Україна і Крим: спільність історичної долі

РОЗДІЛ V У складі СРСР. Входження Криму до складу Української PCP

Створена у жовтні 1921 року Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР) проіснувала формально до 1945 року. Її існування відображало своєрідність міжвоєнного періоду СРСР — держави, яка була проголошена 30 грудня 1922 року. Створення СРСР і входження до його складу Української PCP означало втрату останньою навіть формальних ознак суб’єкта міжнародного права. Що стосується Кримської АРСР, то вона поєднувала в своєму політико-адміністративному устрої та внутрішній політиці елементи як територіальної, так і національно-територіальної автономії. Тому думки істориків розділились щодо оцінки цього феномену. Значна частина з них не без серйозних підстав стверджує, що Кримська АРСР була національно-територіальною автономією, вказуючи на те, що кримські татари обіймали в ній вищі адміністративні посади, вони, не без підстав, вважалися корінним народом, а кримськотатарська мова — державною, на рівні з російською. Таке бачення цієї проблеми поділяє сьогодні також наукова і політична Кримськотатарська громадськість.

Певні політичні опоненти, історики, не поділяючи вище викладеної точки зору, наголошують на тому, що кримські татари становили меншість серед населення півострова, їх політико-культурний вплив був насаджений з Москви в рамках загальнодержавної більшовицької політики «коренізації» (в Криму вона набула назву татаризації), так само згори припинений.

До того ж, зазначають вони, Москва, проводячи свій курс на світову революцію і намагаючись розширити свій вплив у мусульманському світі, імітувала своє прихильне відношення до кримськотатарського народу.

Установчий з’їзд Рад кримської автономії відбувся 7–11 листопада 1921 року у Сімферополі. На з’їзді було проголошено Крим автономною республікою, ухвалено закон про землю, про введення нової економічної політики (НЕПу), затверджено конституцію. З’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет рад (Крим ЦВК) та голову Ради Народних Комісарів Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки. Головою Раднаркому республіки був поставлений М. Султан-Галієв, а наркомати землеробства, робітничо-селянської інспекції, освіти та охорони здоров’я очолили також кримські татари І. Ібраімов, В. Ібраімов, К. Хамзін і Х. Чапчакчі. Представники татар увійшли крім цього до Особливого представництва Кримської АРСР при Наркоматі з національних справ (з 1924 р. — при ВЦВК РРФСР). Означене повинно було дати доступ до влади на важливих напрямах політичного управління, економіки та культури. Однак, голова першого Кримського ревкому 1918 р. Ю. Гавен, який ніс відповідальність за репресії, в тому числі проти кримських татар і, зокрема, за смерть голови першого кримськотатарського уряду Н. Челебі Джигана, був «обраний» головою ЦВК КАРСР. Ще один колишній голова Кримревкому М. Поляков, наступник сумно відомого своїми звірствами в Криму Бела Куна, під час «зачистки» від військ Врангеля, зайняв ключову посаду наркома внутрішніх справ[88].

Проте, залучення представників кримськотатарського народу до влади не врятував татар, як і інших жителів від надзвичайного голоду 1921–1922 рр. За даними всесоюзного перепису населення 1926 р. — у Криму налічувалось 713.823 жителів. А у 1921 р. тут проживало 719.531 чоловік. Тобто, населення регіону з 1921 р. по 1926 р. не тільки не збільшилось, а навпаки, зменшилось на 5708 чоловік. Причиною цього стали голод і епідемії 1921–1922 рр. Найбільших втрат у цей час зазнало кримськотатарське населення. Особливо трагічним був голодний 1922 рік.

Щоб уявити зміни в етнічному складі населення Криму, звернемося до порівняльної таблиці. (Дані до загального складу у відсотках)[89].

