Тридцять дев’ять сходин

Глава 4 Радикальний кандидат

А тепер уявіть мене за кермом потужного автомобіля, що мчить на повній швидкості вибоїстими рівнинними дорогами сонячним травневим ранком: спочатку я раз у раз озирався і з побоюванням чекав кожного наступного повороту, але потім тільки машинально стежив за дорогою. Усі мої думки були зайняті тим, що я виявив у записнику Скаддера.

Покійний коротун збрехав мені приблизно так само, як я збрехав юному поету-трактирнику. Усі ці вигадки про Балкани, якихось єврейських магнатів, анархістів і конференції при британському міністерстві закордонних справ виявилися балаканиною про людське око, як і Каролідес (утім, не зовсім). Я все поставив на карту, довірившись Скаддеру, і був обдурений. У мене в кишені лежав його записник, який розповів мені дещо зовсім інше; і замість того, щоб дути на воду, обпікшись на молоці, у цю версію я повірив беззастережно.

Навіть сам не знаю чому. Те, що я там виявив, просто не могло бути брехнею, і навіть перша історія Скаддера деякою мірою виявилася правдою — якщо не за суттю, то за духом. П’ятнадцяте червня має стати фатальним днем, днем події куди важливішої, ніж річниця вбивства якогось там італійця.[29] Ставки у цій грі були такі високі, що я й не подумав звинуватити Скаддера у бажанні залишити мене за бортом і зірвати куш, діючи сам один. А саме в цьому, як я остаточно переконався, і полягав його намір. Уже в те, що він мені розповів, було досить важко повірити, але правда виявилася настільки неймовірною, що він — людина, яка першою її виявила — побажав володіти нею один, ні з ким не ділячись. Я не звинувачував його. Зрештою, він жив не стільки заради зиску, скільки заради ризику, і сповна заплатив за це.

Уся історія була викладена у вигляді нотаток — як ви розумієте, з прогалинами, які Скаддер збирався заповнити з пам’яті. Крім того, він фіксував джерела своїх відомостей, після чого учиняв з ними незвичайний трюк: привласнював їм числові значення і підводив арифметичний підсумок, що позначав достовірність кожного з фрагментів. Чотири імені, написані друкованими літерами, належали людям, які повідомили йому ті чи інші подробиці; серед них був якийсь Дюкрон, який отримав п’ять балів з п’яти можливих, і ще один, на прізвище Аммерсфоорт, який удостоївся лише трьох. По суті, у записнику не було нічого крім голих фактів, а також однієї дивної фрази в дужках, що повторювалася п’ять-шість разів — «тридцять дев’ять сходин». В останньому випадку, коли ця фраза була використана, вона мала такий вигляд: «Тридцять дев’ять сходин, я порахував їх, — приплив о 10:17 веч.». Про те, що все це означає, я не мав жодного уявлення.

Першим, що я усвідомив із прочитаного, було те, що питання про запобігання війни уже не стоїть. Війна стала невідворотною, як прихід Різдва: за словами Скаддера, це було вирішено ще в лютому 1912 року. Приводом до початку війни мав стати не хто інший, як Каролідес. Його вбивство було намічено на чотирнадцяте червня — дату, яка відстояла від цього травневого ранку на два тижні і чотири дні. Із записів Скаддера я також зрозумів, що вже ніщо на світі не зможе зупинити вбивць. Оповідки про епірську варту, готову здерти шкуру хоч із самого чорта, виявилися пустим блефом.

Крім того, я дізнався, що ця війна має стати для Британії цілковитою несподіванкою. Смерть Каролідеса призведе до хаосу на Балканах, у який відразу ж утрутиться Відень зі своїм ультиматумом. Росії це не сподобається; відбудеться обмін дипломатичними шпильками. Берлін спробує грати роль миротворця і лити масло на розбурхані хвилі, але раптом і сам знайде підхожий привід для сварки, скористається ним і вже через п’ять годин нападе на Британію. Такий був задум, і йому не можна було відмовити у витонченості. Медоточиві промови і зрадницький удар у темряві. Поки ми будемо базікати про добру волю і мирні наміри кайзера, наші узбережжя будуть таємно оточені мінними загородженнями, а підводні човни стануть на бойове чергування біля гаваней, вистежуючи наші лінкори.

