Глава 7 Рибалка і приманка

Тільки тоді я сів на вершині пагорба і оцінив своє становище. Я зовсім не відчував себе щасливим: природну радість від удалої втечі затьмарювало сильне фізичне нездужання. Я відчував себе отруєним випарами лентоніту, яких я надихався, а кілька годин, проведених на розпеченому від сонця даху голубника, зовсім не сприяли моєму одужанню. Голова розколювалася, нудота не проходила ні на мить. Та й з плечем щось було не гаразд: спочатку я думав, що все обмежиться синцем, але потім суглоб почав опухати, і ліва рука остаточно втратила рухливість.

Мій план полягав у тому, щоб відшукати хатину містера Тернбулла і повернути мій одяг і, що було набагато важливіше, записник Скаддера. А потім, відповідно до початкового плану, рушити на південь. Я вирішив, що чим раніше я зв’яжуся з представником міністерства закордонних справ — сером Волтером Буллівантом, — тим буде краще. Які ще потрібні докази крім тих, що вже є у мене в руках? Повірить Буллівант моїй розповіді чи ні, не має значення: у будь-якому разі там я опинюся в куди більшій безпеці, ніж у товаристві цієї німецької зграї. Дивна річ: тепер я відчував до британської поліції найтепліші почуття.

Стояла безвітряна зоряна ніч, і йти було легко. Карта сера Гаррі, яку я добре пам’ятав, дозволила мені зорієнтуватися, і все, що від мене вимагалося тепер, — іти на вест-зюйд-вест, щоб дістатися річки, поблизу якої я зустрів робочого-дорожника. Я не знав назв місць, по яких проходив мій маршрут, але мені здавалося, що ця річка — не що інше, як верхня течія Твіда.[40] За моїми підрахунками, до мети залишалося приблизно вісімнадцять миль, а значить, дістатися туди я міг тільки вранці. Отже, мені треба було провести цілий день у якомусь укритті, бо мій зовнішній вигляд був надто відразливим, щоб показатися кому-небудь при денному світлі. Я не мав ні плаща, ні жилета, ні капелюха; від штанів залишилося жалюгідне лахміття, а обличчя й руки почорніли від кіптяви, що в’їлася в шкіру після вибуху. Гадаю, перелік моїх красот цим не вичерпувався: я відчував, що очі в мене налиті кров’ю, як у скаженого бика. Одне слово, я був непідходящим видовищем для добропорядних громадян, які могли трапитися мені назустріч на великій дорозі.

Коли почало світати, я сяк-так умився в гірській річці і попрямував до пастушої хижі, що виднілася неподалік. Мене знову почав мучити голод. Отара паслася десь у пагорбах, і дружина пастуха убивала час на самоті — на п’ять миль в окрузі не було жодної живої душі. Старенька виявилася бадьорою й відважною, і хоча злякалася при моїй появі, відразу схопилася за сокиру, повна рішучості пустити її в хід проти лиходія. Я сказав їй, що впав на схилі і розбився, хоча й не став уточнювати, де саме, і з мого вигляду вона зрозуміла, що я почуваюся гірше нікуди. Тут вона повела себе як добра самаритянка: вирішила не ставити зайвих питань, а налила мені кухоль молока, плеснувши туди трохи віскі, і дозволила посидіти біля кухонного вогнища. Вона хотіла промити і перев’язати моє плече, але воно так боліло, що я не дозволив їй навіть доторкнутися до нього.

Я не знаю, за кого вона мене прийняла — очевидно, за розкаяного грабіжника з великої дороги: коли я хотів заплатити їй за молоко і запропонував соверен, оскільки дрібніших монет у мене не було, вона тільки похитала головою і сказала щось на кшталт: «Віддайте його тому, кому він належить по праву». Я так обурено запротестував, що старенька, здається, усе ж таки повірила, що я не розбійник, бо взяла соверен і дала мені натомість новий теплий плед і старий капелюх свого чоловіка. Вона показала мені, як обгорнути пледом плечі, і коли я вийшов з хижі, я втілював собою образ корінного шотландця, що ніби зійшов з ілюстрації до віршів Роберта Бернса.