Насамперед впадає в око значне зниження процентного відношення основної частини корінного татарського населення до загальної кількості жителів Криму. Цьому повністю відповідає і постійне зменшення в абсолютних цифрах: 1897 р. — 186 212 осіб; 1921 – 184 568; 1926 – 179 094. Цей факт особливо важко пояснити на тлі того, що у цей же час у Криму відбувається різке збільшення не тільки у процентному відношенні, але й в абсолютних цифрах кількості росіян: у 1897 р. — 247 724; 1921 — 370 088; 1926 – 382 645, у тому числі 301 398 росіян, 77 405 українців та 3 842 білоруси. Тут спостерігається не стільки природний приріст населення, скільки широке проникнення російського елементу до півострова[93]. Така ж демографічна «політика» проводилась і в наступні роки. Російські переселенці, як правило, осідали в містах і становили 60 відсотків їх мешканців. Водночас 63 відсотки українців були сільськими жителями, що також наштовхує на певні висновки. Показово й те, що до війни в радянському апараті КАРСР було зайнято 59.7 відсотка росіян, 13 татар, 27.3 представників інших національностей.

Можна цілком погодитися з твердженням, що створена Кримська АРСР мала двоїсту природу, маючи риси як територіальної, так і національної автономії. Значне представництво кримських татар в уряді створювало неабияке враження про її національний характер. При цьому, певні риси національної державності не були закріплені передусім в конституції, якщо не брати до уваги формальні елементи державної символіки. Тобто, прапор і герб були створені за зразками радянської символіки, але містили національну ознаку, а саме: поряд з написом російською — «Крымская Советская Социалистическая Республика» містився напис кримськотатарською. Але статус кримських татар, як титульного етносу та його мови, не обґрунтовувався жодним положенням конституції. Таким чином, означене надавало національним рисам автономії факультативного характеру, які можна було не брати до уваги, навіть без зміни конституції КАРСР. Не кажучи уже про те, що розподіл компетенції між кримським та урядом Російської РФСР не давав жодних шансів Криму самостійно визначати свою політику. Навіть названі вище важливі позиції кримських татар в уряді не були ключовими в сенсі контролю влади в республіці. Усі важелі контролю над політичним курсом автономії, перебували в руках російського уряду[94]. І в міру цього спрацьовували механізми контролю, закладені в Криму та РРФСР.

Це можна прослідкувати на прикладі проведення політики «коренізації» в Кримській АРСР. А саме, в квітні 1923 р. на XIII з’їзді Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б) було проголошено, крім іншого, політику коренізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Проте, на першому плані керівна більшовицька партія передбачала іншу мету: укоренитися в національних республіках. Тому цей політичний курс отримав назву коренізації. А саме, намагаючись зміцнити свій вплив в республіках, РКП(б) повинна була через своїх представників розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Але політика коренізації мала і побічний ефект, а саме: стрімкий розвиток пригнічених в попередній час національних культур[95].

В Кримській АРСР більшовицька кампанія «коренізації» набула рис татаризації. А однією з найперших її завдань було розширення ролі і значення кримськотатарської мови. Не менш важливим і плідним напрямом був напрям культурного будівництва, що також набрав форм татаризації. Як наслідок — відкриття татарських шкіл, педагогічних інститутів, наукових закладів, бібліотек, музеїв. Неабияке значення мало відкриття кримськотатарського театру, що було нетрадиційним в тюркській культурній традиції. Значна увага зверталась на підготовку кадрів з вищою та середньою спеціальною освітою для народногосподарського комплексу автономії.

Прикметно, що в культурному піднесенні Криму є певний внесок української інтелігенції. Академік Агатангел Кримський, інші українські історики та письменники проявляли значний інтерес до культури тюркських сусідів. В 1926 році в Харкові було намагання заснувати «Українське товариство дослідження Криму та Кавказу». Товариство ставило собі за мету сприяння економічному зближенню України, Криму та Кавказу та реалізацію освітніх запитів українського населення Криму та Кавказу. Та більш конкретних даних про створення та діяльність товариства, на разі, не виявлено[96]. Саме в Україні тюрколог Т. Грунін видав 1930 р. першу за кордонами Туреччини граматику турецької мови із застосуванням нової абетки — латиниці. Нова абетка була запроваджена в Туреччині з листопада 1928 р., а запровадження латиниці в кримськотатарській мові було зроблене Б. Чобан-заде в межах програми створення нової турецької абетки, очолюваної академіком О. Самойловичем, в травні 1928 р. Відомо, що кримськотатарські вчені О. Акчокракли, Я. Кемаль друкувалися в українському журналі «Східний світ», збірнику «Студії з Криму» (Київ, 1931). В останньому було надруковано і перший науковий огляд Історії літератури кримських татар, написаний А. Кримським[97].

