Тридцять дев’ять сходин

Глава 3 Начитаний трактирник

Тепер я остаточно переконався в тому, що Скаддер нічого не робив без причини, і цифрові записи в книжці, швидше за все, являли собою якийсь шифр. Такі речі завжди мене цікавили — я встиг попрацювати з військовими шифрами, коли служив офіцером розвідки біля затоки Делагоа[20] під час бурської війни. Я добре знаюся на шахових задачах і різноманітних головоломках і завжди вважав себе непоганим дешифрувальником. Текст у записнику нагадував шифр того типу, у якому кожній букві алфавіту відповідає певний набір цифр, але будь-яка кмітлива людина знайшла би ключ до такого шифру за годину-дві, а Скаддер навряд чи задовольнився б настільки елементарним кодом. Я зосередився на словах, написаних друкованими літерами, оскільки хороший цифровий шифр можна отримати саме за допомогою ключового слова, яке задає послідовність літер.

Я просидів над шифром кілька годин, але жодне зі слів так і не підійшло як ключ. Після цього я заснув і прокинувся в Дамфрісі — якраз учасно, аби встигнути вискочити з вагона і пересісти на поштово-пасажирський потяг, який прямував до Галловея. На платформі стояв чоловік, чия зовнішність мені не сподобалася, але на мене він навіть не глянув. Випадково побачивши своє відображення в шибці, я зрозумів, що в цьому не було нічого дивного. Смагляве обличчя, старий твідовий костюм і сутула спина надавали мені вид справжнього фермера-горця — одного з тих, що гучними натовпами заполонили вагони третього класу.

Я подорожував у товаристві п’яти-шести подібних, в атмосфері дешевого тютюну і глиняних люльок. Вони поверталися зі щотижневої ярмарки і завзято розводилися про ціни. Я вислухав докладні розповіді про те, як пройшло ягніння на Керні і Дуці і в десятку інших місць із такими ж загадковими назвами. Добра половина фермерів устигла пообідати і була добряче напідпитку, тому на мене ніхто не звертав уваги. Ми з гуркотом уповзли у край лісистих гірських долин, які незабаром змінилися просторими вересовими пустищами, покрапаними дрібними озерцями. Удалині, на півночі, замайоріли блакитнуваті обриси гірських хребтів.

До п’ятої вечора вагон спорожнів, і я, як і сподівався, залишився сам. Я вийшов на наступній станції з невиразним найменуванням, що стирчала просто посеред болотистого низькодолу. Вона нагадала мені один із крихітних, забутих Богом полустанків у Карру.[21] Дідок — начальник станції, який до того копирсався у своєму городі, закинув заступ на плече, неспішно пройшов до потяга, прийняв поштову бандероль і повернувся до своєї картоплі. Хлопчик років із десяти отримав на пам’ять мій квиток, і я опинився на білій від пилу дорозі, що петляла через буре пустище.

Стояв прекрасний весняний вечір; кожен пагорб чітко, немов огранений аметист, виділявся на тлі неба. Повітря було напоєне землистим запахом боліт, але звідусіль віяло свіжістю, як посеред відкритого океану, і це найнесподіванішим чином уплинуло на мій настрій. Я відчув себе по-справжньому безтурботним. Я ніби знову став хлопчиськом, що вештається по полях під час весняних канікул, а не тридцятисемирічним чоловіком, якого розшукує поліція. Я заново пережив почуття, яке відчував, вирушаючи в далеку путь холодним ранком у високому вельді. Можете мені не вірити, але я крокував дорогою, насвистуючи. Я не мав у голові ніякого плану — хотілося просто йти і йти по цій благословенній горбистій рівнині, вдихаючи її справжній запах, і кожна миля, що залишилася за спиною, дедалі більше примиряла мене із самим собою.

