Україна і Крим: спільність історичної долі

РОЗДІЛ IV Україна і Крим в період української революції 1917–1920 рр.

Лютнева революція в Росії і повалення царизму тільки прискорили процес розвалу російської імперії. Зазначимо, що українці відіграли помітну роль в революційних подіях у Петрограді. Вони становили значну частину особового складу гвардійських полків[57]. На початку березня 1917 р. було створено в Петрограді Тимчасовий український революційний комітет, який у своїй відозві від 2 березня закликав українців Петрограду спрямувати свою енергію «на завоювання власних національних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів»[58]. Перемога революції, демократизація суспільства справили суттєвий вплив на український визвольний рух.

При цьому зазначимо, що до 1917 року жодного територіально-політичного або територіально-адміністративного утворення за назвою «Україна», як зазначає відомий дослідник соборності України І. Л. Гошуляк, просто не існувало[59]. А справу відродження національної державності спочатку очолила українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р. в Києві. Вона розгорнула боротьбу за державність українського народу, започаткувавши процес збирання та консолідації національної української території. Центральна Рада на чолі з її головою М. Грушевським, не зазіхаючи на чужі землі, окреслила ті етнічні українські землі, що мали скласти автономну Україну, як складову майбутньої демократичної федеративної Росії.

Проте, і російська революційна демократія, і відверто шовіністичні, реакційні політичні кола імперії, що зазнала краху, здійснили просто шалений опір реалізації цих декларацій Центральної Ради. Навіть російська інтелігенція цієї доби виявилася наскрізь проникнута імперською свідомістю. Ось яку характеристику дає згодом російській інтелігенції тієї доби щодо її ставлення до українського питання російський релігійний мислитель, історик і публіцист Георгій Федотов: «Пробуждение Украины, а особенно сепаратистский характер украинофильства изумил русскую интеллигенцию и до конца остался ей непонятным. Прежде всего потому, что мы любили Украину, её землю, её народ, её песни, считали все это своим, родным. Но еще и потому, что мы преступно мало интересовались прошлым Украины за три-четыре столетия, которые создали её культуру и её народность, отличную от Великороссов. Мы воображали по схемам русских националистов, что малороссы, изнывая под польским гнётом, только и ждали, что воссоединится с Москвой... Когда религиозные молитвы склонили козачество к унии с Москвой, здесь ждали его горькие разочарования. Московское вероломство не забыто до сих пор. Ярче всего наше глубокое непонимание украинского прошлого сказывается в оценке Мазепы.

Новый етап в создании украинской нации падает на вторую половину XIX века. Бессмысленные преследования украинской литературы перенесли центр национального движения из Киева во Львов, в Галицию, которая никогда не была связана ни с Москвой, ни с Петербургом... Но мы по-прежнему упрямо продолжали считать малороссийский язык наречием русского, хотя слависты всего мира, включая Российскую Академию наук, давно признали это наречие за самостоятельный язык.

...На наших глазах рождалась на рвет новая нация, но мы закрывали на это глаза... она рождалась-рождалась веками, но в ускоряющемся темпе в наши дни. 1917 год был актом её официального рождения»[60].

Як відомо, найбільший спротив Тимчасовий уряд Росії вчинив питанню територіальних меж майбутньої автономії України. Навіть тоді, коли під тиском внутрішніх обставин і могутнього розгортання українського національного руху він погодився на створення автономії, то, насамперед, обмежував її п’ятьма губерніями з дев’яти, відрізавши ще й чотири українські повіти від Чернігівщини. Це викликало масові протести на всіх етнічних українських територіях, особливо на штучно відрізаних від української автономії.

Центральна Рада історичним III Універсалом від 7 (20) листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республіки і визначила її територіальні межі[61].

Лідери Центральної Ради, організовуючи і ведучи боротьбу за автономію України, докладали водночас багато зусиль, щоб і інші народи колишньої російської імперії отримали свободу і автономні права у складі демократичної федеративної Росії.

Центральна Рада через українські організації мала значний вплив і на розвиток революційних подій в Криму, в тому числі сприяла піднесенню кримськотатарського національного руху. Вже 25 березня 1917 р. в Сімферополі відбувся з’їзд представників мусульман Криму. На з’їзді було обрано Мусульманський виконавчий комітет із 50 чоловік на чолі з головою Ч. Челебієвим.