В кінці 20-х років XX ст. йде поступове згортання політики коренізації. На початку 1930 року тактика згортання коренізації набуває форми поліпшення соціальної структури суспільства. Відносно татар ця нова кампанія набула вигляду боротьби за створення власного робітничого класу та колгоспного селянства. Насправді, кампанії з розкуркулення, разом з конфіскаціями зерна спричинили голод 1931–1933 рр., що доповнив масові репресії в Криму. Ситуація на кримському півострові відрізнялася від голодомору в Україні 1932–1933 р. найбільш виразно тим, що кримське керівництво, зокрема голова Кримського ЦВК Мемет Кубаев, намагався протестувати проти здирства та організованого голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Ця принципіальна позиція державця коштувала йому життя.

Перед тим, у липні 1928 року в Криму проводиться кампанія закриття мечетей і заборона ісламської освіти[98]. Більшовикам відпала необхідність рядитись в тогу союзників мусульманських національних рухів. Вони тепер представляли себе захисниками мусульманських пролетарів і бідних селян.

В цьому ж, 1928 році було висунуто абсурдне звинувачення В. Ібраімову, який очолював Раднарком Криму, і 9 травня розстріляно. Маховик репресій в Криму розкручувався на протязі всіх років аж до початку Великої Вітчизняної війни. Зауважимо, що репресії стосувалися не тільки кримських татар, а й інших народів, що проживали в Криму.

Педагогічний інститут (Сімферополь) в 1936 році зазнав масових жорстоких репресій свого особового складу. Так, були вигнані з роботи і віддані під суд Асан Сарбі Айваз, Осман Акчокракли, письменник Лятіф-заде та ін. 7 квітня 1938 р. в Сімферополі О. Акчокракли був розстріляний разом з 18 іншими представниками кримськотатарської інтелектуальної еліти[99]. В Петербурзі заарештовано і в лютому 1938 р. розстріляно О. Самойловича, директора Інституту сходознавства АН СРСР. Не оминули репресії і українських тюркологів АН УРСР. В опалі перебував і припинив свою наукову діяльність академік АН УРСР А. Кримський. припинено видання наукового збірника «Україна і Схід», працю над підготовкою Архіву Коша Нової Січі, в рамках якого планувалося видати й листування Коша з Кримським ханатом.

У трагічні тридцяті роки були ліквідовані майже всі діячі кримськотатарської культури. Це ще одне переконливе свідчення того, що кримські татари, як і в період російської імперії, в новій ідеократичній імперії СРСР продовжували вважатися «шкідливим елементом»[100].

Крайнім проявом геноциду була депортація цілого народу. В травні-червні 1944 р. внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму були виселені татари, греки, болгари, вірмени. Німці (50 тис. чоловік) були виселені у глиб СРСР ще в серпні 1941 р.

До середньоазіатських республік і Казахстану було депортовано 45 384 татарські сім’ї (194 303 особи), у тому числі з Джанкойської зони — відповідно 3038 і 13 848, Євпаторійської 5264 і 22 638, Керченського півострова 2415 і 11 218, Севастопольської зони (у тому числі Бахчисарайського району) — 12 242 і 51 273, м. Сімферополя — 400 і 10 905, Сімферопольського району 5308 і 23 889, Феодосійської зони 5319 і 25 050, Ялтинської зони — 7020 і 26 383.