Так чи інакше, тепер у мене з’явився хоч якийсь одяг. І дуже доречно, тому що ближче до полудня погода змінилася — замрячив дрібний, але густий дощ. Я знайшов заглиблення під навислою скелею в закруті річки, де сухі стебла торішніх папоротей утворили щось на зразок ложа. Там мені вдалося поспати до настання темряви.

Коли я прокинувся, усе моє тіло страшенно затекло; плече наполегливо гриз біль, схожий на зубний. Я з’їв вівсяного коржа і шматок сиру, які дала мені на дорогу дружина пастуха, і перед самим настанням темряви рушив у путь.

Я гранично скорочу опис мук, що випали на мою долю в ту ніч серед мокрих пагорбів. Зірок, за якими я міг би тримати напрямок, не було видно — залишалося покладатися на те, що мені вдалося запам’ятати по карті. Я двічі збився зі шляху, кілька разів ледь не потонув у торф’яних болотах. Мені потрібно було пройти лише десяток миль по прямій, але через мої помилки тривалість маршруту збільшилася майже вдвічі. Останню частину шляху я здолав, зчепивши зуби і хитаючись від запаморочення і нудоти. І все-таки я дістався мети і на світанку постукав у двері хижі містера Тернбулла. Усе навколо огортав настільки густий туман, що з порога хижі не було видно навіть дорогу.

Мені відкрив сам містер Тернбулл — абсолютно тверезий, але не це було найпримітнішим. Він був одягнений у старий, але ретельно вичищений і випрасуваний чорний костюм. Голився він явно напередодні ввечері. Крім того, на ньому був лляний комірець, а в лівій руці він тримав кишенькову Біблію. Попервах він не впізнав мене.

— Хто ви такий і що вас занесло сюди в суботу вранці? — запитав він.

Виявляється, я абсолютно втратив лік часу. Отже, причиною настільки суворого вбрання була субота.

Мені так відчайдушно паморочилося в голові, що я не міг дібрати слів для зв’язної відповіді. Але тут Тернбулл згадав мене і зрозумів, що я сам не свій.

— Мої окуляри у вас? — запитав він.

Я дістав окуляри з кишені штанів і простягнув їх хазяїну.

— А ви, значить, за своїм плащем і жилетом, — сказав він. — Заходьте. Ох, та ви, я бачу, на ногах не стоїте! Тримайтеся, я доведу вас до стільця…

Тут я зрозумів, що у мене починається щось на зразок нападу малярії.

У моїх кістках сиділо безліч лихоманок, вогкою ніччю всі вони вилізли назовні, а від болю в плечі і тривалого впливу отруйного диму я будь-якої секунди міг втратити свідомість. В одну мить містер Тернбулл допоміг мені роздягнутися і вклав у ліжко в одній з двох комірок, що примикали до кухні…


Він виявився справжнім другом, цей старий дорожник: з тих друзів, що пізнаються в біді. Його дружина померла багато років тому, і з тих пір, як дочка вийшла заміж, він жив один.

Майже всі ті десять днів, що я провів у його оселі, він опікувався мною, як немовлям, і покірно виконував усю роботу з догляду, якого я потребував. А мені було потрібно тільки одне: щоб мене залишили у спокої, поки лихоманка не відступить сама собою. Коли жар спав, я виявив, що напад більш-менш благотворно вплинув на моє плече. Але в самій хворобі, звичайно, було мало хорошого, і хоча я виповз із ліжка вже через п’ять днів, устати на ноги мені вдалося далеко не відразу.