Я вирізав тростину з придорожньої ліщини і незабаром звернув з дороги на бічну стежку, яка йшла вздовж берега галасливого струмка в зеленій долині. Я вирішив, що надійно відірвався від переслідувачів і хоча б цей вечір можу провести собі на втіху. Уже кілька годин у мене в роті не було ані крихти; я був голодний, як вовк, але якраз у цю хвилину попереду з’явилася пастуша хижа, що ховалася в затишному куточку біля водоспаду. Смуглолиця жінка, яка стояла біля дверей, привітала мене з доброзичливою сором’язливістю, властивою мешканцям вересових пустищ. Коли я попросився на нічліг, вона сказала, що з радістю надасть мені «ліжко на горищі», і відразу ж нагодувала мене щедрою вечерею: яєчнею з шинкою, пшеничними перепічками і жирним солодким молоком.

Незадовго до настання темряви з пагорбів повернувся її чоловік — худий велетень, що за один крок покривав відстань, яку простий смертний подолав би за три. Подружжя не ставило ніяких питань, оскільки було, як усі мешканці малолюдних місць, бездоганно тактовним, але я помітив, що вони приймають мене за якогось мандрівного торговця, і постарався переконати їх у цьому. Я цілу годину розводився про ціни на худобу, у яких мій господар мало що розумів, а сам дізнався від нього багато цікавого про ринки в Галловеї, зберігши ці відомості в пам’яті — про всяк випадок. До десятої вечора я вже куняв у кріслі, і «ліжко на горищі» прийняло втомленого чоловіка, який знову розплющив очі тільки о п’ятій ранку, коли крихітне пастуше господарство почало прокидатися перед новим днем.

Гостинні хазяї відмовилися від будь-якої платні, і вже о шостій ранку я, добре поснідавши, знову попрямував на південь. Я мав намір повернутися до залізничної лінії однією-двома станціями раніше від того місця, де я зійшов з потяга, і рушити назад за власними слідами. З моєї точки зору, це було цілком розумно, оскільки поліція, природно, мала припустити, що я постійно віддаляюся від Лондона, тримаючи курс на який-небудь західний порт. Часу в мене було достатньо: поліція напевно витратила кілька годин, аби встановити особу підозрюваного, і ще кілька годин на те, щоб отримати опис зовнішності чоловіка, який похапцем сів на потяг у Сент-Панкрасі.

Стояла та ж сама світла і радісна весняна погода, і я, як не намагався, так і не зміг змусити себе відчути тягар турбот і тривог. Мало того: у мене вже кілька місяців не було так легко на душі, як зараз. Вирішивши перетнути довгу гряду вересових височин, я рушив дорогою, що огинала пагорб, який пастух назвав Кернсмор-оф-Фліт. Усюди лунали крики кроншнепів і сивок, зайнятих виттям гнізд; на зелених смужках пасовищ уздовж берегів річок і струмків світлими точками виднілися ягнята. Апатія, що володіла мною в останні місяці, швидко щезала, і я крокував бадьоро, як чотирирічний хлопчик. Мало-помалу я перетнув височини, які змінилися лощиною з невеликою річкою, і тут — далеко попереду, на відстані милі — я побачив над заростями вересу дим паровоза.

Порівнявшись зі станцією, я переконався, що вона ідеально підходить для моїх цілей. Навколо височіли вересові пагорби, що залишали місце тільки для однієї головної колії, залу очікування, каси, котеджу станційного начальника і мініатюрного дворика, обсадженого аґрусом і турецькою гвоздикою. Доріг, що ведуть до цього місця, ніде не було видно, а загальне відчуття занедбаності посилювали хвилі невеликого гірського озера, що плескалися об сірий гранітний берег за півмилі від станції. Я почекав у заростях, поки на горизонті не з’явився димок потяга, що прямував на схід. Після цього я підійшов до крихітної каси і купив квиток до Дамфріса.

Єдиними пасажирами у вагоні виявилися старий пастух і його собака — косоока тварюка, яка всю дорогу зиркала на мене з підозрою.

