Україна і Крим: спільність історичної долі

РОЗДІЛ І Київська Русь і Північне Причорномор’я в період раннього середньовіччя

Завдяки своєму географічному розташуванню Крим з давніх давен відігравав помітну роль в економічному і політичному житті народів і країн Азово-Чорноморсько-Середземноморського басейну. З ним тісно була пов’язана історія скіфської держави, стародавніх Греції та Риму, Візантії, Золотої Орди, Кримського Ханату та Османської імперії, а також давніх степових імперій і, нарешті, слов’янських держав Київської Русі, Української гетьманської держави, Російської імперії, а на сучасному етапі України та Росії. При цьому зауважимо, що вся історія Криму являє собою ланцюг безперервних конфліктів. З огляду на те, що нинішнє напруження в Криму викликане суперечками України та Росії, що тут відчувається сильний вплив з боку кримськотатарського національного руху, розглянемо витоки та причини цього напруження від часів, коли в Криму та Північному Причорномор’ї взагалі з’являються руси-українці, потім кримські татари, а пізніше і росіяни.

Розглядаючи це питання, насамперед з’ясуємо, хто такі українці, звідки вони взялися. Визнаний авторитет в українській історичній науці академік М. Грушевський на це відповів так: «Теперішнє Українство се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і великоросів, тих, що від українського народу його права відібрали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе — те, що почалося багато віків тому»[3].

М. Грушевський переконливо обгрунтував свою думку, використовуючи численні археологічні та історичні джерела: «При кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східнослов’янські, від котрих пішли наші українці, стали поширюватися на полудні — і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря. Трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер: тільки на схід в Донщині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках, а дещо, мабуть, стратили на заході»[4].

Як свідчать письмові й археологічні джерела, слов’яни проживали на Кримському півострові ще у VIII ст. З утворенням на рубежі VIII–IX століть, внаслідок об’єднання східнослов’янських племен, держави посилюється проникнення слов’яно-русів у Північне Причорномор’я. Наші пращури були добре відомі у той час, як хоробрі воїни, мореплавці, ходили походами і до Візантії, і на Каспій[5]. У широковідомому історичному документі періоду Київської Русі «Повісті минулих літ» так описується похід київського князя Олега на Царгород (Константинополь): «Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві. Він узяв із собою велику кількість варягів і слов’ян, і чудь, і кривичів, і полян, і северян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, які є перекладачами. Всі ці племена греки називають «Велика Скіфія». З усіма ними пішов Олег на конях і на кораблях. Число кораблів було 2000, і прийшов він до Царгорода». Місто було обложене і з суші, і з моря. Візантійці вирішили відкупитись і дали, як вказує літописець, дань «на 2000 кораблів по 12 гривен на людину, а в кораблі по 40 мужів»[6]. Отримавши викуп, Олег завершив справу миром.

Переможні походи київських князів на Візантію у 907, 911, 944 рр. зміцнили міжнародний авторитет Київської Русі. За договором 907 р., який був найбільш вдалим і вигідним для Київської Русі, Візантія зобов’язалася платити данину і погодилася на безмитну торгівлю руських купців на своїй території. Літописець із задоволенням відзначає: «Царі ж Лев і Олександр уклали мир з Олегом, зобов’язавшись давати данину, і, давши клятву, самі царі цілували хрест, а Олега водили до клятви. І мужі його зброєю і своїм богом Перуном і тваринячим богом Волосом, і підтвердили мир»[7]. 944 р. між Київською державою і Візантією було укладено нову угоду про мир. Незважаючи на невдалий похід князя Ігоря того ж року, угода не лише визнавала присутність русичів на Чорному морі, а й наділяла їх правом захищати інтереси Візантії в Криму і не пускати туди болгар. З документу також видно, що Русь мала уже в Криму підвладні їй землі.