Щоранку Тернбулл ішов на роботу, залишивши мені порцію молока на день і зачинивши за собою двері. Повертаючись увечері, він мовчки сідав біля вогнища. За весь час моєї хвороби в окрузі не з’явилося жодної живої душі. А коли я почав одужувати, Тернбулл жодного разу не потурбував мене розпитуваннями. Він двічі або тричі приносив «Скотсмен» дводенної давнини, і я здогадався, що інтерес публіки до вбивства на Портленд-Плейс остаточно зійшов нанівець. Газета не промовила про нього жодного слова, зате на всі лади тлумачила про «Генеральну асамблею»[41] — наскільки я зрозумів, мова йшла про якесь церковне святкування.

Одного разу Тернбулл дістав із шухляди шафи, замкненої на чималий замок, мій пояс.

— Там у вас сила-силенна срібла, — сказав він. — Краще перерахуйте, боронь Боже щось зникло!

Він жодного разу не запитав, як мене звати. Я поцікавився, чи не приставав до нього хтось із розпитуваннями після того, як я провів той день на дорожніх роботах.

— Ага, був один тут, на моторі. Допитувався, хто мене тоді підміняв — я й глянь на нього, як на дурня сільського. Але він насідав, і тоді я сказав, що він, мабуть, мав на увазі мого брата з Клоха: брат, бува, мені підмагає. Ну, видок у нього був, прямо скажу, моторошнуватий, та я не зрозумів і половини того, що він теревенив на своєму лондонському інгліші.

В останні дні перебування у Тернбулла мене почало долати занепокоєння, і коли я відчув, що досить зміцнів, то вирішив, що час іти. На календарі було дванадцяте червня. За щасливим збігом обставин, уранці того ж дня мимо проходив гуртівник, що переганяв отару в Моффат.[42] Цього чоловіка звали Гіслоп, він був приятелем Тернбулла. Гіслоп зазирнув до Тернбулла і за сніданком запропонував узяти мене із собою.

Я змусив Тернбулла прийняти п’ять фунтів за притулок, який він мені надав, і це коштувало мені неабияких зусиль — ми з ним ледь не дійшли до рукопашної. Світ не бачив більш незалежної істоти. Він нагрубив мені, червонів, відмовлявся, а коли все ж узяв гроші, навіть не подумав подякувати. Я сказав йому, що він, фактично, врятував мені життя, а у відповідь він буркнув щось на зразок «послуга за послугу». Дивлячись на наше прощання, можна було подумати, що ми розлучаємося з почуттям глибокої відрази один до одного.

Зате Гіслоп виявився веселуном. Він без угаву базікав усю дорогу через перевал і вниз, у залиту сонцем долину Аннана. Я, у свою чергу, повідав йому про ринки Галловея і тамтешні ціни на овець, і Гіслоп вирішив, що я «овечий оптовик» із тих місць — що б це не означало. Мої плед і старий капелюх, як я вже сказав, надавали мені вигляд опереткового шотландця. Втім, перегін худоби — диявольськи повільна робота, і ми витратили велику частину дня на те, щоб покрити якийсь десяток миль.

Якби у мене не було так тривожно на серці, я б від душі насолоджувався цим походом. Стояла пронизливо ясна погода, перед нами, немов у калейдоскопі, проходили, постійно змінюючи одна одну, панорами бурих пагорбів і зелених лугів. Нам акомпанували хори жайворонків і куликів, а також гірські потоки, які звергалися гучними водоспадами. Однак я майже не стежив за балаканиною Гіслопа, та й природа залишала мене байдужим, оскільки в міру наближення фатального п’ятнадцятого червня мене все більше гнітили думки про повну безнадію мого заміру.

Пообідавши в скромному трактирі в Моффаті, я пройшов іще дві милі до залізничної станції. Нічний експрес, що прямує на південь, мав прибути не раніше півночі, і я, аби вбити час, піднявся на схил пагорба і заснув, стомлений довгим пішим переходом.

Я ледь не проспав свій потяг, і мені довелося повертатися на станцію бігом, маючи в запасі всього дві хвилини. Жорсткі сидіння у вагоні третього класу і запахи вугілля і застояного тютюнового диму відразу мене підбадьорили. У всякому разі, я відчув, що в цій низці подій ось-ось настане рішучий перелам.