Але все це залежало від найважливішої обставини — від події, наміченої на п’ятнадцяте червня. Я ніколи б до цього не додумався, якби одного разу у своїх мандрах не познайомився з одним французьким штаб-офіцером, який повертався із Західної Африки і розповів мені чимало цікавого. За його словами, попри всю ту нісенітницю, що проголошується з трибуни парламенту, альянс між Францією і Британією дійсно існує, і час від часу обидва генеральних штаби зустрічаються і планують спільні дії на випадок війни. Так от, у червні до Лондона мала приїхати велика птиця з Парижа, і метою її візиту було не що інше, як диспозиція британського флоту в разі мобілізації. Принаймні, так я зрозумів з його розповіді; у будь-якому разі, мова йшла про документ надзвичайної важливості і секретності.

Але п’ятнадцятого червня до Лондона збиралися прибути й інші гості — поки я міг тільки здогадуватися, хто вони такі. Скаддер обмежився тим, що назвав їх збірним ім’ям «Чорний Камінь». Вони представляли аж ніяк не союзників, а наших смертельних ворогів, і інформація, призначена для Франції, мала дістатися їм. А інформація ця, як ви розумієте, одним-двома тижнями пізніше мала обернутися корабельними гарматами і стрімкими торпедами, з бездоганною точністю націленими на англійські кораблі під покровом літньої ночі.

Ось який вигляд мала історія, яку мені вдалося розшифрувати в задній кімнаті сільського заїжджого двору, біля вікна з видом на капустяні грядки. І саме вона не давала мені спокою, поки я мчав у потужному туристичному автомобілі, перетинаючи одну гірську долину за одною.

Моїм першим бажанням було написати прем’єр-міністру, але, трохи поміркувавши, я зрозумів, що це не принесе ніякої користі. Хто повірить у такі вигадки? Я мусив надати якийсь знак, переконливий доказ — але про те, що це може бути, не мав жодного уявлення. До того ж я був змушений безупинно рухатися і змінювати укриття, щоб бути готовим діяти у призначений термін, а це було не так просто, враховуючи, що за мною полювала вся поліція Британських островів, а гончаки «Чорного Каменя» швидко й безшумно мчали по моєму сліду.

У своїй подорожі я не мав певної мети, але тримав курс за сонцем на схід, оскільки якби поїхав на північ, то опинився би в краю вугільних шахт і промислових міст. Незабаром пустища скінчилися, і я перетнув широку долину, укриту річковими наносами. Я проїхав кілька миль уздовж кам’яної стіни, що захищала старовинний парк, і нарешті у просвіті між стовбурами побачив великий замок. Повз проносилися села з будинками під солом’яними дахами, тихі струмки в низинах, сади з глодом і жовтим рокитником у пишному весняному цвіті. Усюди було так мирно і спокійно, що я насилу міг повірити в те, що хтось женеться за мною по п’ятах, аби відняти у мене життя, — не кажучи про те, що за якийсь місяць, якщо мені не посміхнеться фантастична удача, тисячі синів Англії назавжди залишаться лежати в англійських полях.

Близько полудня я в’їхав у село, що складалося з безладно розсипаних по обидва боки дороги будиночків, маючи намір ненадовго затриматися і перекусити. Дорогою мені трапилася на очі будівля пошти: на її східцях стояли начальниця телеграфної контори і місцевий полісмен, занурені у вивчення якоїсь телеграми. Побачивши мене, обидва стрепенулися; поліцейський рушив мені назустріч, підняв руку і закричав, наказуючи зупинитися.

Я ледь не склеїв дурня, підкорившись його наказу. Тільки в останній момент я зрозумів, що телеграма могла стосуватися моєї персони, а це означало, що мої друзі на заїжджому дворі прийшли до взаєморозуміння і об’єдналися в гарячому бажанні мене побачити. Їм нічого не варто було розіслати опис моєї зовнішності та викраденого мною автомобіля по тридцяти навколишніх селах, через які я міг проїхати. Тому я відпустив педаль гальма — і вчасно. Поліцейський учепився в дверцята машини, але відразу ж відлетів на узбіччя, отримавши хук моєю лівою.