Ось як згадують про цю трагічну сторінку свого народу свідки тих подій. Розповідає Паша Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібрались. Я беру рогатку, шинелю, залишену пораненим дядею. Мама спокійно каже: «Не треба, синку, облиш.» Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Ранком нас гонять на станцію. Там заганяють, як худобу, в вагони «телятники»: маму — в один вагон, мене — в інший. Тоді я бачив маму в останній раз. На всіх станціях, через які ми проїжджали, місцеві жителі з криками «зрадники» закидали вагони камінням. В Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П’ять днів ні в кого не було навіть макового зерняти в роті. Не кормили, поки не привезли в Марійську АРСР. Коли пливли на баржі, сусідка з відчаю на моїх очах кинула своїх дітей в річку і кинулася сама. Коли нас привезли в Марійську АРСР, то 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало. Поки вириють могилу, вона заповнюється водою, трупи топили палками. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам’ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було — випити ковток чистої води з рідного Криму».

Розповідає Іачет Ахаєва-Бєкєрова, 1934 року народження: «За день чи два до 18 травня 1944 року ходили по домівках і переписували склад сімей. Було чотири години ранку, коли почувся стукіт у двері. Мама подумала, що прийшли до офіцера, що квартирував у нас, покликала його. Але він відповів: «Це вас прийшли виселяти з Криму». На збори дали 15 хвилин. Тато інвалід, а у мами хворе серце. Поки ми, діти, приводили їх до тями, час ішов. І нас почали виштовхувати автоматами з дому. Тато спитав: «За що?» — «Хамма татарларни кочирамиз Сибірча, Уралча», відповів один із солдатів, який був узбеком. І нам стало страшно. Вивели нас на тютюнове поле. Під’їхали «студебекери». Більшу частину речей нам наказали викинути. Мама, плачучи, сказала офіцерові, який квартирував у нас, що ми нічого не встигли взяти. Коли ми підійшли до свого дому, то побачили на дверях великий замок. В дитячій пам’яті надовго залишилось: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей, що прощалися; сусіда Петро веде до себе додому нашу корову... З нами їхав один старий чоловік, сини його були на фронті. Він весь час плакав і просив не залишати його, говорив, що скоро повинні повернутися його сини, весь час повторював їхні імена. В дорозі він помер. Його хотіли поховати за мусульманським звичаєм. Але про це якось дізналися і викинули труп з вагона. Через тиждень нам принесли відро якогось смердючого місива, їсти його було неможливо. Ніколи не забуду, як помер у засланні тато. Перед смертю він заплакав і прошепотів: «Шматочок Криму...» Що там казати, через моє серце назавжди пройшли: шматочок неба, шматочок Криму, морг, під вікном тато, порожня хата на чужині».

Розповідає Лейла Валянова: «...Виселяючи нас, дозволили взяти на трьох одну подушку і одну ковдру, а горшки, ложки, харчі наказали залишити... Усі плакали, притискуючи до грудей Коран, а одна старенька уголос читала молитву. Товарні вагони заповнили так, що багато хто стояв, сиділи по черзі. Не відчиняли дверей, солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх ніхто не дозволяв, а просто, на ходу поїзда, викидали з вагону. В перший же день прибуття в Узбекистан усіх взяли на облік у спецкомендатурі. Життя людей залежало від людських якостей, і службового рівня комендантів. Ніколи не забуду їх прізвищ: Амбарцум’ян, Іванов, Кацман, Зав’ялов. Як вони принижували нашу людську гідність! Як вони знущалися над нами! Страшно і моторошно про це згадувати»[101].

Трагедію кримськотатарського народу ніколи ніхто не виправдає. Страшні рани, завдані цьому народові, неможливо вилікувати. Крізь віки і покоління мучитиме серця людей непоправне горе і невгамовний біль. Могили кримськотатарської людності, синів і дочок її розкидані по всіх колах пекла колишньої радянської імперії. Понищені пам’ятки історії і культури самобутнього народу. Зроблено все для того, щоб цей народ не зміг більше повернутися на свою прабатьківщину.