Через кілька годин я зійшов у Кру,[43] де довелося прочекати до шостої вечора, аби сісти на потяг до Бірмінгема. У другій половині дня я дістався до Редінга[44] і пересів на приміський потяг, що прямував у глиб Беркшира. Незабаром я опинився в краю пишних заплавних лук і неквапливих річок, густо порослих по берегах очеретом. Близько восьмої вечора якась утомлена і брудна істота — помісь батрака із сільським ветеринаром — з пледом у чорно-білу клітинку, перекинутим через руку (мені не вистачило сміливості носити його на південь від шотландського кордону), покинула потяг на невеликій станції Артінсвелл. На платформі стояли декілька місцевих жителів, і я подумав, що мені варто затриматися і розпитати дорогу, поки я не почну більш-менш орієнтуватися в тутешніх місцях.

Дорога вела через ліс, що суціль складався з величезних старих буків, потім спускалася в неглибоку долину. Удалині над кронами дерев виднілися зелені верхівки безлісих пагорбів. Після Шотландії повітря здавалося дуже густим і нудотно-солодким через квітучі липи, каштани та кущі бузку, схожі на величезні лілові куполи. Незабаром я підійшов до мосту, під яким неспішно текла тиха річечка, облямована заростями білосніжного водяного жовтцю. Вище за течією стояв млин із греблею, від водозливу якої доносився приємний прохолодний шумок — єдине, що порушувало тишу запашних сутінків. Це місце чудесним чином повернуло мені спокій і душевну легкість. Дивлячись у зелену річкову глибину, я мимоволі став насвистувати, і з моїх губ сама собою зірвалася мелодія «Енні Лорі».

З берега на міст піднявся рибалка, який на ходу підхопив мотив. Мелодія виявилася заразливою. Це був здоровань у заношених фланелевих брюках і крислатому капелюсі, на плечі у нього теліпалася полотняна сумка. Він привітно кивнув мені, і я подумав, що ніколи раніше не бачив обличчя розумнішого й добродушнішого. Притуливши свою тонку десятифутову шестигранну вудку до поручнів моста, рибалка разом зі мною глянув на річку.

— Прозора, чи не так? — весело сказав він. — Я завжди кажу, що наш Кеннер щодо форелі дасть хваленому Тесту[45] сто очок уперед. Тільки погляньте он на того здорованя! Чотири фунти й ні унцією менше. Але вечірнє клювання закінчилося, і тепер його нічим не спокусити.

— Я нічого не бачу, — сказав я.

— Та он же! За ярд від очеретів, прямо над тим корчем.

— Тепер бачу. Чесне слово, я вирішив, що це чорний камінь!

— Точно, — сказав він і просвистів ще один такт «Енні Лорі». — Ваше ім’я Твісдон, чи не так? — кинув він через плече, як і раніше зосереджено дивлячись на воду.

— Hi, — сказав я. — Тобто, я хочу сказати, так. — Я зовсім забув про свій псевдонім.

— Мудрий той змовник, який пам’ятає своє ім’я, — зауважив він, широко посміхнувшись при вигляді комишниці,[46] що випливла з тіні під мостом.

Я випростався й обвів поглядом співрозмовника — його квадратну щелепу, широкий лоб, пошматований різкими зморшками, і тверді складки щік. Схоже, що у мене нарешті з’явився справді путящий союзник. Лукавий погляд його яскраво-блакитних очей, здавалося, проникав у саму душу.

Раптом він нахмурився.

— Я вважаю, що це просто непристойно, — різко сказав він, миттєво підвищивши голос. — Соромно, що ви, цілком працездатний чоловік, маєте нахабство жебракувати. Можете отримати харч у мене на кухні, але грошей від мене ви не дочекаєтеся.

Мимо проїхала двоколка. Молодий чоловік, що правив конем, підняв батіг, вітаючи рибалку. Коли екіпаж поїхав, мій співрозмовник узяв свою вудку.

