Тридцять дев’ять сходин

Глава 5 Дорожник в окулярах

Я сів на перевалі й оцінив свою позицію.

Дорога у мене за спиною піднімалася вгору по схилу довгої розколини в пагорбах, утвореної долиною якоїсь знаменитої річки. Попереду лежав плаский простір завширшки близько милі, помережаний болотними купинами і вибоїнами. Далі дорога різко спускалася вниз іншою долиною і виходила на рівнину, нині затягнуту синюватим серпанком. Ліворуч і праворуч височіли пологі зелені пагорби, гладкі, як коржі, але на півдні — тобто ліворуч від мене — виднілися високі, порослі вересом гори. Це була частина великої гряди, яку я відзначив для себе на карті і заздалегідь обрав за притулок. З висоти цього великого нагір’я я міг бачити будь-який рух на багато миль навколо. У лугах, що лежали нижче дороги, за півмилі від мене, курився димок із комину хижі — єдина ознака людської присутності. Тишу порушували тільки крики сивок і дзюрчання крихітних струмків.

Було близько сьомої ранку, і я, як і очікував, незабаром знову почув у вишині зловісний гуркіт. Я відразу ж зрозумів, що мій спостережний пункт може виявитися пасткою. На голих зелених схилах пагорбів ніде було сховатися навіть синиці.

Я сидів, нерухомий і безпорадний, а звук ставав усе голоснішим. Потім я побачив, що зі сходу наближається аероплан. Спочатку він летів досить високо, але незабаром знизився на кілька сотень футів, заклав віраж і заходився облітати узвишшя дедалі вужчими колами, як яструб перед кидком на здобич. Тепер він опустився зовсім низько, і невдовзі мене помітили. Я бачив, як один із двох людей, що були на борту, вдивляється в мене крізь захисні окуляри.

Раптово аероплан стрімко набрав висоту і через лічені секунди знову взяв курс на схід, а потім перетворився на ледь помітну цятку на синьому ранковому небі.

Думки вихором проносилися у мене в голові. Вороги виявили мене і тепер, швидше за все, оточать кордоном усю цю місцевість. Я не знав, скільки людей у їхньому розпорядженні, але не мав сумніву, що їх вистачить для такої операції. Льотчик і спостерігач напевно бачили мій велосипед і дійшли висновку, що я спробую втекти по дорозі. Тому мій єдиний шанс — повернути на пустище, байдуже, направо чи наліво.

Я відігнав велосипед на сотню ярдів убік і зарив його в мокрий мох, де він буквально потонув у заростях рдесника і водяних жовтців. Після цього я піднявся на вершину, з якої відкривався вид відразу на дві долини. Ніщо не ворушилося на довгій білій стрічці шосе, що їх перетинала.

Однак на цьому великому просторі ніде було сховатися навіть щуру. У міру того, як сонце піднімалося по небу, рівнину заливало м’яке чисте світло — і врешті-решт вона стала схожа на жаркий і запашний південноафриканський вельд. За інших часів мені би сподобалося це місце, але тепер воно буквально душило мене. Безкраї пустища здавалися тюремними стінами, а чисте повітря пагорбів — смердючим диханням темниці.

Я підкинув монетку — орел направо, решка наліво. Випав орел, і я повернув на північ. Незабаром я порівнявся з виступом на гребені, який утворював одну зі стін ущелини. Звідти відкривався вид на шосе щонайменше миль на десять. Далеко внизу по дорозі щось рухалося, і придивившись, я зрозумів, що це легковий автомобіль. За гребенем пагорба лежало хвилясте зелене пустище, що переходило в лісисті лощини.

Життя у вельді зробило мій зір гострим, як у шуліки, і я навчився бачити навіть ті речі, для яких більшості людей знадобився би бінокль. Нижче по схилу, на відстані однієї-двох миль, у мій бік рухалися кілька людей, розсипавшись ланцюгом, як нагоничі на облавному полюванні…

Я поспішив сховатися, присівши за гребенем пагорба. Цей шлях був для мене закритий; я мусив спробувати перевалити через високі пагорби на півдні, по той бік шосе. Автомобіль, який я помітив раніше, поступово наближався, але поки ще був далеко, від мене його відокремлювали кілька крутих схилів. Я повернувся і помчав щодуху, пригинаючись на пагорбах і раз у раз поглядаючи через гребінь пагорба, що тягнувся поряд зі мною. Була це гра уяви, чи я дійсно бачив, що якісь фігури переміщалися в долині за річкою?