Тотальна депортація цілого народу з його правічних земель — злочин проти людяності, повне нехтування елементарними правами. Адже татари, як і всі народи, брали участь у боях з гітлерівськими загарбниками на багатьох фронтах, у партизанських загонах, в антифашистському підпіллі, за що відзначені високими урядовими нагородами. Скажімо, уродженець Алупки Аметхан Султан двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, героями Радянського Союзу стали А. Решидов, С. Сеітвелієв, А. Тейфук (див. документальні додатки до книги).

5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ, за яким були зняті безпідставні звинувачення з кримськотатарського народу. З цього часу розпочалося поступове повернення татар на Батьківщину.

Г. Т. Бекірова цілком слушно ставить питання про мотиви депортації кримськотатарського народу, констатуючи, що і сьогодні залишається відкритим питання: що це було — мстива акція відплати чи продуманий геополітичний хід з огляду на непрості взаємини СРСР і Туреччини. «Певно, тут, — вказує вона, — були враховані розуміння і першого, і другого характеру, однак, які з них були вирішальними — сказати сьогодні не беремося. Тим часом питання про правомірність сталінських рішень і сьогодні активно дебатується і знаходить своїх захисників — і саме цей аспект його, на наш погляд, дуже важливий. Чи адекватний був «злочин» покаранню? Адже амністія особам, що співробітничали з німецькою владою, надана указом Верховної Ради СРСР у 1955 р., тим часом кримськотатарський народ уже багато десятиліть «відповідає» усім загалом за дії купки злочинців, частина яких до того ж зазнала суворих покарань»[102].

Якщо взяти до уваги заяву М. С. Хрущова на XX з їзді КПРС про наміри Сталіна щодо депортації українського народу, які виявились нездійсненними, то скоріше за все мова йде про знищення «шкідливих» народів — татарського, українського, прибалтійських, чеченського та ін.

Після виселення татар необхідність у бутафорній автономії відпала. КАРСР у 1945 р. була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Ось така правда і справедливість, про яку так полюбляють говорити сьогодні деякі кримські й закордонні політики.

Після виселення татар, греків, болгар та інших національностей півострів опустів. Занепало народне господарство. Сюди почали вербувати російське населення, але відродження життя, особливо на селі, йшло дуже повільно. О. Аджубей у своїх спогадах[103] пише про поїздку з Хрущовим восени 1953 р, до степової зони Криму. Він наголошує, що найбільше Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців, які невідомо як довідалися про його поїздку. Вони задавали запитання про життєво необхідне — їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали: «Нас пригнали», звичайний стогін людей, які зневірилися у надійній долі. З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або раптом вкрай сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» — питав Хрущов. — І натовп видихав: «Обманули».

Дійсно, картина була безрадісна, визнає Аджубей. Висохла земля, зруйнований війною і сталінсько-беріївськими опричниками край, порожні селища і татарські аули. Все це вимагало якихось негайних рішень. Хрущов одразу ж наполягав на поїздці до Києва і вже ввечері на прийомі у Маріїському палаці в столиці України він ще і ще повертався до кримських проблем і неприємних вражень, які його переслідували, «умовляв українців допомогти відродженню земель». «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурудзу, а не картошку», — переконував він.

Як ми бачимо з наведених спогадів О. Аджубея, М. Хрущов знав про справжнє становище в Криму, просив керівників УРСР допомогти у відродженні краю. Проте стверджувати, що Хрущов «прийняв рішення про передачу Криму Україні у зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією», «тиском на нього українців у керівництві КПРС», як запевняв заступник голови комітету з міжнародних справ тодішньої Верховної Ради. Росії О. Амбарцумов, немає ніяких підстав[104]. Ці та інші міфи сьогодні звучать з вуст багатьох російських політиків різних політичних спрямувань, поширюються в пресі. Одні це роблять через незнання даного питання, не утруднюючи себе пошуками істини, інші свідомо перекручують і підтасовують факти. Західні журналісти і політологи слідом за російськими теж інколи повторюють міф «про Хрущова».