— Он там мій будинок, — сказав він, указуючи на білі ворота за сто ярдів від мосту. — Зачекайте п’ять хвилин, потім обійдіть будинок із тилу і входьте в задні двері.

На цих словах він покинув мене.

Я зробив достеменно так, як мені було велено. Коли я наблизився, переді мною відкрився гарний сільський будинок із галявиною, що спускалася по схилу до струмка, й ідеально доглянутими джунглями з боків від стежки, утвореними густими кущами калини й бузку. Двері заднього входу були відчинені — на порозі мене чекав статечний дворецький.

— Сюди, сер! — важно сказав він і провів мене по коридору, а потім нагору — у витончено обставлену спальню з вікнами, що дивилися на річку. Там на мене чекав повний комплект одягу, уже розкладений на ліжку: коричневий фланелевий костюм, сорочки, комірці, краватки, аксесуари для гоління, щітки для волосся і навіть пара кімнатних туфель.

— Сер Волтер побоювався, що речі містера Реджі можуть вам не підійти, сер, — повідомив дворецький. — Він тримає тут деякий одяг, оскільки регулярно приїжджає на вихідні. Поряд, за дверима, — ванна кімната: я приготував ванну якомога гарячіше. Вечерю буде подано за півгодини, сер. Ви почуєте гонг.

Дворецький чинно пішов, а я опустився в оббите ситцем м’яке крісло і почав озиратися. У тому, що я в один і той самий день потрапив з повної убогості в це святилище комфорту і затишку, було щось від циркової пантоміми. Сер Волтер явно мені довіряв, хоча я й не розумів, з якого дива. Я глянув у дзеркало і побачив дикого, виснаженого, начорно засмаглого типа з двотижневою клоччастою бородою, брудними від пилу вухами, у потворній сорочці, безформному твідовому дранті і взутті, не чищеному мало не місяць. Я виглядав справжнім волоцюгою і без п’яти хвилин гуртівником — і раптом церемонний дворецький уводить мене в цей храм неземної благодаті. І це при тому, що ніхто навіть не знає мого справжнього імені!

Зрештою я вирішив не ламати голову і просто прийняти дари богів. З насолодою поголившись і вимившись, я одягнувся в костюм з накрохмаленою до хрускоту сорочкою, яка прийшлася по мені. Коли я покінчив із цим, у дзеркалі відбився вельми ефектний молодий чоловік з гарною поставою.

Сер Волтер чекав на мене у вітальні за невеликим круглим столом, освітленим свічками у срібних шандалах. Вигляд господаря будинку — респектабельний, авторитетний і спокійний, саме втілення закону, влади і всіляких цивілізованих умовностей — заскочив мене зненацька і змусив відчути себе якимось контрабандистом. Він не міг знати правди про мене, інакше не прийняв би з такою помпою. І я не мав права зшахрувати і скористатися його гостинністю, не посвятивши у свої обставини.

— Я неймовірно вдячний вам, сер, але вважаю за необхідне внести ясність, — сказав я. — Я ні в чому не винен, я не переступив закон, але мене розшукує поліція. Я зобов’язаний був вам це сказати, і не здивуюся, якщо тепер ви просто виставите мене зі свого будинку.

Він посміхнувся.

— Нічого страшного. Не відволікайтеся, інакше зіпсуєте собі апетит. Ми можемо обговорити все це після вечері.

Я ще ніколи не їв з більшим задоволенням, тому що дотепер увесь день у моєму роті не було нічого, крім залізничних бутербродів. Сер Волтер улаштував справжній бенкет: за їжею ми пили відмінне шампанське, після чого дегустували чудовий витриманий портвейн. Мене розбирав нервовий сміх при думці про те, що за столом нам прислужують лакей і вишколений дворецький, хоча до того протягом трьох тижнів я жив як розбійник і ховався від людського ока, немов зацькований звір. Я розповів серу Волтеру про терапону — замбезійську рибу, здатну відкусити кисть руки, якщо опустити її в річку, — і ми обговорили переваги спортивної риболовлі та полювання в різних куточках світу.

