собою. У результаті я пропустив кілька добрячих ударів. Була б гра чесною, я без зусиль упорався б із більшістю нападників, але полісмен наполегливо тіснив мене і не давав мені вийти з-за своєї спини. До того ж хтось із натовпу вчепився ззаду мені в горло.

У мене почорніло в очах від гніву. А наступної миті я почув, як охоронець закону запитує, що трапилося, і Мармі, шамкаючи ротом з вибитими зубами, заявляє, що я — той самий убивця Річард Ганней.

— О, чорт, — гаркнув я, — та змусьте ж його стулити пельку! А вам, констебле, я раджу залишити мене у спокої. Скотланд-Ярд знає про мене, і ви отримаєте солідну прочуханку, якщо встанете у мене на шляху.

— Вам доведеться пройти зі мною, молодий чоловіче, — незворушно промовив полісмен. — Я на власні очі бачив, як ви жорстоко вдарили цього джентльмена. І це ви затіяли бійку: він вам нічого не зробив. І не раджу чинити опір, бо мені доведеться надіти на вас «браслети».

Злість і невимовно гостре відчуття, що не можна втрачати ні секунди, додали мені снаги. Я повалив додолу констебля, одним ударом збив з ніг молодця, що вчепився в мій комір, і щодуху помчав униз по Дьюк-стріт. У мене за спиною відразу ж почулися трель поліцейського свистка і тупіт переслідувачів.

Бігаю я досить швидко, а тієї ночі у мене наче крила виросли. В одну мить я опинився на Пелл-Мелл, потім звернув до Сент-Джеймського парку. Я ухилився від полісмена біля воріт Букінгемського палацу, проминув штовханину екіпажів біля виїзду на Мелл і понісся до мосту через Темзу, перш ніж мої переслідувачі встигли перетнути проїжджу частину. Вибігши на алею парку, я ще додав ходи. На щастя, у парку було мало людей, і ніхто не спробував мене зупинити. Я мав єдину мету тієї хвилини — дістатися Куїн-Еннс-Гейт.

Коли я опинився на цій тихій просторій вулиці, вона здалася мені зовсім безлюдною. Будинок сера Волтера розташовувався в найвужчій її частині, біля фасаду було припарковано три-чотири автомобілі. Я скинув швидкість за кілька ярдів від входу і енергійним кроком наблизився до дверей. Якби дворецький відмовився мене впустити або просто забарився, відмикаючи двері, мені б довелося непереливки.

Але він не забарився. Не встиг я подзвонити, як двері відчинилися.

— Мені потрібно бачити сера Волтера! — задихаючись, вигукнув я. — 3 украй важливої справи!

Цей дворецький був великою людиною. На його обличчі не здригнувся жоден мускул. Він відчинив двері, притримав їх, поки я проходив, і відразу ж зачинив їх за моєю спиною.

Тільки після цього він промовив:

— Сер Волтер зайнятий, і мені наказано нікого не впускати. Очевидно, вам доведеться почекати.

Будинок був старомодний, з просторим холом і кімнатами, що примикали до нього з двох боків. У дальньому кінці холу містилася ніша з телефоном і парою крісел, одне з яких запропонував мені дворецький.

— Послухайте, — прошепотів я. — Сталася біда, і ця біда торкнулася мене. Втім, сер Волтер у курсі — я працюю на нього. Якщо хто-небудь з’явиться і стане питати про мене, збрешіть щось підходяще!

Він кивнув. Незабаром з вулиці почувся шум голосів, потім люто задзвонив дверний дзвоник. Жодною людиною я не захоплювався так, як цим дворецьким. Він відчинив двері, незворушно, як кам’яний істукан, перечекав град запитань, яким його обсипали, а потім коротко розповів, хто володіє цим будинком і що означають розпорядження його господаря. Після цього непроханих гостей немов вітром здуло. Я спостерігав за цим, сидячи в ніші,— і видовище це було варто будь-якої вистави.

Мені не довелося довго чекати, поки знову задзвонить дзвіночок. Дворецький негайно впустив відвідувача.