Я зрозумів, що головні дороги для мене під забороною, і звернув на перший-ліпший путівець. Але рухатися по путівцях без карти непросто — можна випадково потрапити у глухий кут або заїхати на якусь самотню ферму, звалитися у качиний ставок або врізатися у стайню. Таких затримок я дозволити собі не міг. До того ж я почав розуміти, яку дурість зробив, викравши автомобіль. Ця здоровенна зелена бестія стала прикметою, що дозволяла легко відшукати мене на всьому просторі Шотландії. Якби я кинув машину і пішов пішки, її знайшли б за якихось пару годин, і гонитва закінчилася б, навіть не розпочавшись.

Насамперед мені потрібно було дістатися найбезлюдніших місць. Незабаром я виявив одне із них, піднявшись уздовж притоки якоїсь широкої річки і в’їхавши в долину між крутих пагорбів. Звивиста дорога тяглася до перевалу, що виднівся вдалині. Тут дійсно не було ані душі, але дорога могла відвести мене занадто далеко на північ, тому я звернув на схід і покотив розбитим путівцем, поки не натрапив на двоколійну залізничну магістраль. Далеко внизу я побачив ще одну досить широку долину, і мені спало на думку, що на її протилежному боці я, можливо, знайду якийсь самітній заїжджий двір для ночівлі. Наближався вечір, і я був страшенно голодний, оскільки від самого ранку нічого не їв, крім кількох булочок, куплених з візка вуличного торговця.

Тієї ж миті я почув знайомий гул. І що б ви думали? — удалині знову з’явився чортів аероплан, що летів над самою землею приблизно за десять миль південніше. Він стрімко наближався до мене.

У мене вистачило розуму збагнути, що посеред пустки я буду відмінною мішенню для тих, хто перебуває в аероплані, і що моїм єдиним шансом було сховатися під кронами дерев у глибині долини. Я блискавкою помчав униз по схилу, щоразу крутячи головою, аби не випустити з уваги клятий літальний апарат. Незабаром я опинився на дорозі, яка вилася між живоплотами, а далі пірнала у глибоку балку, утворену руслом річки. Потім почалася ділянка, густо заросла великими деревами, і я скинув швидкість.

Зненацька ліворуч почувся сигнал іншого автомобіля, і я зрозумів, на свій жах, що ось-ось порівняюся з воротами, через які приватна дорога виходила на шосе. Мій клаксон видав несамовитий рев, але було занадто пізно. Я вдарив по гальмах, але швидкість була дуже велика, а попереду, навперейми моїй машині, на дорогу викотився інший автомобіль. Ще секунда — і ми б зіткнулися, тому я зробив єдине, що міг: різко звернув у живопліт праворуч, сподіваючись, що за ним виявиться луг або, принаймні, який-небудь чагарник.

Але я помилився. Мій автомобіль пронісся крізь огорожу, як ніж крізь масло, і відразу ж клюнув капотом. Усередині в мене похололо. Зрозумівши, що зараз станеться, я скочив на сидіння, збираючись вистрибнути, але товста гілка глоду підхопила мене під ребра, підняла і втримала у висячому положенні, а купа металу вислизнула з-під мене, підстрибуючи на вибоїнах, пролетіла в повітрі з півсотні футів і з гуркотом звалилася на дно річки.

Я сяк-так звільнився від гілки і зістрибнув прямо в густі зарості кропиви. Коли я підвівся, хтось узяв мене за руку і запитав співчутливим і страшенно переляканим голосом, чи не поранений я.

Переді мною стояв високий молодий чоловік в автомобільних окулярах і шкіряному Ольстері,[30] скрушно охаючи і розсипаючись у вибаченнях. Ледь віддихавшись, я зрозумів, що швидше радий події, ніж засмучений нею. Це був найкращий із можливих способів позбутися автомобіля.