Пити каву ми вирушили до кабінету — чудової кімнати, повної книг, мисливських трофеїв і легкого безладу. Я твердо вирішив, що коли виберуся з цієї халепи і куплю власний будинок, то обов’язково заведу в ньому саме таку кімнату. Після того як кавові чашки були віднесені і ми розкурили свої сигари, господар перекинув свої довгі ноги через підлокітник крісла і дав зрозуміти, що має намір вислухати мою розповідь.

— Я лише слідував інструкціям, якими забезпечив мене в листі Гаррі,— додав він. — Він підкупив мене обіцянкою, що ви розповісте мені щось таке, що мене дуже підбадьорить. Я готовий, містере Ганней.

Моє справжнє ім’я змусило мене здригнутися, як від удару електричного струму.

Я почав від самого початку. Я розповів, як нудьгував у Лондоні, і про той вечір, коли повернувся додому і виявив містера Скаддера, який бурмотів якусь нісенітницю у мене на порозі. Потім я розповів те, що дізнався від Скаддера про Каролідеса і конференцію в міністерстві закордонних справ, що викликало у сера Волтера лише криву посмішку.

Потім я перейшов до вбивства, і він знову став серйозним і зосередженим. Я детально розповів про трюк із молочником, про моє перебування в Галловеї і про те, як я розшифрував записи Скаддера, зачинившись у готелі.

— Вони у вас із собою? — миттєво запитав сер Волтер і з полегшенням видихнув, коли я вийняв із кишені чорного записника.

Я нічого не сказав про його зміст, але описав свою зустріч із сером Гаррі і промови, виголошені в Масонік-холі. Тут сер Волтер оглушливо зареготав.

— Гаррі ніс дику нісенітницю, чи не так? Упевнений, що так і було. Він чудовий хлопець, але його недоумкуватий дядько нафарширував йому мізки всякими дурницями. Продовжуйте, містере Ганней!

День, проведений мною в ролі дорожнього робочого, вельми зацікавив сера Волтера. Він попросив мене докладніше описати двох чоловіків, що пересувалися в автомобілі, явно намагаючись щось виловити з власної пам’яті. Розповідь про важку долю бовдура Джоплі викликала у нього черговий приступ веселощів.

Утім, літній чоловік, який зустрів мене в будинку на пустищі, прогнав посмішку з його обличчя. Мені знову довелося описати зовнішність свого персонажа в усіх подробицях.

— Холоднокровний, лисий, як би з плівкою на очах, немов у великого птаха… Схоже, небезпечна дичина. І ви підірвали під три чорти його житло після того, як він урятував вас від поліції? Нічого сказати, спритно!

Нарешті я дістався фіналу своїх поневірянь. Сер Волтер повільно підвівся і подивився на мене зверху вниз, стоячи на килимку біля каміна.

— Ви можете викинути поліцію з голови, — сказав він. — Ви чисті перед законом цієї країни.

— Оце так! — вигукнув я. — Убивцю вже спіймали?

— Ні. Але два тижні тому вас викреслили зі списку підозрюваних.

— Чому? — здивувався я.

— Головним чином тому, що я отримав листа від Скаддера. Я непогано його знав: він виконував для нас деякі доручення. Він був наполовину фантазер, наполовину геній, але при всьому тому залишався абсолютно чесним. Усе діло псувала його схильність до гри самотужки. Вона робила його абсолютно непридатним для будь-якої секретної служби — а шкода, він був неймовірно талановитий. Гадаю, бідолаха Скаддер був найхоробрішою людиною на світі: він вічно тремтів від страху, і тим не менш ніщо не могло змусити його відмовитися від задуманого. Тридцять першого травня я отримав від нього листа.

— Але до цього часу його вже тиждень не було серед живих!

— Листа було написано і відправлено двадцять третього. Він явно не чекав настільки швидкої загибелі. Його донесення, як правило, потрапляли до мене не раніше ніж через тиждень, оскільки заради прикриття відправлялися спочатку в Іспанію, а вже потім у Ньюкасл. У нього, знаєте, була справжня манія — постійно замітати сліди.