Якщо вас оточили з усіх боків на клаптику землі, у вас є лише один шанс урятуватися. Залишайтеся на цьому клаптику, дайте ворогам обшукати його — і ніде вас не знайти. Слушна думка, але як можна залишитися непоміченим на пласкій, як скатертина, рівнині? Я був готовий залізти по шию в багно, зачаїтися на річковому дні або видертися на найвище дерево. Але навкруги, наскільки ставало очей, не росло ані деревця, болота були лише крихітними калюжками, а єдина річка скидалася на хирлявий струмочок. Нічого, крім низькорослого вересу, голого схилу пагорба і білого шосе, що тягнулося вдалину.

І тут на повороті дороги, поряд із купою каміння, я побачив дорожнього робочого.

Він явно щойно прибув на місце і ліниво постукував своїм молотком. Робочий окинув мене каламутним поглядом і позіхнув.

— Будь проклятий той день, коли я зав’язав з пастухуванням! — вимовив він, ніби звертаючись відразу до всього несправедливого світу. — Там я був сам собі господар. А тепер я раб уряду, прикутий до дороги, очі в мене болять і спину ломить.

Він знову взявся за молоток і вдарив по каменю, але відразу ж випустив свій інструмент, брудно вилаявся і закрив вуха руками.

— Господи праведний! Зараз голова лусне! — скрикнув він.

Це був типовий житель тутешніх диких місць — приблизно мого зросту, але згорблений майже навпіл, з тижневою щетиною на підборідді. На носі у нього бовталися масивні рогові окуляри.

— Я просто не в силах, — знову жалібно вигукнув він. — Нехай інспектор доносить, куди хоче і кому хоче! Мені потрібне ліжко!..

Я запитав його, що трапилося — хоча все, звичайно, було ясно без слів.

— Трапилося те, що я глибоко нетверезий. Учора ми святкували весілля моєї дочки Мерран. Танцювали аж до четвертої ранку, а потім мені і ще декому знову закортіло випити — і ось вам результат! Очі б мої не дивилися на це червоне!..

Я погодився з ним, що ліжко — кращий засіб.

— Легко сказати! — простогнав він. — Учора ввечері надійшла листівка, а в ній сказано, що сьогодні вдень заявиться новий дорожній інспектор. Він приїде, але мене не знайде, або знайде п’яним, і мені в будь-якому разі каюк. Мо', піти, завалитись у ліжко і сказати, що хворий? Навряд чи допоможе, бо вони давно в курсі, що в мене за хвороби.

І тут мене осінило.

— Новий інспектор вас знає? — запитав я.

— З якого дива? Він усього тиждень тут працює. Їздить у маленькій машинці, весь розчепурений, шик-блиск…

— А де ви живете? — запитав я.

Тремтячий перст ткнув у хижу біля річки.

— Що ж, тоді повертайтеся у своє ліжко, — сказав я, — і спіть спокійно. Я ненадовго підміню вас і зустріну інспектора.

Він тупо дивився на мене. Потім, коли сказане нарешті дійшло до його отруєних алкоголем мізків, обличчя дорожника розпливлося в безглуздій усмішці п’яниці.

— Молодець! Поважаю! — вигукнув він. — Це буде простіше простого. З тією купою каміння я вже покінчив, так що сьогодні вам не доведеться його більше довбати. Просто візьміть тачку і навозіть якнайбільше щебеню з он того кар’єра нижче по дорозі, щоб назавтра тут була нова купа. Мене звуть Олександр Тернбулл, я тут уже сім років працюю, а до того двадцять років пас овець на Лейтен-Вотер.[35] Друзі звуть мене Екі, а ще Очкастим, позаяк ношу окуляри, зір поганий. Тільки говоріть з інспектором увічливо, «сер» і таке інше, і він залишиться задоволений. Я повернуся до полудня.

Я запозичив його окуляри і заяложений капелюх, після чого зняв і віддав йому свій плащ, жилет і комірець. Крім того, мені дісталося додаткове майно у вигляді смердючої глиняної люльки. Ще раз нагадавши мої нехитрі завдання, Тернбулл без довгих церемоній пошкандибав у хатину. Можливо, його головною метою дійсно було ліжко, але, схоже, і на дні пляшки дещо іще залишалося.

Я благав небеса тільки про одне: щоб дорожник устиг щасливо дістатися до будинку раніше, ніж сюди прийдуть мої «друзі».