Стариган спав, упустивши на сидіння поряд із собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадібно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.

У газеті дійсно виявилася стаття на дві шпальти, що повідомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мій вірний Паддок викликав поліцію і здав молочника констеблям. Бідоласі дорого обійшовся його соверен — але, як на мене, він явно продешевив, бо поліція, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У відділі останніх новин знайшлося продовження історії. Молочника відпустили, прочитав я, а справжній злочинець, про особу якого поліція умовчувала, імовірно зник із Лондона, сівши на потяг однієї з північних ліній. Допис супроводжувався короткою приміткою, що повідомляла про мене як про хазяїна квартири. Я зрозумів, що примітка ця додана в останній момент за наполяганням поліції і являє собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза підозрою.

Більше в газеті нічого не було — ані слова про зовнішню політику, про Каролідеса або про те, що цікавило Скаддера. Я повернув газету на місце і виявив, що ми під’їжджаємо до станції, на якій я вийшов учора. Начальник станції, що напередодні саджав картоплю, тепер був зайнятий діяльністю іншого штибу: на роз’їздній колії, перечікуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зі сходу і з якого на платформу зійшли троє чоловіків, котрі ставили старому питання. Я припустив, що це чини місцевої поліції, піднятої по тривозі Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагоні, я уважно спостерігав за співрозмовниками. Один із них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплі супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базікав за двох. Уся компанія поглядала вдалину через пустище — туди, куди вела біла дорога. Я щиро понадіявся, що вони почнуть шукати мої сліди саме там.

Коли ми від’їжджали від станції, мій попутник прокинувся. Він витріщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку і поцікавився, де він. Без сумніву, він був п’яний як квач.

— Ось що буває з непитущими! — зауважив він з гіркотою.

Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особі ревного поборника моралі.

— Так, я стійкий тверезник, — огризнувся він. — Як зав’язав на Мартінів день,[22] так усе, ані-ні, ані краплі віскі в рот. Навіть у хогманей.[23] Хоча й піддавався жорстоким спокусам.

Він закинув ноги на протилежне сидіння і відкинув давно не миту голову на спинку.

— І ось що я за це отримав, — простогнав він. — Горю, як геєна вогненна. Ще й косоокість на всі вихідні.

— У чому ж причина? — запитав я.

— У напої. Називається бренді. Як я непитущий, від віскі тримаюся подалі. Зате бренді — цілий день потроху. А тепер маєш — мабуть, і за два тижні не окли… — Його слова перейшли в нерозбірливе бурмотіння, і сон знов наклав на нього свою важку десницю.

Я планував зійти на якій-небудь станції ближче до кінця маршруту, але потяг несподівано подарував мені набагато кращий шанс, зупинившись біля початку дренажної труби, перекинутої через бурхливу річку кольору портеру. Я виглянув у вікно і побачив, що вікна всіх вагонів зачинені, а навколо, наскільки сягає око, немає ані душі. Тоді я відчинив двері вагона і поквапом стрибнув у зарості ліщини, що тягнулися вздовж шляхів.

Усе пройшло б якнайкраще, якби не мерзотна псина. Вирішивши, що я обікрав його хазяїна і тепер намагаюся втекти, пес загавкав і мало не вчепився мені у штани. Від його гавкотні прокинувся пастух-тверезник, який виповз до дверей вагона і заволав на всю горлянку в цілковитій упевненості, що я наклав на себе руки. Я поповз через чагарник, дістався берега річки і подолав іще сотню ярдів під захистом прибережних заростей. Обернувшись і подивившись назад, я побачив, що біля відчинених дверей вагона юрмляться провідник і кілька пасажирів. Усі вони дивилися в мій бік. Я не зміг би зчинити більший шарварок, навіть якби покинув вагон у супроводі духового оркестру.