— Моя вина, сер, — видавив я нарешті.— Добре ще, що до решти моїх дурощів не додалося вбивство. Це фінал мого шотландського автопробігу, який цілком міг би стати фіналом усього мого життя.

Він вийняв з кишені годинника і глянув на циферблат.

— Ви благородна людина, — сказав він. — Я можу приділити вам чверть години, а мій будинок розташовується за дві хвилини ходи звідси. Я подбаю, аби для вас знайшлися одяг, їжа і нічліг. До речі, де ваші речі? Там, у річці, разом з авто?

— У мене в кишені,— сказав я, показуючи зубну щітку. — Я з колоній. Звик їздити без речей.

— З колоній! — вигукнув він. — Господи, та мені вас сам Бог послав! Скажіть, може, ви, за якимось щасливим випадком, ще й фритредер?[31]

— Так, — відповів я, абсолютно не уявляючи, що він має на увазі.

Він поплескав мене по плечу і повів до свого автомобіля. Через три хвилини ми під’їхали до затишного на вигляд мисливського будиночка серед сосен, і мій новий знайомий увів мене всередину. У спальні він кинув переді мною на ліжко з півдесятка своїх костюмів, оскільки мій власний був роздертий на шмаття. Я вибрав простору синю фланелеву пару, що найменше скидалася на мій колишній одяг, і запозичив у господаря лляний комірець. Потім сер Гаррі — а саме так його звали — проводив мене до їдальні, де на столі стояли залишки обіду, і оголосив, що я маю п’ять хвилин, аби підкріпитися.

— Ви навіть можете взяти що-небудь із собою, а потім, після повернення, ми спокійно повечеряємо. До восьмої години я мушу бути в Масонік-холі, інакше мій агент улаштує мені прочухана.

Я випив чашку кави і закусив холодною шинкою, поки він базікав, сівши на коминковий килимок.

— А в мене страшенні неприємності, містере… до речі, ви так і не сказали мені, як вас звуть! Твісдон? Чи не родич ви старині Томмі Твісдону з шістдесятого округу? Ні? Так от, бачте, я єдиний кандидат від Ліберальної партії в цій глушині, і сьогодні ввечері у мене призначена зустріч у Бретлберні — це головне місто округу і давній оплот тутешніх торі. Один мій знайомий з колоній, колишній прем’єр Крамплтон, обіцяв приїхати і виступити на мою підтримку — а я встиг розтрубити про це на афішах по всьому місту і розкидати всякі інші приманки. І раптом сьогодні вдень я отримую телеграму, у якій цей бандит заявляє, що підхопив інфлюенцу в Блекпулі, і ось вам результат — я залишився один, без будь-якої підтримки, і змушений усе робити сам. Я збирався говорити не більше десяти хвилин, а тепер доведеться стирчати на трибуні всі сорок; я три години ламав собі голову над тим, аби вигадати що-небудь закрутисте, але відчуваю, що не зможу стільки протриматися. Тепер ваша черга проявити люб’язність і допомогти мені. Ви фритредер і зможете розповісти нашим людям, до чого призводить протекціонізм у колоніях. У вашого брата гарно підвішений язик — хотів би я вміти так говорити. Буду вважати себе вашим одвічним боржником.

Я мало що розумів у вільній торгівлі, але не бачив іншої можливості отримати те, що мені було потрібно. Цей молодий джентльмен був так поглинутий власними невдачами, що йому навіть до голови не заходило, наскільки безглуздо просити незнайомця, який тільки-но побував на волосину від смерті і втратив авто вартістю в тисячу гіней, виступити експромтом на якійсь передвиборній зустрічі. Але обставини не дозволяли мені розмірковувати над чужими дивацтвами або бути занадто прискіпливим у виборі помічників.

— Гаразд, — сказав я. — Я не бозна-який оратор, але розповім їм що-небудь про Австралію.