Потім я поспішно переодягнувся для нової ролі. Розстібнув комір сорочки і виставив напоказ шию, настільки ж засмаглу, як у будь-якого орача. Засукавши рукава, я оголив передпліччя, які цілком могли належати реміснику або ковалю: обпалені сонцем і покриті старими шрамами. Потім я вибруднив черевики і штани в білому дорожньому пилу і закотив штанини до колін, підв’язавши їх знизу шнурками. Відтак я взявся за гримування: запорошив пилом шию і натер брудом загар на щоках. Очі дорожника, безсумнівно, мають бути злегка запалені, тому я і їх запорошив пилом, а потім енергійно потер, поки вони не почали сльозитися.

Сандвічі, які вручив мені сер Гаррі, відправилися в хатину разом з моїм плащем, зате обід Тернбулла, зав’язаний у червону носову хусточку, опинився в моєму повному розпорядженні. Я із задоволенням з’їв кілька товстих коржів, запивши їх холодним чаєм. У хустці виявилася й місцева газета, очевидно, покликана скрасити обідню перерву Тернбулла. Перекусивши, я надав згортку первісний вигляд і поклав його на примітному місці поряд із газетою.

Черевики мене не задовольнили, і я про всяк випадок з розмаху поштурхав ними купу гранітного щебеню, щоб вони були на вигляд достатньо обдертими. Потім я почав квапливо гризти нігті на руках, поки їхні краї не стали виглядати нерівними і потрісканими. Я знав: люди, які протистояли мені, не упустять із уваги жодної дрібниці. Один зі шнурків я розірвав і знову зав’язав його грубим вузлом, а інший розв’язав і спустив мої товсті сірі шкарпетки на черевики.

На дорозі, як і раніше, не було ні душі. Автомобіль, який я помітив годиною раніше, судячи з усього, кудись звернув.

Покінчивши з цими клопотами, я підхопив тачку і попрямував до кар’єру, що був розташований за сто ярдів від дороги.

Один старий розвідник у Родезії, який володів безліччю найнезвичайніших навичок, якось сказав мені, що головний секрет акторської майстерності полягає у здатності переконати себе в тому, що ти і твоя роль — одне. Ти не зможеш грати свою роль переконливо, говорив він, якщо не вселиш собі, що не граєш, а живеш в іншому вигляді. Тому я відключив усі зайві думки і зосередився на ремонті дороги. Я думав про маленьку хижу як про свій будинок, згадував, як роками пас овець на Лейтен-Вотер, з насолодою смакував мирний сон на розкладному ліжку і кілька ковтків дешевого віскі.

Однак на довгій білій дорозі, як і до того, не було видно ні душі. Час від часу з вересу вибиралися вівці, аби подивитися на мене. Чапля, що полювала на рибу, шумно сіла на поверхню річкової заплави, не звертаючи на мене жодної уваги. Я взявся за роботу і покотив свою тачку зі щебенем, ступаючи важким кроком стомленого професіонала. Незабаром я добре розігрівся, спітнів, і пил у мене на обличчі перетворився на спечену зернисту скорину. Я вже рахував години, що залишилися до настання вечора, який повинен був покласти край одноманітним турботам містера Тернбулла. Раптово з боку дороги мене окликнув різкий голос. Піднявши очі, я виявив на узбіччі двомісний «форд» і кругловидого молодого чоловіка в котелку.

— Ви Олександр Тернбулл? — запитав він. — Я новий дорожній інспектор графства. Ви живете у Блекхоупфуті і відповідаєте за ділянку між Лейдлобайрсом і Ріґґсом? Чудово! Ділянка немаленька, Тернбулле, і утримується, як я переконався, у дуже пристойному стані. За милю звідси дорогу злегка розвезло, узбіччя теж треба б підправити. Я перевірю, як ви впораєтеся. Усього найкращого! Тепер ви мене впізнаєте, коли побачите наступного разу.

Мій вигляд не викликав у дорожнього інспектора жодних підозрінь. Я продовжив роботу. Ближче до полудня рух пожвавився, і мене стали все частіше вітати. Фургон пекаря видерся на пагорб і продав мені пакет імбирного печива, яке я, про всяк випадок, порозсував у кишені брюк. Потім пройшов пастух з отарою овець, який на мить ошелешив мене запитанням:

— Що, чорт забирай, сталося з Очкастим?

— Захворів. Лежить із кольками, — відповів я, й отара рушила далі.

А приблизно в середині дня по схилу безшумно спустився солідний автомобіль, плавно прослизнув повз мене, але через сотню ярдів зупинився. Водій і двоє пасажирів вийшли з авто — немов для того, щоб розім’яти ноги — і не поспішаючи попрямували до мене.