Спробуємо відтворити події того часу, пов’язані з передаванням Кримської області до складу України. Перше питання, яке ми можемо поставити: чи міг М. Хрущов відігравати вирішальну роль у цій надзвичайно тонкій і делікатній справі? Напевно, ні. Як відомо, Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 р. після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить складним, непевним, і взятись за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівнозначно самогубству.

До речі, про це недвозначно пише в уже цитованій нами статті О. Аджубей. І хоч він її назвав (або йому назвали) «Как Хрущов Крым Украине отдал», там не наведено жодного факту, який би свідчив про це. Більше того, автор прямо пише: «Варто сказати, що в 1953-му Хрущов далеко ще не був повновладним господарем становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилася далеко не перша роль».

Отже, якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передавання Криму зі складу Росії до України? Можна і треба поставити питання ще відвертіше: що змушувало тоді вирішити це питання таким чином?

Ми вже наголошували раніше, що з давніх часів Крим був тісно пов’язаний з Україною як в економічному, культурному, так і в політичному відношеннях, незважаючи на круті повороти історії. Цьому сприяло насамперед те, що вони безпосередньо межували одне з одним, їх господарські зв’язки тісно переплелися, а штучний розрив завдав шкоди обом народам, і найперше Криму, оскільки він мав слабку сировинну, енергетичну і промислову бази. Це яскраво виявилося під час кризи, яку Крим переживав після другої світової війни. Страшних збитків зазнала економіка цього краю. Майже все тут було перетворено на руїни. Та найбільшими були людські втрати. Населення Криму скоротилося і становило 351 тис. чоловік[105]. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, тоталітарний режим завдав Кримові ще одного удару: звідси було депортовано корінне населення. Внаслідок цього число громадян скоротилося ще на 228.5 тис.

Україна переживала важкі повоєнні часи. Населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік. У 1946–1947 рр. багато областей, особливо на півдні, були вражені голодом. Та навіть у таких умовах Україна простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари. Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосховищ, Північно-Кримського каналу. Тобто покладено початок розв’язанню найболючішої проблеми — водної. Посилилося співробітництво і в галузі важкої промисловості. На металургійні заводи України надходить агломерат з Керчі, флюси з Балаклавського рудника. Налагоджено тісні зв’язки в галузі будівельної індустрії. Економіки України і Криму дедалі тісніше перепліталися у повоєнні роки, поступово утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народногосподарський комплекс юридично не було оформлене.

В юридичному розв’язанні цієї проблеми найбільше були зацікавлені самі кримчани. Владні структури РРФСР у першій половиш 50-х рр., теж дійшли висновку про необхідність передати Україні область, яка тягарем своїх складних проблем «висіла» на Росії. Звернемося до документів.

Перед нами аналітична довідка «Про стан сільського господарства Кримської області», датована 4 січня 1954 р., яка була підготовлена для тодішнього першого секретаря ЦК КП України А. Кириченка. Зрозуміло, це був таємний документ. «Територія Кримської області займає 2562.1 тисячі гектарів, у тому числі орної землі — 1270.6 тисячі гектарів. В області 304 колгоспи, 49 МТС, 85 радгоспів та 12 підсобних господарств... Солонцеві і солончакові грунти займають біля 200 тисяч гектарів. Вся посівна площа у 1940 році складала 767,4 тисячі гектарів, у 1954 – 696.7 тисячі гектарів».

За довідкою, лише три колгоспи з 304 освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів та сіна значно відставала від рівня 1940 р. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара. Не кращим було становище у садівництві й виноградарстві. Врожайність тут була меншою, ніж у дикоростучих рослин. А площі під сади і виноградники скоротились і в січні 1954 р. становили: по садах — 86.8; виноградниках — 79,2 відсотка рівня 1940 р.[106].

Жахливим було становите й у тваринництві. Колгоспи і радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953–1954 рр. лише на 37 відсотків. План будівництва корівників і телятників у 1953 р, виконали в області на 36,5; пташників — на 43 відсотки.