Від цих моїх слів він випростався, немов з його плечей упав важкий тягар, і розсипався в захоплених подяках. Він позичив мені шоферський плащ, навіть не поцікавившись, чому я вирушив в автомобільну подорож, не маючи власного, — і поки ми мчали курними дорогами, поділився зі мною основними віхами своєї біографії. Він рано залишився сиротою і виховувався у дядька (я забув прізвище дядька, але він був членом кабінету міністрів — його промови можна прочитати в газетах). Закінчивши Кембридж, сер Гаррі вирушив у навколосвітню подорож, після чого став підшукувати собі заняття до душі, і дядько порадив йому зайнятися політикою. Наскільки я зрозумів, насправді він не віддавав переваги ні лібералам, ні торі. «Хороші хлопці є і там, і там, — весело зауважив він по дорозі,— негідників теж усюди вистачає. Сам я ліберал, тому що всі в моєму роду були ними».

Незабаром, однак, з’ясувалося, що при всій своїй політичній нерозбірливості він дотримувався досить твердих поглядів у всьому іншому. Так, дізнавшись, що я трохи розбираюся в конях, він ледь не з годину балакав про учасників майбутнього дербі. Крім того, він захоплено будував плани поліпшити свої показники у стрільбі, щоб не скидатися під час полювання на білу ворону. Загалом, дуже чистий, порядний і вельми наївний молодий чоловік.

Коли ми проїжджали через якесь маленьке містечко, двоє поліцейських знаками звеліли нам зупинитися і посвітили нам в обличчя ліхтариками.

— Перепрошую, сер Гаррі,— вибачився один із них. — Нам наказано шукати автомобіль, за описом схожий на ваш.

— Нічого страшного, — сказав мій хазяїн, а я подякував провидіння за ті криві доріжки, якими воно досі вело мене до спасіння. Після цього сер Гаррі замовк, оскільки його розум узявся за непосильну працю: підготовку майбутньої промови. Він бурмотів якісь слова, погляд його безцільно блукав, і я вже почав подумувати про другу за цей день катастрофу. Я теж спробував хоча б у загальних рисах продумати власну промову, але, як не бився, мій розум залишався німим і безплідним, немов пустеля.

Незабаром ми підкотили до парадних дверей якоїсь громадської будівлі, де нас гучно привітали кілька джентльменів із розетками на лацканах смокінгів. У залі набралося з півтисячі глядачів, переважно жінок; там і сям поблискували лисини, розбавлені півтора десятками молодих шевелюр. Голова — велемовний міністр із підозріло червоним носом — поскаржився на відсутність містера Крамплтона, повідомив про його інфлюенцу і нарік мене «визнаним лідером австралійської політичної думки». Біля дверей стирчали двоє поліцейських, і я понадіявся, що вони взяли до відома цей титул. Після цього сер Гаррі почав свою промову.

Мені ще не доводилося чути нічого подібного. Він зовсім не вмів говорити на публіці. Перед ним лежала ціла купа шпаргалок, за якими він зачитував текст, але варто було йому відірватися від них, як його мова перетворювалася на тяжке заїкання. Час від часу він згадував якусь завчену фразу, випрямлявся і виголошував її з драматичним пафосом, наче Генрі Ірвінг,[32] але наступної миті знову складався навпіл над своїми папірцями і ледь чутно мимрив. Мало того — це була страшенно дурна промова. Почав він із того, що байки про якусь «німецьку загрозу» — вигадки торі, які надумали за допомогою цього обману позбавити бідняків їхніх прав і зупинити грандіозний потік соціальних реформ. Але люди «організованої праці» зрозуміли це і висміяли жалюгідні фантазії консерваторів. Потім він рішуче виступив за те, щоб скоротити наш військово-морський флот — так би мовити, на знак наявності доброї волі, після чого направити Німеччині ультиматум із вимогою зробити те ж саме, а то ми всиплемо їм так, що затямлять до нових віників. За його словами, якби не торі, Німеччина і Велика Британія давно співпрацювали б на шляхах зміцнення миру в усьому світі і прогресивних реформ.

Я мимоволі подумав про маленький чорний записник, що лежав у мене в кишені. Якось забагато друзів містера Скаддера дбали про мир і реформи.