На щастя, їхню увагу відволік п’яний пастух. Він і його собака, прив’язаний мотузкою до його поясу, несподівано вивалилися з вагона, загриміли вниз на рейки і стрімголов скотилися насипом до самої води. У ході рятувальної операції, що розвернулася за цим, пес когось дряпонув — я почув закрутисту лайку. На якийсь час про мене забули, і коли я, подолавши поповзом ще з чверть милі, ризикнув озирнутися, потяг уже рушив і майже зник між пагорбами.

Я стояв посеред великого напівкруглого простору пустища, розсіченого брунастою річкою, що зображувала радіус, і обмеженого довгою дугою високих північних пагорбів. Навколо не було жодної людської істоти; тишу порушував тільки плескіт річкової води і нескінченний писк куликів. І тут, як не дивно, я вперше відчув той жах, який відчуває загнана жертва. При цьому думав я не про поліцію, а про тих людей, яким було відомо, що я знаю таємницю Скаддера. Про тих, хто твердо вирішив позбавити мене життя. Я був упевнений, що вони переслідуватимуть мене з проникливістю і пильністю, недоступними британському закону, і щойно їхні ікла зімкнуться у мене на горлі, пощади не буде.

Я озирнувся, але в навколишньому пейзажі нічого не змінилося. Сонце блищало на рейках удалині і на мокрих каменях біля річки, і в усьому світі не було більш мирної картини. І все-таки я кинувся бігти. Я біг, по коліно грузнучи в болотній багнюці, аж поки піт не почав сліпити мені очі. Страх не полишав мене доти, поки я не досяг схилу найближчої гори, піднявся по ньому і сів, важко дихаючи, на кам’яному гребені високо над водами врунастої річки.

Із цієї панівної висоти відкривалося як на долоні все пустище аж до залізничної лінії і далі на південь, де вереск поступався місцем зеленим лукам. У мене відмінний зір, але на всьому просторі рівнини я не помітив жодних ознак людської присутності. Після цього я глянув на схід і побачив там, за ланцюгом горбів, зовсім інший ландшафт: пласкі зелені долини з хвойними гаями і блідими хмарками пилу, що видавали наявність шосейних доріг. Нарешті, я подивився у синє травневе небо — і побачив там те, від чого моє серце прискорено забилося.

Далеко на півдні в небеса видирався самотній аероплан. Я відразу зрозумів — та ще й так, немов хтось офіційно повідомив мене про це, — що цей аероплан розшукує мене, і належить він аж ніяк не поліції. Протягом години або двох я спостерігав за ним зі свого вересового укриття. Аероплан пролетів над вершинами пагорбів і став описувати кола над долиною, якою я зовсім недавно пробирався до пагорба. Потім, немов розчарувавшись, він знову набрав висоту і полетів назад на південь.

Мені не сподобалося це повітряне шпигунство, і я почав розчаровуватися у місцевості, яку вважав надійним притулком. Ці вересові пагорби виявилися поганим укриттям, якщо вороги могли вистежувати мене з неба; я терміново потребував іншого пристанища. Я вже з більшою прихильністю поглядав на пейзаж по той бік хребта — там зеленіли гаї і подекуди виднілися кам’яні будинки.

Близько шостої вечора я покинув пустку і вийшов до дороги, що тягнулася вздовж вузької річкової долини. У міру мого просування поля змінилися луками, полонина перетворилася на плато, і незабаром я досяг перевалу, де в сутінках димів комином самотній будинок. Дорога йшла через міст. Там, спираючись на парапет, стояв юнак.

Він палив довгу глиняну люльку і дивився на воду крізь лінзи окулярів. У лівій руці хлопець тримав невелику книгу, закладену пальцем на щойно прочитаному місці. Я чув, як він повільно повторив:

Зачувши під кам’яною аркою мосту відлуння моїх кроків, юнак здригнувся і обернувся. Я побачив приємне засмагле обличчя, майже хлоп’яче.