Відомо, що Тимчасовий уряд, російські політичні партії відкрито протидіяли намірам Центральної Ради перетворити Росію на федерацію рівноправних народів. Зіткнувшись з їх жорстким опором лідери Центральної Ради провели велику роботу по організації і проведенню з’їзду поневолених народів Росії, які стояли на федеративній платформі. Були налагоджені зв’язки з керівництвом визвольних рухів народів Закавказзя, Прибалтики, Білорусії, Молдови. Лідери національних рухів отримали запрошення на з’їзд поневолених народів у Києві. Таке запрошення 20 серпня 1917 р. було направлено, також, Мусульманському Виконавчому Комітету у Сімферополі. Комітету пропонувалось висунути вимогу про автономію для кримськотатарського народу[62].

З’їзд народів колишньої Російської імперії відбувся 8–15 вересня 1917 р. в Києві. Він ухвалив ряд важливих резолюцій. Зокрема, в резолюції «Про федеративний устрій Російської держави» наголошувалось, що скликаний Центральною Радою з’їзд «одноголосно становив, що Росія повинна бути Федеративною Демократичною Республікою»[63].

Як організатори, так і учасники з’їзду переконливо довели свою вірність засадам федералізму рівно як і праву народів на самовизначення. Було покладено початок безкомпромісної боротьби народів національних окраїн Росії за створення федерації самостійних національних держав, областей[64]. З’їздом було підтримано виступ представника кримськотатарського руху Ахмета Озенбашли про наміри створити територіальну автономію в Криму. Делегацію кримських татар прийняв голова УЦР М. С. Грушевський і висловив усіляку підтримку у справі національного самовизначення кримськотатарського народу[65].

З метою підготовки документів про національне та обласне федеративне будівництво і організацію Союзу народів Росії з’їздом було ухвалено створення в Києві спеціального органу — Ради народів. Рада створювалась на паритетних засадах: по чотири представники від кожного національного руху, рівно і кримськотатарського.

Повернувшись з Києва до Криму, делегація звітувала про участь у з’їзді народів на засіданні Мусульманського виконавчого комітету. Комітет, заслухавши доповіді А. Озенбашли й Д. Сейдамета, схвалив діяльність делегації і висловив солідарність з українським народом та його рішучою боротьбою за національне самовизначення. Було вирішено делегувати своїх представників до Центральної Ради. Про цю подію 23 вересня 1917 р. повідомила Кримська газета «Голос татар».

Під впливом позиції Центральної Ради, її успішного протистояння Тимчасовому урядові, Мусульманський виконавчий комітет, його лідери Н. Челебі-Джихан, Д. Сайдамет, А. Озенбашли та інші підготували і провели 1–2 жовтня 1917 р. з’їзд кримських татар. З’їзд висловився за перетворення Росії на федерацію республік і областей, автономію Криму, обрання кримськотатарського парламенту — Курултаю. На з’їзді було сформовано першочергові завдання курултаю, а саме: видання законів для кримських татар, безпосередню участь у створенні територіальної автономії Криму, а, також, висунуто кандидатів у депутати Всеросійських Установчих Зборів. Ними стали відомі кримськотатарські діячі Д. Сейдамет, А. Озенбашли, А. Айвазов, А. Баданинський, С. Хаттатов[66].

Варто наголосити на взаєморозумінні між Центральною Радою та Мусульманським Виконкомом і підтримці права кримських татар на національну автономію[67]. Так, у листопаді 1917 р. Центральна Рада запевняє Мусульманський Виконком, що не має територіальних претензій стосовно Криму і підтримує національний рух кримських татар[68].

Скинення Тимчасового уряду і взяття влади більшовиками після жовтневого перевороту у жовтні 1917 р. докорінно змінило ситуацію на території революційної Росії. В Третьому Універсалі Центральна Рада проголосила про включення до складу Української Народної Республіки тільки територій, щодо яких не виникало спірних питань. Мова йде про три північні повіти Таврійської губернії — Дніпровський, Бердянський і Мелітопольський. Вона також підтримала ідею створення в Криму обласної автономії, так як півострів утратив економічні й політичні зв’язки з Росією, а його міські думи, земства, ради не визнавали влади більшовицького уряду на чолі з В. Леніним.