Двох із них я бачив раніше з вікна готелю в Галловеї: один був худий, енергійний і чорнявий, другий пухлий і усмішливий. Третій скидався на сільського жителя — чи то ветеринара, чи то дрібного фермера. На ньому були погано скроєні бриджі, білуваті очі дивилися підозріло, як у курки.

— Доброго раночку, — сказав третій. — Непильна в тебе робітка.

Я не дивився на них, поки вони наближалися, а коли вони стали прямо переді мною, повільно, насилу розігнувся, як роблять дорожні робочі, енергійно сплюнув на шотландський штиб і уважно глянув на них, перш ніж відповісти. На мене дивились три пари очей, що не випускали з уваги жодної дрібниці.

— Буває гірше, а буває і краще, — сказав я повчально. — Хотів би я вашу робітку, весь день гріти дупу на сидіннях! Це ви зі своїми бісовими лімузинами псуєте мої дороги! Якби наша воля, ми б змусили вас латати те, що ви натворили.

Світлоокий покосився на газету, що лежала поряд із пакетом Тернбулла.

— Я бачу, ти вчасно отримуєш газети, — сказав він.

Я недбало глянув у той бік.

— Ага, вчасно. Якщо врахувати, що вона за суботу, так усього деньків через шість.

Він узяв газету, подивився на заголовки і повернув на місце. Ще один, уважно вивчивши мої черевики, привернув увагу інших, проронивши якесь слово німецькою.

— А в тебе непоганий смак до взуття, — сказав він. — Ці черевики явно пошиті не сільським шевцем.

— Еге ж, — з гордістю оголосив я. — У Лондоні їх зробили. Мені їх подарував один джентльмен — приїжджав сюди минулого року полювати. Як його… — Я задумливо почухав потилицю.

Гладкий знову заговорив німецькою.

— Їдьмо далі. З цим усе чисто, — сказав він.

Вони поставили мені ще одне, останнє питання.

— Ти нікого не бачив тут рано-вранці? Ця людина могла їхати на велосипеді або просто йти пішки.

Я мало не втрапив у пастку, повідавши їм про велосипедиста, який квапливо проїхав мимо на світанку. Але в мене вистачило розуму розгледіти небезпеку. Я зробив вигляд, ніби глибоко замислився.

— Встав я не рано, — нарешті повідомив я. — Тут така справа: у моєї доньки вчора було весілля, так ми, значить, гуляли допізна. А відчинив я двері близько семи, і на дорозі точно нікого не було. А з тих пір, як я прийшов сюди, тут були тільки пекар і отара з Речілла. Ну, і ще ви, джентльмени.

Один із них пригостив мене сигарою, яку я, обережно понюхавши, сунув у клунок Тернбулла. Усі троє сіли в автомобіль і через хвилину зникли з очей.

Серце в мене у грудях підстрибнуло від полегшення, але я продовжував наполегливо возити свої камені. І слава богу, бо хвилин через десять автомобіль повернувся, і один із пасажирів помахав мені рукою. Ці добродії нічого не залишали на волю випадку.

Я доїв хліб із сиром, запозичений у Тернбулла, і вирішив, що купа щебеню вже досягла підхожої величини. Над наступним кроком довелося помізкувати. Я не міг занадто довго розігрувати свою виставу. Милосердне провидіння поки що утримувало містера Тернбулла в ліжку, але якщо він раптом з’явиться тут, це не призведе ні до чого хорошого. Щільний кордон навколо долини напевно нікуди не подівся, і куди б я не попрямував, я обов’язково натраплю на вартових, готових учинити мені допит з пристрастю. Але я зобов’язаний знайти вихід!

На своєму посту я залишався до п’ятої пополудні. До цього часу я вирішив з настанням темряви спуститися до хижі Тернбулла і, скориставшись сутінками, ризикнути перевалити через пагорби. Але тут на дорозі з’явився ще один відкритий автомобіль, який загальмував за кілька ярдів від мене: піднявся свіжий вітер, а водій якраз намагався прикурити цигарку. Задні сидіння машини були завалені найрізноманітнішим багажем, пасажирів, крім водія, не було, і, за дивним збігом обставин, я знав цього чоловіка.