— Вітаю вас, — серйозно сказав він. — Чудовий вечір для подорожі.

З будинку долинув запах торф’яного диму, змішаний з ароматом печені.

— Це заїжджий двір? — запитав я.

— До ваших послуг, — чемно відповів він. — Я його хазяїн, сер, і сподіваюся, що ви залишитеся на ніч, бо, правду сказати, я цілий тиждень не мав доброго співрозмовника.

Я сів на парапет мосту і заходився набивати люльку. Здається, цей юнак міг стати моїм першим союзником.

— Такий молодий і вже трактирник, — сказав я.

— Мій батько помер рік тому і залишив мені свою справу. Я живу тут із бабусею. Це жахливо нудна робота, і якби на те моя воля, я вибрав би зовсім інше заняття.

— Яке саме?

Він зніяковіло почервонів.

— Я хочу писати книжки, — сказав він.

— Якого ж іще шансу ви чекаєте? — вигукнув я. — А я завжди думав, що з хазяїна заїжджого двору має вийти найкращий оповідач на світі!

— Тільки не зараз, — із жаром заперечив він. — Може, у старі часи, коли дорогами роз’їжджали паломники, автори балад, розбійники і поштові диліжанси. Але не в наші дні. Сюди давно ніхто не приїжджає, крім авто, битком набитих огрядними пані, які зупиняються пообідати, одного-двох рибалок навесні і кількох мисливців у серпні. Із цього не викроїти матеріалу для книги. Я хочу бачити життя, подорожувати світом і писати книжки, як Кіплінг і Конрад. Але поки я тільки те й спромігся, що надрукувати кілька віршів у «Чемберс Джорнал».[25]

Я подивився на заїжджий двір у золотавих променях заходу на тлі бурих пагорбів.

— Я побачив світ, і скажу вам, що не став би зневажати такий притулок. По-вашому, пригоди можна знайти тільки у тропіках або в загоні повстанців-гарібальдійців? Що як зараз, у цей самий момент, ви стоїте просто поруч із ними?

— Кіплінг теж так говорив, — сказав він, світліючи поглядом, і процитував кілька строф про «романтику в дев’ять п’ятнадцять».[26]

— Так ось вам, молодий чоловіче, правдива оповідь, — відповів я. — За місяць ви зможете перетворити її на роман.

Сидячи на мосту в теплих травневих сутінках, я повідав юнаку чудову історію. У ній, в основних рисах, усе було правдою, хоч я і замінив деякі несуттєві деталі. Я повідомив йому, що я власник рудника з Кімберлі,[27] який потрапив у серйозну халепу через незаконну скупку алмазів і попутно викрив банду лиходіїв. Лиходії переслідували мене через океан, убили мого кращого друга і тепер женуться за мною по п’ятах.

Я був надзвичайно красномовним — хоча й не мені, звісна річ, про це судити. Я жваво зобразив політ через Калахарі до Німецької Африки, тріск пострілів, дні, повні палючої спеки, і прекрасні оксамитові ночі. Я описав замах на моє життя під час поїздки додому і присмачив жахливими подробицями розповідь про вбивство на Портленд-Плейс.

— Ви шукаєте пригод, — вигукнув я, — так ось же вони, прямо тут! За мною женуться негідники, за негідниками — поліція. І я маю намір виграти цю гонку.

— Клянусь Богом! — прошепотів він, схвильовано дихаючи. — Це чистий Райдер Хаггард пополам із Конан Дойлом!

— Отже, ви мені повірили, — вдячно констатував я.

— Ще б пак, — відповів він, простягаючи мені руку. — Я вірю всьому незвичайному. Єдине, чому не варто вірити, це рядове.

Він був зовсім юний, але, як на мене, непогано розбирався в житті.

— Гадаю, зараз вони збилися зі сліду, але мені все одно потрібно залягти на дно на кілька днів. Ви дозволите мені поселитися у вас?

Він схопив мене за лікоть і енергійно потягнув до будинку.