Акт включення до складу УНР північних повітів Таврійської губернії (Бердянського, Дніпровського, Мелітопольського) викликав негативну реакцію більшості політичних сил Криму, за виключенням українських партій. Проте, Мусульманський Виконком сприйняв цю подію спокійно, пов’язуючи питання про національне самовизначення кримських татар з підтримкою його Центральною Радою Мусульманський Виконком 15 листопада 1917 р. виступив з відозвою «Про владу в Криму». У Відозві наголошувалось на необхідність створення на кримському півострові автономії «без гегемонії якоїсь народності над іншою» за принципом «Крим для кримців»[69].

Зауважимо, що лідери Мусвиконкому заперечували наявність намірів щодо відриву Криму від Росії, підкреслюючи, що татари Криму федералісти і вирішення питання Кримської автономії цілком відносять до компетенції Кримських Установчих Зборів та Курултаю кримськотатарського народу. Про це Д. Сейдамет заявляв у пресі, зокрема, в газеті «Таврический голос» від 18 листопада 1917 р.

В цей час, 20–22 листопада 1917 р. в таврійській губернії було створено Раду народних представників — антибільшовицький уряд. Він був сформований на з’їзді делегатів міських дум, земств, місцевих рад з участю всіх національних організацій, у тому числі українських і Мусульманського Виконавчого Комітету. На з’їзді, також, було заявлено про невизнання більшовицького уряду — Раднаркому на чолі з Леніним і співробітництво з Центральною Радою.

А 28 листопада 1917 р. розпочалися в Бахчисараї засідання Курултаю кримськотатарського народу. Центральна Рада вітала своєю телеграмою утворення Курултаю. Курултай виступив за скликання Всеросійських Установчих Зборів і проголошення республіки в межах півострова. На Курултаї було обнародувано першу кримськотатарську Конституцію — Кримськотатарські основні закони. В ній проголошувалося рівноправ’я всіх етносів майбутньої Кримської Народної Республіки, обрання Кримського парламенту — Всекримських Установчих зборів[70].

Курултай своїм рішенням утворив Директорію — кримськотатарський уряд у складі п’яти осіб. Головою уряду призначили Н. Челебі-Джихана. Директорія взяла на себе керівництво всіма справами кримськотатарського народу і заявила про підтримку крайового уряду — Ради народних представників. Для боротьби з більшовицькими загонами в Криму 19 грудня 1917 р. створюється Кримський штаб на чолі з Д. Сейдаметом і полковником А. Г. Макухіним. Центральна Рада не тільки визнала штаб вищим військовим органом в Криму, але й здійснювала всіляку його підтримку[71]. Більшовицький військово-революційний комітет, утворений у Севастополі, розв’язав бойові дії проти Курултаю та Ради народних представників. За вказівкою Раднаркому Росії було направлено бойові кораблі та загони матросів в Євпаторію, Керч, Феодосію, Севастополь, Ялту та інші міста для наведення «революційного порядку». Очевидці розповідали, що «В Севастополе шли массовые расстрелы... В Евпатории над убиваемыми... всячески измывались и подвергали их нечеловеческим пыткам... В Симферополе тюрьма была переполнена и ежедневно из нее вызывали людей на расстрел «пачками»[72].

Жорстокий терор більшовицької влади проти кримського населення, в тому числі кримськотатарського, викликав вороже його ставлення до нової влади, її реквізицій, продовольчої диктатури, примусових мобілізацій, брутального насилля, пустопорожніх обіцянок.

Автори фундаментальної монографії «Крим в етноподітичному вимірі» (керівник авторського колективу М. І. Панчук) наголошують, що «особливо гостро вже на першому етапі революції постало питання про Чорноморський флот, який в умовах розпаду царської армії, слабкості власних збройних сил України, а також зовнішньої та внутрішньої боротьби навколо Криму являв собою реальну силу, що могла впливати на перебіг подій у боротьбі за владу на півострові. Питання про його приналежність було надзвичайно актуальним, і навколо нього не вщухала боротьба»[73].

Так, Третій Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив з 20 жовтня по 1 листопада 1917 р. у Києві, ухвалив окрему резолюцію з приводу українізації Чорноморського флоту. В ній підкреслювалось: «...Чорноморський флот в своєму складі має 80 відсотків українців і находиться на територіальних водах України, з’їзд постановив, щоб Генеральна Морська Рада приступила негайно до українізації Чорноморського флоту...»[74].

