Опівдні тьотя Гізі попрощалася з другим «А» класом.
— На все добре, дітки! Поводьтеся гарно! А зараз біжіть додому. Переходячи вулицю, уважно подивіться спершу ліворуч, потім праворуч. І переходьте тільки тоді, коли на світлофорі спалахне зелене світло. До побачення!
— До побачення, тьотю Гізі! — хором вигукнули діти і, вдаючи слухняних, вирушили додому. Але на вулиці Патакі вмочив свій ранець у калюжу, Агі Кішш і Жока Пентек забігли в ближче підворіття й почали бавитись ляльками, Габі Форго побився з Імрушем Кенезом. Ну, а Жолі? Як ви гадаєте, пішов він додому? Ні, звичайно! Він зупинився на розі і сказав Шаньї Енішу:
— Хочеш, я розповім тобі одну велику таємницю?
— Хочу.
— В мене буде острів. Але це не дровітня, як у тебе, а справжній острів. Я попливу туди на плоті, і там будуть пальми.
— Покажеш?
— Покажу.
— Зараз?
— Ще не зараз, бо він буде в мене аж через десять днів.
— Що ж то воно за острів, який буде лише через десять днів, а не зараз?
— Він вирине з моря. Станеться великий землетрус, і острів підніметься з дна океану…
— А як він називається?
— Острів дружби. Та й фінікові пальми ростимуть на ньому.
— Не вірю!
— Не вір. Якби я схотів, запросив би тебе у неділю, щоб ти подивився. Тато дозволить.
— А звірі будуть на твоєму острові? Слони, приміром?
— Будуть.
— А які слони завбільшки?
— Отакі-і-і! Величезні!
— Справжні?
— Звичайно, справжні. І трубитимуть у свої хоботи, і нестимуть дерева на спинах.
— А на моєму острові живуть їжаки. Коли доторкнешся до них, згортаються клубком і колються своїми голками.
— Їжак — це ніщо! — пирхнув Жолі.
— Ще б пак — ніщо! Бо в тебе немає. Бачив ти коли їжака? Ніс у нього як у поросяти, він їсть яблука і звати його Бене. Як покличу — завжди біжить до мене.
— Неправда!
— Неправда? Ось ходімо до нас — сам побачиш.
На одну мить — всього лиш на одну мить! — Жолі згадав, що йому слід би йти додому. Ютка і Каті вже повернулися, розігрівають обід…
Але ж до Шаньї так близько! Та й тьоті Еніш, матері Шаньї, ще немає вдома. Шаньї має свій ключ од квартири, і ніхто його не питає: «Скажи, хлопчику, кого ти шукаєш тут у таку пору? Хіба тебе вдома не чекає мама?»
— Ну, йдеш, чи не йдеш? — спитав Шаньї.
— Йду, — відповів Жолі і, помахуючи ранцем, вистрибом побіг слідом за Шаньї.
Родина Шаньї мешкала у великому комунальному будинку, іще більшому, ніж будинок Жолі. Вони зійшли на другий поверх і попрямували довгим коридором. У Шаньї на шиї висів ланцюжок, на якому теліпався ключ — щоб не загубити. Він одімкнув двері й кинув портфель на канапу.
— І ти свого кидай. І ходи за мною — дам тобі пообідати.
Жолі страх як сподобалося, що Шаньї сам гріє собі обід. Вдома йому завжди подавали обід Ютка чи Каті, ніби Жолі був малюком з дитячого садка… І Жолі тут же вирішив, що на острові він варитиме собі обід на вогнищі.
— Картопля трохи пригоріла, нічого? — спитав Шаньї.
— Нічого!
Вдома, навіть тоді, коли діти обідали самі, стіл завжди накривався скатертиною, ставились прибори, їсти треба було з допомогою виделки та ножа. «Так годиться!» —казала мама, а Ютка і Каті їй вторували. А тут Шаньї поставив каструлю на стіл, взяв ложку, другу подав Жолі.
— Нумо, позмагаємось!
Вони похапцем набирали ложками гарячу, пригорілу картоплю. І це дуже подобалося Жолі.
— Хочеш води? — спитав Шаньї, коли вони впоралися з картоплею.
— Хочу.
Брудну каструлю хлоп’ята залишили на столі. Склянку теж.
— Ходімо в підвал, — сказав Шаньї. — Але заприсягнися, що нікому нічого не скажеш. Чуєш? Ані пари з вуст!
— Присягаюся!
— І що ти мене візьмеш на свій острів.
— Присягаюся! — піднесено мовив Жолі й відчув, що ніколи не було в нього такого вірного та відданого друга, як Шаньї.
Шаньї з ключем од підвалу і кишеньковим ліхтариком ішов попереду. Жолі — за ним.
