У мене буде острів

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Шпинат — не квітка

Наступного дня тато пішов на роботу дуже рано; трохи згодом пішла на роботу і мама. Діти солодко спали, аж поки задзеленчав будильник.

Першою схопилася Ютка. Вона увімкнула світло й розбудила Каті. Підійшовши до ліжка Жолі, зойкнула:

— Ой! Наш Жоліко захворів!

Каті скочила з ліжка, а Жолі, пробурмотівши щось, і собі прокинувся.

— Я не хворий! — сказав він. — Я почуваю себе добре і вирушаю до свого острова.

— Хворий! Хворий! — голосила Ютка. — Треба викликати лікаря! Ти ж увесь у зелених чиряках!

— Ха-ха-ха! — зареготала Каті. — Зелені чиряки! Жолі хворий? В такому разі і його подушка хвора, і простирадло хворе, і ковдра хвора, і навіть стіна хвора! Жолі, ти спав у відрі з зеленою фарбою? Але що це? Стіна пахне шпинатом!..

Жолі сів посеред шпинатового моря і замість пояснень гірко заплакав.

— Знову розрюмсався? Як нашкодиш, тільки й знаєш, що рюмсати! Що ти наробив? Чим забруднив усе ліжко?

— Шпинат… шпинат… ваза… я не хотів робити нічого лихого! — ревів Жолі. — Ой-ой-ой! Тепер я вже не допливу до свого острова!

— За п’ятнадцять хвилин сьома, час збиратися до школи. Будь ласка, не рюмсай, а розкажи що й до чого, або ми покинемо тебе вдома, аж поки тато й мама повернуться додому. То вже їм будеш розказувати! — урвався терпець у Ютки. — Ми взяли тебе в кіно, зробили разом з тобою уроки — і оце така подяка…

— Я не хотів…

— Знаємо, ти завжди не хочеш! А виходить…

— Шпинат… я наклав того шпинату у вазу, аби було що їсти на острові!

Жолі сидів на ліжку з порожньою вазою в руках. Його обличчя, шия, руки — все було вимазане шпинатом. У шпинаті були і ліжко (подушка, простирадло, ковдра), і стіна біля ліжка, і ваза. Навіть сльози в Жолі здавалися зеленими, як шпинат. Жолі гірко оплакував втрачений острів. А сестри реготалися, але водночас і думали про те, як захистити братуся та його острів, тим більше, що вчора ввечері вони ходили до дядька Іштвана, татового брата, чудового садовода, і він дав їм зелені для острова Жолі.

Уявіть собі таке. Дядько Іштван розтинає качан кукурудзи навпіл, кладе в миску з водою, через день-два зернята бубнявіють, проростають; потім з’являються зелені паростки, потім починає рости листячко, а за тиждень-другий вгору тягнеться струнке, довге листя, схоже на шаблі. Свіже, зелене — намилуватися не можна!..

Отакого листя принесли Ютка та Каті для острова Жолі. Жолі вже спав (з шпинатом у ліжку!), і вони тихенько поставили миски з листям у комірчину. Вони наперед тішились, уявляючи, як зрадіє Жолі, вгледівши це зелене листя… І от маєш — така халепа! І надало ж його накласти того шпинату в вазу!…

Ютка і Каті дуже хотіли, щоб Жолі дістався на острів, щоб він милувався і зеленим кукурудзяним листям, і вишитим прапорцем. А головне — вони жадали, щоб Жолі грався собі з друзями в комірчині і не заважав їм бавитись у вітальні…

— Не плач, Жоліко, — мовила Каті, — від того не станеш чистіший!

— Ми зараз поміняємо білизну, а цю, брудну, віднесемо до пральні.

— Дорого коштуватиме, — зауважила Каті.

— Скільки в нас грошей? — спитала Ютка. — Жолі, і в тебе ж є копилка.

— Я винен ті гроші татові, бо коли я зіпсував книжку…

— Знаємо!.. Ну, а в моїй копилці є вісім… шістнадцять… сорок два форинти; цього вистачить. Жолі, ану мерщій купатись! — наказала Ютка і тут же стала міняти білизну па ліжку. — Твоє щастя, що замазюкав простирадло лише зовні!

Каті заходилася мити Жолі. Шарувала милом і мочалкою безжально. Жолі терпів. Тішився, що вже не вимазаний у шпинат….

Ютка застелила ліжко чистою білизною. Брудну склала в нейлоновий мішечок.

Дівчатка швидко прибрали кімнати, зготували сніданок. Снідали поспіхом.

— Ви йдіть до школи, а я забіжу до пральні, — сказала Ютка.

— Ходімо разом, — запропонувала Каті.

— Гаразд, але поспішаймо.

В пральні стояла чимала черга: тітки, дядьки, діти з великими пакунками. Каті стала в кінець черги, але Жолі голосно заплакав.

— Спізнимось, спізнимось до школи, мене будуть лаяти, і я не допливу до острова!

— Вставати треба раніше! — пробурчав сердитий дядечко.

— Чого плачеш, синку? — спитала якась жінка.

— Це діти Ковачів, — промовила приймальниця. — Вони не звикли приходити в таку пору. Чи не захворіла ваша матінка?

— Захворіла мати? — загомоніли в черзі. — То, будь ласка, хай проходять уперед!

— Не мама хвора, — хлипав Жолі, — а нам треба, щоб ця білизна була до полудня випрана!

— Що за біда в цього хлоп’яти? — питали люди одне в одного.

— Та ж ви чули — мати хвора!

Приймальниця прийняла білизну в дітей.

— Постараюся допомогти вам, — сказала вона. — Віддам вашу білизну до термінового прання. По обіді навідайтесь, певне, буде готова.

Діти побігли до школи.

— Не біда, коли й увечері заберемо білизну, а то й у понеділок. Сподіваюсь, мама не помітить, — сказала Ютка.

— Ні, мама завжди все помічає, — зауважила Каті.

— А вчора ж не помітила, що вази немає на шафі! — озвався Жолі.

— Про вазу ти вже помовч! Дивись мені, не бешкетуй у школі! І не мрій про свій острів, бо інакше не бачити його тобі, як своїх вух. Ну, ходімо!

Сестри побігли до свого класу, Жолі — до свого. Побачивши Шаньї та Берці, враз забув про всі турботи.