У мене буде острів

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ Земля! На обрії земля!

У п’ятницю тато повернувся з роботи раніше. Він одягнув свій старий поношений піджак, той, у якому звик удома майструвати. Приніс із підвалу драбинку, велике відро вапна, щітку. Зайшов до комірчини. Мама на той час усе вже повиносила звідти — старі полиці, різний мотлох.

— Уроків багато? — спитала мама в дітей.

— Небагато.

— Ну, якщо зробите швиденько, можете піти перед вечерею в кіно.

— Я сьогодні не хочу в кіно! — вигукнув Жолі.

— А то чому? Ти ж так любиш ходити в кіно! — здивувалася мама.

— Люблю… Але зараз… Бо ж…

— Бо ж?

Жолі зашарівся. Ну, як про це скажеш? Він хоче бути вдома, колп тато робитиме йому острів; він хоче, затамувавши подих, прислухатися до того, що діється в комірчині. Бо ж це його острів!..

— А ти все ж таки піди в кіно, — всміхнулася мама. — У нас із татом сила-силенна роботи.

Діти, поробивши уроки, пішли в кіно. Демонструвався фільм про мисливців у джунглях. Іншим разом Жолі довго благав би всіх, щоб його взяли на такий фільм. Але зараз він майже не дивився на екран. Він тільки й думав про те, що до його острова лишився всього лиш один бакен. Це ж зараз тато й мама білять острів — його острів!..

— Жоліко, не крутись! — шепнула Ютка. — Тобі що, не цікаво? Адже ми прийшли подивитися цей фільм лише задля тебе.

— Цікаво, — відповів Жолі — що йому лишалося? Він ледве висидів до кінця сеансу. Додому біг бігцем. Од нетерплячки перескакував через дві сходинки.

— Ми вже прийшли! — загорлав він з передпокою. — Можна, я подивлюся на свій острів?

— Потерпи ще один день, — відказала мама.

— Мамуню… будь ласка…

Тато усміхався. Він ще не скинув свого старого піджака. Але відро було вже порожнє. В іншому відрі парувала вода. Біля нього лежала Щітка для миття підлоги. І мама була в старому халаті — в ньому вона завжди прибирала й мила підлогу.

— Завтра субота; до неділі висохнуть і стіни, і підлога, — сказав тато. — Коли все буде гаразд, і човен щасливо дістанеться до берега, тоді я зроблю все, що слід, і в неділю прошу — завітай па острів!

— Можна зараз хоч глянути на нього?

— Поки що ні.

— Тату…

— Ну, що з тобою зробиш! — Тато відчинив двері комірчини. Там горіла електрична лампочка, і на ній був абажур чи то з соломи, чи з осоки — геть-чисто гостроверхий дах індіанської халупи… Одне слово, чудовий абажур! А на двох стінах були квіти і пальми, вирізані з кольорового картону. І мавпи, і жирафа, і слон… А на третій стіні — море! Блакитні хвилі набігали одна на одну, і над ними височів сніжно-білий маяк.

До стін були прибиті полиці, і на них лежало різне моряцьке знаряддя: інструменти, кишеньковий ліхтарик і навіть… транзистор!

Підлогу вкривала рогожа, а посередині стояла лава. Біля неї стіл. На столі — книжки — «Робінзон» і «Мандри Гуллівера». Отже, на острові можна й читати, і уроки робити…

На полиці Жолі помітив ще й бінокль. Щоправда, не морський, а театральний; але хіба в нього не можна дивитися на море? Хіба не побачиш у цей бінокль піратський корабель?!

— Тату! — вигукнув Жолі. — А можна мені зараз погратися?

— Стіни ще не висохли, синку. Завтра вже субота, і якщо будеш поводитись так гарно, як досі, то в неділю…

— А я… я… я хочу зараз…— запхинькав Жолі.

Тато похитав головою, і Жолі схаменувся. Ні! Зараз він повинен слухатись!