І все ж, як не дивно, мені сподобалася промова сера Гаррі. Його наївна душа раз у раз прозирала крізь усю ту гидоту, якою він був набитий. Крім того, після його промови я відчув величезне полегшення. Я не надто сильний в ораторському мистецтві, але точно перевершував сера Гаррі відсотків десь так на тисячу.

Коли настала моя черга, усе пройшло якнайкраще. Я просто розповів публіці все, що пам’ятав про Австралію, попутно благаючи небеса, щоб у залі не виявилося жодного австралійця. Я говорив про австралійську робітничу партію, еміграцію та загальну військову повинність. При цьому я жодного разу не згадав про фритредерство, зате повідомив, що в Австралії немає ніяких консерваторів — лише лейбористи і ліберали. Рядами прокотився сміх, і публіка помітно пожвавилася, коли я почав говорити про те, якою прекрасною й величною може стати Британська імперія, якщо ми докладемо до цього всіх своїх зусиль.

Загалом, уважаю, моя промова виявилася цілком успішною. Втім, міністру я не сподобався, і, піднімаючи тост на заключному банкеті, він назвав белькіт сера Гаррі «промовою державного мужа», а мій виступ — «вправою в красномовстві еміграційного агента».

Коли ми знову сіли в автомобіль, мій хазяїн був невимовно щасливий від того, що виконав, нарешті, свій обов’язок.

— Чудова промова, Твісдоне! — сказав він. — А тепер ми поїдемо до мене. Я живу сам, і якщо ви погодитеся погостювати у мене день-два, я покажу вам гарні місця для риболовлі.

Ми з’їли щедру вечерю — я встиг страшенно зголодніти, — після чого розташувалися зі склянками грогу у великій затишній кімнаті для куріння поряд із каміном, де потріскували соснові поліна. Я вирішив, що зараз саме час викласти карти на стіл. Щось підказувало мені, що моєму співрозмовникові можна довіритися.

— Вислухайте мене, сер Гаррі,— почав я. — Я мушу повідомити вам дещо дуже важливе. Ви славна людина, і я хочу бути з вами відвертим. Звідки, чорт забирай, ви набралися цих огидних дурниць, які несли сьогодні ввечері з трибуни?

Його обличчя витягнулося.

— Що, усе було так погано? — пригнічено запитав він. — Так, звучало не надто переконливо. Більшу частину я запозичив зі статей у «Прогресів Мегезін» і памфлетів, які надсилає мені один приятель. Але ви ж не думаєте, що Німеччина колись спробує на нас напасти?

— Поставте це питання через півтора місяця — і відповідь на нього не знадобиться, — твердо сказав я. — Якщо ви приділите мені півгодини, я вам дещо розповім.

У мене й зараз стоять перед очима ця курильня з оленячими рогами і старовинними гравюрами на стінах, сер Гаррі, який неспокійно переминається з ноги на ногу біля каміна, і я сам, що відкинувся на спинку крісла і вганяє у свідомість свого співрозмовника фразу за фразою. У ті хвилини я здавався собі кимось іншим, тим, хто стоїть осторонь, слухаючи мій власний голос і прискіпливо оцінюючи достовірність моєї розповіді. Я вперше відкривав іншій людині всю правду — таку, якою сам її бачив, і це мені дуже допомогло, тому що після цієї промови — другої за сьогоднішній вечір — уся картина чітко склалася у мене в голові. Я не випустив жодної подробиці. Мій співрозмовник дізнався все про містера Скаддера і молочника, про записник і мої пригоди в Галловеї. Невдовзі він так розхвилювався, що почав ходити назад і вперед по килиму біля каміна.

— Отже, сер Гаррі, тепер ви знаєте, — закінчив я, — що тут, у вашому будинку, перебуває людина, розшукувана за вбивство на Портленд-Плейс. Ваш громадянський обов’язок — послати по поліцію і здати мене владі. Але не думаю, що після цього їм удасться доставити мене в Лондон. Швидше за все, станеться «нещасний випадок», і за якусь годину після арешту у мене буде стирчати ніж під ребром. Проте це ваш обов’язок — повинність законослухняного громадянина. Можливо, через місяць ви пошкодуєте про це, але зараз у вас немає для цього ніяких причин.