— Тут ви сховається надійніше, ніж кріт у норі. Я простежу, щоб ніхто не проговорився. А ви розповісте мені ще про ваші пригоди?

Уже під навісом біля входу, я почув віддалений рокіт авіаційного мотора. На тлі сутінкових західних небес знову з’явився силует усе того ж моноплана.

Юний трактирник надав мені кімнату в задній частині будинку з відмінним видом на плато і віддав у моє повне розпорядження свій кабінет, завалений дешевими виданнями його улюблених авторів. Я так і не побачив його бабусю — мабуть, вона була прикута до ліжка. Старенька служниця на ім’я Маргіт принесла мені вечерю; сам хазяїн заїжджого двору весь час крутився поруч, не відходячи ні на крок. Мені хотілося побути на самоті, і я придумав йому заняття. У нього був велосипед із моторчиком, і наступного ранку я відправив його за свіжою газетою, яка зазвичай діставалася в ці краї з вечірньою поштою. Я звелів дивитися обома і запам’ятовувати все, що здасться підозрілим, звертаючи особливу увагу на авто і аероплани.

Після цього я впритул зайнявся записником Скаддера.

Мій юний друг повернувся в полудень з останнім номером «Скотсмен». Там не було нічого про мою справу, крім повторення вчорашнього повідомлення про те, що вбивця попрямував на північ. Утім, той же номер подавав ґрунтовну статтю, передруковану з «Таймс», — про Каролідеса і стан справ на Балканах, але там ні словом не згадувався можливий візит цього політика до Англії.

Після полудня я знову знайшов привід, аби залишитися на самоті, оскільки, схоже, майже намацав ключ до шифру.

Як я вже говорив, це був цифровий шифр, і після цілої низки невдалих спроб я досить упевнено обчислив послідовності цифр, якими позначалися пробіли і крапки. Каменем спотикання залишалося ключове слово, і при думці про те, що Скаддер міг скористатися будь-яким з мільйона існуючих слів, мене охоплював відчай. Але близько третьої години пополудні мене осінило.

У мене в пам’яті промайнуло ім’я «Юлія Сечені». Скаддер назвав його ключем до справи Каролідеса, і мені спало на думку спробувати ці два слова в якості ключа до шифру.

І він підійшов. П’ять літер слова «Julia» вказали на розташування голосних. А позначалася J, десятою літерою алфавіту, тому в шифрі їй відповідала цифра 10. Е позначалася як 21 — і так далі. Слово «Szechenyi» дало мені цифри для основних приголосних. Я накидав отриману схему на клаптику паперу і заходився читати сторінки записника Скаддера.

Через півгодини я зблід, а мої пальці мимоволі забарабанили по столу.

Я визирнув у вікно і побачив, як гірською долиною до заїжджого двору наближається великий туристичний автомобіль. Він зупинився біля входу, почулося ляскання дверей. Із салону автомобіля вибралися двоє чоловіків у костюмах від «Акваскутума»[28] і твідових кепі.

Через десять хвилин по тому юний трактирник із палаючими від збудження очима крадькома прослизнув у мою кімнату.

— Там, унизу, вас розшукують двоє,— прошепотів він. — Вони в їдальні, замовили віскі з содовою. Запитували про вас і сказали, що розраховують зустріти вас тут. Ох, і ось іще що: вони дуже точно описали вас, аж до черевиків і сорочки. Я сказав їм, що ви були тут учора ввечері, а сьогодні вранці виїхали на мотовелосипеді, і тоді один із них вилаявся, як портовий вантажник.

Я попросив його описати їхню зовнішність. Один виявився темнооким і худорлявим, з густими кущистими бровами; інший, досить угодований, без кінця посміхався і шепелявив при розмові. Ні той ні інший не були іноземцями — у цьому мій юний друг був абсолютно впевнений.