Вони проминули довжелезний підвальний коридор. Шаньї зупинився перед дощаними дверима і відімкнув висячий замок.
— От і прийшли.
— То це така собі проста дровітня! — розчаровано вигукнув Жолі. — Така і в нас є.
— А ти маєш од неї ключ? І можеш ходити туди сам? І в тебе є там їжак?
Що правда, то правда: до дровітні вдома Жолі заходити заборонялося. А їжак!..
— Бене, Беневке, ти глянь, що я тобі приніс! — гукнув Шаньї і поклав долі яблуко, порізане на шматочки.
І тоді — хочете вірте, хочете ні! — з кутка викотився їжак. Кумедний-прекумедний! Невеличкий колючий клубочок з дурними, як у поросяти, очима й гарним носиком. А які вуха смішні — великі, лопухасті. Голки бурі, білі… Справжній їжак! Він підбіг до яблука і з великим натхненням став його наминати.
— Їжак—тварина корисна. Він поїдає жуків та мишей. Мій тато дозволив мені його тримати, — сказав Шаньї.
Жолі з захопленням роздивлявся Бене. Ну, звичайно, на його острові будуть і леви, і тигри, і слони. Однак — то намальовані леви, намальовані тигри, намальовані слони. А їжак Бене — справжній: і бігає, і яблуко їсть, і гратися можна з ним. Ні! Острів — лише тоді острів, якщо на ньому є справжні тварини.
— Ну, що скажеш? — озвався Шаньї.
— Коли запрошу тебе на свій острів, візьмеш з собою Бене?
— Можу взяти. Але чом би й тобі не придбати такого їжака? Бене ж не єдиний їжак на світі.
— А ти де придбав?
— Знайшов у кущах за школою. Знаєш, скільки їх там ще? Тисяча. Сто тисяч. Ходімо туди! Я візьму коробку з-під взуття, і ми зловимо тобі їжака.
— Мій буде Єроним, — сказав Жолі замріяно.
— Про мене. А потім ми їх познайомимо. Бене і Єроним заприятелюють. Ходімо, пошукаймо коробку.
Хлоп’ята замкнули дровітню. Бене, мабуть, добре почувався на самоті, бо й словом не прохопився, щоб його взяли з собою. Діти збігли нагору, і Шаньї заходився шукати коробку. Черевики, гарно почищені, шикувалися на колодках у скрині, але не в коробках! Просто жах, що батьки не бережуть коробок і не думають про те, що їхнім дітям колись вони знадобляться для того, аби впіймати їжака. Шаньї зайшов до комори й почав нишпорити. Ось борошно в банці, ось цукор у коробці, але коробка дуже маленька, не годиться. Не годиться і коробка з кавою. Ага, бідон зі смальцем! Не так уже там і багато того смальцю; треба його перекласти в дві-три каструлі, та й годі!
Шаньї і Жолі повиймали з буфета каструлі й переклали в них смалець з бідона. Часом капало і на руки, і на одяг, і на підлогу. Підлогу вони чисто витерли рушником. Працювали дуже зосереджено і не чули, коли в замку повернувся ключ. Це прийшла мама Шаньї. Здивована, стала в дверях кухні.
— А що це ви робите?
Дивно, що дорослі так погано розуміють і найясніші, і найрозумніші пояснення. Шаньї та Жолі дружно розповіли, що вони хочуть піти до гаю за школою — пошукати їжака, і що цей бідон буде замість коробки для взуття, і що коли з бідона виймуть Єронима, його знову поставлять на місце… Тьотя Єніш ніби й не чула. Вона сварила Шаньї, лаяла Жолі, нахвалялася, що дасть обом добрячої лупки, і нарешті спитала Жолі:
— А ти, мила пташко, хто ти є? І чого лихого навчаєш мого сина?
— Нічого він мене не навчав… Він Ковач…
— Я Жолі Ковач. Учусь разом з Шаньї в другому «А» класі…
— І тебе мама відпускає з дому в таку пору?
Жолі пополотнів. Відпускає?! Та, певно, всі вже давно шукають його! У школі, в поліції, в лікарні! І сестри плачуть, і мама плаче. А тато!..
— Я побіжу додому!
— Сам? Так пізно? Ні, самого не пущу. Підеш зі мною! І де ти взявся на мою голову? В мене й без тебе клопоту по зав’язку!
Тьотя Єніш взяла Жолі за руку й повела додому.
На вулиці вже було темно, хоч в око стрель. Крамниці давно зачинено. Що ближче підходили до домівки Жолі, то дужче калатало в нього серце. Нарешті увійшли в підворіття. Там стояла двірничка. Вгледівши Жолі, вона загукала:
— Ковачі! Ковачі! Заспокойтеся! Жолі вже тут… привели шибеника!