І тільки в січні 1918 року Центральна Рада, не зважаючи на те, що за умовами Брестського мирного договору Чорноморський флот відходив до РРФСР і мав залишатися поза бойовими діями, видала закон про перехід його під юрисдикцію Української Народної Республіки. Цей крок Центральної Ради був зроблений уже після проголошення історичним IV Універсалом 9 (22) січня 1918 року незалежності України. Він скоріше за все був зв’язаний зі сподіваннями на німецьку підтримку в цьому питанні. Хоч, як показав подальший перебіг подій, ці сподівання виявилися марними.

Жовтневий переворот у Петрограді, мирний договір підписаний у Бресті між країнами Четвертного союзу, Росією і Україною, німецька окупація України в кінцевому рахунку привели до перетворення Криму на плацдарм, де зіштовхнулися інтереси України, Росії і не в останню чергу — Німеччини. Нижче зупинимося на цьому докладніше.

Рада Народних Комісарів, тобто більшовицький уряд революційної Росії, в грудні 1917 р. звернулася з декларацією «До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу». У ній, зокрема, проголошувалося: «Мусульмани Росії, татари... Криму... Влаштуйте своє національне життя вільно і безперешкодно. Ви маєте право на це... Ви самі повинні бути хазяями вашої країни»[75].

Кримські татари вирішили реалізувати надане їм право на самовизначення. Курултай представників кримськотарського народу обрав 12 грудня 1917 року національний уряд — Директорію і проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою «Крим для кримчан». Водночас створений уряд не ставив за мету розрив історичних, економічних, культурних та інших зв’язків з Україною. Таке становище аж ніяк не влаштовувало більшовицький уряд Росії. Вищеназване звернення до мусульман Росії мало більше пропагандистський характер. Голова Раднаркому РРФСР В. Ленін роз’яснював тим, хто був проти «права націй на самовизначення»: «Ми за право відокремлення (а не за відокремлення всіх!)... Відокремлення зовсім не наш план. Відокремлення ми зовсім не проповідуємо. Загалом ми проти відокремлення»[76]. Заява курултаю кримськотатарського народу не тільки була сприйнята негативно, але й серйозно налякала більшовиків.

Раднарком Росії не визнав самовизначення кримських татар, оголосивши їх урядом «контрреволюційним» і таким, що має ще один страшний гріх: спирається на підтримку з боку Центральної Ради і визнається нею. А Центральна Рада, ця «злочинна зрадниця народу», надумала з допомогою кримськотатарських військ «захопити у свої руки спочатку всі міста Криму, а потім і грізну фортецю революції — Севастополь»[77].

Нова російська радянська імперія прагнула за будь-яку ціну зберегти за собою цей стратегічно важливий півострів та Чорноморський флот. Ось тут і ставало в пригоді лукаве (а політичне лукавство було суттю більшовицьких інтриг) гасло про право на самовизначення. Це лукавство було настільки безмежним, що ігнорувало навіть такі поняття, як «нація», «народ», «етнічні кордони». Водночас проголошувався якийсь незбагненний абстрактний конгломерат інтернаціональної територіальної автономії, що не має чіткого пояснення й сьогодні, але завжди використовується в імперських політичних цілях. Сьогодні, наприклад, це Абхазька республіка, Південна Осетія, Придністровська Молдавська республіка. Тоді на території, де проживали українці, було витворено такі псевдодержави, як Одеська радянська республіка, Донецько-Криворізька республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Кубанська республіка тощо. Мета одна — утримати таким чином Україну в складі нової імперії.

Як створювались такі «республіки», можна простежити на прикладі Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди. Рішення про її створення було спричинене прагненням відірвати Крим від України.

З цією метою ЦК більшовицької партії у березні 1918 р. направив у Крим члена Петроградського комітету РКП(б), члена ВЦВК А. Слуцького. А перед тим для зміцнення більшовицької організації Таврійської губернії туди прислали Ж. Міллера (учасника революції 1905 р. у Ризі) і Ю. Гавена (латиша, члена Мінусінської Ради). Як бачимо, ці люди були надто далекі від проблем Криму і Таврійської губернії — як територіальних, так і національних.