Він пильно подивився на мене. Очі у нього були світлі, він майже не блимав.

— Чим ви займалися в Родезії, містере Ганней? — запитав він.

— Працював гірничим інженером, — сказав я. — Я заробив свої гроші чесно.

— Заняття не з тих, що розхитує нерви, чи не так?

Я розсміявся.

— О, якщо на те пішло, нерви у мене в повному порядку.

Я зняв зі стіни мисливський ніж і показав старий трюк мисливців племені машона[33]: підкинув у повітря і зловив його зубами. Цей фокус вимагає неабиякої холоднокровності.

Сер Гаррі подивився на мене з посмішкою:

— Мені не потрібні докази. Може, я й ні на що не здатен на трибуні, але порядну людину бачу відразу. Ви не вбивця і не божевільний, і я вірю, що ви кажете правду. Я маю намір вас підтримати. Отже, що я можу для вас зробити?

— По-перше, я хочу, щоб ви написали вашому дядькові. До п’ятнадцятого червня я повинен зв’язатися з людьми з уряду.

Він смикнув себе за вус.

— Це не спрацює. Питання належить до компетенції міністерства закордонних справ, а мій дядько ніяк із ним не пов’язаний. Та вам і не вдасться його переконати. Ні, я зроблю щось краще. Я напишу першому заступнику міністра. Він мій хрещений батько і один із найбільш порядних людей, яких я знаю. Що ви хочете повідомити?

Він сів за стіл і написав листа під мою диктовку. Суть листа полягала в тому, що коли до п’ятнадцятого червня до секретаря заступника міністра з’явиться якийсь містер Твісдон (я вирішив, що мені краще дотримуватися цього імені), його слід вислухати з усією можливою увагою. Він додав, що на підтвердження того, що він саме той, про кого йдеться в листі, містер Твісдон назве пароль «Чорний Камінь» і насвистить мелодію «Енні Лорі».[34]

— Добре, — сказав сер Гаррі.— Це правильний хід. До речі, після Трійці ви зможете нанести візит моєму хрещеному батькові — його звуть сер Волтер Буллівант — у його сільському будинку. Це поряд з Артінсвеллом на Кеннері. Отже, з цим покінчено. Що далі?

— Ви приблизно мого зросту. Позичте мені найстаріший твідовий костюм, який у вас знайдеться. Згодиться будь-що, аби колір відрізнявся від кольору того одягу, який я знищив сьогодні вдень. Потім дайте мені поглянути на карту цієї місцевості і поясніть, де і що тут розташоване. І останнє: якщо мене стане розшукувати поліція, просто покажіть їм автомобіль на дні лощини. Якщо прийдуть ті, інші, скажіть їм, що після зустрічі з вами я мав намір сісти в експрес, що йде на південь.

Він ствердно кивнув. Я збрив залишки вус та убрався в допотопний костюм зі строкатої вовняної тканини, що зветься, якщо не помиляюся, «ліловою сумішшю». Карта дала мені загальне уявлення про моє місцезнаходження, а також повідомила дві важливі подробиці — де проходить залізнична лінія, що веде на південь, і де розташовуються прилеглі малонаселені райони. О другій годині ночі сер Гаррі розбудив мене після того, як я заснув у кріслі в курильні, і тільки-но я встиг протерти очі, вивів просто в зоряну ніч. У коморі для інструментів він відкопав старий велосипед і урочисто вручив його мені.

— Перший поворот праворуч біля високої ялини, — проінструктував мене сер Гаррі.— До світанку ви будете в горах, далеко звідси. Серед пастухів ви можете переховуватися весь тиждень — так само надійно, як ніби перебували на Новій Гвінеї.

Я старанно крутив педалі, котячи стрімкими, усипаними жорствою гірськими стежками, поки небеса не засяяли ранковим світлом. Коли туман розсіявся у променях сонця на сході, переді мною відкрилася велика зелена міжгірна западина з вузькими долинами по обидва боки і блакитним обрієм удалині. Тут, у всякому разі, я міг здалека розгледіти своїх ворогів.