У МТС парк тракторів і комбайнів налічував відповідно 3516 і 941. Для її ремонту при МТС діяли тільки 23 типових майстерні. В області не вистачало більш як 1100 трактористів і комбайнерів.

У довідці наголошувалося, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. «Головну роль у водопостачанні цієї зони відіграють артезіанські води, що «залягають на глибині 60–155 метрів». На січень 1954 р. зрошуваних земель налічувалося 40,9 тис. гектарів.

Не кращим було становище в інших галузях. Кримська область недоодержала податків у 1953 р. на суму 6 млн. 60 тис. карбованців. Не виконали планів харчова та легка промисловість. Область була неспроможна освоїти кошти на будівництво. У зв’язку з цим Рада Міністрів Російської Федерації лише в Ялті зменшила капіталовкладення на 5.2 млн. карбованців.

Важко повірити, що в Криму діяло лише 34 хлібобулочних магазини, 18 — м’ясорибних, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів, 28 — книжкових. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць. Повністю припинилися торгівля овочами та картоплею в державному секторі[107].

Можна навести ще багато документів та фактів, але й з викладених вище, вимальовується ясна картина того, до чого довели Крим сталіністи та їхні «вірні учні та послідовники» в центрі й на місцях.

Процедура вирішення питання про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР була такою. Спочатку проблема розглядалася на республіканському рівні. Рада Міністрів Російської Федерації, вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, підтримала їх і висловилася за доцільність передання Кримської області до складу Української PCP, попередньо з’ясувавши думку України. Після цього питання передається до Президії Верховної Ради Російської Федерації. Президія, отримавши принципову згоду УРСР, відповідно до чинного законодавства розглянула проблему і прийняла таку постанову: «Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської Ради депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української PCP.

Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською PCP, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Після цього, 13 лютого 1954 р., Президія Верховної Ради УРСР приймає свою постанову «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР»: «Обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної Ради СРСР, Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу.

Український народ з почуттям глибокого задоволення і палкої вдячності зустріне виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення нерушимої братньої дружби між російським і українським народами.

Уряд України подбає про дальший розвиток і процвітання народного господарства Криму. Президія Верховної Ради Української РСР відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки постановляє:

Просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

Названу постанову Президія Верховної Ради Української РСР також направила до Президії Верховної Ради СРСР. Все це створило необхідну правову основу для прийняття відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР.

Відповідно до Конституції СРСР 19 лютого 1954 р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні всі зацікавлені сторони. Представник Росії Голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов заявив: «Кримська область, як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально прилягає до Української Республіки, будучи немовби природним продовженням південних степів України. Економіка Кримської області тісно пов’язана з економікою Української Республіки. З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української Республіки є доцільною і відповідає загальним інтересам Радянської держави». Закінчуючи виступ, М. Тарасов попросив Президію Верховної Ради СРСР затвердити подання Російської Федерації з цього питання. Представник України, Голова Президії Верховної Ради УРСР, у своєму виступі запевнив, що «з боку українського уряду буде приділена належна увага дальшому розвиткові народного господарства Криму і підвищенню матеріального та культурного добробуту трудящих Кримської області». В обговоренні питання взяли участь члени Президії Верховної Ради СРСР та її голова К. Ворошилов.

Після виступів Президія Верховної Ради СРСР одноголосно затвердила Указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» від 19 лютого 1954 р. Процитуємо його мовою оригіналу: «Учитывая общность экономики, териториальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: Утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики».

Остаточним рішенням з цього питання став закон, прийнятий Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Адже відповідно до законодавства змінити існуючі кордони між республіками за їх згодою могла тільки Верховна Рада СРСР. Закон був прийнятий у такій редакції: «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР. Закон Верховного Совета Союза ССР.

Верховний Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР».