Поки гість знімав пальто, я впізнав його. Не можна було відкрити газету або журнал, щоб не наштовхнутися на його портрет: сива борода лопатою, вольовий рот, тупий ніс і проникливі сині очі. Я впізнав першого морського лорда[53] — людину, яку називають творцем нового британського флоту.

Він пройшов повз мою нішу, після чого дворецький проводив його в кімнату, вхід до якої був розташований у дальній частині холу. До мене долинув приглушений гомін голосів. Двері зачинилися, і я знову залишився на самоті.

Я просидів у ніші ще хвилин двадцять, розмірковуючи про те, як бути далі. Як і раніше, я був переконаний, що маю зіграти помітну роль у всій цій історії, але коли і за кого, не мав жодного уявлення. Я раз у раз поглядав на годинника, і коли стрілка підповзла до пів на одинадцяту, я вирішив, що нараді час би вже й закінчитися. За чверть години Ройє вже має щодуху мчати в Портсмут…

Тут я знову почув дзеленчання дзвіночка, і в холі відразу ж виник дворецький. Двері дальньої кімнати відчинилися, і звідти з’явився перший морський лорд. Він пройшов повз мене, мигцем глянувши в мій бік, і на секунду наші очі зустрілися.

Усього на секунду, але цього було досить, аби моє серце прискорено забилося. Я ніколи не бачив на власні очі цю воістину велику людину, а вона ніколи не бачила мене. Але саме цієї миті у його очах щось промайнуло: він мене впізнав. Це відчуття ні з чим неможливо сплутати. Це мерехтіння, ця іскра світла, цей ледь помітний відтінок, який має один-єдиний сенс. Воно виникло і відразу ж згасло, оскільки адмірал пройшов далі. Я почув, як за ним зачинилися двері, а мій мозок гарячково запрацював, видаючи одну божевільну здогадку за іншою.

Потім я схопив телефонну книгу і знайшов там номер його будинку. Нас швидко з’єднали, і я почув голос слуги.

— Його світлість удома? — запитав я.

— Його світлість повернувся півгодини тому, — сказав голос, — і пішов спати. Він сьогодні нездужає. Бажаєте залишити повідомлення, сер?

Я жбурнув слухавку і впав у крісло. Я мав рацію: моя роль у цій справі ще не закінчена. Я ледь не спізнився, але все-таки опинився тут вчасно.

Не можна було гаяти ані секунди. Я схопився й попрямував до дверей дальньої кімнати, штовхнув їх і увійшов без стуку.

П’ять здивованих облич утупилися в мене з-за круглого столу. Там сиділи сер Волтер і військовий міністр Дрю, а також підтягнутий літній пан — імовірно, Віттакер, видний чиновник Адміралтейства, і генерал Вінстенлі — я впізнав його по довгому шраму на лобі. Крім них, там був товстун-коротун із сіро-сталевими вусами і густими бровами, чию промову я перервав на півслові.

На обличчі сера Волтера я побачив суміш подиву і роздратування.

— Це містер Ганней, про якого я вам розповідав, — звернувся він до присутніх, ніби вибачаючись за мою нетактовність. — Але, боюся, його візит зараз не зовсім доречний.

До мене вже повернулася холоднокровність.

— Це ще як сказати, сер, — сказав я. — Цілком можливо, що для мого візиту, навпаки, — дуже вдалий час. Заради Бога, джентльмени, скажіть, хто вийшов звідси хвилину тому?

— Лорд Аллоа, — сказав сер Волтер, починаючи червоніти від стримуваного гніву.

— На жаль, це був не він, — продовжував я, — а хтось, більш-менш схожий на нього, але зовсім не лорд Аллоа. Цей чоловік упізнав мене — я бачив його в Шотландії минулого місяця. Як тільки він вийшов звідси, я зателефонував додому першому морському лорду, і мені повідомили, що він повернувся півгодини тому і ліг спати.

— Що? — пробурмотів чийсь голос. — Як ви сказали?..

— «Чорний Камінь»! — коротко мовив я, опустився в крісло, що тільки-но звільнилося, і обвів поглядом п’ятьох украй розгублених джентльменів.