Я взяв аркуш паперу і написав на ньому кілька слів німецькою — так, ніби вони були частиною листа: «…Чорний Камінь. Скаддер напав на слід, але на два тижні вийшов із гри. Сумніваюся, що від мене буде якась користь, особливо тепер, коли Каролідес не впевнений у своїх планах. Але якщо м-р Т. вважає за необхідне, я зроблю все, що від мене зале…»

Я виготовив підробку дуже ретельно, подбавши про те, аби вона була схожою на обривок чернетки, після чого сказав:

— Віднесіть униз і скажіть їм, що знайшли цей аркушик у мене в спальні під час прибирання. І попросіть повернути його мені, якщо вони мене наздоженуть.

Через три хвилини я почув звук заведеного автомобільного двигуна і, виглянувши з-за штори, побачив дві постаті. Одна була худою, інша гладкою — ось і все, що я міг розгледіти зі свого спостережного пункту.

Трактирник повернувся у великому хвилюванні.

— Ваш лист їх страшенно збудив, — повідомив він радісно. — Чорний зблід і вилаявся, а гладкий присвиснув і став похмуріший за хмару. Вони розплатилися за свою випивку півсовереном і не стали чекати здачі.

— Тепер зробіть ось що, — сказав я. — Сідайте на свій велосипед, їдьте у Ньютон-Стюарт і розшукайте там начальника поліції. Опишіть йому прикмети цих людей і скажіть, що підозрюєте їх у причетності до лондонського вбивства. Причину вигадайте самі. Не хвилюйтеся, вони ще повернуться. Але не сьогодні — сьогодні вони гнатимуться за мною по шосе протягом сорока миль, зате завтра вранці першим ділом заявляться сюди. Скажіть поліцейським, щоби приїхали раніше.

Мій приятель, як слухняна дитина, вирушив виконувати завдання, а я продовжив розшифровування нотаток Скаддера. Коли трактирник повернувся, ми разом пообідали, і я дозволив йому атакувати мене черговою серією розпитувань. Я довго розповідав йому про полювання на левів і про війну з матабеле, не в змозі позбутися думки про те, наскільки незначні всі ці пригоди в порівнянні з тією авантюрою, у яку я вплутався зараз. Коли він, нарешті, пішов спати, я сів і за одним махом покінчив зі Скаддером. А після цього просидів у кріслі, димлячи люлькою, до самого світанку. Про те, щоб заснути, годі було й думати.

Близько восьмої ранку я став свідком прибуття двох констеблів і сержанта. Дотримуючись указівок трактирника, вони закотили свій автомобіль у каретний сарай і увійшли в будинок. Через двадцять хвилин, дивлячись у вікно, я побачив, як з протилежного боку плато наближається другий автомобіль. Він не доїхав до заїжджого двору, а зупинився в гайку за двісті ярдів від готелю. Люди, що сиділи в автомобілі, перш ніж вийти, акуратно розвернули свій екіпаж. За дві-три хвилини почувся скрип жорстви під їхніми кроками.

Мій початковий план полягав у тому, щоб сховатися в спальні і дочекатися розвитку подій. Я збирався зіштовхнути лобами поліцію та інших, куди більш небезпечних переслідувачів, із цього могла би вийти певна користь. Але тепер мені спало на думку дещо краще. Я накидав на аркушику кілька слів подяки юному хазяїну, відчинив вікно і тихо зістрибнув у кущі біля стіни. Ніким не помічений, я перетнув дамбу, проповз берегом струмка, що впадав у річку, і опинився на шосе за гайком. Там стояв автомобіль: зовсім новий, він яскраво блищав на ранковому сонці, але був добряче запилений — точна ознака довгої поїздки. Я завів мотор, стрибнув на місце водія і на пристойній швидкості піднявся на плато.

Звідти дорога майже відразу пірнула вниз, заїжджий двір зник із поля зору. Але мені здалося, що вітер доносить звідти звуки розгніваних голосів.