Слід підкреслити, що прийняте рішення не тільки не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР, але й відповідно існуючим нормам міжнародного права. На цьому наголошують відомі юристи як Росії, так і України. Отже, немає ніяких підстав брати під сумнів законність прийнятих з цього питання актів.

Після включення Кримської області до складу УРСР розпочалося вирішення найпекучішого, як ми вже підкреслювали, питання постачання водою міст і зрошення земель степової зони Криму. З цією метою 1955 р. почалося будівництво великої іригаційної споруди на півдні України Північно-Кримського каналу. Перша частина його повинна була простягнутися від Каховського водосховища на Дніпрі до міста Керчі. Головну водозбірну споруду Північно-Кримського каналу — шлюз біля Нової Каховки і водосховище було збудовано 1956 р. Трасу каналу почали будувати у 1957 р. у дві черги. До Криму води Дніпра надійшли 1963 р. Другу чергу каналу закінчено 1975 р. подачею води до Керчі. Загальна довжина каналу понад 600 кілометрів. Сьогодні дніпровською водою забезпечуються практично всі міста Криму.

Одночасно, 1957 р., розпочато будівництво зрошувальної системи Північно-Кримського каналу. Джерело водопостачання — Каховське водосховище. Зрошувальні канали довжиною понад 4.7 тис. кілометрів здійснені у залізобетонних лотках і закритих трубопроводах. На зрошувальній системі Північно-Кримського каналу діє кілька наливних водосховищ (Фронтове, Феодосійське, Керченське та ін.). Планувалося зрошувати 600 тис. гектарів кримської землі. Сьогодні зрошується дніпровською водою більше 200 тис. гектарів степових земель півострова[108].

Під впливом особливих гідрогеологічних умов, пов’язаних із зрошенням, рівні грунтових вод у цій системі почали різко підійматися. Клімат степового Криму став більш вологим. Середня врожайність зернових — 40 центнерів (під пшеницею зайнято 46,4 відсотка зрошуваної площі). Великі площі зайнято під овочевими культурами, садами та виноградниками. Що дала зрошувальна система для піднесення врожайності, видно і на такому прикладі: у 1950 р. Крим збирав 8 тис. тонн винограду, сьогодні — 400 тис.

Не будемо докладно зупинятися на господарському розвитку Криму після 1954 р. і обмежимось загальним висновком: із злиднями було покінчено за лічені роки. І хоч «соціалістичний вибір», нав’язаний усім народам колишнього СРСР, виключав можливість справжнього добробуту, кримчани, особливо ті, хто міг порівняти стан Криму із станом різних областей Росії, постійно констатували своє значно краще становище. Це, на наш погляд, і зумовило підтримку проголошеної незалежності України під час референдуму 1 грудня 1991 року. Питання, як і чому скінчилося це відносне благополуччя, потребує окремого дослідження і не є метою цієї книги. Проте хотілося б зауважити, що ті труднощі, які зараз переживають Україна і Крим, великою мірою обумовлені недалекоглядною колоніальною політикою колишнього «союзного» центру. Справа не лише в тому, що розбудова національної економіки починається з руїни, але й у тому, що стара економічна система навмисно будувалася центром на принципі взаємозалежності республік з огляду на їхні можливі ускладнення при виході із Союзу. Лише один приклад: Білорусь не має власного металу, але розвинула потужну металообробну та машинобудівну промисловість головним чином на металі України. Штучними економічними залежностями, окрім, звичайно, природних, пов’язана з іншими республіками і Україна. Більше того, тільки Росія мала можливість розвинути самодостатнє господарство в колишньому Союзі, що надавало їй статусу «ядра» або «старшого брата». Сказане зовсім не означає, що Україна може самоізолюватись. Навпаки, вона повинна підтримувати і активно розвивати взаємовигідні зв’язки з Росією та іншими державами, що утворилися на терені колишнього СРСР. Правда і те, що вона не може ізолюватися від інших країн світу, що її «не чекають» там з її «відсталою» продукцією. Тобто вона не може, не повинна консервувати свою відсталість однобічним орієнтуванням.