Та, незважаючи на такі «дрібниці», Ж. Міллер і Ю. Гавен за добре вже відомим і не раз перевіреним сценарієм 2–5 березня 1918 р. скликали губернську більшовицьку конференцію. На ній 20 делегатів (!), що їх вдалося зібрати, винесли рішення про скликання з’їзду Рад. 7–10 березня 1918 р. на з’їзді Рад Таврійської губернії створено таврійський ЦВК Рад. Головою Центрального Виконавчого Комітету стає Ж. Міллер, а Ю. Гавен, звичайно, його заступником.

Маючи фінансову підтримку (Петроград вислав 49 млн. карбованців)[78], відповідні інструкції, вони зібрали 19 березня 1918 р. таврійський ЦВК Рад, де і проголошено Радянську Соціалістичну Республіку Тавріду (РСРТ). Головою Ради Народних Комісарів РСРТ було призначено А. Слуцького.

Люди, які очолили цю «республіку», були настільки некомпетентними, що поспіхом включили до її складу і частину території Української Народної Республіки. Довелося Раднаркому РРФСР поправляти своїх енергійних ставлеників, роз’яснювати, які території можна віднести до Республіки Тавріди. Через два дні, тобто 22 березня 1918 р., ЦВК РСРТ змінив своє попереднє рішення, вилучивши з її складу Дніпровський, Бердянський і Мелітопольський повіти України, в яких, за переписом 1897 р., переважну більшість населення становили українці.

«Хитрість» з утворенням РСРТ, як показали наступні події, не спрацювала. Так, у ноті німецького кайзерівського уряду, яку передав 3 травня 1918 р. наркомату закордонних справ Росії посол Мірбах, відзначалось: «Імператорський уряд дасть повну силу праву на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання щодо Криму, який до цього часу належав до Таврійської губернії, буде предметом російсько-українського договору»[79].

Однак відсутність міжнародного визнання і підтримки серед місцевого населення не завадили більшовицькому керівництву ЦВК і РНК РСРТ успішно грабувати кримчан і вивозити на північ хліб, зерно, продукти, виконувати вказівки Раднаркому Росії. Відомо, що протягом лютого-квітня 1918 р. з Криму, в основному до Москви і Петрограда, було відвантажено понад 3,5 млн. пудів хліба. В останні ж дні березня і на початку квітня майже щодня до РРФСР відправлялось 150–200 вагонів пшениці. Інтенсивне викачування продовольства призвело до різкого зниження посівних площ, великої нестачі продуктів харчування, а відтак — до загрози голоду в Криму. Відвернути його вже у 1919 р. вдалося тільки завдяки своєчасній допомозі України. До Криму було відправлено 420 тис. пудів борошна, 109 вагонів цукру, і проблема була розв’язана[80].

Така влада, не маючи підтримки у населення півострова, особливо сільського, довго протриматися не могла. Намагання відокремити Крим від України підірвали авторитет ЦВК. Тому в листі до Орджонікідзе в березні 1918 р. Ленін закликав проводити гнучкішу лінію щодо України, у тому числі в Криму. «Слуцький, — писав він, — не зрозумівши всієї складності виниклої ситуації, гне яку-небудь іншу спрощену лінію — тоді його треба осадити рішуче, пославшись на мене. Негайна евакуація хліба й металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії з залученням до справи селян, рішуче і беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні, на український лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсіенком — він повинен тепер називатися просто Овсієнком. Те саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших...

Втлумачте все це, тов. Серго, кримським товаришам і добивайтеся створення єдиного фронту оборони»[81]. Малася на увазі організація боротьби проти Української Центральної Ради і німецьких військ, що вступили на Україну згідно з Брестським мирним договором, який підписали з Німеччиною уряди РРФСР і Української Народної Республіки. Таким чином, у зв’язку з тим, що радянська Росія уклала з кайзерівською Німеччиною мирний договір, Ленін вимагав у наведеному документі зміни тактики, перелицювання російських військ на український лад і продовження боротьби «нової» Росії проти демократичної революції в Україні. Це ще більше ускладнювало ситуацію. У квітні 1918 р. Україна була повністю окупована німцями.