Жолі подався до вітальні, ще раз проглянув уроки і ще раз перевірив, чи всі книжки та зошити складено в ранець. Потім допоміг накрити на стіл, але рухався, наче сновида. Він думав тільки про острів, про свій чарівний острів. Тож забув принести склянки, забув, куди класти ложку, а куди виделку та ніж…

В неділю він уже буде на острові! Там гратиметься весь день. Схоче — у піратів, схоче — в індіанців, схоче — у Робінзона… І неодмінно покличе Шаньї Еніша та Берці Хартаї…

До вітальні увійшла мама.

— Жоліко, тато з дівчатками знову кудись пішов. Вечерятимуть вони трохи пізніше. А ти вечерятимеш зараз?

— Куди вони пішли?

— У справах.

— А чи не принесуть вони мені ще що-небудь на острів?

— Кому що, а курці просо! — всміхнулася мама. — Ну, то ти голодний, чи не голодний?

— Голодний, мамуню! — відповів Жолі. — Повечеряю, швиденько ляжу спати, то й ранок швидше настане…

— І швидше вирушиш на свій острів, — засміялася мама. — Ну, гаразд, зараз принесу вечерю.

Мама принесла велику миску шпинату, який дуже й дуже полюбляв Жолі. Вона насипала йому повну тарілку, а зверху поклала ще й яєчню з двох яєць.

— Смачного тобі, Жоліко. Як мало буде, візьмеш добавку з миски, — сказала мама й вийшла.

Жолі їв шпинат і мріяв. Як добре було б зберегти цей шпинат на неділю! Вони б стали гратися так, ніби шпинат — це не шпинат, а дикий щавель, бо на острові росте багато дикого щавлю… І з цього щавлю вони приготували б чудове пюре… Де б його взяти якесь горнятко чи каструлю, щоб накласти туди шпинату?

Жолі розглянувся навколо. Ось мамина шкатулка з приладдям для шитва. Не годиться. Ранець теж не підходить. О… ваза для квітів! Зараз все одно квітів немає.

Жолі зняв з шафи вазу й старанно заходився накладати в неї шпинат. Хай сьогодні він залишиться голодний, зате який розкішний обід вони, потерпілі корабельну катастрофу, матимуть у неділю! Правда, вони все одно повернуться додому з острова обідати, та й, можливо, ІІІаньї і Берці не дуже смакуватиме шпинат — але то байдуже. Потерпілі корабельну катастрофу мусять щось їсти, і їм не до вередування. Сире м’ясо лева, листя, гриби, коріння, смажені коники, шпинат — усе можна їсти…

Наклавши повну вазу шпинату, Жолі став думати, де б її заховати. На шафу поставити не можна, бо вранці, коли витиратимуть пилюку, помітять, що в ній шпинат. Ліжко! Все одно Жолі сам стелить своє ліжко. Треба тільки добре зав’язати вазу і поставити її в куток до стіни, затуливши подушкою. Звичайно, вночі він буде обережний…

Жолі тільки встиг заховати вазу, як до кімнати увійшла мама.

— Смакував тобі шпинат, синку? О, ти й справді молодець!

— Дуже смакував, — чемно відповів Жолі. — Дякую.

— На здоров’я. Дивись, у тебе і руки в шпинаті. Іди помий руки й лягай.

— Авжеж! Я дуже стомився. А завтра важкий день — арифметика і природознавство. Я зараз таки ляжу.

— Поки ти вмиватимешся, я постелю тобі ліжко, раз ти такий втомлений.

— Ні, ні, дуже дякую, не треба! Я постелю сам! І черевики сам почищу. Я все хочу сам.

— Ну, гаразд, гаразд. Якби мені знаття, що ти так виправиш поведінку через той острів, ти б уже давним-давно його мав. А скажи-бо, Жолі, коли острів буде твоїм, ти й надалі гарно поводитимешся?

— Авжеж, мамуню! — переконано відповів Жолі, — адже він щиро вірив, що так воно і буде.