— Що ж він написав? — затинаючись від хвилювання, запитав я.

— Нічого суттєвого. Просто повідомив, що йому загрожує небезпека, але він знайшов, де її перечекати в товаристві доброго друга, а потім знову дасть знати про себе перед п’ятнадцятим червня. Він не вказав адреси, але повідомив, що живе поряд із Портленд-Плейс. Гадаю, він просто хотів очистити вас від підозр — на той випадок, якщо з ним щось станеться. Отримавши листа, я вирушив до Скотланд-Ярду, з’ясував подробиці слідства і дійшов висновку, що другом Скаддера були саме ви. Ми навели про вас довідки, містере Ганней, і переконалися, що маємо справу з цілком респектабельним джентльменом. Мені здалося, що я зрозумів мотиви вашого зникнення. За ним стояв не тільки страх перед поліцією, а й інший мотив, — а коли я отримав каракулі Гаррі, то здогадався про все інше. Я чекав на вашу появу весь минулий тиждень.

Можете собі уявити, який камінь звалився з моєї душі? Я знову відчув себе вільною людиною, оскільки відтепер протистояв ворогам своєї країни, а не її законам.

— А тепер давайте подивимось на записник, — сказав сер Волтер.

У нас пішла ціла година на те, щоб його заново прочитати. Я пояснив Булліванту ключ до шифру, і він майже відразу його засвоїв. У кількох місцях він виправив моє тлумачення тексту, але в цілому я все зрозумів правильно. Діставшись кінця, сер Волтер змінився на обличчі і деякий час сидів мовчки.

— Навіть не знаю, що з усім цим робити, — вимовив він нарешті.— В одному Скаддер не помилився: у тому, що має відбутися післязавтра. Як, чорт забирай, вони зуміли це пронюхати? Ось що найгірше. А всі ці дурниці — війна, «Чорний Камінь» — просто якась безглузда мелодрама. Я ніколи не довіряв судженням Скаддера — на жаль, у нього був художній темперамент, він завжди прагнув прикрасити будь-яку інформацію, зробити будь-яку історію яскравішою, ніж її замислив сам Усевишній. У Скаддера взагалі було повно дивацтв. При словах «фінансова аристократія», наприклад, очі у нього буквально наливалися кров’ю. «Чорний Камінь», — повторив він. — «Der Schwarze Stein». Ніби в дешевому бульварному романі. І весь цей лепет про Каролідеса… Ця частина найбільш неправдоподібна, оскільки я знаю, що високоповажний Каролідес, швидше за все, переживе нас обох. Жодній державі у Європі не потрібна його смерть. До того ж він запобігав перед Берліном і Віднем, чим завдав моєму шефу кілька неприємних хвилин. Ні, тут Скаддер явно щось наплутав. Чесно кажучи, Ганнею, я взагалі не вірю в цю частину його розповіді. Усе набагато простіше: іде якась брудна гра, про яку він дізнався надто багато і поплатився за це життям. Але я готовий заприсягтися, що це звичайна агентурна робота. Якась велика європейська держава розвиває власну систему шпигунства, і в її методах немає нічого екстраординарного. Оскільки платить вона відрядно, мерзотники, які працюють на неї, навряд чи обмежаться одним-двома вбивствами. Вони хотіли б залучити наші військово-морські диспозиції для своєї колекції в Марінеамт?[47] Але тоді ці схеми будуть просто покладені під сукно — тільки й усього.

У цей момент до кімнати зайшов дворецький.

— Міжміський дзвінок із Лондона, сере Волтер. Це містер Гіт, він бажає поговорити з вами особисто.

Мій хазяїн попрямував до телефону.

Через п’ять хвилин він повернувся з побілілим обличчям.

— Я прошу вибачення у тіні Скаддера, — глухо вимовив він. — Сьогодні, на початку восьмої, був застрелений Каролідес.

Загрузка...