Що ж до Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди, то вона у той час входила до складу РРСФР. В день проголошення РСРТ, тобто 22 березня 1918 р., її уряд повідомив уряди РРФСР, Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії проте, що приймає умови Брестського мирного договору. Що мало означати це повідомлення Республіки Тавріди, яка не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі в мирних переговорах у Брест-Литовську як офіційна сторона, важко сказати. Воно, напевно, варте самої ідеї проголошення такої республіки. Принаймні німці не звернули ніякої уваги на повідомлення і 18 квітня 1918 р. почали окупацію Криму. «Уряд» А. Слуцького у цей час фактично не контролював становище ні в місті, ні в селі. Не мав він виливу й на Чорноморський флот. 23 квітня 1918 р. РНК РСРТ дає вказівку про перебазування Чорноморського флоту до Новоросійська.

Однак, 29 квітня 2918 р. на нараді представників Чорноморського флоту була прийнята резолюція про передачу флоту Україні в особі уряду Української Центральної Ради і підняття на кораблях синьо-жовтого прапора. Відомо, що 1917 року на Чорному морі було близько 400 кораблів, у тому числі 7 лінкорів, 2 крейсери, 22 есмінці, 4 міноносці, 17 підводних човнів (з них 6 недобудованих). Раднарком Росії побоювався, щоб Чорноморський флот не перейшов під юрисдикцію України. За наказом голови уряду В. І. Леніна його треба було потопити. Проте цей наказ не був виконаний. З усіх кораблів тільки один лінкор, сім есмінців та два міноносці залишили Севастополь і взяли курс на Новоросійськ, де були потоплені[82].

До речі, це було не перше підняття українського синьо-жовтого прапора на Чорноморському флоті. І першу присягу чорноморці приймали на вірність не СРСР, а саме Україні ще у 1917 р. Так що нинішні пристрасті навколо Чорноморського флоту якоюсь мірою вже є повторенням нашої історії. Ця подія яскраво описана у творі українського письменника Юрія Липи «Ковель Супрун». «Спротиву майже не було, — пише він, — і по трьох днях, 12 листопада 1917 р., відбулася урочиста парада з молебнем... Ось вона (ескадра — В. Ч.) проходить поміж Олександрівською і Костянтинівською батереями, низкою дефілює у великім рейді із сигналом «Слава Українській Народній Республіці» на тлі блакитного і дивно спокійного моря. День був як до заручин...»[83]. Так що і в 1917, і в 1918 роках синьо-жовті прапори УНР майоріли на кораблях Чорноморського флоту. І ці історичні події не обминеш, не замовчиш.

Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, гетьманський уряд Української Держави, як свідчать документи, найбільше уваги приділяв Криму і Чорноморському флоту. Гетьман враховував вирішальне стратегічне значення Кримського півострова для Української держави. Це добре проглядається з ноти П. Скоропадського від 10 травня 1918 року до німецького уряду, яку він направив через посла Мумма. В ноті ґрунтовно викладено необхідність приєднання Криму до України як однієї з головніших умов успішного розвитку і її процвітання. Так, в ноті зокрема підкреслювалось: «Приймаючи на себе гідність Гетьмана України, я поставив собі завдання не тільки повернути порядок і спокій моїй батьківщині, Україні, але також допровадити її до якнайбільшого економічного добробуту... Особливе значення для відродження України полягає у справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, у володінні Кримом»[84].

Дипломатична і політична боротьба Української Держави за оволодіння Кримом тривала майже увесь період існування Гетьманату. Але в завершеному вигляді позиція гетьманського уряду щодо територіальної приналежності Криму була ясно і прозоро сформульована в ноті керуючого справами міністерства закордонних справ Д. Дорошенка від 30 травня 1918 р. німецькому послу — барону Мумму. Подамо повний текст цього документа, зважаючи на важливість викладених в ньому положень: «Ваша Ексцеленціє! Маємо честь повідомити Вас про те, що уряд Української Держави уважає конче потрібним, щоб Кримський півострів увійшов у склад Української Держави.

Економічно, політично і етнографічно Крим тісно зв’язаний з життям населення України. Українська Держава з сього боку ніколи не зможе нормально розвиватися без злучення з Кримом. Правда, коли проголошено третій Універсал Української Народної Республіки, там зазначено, що до Української Держави належить тільки північна Таврія без Криму. Але перш усього Універсал взагалі зазначав тільки головні частини української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше. Через те в третім Універсалі не була зазначена ні Холмщина, ні частина Курської, Вороніжської губерній, Области донського війська, ні частини Бессарабщини. А між тим, тоді малося на увазі, що ці землі конче перейдуть до України.