Звали його Мармадьюк Джоплі, і він був найнатуральнішим стидовищем роду людського. Цей Мармі являв собою щось на кшталт біржового маклера, який укладає свої угоди на чужих бідах. При цьому він плазував перед старшими синами аристократів, багатими юними перами і дурними старими бабами. Наскільки я міг судити, він регулярно з’являвся на балах, на матчах з гри в поло і на прийомах у багатих заміських будинках. Спритний торговець плітками і скандалами, він ладен був проповзти на череві милю за будь-ким, хто мав гучний титул або мільйон. Я побував на діловому представленні його фірми, коли приїхав до Лондона, і Джоплі люб’язно запросив мене на вечерю до свого клубу. Там він відчайдушно хвалився, без угаву тараторячи про знайомих герцогинь, поки мене не знудило від його мерзенного снобізму. Пізніше я запитав когось із присутніх, чому ніхто не спустить Джоплі зі сходів, на що отримав відповідь у тому дусі, що англійці не ображають слабку стать.

Так чи інакше, він був переді мною — чудово одягнений, у розкішному новому автомобілі, явно поспішаючи на зустріч з такими ж, як він, нахабними негідниками. Мене охопив раптовий порив відчайдушного завзяття. Тієї ж секунди я стрибнув на заднє сидіння і міцно схопив водія за плече.

— Привіт, Джоплі! — проспівав я. — Яка зустріч, мій хлопчику!

Страшенно злякавшись, він утупився в мене. Щелепа у нього відвисла.

— Хто ви такий? — пробелькотів він.

— Мене звуть Річард Ганней, — відрекомендувався я. — 3 Родезії. Ти мене напевно пам’ятаєш.

— Боже правий, убивця! — задихнувся він.

— Він самий. І зараз станеться ще одне вбивство, мій дорогоцінний, якщо ти не зробиш те, що я тобі накажу. Давай сюди куртку! А заодно — окуляри і шолом.

Він усе виконав у точності, абсолютно паралізований жахом. Поверх брудних штанів і простацької сорочки я натягнув його розкішну шоферську куртку, застібнувши її до самого горла, аби приховати воріт непривабливої сорочки, після чого натягнув на голову шолом і окуляри. Шоферський наряд я доповнив його рукавичками з крагами. Брудний дорожній робочий в одну мить перетворився на одного з найбільш елегантних автомобілістів Шотландії. На голову містера Джоплі я насунув неймовірний капелюх Тернбулла і наказав йому носити його не знімаючи.

Потім, не без деяких зусиль, я розвернув автомобіль. Мій план полягав у тому, щоб повернутися назад по дорозі, якою він тільки-но проїхав, оскільки сторожові пси, які бачили його, напевно пропустять його безперешкодно. Тим більше, що фігура Мармі нітрохи не скидалася на мою.

— Тепер, малюче, — сказав я, — поводься тихо, будь гарним хлопчиком. Я не зроблю тобі боляче. Я тільки з годинку-другу покористуюся твоїм авто. Але якщо захочеш зі мною жартувати або, чого доброго, розтулиш пельку — клянусь усіма святими, я зверну тобі шию. Тієї ж миті. Savez?[36]

Вечірня поїздка на гарній швидкості — саме задоволення. Ми промчали вісім миль униз по долині, минувши два-три села, і попутно я помітив кількох чоловіків вельми дивного вигляду, які бездіяльно прогулювалися вздовж узбіч. Це були агенти-шпигуни, які, опинись я перед ними в іншому одязі або компанії, вели б себе зовсім інакше. Але тепер вони просто проводжали нас байдужими поглядами. Один торкнувся кепі на знак вітання, і я люб’язно відповів тим же.

З настанням темряви я звернув у одну з бічних долин, що, як я запам’ятав, вивчаючи карту, вела до найбезлюднішої частини горбистої гряди. Позаду залишилися села, ферми і навіть рідкісні придорожні хижі. Незабаром ми опинилися посеред пустища. Темрява вже стирала останні відблиски заходу на дзеркалах болотистих заплав. Я люб’язно розгорнув автомобіль і повернув містеру Джоплі ключ від замка запалювання і його речі.

— Красно дякую, — сказав я. — Від тебе більше користі, ніж я гадав. А тепер забирайся геть. Біжи за поліцією!

Сидячи на схилі пагорба і стежачи за тим, як удалині зникають задні габаритні вогні машини, я сумно розмірковував про безліч скоєних мною злодіянь. Усупереч загальній думці, я не міг бути вбивцею, зате став безчесним брехуном, безсовісним самозванцем і грабіжником з великої дороги з вираженою пристрастю до дорогих і комфортабельних автомобілів.