З цього часу зміцнюється вплив Київської Русі в Тавріці (Тавріка — давня грецька назва Кримського півострова). Подальші події, особливо завоювання Володимиром Корсуня (Херсонеса) у 988 р.[8], прийняття християнства і шлюб князя з візантійською царівною поставили Київську Русь в один ряд з могутніми державами. В цей же час, тобто у 988 р., за версією Л. Н. Гумильова київським князем Володимиром була підкорена Тмутаракань і утворене Тмутараканське князівство. З цього часу Тмутаракань — центр однойменного князівства, перетворюється в руське місто — центр політичного, економічного та культурного життя в Причорномор’ї та Криму, резиденцією князя Мстислава Володимировича. Під час вступу на княжіння Мстиславу було не повних шість років.[9] Але князь в ту епоху — це тільки представник, а справжні правителі призначались Великим Київським князем. Пізніше, уже в зрілому віці Мстислав увійшов в історію у зв’язку з перемогою над Касожським (Черкеським) князем Ридаде[10] у їх знаменитому поєдинку. Про це поетично оспівується в «Слові о полку Ігоревім». В період розквіту, тобто в X–XII ст., наша давньоруська держава охоплювала територію від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя.

Що ж до Кримського півострова, то і в XI ст. Київська Русь мала значний вплив у Західному Криму. В 1073 р. київський князь Святослав Ярославич послав своє військо до Корсуня, що свідчить про ослаблення тут влади Візантії. Східна частина півострова в цей час входила до складу давньоруського Тмутороканського князівства, розташованого в гирлі Кубані, на Таманському півострові. До князівства входили також Боспор (Корчев) та інші міста Таврівки. Археологам, історикам добре відомий Тмутороканський камінь (таку назву дістала мармурова плита) з написом від 1068 р. Вирізьблений на ній давньоруський текст повідомляє, що князь Гліб Святославович міряв відстань по льоду «від Тмутаракані до Корчева» (Керчі).

Нашестя половців значно ослабило руський вплив у Причорномор’ї на певний час. Після 1094 р. в історичних хроніках більше не згадується про Тмутороканське князівство. Але в цей час відзначається активна торгівля купців з Київської Русі.

Високим був авторитет русів на Чорному морі. Не випадково арабські географи X–XII ст. називали Чорне море Руським[11], а керченську протоку — «гирлом Руської ріки».

Тавріка підтримувала тісні економічні зв’язки з Київською Руссю. Багато міст півострова вели жваву торгівлю з русами. Серед них особливо виділяється грецьке місто Сугдея, або Сурож, як іменували його на Русі (тепер Судак), засноване елінами ще у III ст. «Сурозькі гості» привозили до нас сіль, тканини, шовк, закупали вироби руських майстрів, інші товари. Не дивно, що Сурож, як і Тмуторокань та Корсунь, згадуються у «Слові о полку Ігоревім».

Зв’язки між Київською державою і Кримом перериваються у XIII ст. навалою монголо-татар на Східну Європу. Кримське місто Сурож було захоплене і пограбоване у січні 1223 р. А вже у 1239 р. весь півострів був зайнятий ордами татар. Та оселилися вони головним чином у його степовій частині. За Перекопом, у приазовських і причорноморських степах, кочувало ще кілька орд монголо-татар, пізніше відомих як ногайських. На цій території склався кримський улус Золотої Орди. Центром стало місто Солхат, згодом назване Кримом (тепер Старий Крим), що в перекладі з татарської означає «рів». Ця назва міста поступово поширилася на весь півострів.

Академік А. Кримський у своїй праці «Сторінки історії Криму та кримських татар» так пояснює назву «татари». «Це — ненаукова назва для тих мусульмансько-турецьких (тюркських) народностей, які живуть у Криму, на Волзі (казанці, астраханці та інші), в Сибіру, в Кавказьких краях. Та треба пам’ятати, що найдавніше ім’я «татари» визначало монголів. Так звалося монгольське коліно, що до нього належав завойовник Темучін Джингізхан, не тюркське, звичайно. За родовим ім’ям цього головного владущого — монгольського племені всі монголи-завойовники XIII в. могли без лінгвістичної помилки зватися «татари». Тільки ж до складу завойовничих монгольських кочових полчищ входили тюрки. І якраз кочові народності (в тому гурті й слали на нашу Русь у XIII в.) складалися своєю масою не стільки з природних монголів (ці були лише ватажками та ядром війська), скільки переважно з усяких племен тюркських (турецьких), що й мовою говорили, живовидячки, не монгольською, а тюркською. Наші русини XIII в. не завдавали собі великого труду розбирати, чи є одміна між мовою монгольською й мовою тюркською...»[12]. Отже, кримські татари (самоназва — «крим татарлар» або «кримці») — народ, який історично сформувався в Криму. Варто наголосити, що кримські татари є нащадками різних кримських народів (переважно тюркських). Початок консолідації цих народів під верховенством татар припадає на середину XIII ст.