Так само думали й щодо Криму. Такий спосіб установлення кордону, спершу тільки в загальних рисах, пояснюється також і тим, що тоді Українська Народна Республіка розглядалася тільки яко федеративна частина Росії. Так само й Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути також федеративною одиницею Росії і таким чином автори третього Універсалу розуміли, що зв’язку з Кримом, економічним форпостом України, Українська Держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежності, зв’язок з Кримом, яко федеративною одиницею, може увірватися цілком. І тому тепер, коли українське військо за допомогою дружнього нам німецького війська захопило Крим у свої руки, повстало питання про прилучення Криму до Української Держави.

Притім, стаючи на принципі само означення, не бажаючи нарушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних підставах, відповідно до чого проект має розробитися: знаючи настрої значної більшості населення Криму, маючи на увазі інтереси тої людності та її стародавні зв’язки з Українським урядом, не маємо сумніву, що воля населення Криму може бути висловлена тільки за злукою з Україною.

Прийміть, Ваша Ексцеленціє, запевнення в цілковитій пошані та відданості. Управляючий міністерством закордонних справ Д. Дорошенко.»[85].

Проте, німецькі власті мали свої власні інтереси в Криму і не тільки не підтримали прагнення українських властей і їх плани, а й протидіяли їх реалізації. Судячи з усього, Берлін схилявся до проекту утворення татарської держави в Криму з німецьким управлінням та економічними інтересами. Тому не випадково організацію уряду в Криму було доручено командувачеві 1-им Мусульманським корпусом генералу М. Сулькевичу, одним з перших урядових розпоряджень якого адміністративним органам Криму була заборона вступати в будь-які стосунки з урядом України. А пізніше були розпочаті репресії проти українців Криму і навіть висунуті територіальні домагання на таврійські повіти України.

Це призвело до протистояння і навіть блокади Криму з боку Української Держави. Митна війна підірвала довір’я населення до уряду генерала Сулькевича і, до того ж, суттєво збільшила активність українських сил на півострові. Поступово мінялись зовнішнє і внутрішнє становище самої Німеччини, що привело до зміни поведінки окупаційної німецької влади щодо Криму та домагань України на півострів. Безумовно, свою важливу роль відігравала послідовна і рішуча позиція гетьмана П. Скоропадського та його уряду щодо кримської проблеми[86].

Українській делегації на переговорах з делегацією РРФСР в Києві довелося вести важкі дискусії щодо претензій останньої на Крим.

Все це ускладнювало переговори між урядами України і Криму. І тільки в кінці вересня 1918 р. вдалося дійти згоди щодо умов, на яких Крим мав приєднатися до Української Держави, а саме: повна внутрішня автономія, власний парламент, територіальна армія, представник автономії статс-секретар при Раді Міністрів України. Тобто, Крим входив до складу Української Держави на правах автономії. Досягнуті домовленості знайшли підтримку більшості населення Криму, в тому числі і кримськотатарського народу.

Але досягнуті домовленості української і кримської сторін не були реалізовані і в першу чергу у зв’язку з різкою зміною ситуації в регіоні. Така зміна була зумовлена з одного боку поразкою Німеччини та Австро-Угорщини у I-й світовій війні. А з іншого, окупацією Криму білогвардійською Добровольчою армією, а в Україні — зміною влади, тобто повстанням проти гетьмана Скоропадського, очолюваним Директорією.

Таким чином, у роки визвольних змагань, стратегічно важливий Кримський півострів декілька разів переходив з рук в руки. Як тільки Крим переходив під контроль білогвардійців чи інтервентів і більшовики опинялися на нелегальному становищі, вони тут же підпорядковували обласну організацію ЦК КП(б)У. як тільки Крим звільняли, обласна партійна організація підпорядковувалась Москві. Нарешті, в листопаді 1920 р., після вигнання с півострова барона Врангеля і жорстокої розправи над полоненими і «буржуями», Крим включається до складу РРФСР, туди ж передається й обласна партійна організація, яка з липня 1920 р. була у складі КП(б)У[87].

За постановою ЦВК і Раднаркому РРФСР від 18 жовтня 1921 р., підписана В. Леніним і М. Калініним, була створена Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка у складі РРФСР. Державними мовами проголошені російська і татарська.