Крим та все Північне Причорномор’я потрапляє до складу Золотої Орди в той час, коли Візантійська імперія фактично припинила своє існування у 1204–1261 рр., після завоювання Константинополя хрестоносцями. В цей час Причорномор’я стає відкритим як для внутріконтинентальної караванної, так і для європейської, чорноморської торгівлі. Тут прокладаються нові торговельні шляхи, що безпосередньо пов’язують золотоординські володіння з Європою, як морем через Тану (Азов) та кримські порти, так і суходолом через Львів та золотоординські міста у Північному Причорномор’ї.

Добившись привілеїв на торгівлю в Чорному морі в обмін на допомогу візантійцям у відвоюванні Царгороду від латинян та своїх венеціанських суперників і не маючи конкурентів в особі руських купців, у XIII ст. на північні береги Чорного моря прориваються генуезці. Вони монополізують морську торгівлю, що йшла із Золотою Ордою або транзитом через її територію. В цей час піднімається значення Кафи (Феодосії). Завдяки генуезцям кримські порти стали справжніми торговими воротами Золотої Орди.

Торгівля організує економічне життя в Північному Причорномор’ї. Звідси вивозяться зерно, продукти скотарства (насамперед масло, шкіра й шкіряні вироби), риба; зберігає своє значення торгівля хутром та рабами. Отже, кримські колонії генуезців пов’язують півострів та прилеглі райони в єдиний економічний простір.

Це мало великі наслідки для долі Північного Причорномор’я. По-перше. Кримський улус став швидко багатіти, що спричинило появу сепаратистської політики. Вже монгольський темник Ногай спробував, було, відокремитись від Золотої Орди, але центральний уряд був тоді ще надто сильний, щоб знешкодити цю загрозу. Ногай зазнав поразки від хана Токти і був убитий у битві, до речі, якимось русом-дружинником на службі в ханському війську. Але з початком розпаду Золотої Орди, особливо по смерті Джанібег-хана у 1360 р., а, також, Нищівної поразки близько 1362 р. татаро-монгольського війська на Синіх Водах (найімовірніше на р. Синюсі) від об’єднаних русо-литовських сил Великого князівства Литовського й Руського, що поклала кінець монгольському пануванню на більшій частині українських земель, Крим разом з іншими підлеглими улусу землями конкурує з центральними провінціями Золотої Орди у боротьбі за гегемонію. Втікає до Криму і тут знаходить притулок невдаха у змаганнях за титул Великого хана, відомий темник Мамай після поразки на річці Калці в листопаді 1380 року від хана Золотої Орди Тохтамиша, де і гине отруєний генуезцями. Останні, напевно, не були зацікавлені у неприємностях, пов’язаних з переховуванням колишнього свого пана, якому зрадила доля[13].

З кінця століття Кримський улус стає родинним володінням нащадків Тохтамиш-хана. Один з них пізніше й здобув незалежність Криму.

Другим наслідком розвитку економічних стосунків у Північному Причорномор’ї стало поступове осідання кочового населення, що створювало необхідний грунт для формування постійного населення майбутньої держави, а отже, для становлення кримсько-татарського етносу справжнього господаря в Криму. Хоча скотарство продовжувало відігравати головну роль у житті кочовиків, під впливом генуезців татари дедалі більше займаються землеробством. Традиції садівництва та виноградарства поширилися серед татар саме від тих часів.

Отже, наприкінці XIV ст. Північне Причорномор’я, куди входили землі не тільки Кримського півострова, а й значна частина земель сучасної України, являло собою досить самостійний економічний та політичний регіон, що стало передумовою виникнення тут самостійної держави — Кримського ханату.